| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми, її новизна і наукова актуальність, визначаються основні завдання і мета дослідження жанру оди в історії європейської літератури, акцентується увага на змінах жанрових структур у перехідні епохи, підкреслюється теоретичне і практичне значення роботи.
У першому розділі “Ліричний твір у жанровому вимірі” розглянуто дві проблеми: проблему жанру у світлі сучасних літературознавчих концепцій та проблему провідних аспектів одичного жанру у перехідний період. Ці питання складають відповідно два підрозділи першої частини дисертації.
При розгляді основних жанрових концепцій сучасного літературознавства основна увага зосереджена не на всіх жанрових концепціях, а тільки на тих, у яких діалектика статики і динаміки щодо змісту поняття "жанр" і проблема зміни цього змісту на рубежі переходу риторичної епохи в постриторичну досліджується як основна. Оскільки авторська свідомість у ліриці, як правило, представляє узагальнену свідомість епохи, то зрозуміло, що саме в ліричних жанрах стають особливо відчутними ті епохальні стильові зміни, що наступають з кінцем риторичної епохи і розпадом жанрової системи класицизму з її суворими стильовими установками.
Три визначальні літературознавчі категорії «стиль», «автор», «жанр» завжди були предметом пильної уваги філологів, причому в аспекті історичної поетики ці категорії протягом декількох десятиліть були об'єктом детального наукового дослідження таких вчених як С.Аверинцев, С.Бройтман, М.Гаспаров, М.Гіршман, Л.Гінзбург, А.Михайлов. Звичайно ж, у процесі досліджень змінювалися й уточнювалися визначені акценти, що стосувалися загальної теорії розвитку мистецтва слова і його форм у людській культурі. Підводячи підсумки й узагальнюючи названі дослідження, сьогоднішні погляди на корпус питань, пов'язаних із проблемою жанру, можна сформулювати у такий спосіб.
Усі категорії поетики, у тому числі і жанр, апріорі «рухомі». Навіть тоді, коли в контексті історичної перспективи такі поняття як «стиль», «автор», «жанр» зберігають свою актуальність, від епохи до епохи їхній внутрішній зміст та наповненість міняється, і ці зміни відображає художня свідомість епохи. Як відзначають дослідники, така фундаментальна категорія як жанр теж рухома в тому розумінні, що в архаїчний період вона відрізняється «нелітературним забарвленням», не співпадаючи ні за обсягом, ні за змістом з тим поняттям жанр, яке з'явилося в європейській літературі Нової епохи.
Сучасні західноєвропейські літературознавці у своїх працях про проблему жанру постійно підкреслюють зв'язок жанрового мислення з риторичною епохою, й у цьому відношенні «рухомість» жанрових рис художнього твору як таких. Підсумковим дослідженням у цьому напрямку можна назвати монографію німецьких учених «Основи літературознавства», котра спеціально аналізується у нашій роботі. Автор розділу про літературні жанри Клаус Мюллер-Діес зазначає, що філософськими джерелами сучасних дискусій про жанр були наукові суперечки реалістів і номіналістів про універсалії та реалії (аналогічна в цьому сенсі постановка проблеми С.Аверинцевим про жанр як "абстракцію і жанри як реальність"). Як підкреслює німецький дослідник, в епоху формування класицистичних норм зазначені філософські міркування про реалії й універсалії переносилися в сферу поетик, а в XVIII столітті в європейській естетиці виникає вчення про геніїв, що починає руйнувати нормативність жанрового мислення як такого. У сьогоднішньому літературознавчому дискурсі «жанровість» (Gattungshaftigkeit) визначається на різних рівнях, що відповідають різним традиційним орієнтаціям визначення жанру:
1) як природньої форми поезії (за вченням Гете);
2) як категорії психологічного бачення світу (по Дільтею);
3) як фундаментально-онтологічної категорії (у дусі концепції
поетики Еміля Штайгера);
4) як категорії морфологічної (у позитивістському аспекті).
Мюллер-Діес підкреслює, що в межах логічних категорій жанр являє собою абстракцію, котра ґрунтується на багатьох реально існуючих творах і є одночасно своєрідною “історичною інституцією” (historische Institution) з більш-менш тривалим історичним періодом існування, що виникає у певний період, еволюціонує і занепадає.
