Основные принципы символистской субъективной критики в ТВОРЧЕСТВЕ д.Мережковского 90-х годов ХІХ ст. : Основні принципи суб\'єктивної критики символіста в ТВОРЧОСТІ д.Мережковского 90-х років ХІХ ст.

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, висвітлено стан дослідження даної проблеми в українському та російському літературознавстві, визначено об’єкт, мету й завдання, окреслено наукову новизну і практичну цінність дослідження; звернуто особливу увагу на перспективність системного аналізу.

У першому розділі дисертації “Концепція символістської суб’єктивної критики в працях Д.Мережковського 90-х років ХІХ століття” досліджено погляди критика на розвиток тогочасного літературного процесу в Росії, що відображено в його літературно-критичній праці “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури” (1893). Цю статтю справедливо можна вважати першим літературним маніфестом російських символістів, у якому закладено принципи символістської естетики та суб’єктивно-імпресіоністичної критики. Творча програма становлення тогочасного мистецтва, пропонована Д.Мережковським у цій праці, співвідноситься з загальними проблемами естетики, але все-таки зосереджена на обґрунтуванні “нового ідеалістичного мистецтва”, що інтерпретується в річищі концепції послідовного розвитку російської літератури як його закономірна стадія. Відповідно до обраної мети теоретик російського символізму сформував і визначив принципи літературної критики, що повинна, на його думку, вирішувати завдання створення “нового мистецтва”.

Формулюючи важливі принципи суб’єктивно-імпресіоністичної критики, Д.Мережковський поклав в її основу категорії символістської естетики: містичний зміст, символ та імпресіонізм. Тому доцільно, вважає дослідник, вивчати не тільки головні естетичні принципи суб’єктивної критики, а й саму естетичну теорію символізму.

Звернення Д.Мережковського до тогочасного літературного процесу було викликане його невдоволенням станом російської літератури 80-х років ХІХ століття, в якій панували натуралізм у літературі, інтенсивно втілювалися позитивістські, раціоналістичні методи художнього зображення дійсності, занепадав рівень літературно-критичного осмислення процесу — все це викликало реакцію радикального відштовхування від естетики революційно-демократичної та народницької літератури.

Виникнення в Західній Європі та Росії нових філософських, естетичних і етичних критеріїв моделювання дійсності стало поштовхом до зародження нової ідеалістичної літературної течії, пізніше відомої як символізм. Один із перших теоретиків російського символізму, Д.Мережковський усвідомлював новаторський характер течії, тому в усій попередній світовій літературі він шукав корені свого мистецтва.

Д.Мережковський звернув увагу на розвиток французької літератури другої половини ХІХ ст., для якого характерним був новий художній погляд на дійсність і новий, символістський підхід до творчості. Об’єктивізація творчої свідомості представників перших проявів європейського модернізму визначалася символічною репрезентацією відповідностей земних і потойбічних явищ, просторової перспективи і часової динаміки художніх образів, створенням власної міфопоетичної космогонії, підвищеною увагою до музичної стихії, сугестивним началом у художній творчості.

Інтерпретуючи естетичні концепції французьких символістів, Д.Мережковський говорив про можливість їх рецепції в російській літературі у новому ракурсі, відповідно до питань, які повинно вирішувати мистецтво. Пов’язуючи виникнення естетики символізму не з декадансом, а з традиціями “великої російської літератури ХІХ століття”, теоретик символізму прагнув орієнтувати дальший розвиток нового мистецтва на творче сприйняття найважливіших принципів. що виявлялися у цих традиціях. Шукаючи витоки російського символізму в античній, середньовічній літературах, у творчості А.Данте, В.Шекспіра, І.-В.Гете та інших геніїв світової літератури, Д.Мережковський невід’ємною парадигмою вважав “вселюдську сприйнятливість” явищ світового мистецтва.

Усупереч  звинуваченням  сучасників,  які вважали  російський символізм “слабким відображенням французького” (М.Михайловський), дорікали російським символістам за відсутність будь-яких вітчизняних коренів  (А.Волинський),  Д.Мережковський  у своєму маніфесті “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури” одним із найважливіших проголосив принцип зв’язку символізму з традиціями вітчизняної літератури ХІХ століття. Теоретик знайшов характерні інтенції  “нового ідеалістичного”  мистецтва у творчості О.Пушкіна,  Ф.Достоєвського, Л.Толстого, Ф.Тютчева, О.Фета, А.Чехова, Г.Успенського, О.Кольцова.

