| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну; сформульовано мету і завдання роботи; охарактеризовано матеріал дослідження та методологічні підходи до його осмислення; визначено використаний термінологічний апарат; з’ясовано теоретичне й практичне значення отриманих результатів, висвітлено їх апробацію.
У першому розділі «„Живе життя” як літературна й культурно-історична універсалія. Підсумки й перспективи її вивчення», який складається з трьох підрозділів, реконструйовано історію виникнення й функціонування в російській культурі XIX-XX століть вислову «живе життя», розкрито особливе бачення його Достоєвським, відзначено подібність і розбіжність поглядів на феномен «живого життя» письменника та його попередників, сучасників і послідовників, проаналізовано трактування досліджуваного поняття в достоєвістиці.
У підрозділі 1.1. зазначено, що появу формули «живе життя» в лексиконі російської інтелектуальної еліти XIX століття (К. Аксаков, О. Герцен, М. Гоголь, В. Жуковський, І. Кіреєвський, В. Одоєвський, Ю. Самарін, Ф. Тютчев, М. Язиков) слід пов'язувати зі впливом німецької культури – романтичної поезії Гете й Шиллера, натурфілософії Шелінга. Цей запозичений з німецької мови вислів завдяки високому емоційно-ціннісному потенціалу виявився досить привабливим для творчої інтелігенції. Залежно від світогляду й ідеологічних цілей авторів, які його використовували, епітет «живе», що супроводжує насичене і всеохоплююче слово «життя», наповнювався різним змістом, різноманітними смисловими нюансами. Наприклад, у І. В. Кирієвського «живе життя» трактувалось як «справжнє», «свіже», «гаряче»; у О. І. Герцена – як протилежне книжній штучності й теоретичній абстрактності.
На межі ХIХ-ХХ століть поняття «живе життя» стає предметом напружених дискусій, у яких беруть участь літератори, публіцисти, філософи, теософи, учені-біологи й фізіологи. У Москві видається однойменний релігійно-філософський журнал, де адепти релігійного модернізму «трудяться» над «оновленням» традиційного християнства, що нібито втратило свій живий смисл. Поняття «живе життя» проникає в естетику імпресіонізму, осмислюється поетами-символістами (О. Блок, К. Бальмонт, В. Брюсов) і письменниками-реалістами (І. Бунін, О. Купрін, І. Шмельов) у різних аспектах. В. Вересаєв активно пропагує свою «аполонічну» теорію «живого життя». Із часом феномен «живого життя» набуває значення універсалії і стає своєрідною «протиотрутою» мистецтва срібного віку від нормативності новостворюваної пролетарської культури. Водночас у мові практиків соцреалізму, який тільки-но зароджується, «живе життя» як багатство й розмаїття реальності декларативно протиставляється поширеним книжним шаблонам і штампам.
Результати дослідження показують, що в культурі XIX-XX століть «живе життя» мислилось і як «дійсність», що не зводиться до будь-яких схем; і як «незатверділе буття» – сучасність у її динаміці й нестійкості; і як безпосередній емпіричний досвід, протиставлений «мертвій» доктрині, раціонально (тобто штучно) виведеним теоріям; і як інстинкт життя, могутній несвідомий потік, втілення трансцендентної першооснови, розчиненої в природі. Ці значення зберігаються й на межі ХXI століття.
У підрозділі 1.2. виявлено номінацію й семантику поняття «живе життя» в художньо-публіцистичному дискурсі Ф. М. Достоєвського. Відзначимо, що безпосередньо, прямо формула «живе життя» озвучується спочатку в повісті «Записки из подполья», а потім у романах «Бесы» і «Подросток». Тут автор реалізує своє уявлення про «живе життя», зображуючи трагедію відриву від нього здатних «посилено усвідомлювати» героїв, і робить втрачені живильні джерела предметом їхніх болісних пошуків. Успадковуючи традиції попередників в осягненні сутності цього поняття, письменник водночас збагачує його – привносить виражений релігійний зміст, ототожнюючи «живе життя» не так із «дійсністю» земного життя, як із буттям у його духовному вимірі. Повнота життя для нього можлива лише в живому зв'язку з Творцем. Остаточна ж «формула» «живого життя» для Достоєвського полягає в ідеї про безсмертя душі й пов'язана з проповіддю православ'я.
