| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються її актуальність і наукова новизна, формулюються мета та завдання дисертації, характеризуються її науково-теоретичне і практичне значення.
Перший розділ дослідження “Художні пошуки Вільяма Берроуза в контексті американської літератури другої половини ХХ століття” включає два підрозділи. У підрозділі 1.1. “Творчість В. Берроуза у вітчизняній та зарубіжній літературно-критичній думці” проаналізоване ставлення як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників до творчості письменника, простежено розвиток критичної думки щодо здобутку автора. Твори Вільяма Берроуза завжди були в центрі уваги: і в 1950-ті та 1960-ті, коли він з’явився на авансцені з незвичним амплуа письменника-наркомана; і в 70-ті, пов’язані з крайнім нігілізмом; і у 80-ті, і навіть у 90-ті, коли автора наслідували, і коли відбувалося відродження культу бітництва. Зарубіжні критики звернулися до аналізу творів Берроуза після публікації його перших романів (“Джанкі” (Junkie, 1953), “Голий сніданок” (Naked Lunch, 1959)). Упродовж 1950-1960-х років у їхніх есе переважали негативні оцінки. Критика відзначала емоційність у сприйнятті письменником навколишнього світу, його етичний виклик усталеним цінностям та заклик зруйнувати межу між життям і мистецтвом. Дослідники називали творчість Берроуза формою “духовного протесту”, а самому автору відводили позиції літературного андеґраунду. У критиків викликала повагу мужність, з якою автор розповідав історію власного падіння на “наркотичне” дно. У 1960-х роках дослідники вказували на еволюційний характер прози письменника. Критики вбачали у романах автора сатиричні елементи на кшталт Дж. Свіфта. Загалом критичні оцінки творів Берроуза впродовж 50-60-х років минулого століття характеризуються зверненням передусім до аналізу змісту його творів, розгляду їх основних тем та мотивів.
У 70-х роках спостерігається зміщення уваги критиків від змісту до стилю нарації після виходу друком першої трилогії письменника (“Машина пом’якшення” (The Soft Machine. 1961), “Білет, який вибухнув” (The Ticket That Exploded, 1962), “Нова експрес” (Nova Express, 1964)), при написанні якої Берроуз використав незвичайний метод письма (метод “розрізання та складання”); акцентування уваги на спробі автора трансформувати процес читання. Щоправда, негативна оцінка його творчості залишалася домінуючою. Окремі дослідники вказували на те, що берроузівський стиль письма є результатом “шизофренічного способу мислення”, викликає роздратування читача та веде до занепаду літератури. Втім, саме у цей період у зарубіжному літературознавстві творчий доробок письменника вперше розглядається в контексті літератури бітництва. У вітчизняному літературознавстві перші спроби аналізу романів В. Берроуза були здійснені також у 70-і роки минулого століття (Т.Н. Денисова, Н. Землянова, М.О. Мендельсон, В.О. Олєнєва, Л. Черніченко). Вітчизняні дослідники підкреслювали, що В. Берроуз бунтує проти усталених цінностей, вказували на незрозумілість, непристойність, порнографічність його романів, спонтанність нарації.
80-ті роки ознаменовані переосмисленням творчості письменника в зарубіжному літературознавстві, поглядом на ранні романи В. Берроуза під іншим кутом зору. Критика підкреслювала руйнування письменником звичних понять мови, дійсності, особистості. Дослідники вбачали в його творчості елементи антиутопії, зазначали оптимістичне ставлення автора до “інноваційних технологій”. У той час, як у 60-ті роки творчий доробок В. Берроуза аналізувався виключно в контексті літератури модернізму, у 80-ті письменника сприймали як показову постать літератури постмодернізму. Окремі зарубіжні дослідники (К. Карр, Ч. Рассел) вбачали близькість теоретичних критеріїв автора з ідеями Дерріди, Барта, Бодріяра.