Очевидно, що саме як «історична інституція» жанр функціонує в системі класицизму з його жанровим мисленням як домінуючим. При переході до епохи романтизму відбувається становлення поняття художнього твору як самостійного цілого, і «если в системе жанрового мышления литературное произведение воспринималось как вариация жанра, то в современном сознании, наоборот, жанр выступает как одна из сторон произведения – самостоятельного художественного целого» .
У цій же частині дисертації обґрунтовуються загальні принципи інтерпретації оди в межах даної роботи, підкреслюється, що ода як жанр функціонує в літературі насамперед на рівні авторської номінації (автори творів від античності до ХХ століття включно називають свої вірші одами, вказуючи тим самим на «присутність» жанрової традиції). У такому випадку й оди Ронсара, і оди Клопштока, і ода Маяковського, і оди Мандельштама чи Ахматової – усі ці твори, складаючи історію одичного жанру, відображають жанрову еволюцію оди в європейській літературі. Виходячи з уявлення про жанр як тип художнього цілого, у даному розділі обґрунтовується можлива схема жанрової інтерпретації оди, що включає два моменти:
А) ідейно-тематичний комплекс твору, котрий співвідноситься з типом «одичного світу» як цілого і відображає генетичні риси оди: пафос оспівування, хвали, емоційно-піднесений тон у ставленні до визначених подій, людей і реалій дійсності, тобто та ідейно-тематична єдність оди як художнього цілого, що характеризує константи при жанровій еволюції оди;
Б) словесно-образний світ жанру, що зберігає жанрову традицію і відображає «пам'ять жанру» (М.Бахтін) на рівні визначених і конкретних тропів; у цьому випадку жанр як тип художнього цілого проявляється на рівні певного типу тексту, що є особливо важливим для ліричних жанрів з їх малим (обмеженим) словесним об'ємом.
Зазначені два аспекти інтерпретації оди відображають два суттєві моменти оди: тип поетичного світу (одична концепція світу і людини у ньому) і тип тексту (наявність у тексті відповідних сигналів про жанр або про “пам’ять жанру”). У процесі інтерпретації художнього цілого оди одичний світ і одичний текст взаємодіють і взаємопереходять одне в одне.
У висновках до першої частини роботи підводяться підсумки сучасних літературознавчих дискусій навколо категорії жанру, акцентується їх зв’язок з традиціями романтичної естетики і обґрунтовується така інтерпретація творів одичного жанру, що враховує два параметри: словесно-образний світ твору і його ідейно-тематичний комплекс.
Друга частина дисертації – “ Основні віхи історії одичного жанру”– складається з двох підрозділів. Перший підрозділ присвячено генезі та розвиткові оди у європейській літературі. Тут у роботі відзначається, що жанр оди генетично пов'язаний з урочистою хоровою лірикою в Давній Греції, котра поєднувала релігійні гімни з піснями на честь окремих особистостей чи богів. Серед жанрових різновидів давньогрецької хорової лірики, – гімнів, пеанів, дифірамбів, просодіїв, парфеніїв, гіпорхемів, енкоміїв, френів, епінікіїв - жанр оди, як такий, ще не виокремився. Це відбудеться пізніше, і власне одами будуть називати тільки ліричні вірші Горація (після Горація епінікії Піндара літературознавча традиція теж назве одами). Уперше слово ода як термін для жанрового різновиду ліричної поезії зустрічається в творах римського поета Стація, що містять інтерпретації віршів Піндара і Горація; поруч з поняттям "lyricum carmen" Стацій вживає термін "oda lyrica". Жанрова еволюція оди свідчить про наявність у європейській літературній традиції свого роду жанрової парадигми оди, що складається з власне оди, псалма, панегірика, гімну.
Аналізуючи факти генези одичного жанру в історії європейської літератури, у дисертації визначено такі періоди жанрової еволюції оди:
1. В античний період формуються два жанрові різновиди оди, представлені іменами Піндара і Горація; піндарична ода відрізнялася громадянським пафосом, піднесеним тоном, емоційною інтенсивністю мовлення, сміливістю несподіваних асоціацій і складністю віршованої композиції, а оди Горація індивідуально адресовані, хоча характерними для них є узагальнена рефлексія і позачасова актуальність; вони відрізняються витриманим спокійним тоном і простими засобами поетичної мови (дослідники античного періоду в історії європейської літератури інколи виокремлюють і анакреонтичну оду).
