ЖАНРОВОЕ СВОЕОБРАЗИЕ ПРОИЗВЕДЕНИЙ МИХАИЛА АРЦЫБАШЕВА : Жанрова своєрідність ТВОРІВ МИХАЙЛА Арцибашева

Краткое содержание

 У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, відзначено його актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено предмет й об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами й планами, продемонстровано наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У Першому розділі дисертації “Творчість М. Арцибашева у сприйнятті сучасників і пострадянського літературознавства”, який складається з чотирьох підрозділів, подано огляд критичної й наукової літератури з теми дисертації, визначено теоретичні й методичні принципи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Проза М. Арцибашева в оцінці літературної критики” розглядаються літературно-критичні статті сучасників письменника І. Баранова, М. Тригоріна, д-ра А. Омельченка, А. Ачкасова, Ю. Хабаровa. Відмічається, що найбільшу увагу сучасники приділили саме роману «Санін», який затьмарив інші твори письменника.

Найсуттєвішими перевагами його письма І. Баранов вважає оригінальність і глибину художнього осмислення проблем індивідуального людського життя. На думку критика, М. Арцибашев поступово еволюціонував від зображення побутових картин до відтворення психологічної індивідуальності особистості. У цьому аспекті І. Барановим проаналізовано оповідання й повісті М. Арцибашева “Паша Туманов”, “Кров”, “Купріян”, “З підвалу”, “Бунт”, “Жах”, які об’єднує спільний мотив – нудьга, що переходить у бунт. Розгортання не менш важливого мотиву – усвідомлення безцільності і беззмістовності людського життя перед вічністю – відзначено критиком в оповіданнях “Підпрапорщик Гололобов”, “Сміх”, “Ранкові тіні”. Роман М. Арцибашева “Санін” І. Баранов визначає як “синтез усієї його творчості”, при цьому зосереджується на аналізі героїв-антагоністів – Саніна та Сварожича, образи яких виступають символами "смерті" старої й "життя" нової людини.

Моральну позицію Арцибашева - Саніна, основними складовими якої є утвердження життя, щирість і безпосередність, схвально оцінює і М. Тригорін. Епікурейський індивідуалізм і крайній нігілізм головного героя, на думку критика, – є лише наслідками подолання ним несвободи людського духу. Однак М. Тригорін не ідеалізує Саніна, відмовляючись вважати його людиною майбутнього. Навпаки, він звертає увагу на “однобічність” героя, який виявився по суті рабом статевого інстинкту. Справжнє ж вирішення проблеми статі, на думку М. Тригоріна, полягає в гармонійному поєднанні тіла і духу, інстинкту й розуму. Ігнорування соціального фактору у вирішенні статевого питання, концентрація лише на індивідуальному переживанні знецінюють, на думку дослідника, вплив роману “Санін” на читача.

У підрозділі проаналізовано реферат доктора А. Омельченка “Герой нездорової хворобливої творчості (“Санін” роман Арцибашева)” (1908), в якому твір отримав різко негативну оцінку. Визнаючи непересічний талант М. Арцибашева як художника слова, критик відмовляє йому у художній правді. У цілому реферат А. Омельченка є своєрідною квінтесенцією численних докорів та звинувачень, висловлених на адресу М. Арцибашева в демократичній пресі після виходу друком роману “Санін”.

 Натомість Б. Лебедєв, один з прихильників М. Арцибашева, відзначав, що Санін “у своєму протистоянні тиранії” дає читачеві "щось більш нове і глибоке, ніж д-р Омельченко", тобто категорично заперечує позицію “колективної” чи “стадної” непристойності. У той же час критик проголошує Саніна “негероєм”, який не вартий наслідування через його небажання (чи невміння) у здійсненні своїх бажань зважати на заподіяні ним страждання інших.

