ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ: НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ АДАМА МІЦКЕВИЧА, ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА ТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначається мета, предмет, основні завдання дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретична та практична цінність, подається інформація про апробацію дослідження та публікацію його результатів, структуру та обсяг праці, окреслюються теоретичні засади та визначаються основні робочі терміни дослідження.

 Перший розділ “Роль і місце романтичної літератури у формуванні національної ідентичності в Центрально-Східній Європі” присвячений огляду використаної літератури та обґрунтуванню теоретичних засад дисертації. У параграфі 1.1. “Сучасна імаґологія в контексті постколоніальних студій” дисертантка звертається до окреслення категоріального апарату імаґології  як окремої галузі порівняльного літературознавства. Головною особливістю цієї науки є аналіз образу “іншого” з погляду національної належності, опис національних образів світу. Такий інтерес властивий людській свідомості чи не з прадавніх часів, і одними з перших імаґологів у такому контексті можна вважати Гомера та Геродота. Спроби творення образів інших народів, опису їхнього способу життя, порівняння зі способом життя свого народу, власними традиціями були притаманні європейській традиції завжди і, починаючи з античних часів, втілювалися у спостереженнях мандрівників, подорожніх нотатках, щоденниках, листах та інших жанрах “літератури факту”. Злам ХVIII – ХІХ ст. ст. відзначається появою та поглибленням фахового інтересу до національного. Становлення етнографії та фольклористики стали предтечами сучасної імаґології.

Історію розвитку імаґології в українській традиції започатковують праці інтелектуалів ХІХ ст.: П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича; в польській – 
Ю. Охоровича. Теоретичний інтерес до цього феномену у французькій гуманітаристиці з’являється після ІІ-ї Світової війни, коли на базі історичної школи анналів було виокремлено нову гуманітарну дисципліну. Серед науковців, які сформулювали теоретичні засади імаґологічного напрямку, можна назвати Ф. Артога,                             Б. Вальденфельса. Разом із тим, друга пол. ХХ ст. відзначається посиленим інтересом до феномену “національного”, оскільки в Європі практично завершився процес формування сучасних модерних націй. На цьому етапі в гуманітарних науках окреслюється тенденція до міждисциплінарності, що виразно позначається на імаґології. Обік студій з теорії нації важливе місце в реферованій дисертації посідає постколоніальний аспект. До цього спонукає як історичний контекст існування трьох народів у Російській імперії, так і сам предмет дослідження, оскільки найприкметніші риси формування національної свідомості артикулювалися через ставлення поетів до Російської імперії і відображалися у романтичній літературі.

У параграфі 1.2. “Росія в імперському дискурсі” аналізуються особливості феномену Російської імперії порівняно з іншими європейськими монархіями. Російська імперія мала цілу низку особливостей, пов’язаних зі специфікою її території, геополітичним положенням на межі Заходу і Сходу, історичним розвитком країн, що увійшли до її складу, своєрідністю їхньої культури. Одним із головних завдань імперії проголошувалася її цивілізаторська місія, так зване окультурення малорозвинених народів. Проте Російська імперія у цій перспективі виглядає двозначно: в процесі її розширення у західному напрямі до неї було приєднано країни, які перебували на  вищому щаблі культурного розвитку (сучасні Україна, Польща, країни Прибалтики). Тому імперський ідеологічний апарат створював політичний міф про історичну місію Росії, направлену на збереження православної віри на території Південно-Західного краю і про захист цих земель від зовнішніх ворогів.

