| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми з огляду на її актуальність, визначено мету і завдання, окреслено джерельну базу і методологічні засади дослідження. Схарактеризовано методи, які були використані в роботі. Розкрито наукову новизну, окреслено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також вказано конференції та публікації, де були апробовані результати дисертаційної роботи.
Перший розділ – "Віденська культурно-історична школа на українському ґрунті (Ксенофонт Сосенко)" – складається з двох підрозділів.
1.1. Історія виникнення та розвитку віденського етнологічного гуртка. У підрозділі висвітлено історію виникнення нового методу в європейській етнології, що його репрезентувала віденська культурно-історична школа. Вона викристалізувалась на основі концепції неокантіанства Г.Ріккета, який стверджував, що історія не має закономірностей, мають значення тільки одиничні, неповторні факти. Звідси гасло віденського етнологічного гуртка – індивід творить історію. Попередник школи, Ф.Гребнер, констатував наявність у первісних суспільствах різноманітних культурних кругів як сукупності елементів духовної та матеріальної культури, а історію всесвітньої культури мислив як просторове переміщення та нашарування цих утворень. Засновником школи вважається відомий австрійський етнограф і лінгвіст В.Шмідт. Він спростив концепції Ф.Гребнера, а теорію культурних кругів увиразнив, надавши їй чіткості. У праці "Етнологійні культурні круги" (1926) В.Шмідт виокремив сім етапів культурного розвитку на основі таких чинників, як суспільний лад, релігія, матеріальна культура: 1) екзогамно-моногамний, або пракультурний круг; 2) екзогамно-статево-тотемний круг; 3) екзогамно-рівноправний круг, або культура бумеранга; 4) екзогамно-патріархальний круг, або тотемна культура; 5) екзогамно-матріархальний круг; 6) вільно-матріархальний круг; 7) вільно-патріархальний круг. Більшість наукових праць В.Шмідт присвятив обґрунтуванню первісного монотеїзму. Адепти школи здобули визнання та фінансову підтримку Ватикану, що дозволило їм організовувати наукові експедиції в різні куточки світу. Результати цих експедицій підтвердили здогади представників школи про існування в "карликових народів" віри в "єдиного творця світу". На основі експедиційних матеріалів В.Шмідт у праці "Походження ідеї Бога" (1912) теоретично осмислив монотеїзм як первісну релігійну форму людства, сформулював сім ступенів трансформації ідеї верховного єства, які відповідали визначеним культурним кругам. Ці ступені трансформації були свідченням архаїчності чи, навпаки, хронологічно пізнішого утворення.
Загалом віденська культурно-історична школа пройшла три етапи свого розвитку:
1. Прийняття теорії культурних кругів Ф.Гребнера.
2. Переосмислення теорії культурних кругів, еволюційні побудови В.Шмідта.
3. Відмова від більшості традиційних ідей теоретичного спадку віденського етнологічного гуртка.
Виходив часопис "Аntropos", де публікувались теоретичні розвідки адептів школи та матеріали етнологічних експедицій. Однак результати наукових поїздок не завжди були аргументованими, домінував суб’єктивізм, зумовлений клерикальною спрямованістю представників гуртка. Але, як стверджувала К.Грушевська у статті "Два центри етнологічної науки" (1928), без здобутків школи, які публікувалися в "Antropos", "трудніше стає обходитись усім, що займаються низько культурними суспільствами". Заслугою школи є нагромадження матеріалів та висока філологічна точність їх дослідження.
1.2. К.Сосенко – єдиний в Україні представник віденської культурно-історичної школи. Теоретичні засади етнологічного гуртка та його методологію на український ґрунт переніс К.Сосенко. Він неодноразово намагався привернути увагу вітчизняних учених до наукових досягнень культурно-історичної школи, популяризував її ідеї у своїх працях. З огляду на відсутність відомостей про життя фольклориста ми подаємо біографію К.Сосенка, спираючись на рукопис автобіографії вченого, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Архівні матеріали дають змогу зриміше уявити подвижницьку натуру фольклориста та причини, які сприяли його науковим зацікавленням українською усною словесністю. Будучи провінційним священиком, К.Сосенко написав ґрунтовні праці: "Про містику гаїлок" (1922), "Пражерело українського релігійного світогляду" (1923), "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечера" (1928), "Про назви місяців на Україні" (1931-1932). Усі його дослідження написані на високому науковому рівні, незважаючи на те, що вчений працював далеко від українських наукових центрів.