Починаючи з 90-х і дотепер, увага критиків до творчого доробку письменника значно зростає як у зарубіжному, так і у вітчизняному літературознавстві. У США вона характеризується заглибленням у філософський зміст його творів, аналізом берроузівської “міфології”, основним елементом якої постає мова як “механізм залежності”. Дослідники (Д. Савран, М. Скау, Д. Стеррітт, Р. Кімбол) вказують, що найважливішими проблемами, які ставить у своїх романах письменник, є проблема залежності особистості (від мови, грошей, релігії, наркотиків, влади тощо) та маніпулювання людськими потребами. Крім того, критики (М. МакКоннел, Т. Мейлі) знову повертаються до обговорення участі письменника в формуванні бітництва та визначення його впливу на світогляд біт-авторів. Вперше здійснена спроба обґрунтувати гомосексуальну естетику В. Берроуза (Дж. Рассел). У вітчизняному літературознавстві науковці (Д. Бавільський, Т. Морозова) продовжують нарікати на аморальність прози автора, розкутість у виборі тем та мотивів. Щоправда, вже намітилася тенденція аналізу стилю його письма та спроба віднайти його спорідненість з літературою авангарду і сюрреалізму (Т. Денисова, І. Кулик). Втім, вітчизняні дослідники не роблять спроби окреслити доробок В. Берроуза в межах будь-якої літературної традиції.
Підрозділ 1.2. “Творчість Берроуза: від бітництва до постмодернізму” представляє творчість письменника у контексті сучасного йому історичного періоду – другої половини ХХ століття. Романи Вільяма Берроуза непросто розглядати в межах будь-якої існуючої на той час літературної течії чи школи як в американській, так і у світовій літературі. Він створює власну творчу манеру, яка надалі надала підґрунтя не лише для виникнення нових літературних течій, але й сприяла розвитку мистецтва в цілому. Т. Мерфі відобразив місце творчості В. Берроуза в контексті американської літератури другої половини ХХ століття, відвівши йому “амодерністську” позицію (“позицію на кордоні”). Використання терміну “амодернізм” (amode ism) – спроба дослідника віднайти місце автора в літературній реалії, демонструючи бажання втекти від життєвої безвиході. Мерфі визначив історичний контекст, який став основою творів письменника: від параноїдальної ізоляції, спричиненої холодною війною, через активність контркультури, до корпоративної бюрократії й державного контролю. Цей контекст не співвідноситься з усталеними літературними канонами. Він визначає периферію авторської свідомості. У цілому ж літературне підґрунтя творчості Берроуза можна визначити як поєднання сюрреалізму з манерою, започаткованою Г. Міллером. Сам же Берроуз стверджував, що на нього вплинула творчість Г. Гріна, Дж. Конрада, М. Пруста та маловідомого англійського письменника Д. Велша.
Творчість Вільяма Берроуза охоплює перші повоєнні десятиріччя і знаходить належне місце в експериментальній американській прозі ХХ століття. Його творчий доробок можна віднести як до літератури бітництва, “чорного гумору”, андеґраунду, так і до контркультури в цілому. В. Берроуза, А. Гінзберга та Дж. Керуака розглядають як фундаторів бітництва. Втім, хоча Берроуз був проголошений бітником, а його роман “Голий сніданок” був включений в зібрання творів, авторство яких належить бітникам, насправді він стоїть осторонь від них. Письменник наголошує на асоціативності свого бунту і в цьому відмежовується від бітників, докоряючи їм за прихильність до усталених суспільних формул. З іншого боку, навряд чи можна розглядати творчий здобуток письменника окремо від біт-руху, оскільки тісні особисті зв’язки з авторами-бітниками наклали відбиток на всю його творчість. Крім того, саме А. Гінзбергу і Дж. Керуаку Берроуз завдячує початком своєї письменницької кар’єри. У творах письменника можна знайти риси, притаманні й літературі “чорного гумору” (абсурдність буття, втеча від реальності, міфологічність, насиченість творів метафорами та фантастичними елементами, сатиричне зображення дійсності). Щоправда, ранні романи автора (“Листи Ягу”, “Джанкі”, “Підер”) слід аналізувати в контексті сповідальної літератури.
Твори Берроуза, написані впродовж 1950–1960-х, значно вплинули на становлення як літератури постмодернізму, так і культури в цілому. Особливо це пов’язано зі зверненям письменника до “монтажної технології” і методу “розрізання та складання” (cut-up technique), які сприяли зародженню нового типу мислення та переоцінки творчого доробку попередніх поколінь. Ймовірно, саме авторський метод “розрізання та складання” був однією з тих форм “художнього протесту” проти одновимірності буття, його штучної детермінації, які виявилися у спрощенні, змішуванні жанрів, стилів, інтертекстуальності, гри з синтаксисом, антиутопічності, гіпертексті. Крім того, науково-фантастичні аспекти, до яких звертається В. Берроуз, вплинули на подальший розвиток науково-фантастичних шкіл, зокрема на кіберпанк.