А. Ачкасов у статті “Арцибашевський Санін і довкола статевого питання” розглядає роман у широкому історико-літературному контексті у зіставленні та порівнянні з “Антихристом” В. Свенцицького, “Снігом” С. Пшибишевського, “Дипломом” А. Каменського, “Ніцшеанцем” М. Волохова, творами К. Гамсуна, О. Мірбо, Ж. Гюїсманcа та іншими творами його сучасників, акцентуючи специфіку розкриття “статевого питання”. Дослідник наголошує на домінуванні пріапічного колориту у творі, асоціативно порівнює головного героя з твариною (жеребцем, півнем), яка викликає лише відразу. Аналізуючи (цілком професійно) художні особливості роману М. Арцибашева, він відзначає як переваги поетики, зокрема художню досконалість образів, так і недоліки, головним з яких є задум автора – трактувати у белетристичній формі статеве питання.

У статті Ю. Хабарова “Арцибашев як співець особистості” (1909) окреслено загальну схему арцибашевських творів у їх внутрішньому генетичному зв’язку. Мала проза письменника так органічно вписується в контекст роману, що після ознайомлення зі статтею Ю. Хабарова не може не виникнути думки об’єднати всі твори М. Арцибашева в метароман з єдиним лейтмотивом, який можна окреслити як пошук шляху до незалежної особистості.

У підрозділі 1.2. “М. Арцибашев і Л. Толстой” відзначається, що особливої уваги у контексті полеміки сучасників щодо творчості М. Арцибашева заслуговують його відносини з Л. Толстим. Відмовляючись від соціальності, багато в чому визначений вектор реалістичної прози, і зосереджуючи свою увагу на біологічній природі людини, М. Арцибашев вступає у внутрішню полеміку з толстовським світоглядом.

Особистість і творчість Л. Толстого виявили найбільш вагомий вплив на формування особистості і розвиток творчості письменника. Не випадково М. Арцибашев у звичній для нього полемічній формі провокації одним з перших відгукнувся на смерть Л. Толстого. У підрозділі аналізуються обидві його статті про Л. Толстого, показується протирічна позиція М. Арцибашева-критика, а також визначається коло героїв його «малої прози». Особливу увагу відведено внутрішній полеміці Л. Толстого з М. Арцибашевим, аналізу приміток Л. Толстого на полях оповідань і повістей письменника, його щоденникових записів. Показано, що «санінська» філософія заснована на запереченні головних принципів моральної філософії Л. Толстого.

У підрозділі 1.3. «М. Арцибашев й О. Блок» зазначається, що внутрішня полемічність виявляється і у взаєминах М. Арцибашева та символістів. Письменник-неонатураліст знаходить підстави світу й людини в міцній матеріальності світу, вимагає об’єктивності й неупередженості зображення, при цьому прагнучи виявити прихований культурою щирий імпульс людського буття – його біологічних складових. Підкреслюється, що М. Арцибашев безсумнівно враховував досвід символізму, що прагне за реальністю побачити інший вищий смисл. У свою чергу, і символісти не могли не помітити в літературі письменника з оригінальною концепцією світу й людини й звичайно ж і сам феномен "санінщини".

У підрозділі відтворюються обставини співробітництва письменника з О. Блоком у журналі «Освіта», першим несимволістським періодичним виданням, яке відкрило поетові свої сторінки. Показано, що стаття О. Блока «Про реалістів» свідчить про його знайомство з творами М. Арцибашева, а також з романом «Санін», який поет вважав визначним твором. Також установлюються причини, що спонукали О. Блока змінити своє відношення до творчості сучасника: масовий успіх книги він міг сприймати як виродження художньої проблематики, висунутої, на його думку, цікаво й вчасно, у вульгарність, в “проблему статі”; з іншого боку, це пояснювалося власною еволюцією поета, тяжіння якого до реалістичної літератури виявилося суперечливим і минущим.

У підрозділі 1.4. «Проза М. Арцибашева в оцінці пострадянського літературознавства» показано, що в радянському літературознавстві ім'я й спадщина письменника були викреслені з історії російської літератури. Лише перевидання наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. роману “Санін”, а також збірок повістей і оповідань М. Арцибашева викликало певний інтерес до його творчості не тільки в читацькому середовищі, але й у наукових колах.