Екскурс в історичне минуле К.Сосенко здійснював через проблему етногенези українців, автохтонність яких переконливо довів на підставі етнографічних та фольклорних матеріалів.
Український учений певною мірою модифікував методи віденського етнологічного гуртка, враховуючи особливості нашого фольклору. До аналізу колядок і щедрівок дослідник залучив міфологічну теорію, використав історико-порівняльні студії української та давньоіранської культур. На підставі етимологічних тлумачень К.Сосенко намагався реконструювати давньоукраїнський Олімп міфологічних богів та пролити світло на дохристиянський світогляд українців. Проте, на нашу думку, етимологічні реконструкції вченого не завжди переконливі й доцільні. Так, К.Сосенко виводить назву Щедрого вечора з іранської мови, де Щедрий вечір (Xšaeta, fem. Xšavri, Adj.) – 1) світлий, величний; 2) царський (божий). Тим часом пояснення назви цього свята через іранську мову зайве, бо в українському слові "щедрий" закладена і велич, і божественне, і світле начала (багатий, щедрий, царський стіл на Щедрий вечір).
Зазначимо, що К.Сосенко першим після О.Потебні зважився ступити на "слизький" ґрунт міфології. Проаналізувавши весь опублікований у той час колядковий матеріал, учений дійшов висновку, що саме українські космогонічні колядки та щедрівки віддзеркалюють наш дохристиянський світогляд. У них дослідник бачить завуальований монотеїзм українця, трансформований в образах-символах місяця, райського дерева, праводи, добрих єств тощо.
Оригінальною у праці вченого є концепція міфічного господаря як сакрального образу, істоти, наближеної до Бога та святих. Фольклорист першим звернув увагу на різдвяні пісні про три села, в яких побачив відображення не лише давнього суспільного поділу громади, а й її етичні норми. Учений ствердив оригінальність та архаїчність українського культурного круга, відкинувши теорії, які заперечують самобутність українських зимових календарно-обрядових пісень. На думку К.Сосенка, без колядок не можна збагнути святочних душевних мрій українського народу. Ерудицію вченого засвідчила й характеристика міфологічних систем багатьох народів світу: іранців, американських індіанців, австралійців, індійців, арабів, естонців, литовців та ін.
Наукові розвідки К.Сосенка відзначаються масштабністю мислення. Вони відіграли важливу роль у розвитку фольклористичної думки Галичини 20-30 рр. ХХ ст.
Другий розділ дисертації – "Комплексний науково-методологічний підхід в аналізі народнопоетичної творчості (Філарет Колесса)" – присвячений фольклористичній спадщині Ф.Колесси. Автори монографій та статей про вченого здебільшого цікавилися його музикознавчими уподобаннями, ми ж проаналізували студії дослідника над словесним фольклором, звернувши увагу на їх методологію. Фольклористичний доробок Ф.Колесси розглядаємо у трьох підрозділах.
2.1. Теоретичні розвідки Ф.Колесси є спробою дослідника розв’язати такі нагальні проблеми науки про фольклор:
1. Виділення фольклористики в окрему галузь наукового пізнання.
2. Періодизація уснопоетичної творчості.
3. Дослідження окремих фольклорних жанрів.
4. Видання антології української усної словесності.
5. Проблеми історії фольклористики як окремої наукової дисципліни.
Не зазнавши ідеологічного пресу радянських доктрин, Ф.Колесса був вільним у виборі наукової методології. Обережно балансуючи між культурно-історичним методом (його ще називають просто історичним), компаративістським та методами антропологічної школи, фольклорист, як правило, займав оптимальну, конструктивну позицію. Для вченого всі методи мають резонні основи і повинні застосовуватися до певного фольклорного жанру для всебічної його характеристики. Тому методологію Ф.Колесси визначаємо як комплексний підхід в аналізі усної словесності. При з’ясуванні методологічних постулатів дослідника проаналізовано найістотніші його фольклористичні розвідки: "Про вагу наукових дослідів над усною словесністю" (1922), "Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку" (1928), "Українська народна пісня на переломі XVII-XVIII вв." (1928), "Балада про дочку-пташку в слов’янській народній поезії" (1936-1937), а також підручник "Українська усна словесність" (1938). Історико-порівняльний метод допоміг ученому простежити культурні взаємини у різних фольклорних системах. Компаративізм Ф.Колесси відрізняється від міграційної теорії історико-порівняльної школи увагою вченого до національної самобутності українського фольклору. Тільки мотиви балад та казок вважав він міграційними за своїм характером, що не завжди відповідає дійсності. Натомість такі жанри, як ліричні та історичні пісні, думи, за Ф.Колессою, доцільно вивчати в параметрах культурно-історичної методології. Студіюючи ритміку і мелодику українського пісенного фольклору, дослідник визначив час виникнення та формування народнопоетичних жанрів, їх генетичну спорідненість. Ф.Колесса максимально чітко окреслив предмет і завдання української фольклористики як окремої наукової дисципліни, порушив питання колективного та індивідуального начал усної словесності, її традиційності, циклічності, варіантності-інваріантності, національної специфіки, простежив процес постання новотворів (стара форма і новий зміст), обґрунтував тезу про єдність фольклору на всіх українських етнографічних землях.