Відтворити авторське розуміння феномену «живе життя» допомагають записні книжки й «Дневник писателя»: тут класик висловлюється прямо, і смислове наповнення вислову розкривається з контекстів його вживання. Узагальнюючи результати проведеного аналізу, робимо висновок, що в публіцистиці Достоєвського «живе життя» означає: 1) активну діяльність на противагу «мертвотній балаканині», антиномію «остаточним висновкам свідомості» і математичним формулам, штучним умоглядним теоріям; 2) наслідування безпосередніх імпульсів серця, довіру до природної «логіки живого, справжнього життя»; 3) ідею служіння й самопожертви як знак найвищого розвитку особистості; 4) «національну ідею», що об'єднує народ і сутність якої полягає в сповідуванні православ'я. Саме його вважає письменник справжнім «словом живого життя».
У підрозділі 1.3. детально проаналізовано різні тлумачення феномену «живе життя» в науці про Достоєвського і встановлено, що тепер літературознавці звертають особливу увагу на: 1) історію концепту «живе життя» в художньому світі письменника; 2) дослідження його ідеї життя, найважливішим складником якої є «живе життя»; 3) художню, соціологічну, психологічну і філософську характеристику антиномії «підпілля» / «живе життя»; 4) проблему ідентифікації Достоєвським «живого життя» з ідеєю безсмертя душі, а також органічним відчуттям повноти буття.
Безумовно, таке різноманіття виявлених літературознавчих трактувань об'єктивно свідчить про багатство смислового наповнення концепту «живе життя» у Достоєвського. Водночас відзначаємо, що не всі інтерпретації цього явища можна визнати рівнозначними з точки зору самого автора. Так, на нашу думку, принципово хибними є спроби ототожнення смислу вислову «живе життя» у Достоєвського з дійсністю, реальністю − без урахування її духовного компоненту. Таке тлумачення словосполучення «живе життя» щодо творчості письменника суперечить його художньому методу – «християнському реалізму», чи «реалізму в найвищому сенсі», для якого реальність не вичерпується «насущним, видимоплинним», а містить під своїми матеріальними покровами вище буття, де знаходяться «кінці й начала» всього сущого.
У другому розділі «Генезис та еволюція ідеї “живого життя” в художній прозі Ф. М. Достоєвського», що складається з трьох підрозділів, з'ясовано витоки теми «живого життя» у свідомості самого письменника, проаналізовано особливості її втілення вперше в повісті «Записки из подполья», висвітлено подальший розвиток теми у зрілій романістиці автора, а також вирішено проблему співвідношення таких близьких, але різнонаповнених у Достоєвського концептів, як «жага життя» і «живе життя».
У підрозділі 2.1. підкреслюється, що поява формули «живе життя» у свідомості Достоєвського і її своєрідний ціннісний компонент, крім безумовного впливу культурного контексту, пов'язано й з винятковими обставинами життя письменника. Трагічні злами в його біографії (досвід ув’язнення і солдатської служби, смертельно небезпечні напади епілепсії, «екзистенціальний пік» 1864 року, коли один за одним померли близькі йому люди) викликали загострений інтерес і до ідеї «життя» як такого, і до феномену життя «живого», спонукали осмислити явище, яке за ним стоїть, глибинно, з іншого, ніж сучасники, боку.
Тому є знаковим і рік появи вислову «живе життя» в тезаурусі класика (1864), і твір, де ця формула звучить уперше, – повість «Записки из подполья», що передує «великому п’ятикнижжю» і містить у собі зав’язки проблемних вузлів усіх «великих» романів майстра. У повісті втілення ідеалу «живого життя» відбувається апофатично – через протиставлення з «підпіллям», яке автор розуміє як трагедію свідомості людини, відірваної від Бога, від народно-національного «ґрунту» і від усього навколишнього світу. Сутнісні риси феномена, названого «живим життям», художньо реалізовано в образі Лізи. На відміну від підпільного парадоксаліста, що називає себе «антигероєм», у героїні чисте й чуйне серце, вона виявляє жертовну любов, здатність до прощення і наділена не деструктивною, а, за Достоєвським, «правильною» (тобто християнською) свідомістю, «головним» розумом, вірою, що не допускає зневіри, відчуженості від світу. І якщо парадоксаліст естетизує самокатування, то Ліза демонструє щире каяття, смиренне, скорботне переживання власної гріховності й бажання побороти її, знайти духовне воскресіння замість морального розбещення в «підпіллі».