Проаналізовано нечисленні статті (Б. Парамонова, Я. Левченка й ін.), присвячені творчості М. Арцибашева. Показано, що сучасна наукова думка зосереджена, в основному, на проблематиці роману «Санін», а повісті й оповідання письменника донині залишаються, по суті, поза полем зору літературознавців. Так, у статті Б. Парамонова “Гола королева: російський нігілізм як культурний проект” (Санкт-Петербург, 1995) мова йде про сучасне звучання санінської філософії, на співзвучності її постмодерністській естетиці. Роман М. Арцибашева, на думку Б. Парамонова, відповідає глибинній російській потребі у віровченні. Художнє осмислення свободи статі, а не обов’язку перед народом, селянською общиною чи диктатури пролетаріату, було на той час величезним культурним зсувом. Артикуляція вперше в російській літературі теми сексуального потягу й зумовила, на думку дослідника, його грандіозний успіх.

Аналіз статті Я. Левченкa “Про один персонологічний тип у прозі М.П. Арцибашева” (Тарту, 1995) дає можливість говорити про плодотворність створення головних героїв двох творів М. Арцибашева – повісті “Смерть Ланде” і роману “Санін”. Автор статті, заперечуючи традиційну оцінку цих героїв як полярно різних, зіставляє їх, відштовхуючись від того, що вони однаково витіснені із соціуму. Совість (або “соціальний страх” за З. Фрейдом) відсутня як у Саніна, так і в Ланде: перший прагне бути боголюдиною, якій дозволено все, другий усвідомлює заборону як абсолютну істину.

Автор статті вказує на те, що вчинки героїв зображуються однаково як свого роду єретичні, як вияв індивідуалістського, що і зумовлює їх відчуженість від суспільства.

У підрозділі також аналізуються основні положення дисертації І. Жиленко “Роман М.П. Арцибашева “Санін”. Проблематика і поетика” (Харків, 2006). Відзначається, що у цьому дослідженні твір М. Арцибашева оцінюється з позицій сучасної методології в контексті творчості письменника і літературного процесу початку ХХ ст. Автор відмічає полемічну спрямованість світоглядної позиції головного героя (Саніна) щодо різних теорій, які сповідують аскетизм і терпимість. На думку І. Жиленко, Санін як носій нової філософії виступає модифікацією типу “природної людини”, який досить широко висвітлений у світовій літературі.

Разом з тим, І. Жиленко зауважує, що висловлювання героя про абсолютну свободу, про насолоду як смисл людського буття, про роль жінки суперечать законам моралі цивілізованого суспільства. Відмічається, що ставлення до арцибашевського героя в автора дисертації дещо суперечливе: з одного боку, вона ніби й визнає прогресивність його поглядів, а з іншого боку, засуджує його за нехтування “мораллю цивілізованого суспільства”, попри те, що саме цей “епікурейський цинізм” є характерологічною домінантою героя. У дисертації І. Жиленко порівнює світоглядні позиції та ціннісні орієнтації головного героя та автора твору, висловлені ним у публіцистичних статтях і листах, і доходить висновку про великий ступінь їх співпадіння.

Аналіз історії вивчення проблеми дав можливість говорити, що в роботах сучасних дослідників, на відміну від попередників, акцент робиться на художній стороні обдарованості М. Арцибашева. Переосмислюється й проблематика його творів, – серед основних проблем, до яких звертався у своїй творчості М. Арцибашев, називаються насамперед мотив бунту особистості проти постулатів загальноприйнятої моралі, тема смерті (суїциду) і лише в останню чергу – статеве питання. Сучасні дослідники в оцінці значення творчості М. Арцибашева наближаються до точки зору О. Блока й Л. Толстого, думаючи, що його місце в історії російської літератури поруч із такими письменниками, як Л. Андреєв, О. Купрін, Ф. Сологуб і ін.

Тим часом і донині питання про жанрову своєрідність творів М. Арцибашева залишається, по суті, відкритим, особливо в тім аспекті, що запропонований у даному дослідженні.

