ПРОВІДНІ ХУДОЖНІ МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОГО І ГРУЗИНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ (ПЕРША ПОЛОВИНА XIX ст.) : ВЕДУЩИЕ ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ МОДЕЛИ УКРАИНСКОГО И ГРУЗИНСКОГО РОМАНТИЗМА (ПЕРВАЯ ПОЛОВИНА XIX ст.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її наукова новизна. Окреслюються мета і завдання, теоретично-методологічні засади та практичне використання результатів дослідження.

У першому розділі – “Творчість грузинських романтиків у рецепції українських інтерпретаторів” – розглянуто літературознавчі, художньо-критичні та інші матеріали, що з’являлися на сторінках українських часописів з кінця ХІХ і протягом ХХ ст. Публікація перекладів – безперечний доказ зацікавленості художніми надбаннями різних народів. Це стимулювало й появу відгуків, статей, розвідок, а то й досліджень монографічного характеру, в яких розглядалися питання, пов’язані з розвитком світової літератури в цілому і окремих національних літератур зокрема. Інтерес до творів інонаціональних літератур диктувався не лише їх високим художнім рівнем, а й прагненням залучити їх до власного естетичного дискурсу. Досягненню цієї мети були підпорядковані й матеріали української періодики та інших видань, присвячені грузинській літературі. Наукове осмислення такого матеріалу дає можливість поглибити знання про шляхи, характер і масштаби розвитку українсько-грузинських літературно-мистецьких взаємин. Особлива увага приділяється дослідженню та оцінці українською критикою творів грузинських поетів-романтиків.

Рецепція світового, зокрема й грузинського романтизму в Україні не була і не могла бути однозначною. Різночитання більшою мірою пояснюються рухом естетичних уподобань у часі. Це й зумовлювало визначення місця окремих авторів у загальному річищі грузинської, а часом і світової літератури, появу нових перекладів одного і того ж твору, окремих та антологічних видань корифеїв тощо. У дисертації розглянуто картвелогічні праці М.Гулака, І.Франка, Лесі Українки, М.Драгоманова, К.Устияновича, А.Кримського, О.Лотоцького, М.Сумцова, О.Полтавцева, С.Палія та ін., а також статті грузинських літературознавців на сторінках української періодики. За всього розмаїття думок, увага картвелологів зосереджувалась на провідних рисах романтичної літератури.

Аналізуються й публікації та усні виступи письменників – П.Тичини, М.Бажана, О.Гончара, І.Кулика, Д.Косарика та ін., присвячені як грузинській літературі загалом, так і романтизму зокрема. За радянських часів українські літературознавці, критики, поети-перекладачі приділяли посилену увагу ідейному змісту творчості грузинських романтиків, соціологізації їх громадянських позицій. Це часом спричиняло і віддавання данини зовнішній риториці на шкоду аналізу художніх якостей творів.

Другий розділ – "Засоби вираження авторської свідомості-чуттєвості в  грузинському і українському романтизмі" – складається з 3-х підрозділів, де розглянуто основні художні моделі ліричного та ліро-епічного творення, показано, що тексти визначних представників грузинського й українського романтизму не тільки належать історії, а й досі певною мірою лишаються співзвучними менталітету та естетичній пам’яті двох народів.

Робота у цьому аспекті є спробою і реконструкції світосприймання та світобачення людей минулої епохи і осмислення їх із позицій ХХІ ст., у якісно іншому духовно-культурному контексті.