Другий розділ – “Романи В. Берроуза: негативна поетика як спосіб зображення світу та людини”. Підрозділ 2.1. “Наративні моделі людини і світу в романі В. Берроуза “Голий сніданок” присвячений аналізу одного найкультовіших творів письменника, роману “Голий сніданок”. Цей роман можна розглядати як сатиру на сучасне суспільство, яка визначає ступінь авторського прагнення звільнитися з-під влади суб’єктивності. Письменник пропонує бачення світу як “Ярмарку марнославства”, де весь “людський потенціал” продається на велетенському базарі, місті Інтерзона. Інтерзона символізує сучасне місто, де об’єднані всі міста, народи і влада, де кримінальний світ і світ наркоманів стикаються з “основним” світом. Два протилежні світи (“верхній” і “нижній”), які спочатку були задумані автором як опозиційні, фактично виявляються лише взаємним віддзеркаленням. Влада в Інтерзоні поділена між трьома угрупуваннями “поганих хлопців” – Ліквіфракціоністів, Дивізіоністів та Сендерів. Ліквіфракціоністи символізують фашистські держави, які вбирають чи асимілюють інші нації. Дивізіоністи – представники колоніальних держав. Сендери глибше вкорінюються у свідомість жертви, нав’язуючи власні цінності, культуру. Рання модель такої держави-завойовника – Римська Імперія. Сучасний приклад – повоєнні США.
Усі персонажі “Голого сніданку” – умовні. Сюжет практично відсутній. Феєрична утопія відтворює уривки напівусвідомлених наркотичних марень, галюцинацій, в яких перемішані гротескні риси побуту, прикмети часу. У тканину оповіді В. Берроуз віртуально вплітає фактичний і документальний матеріал, вставки з історії гомосексуальних традицій, ритуалів і звичаїв, фармакологічні властивості усіх наркотиків, фізіологічні подробиці їх впливу на людський організм. На думку П.С. Гуревича, цей роман – “зображення страшної карнавальної ходи Апокаліпсису“.
Берроуз пропонує читачеві різних оповідачів. Завдяки цьому оповідь “Голого сніданку” розсіюється на багато голосів, стилів і форматів, що зміщуються калейдоскопічно від першої до третьої особи. Нагромадження героїв, їхніх монологів, уривків різних історій, подій, що не мають ані початку, ані кінця, створюють картину повного хаосу, абсолютного безладу, де людина перетворюється в комаху, павука або краба. Такий несподіваний перехід оповіді від реалістичного до сюрреалістичного зображення дійсності руйнує об’єктивну реальність світу, ідентичність і роздільність речей, що сприяє актуалізації процесу дезінтеграції. Дезінтеграція ж реальності, очевидно, є вінцем авторського бачення сучасного життя.
Спостерігається різкий перехід від елементів однієї жанрової поетики до іншої: від наукової фантастики й кіносценарію до законодавчого або наукового трактату, від традиційного крутого детективу до порнографічних пародій та шпигунської історії. Втім, незважаючи на таке постмодерністське зміщення голосів, форматів і структур, які постійно повторюються, “Голий сніданок” наслідує традиції дидактичної літератури (“Пекло” Данте, “Шлях прочанина” Дж.Беньяна, “Пригоди Гуллівера” Дж. Свіфта). Крім того, можна провести кілька паралелей між “Голим сніданком” В. Берроуза і “Пригодами Гуллівера” Дж. Свіфта.
У “Голому сніданку” Берроуз звертається до постмодерністського образу культури, що руйнує антиномію високої, елітної та низької, масової культури, – вони грають одну й ту ж роль, і саме тому перетікають одна в одну.
У підрозділі 2.2. ”Нова трилогія”. Основні тематичні та стильові акценти” аналізується перша берроузівська трилогія (“Нова трилогія”): “Машина пом’якшення”, “Білет, який вибухнув” та “Нова експрес”. Однією з ключових тем ранніх творів Берроуза виступає “контроль”. У “Нова трилогії” письменник демонструє, як потреба в наркотиках, сексі та релігії сфабрикована великим “паразитичним механізмом”, яким керують “демонічні” науковці, схожі на Лікаря Бенвея із роману “Голий сніданок”. Занурена в економіку обміну (“алгебру потреби”), яку Берроуз вважає основою всіх людських стосунків, неповторність людини знищена голодною паразитичною потребою. Проте в той час, як потреба в наркотиках і сексі реалізується експліцитно, релігія виступає інструментом духовного й інтелектуального паразитизму.