У другому розділі – “Повісті й оповідання М. Арцибашева: типологія героїв”, що складається з трьох підрозділів, розглядається мала проза М. Арцибашева з точки зору жанрової типології. Відзначається, що при дослідженні творчості письменника традиційно застосовують мотивний принцип: виокремлюються твори, пов’язані між собою мотивом смерті (або самогубства) – “Підпрапорщик Гололобов”, “Ранкові тіні”, “Біля останньої межі” та ін.; проституції – “Щастя”, “Бунт”, “Жінка, яка стоїть посеред”, “Роман маленької жінки”, “Жах” та ін.; індивідуалізму (або альтруїзму) – “Дружина”, “Санін”, “Смерть Ланде” та ін.; революційної боротьби – “Людська хвиля”, “Кривава пляма”. Втім застосування жанрового підходу дозволяє проаналізувати твори Арцибашева й в аспекті їх жанрової структури, а не лише проблематики.

При дослідженні поетики жанру творів М. Арцибашева враховано, що будь-який прозаїчний жанр вимагає додаткової “підкласифікації”, яка може бути вибудована на основі найрізноманітніших принципів; доводиться, що традиційні жанрові класифікації є неефективними, коли йдеться про доробок письменника як метатекст. Висувається думка про те, що розробити жанрову типологію творів М. Арцибашева можливо тільки за умови виявлення в його творчості якоїсь жанрової домінанти. Нам представляється, що в цьому випадку такою жанровою домінантою може бути визнана типологія героїв, що не виключає, зрозуміло, і можливостей інших підходів.

Як відомо, внутрішньожанрова типологія російської повісті початку ХХ століття може бути побудована згідно з декількома ознаками: авторська концепція світу й людини, характер художнього конфлікту, сюжетно-композиційна структура, спосіб оповідання, однак жанр як художню систему варто розглядати в цілісності, у взаємозв'язку всіх його елементів. В епоху модернізму з його різноманітними художніми пошуками, відбувається й істотна трансформація жанрової системи. У повістях письменника, де він, як правило, звертається до соціологічного дослідження, що домінує принципом побудови є узагальнююча думка автора.

У визначенні жанрових різновидів повістей письменника ми спираємося на думку, висловлену С. Тузковим, що вони можуть бути віднесені до повістей-нарисів, у яких переважають нарисові принципи організації оповіді, відбувається поєднання психологічного етюду із соціологічним нарисом. Мова йде, насамперед, про те, що в його повістях акцент зроблений на взаєминах героя, якому властиве власне, індивідуальне світовідчуття, з людьми, які його оточують. Вони піддані впливу переважних суспільних забобонів, а частіше – тваринницьких інстинктів, що, на думку письменника, є подібним, адже життя суспільства він осмислює за допомогою біологічних законів.

У розділі приділяється увага на такий не менш важливий аспект поетики його творів, як прояв у ній теорії натуралізму. Показано, що її вплив позначається, насамперед, у науковому підході до зображення дійсності, фактографічності, коли в основі оповідання лежить не стільки уява художника, скільки аналіз ученого. Відзначається й розширення тематики, оскільки М. Арцибашев вільно вводить у свої твори теми, що завжди залишалися забороненими для російської літератури, а також авторська позиція: письменник, як правило, не дає відкритої оцінки того, що відбувається, у його повістях і романах переважає безпристрасна манера оповіді. Натуралізм вплинув на поетику творів письменника й у тому розумінні, що психологізм, властивий російській реалістичній прозі, нерідко замінюється фізіологізмом. Не менш важливим аспектом поетики малої прози письменника представляється і її мова, що відрізняється стислістю, лаконічністю, обмежено спрощеними засобами виразності.

З огляду на складні процеси, що відбувалися в жанровій системі російської прози тієї пори, ми, поряд з іншими аспектами аналізу, висуваємо на перший план типологію персонажів, думаючи, що саме вона здатна краще й точніше прояснити жанрову природу прози письменника. Персонажі творів М. Арцибашева пропонується розділити на кілька типів: насамперед, це чоловічі образи, серед яких виділяється тип “арцибашевського героя” (інакше – арцибашевський герой “санінского типу”) – до нього віднесені персонажі, що персоніфікують авторський ідеал або наближаються до нього; також дуже широко у творчості письменника представлений тип “антигероя”, що протистоїть авторському ідеалу; і, нарешті, особливу групу являють собою жіночі образи. Залежно від типу головного героя оповідання й повісті М. Арцибашева отримують ту або іншу жанрову характеристику.