2.2. Критичні огляди та рецензії Ф.Колесси розглянуто як зразок наукової критики у фольклористиці. Особливо вагомими є огляди видань народної творчості, рецензії фольклористичних розвідок європейських авторів. Високим науковим рівнем відзначаються відгуки Ф.Колесси на фольклорні збірники української усної словесності Я.Новицького та І.Манжури. Учений створив чітку схему аналізу рецензії-студії: 1) відомості про автора дослідження; 2) огляд структури рецензованої праці; 3) оцінка її новаторства; 4) теоретичний коментар, вказівки. Український дослідник був добре обізнаний із новинками європейської фольклористики, про що свідчать його рецензії на фольклорні збірники словацьких народних пісень, антологію слов’янської народної пісні П.Айснера, розвідку дослідниці Ц.Бодуен де Куртене Еренкройц про польський весільний обряд та ін. Рецензії Ф.Колесси цінні не лише своєю інформативністю, а й теоретичними роздумами. Так, у відгуку на працю Ц.Бодуен де Куртене Еренкройц учений рекомендує застосовувати для аналізу народної драми історико-порівняльний метод, а також концепції антропологічної школи, зокрема теорію самозародження сюжетів.
2.3. Дослідження українських народних дум. Найбільше фольклористичних праць Ф.Колесси присвячено студіюванню кобзарських рецитацій. До виходу розвідок ученого в українській фольклористиці не було чіткого розмежування між думами та історичними піснями. У вступі до праці "Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь" (1920-1921) Ф.Колесса констатував, що "доси не переведено і не вияснено навіть границі межи думами й піснями; в результаті виходить переплутуванє дум із піснями, що вражає особливо в наукових колах". Причина відсутності такої диференціації – в однобокості дослідження кобзарських рецитацій: увагу звертали лише на словесний аспект дум без урахування їх мелодики. Саме Ф.Колесса вказав на важливість синтетичного вивчення дум: студіювання словесного тексту та музики. Вивчення музичного аспекту кобзарських рецитацій вплинуло на висновок фольклориста про неможливість розвитку дум із пісень, бо вони належать до різних форм української народної поезії.
Генезу кобзарських рецитацій учений виводив із голосінь, заперечивши думки П.Житецького та В.Перетца про напівкнижне та напівнародне походження дум. Ф.Колесса погоджується з поглядом, що кобзарські рецитації про Хмельниччину, які обіймають майже третину усіх дум, своєю історичною основою, мотивами, способом зображення справді подібні до деяких пам’яток української літератури другої пол. ХVII – поч. XVIII ст., однак "се спорідненє коріниться у суспільній традиції та не дає підстави до односторонних висновків у ґенетичному напрямі про літературне походженє народніх дум". Дослідник стверджував, що думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, який раніше був розвинутий у голосіннях. На думку вченого, подібність цих жанрів фольклору простежується не лише в речитативності їх форми, а й у мотивах, образності, символіці. Речитативна форма дум, за Ф.Колессою, ріднить їх зі "Словом о полку Ігоревім".
Отже, дослідник через вивчення музичного аспекту кобзарських рецитацій вказав на генетичну спорідненість дум та плачів, ствердивши тим самим самобутність і неповторність цього жанру у світовому фольклорі.