Поезія грузинських і українських романтиків сприймається і як своєрідна художня конденсація загальнокультурної вселюдської цивілізаційної пам’яті, покликаної розкрити таємницю духовної еволюції. Це дає змогу дослідити певні моделі та критерії контактів двох літератур між собою і у контексті світової. Тексти Н.Бараташвілі й Т.Шевченка, Г.Орбеліані й М.Шашкевича, В. та О.Орбеліані, Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, О.Афа-насьєва-Чужбинського, В.Забіли, М.Петренка, за всієї розмаїтості й формо-змістової своєрідності, єднає художня парадигматика моделювання людини і світу. Тут і характерна для епохи складна внутрішня драма особи з роз-щепленою свідомістю, і динаміка внутрішніх змін особистого “Я” героя, і творення духовних обширів нової людини, де відчуття самотності єдналося з вітаїстичним осягненням закономірності буття як космічного універсуму та дискретності минулого-сучасного-майбутнього як часового континууму. Концепт становлення є основним у цій парадигматиці вираження авторської свідомості-чуттєвості. Він відображає і романтичне самоствердження в реальному часі, і трагізм відірваності від універсальних першооснов буття.

Вагомість художньої спадщини грузинських і українських романтиків випливає з того, що вона відображає естетичні вартості світового масштабу і водночас кожен з них нерозривно пов’язаний із життям свого народу, з національними традиціями. Романтики розбудовували національний міф, що неабиякою мірою сприяло розгортанню визвольних тенденцій і настроїв. Досить згадати Шевченків „Кавказ”, написаний 1845 р. і ще більш актуальний тепер. За силою тираноборчого прометеїзму, гуманізму, за нищівністю романтичної іронії й сарказму йому годі шукати рівних у світовій літературі. 

У першій половині ХІХ ст. романтична ідеологія ще співіснує з класицистичною, бароковою, сентименталістською, просвітницькою. Звідси – синкретизм літературних стилів, який, своєю чергою, ускладнюється своєрідністю їх національних моделей. Український романтизм більш суголосний з літературним процесом у Європі, тоді як грузинський, щільніше взаємодіючи з художніми явищами на Сході, водночас активно контактує і з європейськими. Тому при моделюванні парадигматики грузинського і українського романтизму поряд з вивченням різних його форм  важливим є онтогенетичне та філогенетичне осмислення етапів становлення стилю, порівняльний аналіз однотипних явищ і елементів романтичної естетики.

Грузинські та українські романтики знайшли власний шлях розвитку, нероздільно пов’язаний із суспільними явищами, новою мораллю на ґрунті якої напрацьовувалася власна естетика, що спиралася на сприйняття мистецтва слова як однієї з найважливіших форм вияву внутрішнього життя, самопізнання особистості й етносу, як засобу безпосереднього спілкування з найвищими моральними вартостями людства.

 Лірика та ліро-епос романтиків вселяють надію, морально підносять, об’єднують людей навколо високих ідеалів. Саме завдяки цим змістовим виявам художньої форми українські та грузинські романтики, попри згадані елементи художнього синкретизму, зуміли створити цілісні стильові струк-тури з виразними національно закоріненими моделями втілення загально-людських ідеалів. Розгляд цих питань сприяє розкриттю психології творення, дає ключ до висвітлення таких проблем, як динаміка формозмістової єдності, спільного/відмінного, традицій/новацій у художньому стилі.

Щодо романтичного психологізму, то тут заслуговують на увагу такі проблеми, як його своєрідність у ліриці та ліро-епосі, передумови виникнення й розвитку, форми функціонування. Романтичний психологізм як якісно нового явище в українській і грузинській літературах формувався, попри всі інші аспекти, на основі заглиблення в питомі етимологічні резерви самого слова та якісного переосмислення фольклорних топосів.

У ліриці романтиків лунають мотиви марності й підступності світу, нетривалості й швидкоплинності життя, сліпої, мінливої долі, нещасливого кохання тощо. Такі збіги пояснюються подібністю світовідчуття, рухом художнього змісту, енергії творення. Ще Платон називав джерело цієї енергії „ідеєю творящою”, а Б.-І.Антонич – ідеєю “еx ante”. Тож не дивно, що коли між англійцем Байроном, французом Шатобріаном, німцем Новалісом, росіянином Лермонтовим, поляком Міцкевичем, українцем Шевченком і грузином Бараташвілі та багатьма іншими існує спорідненість творчих ідей, то це чималою мірою зумовлює й подібність  “ідей творених”, або ж, за Антоничем, множинних змістів “ex post”, що постають в уяві реципієнтів.

