| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.
У першому розділі дисертації - «Життя й творчість М.І.Цвєтаєвої у науковому вивченні» - подано огляд наукових праць, присвячених поетесі, і визначено теоретичну базу дослідження.
Протягом останніх десятиліть творчість М.Цвєтаєвої перебуває в центрі уваги дослідників. Велика кількість наявної літератури, в якій аналізується життя і літературна спадщина поетеси, унеможливлює навіть згадку в авторефераті всіх праць, що детально розглянуті в першому розділі. Можна виділити кілька напрямків, що розвиваються в сучасному цветаєвознавстві: біографічний, традиційний історико-літературний, лінгвістичний, віршознавчий, а також вивчення архівних матеріалів і перекладацької діяльності М.Цвєтаєвої тощо. Особливо привабливою для дослідників як на Заході, так і у Росії стала біографія поетеси, тим більше, що у 2000 р. було відкрито цвєтаєвський архів, і це дало новий поштовх біографічним дослідженням. Книги М.Бєлкіної, Ю.Кагана, І.Кудрової, А.Лейзеровича, В.Лосської, О.Павловського, С.Полякової, А.Саакянц, А.Труайя, Л.Фейлер, В.Швейцер, І.Шевеленко з різною мірою вірогідності й глибини висвітлюють сторінки життя М.Цвєтаєвої. Не можна не відзначити, що в більшості робіт творчість поетеси розглядається крізь призму її біографії, до того ж розмежування між автором і ліричним героєм найчастіше не проводиться. Інтерес до особистості М.Цвєтаєвої, на жаль, відсунув на другий план власне філологічне вивчення її поетичної спадщини. Багато сказано про вплив на поезію Цвєтаєвої її життєвого досвіду, але при цьому значення для її творчості традиції (культурної пам'яті) досліджено значно менше. Про цей аспект творчості поетеси писали М.Духаніна, О.Кушнер, В.Рогозинський, С.Сафарян, О.Савельєва, Є.Еткінд та ін. Деякі аспекти зазначеної проблеми висвітлюються в монографіях С.Єльницької, С.Лютової, М.Мейкина, Н.Осипової, І.Шевеленко. Проте власне історико-культурний контекст творчості М.Цвєтаєвої як спеціально виділена проблема і дотепер усе ще не знайшла належного місця у цвєтаєвознавстві. Контекстуальне поле творчості М.Цвєтаєвої містить у собі як міфологічну і літературну, так і фольклорну складові. Однак функція фольклору у цвєтаєвській творчості вивчена досить ґрунтовно, і тому в нашій роботі ми до цієї проблеми не зверталися.
Через творчість М.Цвєтаєвої проходять різні лінії культурної спадщини, і побачити їх дозволяє інтертекстуальний підхід. Він дає можливість створити таке уявлення про художню еволюцію, яке включає вплив на творчість письменника не тільки безпосередніх попередників, але й найрізнорідніших явищ культури, віддалених від тексту, який ми досліджуємо, багатьма сторіччями. Інтертекст у такому тлумаченні є формою активного і творчого використання письменником духовного та інтелектуального досвіду різних країн і епох, тобто текст розуміється в широкому, структуралістському змісті цього терміна.
Концепція інтертексту звичайно пов'язується з теоретичною «смертю суб'єкта» (М.Фуко) або «смертю автора» (Р.Барт). Цей аспект нам не здається актуальним, оскільки в дисертації при тлумаченні текстів М.Цвєтаєвої ми прагнули дотримуватись авторських інтенцій. Спираючись на теорію М.Бахтіна, ми вважаємо, що особистісність, персонологічність – найважливіша риса діалогічних відносин. Нас цікавив переважно вертикальний зріз інтертекстуального поля цвєтаєвської творчості, його глибинні зв'язки з епохами світової культури, тобто з «великим історичним часом» (М.Бахтін). Вертикальний контекст розуміється нами ширше й багатозначніше, ніж конкретні міжтекстові зв'язки; він містить у собі уявлення про складну сукупність «довгих ліній наступності» (М.Бахтін), творчої рецепції цілих епох, що залишилися в глибинах минулого.
У другому розділі - «Особливості художнього світобачення М.И.Цвєтаєвої»- розглядається питання про те, як формувалося ставлення поетеси до європейської культурної традиції.
У першому підрозділі другого розділу - «Формування естетичних поглядів М.Цвєтаєвої» - висвітлюються фактори, які визначали сприйняття М.Цвєтаєвою культури минулого. Насамперед це творча атмосфера родини Цвєтаєвих, що створювала відчуття повсякденної причетності до світу мистецтва. Її вплив відчувається і в умінні М.Цвєтаєвої не тільки сприймати естетичний бік творів мистецтва, але й цінувати вкладену в них мудрість, сконцентрований багатовіковий культурний досвід. Батько і його музей були для майбутньої поетеси живими символами світової художньої культури, які вона пронесла через усе своє творче життя. З дитинства обізнана в німецькій і французькій мовах, вона була знайома із кращими зразками європейської художньої культури, але навряд чи сприймала їх як щось іноземне, стороннє, чуже. Тому такими органічними в її творчості є теми, сюжети, образи античної міфології і світової літератури, тому таким легким і природним для неї є перехід з однієї культури в іншу, нехай навіть віддалену від неї тисячоліттями. Проте не тільки особливе ставлення до мистецтва, сформоване ще в дитячі роки М.Цвєтаєвої, визначало її естетичну позицію. На світогляд майбутньої поетеси прямо або опосередковано вплинула атмосфера суперечок епохи російського філософського ренесансу, «туга за світовою культурою», що панувала в родині.