Відкидаючи загальноприйняті модуси сексуального існування тогочасного суспільства, Берроуз висуває теорію прийнятності гомосексуальних стосунків. До такого рішення письменника спонукало і негативне ставлення до жіночої статі. Більшість з того, що написав В. Берроуз, відбувається в уявному суспільстві, де жінок не існує взагалі. Щоправда, він не наполягає на перевазі чоловіків над жінками. Письменник виступає за розподіл соціуму за статевою ознакою, оскільки він вважає, що чоловік і жінка в дійсності є представниками різних видів тваринного світу, і їх не можна об’єднати в абстрактне поняття “людський рід”. Проблему ж необхідності природного добору й продовження людського роду він вирішує шляхом використання досягнень генетики, що межують з науковою фантастикою.
У “Нова трилогії” Берроуз виділив “стерильну” форму діалектики як першочергового ворога людини і спробував втекти від неї шляхом руйнування лінгвістичної системи контролю. Герої трилогії можуть залежати не лише від грошей, наркотиків (джанку), сексу, релігії, а й від слів та образів. Усі три романи можна розглядати як заклик до руйнування діалектики в цілому. У цьому плані хід думки автора нагадує праці відомого французького теоретика Ж. Делеза. За своїм форматом і тематичною сфокусованістю на мову романи першої трилогії Берроуза сприяють утвердженню постмодерністського повороту від історичного потенціалу до структуралізму.
Показовим є й вибір письменником кольорової палітри для зображення героїв та їхнього оточення. Це темні, холодні кольори. Персонажі одягнені в одяг переважно чорного та сірого кольору. Автор намагається зробити їх непримітними, хоче, щоб вони загубилися чи розчинилися в натовпі собі подібних.
У підрозділі 2.3. “Художній світ Вільяма Берроуза: “міфологічна” концепція дійсності” простежується спроба В. Берроуза створити в романах “Голий сніданок”, “Машина пом’якшення”, “Білет, який вибухнув”, “Нова експрес” альтернативний “варіант історії”, в якому, за допомогою науково-фантастичного сюжету, відтворюється “занепад” людської раси. Стиль цих творів письменника виражає екзистенціальну позицію головного героя (Вільяма Лі), для якої існує не лише теперішнє, а й майбутнє та минуле, що переплелися в єдиному темпоральному потоці оповіді. Загалом, ці твори письменника – поєднання наукової фантастики, авантюрного детективу й сюрреалістичного роману, в якому абсурдна реальність “побудована” відповідно до фантазії автора. Реальність, утворена маренням, алкогольним сп’янінням, впливом сильних галюциногенів, замінила звичну картину дійсності, утворила своєрідний авторський світ, повністю витіснивши нормальну людину в її повсякденному духовному й матеріальному бутті. Виникло нове “середовище проживання”, своєрідна “міфологічна система”, “зіткана” із марень хворої свідомості, невгамовної енергії слова, літературних алюзій, багаторазово розщепленого авторського “Я”, яке неможливо передати звичними літературними термінами та естетичними категоріями.
Значну роль у формуванні “берроузівської системи”, відіграла особиста одержимість автора “протилежною статтю”, “злим духом”, відчуття присутності якого не залишало письменника до самої смерті від моменту нещасного випадку з власною дружиною (Джоан Волмер Адамс). Концепція письменника базується на гнобленні Землі іншопланетними організмами за допомогою “вірусу слова”. Проте основні уявлення Берроуза про “вірус слова” пов’язані з його захопленням рядом теорій: загальною семантикою Альфреда Коржибські, оргонними теоріями Вільгельма Райха й діанетикою та саєнтологією Л. Рона Хаббарда. Тема пагубності мови пронизує всі частини трилогії, у яких контроль розуму здійснюється через мову й завдяки мові. Тому, одним із основних завдань, які ставить перед собою письменник, вимальовуючи альтернативний світ, є винайдення ліків від “мовної хвороби”, від якої, як вважає Берроуз, людство страждає тисячі років.
Втекти від слів у тишу, в простір – авторська версія Американської мрії про свободу від умовності: людина повинна рухатися від мови до тиші, від образу до свідомості, від тілесної ідентичності до самозвільнення, від часу до простору. Це напрям людської еволюції, як її уявляє автор. Щоправда, письменник розуміє неможливість практичного впровадження такої теорії. Натомість він пропонує читачеві текст, написаний за допомогою текстуального монтажу, що сприяє відчуттю “руху тексту”. Отже, всесвіт суперечних опозицій, які перебувають у постійному конфлікті, і є тим “нова-сюжетом”, який Берроуз пропонує читачеві у своїй першій трилогії. Ефекту фрагментарності та циклічності “сюжету” оповіді він досягає завдяки використанню текстуального монтажу (метод “розрізання та складання”).