Концепція “нової ідеалістичної літератури” Д.Мережковського зводиться до таких основних положень: віра в Бога — єдина передумова правди, справедливості і краси; література – це втілення великої народної свідомості; умовою існування літератури є культура — результат історичної специфіки епохи, творчої діяльності і творчого зв'язку поколінь.

Значну роль у становленні справжньої літератури Д.Мережковський відводив літературній критиці, яку визначив як “безкорисливу оцінку прекрасного”. Не відкидаючи цінності наукової критики, він віддавав перевагу суб’єктивній. Першою відмінною рисою такої критики є суб’єктивно-поетичний характер оцінки твору мистецтва: світ мистецтва для суб’єктивного критика є тим, чим для художника — світ дійсності; за словами Мережковського, — ситуація, коли “критик перетворюється в самостійного поета”.

Головні постулати суб’єктивно-імпресіоністичної критики — не відсутність постулатів, як стверджували опоненти Д.Мережковського, а відмова від рамок, що обмежують творчість критика, оскільки критик теж є творцем.

Відстоюючи право критика на свободу від норм і канонів (ідеологічних, філософських та інших), Д.Мережковський виступав і проти догматизації мистецтва.

Суб’єктивна  критика  сприяє  розвитку  живої  літературної переємності, завдяки якій вона є основним чинником утвердження “культурного принципу”,  який  теоретик   символізму  визначає “принципом об'єднуючим”.

Надзвичайно важливо для художника, вважав Д.Мережковський, бути гідним своїх попередників. Саме тому величезного значення він надавав літературній критиці, яка осмислювала досягнення геніїв минулого через світосприйняття нового покоління. Тільки суб’єктивний критик внаслідок особливостей цього методу зуміє впоратися з таким завданням.

Для  підтвердження  власної думки Д.Мережковський звертався  до досвіду  попередників,  зокрема  революційних демократів і  народників, переконливо доводячи, що вирішення подібних  завдань їм, через тенденційність  їхньої  позиції,  не  під силу, оскільки   вони   не  зуміли  гідно оцінити  ні  О.Пушкіна, ні  І.Тургенєва, ні  І.Гончарова,  виявилися  безсилими, зіткнувшись  з такими геніями, як Л.Толстой і Ф.Достоєвський.  Політична упередженість  не  дозволила  навіть  найобдарованішим  із  них  піти  далі від  констатації факту — визнання геніальності письменника, досягти співпереживання,   сприйняття   його   ідей,   гідно  і  правильно  оцінити  їх.

Осмислюючи проблему “таємниці творчості”, Д.Мережковський у самому творчому процесі вбачав засіб наближення поета-творця до Бога. Подібно Богові, який створив світ, поет творить поетичні образи, тому художня творчість є тим високим різновидом діяльності, яка прирівнює людину до Бога.

Символісти, стверджував Мережковський, зажадали від читача не просто “відпочинку від праці”, а вдумливого читання. У нерозривному процесі творчості спочатку письменник, а потім читач створюють закінчений твір. Письменник натякає, створює образ, що викликає асоціації, а читач, спираючись на створене письменником, вносить в образ свої думки, свій духовний досвід, стаючи співтворцем поетичного твору.

Теоретик  символізму  постійно  підкреслював,  що  в  літературному творі повинна бути недомовленість, “прозорість”, яка б дозволила вдумливому  читачеві  творити  нарівні  з  поетом. Таким чином, долучаючись до символізму, читач сам стає деміургом, творцем; у цьому “наближенні” людини до Бога символісти вбачали головне призначення мистецтва.

У роботі Д.Мережковського “Про причини занепаду…” визначено три головні елементи “нового ідеалістичного мистецтва”: містичний зміст, символ та імпресіонізм.

Естетичну концепцію “містичного змісту” у теоретичному модулі Д.Мережковського подано в ототожненні понять “містичний” і “релігійний”, незважаючи на принципову різницю між ними. Поняття “релігійні” Д.Мережковський вживав у “безмежно широкому, філософському значенні”. Для теоретика російського символізму містицизм — це здоровий релігійний інстинкт, а релігія — шлях до метафізики як вищої істини.