2. В епоху Середніх віків жанр оди функціонально заміняли релігійно-християнські жанри (хвалебні гімни, частково псалми), тому другим етапом варто вважати ренесансний, котрий представлений в основному поезією Плеяди. Саме збірник Ронсара «Оди» (1550-1552) визначив термінологічно найменування нового ліричного жанру в європейській ліриці; вірші Ронсара репрезентували всі три згадані різновиди од: анакреонтичні, піндаричні і гораціанські.
3. Найважливішим періодом у розвитку європейського жанру оди є класицистичний, для якого характерне утвердження патріотичного пафосу в національних літературах, боротьба за зміцнення державної могутності, створення національних літератур і у такій ситуації одописання являє собою найважливішу частину творчої біографії майже всіх письменників-класицистів. Ода займала чільне місце в жанровій ієрархії класицизму, її жанровим нормам відповідав визначений стиль.
4. На зміну класицизму приходить романтичний період у розвитку одичного жанру, для якого характерна загальна установка на пафос оспівування, але при цьому кардинально змінюється об'єкт оспівування: не державні проблеми, не видатні особистості, а романтичне почуття (воля - в оді "До волі" П.Б. Шеллі, меланхолія - в оді "До меланхолії" Дж. Кітса, молодість - у «Оді до молодості» А.Міцкевича) і складові романтичного світовідчування.
5. Звертання до одичного жанру в постромантичний період, до ХХ-го століття включно, характеризується трьома можливими варіантами: а) жанрова номінація зберігається в назві твору («Царскосельская ода» А.Ахматової, «Ода пешему ходу» М.Цветаєвої, «Ода революции» В.Маяковського і т.п.); б) риторична жанрова традиція представлена не стільки власне жанром оди, скільки загальною тенденцією хвали, осанни, характерної для літератур тоталітарних суспільств; в) жанрова одична традиція представлена в окремих віршах у ситуації замилування окремими образами, явищами культури і природи (до пародії на оду включно).
У другому підрозділі другої частини дисертації аналізується історія одичного жанру в українській літературі, де ідеї класицизму не реалізували себе повністю через відсутність державності (класицистичні поетики були орієнтовані на ідеї державності). Тут звертається увага на особливості жанрової трансформації оди в українській літературі в період зародження в ній романтизму. У дисертації спеціально досліджується типологічна близькість до класицистичної оди віршів, написаних на смерть українських гетьманів, та близькість до античного епікінію Піндара віршів Феофана Прокоповича. Окремо аналізується теж формальний зв’язок оди Ігнатія Максимовича (система віршування та римування) з російською класицистичною одою.
Дослідники українського класицизму відзначають, що "літературний класицизм йшов до нас не безпосередньо через Європу…, а через Росію, і це була перша хвиля російського культурного впливу". У свій час такий серйозний учений як Дмитро Чижевський писав, що "це був час національного занепаду, і деякі українські класицисти писали виключно російською мовою". У такому контексті у роботі вперше досліджується розвиток оди в українській літературі.
У XIV-XVI століттях в історії української літератури в межах культивації латиномовної поезії відомий цілий ряд прикладів віршів, написаних у жанрі оди (1483 рік - вірші Юрія Дрогобича, присвячені Папі Сиксту IV; 1509 рік - вірші Павла Русина з Кросно, 1581 рік - вірші Герасима Смотрицького, присвячені князю Костянтинові Острозькому і т.п.). Окремо в роботі представлена інтерпретація одичної традиції в ранній творчості Г.Сковороди. У новій українській літературі початку XIX століття одична традиція просліджується насамперед у І.Котляревського (переклад оди Сафо й оригінальна «Ода до князя Куракіна»). Одночасно у роботі аналізується відмінність цих творів від російської класицистичної оди і наявність у них бурлескних тенденцій. Таким чином, українська ода як жанр, як тип художнього цілого на початку ХIХ століття розвивається насамперед під впливом бурлескно-барочних тенденцій, котрі виявились типологічно близькими до естетики романтизму, що зароджувався.