У параграфі 1.3. “Імперська ідеологія та романтична література” розглядається ряд ідеологічних аспектів, виражених у романтизмі. Адже це був період не тільки формування національної ідентичності, а у випадку Росії – ще й час інтенсивного формування імперської ідеології. Вищі кола розуміли своєрідність положення держави між Заходом та Сходом. А. Зорін аргументовано довів залежність російського інтелектуального дискурсу від впливів західної філософської думки, що стосується також і питання формування державної (імперської) ідеології. Звертаючись до польської та української літератури, можна сказати, що домінування націєстверджувальних мотивів мало в них протилежний вектор, її авторам потрібно було довести відмінність власного народу, його своєрідність у стосунку до Росії та “російськості”. В епоху романтизму зростає роль особистості, індивідуальності поета. Практично в кожній праці з українського чи польського романтизму дослідники звертають увагу на націєствердні мотиви романтичної літератури, натомість дуже рідко ці мотиви аналізувалися у російській літературі, що пов’язано з “непопулярністю” дослідження імперської тематики в російському інтелектуальному просторі. Хоча нині вона доволі активно розробляється російською гуманітаристикою, в цьому контексті привертають увагу праці А. Зоріна, В. Іноземцева, О. Подвинцева, А. Філіппова та ін.

Параграф 1.4. “Місце поета в процесі формування національної ідентичності в добу романтизму” присвячено аналізові місця та ролі особистості митця у націєтворчому процесі. І Міцкевич, і Пушкін, і Шевченко усвідомлювали себе провідниками народів, творили свій “автоміф”, “автопортрет” згідно з романтичними уявленнями про призначення поета у суспільстві. Ці авторські міфи корелюються у залежності від соціополітичного становища народу на той чи той момент. Перед поетами стояли різні завдання, оскільки різним було становище їхніх народів: ці аспекти розглядаються в суспільно-історичному контексті. Неможливо відокремити авторську позицію від історичної ситуації, в якій перебували поети. Тому месіанський концепт набуває у творчості кожного з трьох авторів специфічного втілення. Це пояснюється багатьма чинниками, одним із яких є різне сприйняття ідеологеми месіанства, її різне змістове наповнення. У Пушкіна це пов’язано насамперед з його індивідуальною позицією, у Міцкевича та Шевченка – з особливим становищем їхніх народів.

Концепт месіанства тісно пов’язаний з християнством, а національна ідентичність великою мірою виражається через релігійну. Це розглядається у параграфі 1.5. “Взаємозв’язок національної та релігійної ідентичностей”. Разом із тим доба романтизму була часом своєрідного “богоборства”, коли люди шукали нових шляхів до Бога, не пов’язаних з інституціями офіційної церкви. Кожен з поетів переживав складні стосунки з офіційною церквою, йшов дорогою пошуку власної релігійності. Це стосується як східного, так і західного християнства. І там, і там, з одного боку, маємо вплив ідей Вольтера, з другого – новоявленого масонства. Це розхитувало підвалини офіційної церкви і було характерно як для католицизму, так і для православ’я. Однією з суттєвих особливостей православ’я в Росії був тісний зв’язок церкви та держави. Тому годі говорити про присутність імперської ідеології у творчості Пушкіна, оминаючи його стосунки з церквою на різних етапах поетового життя, проте поет добре усвідомлював суспільну значимість офіційного православ’я в Росії і значення церкви як державної інституції. З іншого боку, для поляків католицизм в умовах російського православного домінування був одним з ефективних засобів акцентації та ствердження власної національної “іншості”. Кажучи про релігійний світогляд Шевченка, треба підкреслити, що він заперечує не Бога як вищу сутність, а інституцію церкви як владу.  Всі відміченні аспекти реалізовувалися у конкретних текстах і справляли вплив на читачів саме завдяки великій силі художньої суґестії.

У параграфі 1.6. “Зміст і форма з огляду на ідеологічне навантаження текстів” досліджуються механізми взаємозв’язку форми та змісту художнього тексту. Епоха романтизму була важливим періодом не лише у розвитку національної свідомості, формуванні націй, а й часом радикального оновлення літератури. Щодо української та польської літератур, то доба романтизму  на тривалий час визначила напрям подальшого розвитку національного літературного процесу. Насамперед це пов’язано з іменем Шевченка в українській літературі і з іменем Міцкевича в польській. Можна сказати, що в українській та польській літературі романтизм належить до особливого різновиду цього напряму. З’ясовуючи цю проблему, дисертантка виходить з концепцій Я. Мукаржовського про літературну норму і функції літератури, згідно з якими кожний художній текст постає як сума норм естетичних та практичних, які його збалансовують. Цей підхід суперечить поглядам формалістів, зокрема Р. Якобсона, котрий звертався виключно до формальної сторони тексту.