У межах традиційних жанрів романтичної літератури, і тим більше в науково-фантастичному романі соціально-критичної спрямованості, автори будують “моделі історії”, що характеризуються психологічною достовірністю та життєписом. Берроуз же навмисне зображає світ абсурдним. У такий спосіб стилізована палітра його нарації набуває незвичайних відтінків. Художній світ, створений В. Берроузом у “Голому сніданку” та “Нова трилогії”, співзвучний маніфесту французького письменника Гі Дебора “Суспільство вистави” (1967). Можна віднайти й спільні риси берроузівського варіанту світосприйняття з концепцією гностицизму.
Підрозділ 2.4. “Нова Поліція” – “Нова Моб”: циклічність конфлікту між добром і злом” сконцентрований на зображенні автором протистояння двох конфліктуючих сторін – “Нова Моб” (Nova Mob) і “Нова Поліції”(Nova Police). Одна з них є об'єктом агресії, інша – агресором, який впливає на свідомість землян, і паразитує на ній завдяки використанню наркотиків, сильних галюциногенів і слів. Проглядається тут і третя реальність – точніше, лише вгадується по деяких історичних датах, іменах і ситуаціях – сучасна Америка. А реальність, що вбирає всі інші, – свідомість самого автора, Вільяма Берроуза – письменника, який пройшов трагічний досвід хвороби, патології, страждання, розчарування. Таким чином, вимальовується головний конфлікт – Абсолютне Зло й Відносне Добро, що зіштовхнулися у авторському “Всесвіті” його першої трилогії.
Протистояння двох сторін, що знаходяться у постійній опозиції (“Нова Моб” та “Нова Поліції”), – основа “міфологічної” концепції В. Берроуза. Обидві організації пов’язані таємницею клятв, оскільки функціонують на базі імпліцитних й експліцитних присяг, і повсюди діють таємно. Мета обох організацій – створення “безтілесних людей” та заміна мови на тишу. Через словесні й образні маніпуляції утворюється і зберігається ілюзорна реальність (“фільм реальності”). Знімає і керує “фільмом реальності” “Нова Моб”. Люди ж постають у ньому несвідомими, невільними акторами. На чолі “Нова Злочинців” – Містер і Місіс Ді, відомий і як Містер Бредлі–Містер Мартін, і як Злий дух, образ якого можна співвіднести з фігурою Бредлі-покупця із “Голого сніданку” та героєм роману В. Голдінга “Крадій Мартін” (1956). Мета ж “Нова Поліції” полягає у звільненні людської свідомості від нав’язаного контролю “нова-злочинцями”. Втім, очевидно, що вона незацікавлена у завершенні своєї місії.
Третій розділ – “Специфіка композиції творів В. Берроуза: техніка літературного монтажу”. У підрозділі 3.1. “Техніка літературного монтажу” характеризується новаторський метод письма, простежується його походження та еволюція. В. Берроуз пропонує застосовувати накладання одних текстуальних фрагментів на інші, що й утворює основу його методу письма – “розрізкову” оповідь (cut-up narrative), основану на використанні новаторського методу нарації, методу “розрізання та складання” (cut-up technique). У співробітництві з британським художником Б. Гайсіним Берроуз закликає перенести метод “монтажу” з образотворчого мистецтва на письмо, щоб у такий спосіб “реанімувати” традиційні літературні форми. Письменник визнає не тільки внесок Б. Гайсіна у розробку своєї нової оповіді. Він відзначає використання подібних прийомів письма ще у творах Шекспіра, Кафки, Еліота, Конрада, Грехема і Кольріджа, Д. Пассоса, згадує поетичні експерименти Трістана Тцари.
Берроуз підкреслює, що мистецтво служить для всіх. Для нього це означає, що кожна людина має потенціал для мистецьких пошуків. Тому “створення” “розрізкового” тексту не включає лише автора і читача. Такий текст націлений на усю попередню літературну історію. І як результат, новостворений текст уникає обмежень суб’єктивності, власності та статики літературного канону. Усе це дозволяє авторам проголошувати перевагу природи над мистецтвом і одночасно захищати власні винаходи від звинувачень у неправдоподібності. Головною перевагою техніки літературного монтажу, на думку Берроуза, є виклик “істеблішменту, контролю і системі”. Крім того, він вносить у твір непередбачуване.