На думку критика, культура покликана служити задоволенню містичного почуття людства. Підкреслюючи, що давній латинський корінь “cultus” означає “шанування богів”, Д.Мережковський відзначав, що в усіх великих культурах є духовне, безкорисливе зерно, основа нового релігійного культу, встановлення нового зв’язку людського духу з божественним началом світу. Технічний прогрес, накопичення досвіду, знань є тільки зовнішньою оболонкою, “плоттю культури”, що мертва без внутрішнього вогню, “подиху ідеального життя”.

Характерною рисою сучасного містичного руху Д.Мережковський вважав “хворобливий дисонанс”, “нерозв’язне, трагічне протиріччя”, що властиве світовідчуванню людини епохи рубежу віків: потреба вірити і неможливість вірити, яка породжена розвитком “позитивних” знань. Проте містичне почуття виявляється в “скорботі за святинею”, “невгамовній спразі Бога”, поклонінні Непізнаному.

У основі художнього  містицизму,  на  думку  Д.Мережковського, лежить справжня народність: релігійна, “божественна основа народного світогляду”. Оцінюючи негативно художні моделі народницького реалізму, критик переосмислює категорію народності в релігійно-ідеалістичному ключі.

В естетичній теорії Д.Мережковського символ визначений в одному ряду з містицизмом й імпресіонізмом. Символи, стверджує він, спроможні виражати внутрішню, таємничу сутність предметів, їх “містичну, музичну душу, вічний творчий порив життя до незвіданого…”

Саме у зв’язку з принципом символізації критик звертається до категорії природності. Символи, на його думку, повинні природно й мимоволі виливатися з глибини дійсності; у протилежному ж випадку, коли автор штучно придумує їх, бажаючи висловити якусь ідею, ці утворення перетворюються в мертві алегорії.

Нарешті, будучи засобом “вираження безмежності думки”, символ, підсумовує  Д.Мережковський, свідчить  про зв’язок сугестивного слова з метафізичним змістом твору, що несе відчуття єдності  індивіда з Абсолютом.

Третій із проголошених принципів символізму автор назвав “розширенням художньої вразливості”. На його думку, у творах Г.Флобера, Г. де Мопассана, І.Тургенєва, Г.Ібсена передчуваються нові, ще не відкриті “світи вразливості”, що включають “жадібність до невипробуваного”, “погоню за невловимими відтінками, за темним і несвідомим” у людських відчуттях. Все це є передвісником і характерними рисами ідеальної літератури майбутнього.

Сучасні дослідники пов’язують виникнення імпресіонізму з високим рівнем європейської художньої культури, “… як вираження деяких іманентних закономірностей її розвитку” (Д.Наливайко), а перший вияв його вбачають у творчості французьких живописців О.Ренуара і К.Моне.

 Подібні тенденції виникли у французькій літературній критиці (Ш.Сент-Бев, Ш.Бодлер) і збагатили літературу різноманіттям форм віддзеркалення вражень дійсності, — вважає теоретик символізму. Серед попередників Д.Мережковський називає І.Гердера, Г.Брандеса, Г.Є.Лесінга, Т.Карлайля, в чиїх літературно-критичних есе уже закладено принципи цього різновиду критики, а сама суб’єктивна критика виникла на противагу плідним, але науково обмеженим принципам культурно-історичної школи І.Тена.

Д.Мережковський вважав, що для поета-критика таємниця творчості, “таємниця генія” може бути доступніша, ніж для ученого-дослідника. Випадкові зауваження про художні твори, що зустрічаються в листах, щоденниках видатних письменників, містять більше психологічної глибини і точних спостережень, ніж докладні статті фахівців критиків.

У передмові до збірника літературно-критичних нарисів “Вічні супутники”(1897) Д.Мережковський підкреслював, що його мета є відверто суб’єктивною і передбачає своє розуміння завдань суб’єктивної критики: показати за книгою живу душу письменника, визначити вплив його творів на розум, волю, духовний світ критика.

Принципи наукової критики уявлялися Д.Мережковському недосконалими  через  обмеженість об'єктивного  аналізу  літературного твору. Водночас перед  суб’єктивною  критикою  відкриваються   широкі можливості,  що є, в першу чергу, у підході  суб’єктивного  критика  до   твору мистецтва і визначенні завдань,   які  він  повинен  вирішувати.     Суб’єктивний критик спроможний здійснити духовне перевтілення, розчинитися в  естетичній  атмосфері  епохи,  культурі,  змусити    свою уяву перенестися   у   середовище,   в якому постав   конкретний   твір    мистецтва.