За Мукаржовським, справжній мистецький твір має бути гармонійним, жодна з функцій чи норм художнього тексту не повинні у ньому домінувати. Такий баланс спостерігаємо у текстах великих слов’янських поетів. В них не відчувається тенденційності, й саме завдяки цьому вони привабливі, а також великою мірою “небезпечні” для реципієнта, що підпадає під вплив авторської позиції та переймається  його світоглядом. Саме тому ці тексти мали такий вплив на читачів і відіграли виняткову роль у формуванні національної ідентичності трьох народів.

У ІІ розділі: “Росія “своя” та “чужа”. Петербург як проекція Російської імперії” аналізується образ Росії у Пушкіна, Міцкевича й Шевченка, зокрема інтерпретація Російської імперії, яку не можна ідентифікувати з Росією як етнокультурною реальністю. Основними текстами тут є “Відступ” ІІІ частини “Дзядів” Міцкевича, “Мідний вершник” Пушкіна та “Сон (комедія)” Шевченка – матеріал, що не раз піддавався порівняльному аналізу і в польському, і в російському, і в українському літературознавстві. Однак дисертантка вважала за необхідне розглянути названі тексти у специфічному аспекті, оскільки стосунок до імперії є вагомим показником ідентичності кожного з авторів, а ставлення до “Російської корони” визначає і виявляє їхній соціополітичний світогляд. До аналізу залучено також “Журнал” та повість “Художник” Шевченка, поему “Полтава” і повість “Арап Петра Великого” Пушкіна, епопею “Пан Тадеуш” та “Паризькі лекції” Міцкевича. Крім того, важлива роль у з’ясуванні цієї проблеми належить історії особистих стосунків польського та російського поетів, а також творчій історії “Відступу” ІІІ-ї частини “Дзядів” Міцкевича та “Мідного вершника” Пушкіна. Цей “діалог” цікавий як у плані особистих стосунків і позицій поетів, так й історії взаємин двох народів.

У параграфі 2.1. “Петербург в російській літературній традиції XVIII століття” аналізується історія розвитку літературного образу Петербурга від початку заснування міста.  Щоб ґрунтовніше дослідити творення імперського дискурсу через творення міфу Петербурга в російській літературі, дисертантка звернулася до літературної традиції виникнення образу Петербурга та образу імперії в російській літературі, починаючи з XVIII ст., і залучила до дослідження деякі репрезентативні твори М. Ломоносова, І. Богдановича та Г. Державіна.

Виникнення міста, розбудова державної інфраструктури, символ Царського Села, місце та роль Петра як засновника, а Єлизавети та Катерини як продовжувачок його справи – все це відбилося в літературі, стало частиною імперської ідеології. Водночас тут закладалися підвалини літературного образу міста, яким воно постає у текстах ХІХ-го ст. Невід’ємним від іміджу міста є образ його засновника Петра, який входить у літературний дискурс, зазнаючи сакралізації та літературної іконізації. У творенні його  мали місце різнорідні чинники, які апелювали до візантійсько-слов’янської та європейської традицій. Царювання Петра І припадає на розквіт бароково-панегіричної поезії, що само по собі передбачало звеличення й сакралізацію можновладця.

Традицію творення імперського міфу Петербурга та Петра І продовжила епоха класицизму. Розквіт жанру оди сприяв появі величних, риторичних віршів, що прославляли як імперію, так і можновладця, але вже в класицистичному стилі. Особливе місце в російській літературі належить Царському Селу як вершині імперського міфу Петербурга. Царське Село, побудоване як резиденція царів, мало вражати уяву гостей, свідчити про багатство й могутність оновленої Росії. Звісно, цей міф втілювався передусім в архітектурній забудові, але не міг не дістати свого відображення у літературі.