Тексти, які ґрунтуються на методі “розрізання та складання”, можуть бути емблемою того, що сучасні теоретики (Р. Барт, Ю. Крістева) називають “інтертекстуальністю”. Також їх можна умовно назвати “утвореними”, оскільки вони пропонують авторське бачення реальності, що не підкоряється звичним законам темпоральності. Це ілюзорний світ, де не існує чіткого розмежування між минулим, теперішнім і майбутнім, – своєрідний авторський прихисток, де у разі необхідності можна сховатися від умовності сучасної цивілізації. Такий текст для автора може видатися випадковим, текстом, який розробляє і розширює його власні теорії. Саме тому він беззаперечно служить комплексним “подвійним текстом”, текстом із підтекстом (текстом, основне тематичне навантаження якого визначається підтекстом).
Письменник розглядає людське життя у Всесвіті як постійну “розрізку”, у межах якої люди підсвідомо отримують інформацію. В. Берроуз доходить висновку, що вся література – це теж велика “розрізка”, оскільки будь-який літературний текст – це розділена на частини сітка багатьох текстів. Крім того, письменник відзначає, що “розрізання” тексту експліцитно спрямоване на викриття його прихованих мотивів і прагнення автора.
Зарубіжні критики (І. Гассан, Дж. Скерл) стверджують, що В. Берроуз починає застосовувати метод “розрізання та складання” ще в “Голому сніданку”. Втім, “Голий сніданок” не базується на “розрізках”. Це – оповідь, утворена за допомогою взаємного накладання окремих “самодостатніх” сюжетів. Така оповідь постає підготовчою базою для використання фундаментального методу в наступних берроузівських творах (а саме “Нова трилогії”). Авторська перша трилогія базується як на методі “розрізання та складання”, так і на теорії мови й мистецтва, яку цей метод репрезентує. При написанні двох останніх романів трилогії (“Білет, який вибухнув” і “Нова експрес”) Берроуз розширив метод “розрізання та складання”, доповнивши його методом “вставки” (“накладання”) (fold-in).
У підроздіді 3.2. “Машина пом’якшення“, “Білет, який вибухнув”, ”Нова експрес”: специфіка композиції” характеризуються особливості композиції та структури романів першої трилогії В. Берроуза. “Машина пом’якшення” – перша авторська спроба включити метод “розрізання та складання” у повноцінну оповідь. Біограф Берроуза М. Гудмен називає цей твір “більше експериментом, ніж інтеграцією технології та тематики”. І справді, фрагментація дійсності й порушення синтаксису ускладнює сприйняття берроузівського світу, оскільки “провідник” для читача відсутній. У “Білеті, який вибухнув” “розрізки” більше схожі на продукт комплексного механізму, ніж на сон чи наркотичні галюцинації “Машини пом’якшення”. Тут автор оперує своїм методом нарації як “машиною війни”, як лінгвістичною зброєю проти бінарного мислення, що породжує конфлікти на психологічному, політичному й особистісному рівнях.
У “Машині пом’якшення” В. Берроуз зображає екзотичний, проте досі невпорядкований світ наркотиків, сексу та насилля за допомогою знайомих читачеві жанрів детективної історії та травелогії. “Білет, який вибухнув” комбінує ці жанри з широкими можливостями, запропонованими науково-фантастичною оповіддю, та розширює романний масштаб від екзотичного до космічного. Монотонність оповіді першої частини трилогії, де навіть найекзотичніші образи зводяться до вже знайомих, замінюється у “Білеті, який вибухнув” повною дезорієнтацією читача. Таким чином, дивність і важкість сприйняття твору вимагають від читача типу “прикладного читання” (applied reading) (Р. Барт), – читання з повільним, скрупульозним перелистуванням.
Як і інші частини трилогії, “Нова експрес” характеризується парадоксальністю, хоча цей роман є втіленням людської реакції на дії сил загарбника. Твір також ознаменований настирним зверненням письменника до читача. Оповідна настирливість відбиває берроузівське нагальне бажання встановити контакт із кимось чи чимось поза межами тексту, бути прийнятим своєю аудиторією. Наративна ж структура твору “звільнена” від сексуальних образів “встановлення контакту”, як це було у попередніх романах, і звернена до образу безіменного хлопця, котрий жестикулює з вікна.