Стан самотньої душі розкривається в поезії романтиків у різноманітних художньо-естетичних, тематичних і часових обширах. Військова тематика, прощання з родиною і коханою, поривання до небесних сфер, туга за минулим, – ці та інші традиційні мотиви знаходять тут суб’єктивне забарвлення. Національна драма грузинів і українців, спричинена втратою державної самостійності, зумовлювала і духовну драму ліричного героя.

У підрозділі 2.1 – “Художні візії історичного минулого” – уперше в  дослідженнях міжлітературної взаємодії двох народів проаналізовано моделі художнього бачення історичного минулого, які в розглянутому масиві текстів посідають чи не найголовніше місце. Романтики підхопили фольклорну традицію оспівування героїчних патріотичних подвигів та ідею здійснення заповітів пращурів. Тому не дивно, що збігів тут знаходимо чимало: ця тематика набула актуального звучання і  представлена практично в кожного автора – у різних змістових аспектах, жанрових втіленнях. Розглянуто твори Л.Боровиковського “Козак”, “Молодиця”, “Журба”, ”Гайдамаки”, „Банду-рист”, „Смерть Пушкаря”; А. Метлинського „Спис”, “Козак та буря”, “Підземна церква”, “Гетьман”, “Козача смерть”; М.Костомарова “Брат з сестрою”, „Могила”; О.Афанасьєва-Чужбинського “Українська дума”, інших українських поетів, завершуючи ліро-епічними поемами Т.Шевченка.

У типологічно подібних творах О.Чавчавадзе, Г.Орбеліані, Н.Барата-швілі, В. і О.Орбеліані, Г.Еріставі, С.Размадзе, М.Туманішвілі та ін. також виведено образи борців за незалежність вітчизни. Поштовхом до їх появи було прагнення осягнути історію духовного розвитку народів. Візії минулого як засіб виховання патріотизму потребують пошуку нових форм, що давали б змогу поєднати відчуття ходи історії і оцінку подій наратором. Ним здебільшого виступав сам автор, що залишав за собою ліро-епічне право втручатися в хід подій за допомогою суб’єктивації оповіді (ліричні відступи, експресивна лексика, емоційний  коментар тощо). “Гокча”, “Горе світу, де злодій владика” О.Чавчавадзе; “Моїй сестрі Єфимії”, “Образ цариці Тамари в Бетанійському храмі”, “Тост за здоров’я” Г.Орбеліані, “Надія”, “Гелаті”, “Іраклій і Кохта”, “Іраклій і його час”, “Гірська дівчина і мандрівник” В.Орбеліані – усі ці твори єднає ідея любові до вітчизни. Стародавні оповіді та легенди творять тут романтичний міф історичної і сучасної долі народу.

Аналогічні художні моделі зустрічаємо і в українських романтиків (“Подражаніє Горацію”, “Журба”, “Розставання”, “Смерть Пушкаря” Л.Боровиковського; “Бандура”, “Кладовище”, “Спис”, “Козак”, “Гайдамаки, чумаки”, “Підземна церква”, “Гетьман”, “Козача смерть”, “Гуляки”, “Смерть бандуриста”, “Розмова з покійними” А.Метлинського; “Є. П. Гребінці”, “Шевченкові”, “Безталанна”, “Жаль”, “Безбатченко” О.Афанасьєва-Чужбин-ського, “Будяк”, „Палій” В.Забіли; „Чигирин”, „Гетьманство” М.Маркевича; „Небо”, “Весна”, “Іван Кучерявий” М.Петренка; “Малоросійські мелодії” О.Шпигоцького; “Хмельницького обступленіє Львова”, “Болеслав Криво-устий під Галичем”, “Слово до чтителей руського языка” М.Шашкевича та ін.). Доля особи переплітається тут з долею народу та з рухом великої історії.