У параграфі 2.2. “Текстуальний діалог” Міцкевича та Пушкіна” дисертантка зосереджується як на історії особистих взаємин польського та російського поетів, так  й історії написання “Відступу” ІІІ-ї частини “Дзядів” Міцкевича та “Мідного вершника” Пушкіна. Це питання постало ще у ХІХ ст., і донині періодично порушується як в українському, так і в польському та російському літературознавстві.

Зрештою до цього схиляють і генетико-контактні зв’язки Міцкевича та Пушкіна, і типологічна спорідненість творчості трьох поетів. Ці тексти також цікаво порівнювати не лише на ідеологічному рівні, а й на рівні поетики. Вони є яскравими зразками романтичної поезії, де поставлені авторами завдання вирішуються абсолютно по-різному. Міцкевич побоювався, що його текст не буде сприйнятий однозначно, і тому додав звернення “До друзів-росіян”, яким прагнув пояснити все невисловлене у тексті “Відступу”. Тут він диференціює Імперію і царя як її уособлення, і людей, близьких йому за духом та  світоглядом, людей, яких гнітить і губить самодержавство.

Як відповідь “польському пілігриму”, з’являється поема “Мідний вершник”. Пушкін високо поціновує поетичну майстерність польського поета, але з ідейним змістом його твору погодитись не може. У “Мідному вершнику” Пушкін виявив нерозуміння причин Листопадового повстання 1830 року і певну нечутливість до переживань Міцкевича, викликаних його поразкою. Текст був створений як відповідь польському поетові особисто, а також як реакція на підтримку західною Європою польського визвольного руху. Ідеологічна настанова “Мідного вершника” є абсолютно протилежною поглядам і переживанням Міцкевича. Це дістало своє віддзеркалення і в низці пушкінських поезій початку 30-х років, а також у його мемуарах та публіцистиці. “Невірності” імперії Пушкін так і не зміг вибачити Міцкевичу. Для нього була безсумнівною як цивілізаційна місія Росії, так і функція “збирача” слов’янських земель. Він не міг зрозуміти, чому Міцкевич, який мав популярність і любов російських дворянських кіл, може виступати за розвал імперії. Для Пушкіна було цілком природним те, що до складу Росії увійшли Кавказ, Польща, не кажучи вже про українські землі.

У параграфі 2.3. “Образ Петербурга” розглядається феномен Петербурга як столиці та його місце в творчості трьох великих поетів. Так, твір Міцкевича “Дорога до Росії” дає можливість побачити перспективу рецепції та інтерпретації польського поета. Наближаючись до столиці, він описує бачене, описує ззовні як “чуже”.  Погляди Міцкевича та Шевченка у ставленні до імперської столиці близькі. Польський та український поети потрапили до Петербурга, не з власної волі чи ініціативи, долаючи один і той же шлях з Вільна до імперської столиці. Важливо зауважити, що обидва поети прибули до Петербурга ззовні і з відчуттям відчуженості від імперії. Разом із тим, коли для Міцкевича Петербург мав суто негативне значення, то  Шевченко ставиться   до цього міста амбівалентно, бо воно було для нього не тільки уособленням імперської влади, а й містом Карла Брюллова, Академії живопису, молодості і звільнення від кріпацтва. В Петербурзі він здобув волю і знайшов друзів. Ці аспекти дисертантка аналізує, звертаючись до повісті “Художник” та “Журналу” письменника.

Коли в означеному аспекті зіставити тексти Міцкевича, Шевченка, з одного боку, і Пушкіна з іншого, стають очевидними сутнісні розбіжності, деякі структурні одиниці цих творів повторюються, але з протилежною конотацією. У Відступі ІІІ-ї частини “Дзядів” і “Сні (комедії)” Петербург аж ніяк не виглядає як “перлина Півночі”. Обсерватори “ззовні” не бачать величі та могутності, краси північної Пальміри. Місто в їхніх очах виглядає потворним і не має загальнолюдської вартості. Цей підхід виникає в межах “петербурзького” міфу і, разом із тим, всупереч йому. Очевидним є те, що в своєму зображенні, навіть “наближенні” до Петербурга польський, а за ним й український поети йдуть за традицією, закладеною ще у XVIII ст., але інтерпретують побачене у зовсім інший спосіб. 

