ИСТОРИКО - ЛИТЕРАТУРНАЯ КОНЦЕПЦИЯ П.Д. БОБОРЫКИНА (П.Д. БОБОРЫКИН – ИСТОРИК РУССКОГО И ЕВРОПЕЙСКОГО РОМАНА)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета та завдання дослідження, його зв'язок з науковими програмами, визначається наукова новизна, теоретична й практична значущість виконаної роботи, визначаються методи дослідження.

У першому розділі дисертації "Естетична концепція П.Д. Боборикіна" йдеться про стан літературознавчої науки в Росії другої половини XIX ст. Літературознавство як наука, що включала в себе історію літератури і критику, формується із середини XIX ст. і стає складовою частиною європейської літературної науки.

Якщо критика в середині XIX століття досягла найбільш зрілої стадії розвитку, то історія літератури як наука находилася в стадії формування до початку XX століття. У сферу інтересів академічного літературознавства входило, як правило вивчення окремих етапів розвитку літератури, проблеми історіографії. Систематичний огляд знань про літературу здійснювався на матеріалі критики, яка першою почала вирішувати історико-літературні проблеми.

Суттєвий внесок у розвиток літературної науки внесли російські письменники. Їх теоретичні та історико-літературні судження можна розцінювати як передбачення наукових літературознавчих розвідок. Однак при всій оригінальності письменницьких висловлювань, їх судження як правило не виходили за межі вже існуючих історико-літературних концепцій, не оформлялися в самостійну систему. Чи не єдиним виключенням в цьому розумінні була діяльність П.Д. Боборикіна, який створив власну історико-літературну концепцію розвитку європейського роману, обгрунтувавши свої художні принципи у ряді історико-літературних статей і фундаментальній праці “Європейський роман у XIX столітті”.

У літературній свідомості П.Д. Боборикін залишався завжди як автор численних романів, “літописцем” свого часу, який писав виключно “на злобу дня”. Якщо місце Боборикіна-романіста визначено (представник російського натуралізму), то його історико-літературна діяльність майже не враховувалася. Частково цей факт можна пояснити тим, що його концепція не вписувалася ні один із напрямів і не була прийнята жодною з літературознавчих шкіл.

Останнім часом у сучасному літературознавстві посилилася увага до творчої діяльності Боборикіна. Однак дослідників і тепер цікавить здебільше белетристична спадщина письменника, що розглядається як ілюстрація до питання про російський натуралізм. В роботах Є.Б Тагера, В.І. Кулешова, В.І Каминського, А.А. Тарасової, С.І. Чуприніна, Г.К. Щенникова та ін. З’ясоване коло проблем, що виникають у процесі теоретичного й історико-літературного вивчення російського натуралізму, специфіка якого висвітлена не досить повно. Між тим, характеристика творчих поглядів П.Д. Боборикіна і своєрідності його художньої системи допомагають наблизитися до вірного розуміння історико-літературного значення натуралістичної течії у російській літературі.

Інтерес до теоретичних питань мистецтва та літератури (головним чином питань естетики), починаючи з 60-х років, був характерним для всієї російської критичної думки. Він був притаманний і для Боборикіна на протязі всієї його творчої діяльності, однак особливо актуалізується у 70-ті роки.

Література 60--70-х років XIX століття вивчена досить грунтовно (роботи В.А. Гусєва, В. Є. Євгеньєва-Максимова, Б.Ф. Єгорова, В.К. Кантора), однак не завжди враховується позиція ряду письменників, до яких відноситься П.Д. Боборикін, естетичні й історико-літературні погляди якого цікаві не тільки своєю оригінальністю, але й актуальністю з точки зору сучасного літературознавства.

Численні літературно-критичні роботи письменника свідчать про його прагнення створити естетичний кодекс, спрямований на обргунтування особистих художніх принципів, наявність досить оригінальної історико-літературної концепції. У своїй концепції Боборикін звертався не тільки до загальноестетичних питань, але й до сфери практичної художньої діяльності. Особливу увагу письменник приділяє вивченню зв’язку процесу літературної творчості з характером сприйняття його читачем, вивченню законів, які породжують різноманітність конкретних форм історико-літературного процесу, направлень, методів, історичних перспектив розвитку мистецтва. Хоча естетична система П.Д. Боборикіна відрізняється відносною постійністю, спостерігається певна еволюція його ідейно-естетичних поглядів, на формування яких вплинули три основних чинника: позитивізм О. Конта й Г. Спенсера, теорія раси, середовища й моменту І. Тена та "естопсихологічні" принципи Еннекіна. Особливо слід відзначити вплив пафосу природознавчих наук та загальнометодологічних принципів позитивізму: культ науки, факту, досвіду, визнання ідей еволюції. Але при всій повазі до позитивізму П. Д. Бобрикін пізніше відмовляється від багатьох позитивістських принципів.