У підрозділах 2.1. «Тип “арцибашевського героя”: апологія асоціальності», 2.2. «Антигерої М. Арцибашева» і 2.3. «Жіночі образи» послідовно аналізуються названі групи персонажів. Показано, що до творів з домінуючою авторською позицією, де центральними є персонажі “санінського типу”, можуть бути віднесені “Ранкові тіні”, “Дружина”, “Роман маленької жінки”, “Жінка, яка стоїть посеред” та ін. Тип “арцибашевського героя” втілений у образах студента Андреєва (“Ранкові тіні”), який сповідує ніцшеанську філософію, його товариша Коренєва (“Ранкові тіні”), художника Молочаєва (“Смерть Ланде”), які прагнуть чуттєво-тваринних насолод, егоїстично жорстоких щодо жінок, і, навпаки, дбайливо-уважних до жінок, досвідчених спокусників – письменників Балагіна (“Роман маленької жінки”) та Арсеньєва (“Жінка, яка стоїть посеред”), безіменного художника, який відкидає шлюб, що вбиває, на його думку, кохання-пристрасть між чоловіком і жінкою (“Дружина”). Доводиться, що попри несхожість цих героїв М. Арцибашева, їх об’єднує світоглядна позиція, співвідносна з авторським ідеалом, який повноцінно втілений лише в образі Саніна, в якому узагальнені їх риси. Цей факт і зумовлює їх приналежність до типу "арцибашевського героя".

До творів з рецесивною авторською позицією, де діють персонажі, не співвідносні з авторським ідеалом (“антигерої”), у підрозділі 2.2. віднесено “Смерть Ланде”, “Підпрапорщик Гололобов”, “Бунт”, “Жах”, “Людська хвиля” та ін. Якщо тип “арцибашевського героя” втілює авторський ідеал людини майбутнього, людини, внутрішньо вільної, яка живе не за “соціальним шаблоном”, а згідно з власними уявленнями про права особистості, то “антигерої” у творах М. Арцибашева – люди, як правило, безвольні, безхарактерні (поручик Савінов (“Ранкові тіні”, “Роман маленької жінки”), студент Рославлєв (“Бунт”), студент Луганович (“Жінка, яка стоїть посеред”), або, навпаки, які претендують на роль “надлюдини” (лікар Солодовніков (“Підпрапорщик Гололобов”), лікар Зарницький (“Людська хвиля”). До цього типу героїв віднесено й ідеалістів (студент Ланде (“Смерть Ланде”), революціонер Незнамов (“Ранкові тіні”), студент Кончаєв (“Людська хвиля”), начальник залізничної станції Анісімов (“Кривава пляма”). До типу "антигероя" М. Арцибашева належать також Гололобов (“Підпрапорщик Гололобов”) та лікар Лавренко (“Людська хвиля”).

У підрозділі 2.3. пропонується класифікація жіночих образів у малій прозі М. Арцибашева. Зазначаємо, що письменник постійно акцентує увагу на фізичному потязі чоловіка до жінки і навпаки. Тому героїнями його творів є або молоді дівчата, яких намагаються звабити (або – зваблюють) більш досвідчені чоловіки, або проститутки. Традиційний для російської літератури образ доброчинної проститутки (Сонечка Мармеладова Ф. Достоєвського (“Злочин і кара”), Катюша Маслова Л. Толстого (“Воскресение”), Надія Миколаївна В. Гаршина (“Надія Миколаївна”) зіставлено з героїнями повістей М. Арцибашева “Бунт” та “Жінка, яка стоїть посеред”.