У третьому розділі – "Між теорією самозародження сюжетів та історико-порівняльним методом (Іларіон Свєнціцький)" – проаналізовано фольклористичну спадщину добре знаного в науковому світі мистецтвознавця, мовознавця, педагога. Наша робота є першою спробою науково-теоретичного осмислення студій І.Свєнціцького над українською усною словесністю. Розвідки вченого поділено на дві групи: студії про похоронні плачі та про різдвяну словесність, які розглядаємо в окремих підрозділах.
3.1. Дослідження українських похоронних голосінь. Праці І.Свєнціцького про народні плачі не входять до фольклористичної думки 20-30 рр. ХХ ст. в Галичині, оскільки вийшли друком упродовж 1910-1912 рр. Однак через відсутність цілісного дослідження фольклористичного доробку І.Свєнціцького, а також для ілюстрації еволюції наукового мислення вченого, з’ясування значення його розвідок про цей жанр усної словесності в історії української фольклористики загалом розглянули їх у дисертації.
Студія І.Свєнціцького "Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія" (1910) є першим ґрунтовним дослідженням народних плачів у Галичині, в якому простежено генезу голосінь, процес олітературення і трансформації цього фольклорного жанру. Як і О.Потебня, І.Свєнціцький вказав на обрядовий характер плачів, назвавши їх невід’ємним складником обряду. За допомогою теорії самозародження сюжетів учений ствердив архаїчність голосінь та їх виникнення ще у доісторичні часи. Плачі, як зазначав дослідник, є продуктом психологічного стану голосільниці. Їх творцем учений іменує жінку. І.Свєнціцький подав докладну класифікацію мотивів голосінь, яких нараховує 27. На нашу думку, вона була базовою для класифікацій цього жанру Ф.Колесси та М.Грушевського. Особливу увагу фольклорист звернув на структуру плачів, виокремивши в них епічну та ліричну частини. В окрему групу І.Свєнціцький відніс сороміцькі плачі, які утворилися на основі обірваних фраз, що без зв’язку з текстом голосіння набули комічного характеру. Джерелом появи сороміцьких плачів учений назвав "наївний реалізм". Заслугою І.Свєнціцького є публікація в 31-32 томах "Етнографічного збірника" текстів голосінь, які раніше були розпорошені по багатьох виданнях, а також введення в науковий обіг 139 нових записів похоронних плачів. Студії фольклориста над голосіннями не втратили актуальності й сьогодні, будучи основоположними при загальному вивченні творів цього унікального архаїчного жанру (С.Мишанич, І.Коваль-Фучило та ін.).
3.2. Студії над колядками й щедрівками. Дослідженню зимової обрядової поезії І.Свєнціцький присвятив розвідку-огляд "Образ міжнародного походу колядної словесності" (1925) та монографію "Різдво Христове в поході віків" (1933). Основним методом, який застосовує дослідник для аналізу різдвяної словесності, є історико-порівняльний. З його допомогою він намагався довести неоригінальність українських колядок і щедрівок, виводив їх генезу від давньогрецьких та давньоримських святкувань плодючості землі та нового року. Цю концепцію він перейняв від О.Веселовського. На жаль, І.Свєнціцький надмірно захопився міграційною теорією. Вважаємо, що при аналізі різдвяної словесності доцільніше використовувати теорію самозародження сюжетів. Адже хліборобсько-побутові мотиви українських колядок і щедрівок є наслідком способу життя та психічного розвитку українців. Гіпотези про запозичення різдвяного фольклору від давніх еллінів є непереконливими і вже у попередників (І.Срезневського, Олени Пчілки, М.Коробки) викликали недовіру та заперечення. Для підтвердження своїх науково-теоретичних положень І.Свєнціцький застосував також метод німецької школи Дільтея-Вальцеля, за яким при аналізі творів словесності корисно послуговуватися даними архітектури та іконографії. У той же час, незважаючи на застарілість концепції, монографія фольклориста була помітним явищем в українській фольклористиці 20-30 рр. ХХ ст. Вражає ерудиція вченого, глибоке знання європейських мов, залучення до аналізу першоджерел та фольклорних творів мовами оригіналу, знання канонічних текстів Євангелія, апокрифів та писань Отців Церкви. Фольклорист провів скрупульозний аналіз колядок багатьох європейських народів, відводячи чільне місце студіюванню зимових календарно-обрядових пісень саме українців. Він простежив багатовікову еволюцію різдвяної тематики від канонічного євангельського тексту до її народної інтерпретації. Велика увага вченого до біблійних сюжетів була причиною недостатнього вивчення українських колядок і щедрівок світського характеру, які здебільшого є суто національними фольклорними утвореннями.