У підрозділі 2.2 – “Діалог із природою” – розглянуто ті твори названих вище та інших авторів, що їх умовно можна віднести до пейзажної лірики. Тут романтики розвивають фольклорну традицію образно-психологічного паралелізму. Природа постає у їхніх текстах сферою, що заспокоює, відновлює душевну рівновагу, виступає об’єктом зачарованого споглядання. Водночас як один із найважливіших засобів вираження авторської свідомості-чуттєвості природа сповнюється суб’єктивними настроями, в її явищах добирається те, що вступає у своєрідний діалог із психічним станом людини та відповідає романтичному типу світовідчуття й художнього бачення.

Такі топоси, як небо і зорі, лісова тиша, море, буря, вітер, водоспад, вечірні години, сутінки, степи, гори, сягаючи глибин архетипної пам’яті, водночас постають романтичними образами-символами, що несуть як пряме, так і переносне навантаження. Безмежний всесвіт, що існує у видимих виявах світу Божого, є предметом радощів і усамітнення, осягнення універсуму і самопізнання людини через порівняння, аналогії, розмову з довкіллям.

Красу природи романтики перетворили на один з головних естетичних об’єктів. Вона стала джерелом піднесення гідності, морального вдосконален-ня; в лоно природи людина приходить, щоб краще зрозуміти саму себе; природа – вірний друг, який не зрадить, вона може заспокоїти самотню душу.

Романтичний герой багатьох творів ідеалізується, наділяється високими думами й пориваннями, бурхливими пристрастями. І тут у романтиків чимало спільного. Так, порівняльний аналіз текстів М.Шашкевича і Н.Бараташвілі з погляду їх емоційної тональності переконує, що, що в одному й тому ж творі співіснують сумні, меланхолійні та бадьорі, мажорні настрої. Це є типовим і для інших романтиків, засвідчуючи їх емоційну різнотональність. Ліричний герой Н.Бараташвілі йде на берег Кури, щоб “думки свої розвіяти”, бо життя “є марнотою марнот”; подібна символіка та риторика переймає і вірші “Над Бугом” М.Шашкевича, “Море” І.Срезневського, “Небо” М.Петренка.

Тематична, архетипна, емоційно-тональнісна подібність спостерігається як на рівні окремих творчих індивідуальностей (“Сумрак вечерний”, “Туга”, “Лиха доля” М.Шашкевича і “Присмерк на Мтацмінді” Н.Бараташвілі ), так і на рівні загальностильових моделей. Це підтверджує і порівняльний аналіз текстів О. Чавчавадзе, Г. Орбеліані, В. та О. Орбеліані, Н. Бараташвілі, Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Забіли, М. Петренка,  М. Шашкевича, Т. Шевченка.

Особливості етнопсихології, ментальності народів також увиразнюються, зокрема й через діалог із природою: романтичні пейзажі сповнені глибокими громадянськими думами, любов’ю до рідної землі, образними перегуками з  “Повістю минулих літ”, “Словом о полку Ігоревім”, “Картліс цховреба”, “Житіє Григола Хандзтелі” та ін. Еволюція цього діалогу в грузинській і українській літературах перейшла через багато стадій художнього осягнення світу і всесвіту – від часів агіографічної літератури в першій та “Слова о полку Ігоревім” у другій. Опанувавши художній досвід попередників, романтики вдихнули у пейзаж оновлену, сказати б, неопантеїстичну душу: природа сприймається як жива істота, котрій можна звірятися в найзаповітні-шому. Завдяки цьому вплив пейзажної лірики романтиків на творчість поетів наступних поколінь був величезним. Художньо своєрідна, грузинська й українська романтична поезія природи стала феноменом світового значення.