У розділі наголошується, що в жанровому відношенні повісті М. Арцибашева являють собою з'єднання психологічного етюду із соціологічним нарисом і можуть бути віднесені до різновиду повість-нарис. Усім їм властиві об'єктивна, безпристрасна манера оповіді й підвищення ролі позасюжетних елементів – портрету, пейзажу, інтер'єру, що мають імпресіоністичний характер. Жанрові характеристики творів М. Арцибашева тісно пов'язані й з типологією його героїв, серед яких виділені “арцибашевський герой” санінського типу й “антигерой”. Відповідно, повісті й оповідання М. Арцибашева в жанровому відношенні можуть бути охарактеризовані й залежно від цих типів героїв при тому, що в багатьох з них головними діючими особами є жіночі образи, як твори з домінуючою або рецесивною авторською позицією. 

Третій розділ – “Роман М. Арцибашева “Санін”: відмова від традицій російської класичної літератури” – складається з трьох підрозділів. Наголошується, що арцибашевський роман заперечує канони класичного реалістичного роману Л. Толстого, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського та продовжує традицію натуралістичного роману Е. Золя, в якому стверджується нова естетика, знімаються обмеження щодо зображення окремих «неестетичних» сфер життя. Незважаючи на запеклу протидію критики, зацікавленість творами М. Арцибашева в літературі неухильно зростала. Не в останню чергу це пов’язане зі значним розвитком у ній творчості тенденцій реалізму XIX ст., що виявлялись у тяжінні до життєподібності, до відображення життя у формах самого життя.

У підрозділі 3.1. “Санін: герой нового часу” всебічно аналізується образ Саніна, який постає “оповісником ідей М. Арцибашева”, виразником його уявлень про життя і смерть. Проте відмічається, що образ Саніна відіграє неоднозначну роль: з одного боку, він є головним героєм твору, про що свідчить й семантика назви твору, з іншого боку, майже не бере участі в дії. Його присутність у тій чи іншій сцені зазвичай обмежується роллю стороннього спостерігача, який час від часу, як правило, мимохіть, на прохання інших героїв залучається до спільної розмови, висловлюючи при цьому парадоксальні, шокуючі думки.

Доводиться, що Санін – “ідеологічний герой”, протагоніст автора, проповідник крайнього індивідуалізму, вільного від постулатів загальноприйнятої моралі. Світоглядною домінантою Саніна стає протест проти будь-яких норм поведінки, які тиснуть на особистість і її світосприйняття, що сягає крайньої межі: він повстає проти самого існування норм як таких. Протест Саніна не набуває жодних конкретних форм, він не виражається активно, а є лише психологічним рушієм для розвитку вільного світобачення.

Образи протагоністів Саніна аналізуються у підрозділі 3.2. “Антигерої у романі”. Юрій Сварожич усвідомлюється одним з головних героїв твору. Оповідний план, пов’язаний із розвитком образу Юрія Сварожича, вибудовується паралельно до санінського плану оповіді, що є підставою для їх порівняння. Цільності Саніна М. Арцибашев протиставляє вічну надломленість і рефлексію Юрія, який милується собою, боїться виглядати смішно. Проте Юрій відчуває свою перевагу над Саніним, вважаючи його “дурным и пошлым человеком”. Більш за все Юрія дратує непохитна впевненість Саніна у власній правоті, адже сам він постійно переживає душевну боротьбу, відчуває болісні сумніви з будь-якого приводу, Неусвідомлена заздрість Юрія виражається в почуттях роздратування і навіть ненависті до Саніна.

Доводиться, що до типу “антигероїв” роману М. Арцибашева належить більшість другорядних персонажів, серед яких виділено, з одного боку, Зарудін, Рязанцев і Волошин (ставлення до жінок), а з іншого, – Новиков і Соловейчик: бездоганні щодо моралі, вони не пристосовані до життя, належать до категорії “зайвих людей”.

У підрозділі 3.3. “Жіночі образи в романі” аналізується своєрідність жіночих персонажів. Доводиться, що найбільш прийнятною для автора є схема трикутника, в якій розглядаються особливості стосунків чоловіків та жінок. Взаємини героїв у трикутнику “Сварожич – Ляля – Рязанцев” є пародією взаємин героїв у трикутнику “Санін – Ліда – Зарудін”. У підрозділі аналізується й образ Карсавіної, встановлюється його функція у системі образів: власним вибором вона повинна розв’язати суперечку між героями, тобто між двома антогонічними чоловічими типами і, відповідно, засадами моралі і світоглядними позиціями.