Серцевиною столиці є “Царський двір”, аналізу зображення якого присвячений параграф 2.4. Його образ яскраво виявляє ставлення польського та українського поетів до самої суті імперії. Загалом зображення царського двору є вдячним об’єктом порівняльного аналізу, оскільки тут маємо яскраво виражені контактно-генетичні зв’язки між текстами, які поглиблюють і увиразнюють їхню типологічну спорідненість. “Царський двір” карикатурно зображений як Міцкевичем, так і Шевченком. Таке ставлення до можновладців тісно пов’язане зі ставленням до держави, і показує, як саме сприймали її поети, які її риси вважали домінантними.
І для Міцкевича, і для Шевченка домінантними рисами імперії є деспотизм та ієрархічність, тобто те, що характеризує східні, а не новочасні європейські монархії. За Міцкевичем, все, що відбувається, більше схоже на якусь виставу, виходить за межі нормальної дійсності. Є актори і є спостерігачі, для яких, власне, і грають виставу, демонструють могутність держави, її воєнну силу. Ця демонстрація здійснюється як для своїх, щоб не було й на думці протестувати, так і для чужих – німців та французів, щоб не було й на думці на імперію зазіхати. У вірші “Огляд війська” постає моторошна картина, коли після самого огляду на плацу залишаються мертві тіла. Шевченко, описуючи імператорський двір, дуже близький до тексту Міцкевича, але в той же час, завдяки використанню жанрового прийому “сну”, твір Шевченка видається цікавішим з точки зору поетики. Він так само більш метафоричний та візуально привабливий. Автор попередив читача, що це сон, а у сні всіляке може привидітися. Тому автор сміливо використовує елементи ґротесковості, образ царської родини зображений карикатурно. Шевченківський сон за своєю суттю наближений до концепту “карнавалу”, коли те, що було страшним, стає смішним. Ліричний герой поеми потрапляє в саме “пекло”, він на початку польоту прощається зі світом Божим – з Україною і летить в інший світ, в саме серце Росії, поступово наближаючись до пекла – царського двору, але завдяки сміху страх зникає.

 Щодо Пушкіна, то він мав протилежне бачення: це вже погляд не “ззовні”, а “зсередини”, тобто простір поділяється  на “свій” та “чужий” по-різному, що розмежовує великих слов’янських поетів на ідеологічному рівні.

Параграф 2.5. “Образ Можновладця” тісно пов’язаний із попереднім. Тут, передусім, ідеться про образ Петра І у Пушкіна, який у творцеві Російської імперії вбачав ідеальне втілення можновладця. Найбільш апологетично він втілився у поемі “Полтава”,  дещо по-іншому трактується у поемі “Мідний вершник”, що, однак, не вносить істотних змін у його державницький зміст. Такі самі тенденції прослідковуються і в повісті “Арап Петра Великого”, де образ Петра-людини притлумлюється образом Петра-імператора. Міцкевич і Шевченко теж чимало уваги приділили царю Петру, але давали йому іншу, діаметрально протилежну оцінку. Характерно, що знаменитий монумент Петру І польський та український поети бачать в однаковому морально-політичному ракурсі. У творчості Шевченка присутній також Микола І, який є для поета втіленням зла самодержавства, тупості й солдафонства.

Параграф 2.6: “Стиль текстів та ідеологічна настанова”. Стиль витворення образу Петербурга та Росії у Міцкевича, Пушкіна та Шевченка, свідчить про залежність між тенденцією написання, ідеологічною настановою та засобами, за допомогою яких письменники втілювали свій задум. Відмінність у стилі їхніх творів викликана цією настановою. На відміну від стилю Міцкевича з його розгорнутими описами, деталізацією, патетикою, Пушкін пише лаконічно та стримано. Відчувається переконаність у силі державницької позиції. Щодо Шевченківських творів, то тут гармонійно переплітається і гнівно-викривальний пафос антиімперського спрямування, і ліричні відступи, і сатиричне зображення всіх вад імперії, що поєднується з осудженням нею асимільованих “землячків”. В даному контексті його позиція видається об’єктивнішою, а за рахунок використання прийому “сну”, цікавішою з точки зору поетики.