Автор “Вічних супутників” вважає, що кожне сторіччя, кожне покоління вимагає пояснення творів великих письменників минулого відповідно до характеру і запитів своєї епохи. Саме такі завдання ставить перед собою критик-імпресіоніст; для читача відкриває “несподіване в знайомому”, “своє в чужому”, “нове в старому”.

Осмислення Д.Мережковським творчості російських і європейських письменників (О.Пушкіна,  І.Тургенєва,  І.Гончарова, Ф.Достоєвського, І.-В.-Гете, М.Монтеня, М.Сервантеса, С.Кальдерона), а також видатних діячів античного світу (Софокла, Марка Аврелія, Плінія Молодшого) репрезентує широту культурних орієнтирів, різноманіття і різноплановість інтересів критика, а про сумлінність його праці як дослідника свідчить не тільки знання дрібних деталей і прикмет епохи, але й глибина проникнення в сутність аналізованих проблем.

Прикладом може служити теза, запропонована Д.Мережковським у зв’язку з питанням про причини безсмертя  творів великих письменників минулого: у кожній великій книзі  перебуває “жива душа письменника—своєрідна,  єдина,  ніколи   не  повторювана форма   буття”  і,   що  особливо важливо, ця    “жива неповторна душа”    внаслідок   своєї   вселюдяності  нерідко    виявляється  ближчою  читачам   наступних  епох,   ніж сучасникам.

Відповідно до теорії суб’єктивної критики Д.Мережковського головним завданням цього нового різновиду критики є розуміння “таємниці генія”, іншими словами, проникнення у світ духовних пошуків і сумнівів письменника, його етичних і естетичних орієнтирів, що рухають ментально-психологічні сутності. Здійснювати дослідження цього різноманіття змінних складових елементів художньої системи письменника покликаний критик-імпресіоніст: тільки він здатен, поєднуючи в одній особі мислителя і художника, уявити єдність чуттєво-наочного і інтелектуально-філософського змісту твору мистецтва.

Суб’єктивний критик, пропускаючи крізь свою свідомість витвір великого письменника минулого, приносить його у світ оновленим, але таким, що не втратив головного: прагнення вирішувати головні питання буття. “Вічні супутники” — великі діячі минулого, — на думку Д.Мережковського, супроводжують нас до таємничої мети, вони не тільки сучасники кожної епохи, але ще й провісники майбутнього.

Сприйняття   Д.Мережковським    “вічних  супутників”: О.Пушкіна,    І.-В.Гете, Г.Флобера та ін. — глибоко містичне, він бачить у них посланців Господа, людей, що здійснюють зв’язок людини з Богом, більше того, на думку критика, вони виражають щиру волю Господа.

Безсумнівно, що таке уявлення про співтовариство особливих людей доходить до ідеї “надлюдини” Ф.Ніцше. Але, на відміну від німецького філософа, Д.Мережковський пропонує своє бачення цієї проблеми: справжнім утіленням божественного начала на землі виступає “Боголюдина”, прикладом якої є Ісус Христос у своєму земному втіленні.

Не менш важливою заслугою Д.Мережковського-критика є літературно-критичні зіставлення, проведені на рівні всесвітньо-історичного масштабу: він співвідносить творчість О.Пушкіна з творчістю І.-В.Гете, В.Шекспіра, Софокла і А.Данте, а творчість М.Лермонтова—із творчістю Дж.Байрона. Такий підхід дозволяє критикові простежити єдину контекстуально-вибіркову послідовність в утворенні загального змістового й оперативного поля. При цьому теоретик символізму пропонує концепцію розвитку літератури “воістину національної і в той же час — загальнолюдської”, висуваючи ідею великого культурного “всесвітнього” просвітництва.

У зображенні портретів сучасників Д.Мережковський широко застосовував суб’єктивний підхід.  Критик не лише передавав свої враження від змісту нових творів, не  тільки  наводив окремі  факти  біографії письменника,  але  й  щосили  намагався  осягнути  глибинну  сутність творчості конкретного художника, його неповторний  внутрішній  світ  і  найпотаємніші думки.  Критик  вивчав  творчість  кожного  письменника  як  рухливу  сукупність  окремих  поетичних  норм,  кожна  з  яких  реалізує  визначені  трансформаційні  можливості  художнього досвіду  попередників  і  тим самим  включається  в  мережу  структурних  взаємодій  загального, “всесвітнього”  розвитку  літератури.