Відзначається, що М. Арцибашев створив жанр асоціального роману, що не вписувався ні в русло класичного російського роману (І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой і ін.), ні в рамки роману символістського (А. Білий, Дм. Мережковський, Ф. Сологуб, А. Білий). Послідовники М. Арцибашева – А. Каменський, А. Вербицька, А. Маар та ін., засвоївши основні досягнення письменника, зробили його доступними широкому колу читачів, створюючи зразки російської масової літератури.

Жанровий зміст асоціального роману “Санін” визначає тип головного героя, що виступає з апологією індивідуалізму. У Саніна відсутній “соціальний страх”. На першому плані його епікурейської філософії, емоційного сприйняття життя стоїть тіло. Показано, що Санін по своїй суті - руйнівник. Санінське руйнування системи цінностей російського інтелігента останньої третини ХIX століття у психологічному аспекті в романі М. Арцибашева розкривається як бунт проти умовностей культурного життя, що репресує сексуальність.

Результати дослідження узагальнюються у Висновках.

Ім'я М. Арцибашева протягом тривалого часу асоціювалося винятково зі скандально відомим романом “Санін”: його численні оповідання, повісті й роман “Біля останньої межі”, опинилися поза полем зору дослідників. Заборона на перевидання прози М. Арцибашева в Радянському Союзі була зумовлена його відвертою антибільшовицькою позицією. Звернення письменника до „заборонених тем”, перш за все, до так званого „статевого питання”, дало підстави літературній критиці залучити його твори до масової бульварної літератури, звинувачувати його в розтлінному впливі на несформовану свідомість молоді, що закріпилося в таких поняттях, як „арцибашевщина” та „санінізм”. Характерно, що під час аналізу творів М. Арцибашева – передусім роману „Санін” – критики акцентували увагу саме на проблематиці, у той час, як поетика ними майже не розглядалася, хоча навіть запеклі супротивники письменника не могли не помічати велику художню значущість його прози. Більшість критиків початку ХХ століття негативно оцінювали сам факт актуалізації у творах М. Арцибашева таких тем, як статевий потяг чоловіка до жінки; відповідальність чоловіка за долю пропащої жінки (проституція); страх перед життям і страх перед смертю; індивідуалізм, що часто провокує самогубство; свобода особистості, яка заперечує загальновизнані норми поведінки та ін.

Радянське літературознавство з ідеологічних причин оцінювало творчість М. Арцибашева негативно, характеризуючи його як апологета ніцшеанства й індивідуалізму. Лише у 1990-і роки після перевидання основних творів митця – серед них і роману „Санін” – ставлення до його доробку поступово почало змінюватися. Сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що проза М. Арцибашева займає чільне місце серед кращих творів таких письменників початку ХХ століття, як Л. Андреєв, О. Купрін, Є. Замятін, Ф. Сологуб і ін. Проте специфіка творчості М. Арцибашева, його захоплення натуралізмом та імпресіонізмом, постійна увага до “заборонених тем” вимагають від дослідника не лише вдумливого прочитання творів, але й ідеологічної неупередженості, толерантності.

У роботі розвивається думка, висловлена ще першими критиками М. Арцибашева, що він є автором не окремих творів, а єдиного тексту, свого роду “метатексту”. Пристрасть до тих самих героїв, тих самих тем, які переходять із оповідань у повісті, з повістей у романи, поступово розширюючись і поглиблюючись, сприяє тому, що проза письменника читається як єдиний текст, заснований на глибокому переконанні автора в пріоритеті свободи людської особистості, скутої споконвічно помилковими нормами поведінки, загальноприйнятими в сучасному суспільстві, що гублять її природний розвиток.