 Для Пушкіна була характерна еволюція від “співця свободи” до “співця імперії” (Г. Федотов), з часом він усе більше переймається великодержавним пафосом. Міцкевич у своїй історіософії  апелює до Речі Посполитої і декларує месіанство польського народу, проте “польськість” тут треба сприймати із застереженням, не як етнічний феномен, а як політичний конструкт. Автор бачить себе речником саме цієї “польщизни”. Шевченко як представник віддавна недержавної нації прагне спроектувати власну долю на долю батьківщини. Його месіанство пов’язане передусім з особистою місією як провідника народу. Відповідний свій образ він витворює саме у поезії, тому  так відрізняються  наратори  “Кобзаря” та “Журналу”.

Третій розділ присвячений аналізові  категорій  “свого” та “чужого” у Міцкевича, Пушкіна та Шевченка. В його основу покладені твори, які втілили ставлення поетів до названих категорій у національному контексті.  У параграфах 3.1. 3.2 аналізується образ Сходу в творчості поетів. Об’єктом аналізу стали “Кримські сонети” Міцкевича, ранні поезії Пушкіна, його поеми “Кавказький бранець”, “Тазит” і поема Шевченка “Кавказ”.

У творчості польського та російського поетів виникнення цих творів тісно пов’язане з їхніми південними засланнями. Подібно до того, як у ІІІ-й частині “Дзядів” нещасливий коханець Густав перероджується в бунтаря Конрада, що кидає виклик світові, ліричний герой “Кримських сонетів” перетворюється з відвідувача одеських салонів на носія високих ідей та прагнень, стає Поетом, Громадянином, Пілігримом. Разом із тим цей сонетний цикл є гарним взірцем романтичного орієнталізму, але орієнталізму естетичного, вільного від імперських інтенцій. Схід вабить поета своєю містичністю і мальовничістю, своєю інакшістю, яка ним високо поціновується, він дивиться на нього очима пілігрима, безмежно далекого від намірів його підкорювати й “цивілізовувати”.

“Південний” період у творчості Пушкіна не дав такого монолітного мета-тексту, як “Сонети” Міцкевича, тексту динамічного, з внутрішньою напругою та еволюцією ліричного героя. Проте цей період у творчості російського поета був не менш важливим і творчим, але за своєю ідейною настановою, пафосом та естетикою є суттєво відмінним. Не просто чітко окреслити ліричного героя поезії, наратора, цей образ розсипається на безліч дрібних скалок. Характерною є багатогранність тематики: це й інтимна лірика, і романтичні пейзажі, і романтична туга за батьківщиною, і певні громадсько-політичні мотиви, звернення до сучасників, і наслідування класичних традицій, і наближення до проімперського пафосу, вираження колонізаторської політики імперії.

У Шевченка так само був період заслання, пов’язаний зі сходом. Однак, тут бачимо зовсім інший феномен. Зображення місцевої екзотики, творення образу Сходу – ці явища спостерігаються перш за все в образотворчому мистецтві, деякі записи зроблені в щоденнику. В поезії ж Шевченко повертається до часів молодості, згадує Україну. В його “Журналі” час від часу з’являються замальовки з життя народів Середньої Азії, але там у жодному разі немає зверхності або зневажливого ставлення до “іншого”.

У параграфі (3.2) “Кавказ” Пушкіна та “Кавказ” Шевченка” дисертантка, аналізуючи твори Пушкіна на орієнтальні теми (поеми “Кавказький бранець”, “Тазит”, “Цигани”, нарис “Подорож в Арзрум”), знаходить у них прояви імперського дискурсу, зокрема цивілізаторської місії Росії на Сході та її християнського місіонерства. Як яскраво своєрідний твір романтичного орієнталізму, розглядається поема Шевченка “Кавказ” з властивою їй світоглядною позицією, незвичною для всієї романтичної орієнталістики. Український поет засуджує імперську експансію і не визнає аксеологічний характер етнічних та релігійних відмінностей, для нього існує вища рівність людей безвідносно до віросповідання чи раси.  “Чужим” для Шевченка є імперська Росія, а не народи Кавказу з їхніми етнічними та релігійними відмінностями.