Центральна ідея естетичної концепції Боборикіна –– ідея автономності мистецтва –– буде відстоюватися письменником до кінця життя. Не заперечуючи впливу суспільного життя, соціальних факторів, на художній процес, він закликає розглядати останній з точки зору його власних законів, а вартість художнього твору визначати не його ідейно-моральними якостями, а естетичними категоріями. Мистецтво, використовуючи “матеріал” реальної дійсності, моделює, створює “нову реальність”. А це і є, з точки зору письменника, головне завдання митця.

Головні естетичні категорії -- “прекрасне”. Художня цінність прекрасного обумовлена правдивим відображенням життя (краса істини), вважає письменник. Звідси й основна прекрасного (краси) – задовольняти естетичні потреби людини. Виходячи з цього, історія літератури, за Боборикіним, –– це історія розвитку не ідей чи будь-яких тенденцій, а історія прекрасного (правдивості), рух від від суб’єктивізму до об’єктивної творчості, під якою письменник розумів творчість реалістичну.

Надзвичайно велике значення Боборикін приділяв науці. Наукове знання так само як і розум, впевнений письменник, є першою необхідністю мистецтва. Знання, що базується на точному спостереженні, є "грунтом", на який може спертися мистецтво. В пошуках наукового об’єктивного узагальнення” Боборикін прийшов до позитивізму, який відповідав його розумінню “науковості”. В дослідницькій літературі вже зазначалося, що при всіх недоліках цієї системи вона розробляла методологію науки, прагнула знайти об’єктивні закони розвитку.

Якщо в 60-ті роки XIX ст. найбільш впливовим у російському суспільному житті був англійський позитивізм Дж.-С. Мілля, Г.-Т. Бокля, Г. Спенсера, то в 70-80-ті роки популярним стає французький позитивізм: О. Конт, Є. Літтре та особливо Іпполіт Тен. П.Д. Боборикін захоплюється Теном, популяризує його вчення, але з часом стає більш критичним до нього. Російський письменник заперечував тенівський абсолютний детермінізм, виступає проти формули “домінуючі здібності”, висловлював певні зауваження щодо теорії раси, середовища й моменту.

Говорячи про своєрідність естетичної концепції письменника, слід згадати ще одне ім’я – Е. Еннекіна та його “естопсихологічний” метод: вивчення естетичних особливостей художнього тексту й естетичних емоцій, які він викликає. В теорії Еннекіна Боборикіна приваблювала можливість вивчення  “естетичних емоцій” читача, які, на думку письменника, є об’єктивними і можуть еволюціонувати. На думку Боборикіна, читач не тільки створював “долю книги”, але був реальним учасником літературного процесу. Письменник розрізняє два типи читачів: “читаюча меншість”, елітарний читач (учені-літературознавці, критики, письменники) та “читаючий натовп”. Вивчення їх психології може бути, за словами письменника, об’єктивним орієнтиром для історика літератури.

Традиційній тенденційності, що панувала у тогочасній  художній творчості, критиці та навіть літературознавчій науці, письменник намагався протиставити принцип “об’єктивізму”, який сприймав як "ідеал творчості".  “Об’єктивізм”, за Боборикіним, це точність, правдивість, наслідування факту – у літературній науці, відсутність відкритої авторської позиції – в літературі (“об’єктивна суб’єктивація”). “Об’єктивне”, “реальне” мистецтво, вважав письменник, покликане правдиво відображати життя. При цьому малося на увазі не копіювання дійсності, а її моделювання. Художник – не фотограф, впевнений Боборикін, а виразник характерних тенденцій дійсності.

Позитивістські та еволюціоністські уподобання Боборикіна поєднувалися у нього з утвердженням  ідеї автономності мистецтва; він намагався протипоставити тенденційній літературі сполучення ідеалістичної естетики та позитивізму. Вищесказане дає можливість визначити своєрідність естетичної позиції П.Д. Боборикіна як естетико-натуралізм, який зумовив його уявлення про історико-літературний процес і теорію “реального роману”.