У підрозділі 2.3 – “Інтимна лірика: естетика духовності” – аналізуються твори Л.Боровиковського („Маруся”, „Молодиця”, „Чарівниця”, „Рибалка”, „Розставання”), О.Шпигоцького („Тільки тебе вбачила...”, „Знаєш, Саню-серденько...”, „Марія”), М.Маркевича („Украинские девы”, „Русалка”), М.Костомарова („Поцілунок”, „Дівчина”, „Нічна розмова”, „Попріки”), О.Афанасьєва-Чужбинського („Прощання”, „Дівоцька правда”), В.Забіли („Маруся”, „Повз двір, де мила живе...”, „Два вже літа скоро пройде...”, „Гуде вітер вельми в полі...”, „Ой коли б хто знав, як тяжко...”, „Кохання”, „До невірної”, „Туга серця”, „Розлука”, „Пісня”), М.Петренка („Ой біда мені, біда...”, „Минулися мої ходи...”, „Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче...”),  М.Шашкевича („Вірна”, „Туга за милою”, „До милої”), О.Чавчавадзе („Кохання”, „О кохана жорстока, о кохана блаженна...”, „О трояндо, серце закохане...”, „Напис на могилі дівчини”), Г.Орбеліані („Жадана лише ти одна...”, „Блаженної миті, коли моє світло...”, „Антонові”, „Ніні, що плаче”, „Кохання моє”, „Вечір розлуки”, „Мухамбазі”) та ін. У змістовій сфері тут часто варіюється характерний для романтизму мотив недосяжності ідеалу в реальному житті, культивується естетика страждання, насиченого світлим сумом, блаженними почуттями та сподіваннями. Ліричний герой романтиків часто ототожнюється з автором. “Перлина народжується з рани”, – казав Сааді. Естетизуючи світ страждань і переживань людини, романтики не цураються й сучасного їм життя, роздумів про його буттєву суть, про долю народу, національну та соціальну волю. В їх ліриці інтимізуються і художні візії минулого, і діалог із природою та інші традиційні мотиви, оскільки любов для них, за словами Т.Шевченка, це животворний вогонь у душі людини, і все створене нею під впливом цього почуття має знак життя і поезії.

Поети наділяють своїх героїв не лише чуттєвістю, а й силою волі та розуму. Вони палко кохають і нерідко через це зазнають поневірянь. Та хоч у яку б ситуацію потрапляли закохані, земну пристрасть завжди перемагає духовно піднесена любов. Романтики не тільки внесли істотні зміни в поетику інтимної лірики, а й оновили її етичні засади. Тема кохання набуває в них духовного звучання і дедалі частіше протистоїть мотивам еротичним. Любов – не лише миттєве, випадкове бажання земного блаженства, а вічний союз натхненних душ. Тут і ключ до естетичного кредо романтиків. Відчуваючи й звичайні, емпіричні вияви краси, вони все ж наголошують: земна врода тлінна, прекрасна плоть зів’яне, а душа і душевні пориви безсмертні, бо  підносять до сфер універсуму. Пафос їх інтимної лірики – у вічних і невтомних пошуках “загубленої пари”. Тільки з рідною душею, піднесеною і чистою, можна з’єднатись у відчутті вічної сили прекрасного.

Часом любовна лірика романтиків може здатись одноманітною внаслідок вживання певних словесних кліше, запозичених із фольклору, як-от постійні епітети, мовні звороти, риторичні фігури, фразеологізми тощо. Насправді ж вона досить різнобарвна в своїх інтонаційних відтінках, емоційних переходах – від тихої ніжності до полум’яної пристрасті, од відчайдушності до захоплення, від сумнівів у собі до гордого самопізнання.

Особливістю лірики українських і грузинських романтиків є також динамічність образності та ритміки. Їм чужі спокійні, статичні описи, монотонні ритми. Водночас їх твори вирізняються композиційною цілісністю, а іноді й патетичним звучанням.

Третій розділ – “Т. Шевченко і Н. Бараташвілі в інтертексті світового романтизму” – присвячений порівняльному аналізові творчості двох видатних поетів, яка є найпоказовішим прикладом злиття давньої поетичної культури з новою. Саме тому їхня літературна спадщина стала архетекстом національних художніх дискурсів, гідно представляючи їх в інтертексті світового романтизму. Водночас кожен з них має свій стиль і глибоко самобутню поетичну індивідуальність. Велика частина художніх шедеврів Т.Шевченка й Н.Бараташвілі постала завдяки еруптивному виверженню з „нижньої свідомості” (І.Франко) накопичених вражень і відчуттів. Чи не тому їх зміст із погляду рецептивної естетики досі лишається не вичерпаним, відкритим для нових інтерпретацій.