У параграфі 3.3. “Свій” та “чужий” в поемах Шевченка” проаналізовано поеми “Катерина” та “Гайдамаки” з погляду виявлення авторської свідомості у зображенні “чужого”. Важливим структурним елементом тексту є авторове ототожнення своєї долі з долею України. “Катерина” великою мірою є відповіддю на популярний у сентиментальній літературі сюжет про нещасливе кохання між паничами та простими дівчатами (інтертекстуальний контекст тут дуже широкий: від “Клариси” Річардсона до “Сердешної Оксани” Квітки-Основ’яненка), а також є безпосередньою реплікою на “Кавказького полонянина” Пушкіна. Особливого трагізму надає паралель, яку автор проводить між собою та покриткою з одного боку та Україною з другого. Автор свідомо обирає позицію марґінала і веде мову саме з цієї позиції, не зважаючи на лінію власної долі, на те, що на час написання поеми в його особистому житті все складалося більш-менш вдало. Він отримав волю, став улюбленим учнем Карла Брюллова, зажив неабиякої популярності в столичних салонах... Однак Шевченко говорить з позицій марґінала, оскільки є представником змарґіналізованого народу. Поступово візія власної місії ототожнюється з візією народу: якщо ґвалтованою є Україна, то ґвалтованою є і авторська свідомість. “Москаль” тут не просто образ “чужого”, він є втіленням зовнішньої деструктивної сили, яка руйнує внутрішню гармонію. Важливим компонентом демонстрації “чужості” є мовні характеристики, застосування російської мови для підсилення відчуття алієнації.

У “Гайдамаках” подано інший образ “чужого”. Пишучи цю поему, автор відштовхувався від твору М. Чайковського “Вернигора” (1838), що спонукав автора до написання “Гайдамаків”. Тут Шевченко висловив український погляд на перебіг подій, пов’язаних із Барською конфедерацією. В поемі Шевченка бачимо страшний, кривавий бунт, світ розколовся на “свій” та “чужий”, і цей розподіл відбувся не стільки на етнічному, скільки на релігійному та соціальному ґрунті. “Чужий” світ не є однорідним, до нього належать “ляхи” та “жиди”. Така структура алієнації в релігійно-соціально-етнічній площині цілком відповідала ситуації тогочасного суспільства. По суті, гайдамаччина була повстанням проти повстання: бунт православних селян проти бунту католицьких конфедератів. Автор моделює ситуацію, коли всі воюють проти всіх, суґестується стан кривавої істерії. Всю вину за повстання поет перекладає на польську шляхту, саме її нерозумна поведінка, гонор, безчинства, на думку автора, стали причиною кризи і призвели до повстання. В цьому творі основною ознакою національної ідентичності виступає релігійна, світ поділяється на “свій” та “чужий” в першу чергу за рахунок розколу на “православних” та “католиків”.

Категорії “свого” та “чужого” є засадничими в поемах Міцкевича “Гражина” та “Конрад Валенрод”; вони стали предметом аналізу в параграфі 3.4. Поеми проаналізовано в контексті романтичної поетики, звернено увагу на зв’язок з літературною традицією, а також на характерні концепти й тенденції розвитку слов’янських літератур доби романтизму. В структурі названих поем Міцкевича провідними є історизм, звернення до звитяжного минулого предків, спроба через актуалізацію минулого відродити національну гордість сучасників. Така апеляція до минулого є особливо характерною для романтизму в літературах так званих недержавних націй, але тут проявляються й специфічно польська ситуація та індивідуальність Міцкевича як поета кресів. У “Ґражині” та “Конраді Валенроді”, як і в інших творах, автор звертається до литовського матеріалу, реанімуючи у свідомості читачів славне минуле Великого Князівства Литовського, що об’єдналося з Польщею.