У другому розділі, який має назву “Історико-літературна концепція П.Д. Боборикіна і його теорія «реального» роману”, розглядається специфічне трактування письменником поняття “світова література”, а також його бачення розвитку світового літературного процесу.

Звертання до проблем роману в Росії почалося ще із середини XVIII ст. і не припинялося на протязі всього XIX ст. В кінці 70-80-х років проблеми теорії і історії роману, які раніше розроблялися переважно у критиці й публіцистиці, починають вивчатися академічною наукою.. Одним із перших доробків у цьому напрямі була робота Ф.І. Буслаєва “Про значення сучасного роману та його задачах” (1877). Буслаєв визначив коло питань, які підлягали подальшій науковій розробці. Ці проблеми зайняли центральне місце у науковій діяльності О.М. Веселовського, численні праці якого по історії роману написані в основному на західноєвропейському матеріалі. Поряд з академічною наукою питання теорії і історії роману широко обговорюватися в критиці й публіцистиці. У цьому контексті особливий інтерес викликає монографія П.Д. Боборикіна “Європейський роман в XIX столітті”, перша в Росії систематизована праця, присвячена новітньому європейському роману.

Відповідно до задуму, Боборикін намагався дослідити російський роман до епохи 60-х років, але це дослідження, на його погляд, не могло обійтись без установлення паралелі між Росією і Західної Європою. Шість європейських літератур: французька, німецька, англійська, італійська, іспанська, польська, вважає Боборикін, найбільш схожі у розвитку з російською, саме в них “найбільш значні віхи роману”. Але фактично до уваги письменником прийняті тільки три літератури: французька (у більшій мірі), англійська та німецька. Це пояснюється об’єктивними причинами, оскільки мова йшла про еволюцію реалістичного роману, а  в першій тритині XIX століття письменників-реалістів було небагато.

Мета книги П. Д. Боборикіна – показати еволюцію європейського роману від “суб’єктивізму” до об’єктивної творчості.

Говорячи про своєрідність історико-літературної концепції П.Д. Боборикіна,  слід зупинитися на важливій теоретичній установці його розумінні поняття “світова література”. Для письменника поняття “всесвітня література” не зводилося лише до суми національних літератур, воно мало зовсім інший сенс. “Всесвітня література” –– це цільне явище, яке розвивається за певними законами, загальними для всіх національних літератур, для яких характерна  загальна тенденція розвитку.

Основні етапи еволюції літературного процесу, з точки зору Боборикіна, визначаються творами-орієнтирами, “віховими” творами. “Віхи” з’являються в результаті певних загальних внутрішніх закономірностей, які характерні для всіх літератур. Історію літератури, вважає письменник, слід вивчати не як історію особистостей і шкіл, не “за авторами”, а “за творами”. Саме тому, наполягав Боборикін, важливо визначити найвидатніші твори (“віхи”) і розглядати їх як своєрідний історико-літературний орієнтир.

П.Д. Боборикін вважав теорію “віх” універсальною, оскільки вона давала можливість вивчати еволюцію художньої творчості одночасно в різних країнах, що дозволяло  розглядати явища національних літератур з генетичної та типологічної точки зору в контексті світової літератури. Тим самим Боборикін накреслював можливість своєрідного шляху вивчення історії всесвітньої літератури як єдиного закономірного процесу.

Концепція Боборикіна викликає інтерес ще в одному відношенні. Як відомо, до XIX ст. панував нормативний тип поетики. Становлення всесвітньої літератури висунуло на перший план необхідність створення описової поетики. В російській філологічній науці другої половини XIX ст. уже з’явилися  узагальнюючі роботи, пов’язані з вивченням досвіду європейських літератур (Ф.І. Буслаєв, О.М. Веселовський, М.П. Дашкевич, Н.І. Стороженко). Монографія Боборикіна, яка була присвячена історії європейського роману XIX ст. та його численні статті об’єктивно робили його учасником цього напряму в російській науці.