Таким  чином,  у своїх  літературно-критичних працях  Д.Мережковський  вибудував  цілісну  систему  критики, яка  принципово  відрізнялася  від  уставлених  на  той час підходів до аналізу художнього твору, оскільки декларувала і втілювала начала суб’єктивної співтворчості у сприйнятті та інтерпретації явищ культури. Ці принципи, незважаючи на їх критичне сприйняття сучасниками, справили вирішальну роль у дальшому розвитку російської і загалом європейської літератури.

У другому розділі дисертації “Жанрові особливості літературно-критичної творчості Д.С.Мережковського 90-х років ХІХ століття” досліджено систему жанрів суб’єктивно-імпресіоністичної критики Д.Мережковського.

Критика письменника відчутно детермінована конкретним індивідуальним художнім світом, у межах якого вона функціонує, в ній більшою мірою виражені особистісні, емоційні, духовно-психологічні особливості.  Художній  тип  відображення  світу  як  домінуюча  властивість  творчої  системи  письменника  зумовлює  у  такій  критиці  органічний  зв’язок  образних  і  теоретико-логічних  компонентів.  При  цьому  необхідно враховувати специфіку  розвитку художньої свідомості епохи, тип художньої системи письменника,  роль науки і  мистецтва на конкретному етапі розвитку культури—усе, що  визначало  стильовий  образ  творів  критика.

Найважливішими чинниками, які зумовлювали своєрідність критичної творчості Д.Мережковського 90-х рр. ХІХ ст., були: гостре відчуття кризового стану російської літератури і літературної критики, прагнення утвердити “нове ідеалістичне мистецтво”; глибокі зв'язки з російською та світовою літературою, філософією, культурою; світоглядом, суттю й усім ладом мислення критика. Дія цих чинників позначилася у широті тематичного охоплення та різноманітті жанрів.

Формування нової жанрової системи символістської літературної критики проходило під знаком утілення найважливіших естетичних початків символізму: містичного змісту, символу, імпресіонізму.

Вибір жанрів у символістській критиці Д.Мережковського визначається її найважливішим методологічним принципом — суб'єктивністю. Незважаючи на те, що питаннями жанрової природи суб’єктивної критики теоретик російського символізму спеціально не займався, у  багатьох його  працях говориться про   “стислі критичні поеми в прозі”, “нариси — ніби галереї мініатюрних портретів великих письменників”, “записки”, “щоденник читача наприкінці ХІХ століття”. Для аналізу як базовий “первинний” жанр критичних праць Д.Мережковського обрано літературний портрет, що найповніше відповідає параметрам концепції суб’єктивної критики.

Д.Мережковському, який брав активну участь у літературному житті Росії, доводилось виступати з лекціями, рефератами, прилюдними промовами, що, безсумнівно, впливало на жанрові й структурні особливості відповідних друкованих текстів. Класичним прикладом може служити одна з найвідоміших його праць, що вважається маніфестом російського символізму, велика полемічна стаття “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури”. В  основу цієї роботи було покладено матеріали лекції “Про причини спаду російської літератури”, прочитаної Д.Мережковським 26 жовтня 1892 року в Російському літературному товаристві в Петербурзі.

Однією з причин, що впливали на жанрову своєрідність літературно-критичних виступів Д.Мережковського, була його участь у найрізноманітніших виданнях: часописах ліберального характеру (“Вестник Европы”, “Русское обозрение”), журналах естетичного спрямування,  у публікаціях яких  пропагувалася творчість символістів   (“Северный вестник”,   “Мир искусства”  та   ін).   Це  викликало необхідність орієнтувати жанр своїх   критичних  публікацій на форми, які усталилися в цих виданнях.

Участь Д.Мережковського в часописах, газетах, збірниках вилилася у велику кількість надрукованих статей, рецензій, передмов, ювілейних виступів, некрологів, сюжетно розроблених нарисів-портретів. Умовно все це різноманіття жанрів можна класифікувати за ознакою “великої” і “малої” форм і відповідно статті та літературні нариси віднести до першої групи, а рецензії, пам’ятки, некрологи — до другої.