У польській ситуації використання історичного контексту було особливо актуальним, оскільки, на відміну від інших слов’янських народів, які втратили свою незалежність набагато раніше, Польща втратила державність нещодавно, і її біль був особливо відчутним. Поеми Міцкевича закорінені в традиції європейської літератури, зокрема вальтерскотівській. Апелюючи  до історії, Міцкевич порушує сучасні проблеми. Важливим є концепт маски, зміни ролей (у тому числі й ґендерних), мімікрії під “чужого” задля втілення високої мети; дуже цікавим є застосування “езопової” мови у вираженні  ставлення до імперської Росії. У цих поемах декларується особлива місія поета в суспільстві як носія історичної пам’яті.

Аналізу ідеологеми месіанства присвячено параграф 3.5. Як відомо, в ідеології та естетиці романтизму, особливо слов’янського, вагоме місце посідає концепція месіанізму, започаткована німецькою ідеалістичною філософією й розвинута згодом у німецькій романтичній літературі. Німецькі романтики поставили питання про особливе місце та призначення поета, наділеного особливою духовною силою і профетизмом, та загалом поезії у суспільстві.  Цей тип месіанізму можна окреслити як індивідуалістичний месіанізм, що характеризується протиставленням поета суспільству. Такі вияви індивідуалізму більш характерні для літератур державних націй, де поет не відчував потреби говорити від імені всього народу, відстоювати право народу на існування, а міг висловлюватися переважно від власного імені. В даному контексті саме таким чином можна охарактеризувати позицію Пушкіна як представника літератури державної нації.

 У той же час серед недержавних слов’янських народів починає зароджуватись інший тип месіанізму – колективний або “народний”, речником якого від імені свого народу виступає поет. Ідеологема цього типу месіанізму вповні втілена в “Книгах народу і пілігримства польського” Міцкевича та “Книгах буття українського народу” Костомарова як генетично й типологічно споріднених текстах. Одним з його своєрідних поетичних виявів був цикл “Три літа”, який Шевченко писав, перебуваючи під впливом діяльності “Кирило-Мефодіївського Братства”. У текстах польського й українського поетів особистий месіанізм тісно пов’язаний з місією власного народу. Відмінна в цьому плані індивідуальна позиція Пушкіна, котрий говорить від свого імені, переконаний у правоті своєї позиції. Такої впевненості йому надавала належність до літератури державної нації.

Питанням типології літератур державних та недержавних націй присвячений останній параграф 3.6 дисертаційного дослідження “Реалізація концепції нації через творення літературного національного міфу”. Було здійснено порівняльний аналіз поеми Міцкевича “Пан Тадеуш” та роману у віршах Пушкіна “Євгеній Онєгін” і визначено спільні та своєрідні риси типологічно близьких текстів, де автори через витворюваний ними літературний міф спроектували моделі націй, виходячи з досвіду існування російської та польської держав та оформлених суспільних структур. В обох творах наявні контактно-генетичні зв’язки як з національною, так і європейською літературною традицією. Однак разом із типологічною близькістю досліджуваним творам притаманні й істотні відмінності. Зумовлені вони передусім тим, що перед авторами стояли різні завдання: в одному випадку, це були рефлексії, пов’язані з поразкою визвольного руху, і Міцкевич створював національний міф для “самозаспокоєння”. У другому, це було “національне”, а точніше – націодержавницьке самоствердження, пов’язане з позитивним і переможним позиціонуванням етнічно-культурної своєрідності. Саме звідси – пушкінське протиставлення теперішньої “штучності” життя  попередній російській природності та гармонійності, що за своєю природою є актом міфотворчим. В українській літературі першої половини ХІХ ст. не можна назвати твору, типологічно близького до згаданих. У цій літературі подібного твору не могло виникнути через відсутність досвіду державності та несформованість суспільної інфраструктури. У творчості Шевченка наявний міф гармонійного суспільства, проте творився він на рівні загальнолюдського узагальнення, а не на базі національного етнодержавного досвіду.