У другому підрозділі другого розділу - «Цвєтаєвський погляд на проблему “національного” у світлі філософії М.О.Бердяєва» - висвітлюються особливості національної самосвідомості М.Цвєтаєвої, які багато в чому виявили вектор її культурних пріоритетів. Роздуми поетеси про духовну спадщину, про родові збіги і риси дуже часто будуються саме на етнічній основі, оскільки для неї завжди було важливим її російсько-німецько-польське походження. Значну роль у формуванні світогляду М.Цвєтаєвої відіграло долучення до культур тих країн, де волею долі їй довелося жити під час еміграції, – Чехії і Франції. Звертаючись до інших культур, поетеса знаходить у них доказ своєї «загальнолюдяності» (М.Бердяєв). Особистість у філософській концепції М.Бердяєва розуміється як осередок усіх духовних і щиросердечних здібностей людини, і тому не може бути поневолена суспільством, обмежена національною приналежністю. І тут М.Цвєтаєва зближується з М.Бердяєвим, який вважав, що всі великі культури не мали кордонів і були одночасно смертними і безсмертними; вмирають лише тимчасові, скороминущі культурні цінності, справжні ж живуть до тих пір, поки триває людська історія, поки існує культурна творчість.
Третій підрозділ другого розділу - «Проблема мистецтва і художньої творчості в листуванні М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака і Р.М.Рільке» - присвячений аналізу інтенсивного листування трьох поетів (весна - осінь 1926 р.). У ньому виникає ціла низка питань, пов'язаних із проблемами буття людини, її взаємин із самою собою і мистецтвом. Листування М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака і Р.М.Рільке відрізняється значеннєвою й образною насиченістю. Вона наближається до ліричної прози, що успадкувала від лірики суб’єктивізацію оповідання, відбиття об'єктивного світу в індивідуальній свідомості. Питання мистецтва в листуванні трьох поетів насамперед сконцентровані навколо проблеми творчості і творчої особистості. У своїх міркуваннях про трьохвимірні параметри художнього твору М.Цвєтаєва стверджує, що поет не може задовольнятися реальними просторово-тимчасовими рамками: «сьогодні» й «зараз» занадто вузько для митця, включеного до одвічного культурного розвитку людства. Поет живе не тільки «тут» і «сьогодні» – його творчість нерозривно пов'язана з минулим культури й адресована майбутньому.
У третьому розділі - «Осмислення класичної культурної спадщини в записниках М.І.Цвєтаєвої» - з’ясовується проблема виявлення в цьому специфічному жанрі ставлення поетеси до минулого європейської культури.
У першому підрозділі третього розділу - «Характер згадувань відомих історичних осіб, письменників, художників, музикантів у записниках М.І.Цвєтаєвої» - йдеться про те, як світова культура в сприйнятті М.Цвєтаєвої відображається через особистості її творців. У них відбито характерне ставлення до минулого і його людей, до культурної спадщини, яка, здавалося б, давно стала музейною цінністю. Текст записників містить у собі цілий ряд ремінісценцій із найрізноманітніших джерел, загальнокультурний контекст яких відрізняється значним діапазоном представлених у ньому різних явищ світової історії й культури. Записи, зроблені М.Цвєтаєвою досить безсистемно, свідчать про широту того діалогу, який вона вела зі своїми великими попередниками.
Дослідники творчості М.Цвєтаєвої неодноразово відзначали, що їй було властиве «почуття ізгойства». Вже тому звертання до видатних людей минулого - письменників, поетів, музикантів, мемуаристів - якоюсь мірою замінювало їй діалог із сучасниками. Вона вміла знаходити собі співрозмовників навіть на протилежному березі Лети. Такий діалог давав можливість вибору між минулим і сучасним, існуючим і можливим. Ц.Тодоров, говорячи про діалогічність, що була центральною темою бахтінської думки, помітив: «Діалог - це вибір і свобода». Воістину безмежний діалог як із сучасниками, так і з великими людьми минулого, давав М.Цвєтаєвій відчуття свободи. Раз у раз у записниках поетеси з'являються імена письменників, композиторів, художників, історичних діячів, назви творів, іноді – міркування про них. Такі ономастичні цитати – потужний засіб акумуляції ремінісцентного змісту і його реалізації в тексті. М.Цвєтаєва ідентифікує себе з Жанною д'Арк, Марією-Антуанетою, графинею Анною де Ноай... Згадує М.Цвєтаєва і міфологічних персонажів, і літературних героїв; особливо близький їй Дон Кіхот, з яким вона порівнює себе.