Використання здобутків порівняльно-історичної школи в літературознавстві дозволило П.Д. Боборикіну дійти цікавих висновків стосовно співвідношення популярної на ті часи натуралістичної теорії Е. Золя (і його художньої творчості) із російською літературою. На думку  дослідника, багато з того, що вважалося останнім словом естетичної думки Західної Європи, вже було сказано російськими письменниками. Це знайшло вияв, зокрема, в історії російської “натуральної школи” і особливо жанру “фізіологічного нарису”, де можна було побачити ті ж самі риси, що стали характерними для європейського натуралізму пізніше. Взагалі, Боборикін відмовлявся сприймати все нове в російській літературі як наслідок іноземних впливів. Для нього принципово важливим було не вивчення впливів, а встановлення типологічної спільності, що проявлялися в процесі розвитку російської та європейської літератур. І з цієї точки зору важливим залишається питання про відношення Боборикіна до теорії й художньої практики Еміля Золя.

Боборикін бачив в особі Золя однодумця (але не вчителя, як традиційно вважається). В теорії Золя він знайшов підтвердження своїм власним міркуванням. Разом з тим, приймаючи багато положень Золя, Боборикін усе ж намагався побудувати свою програму. Він ніколи не ототожнював естетичне пізнання з науковим, не сприймав фізіологію як метод вивчення людської свідомості, відкидав правомірність використання дарвінізму по відношенню до вишуканої літератури, відкидав ідеї детермінізму тощо. І все ж успіх романів Золя спонукав російського письменника більш уважно звернутися до теорії й історії саме цього жанру. Втім, інтерес Боборикіна до роману був викликаний не тільки творами автора “Ругон-Маккарів”.

Боборикін був свідомий того, що роман став провідним жанром у розвитку європейської літератури ХVІІІ-ХІХ ст. Його власна творча діяльність теж була пов’язана з жанром роману. Але теоретичні розробки, вивчення  історії роману, спостереження над тогочасною літературою привели Боборикіна до висновку, що в останні десятиліття ХІХ ст. спостерігається певна криза жанру.  Всупереч статтям про “смерть роману” Боборикін вважав за потрібне довести, що роман був, є й залишиться однією з найбільш універсальних літературних форм. Тому він неодноразово повертався до думки про виняткове значення роману взагалі, а “реального” роману зокрема, в історії світової літератури.

У “реальному”, “об’єктивному” романі, за Боборикіним, події організовані на “вільній” сюжетно-композиційній основі, розкривають авторський намір відобразити той чи інший відрізок часу, “загальний момент”. Тут необхідна  опора на факт, наукове знання, правда деталізації. Письменник може звертатися до соціальної тематики, але він не проповідує ті чи інші ідеї, а виходить на соціальну тематику через зображення побуту, поведінки персонажів. Автор створює максимально достовірний контекст і при цьому уникає відкритої авторської позиції.

Дослідження романів самого П.Д. Боборикіна приводить до висновку, що, захищаючи “естетичний” принцип у теорії, письменник в особистій художній творчості схилявся до натуралістичного роману, який відповідав задуму письменника, мав бути “енциклопедією російського життя”. Романи П.Д. Боборикіна зберігають пізнавальну цінність і зараз, але естетична їх цінність невисока.

Третій розділ дисертаційного дослідження --“П.Д. Боборикін –– історик російського і європейського роману” -- присвячено історико-літературній концепції Боборикіна щодо конкретних творів романного жанру в російській та європейській літературах. Окрім історико-літературних статей письменника в цьому розділі об’єктом аналізу є архівні матеріали, зокрема коректура монографії “Російський роман до епохи 60-х років”, листи П.Д. Боборикіна, а також його праця “Європейський роман у XIX ст. Роман на Заході за дві третини століття" (1900).

Значне місце у творчому доробку письменника посідає історія російської літератури незважаючи на те, що наукові інтереси письменника були дуже різноманітними, його судження досить систематизовані, що дає підстави говорити про цілісність та своєрідність історико-літературної концепції П.Д. Боборикіна.

Першим нарисом цієї концепції в її російській частині була стаття П.Д. Боборикіна “Мотиви та прийоми російської белетристики” (1878).