Проблема антиномії буття «мертвого» і «живого», максимально загострена в «Записках из подполья», проходить крізь усю зрілу творчість Достоєвського, віддзеркалюється як у авторському слові, так і в духовно-моральних пошуках його героїв. Їхні суперечки, ідеї, теорії зводяться до одного – до пошуку виходу з глухого кута, в якому опинилося людство на історичному і духовному рубежі. Герої Достоєвського шукають шляхів порятунку і, незважаючи на свої помилкові інтелектуальні конструкти, перебування в «підпіллі» мертвих «арифметик», «казуїстик» та «діалектик», інстинктивно прагнуть доторкнутися до «живого життя». Аналітичному обґрунтуванню цієї тези присвячено підрозділ 2.2.
Зазначимо, що антитеза «життя» і «теорії» психологічно поглиблено розгорнута в першому з «великих романів» Достоєвського − «Преступление и наказание». Репрезентує думки автора в цьому творі Дмитро Прокопович Разуміхін, який викриває «мертвонароджених» теоретиків і доктринерів. У творі «Идиот» ця тема набуває морального й релігійного висвітлення, прямо співвідносячись із ідеєю духовної спраги й богошукання. Думка ця озвучена князем Мишкіним у ключовій сцені на вечорі в Єпанчиних. У романі «Бесы» ідея «живого життя» розкривається в соціально-політичному ключі: соціалістів-нігілістів названо тут «ворогами живого життя». У підготовчих матеріалах до твору актуалізовано й інший, більш важливий для Достоєвського підтекст проблеми – етичний. У діалозі з Шатовим Князь (майбутній Ставрогін) пов'язує «головне питання», від якого залежить спасіння і благоденство людства, з необхідністю визначити «довершений моральний ідеал» – істинне джерело «живого життя». Власне, весь роман і є відповіддю на поставлене питання, що реалізує опозицію матеріального духовному, тобто Слову, що «плоть бысть». Надзвичайно особливу, ключову роль ідея «живого життя» відіграє в романі «Подросток». Її вираження тут суголосне із «Записками из подполья»: Версілов, як і підпільний парадоксаліст, неспроможний визначити суть цієї ідеї, однак знає точно, що вона протилежна всьому штучному, вигаданому і є тим, із чого завжди народжувалась «велика думка», а саме – «ідеєю про безсмертя душі».
У підрозділі 2.3. порушується складне питання про співвідношення у творчості Достоєвського концептів «жага життя» і «живе життя». Найповніше виражено ідею «життя», у межах якої діалектично взаємодіють поняття «підла живучість», «жага життя» і «живе життя», у підсумковому романі «Братья Карамазовы». Такий підхід відповідає християнським уявленням про тривимірну структуру людської особистості – тіло, душа й дух. Силою життєлюбства, притаманною йому самому, письменник наділяє і своїх героїв, що стає їх першим кроком до віднаходження «живого життя», знаком майбутнього перетворення. Однак така вітальна сила, любов до життя «раніше за його смисл», – лише «половина справи» спасіння. В образі Дмитра Карамазова митець показав, що «плотолюбна жага життя», «підла живучість» може перетворитися на життя «живе» лише через жертовність, через проходження благодатним «шляхом зерна»: смерті й нового – духовного – народження. Таким чином, «живе життя» стає вершиною й фіналом шляху духовного зростання особистості, передбачає подолання тілесних пристрастей, досягнення людиною найвищої повноти буття, яка поєднує як фізичний, так і душевно-духовний рівень.
У третьому розділі дисертації «Репрезентанти начал “живого життя” у творчості Ф. М. Достоєвського», що складається з двох підрозділів, досліджено реалізацію концепції «живого життя» в системі персонажів, створених автором. Виявлено, що першопричиною, яка відриває людину від джерел «живого життя» і занурює в «підпілля», є гординя. Протистоять їй у художньому світі письменника начала дитячості й жіночності, материнства. Тому в романах найбільш показовими для розкриття теми варто визнати образи дітей (до яких належать і «дорослі діти»), а також жінок-носительок Євангельського Слова.