Зрозуміло, що реальна типологія жанрів суб’єктивної критики Д.Мережковського лише  приблизно співвідноситься  з цією  абстрактною класифікаційною  схемою.   Орієнтація  на  суб’єктивність,  ліризм,  прагнення  до  метафоричної  побудови,  імпресіонізм  і експресивність  викладу,  як і  багато інших особливостей його критичних праць, — індивідуальні і зумовлені   загальними тенденціями  літературного процесу к.ХІХ ст., вони зміщували й змінювали типові для того часу жанрові межі. Прикладом таких зміщень може  служити трансформація жанру  літературно-критичного  нарису, в якому знижено роль   соціологічного  елемента,  характерного  для нарису    70-х—80-х  рр., і  в    якому   водночас  наявні   риси  жанру есе, який запанував  до початку ХХ ст. у  символістській   суб’єктивній   критиці.

У вирішенні складного питання про жанрову класифікацію критичних творів Д.Мережковського неможливо уникнути деякого еклектизму. Проте одним із головних критеріїв у такій класифікації варто визнати тематичні аспекти, що створюють змістовні структури жанрового типу. У контексті сказаного літературно-критичні праці Д.Мережковського можна умовно поділити на такі групи:

1)                  проблемні статті (естетичні, теоретичні, лірично-філософські): “Містичний рух нашого століття" (1893), "Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури" (1893), "Новітня лірика" (1894), "Неоромантизм у драмі" (1894), "Жовтолиці позитивісти" (1895) та ін;

2)                  статті-огляди про літературу: "Старе питання з приводу нового таланту" (1888), "Розповіді В.Короленка" (1889), "Пушкін—Кольцов—Майков" (1896), "Толстой і Достоєвський—як люди, як художники"(1900);

3)                  критичні етюди про окремих авторів, літературні пам'ятки і некрологи: "Руссо" (1889), "Майков" (1891), "Монтень" (1893), "І.А.Гончаров" (1890), "Пам’яті Тургенєва" (1893), "Пам'яті Плещеєва" (1893), "Я.П.Полонський" (1899), "Свято Пушкіна" (1899), "Пам'яті Урусова"(1900) та ін.;

4)                  літературно-критичні нариси: "Дон-Кіхот і Санчо Панса" (1889), "Кальдерон у своїй драмі "Поклоніння Хресту" (1891), "Злочин і покарання" Достоєвського"(1890), "Марк Аврелій" (1891), "Селянин у французькій літературі. Нариси. Розділ 1. Бальзак" (1894), "Селянин у французькій літературі. Розділ 2. Міньє" (1895), "На новому замоскворіччі" (1895), "Князівна Дистига. Нарис із грузинського життя" (1895);

5)                   окреме місце серед нарисів займає цикл "Вічні супутники" (1897);

6)                   статті про театр, про окремі спектаклі: "Трагедія цнотливості і хтивості" (1899), "Про нове значення трагедії" (1899).

Кожна з цих жанрових груп має свої особливості, але об’єднує їх  есеїстський стиль з характерною манерою конфіденційності, з настановою на розмовну інтонацію та лексику.

Не випадково велике місце в  критиці Д.Мережковського посідають жанрові  форми  "граничного типу", що вимагають як логічного  міркування, так і узагальнення: літературний портрет, есе, критичний діалог. Це зумовлено образним типом мислення письменника-критика і водночас продиктовано загальними   тенденціями  символістської суб'єктивної критики з її  прагненням до змістового наповнення  широти і символізації  художнього зображення.

Цим  пояснюється той факт, що критика Д.Мережковського відрізняється високим рівнем словесної зображальності, вільним використанням образних засобів художнього узагальнення, зростанням ролі асоціативності художнього мислення, поетичної багатозначності, імпровізації: яскрава метафора, влучний афоризм часто замінює суворий ланцюг аргументованих міркувань (наприклад,  “Писарев, как представитель русского варварства в литературе, не менее национален, чем Пушкин, как представитель высшего цвета русской культуры”)

Стиль літературно-критичних публікацій Д.Мережковського характеризується виразним ліричним забарвленням, де переважають суб'єктивно-емоційні критерії, домінує фіксація особистого сприйняття побаченого, продуманого або прочитаного, характер викладу жвавий, піднесений, схвильований, зі значною  кількістю характеристик, виражених у категоричній формі. Таким чином, звернення Д.Мережковського до різних об’єктів пізнання – постатей, епох, культур, – показало не вузьконаціональний, а всеохопний характер символістської критики, створило цілісну концепцію модерної на той час літературної критики.