Проаналізувавши творчість російських письменників першої половини XIX ст., порівнявши її вершинні досягнення з відповідними європейськими взірцями, Боборикін приходить до сумарного висновку, що ми можемо пишатися вітчизняною літературою, і що вона витримує порівняння з будь-якою європейською літературою. Дослідник заперечував закиди на їхню адресу відносно “копіювання” життя (цей закид лунав у тогочасній критиці і відносно романів самого Боборикіна). Натомість Боборикін наполягав на творчому характері праці російських письменників, хоча був налаштований досить критично відносно народницької течії в російській літературі і своєрідній тенденційності російської літератури. Запорукою успіху може бути, за переконанням письменника, тільки знання й любов до творчості, звільненої від впливу будь-якої тенденції (”секти”).

Історико-літературна концепція П.Д. Боборикіна щодо російського роману найбільш послідовно викладена в другій частині монографії “Європейській роман у XIX столітті” – “Російський роман до епохи 60-х років”, яка нажаль не була надрукована. Романами, що  створили епоху, письменник вважає “Євгенія Онєгіна” і “Героя нашого часу”, а єдиним напрямком еволюції російського роману, на його думку, був пушкінський напрямок. Творчість Гоголя настільки не вкладалась в історико-літературну концепцію письменника, що він узагалі намагався вивести автора “Мертвих душ” за межі російського роману. Основні боборикінські аргументи -- Гоголь був романтиком і сатириком, а в сатирі Боборикін відмовлявся вбачати історично оправдану й повноцінну в художньому відношенні форму існування реалізму. “Віхами” в еволюції російського роману дослідник вважав крім “Євгенія Онєгіна”, “Капітанської дочки”, “Героя нашого часу” “Сімейну хроніку” Аксакова, все краще, що створив Тургенєв, Гончаров, Григорович, Писемський і, нарешті, найбільш сильний талант, як вважає Боборикін, -- Л.М. Толстой. Серед російських письменників другої половини XIX ст. особливу увагу П.Д. Боборикін зосереджує на творчості І.С. Тургенєва і Л.М. Толстого, останній, як вважає Боборикін, в еволюції російського роману – найбільш видатна “віха”. Більш критично ставився дослідник до творчого доробку Ф.М. Достоєвського, який на думку Боборикіна, зосереджувався на зображенні виключно психологічних ситуацій, фантастичних думок і навіть містицизму.

Міркування  П.Д. Боборикіна стосовно російського роману тісно пов’язані з уявленнями про розвиток західноєвропейського роману, оскільки російський роман, упевнений письменник, – це роман європейський, і тому вони підлягають спільним законам еволюції. Боборикін був свідомий того, що розвиток літератури, виникнення нових художніх явищ базується на основі певних художніх традицій, що були створені в попередні періоди. Дослідник звертається до більш ранньої доби –– XVIII ст., коли у європейській літературі значне місце стало належати роману, який найбільш повно відобразив ідеї,  притаманні просвітництву. Саме в цьому жанрі йшла розробка принципів реалізму, нових прийомів розкриття психології героїв. Боборикін вважав, що саме просвітницький роман XVIII ст. дав роману нової доби “реальне спрямування”, і саме це стало його головною заслугою.

Разом із тим, письменник відзначав появу в літературі з початку ХІХ ст. такого важливого суб’єктивного напряму, як романтизм, який, за Боборикіним, був підготовчою сходинкою до реального мистецтва. Історичну роль романтизму в долях реалістичного типу творчості дослідник бачив в його боротьбі за духовне розкріпачення особистості (як у суспільно-політичному, так і в естетичному планах). Найбільш визначним представником європейського романтизму Боборикін вважав Байрона, в творчості якого він убачав прагнення до об’єктивності. Твори англійського поета “Паломництво Чайльд Гарольда”, “Дон Жуан” і польського -- Адама Міцкевича “Пан Тадеуш” були для Боборикіна зразками “віхових творів” романного жанру, що багато у чому визначили подальший розвиток літератури.

Особлива увага Боборикіна  до творчості романтика Адама Міцкевича пояснюється, зокрема, типологічними зв’язками польського поета з російською літературою. Так, чи не першим Боборикін звернув увагу на можливість порівняння в жанровому відношенні “Пана Тадеуша” із “Євгенієм Онєгіним”.

Заслугою романтизму Боборикін вважав також звернення до жанру історичного роману. Твори Вальтера Скотта, за думкою дослідника, відображали  “можливу дійсність”, “уявну правду”. Естетичне відкриття Вальтера Скотта письменник вважав дуже важливим для сучасної літератури, оскільки письменник покликаний не дзеркально відтворювати дійсність, а її моделювати (користуючись сучасним терміном), враховуючи, додає Боборикін, наукові методи. Творчими здобутками англійського романіста скористалися, за переконаннями Боборикіна, переважно французькі автори реалістичного роману. Що ж до англійської літератури, то там на перше місце  вийшли  романи описово-моралістичного та сатиричного спрямування, а сатира, за думкою Боборикіна, при всьому її значенні, все ж спотворює дійсність.