У підрозділі 3.1. виявлено визначальну роль ознаки «дитячості» в баченні Достоєвським «живого життя». Діти, на думку письменника, – вказаний людству Самим Спасителем моральний орієнтир. У дитині «живе життя» дихає з більшою силою й повнотою, ніж у дорослих, тому що не натрапляє на перешкоди марнославства, зарозумілості, роз'їдаючої рефлексії. Тому риси «дитячості» в дорослих героях є свідченням їхньої причетності до «живого життя».
У ході дослідження виділено такі концептуально значущі для Достоєвського риси дитячості, як самоприниження, абсолютна довіра до Бога-Отця і Його волі, духовна цільність, інтуїтивна мудрість, властива лише чистим серцям, яким відкрито відчуття Божественної Істини. Ці першооснови утворюють комплекс ключових чинників «живого життя» в кожному з названих характерів.
Критерієм наявності чи відсутності внутрішніх, глибинних джерел «живого життя» у дорослих є їх стосунки з дітьми. Саме дитячі риси, проявлені в «підпільних» героях, нерідко є передумовою і запорукою їхнього воскресіння, «відновлення» в первинній чистоті.
У підрозділі 3.2. охарактеризовано розуміння Достоєвським призначення жінки, досліджено показові щодо цього жіночі образи романів «п’ятикнижжя» у їхній близькості чи відторгненні від «живого життя», а також осмислено духовний шлях героїв-чоловіків, супутницями яких виступають героїні.
Гордість у традиційному сприйнятті – це риса мужності. Смирення ж, поступливість, покірність – ознаки жіночності. Жертовність, любов до ближнього і здатність прощати його як власне дитя – незаперечні властивості материнського серця.
У світі письменника гордіїв-ідеологів супроводжують героїні, наділені смиренномудрістю, вони послані чоловікам, щоб відкрити шлях до «живого життя». І можливість порятунку залежить тільки від їх власного вибору. У дисертації підкреслюється, що у творах класика носительками «живого життя» є не все жінки, а лише ті, в яких гординя й «самість», егоїзм переможені смиренням і жертовним самозреченням.
Основи опозиції джерел, що залучають до «живого життя» і відсторонюють від нього, задані в жіночих образах першого з «великих» романів Достоєвського – «Преступления и наказания». Гордині Катерини Іванівни Мармеладової і Дуні Раскольникової протиставлено самовідданість, смиренність, поступливість Сонечки і Лизавети; освіченості, інтелекту – «головний розум» (мудре серце) і реальна, без дозвільних роздумів, діяльність; раціональному і мрійливому жаданні жертви – християнське самозречення і самозабуття.
Зв’язок героя з витоками «живого життя», відкритими через жінку-супутницю, можливий лише за умови зустрічного руху – його внутрішніх пошуків «повітря» життя, виходу з духовного глухого кута. У романі «Бесы» наявні два варіанти виходу: спасіння Степана Трохимовича через Євангеліє, яке розносить Софія Матвіївна Улітіна, і відмова Ставрогіна від «живого життя», що відкривається у спілкуванні з Дашею Шатовою.
У романі «Подросток» головний герой вважає втіленням «живого життя» Катерину Миколаївну Ахмакову. У достоєвістів ця думка не викликає заперечення. Проте вивчення концепції «живого життя» в художньому світі класика дає вагомі підстави для переоцінки традиційного погляду. Позиція автора в романі не тотожна переконанням героя, і, як показують результати проведеного дослідження, істинною носителькою основ «живого життя» є не «цариця земна», Ахмакова, а «янгол небесний» – «мама», Софія Андріївна Долгорука. Слід підкреслити, що саме через протиставлення начал земного, тілесного, і горнього, духовного, досліджувана концепція набуває свої глибини, повноти й завершеності.
Якщо зазвичай жіночі характери щодо «живого життя» у Достоєвського подано в певній статиці, то образ героїні підсумкового роману Грушеньки Свєтлової проходить наочну еволюцію. Спочатку відокремлена від «живого життя», «інфернальниця», вона, проте, стає його дієвою провідницею для інших героїв – Миті й Альоші. Добровільно погоджуючись супроводжувати Дмитра Карамазова на його майбутній хресній дорозі, сама Грушенька піднімається з нижчого, «плотолюбного», рівня життєвості до вищого – «живого», одухотвореного «життя».