У роботі показано, що на поетику «малої прози» М. Арцибашева вплинула теорія натуралізму. Це позначилося на тому, що автор використовує науковий підхід до зображення дійсності, фактографічність: оповідь в його повістях базується не на поетичній уяві, а на науковому аналізі. М. Арцибашев, спираючись на можливості натуралізму, вводить у російську прозу заборонені теми, описує різноманітні сторони життя, у тому числі, і негативні, однак не дає прямої авторської оцінки зображуваному. У повістях письменника переважає об'єктивна й безпристрасна манера оповіді. У жанровому відношенні повісті М. Арцибашева являють собою поєднання психологічного етюду із соціологічним нарисом і є повістю-нарисом. У ній переважає об'єктивна манера оповідання, відсутній розвинутий сюжет, підвищується роль позасюжетних елементів: пейзажу, портрету, інтер'єру. Стильовими домінантами прози М. Арцибашева є натуралістичність (звертання до раніше заборонних тем, детальне зображення фізіологічної сторони життя людини, її статевої сфери, тваринницьких інстинктів) і фактографічність, коли психологізм підмінюється фізіологічністю, а життя суспільства представляється за аналогією з біологічними законами.

У роботі показано, що внутрішньожанрова типологія може бути побудована за декількома ознаками. Однак в епоху модернізму з його різноманітними художніми пошуками відбувається й істотна трансформація жанрової системи. Для характеристики жанрової своєрідності повістей М. Арцибашева використана така жанрова домінанта, як типологія героїв. Всі твори, що належать до його «малої прози», поділені на дві групи. До першої групи віднесені твори з домінуючою авторською позицією, у яких діючими особами є арцибашевські герої “санінского типу”: упевнені в собі, яскраво виражені індивідуалісти, які прагнуть одержати від життя максимум чуттєвих насолод і не рахуються при цьому ні з чужою думкою, ні з чужим життям.

До другої групи належать твори з рецесивною авторською позицією, персонажі яких не співівідносяться з арцибашевським ідеалом людської особистості (“антигерої”): найчастіше це слабкі, безвольні люди, надто залежні від громадської думки, постійно коливаються, стримують власні почуття, – дехто з них кінчає життя самогубством, інші втрачають його в пориві самопожертви (прихований суїцид), треті – необґрунтовано претендують на роль ніцшеанської “надлюдини”.

Кожен із цих типів героїв присутній у романі „Санін”. Його жанровий зміст визначає головний тип героя, який додатково може бути класифікований як асоціальний, що дозволяє означити жанр твору як асоціальний роман. У власній поведінці Санін керується виключно особистими мотивами, вважаючи, що все, зроблене для інших, шкодить йому. Це основний принцип його життєвої позиціїї. Смисл життя Санін вбачає в задоволенні природних бажань, що дозволяє виділити епікурейський цинізм як характерологічну домінанту його особистості.

Суперечка про життя і смерть між Саніним і Сварожичем створює сюжетну динаміку роману. Символічність образів героів беззаперечна: вони асоціюються, відповідно, з новою „сонячною” людиною, за якою майбутнє, хоча її і не розуміють сучасники (так Карсавіна зрештою обирає Юрія, а Санін змушений поїхати з міста, зникнути), і з „останньою” соціальною людиною, яка йде в небуття (самогубство Юрія підбиває підсумок його безрезультатними пошуками смислу життя).

У своєму романі М. Арцибашев руйнує систему цінностей російського інтелігента останньої третини ХІХ століття. Його герой Санін провокує бунт проти умовностей культурного життя, яке репресує сексуальність, закликаючи опонентів – насамперед Юрія Сварожича – не визнавати реальністю фетиші та ілюзії власної свідомості. Духові творчості, який позиціонує Юрій Сварожич, Санін протиставляє дух руйнування. Анархізм Саніна реалізується у мрії про майбутню „сонячну” людину у якій будуть гармонійно поєднуватися незалежність духовного життя та вільна реалізація фізичного потягу.

Роман „Санін”– вершина творчості М. Арцибашева. Йому належить особливе місце в історії російської літератури, оскільки письменник створює образ героя, який протистоїть класичній традиції зображення „зайвої людини”.