Центральне місце в літературно-критичних статтях та монографії Боборикіна займає аналіз французького реалістичного роману (Стендаль, Бальзак, Флобер, брати Гонкур, Доде, Золя). Боборикін неодноразово взагалі ототожнював французьку літературу із західноєвропейською. Пояснюється це тим, що, за його думкою, саме французька література дала світові цілу низку “віхових” творів, що зумовили подальший розвиток європейського мистецтва. Не заперечуючи значення романів Жорж Санд і Гюго (які належали до романтичного напрямку в літературі), дослідник все ж зазначав, що реалістичні тенденції у їхній творчості були лише засобом, а не метою; вони керувалися принципами моралістів, не митців-природознавців.

Першою “віхою” реалістичного напрямку Боборикін вважав роман Стендаля “Червоне й чорне”, а самого письменника називав родоначальником реалістичного роману в європейській літературі. Значення й своєрідність Стендаля, за думкою П.Д.Боборикіна, обумовлювалося тим, що він поєднував мистецькі здобутки ХVІІІ і ХІХ ст. Особливу увагу Боборикін надавав жанру одного з кращих творів Стендаля: “роман-хроніка”. Саме хроніка орієнтувала читача на принцип об’єктивної розповіді, що виключало авторські пояснення й оцінки. Боборикіна приваблювало поєднання в творах Стендаля рис психолога, літератора й ученого-натураліста.

Та найбільше значення в історії європейського роману належить Бальзаку, якого Боборикін називає гігантом. Боборикіну належить чи не перший в Росії позитивний і докладний аналіз творчості французького письменника, який відіграв велику роль у розвитку і європейського, і російського роману. Перспективною в теоретичному плані є думка Боборикіна про створення Бальзаком  “другої реальності”, що співпадає до певної міри із сучасними теоріями щодо “віртуального світу”, який зображується мистецтвом. Боборикін навіть не виділяє конкретних “віхових” творів у Бальзака, оскільки був упевнений, що вся його творчість має епохальне значення.

Естетико-натуралістичним поглядам Боборикіна найбільш відповідала естетична позиція Флобера, який чи не в найбільшій мірі співвідноситься з боборикінським ідеалом митця (“артист - учений”). З творчістю автора “Мадам Боварі”, переконаний дослідник, починається новий етап розвитку роману, тому що Флобер свідомо відмовився від виявлення авторської позиції і досягнув вищої форми літературної майстерності.  Після “Мадам Боварі” (за Боборикіним найбільш яскравого зразка реалістичного мистецтва) неможливо повернутися до манери Бальзака. Якщо  перша половина ХІХ ст. у європейській реалістичній літературі була ознаменована творчістю Бальзака, то друга половина по праву може розглядатися під знаком Флобера.

Отже, за переконанням Боборикіна, діяльність трьох французьких романістів –– Стендаля, Бальзака, Флобера ––  остаточно визначила напрям розвитку всього європейського роману.

ВИСНОВКИ

1. Кожна з рецензій та історико-літературних статей письменника свідчили про його увагу до актуальних питань літературознавства свого часу. Аналіз  положень, що містяться в працях Боборикіна, показує, що вони можуть у  сукупності сприйматися як естетична та історико-літературна концепція  письменника, який відстоював  нові творчі принципи. Ця концепція, якій властива була певна еволюція, в основних своїх теоретичних положеннях не змінювалася.

2. На формування естетичних поглядів П.Д. Боборикіна особливо вплинули три фактори: позитивізм О. Конта і Г. Спенсера, теорія раси, середовища, моменту І. Тена і “естопсихологічні” принципи Е. Еннекіна. Особливо слід відмітити вплив пафосу природничих наук і загально методологічних принципів позитивізму.

3. Центральна ідея естетичної концепції письменника полягала у відстоюванні переконання відносно автономності мистецтва. З його точки зору, мистецтво самоцінне і самодостатнє. Воно є  специфічною формою дійсності, створює “особливу реальність”, котра, вважав Боборикін, більш виразна, більш різноманітна, аніж реальність життя.