У четвертому розділі дисертації «Поетика образу “живого життя” у прозі Ф. М. Достоєвського» розкрито потаємну, «алегоричну» сферу втілення досліджуваної ідеї письменника, а саме – символізацію в його творах «живого життя». Як найбільш значущі в роботі виділено символи «води», «повітря», «матері-землі», «сонця» і «саду», що, за наявності язичницького підґрунтя, були засвоєні християнською культурою й наповнені новим – євангельським – змістом. Реферований розділ складають чотири підрозділи.
У першому з них (4.1.) проаналізовано архетипові мотиви «повітря» і «води», найбільш ґрунтовно втілені в романі «Преступление и наказание». Життєдайне «повітря», символічно ототожнене із «живим життям», у Достоєвського означає як відкритий простір, протиставлений «духоті» Петербурга у його фізичному й метафізичному вимірах, так і благодатний зв'язок з Подателем життя − Святим Духом. Архетиповий символ води подано через опозицію води «мертвої» − Неви, що омиває береги міста-примари, закладеного Петром, і «води живої», під якою в романі мислиться Бог-Слово – Христос.
У підрозділі 4.2. охарактеризовано мотив «матері-землі», яка для Достоєвського є сакральною категорією, що органічно пов’язує такі першоджерела, як «життя», «материнство» і «жертовність». У фольклорно-міфологічних уявленнях материнське, життєдайне першоджерело землі робить її подателькою живильних – богатирських – сил. У побутуванні у творах класика стародавньої традиції поклоніння землі як Богородиці вбачаємо умисне авторське впровадження народно-релігійної культури («народної правди») – морального орієнтира для відірваної від «ґрунту» інтелігенції. На противагу сформованій думці про відхід Достоєвського в цьому плані від строго православних поглядів, у дисертації наводиться той факт, що Богоматір у Святоотцівському Переданні іменують «ліствицею», що пов’язує світ горній зі світом дольнім (це відображено, наприклад, в іконописному каноні). Таким чином, матір-сиру землю й Божу Матір символізують горизонталь і вертикаль, через єдність яких здійснюється зв'язок земного і небесного.
Символ «сонця» в поетиці Достоєвського, досліджений у підрозділі 4.3., справедливо можна назвати універсальним, тому що він є практично в кожному художньому творі. Косі промені призахідного сонця стають візуалізацією ідеї безсмертя, зримою обіцянкою воскресіння з мертвих, життя вічного. Можна говорити про те, що в кожному з романів «п’ятикнижжя» образу сонця надається особливе значення, узгоджене з основною ідеєю самого твору. В «Преступлении и наказании» лейтмотив призахідного сонця знаменує моменти коливання героя між «підпіллям» і «живим життям». В «Идиоте» смертну годину героїв відзначено саме заходом сонця, який водночас обіцяє прийдешній світанок – духовне воскресіння. В «Бесах» сонцю протиставлено павука, що в плані духовному символізує антитезу вічного життя й смерті. Крізь сторінки роману «Подросток» постає образ Спасителя – Сонця-Христа. Смислообраз сонця в «Братьях Карамазовых» стверджує торжество людського буття на землі: від радощів і жаги життя (гімн сонцю Миті Карамазова) до мудрого споглядання й розчулення життям живим, усвідомлення того, що над усім воля й правда Божа (старець Зосима).
Художнім образом, що візуально поєднав у собі всі ці знаки «живого життя», є «сад», про який мова йде в підрозділі 4.4. Достоєвський в образі «саду» поєднує, утворюючи художню цілісність, всі поетичні символи «живого життя»: «землю» (благодатний «ґрунт»), «дерева», «листя» («клейкі зелені листочки Івана Карамазова й «жовтий листок» Кирилова), «воду» (Рай-Едем – це сад, що живиться річкою – водою життя), «повітря» і «сонце». У християнській традиції обгороджений сад є символом Діви Марії, і пов'язується, таким чином, також із жіночою – материнською – першоосновою «живого життя». Крім того, «Сад» мислиться Достоєвським і як форма ідеальної життєбудови, під якою треба розуміти онтологічно повне буття «тварного» світу в благодатному зв'язку з його Творцем.
|