Т.Шевченко і Н.Бараташвілі, як і інші поети-романтики, – співці загальнолюдських ідеалів і цінностей, але водночас і чи не насамперед – долі й краси рідного краю. Діалог із природою в їх творах перейнятий любов’ю та ніжністю. Водночас національний колорит постає без тут акцентування чи виокремлення якихось барв: їх переливи згармонізовані, внутрішньо врівно-важені. Аналіз творчої спадщини двох авторів дає змогу визначити, як щільно – за умов свого часу – вони  пов’язані з європейською та світовою естетикою, художньою культурою. Імена цих поетів дослідники часто ставлять в один ряд з іменами Д.Байрона, А.Міцкевича, Г.Гайне, іноді – Новаліса, Леопарді, Ламартіна, А. де Віньї. Але це не вичерпує всього кола історико-типологічних взаємин. Адже спільні, за всієї національної самобутності, духовні інтереси об’єднали у середині ХІХ ст. значно ширші культурні ареали, ніж їх визначають на „синхронічних картах європейського культурного розвитку”. Тогочасна грузинська й українська літератури (як і ряд інших, недостатньо ще співвіднесених із розвитком європейської) мають бути представлені в цьому процесі всією широтою своєрідних контекстів і типологічних сходжень. Відтак поруч із щойно згаданими всесвітньо відомими поетами слід назвати й новогрецького поета Д.Соломоса, і чеського К.Маха, й угорця Ш.Петефі, й іспанця Х. де Еспронседу, що, як і Т.Шевченко та Н.Бараташвілі, відкрили історію нової епохи у власних національних літературах.

Розгляд типологічних сходжень навряд чи варто обмежувати лише лірикою, надто ж у сфері змісту. Справді, емоційна тональність творів цього літературного роду близька тому суб’єктивному началу, яке так всебічно оволодіває майже всією поезією тогочасного світу. За типом естетичного мислення, художнього бачення це явища спільного естетичного ряду. Але ж бунтарська тема, образ розбурханої, непокірної, озброєної вірою в розум, пройнятої почуттям справедливості душі, яка постає проти всього світу, є змістом і драматичних творів В.Гюго, і філософсько-символічних поем Д.Байрона, П.Шеллі, А.Міцкевича, Ю.Словацького.

Порівняльний аналіз творів дає змогу поглибити розуміння зв’язку національного художнього розвитку зі світовим. Риси типологічної близькості Т.Шевченка і Н.Бараташвілі та ряду європейських поетів-сучасників постають на основі національного вираження загальних закономірностей літературного процесу епохи. Сміливе відображення долі свого народу й окремої людини своєї епохи, – ось що духовно зближує їх поезію з творчістю багатьох  художників слова. За доби романтизму що талановитішим був поет, то глибше входили в його творчість болі світу, то ширше національний зміст пов’язувався з загальними тенденціями еволюції естетичної свідомості.

Дослідження жанрових і стильових особливостей поем “Гайдамаки” Т.Шевченка і “Доля Грузії” Н.Бараташвілі, а також зіставлення їх із поемами “Паломництво Чайльд-Гарольда” Д.Байрона, “Повстання Ісламу” П.Шеллі, “Гражина” й “Конрад Валленрод” А.Міцкевича та ін. показало, що героїчні легенди в цих творах переплелися з власними візіями історії та роздумами про сучасну долю народів. І за всієї міфологізації романтичних сюжетів, їх емоційною домінантою лишається проблема цієї долі в широкій історичній перспективі. Трагічні колізії світу, думки про права й свободи людини, про долю народу постають у “Конраді Валленроді” й “Дзядах” А.Міцкевича, у фантасмагоричному вступі до “Кордіана” Ю.Словацького. Мотив душевного неприйняття навколишньої дійсності з однаковою силою звучить у творах Д.Байрона, А.Міцкевича, Ш.Петефі, Т.Шевченка, Н.Бараташвілі…