ВИСНОВКИ
В історії української фольклористики досі існують маловивчені періоди її розвитку, що були штучно вилучені з наукового процесу у радянський час. Однією з "білих плям" – фольклористична думка у Галичині 20-30 рр. ХХ ст.
У дисертації здійснено теоретичні узагальнення стану досліджень народнопоетичної творчості цього періоду і запропоновано новий підхід до характеристики наукової спадщини К.Сосенка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького.
Аналіз фольклористичного процесу у Східній Україні та Галичині дозволив виявити високий науковий рівень праць над усною словесністю 1920-1930 рр., з’ясувати методологію провідних фольклористів та їх приналежність до тогочасних європейських наукових шкіл.
Якщо ХІХ ст. в українській фольклористиці характеризується переважно нагромадженням уснопоетичних текстів, збирацькою та видавничою діяльністю, то ХХ ст. – це розгортання їх науково-теоретичного опрацювання. У фольклористиці поч. ХХ ст. в Україні домінували методи культурно-історичної, історико-порівняльної, неоміфологічної та інших шкіл, які ефективно функціонували також і в західноєвропейській науці.
Спираючись на наукові традиції фольклористичних досліджень І.Франка, М.Грушевського, Ф.Вовка, В.Гнатюка, у 20-30 рр. у Галичині їх продовжували К.Студинський, М.Возняк, В.Щурат, Я.Пастернак, О.Роздольський та ін. Методологічні тенденції цього часу найбільш яскраво відбилися у фольклористичному доробку К.Сосенка, Ф.Колесси та І.Свєнціцького.
К.Сосенко був популяризатором методів віденської культурно-історичної школи, які намагався пересадити на науковий ґрунт української фольклористики. Однак специфіка усної словесності українців зумовила застосування теорії культурних кругів К.Сосенком із певними видозмінами, зокрема залучення міфологічної теорії, історико-порівняльного методу з елементами етимологічних реконструкцій. Хоч не всі проблеми, заявлені у своїх дослідженнях, К.Сосенко розв’язав з достатньою переконливістю (міфологема райського дерева, місяця як трансформованої ідеї верховного єства), що зумовлене не лише методикою студій. а й складністю фольклорної символіки як такої, то все ж безперечним є те, що він довів давність і автентичність української усної словесності.
Ф.Колесса був вільний у виборі методів дослідження народної творчості, обережно балансуючи між культурно-історичним (в його інтерпретації історичним), історико-порівняльним методами і теорією самозародження сюжетів. Методологію Ф.Колесси ми визначили як комплексний підхід в аналізі усної словесності. Учений рекомендував застосовувати при дослідженні фольклорних жанрів відповідний метод, який би найповніше виявляв їх особливості. Велика заслуга і новаторство Ф.Колесси полягають у тому, що шляхом аналізу ритміки та мелодики він обґрунтував приналежність українських народних дум до окремого специфічного жанру української усної словесності, вивів їх генезу від похоронних голосінь. Результати студій дослідника йшли в ритмі з досягненнями світової науки про фольклор, а в царині музикознавства навіть на крок її випереджали.
В українській фольклористиці І.Свєнціцький утвердився як дослідник похоронних плачів та колядок і щедрівок. Розвідки вченого про голосіння були першими дослідженнями цього жанру усної словесності у Галичині. До аналізу плачів І.Свєнціцький застосував теорію самозародження сюжетів, за допомогою якої простежив генезу та розвиток голосінь, вказав на приналежність їх до обряду, довівши цим архаїчність цього фольклорного жанру. Для характеристики колядок і щедрівок найоптимальнішим для дослідника був компаративістський метод аналізу. З його допомогою І.Свєнціцький встановлює генетичну залежність української різдвяної словесності від еллінського фольклору, що вже у попередників ученого викликало сумнів та заперечення. Якщо для сучасної фольклористики праця І.Свєнціцького "Різдво Христове в поході віків" (1933) має радше інформативно-пізнавальну цінність, то його студії над похоронними голосіннями не втратили наукової актуальності й сьогодні.
Застосовуючи різні підходи до аналізу усної словесності, К.Сосенко, Ф.Колесса та І.Свєнціцький своїми працями доводили оригінальність й автентичність українського фольклору. Використовуючи методи європейських наукових шкіл, дослідники пристосовували їх до українського матеріалу, враховуючи його специфіку.
|