М.Цвєтаєва по-своєму осмислює відомі історичні факти й мотиви вчинків відомих людей минулого. Любов до Наполеона і ростанівського «Орля», Бетховена і Шопена, Ґете і Гюго викликані неприйняттям тієї дійсності, що оточувала Цвєтаєву і в Росії, і в Європі. Перед читачем записників з'являються і герої різних часів, і сам автор записок, – не тільки як такий, що «приміряє» на себе ту чи іншу епоху, але й здатний по-своєму глибоко оцінити справжнє значення митців минулого й сьогодення.
У другому підрозділі третього розділу - «Епохи культурного розвитку людства й література XIX ст. в оцінках М.І.Цвєтаєвої» - йдеться про традиційні сюжети, образи й мотиви, творчість відомих письменників, які згадуються в записниках поетеси. Історичні епохи розвитку світової культури представлені в них нерівномірно. Полюсні культурні переваги – від античності до ХХ ст., від Москви до Парижу – свідчать про широкий поетичний світ М.Цвєтаєвої.
Образи, навіяні античними міфами, і міркування, пов'язані з ними, нерідко зустрічаються на сторінках нотатників. Скажімо, М.Цвєтаєва переосмислює зміст традиційних сюжетів: Федра покінчила з собою, тому що її, „ймовірно”, покинув Іполіт, тобто причина її смерті – не страх викриття й сором. У записних книжках можна знайти й цікаві судження про грецьку космогонію, про ерос як наймогутнішу з сил, що творять світ. Виникають тут і біблійні ремінісценції, сама ж середньовічна культура презентована досить обмежено. Домінуючою темою і своєрідним емоційним центром цієї культурної парадигми, представленої в записниках, стає образ Орлеанської незайманої діви – Жанни д'Арк.
Не одержала достатньо широкого відображення в записних книжках культура Ренесансу, яка не була близькою М.Цвєтаєвій, хоча вона згадує Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Шекспіра, Сервантеса. У культурі Нового часу М.Цвєтаєву найбільше приваблювало французька культура XVIII століття, з якою вона відчувала своє внутрішнє споріднення. Ім'я Ґете також часто зустрічається на сторінках записників; великий письменник є своєрідним критерієм істини для М.Цвєтаєвої. Вона виділяє і близьких їй за світовідчуттям письменників-романтиків. Скажімо, Байрон згадується у цветаєвських записах у зв'язку з колом читацьких інтересів доньки. Високо цінує М.Цвєтаєва Віктора Гюго; разом з тим вона відзначає й «уразливі» місця художника. За її словами, Гюго бачить у світі тільки «до крайності виявлене» і не бачить «індивідуально виявлене», проте життя складніше, і йому завжди вдається «перехитрити» Гюго. Російська література представлена в записах М.Цвєтаєвої менш широко, ніж західноєвропейська. Згадуються О.Апухтін, Є.Баратинський, А.Фет, М.Лермонтов, Д.Давидов, М.Лєсков, К.Аксаков, К.Фофанов, М.Карамзін. У записниках, як і у всій творчості М.Цвєтаєвої, особливе місце займає О.Пушкін.
Численні ремінісценції (згадування художніх творів та імен їхніх творців, іноді разом з короткими оцінними характеристиками) вводять щоденникові записки М.Цвєтаєвої в русло багатовікової культурної традиції й одночасно свідчать про творчий діалог з нею, що часом переходить у полеміку. Для цвєтаєвської концепції мистецтва характерне стійке відштовхування від того, що стало «нав'язаним зразком», що виключає живу співтворчість глядача, читача, слухача. Але нею беззастережно приймається те, що будить уяву і сприяє художньому творенню, навіть якщо це добре відомі, «вічні» образи мистецтва або знані історичні особистості. М.Цвєтаєвій властиве прагнення по-новому пережити й осмислити минуле, у якісно іншому духовному контексті побачити глибинні зв'язки і взаємозумовленість віддалених одна від одної епох розвитку культури. Її знання про минуле і розуміння його закономірностей засноване, як правило, на впевненості в тому, що це минуле дійсно співзвучне за певними характеристиками сьогоденню. Саме тому вона легко зближує митця з далекого минулого і свого сучасника; для неї не є істотною часова дистанція, що їх розділяє.
Установка на власне індивідуальне сприйняття світу, на незалежність від будь-яких зовнішніх факторів, стійких стереотипів робить М.Цвєтаєву відкритою й гранично щирою як у художній творчості, так і в такому специфічному «жанрі», як чорнові записи, щоденники, що належать до типу автокомунікації. Домінантою записних книжок, без сумніву, є усвідомлення свого поетичного покликання, що сприймається як своєрідне продовження багатовікової культурної традиції.
|