Проблема зіткнення Добра і Зла набуває в ліриці романтиків особливого звучання, але епіцентром цієї боротьби завжди стає людська доля. Однією з таємниць поезії романтиків є те, що відчуття людських доль відображено в їхніх творах із благородною стриманістю зовнішнього жесту, з вірою у співчуття читача. Ця віра, як і ноти сподівання перемоги над трагічними обставинами, становить живу тканину лірики романтиків, у тому числі й Т.Шевченка та Н.Бараташвілі. Тому й у “Мерані” Н.Бараташвілі, і в Шевченковому “Кавказі” вирує непереборна сила людського духу. Саме тут їх пошуки сходяться з магістральним шляхом розвитку романтизму, в цьому вони близькі з Байроном, Міцкевичем, Соломосом, Гейне та Еспронседою. І навпаки – саме тут розходяться з лірикою А. де Віньї, Ламартіна, Новаліса.

Н.Бараташвілі і Т.Шевченко якісно переродили й розвинули почуття історизму, притаманне нашим літературам з давніх часів. Вони зуміли з неповторною простотою і природністю відновити зв’язок часів, розкрити в явищах повсякденності закладену в них на тисячоліття енергію, завдяки чому майже кожен їх образ набуває внутрішньої перспективи.

У інтертексті світового романтизму розглядається й інтимна лірика Т.Шевченка і Н.Бараташвілі. Її суб’єкти сприймають як внутрішній світ переживань, так і зовнішній світ природи, несправедливого соціуму, національних утисків крізь призму, естетики страждань і пошуку духовної спорідненості. Особливістю лірики Т.Шевченка і Н.Бараташвілі є також глибинна філософічність образів та динамічність нарації.

Зіставлення поем “Гайдамаки” Т.Шевченка та “Доля Грузії” Н.Бараташві-лі, присвячених осмисленню суспільно-політичних проблем свого часу, дає можливість стверджувати, що національно-героїчна художня ідея, роздуми над історичною долею рідного народу, над уроками минулого та потребою нового, гуманістичного розв’язання віковічних суперечностей об’єднують ці два визначні твори, визначають магістральну лінію розгортання теми.

Різноаспектність проблематики спонукала шукати нових форм нарації, яка дала змогу поєднати осягнення історичних фактів з їх міфологізацією в народній свідомості та фольклорі (елементи композиційного монтажу, віршу-вальна поліметрія), зі ставленням до них оповідача (ліричні відступи, прямий коментар, добір тропів, стилістичних фігур тощо).

Змістова домінанта поезії Н.Бараташвілі і Т.Шевченка – любов до вітчизни. Патріотизм є рушієм їх творчості, головною причиною страждань, суму, розпуки, сподівань, мрій і навіть снів. Доля нації турбує, заполоняючи не лише „верхню”, а й „нижню” свідомість, стає сенсом життя, змістом ледь не всіх текстів і підтекстів, починаючи від любовних і закінчуючи філософськими елегіями та нібито безхмарними ідиліями чи пейзажами. Душевною скрухою, закликом до повернення минулої слави сповнені “Гайдамаки”, “Гамалія”, “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине...”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “За що ми любимо Богдана?..”, “Три літа”, , “Минають дні, минають ночі...”, “Давидові псалми” та ін.

Твори Т.Шевченка і Н.Бараташвілі відіграли важливу роль у тому, що наші народи сприйняли дух гуманізму й національного відродження, що патріотизм став їх “другою релігією”. А водночас акцент на питомих традиціях не суперечив і тенденціям культурного взаємоосягнення. Відповідні просвітницькі наголоси афористично поставив Т.Шевченко у посланні “І мертвим, і живим...”.