4. Мистецтво має свою мету: задовольняти естетичні потреби людини за допомогою естетичної категорії “прекрасне”. Основний боборикінський постулат може бути сформульований його ж власними словами: “Краса — є головна міра й мета вишуканих  творів”. Сам термін “краса” у письменника є синонімом поняттю “правдивість” — це краса істини. Звідси й виникає головний критерій прекрасного в розумінні Боборикіна — точність.

5. Аналіз основних положень концепції П.Д. Боборикіна дозволяє дійти висновку, що письменник прагне протиставити тенденційній літературі незвичайне поєднання філософії позитивізму з ідеалістичною естетикою. Виходячи з цього, своєрідність естетичної концепції письменника можна визначити як естетико-натуралізм. Естетико-натуралізм Боборикіна — результат свідомого наслідування певних  методологічних принципів, генезис яких визначався  особливостями світогляду письменника, його розумінням  завдань мистецтва.

6. В сучасному літературознавстві вкорінився погляд на П.Д. Боборикіна як на послідовника  Э.Золя. Аналіз зібраного в дисертації матеріалу дає можливість уточнити таке твердження. Поняття “натуралізм” по відношенню до творчості Золя і Боборикіна не завжди співпадає. Творчість Боборикіна, дійсно, знаходиться у руслі “натуралістичного напрямку”, який був досить широким. Але сутність концепції Боборикіна зовсім не обмежується  пропагандою естетики натуралізму. Утім, відстоюючи “естетичний” принцип у теорії, письменник в особистій художній діяльності схилявся до натуралістичного роману, які задумував як “Літописний документ”.

7. Письменник намагався протиставити традиційній тенденційності принцип об’єктивізму як у художній творчості, так і в літературознавстві. У художньому творі об’єктивізм — неупередженість, безсторонність (відсутність відкритої  авторської позиції), в літературній науці — це принцип точного дослідження.

8. Згідно з історико-літературною концепцією Боборикіна, спільними для всіх європейських літератур були твори — “віхи”, які накреслювали шляхи й тенденції розвитку літературного процесу. Загальне визнання, авторитетність, популярність певного письменника ще не є запорукою того, що саме він визначає  еволюцію в літературному процесі. Між тим, саме  “віхи”, за переконанням дослідника, є визначним показником  історико-літературного процесу взагалі й еволюції роману як жанру зокрема. Тому історію літератури слід вивчати не за “авторами”, а за “віховими” творами.

 9. Як послідовний реаліст, Боборикін не вважав твори Гоголя (романтика, за переконанням Боборикіна) “віхами” в історії російської літератури. Більш важливими в історико-літературному плані були “Євгеній Онєгін” і “Герой нашого часу”, а також твори Тургенєва, Гончарова, Толстого. Пушкінський напрямок у розвитку роману, із погляду Боборикіна, був суттєвішим.

10. Боборикін виходить із переконання, що “об’єктивний”,  “реальний” роман пройшов  школу романтизму. У процесі еволюції він поступово відкидає “суб’єктивний момент”: дидактизм, моралізацію, соціальні та політичні  мотиви. Для нього з часом  все більш притаманною стає  об’єктивність, “правда життя”, врахування наукового знання, точних  фактів,  деталей, тощо. А найголовніше, вважає Боборикін, це прагнення письменників-романістів відмовитися відкрито виражати авторську позицію.

 11. Багато в чому випереджаючи свою епоху, П.Д. Боборкін намагався розробляти проблему елітарного й масового читача (і взагалі читача як чинника літературного процесу). Він будував цілісну теоретичну модель художньої діяльності, яка може розглядатися як своєрідна система, що складається з трьох взаємопов’язаних елементів: загального творчого шляху митця, літературного твору та його рецепції. Оскільки літературний твір (і мистецтво в цілому) зорієнтовано на читача  (реципієнта) із його  духовним світом, життєвим досвідом, естетичними смаками, то він потребує активної співпраці, своєрідної співтворчості.

Вивчення естетичної концепції та історико-літературної позиції П.Д. Боборикіна дозволяє зрозуміти і більш  об’єктивно оцінити своєрідність  літературного процесу в Росії другої половини XIX ст. і в новому ракурсі розглянути розвиток російської науки про літературу в контексті європейського літературознавства.