Можна констатувати, що “Нова експрес” – “гібридний” текст, який відбиває авторське прагнення звільнення від умовності, нав’язаної західною цивілізацією, і віру в успішність цього процесу. У той же час письменник відмовляється тут від традиційної влади тексту. Важливо також зазначити, що метод “вставки” (“накладання”) – пізній різновид “розрізання та складання” – займає в останній частині трилогії домінуючу позицію.
Відтак, В. Берроуз відображає у власному експериментальному письмі хаос і безкінечно пульсуючий ритм життя. Єдиний закон його творчості – постійний рух. Постійний рух – суть наративного стилю автора. Письменник намагається тримати свої твори відкритими і невизначеними, тому кожен читач може тлумачити їх по-своєму відповідно до власного сприйняття, соціального статусу чи рівня освіченості. І це надовго залишить їх об’єктом детального дослідження критиків та літературознавців.
У висновках узагальнюються результати дослідження.
Аналіз творчості Берроуза дозволяє стверджувати, що його творча еволюція відбувалася з урахуванням найважливіших традицій світової літератури та формувалася в період становлення американського постмодернізму. Серед митців, які вплинули на формування світогляду Берроуза необхідно назвати Д. Велша, Г. Гріна, Дж. Конрада, Г. Міллера, М. Пруста, Дж. Свіфта. Твори Берроуза разом із творами інших представників бітництва та літератури американської школи “чорного гумору” ознаменували перехід від модернізму до постмодернізму в літературі США. Йдеться не тільки про проблемний аспект романів автора, а й про формування їх структурно–стильових особливостей. Втім, Берроуза з бітниками пов’язує на стільки творчість, скільки дружні стосунки. Бітникам Берроуз завдячує початком власної літературної кар’єри. Найкультовіші представниками руху (А. Гінзберг, Дж. Керуак), у свою чергу, відчули сильний вплив як творчості, так і особистості автора.
Берроуз збагатив традиції жанру роману ХХ століття. Насамперед це стосується настанови письменника на спонтанність, поєднання наукових фактів, побутового сюжету та просторової фантастики, активне впровадження елементів детективу, трилера, готичного, пригодницького жанру тощо. Авторська індивідуальна образно–поетична система свідомо орієнтована на незвичність, на руйнування усталених у суспільстві стереотипів. Більшість романів автора ґрунтуються на особистому досвіді, переживаннях, враженнях. Лірична сповідь, відверта розмова про власні почуття – характерні риси поетичного стилю Берроуза.
Для творів Берроуза характерна постійність тематики: принципова несумісність особистості та держави, суспільства, нездоланний хаос світу, неминучість відчуження та загибелі людини, для вираження і розкриття яких письменник обирає теми наркоманії, статевих збочень, гомосексуалізму, насилля.
Вільям Берроуз пропонує експериментувати зі словом шляхом монтажу текстуальних фрагментів (метод “розрізання та складання” та його різновид – метод “вставки” (накладання)). Метод “розрізання та складання” спричиняє часове відхилення, в результаті якого персонажі його творів існують поза межами часу і простору. Тому, одним із головних завдань романів Берроуза, для написання яких письменник використав цей метод письма, є магічне перевтілення читача, створення нової, вільної, незалежної від диктату суспільства людини у світі тотального конформізму.
У романах “Голий сніданок”, “Машина пом’якшення”, “Білет, який вибухнув” і “Нова експрес” В. Берроуз створює альтернативний художній світ, своєрідну мікромодель Західного світу за допомогою локального конфлікту з ним авторської свідомості та глибокого аналізу через висвітлення темних сторін як власної душі, так і всього американського суспільства. Змальовуючи боротьбу двох конфліктних сил “Нова Моб” та “Нова Поліції”, письменник у незвичайний спосіб демонструє читачеві споконвічний конфлікт “добро–зло” та доводить його циклічність.
Особливості стилю письма Вільяма Берроуза пов’язані, перш за все, з орієнтацією на незвичність та руйнування притаманних суспільству стереотипів ставлення до реальності та людської ідентичності. Він прагнув створити таку літературу, в якій читач безпосередньо виступав би співавтором у написанні того чи іншого твору. Саме ці аспекти визначають роль і місце письменника в сучасній літературі і дають можливість говорити про нього як одну із ключових постатей не лише американської, а й світової літератури. А теми та мотиви, до яких автор звертається у своїх романах, обумовлюють проблематику його індивідуального стилю. Вивчення творчої спадщини Вільяма С’юарта Берроуза дозволяє вести дискусії не лише про особливості його художнього стилю, а й про вплив письменника на концептосферу сучасної не тільки американської і світової літератури, а й культури в цілому. Творчий шлях Берроуза–письменника засвідчує, що він сьогодні є одним з авторів, які значно вплинули й продовжують впливати на літературне та культурне життя Америки, на становлення американської і європейської сучасної художньої свідомості. Дослідження творчості В. Берроуза дає змогу по-новому оцінити надбання літератури американського авангарду та краще зрозуміти особливості постмодерну в США.
Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:
1. Гречуха Л.А. Технология литературного монтажа В.С. Берроуза // Вестник СевГТУ. Вып. 61: Филология: сб. науч. тр. – Севастополь: Издательство СевГТУ, 2005. – С. 31 – 37.
2. Гречуха Л.О. Часопростір романів В.С. Берроуза // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. – Черкаси: ЧДТУ, 2005. – Число дев’яте. – С. 22 – 25.
- Гречуха Л.О. Тема наркоманії у творчості В.С. Берроуза // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. – Черкаси: ЧДТУ, 2004. – Число восьме. – С. 36 – 39.
- Гречуха Л.О. Міфологічна система словесного та образного контролю Вільяма С. Берроуза // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія: Літературознавство. – Харків: ППВ “Нове слово”, 2004. – Вип. 3 (39). – Частина друга. – С. 146 – 162.
- Гречуха Л.О. Творчість Вільяма С. Берроуза в контексті літератури бітництва та школи “чорного гумору” // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. – Черкаси: ЧДТУ, 2003. – Число сьоме. – С. 26 – 29.
- Гречуха Л.О. Постмодерністська концепція дійсності у творчості Вільяма С. Берроуза // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл: ІДГУ, 2003. – Вип. 14. – С. 107 – 110.
7. Гречуха Л.О. Феномен “чорного гумору” в контексті розвитку американської літератури (реферативно–аналітичний огляд) // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – Число шосте. – С. 28 – 30.
Додаткові публікації
- Гречуха Л.О. Художня специфіка прози В.С. Берроуза // Дослідження молодих науковців у галузі гуманітарних наук: Матеріали ІІ міжрегіональної конференції молодих учених. – Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2004. – С. 39 – 41.
2. Гречуха Л. Особенности литературного монтажа В.С. Берроуза: предпосылки возникновения // Американские исследования. Ежегодник. 2004. Часть 1. Соединенные Штаты Америки в глобальном мире: Вызовы и перспективы. – Минск: Пропилей, 2004. – С. 19-25.
3. Гречуха Л.О. Проблема інтертекстуальності у творчості В.С. Берроуза // Вісник Житомирського педагогічного університету. – Житомир, 2004. – Вип.16. – С. 218 – 221.
- Гречуха Л.А. Место творчества Вильяма С. Берроуза в американской литературе второй половины ХХ столетия // Англістика та американістика: Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ: Вид–во Дніпропетровського національного університету, 2004. – Випуск 1. – С.99 – 102.
- Гречуха Л.О. Творчість Вільяма Берроуза в контексті вітчизняного літературознавства // Питання літературознавства: Наук. зб. – Чернівці: Рута, 2002. – Вип. 9 (66). – С. 115 – 117.
- Гречуха Л.О. Нігілізм як одна з характерних рис літератури американського “чорного гумору” // Тези 9–ї Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” / За ред. В.К. Шпака. – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – С. 17 – 18.
Murphy T.S. Wising Up the Marks: The Amode William Burroughs. – Berkley & Los Angeles: University of Califo ia Press, 1998. – P. 17. Auer T. Writing of One Long Novel: William S. Burroughs // Living in Words. – Portland (Ore), 1988. – P. 20; Bockris V. With William Burroughs. Private Conversations With a Mode Genius. – London: Fourth Estate, 1997. – P. 22; Burroughs W.S Becket and Proust // Burroughs W.S. The Adding Machine. Selected Essays. – New York: Arcade Publishing, 1993. – P. 183. Гуревич П.С. Культурология. – М.: Гардарики, 1999. – С. 156.
Burroughs W.S., Odier D. The Job. Interview with William S. Burroughs. – Penguin Books, 1989. – P. 50. Goodman M. Contemporary Literary Censorship: The Case History of Burroughs’ Naked Lunch. – New Jersey: The Scarecrow, 1981. – Р. 23. Barthes R. The Pleasure of the Text: Trans. R. Miller. – New York: Hill and Wang, 1975. – Р. 12-13. |