З іншого боку, на початку XIX століття в українській літературі з'являється цілий ряд творів, що нагадують формою оду, але зміст яких представляло сатиричне осмислення подій, пов'язаних із вторгненням Наполеона в Росію. Образ французького імператора в цих творах постає у світлі бурлескної традиції і супроводжується епітетами, близькими до фольклорної традиції і традиції Котляревського ("Європи бич, отаман орди, чванько, сатана, бурлака, гульвіс" і т.п.). На такому тлі виділяється «Ода малоросійського простолюдина на випадок воєнних дій при навалі французів у межі Російської імперії в 1812 році» Петра Данилевського. У цьому творі в руслі одичних традицій проголошується слава не тільки Богу, але і царю Олександру I, іншим вельможам, тут простежується вплив Котляревського, «природний розвиток його літературної форми» (И.Айзеншток).
Узагальнюючи спостереження над розвитком одичного жанру в українській літературі, можна констатувати, що до початку ХIХ століття оформилися два різновиди оди - класицистична латиномовна і бурлескно-травестійна, орієнтована на естетику бароко. Однак функціонально в українській літературі цього часу оду замінили інші жанри і насамперед думи, що відображали трагічні сторінки української історії. Про це справедливо в 1898 році писала Леся Українка у вірші, присвяченому столітній річниці української літератури:
„Цурались вони кучерявої хрії,
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих журливих піснях…“ (курсив мій – О.Д.)
У висновках до цієї частини роботи підкреслено, що на загальному тлі розвитку жанру оди в європейській літературі історія української оди виглядає по-особливому. З одного боку, в українській літературі одичний жанр, орієнтований на риторичну поетику, був представлений не україномовними, а латиномовними творами. З другого боку, у період переходу до романтизму в українській літературі створюються оди бурлескно-пародійного характеру.
Третя частина роботи («Від жанрового канону оди до жанрових традицій») присвячена конкретній інтерпретації одичних творів у німецькій та російській літературах. У першому підрозділі розглядається розвиток німецької оди від Клопштока до Гельдерліна та відповідно вплив поетики Клопштока на оди Гельдерліна.
У роботі аналізується одична творчість Клопштока та підкреслюється, що до появи поезії Клопштока в німецькій літературі ода пройшла три етапи розвитку:
1. середньовічна латиномовна ода (К.Цельтис, Я.Бальде, П.Меліссус), орієнтована на гораціанську строфіку, мала в основному наслідувальний характер;
2. перехідний період (до власне німецькомовної оди) склали оди М.Шуффенгаура, написані паралельно німецькою та латинською мовами;
3. барокова ода (Р.Векерлін, М.Опіц), представлена жанровими різновидами ("дружня ода", "моральна ода", "релігійна ода", а також німецькі гораціанська і піндарична оди), що створювалася вже німецькою мовою.
У дисертації зазначено, що ще в епоху бароко у німецькій літературі за творами одичного жанру не закріпився однозначний термін, і паралельно функціонували такі поняття, як "ода", "пісня", "вірш" для позначення власне одичних творів ("gesellige Ode", "geselliges Gedicht", "geselliges Lied"). Сам Клопшток починав як наслідувач Горація, і одночасно справжнім поетичним відкриттям для нього стала псалмова поезія (згадаємо, що в цей час псалми звичайно називалися «одами царя Давида»). У дисертації відзначені основні характеристики німецької гораціанської оди: пряме звертання до адресата, введення в художню структуру оди індивідуального "я", що виявляється в ролі пророка й у ситуації "над юрбою", слава якого "століття переживе" (мотив знаменитої оди Горація "Exegi monumentum"). У роботі підкреслюється, що найбільш важливою характеристикою оригінальної поетичної мови од Клопштока є заміна античної міфології національною, застосування білого вірша і нове вживання слів, не характерне для традиційної німецької оди XVIII століття; у його одах проявилося нове ставлення до поетичної функції мови взагалі (що зближує Клопштока з Державіним).
У цьому розділі роботи інтерпретується ода Клопштока «Kennet euch selbst» («Пізнайте себе»), присвячена подіям Французької революції 1789 року. У творі Клопшток звертається до німецького народу в зв'язку з його мовчанням з приводу подій у Франції. Одична традиція простежується вже в цьому звертанні, характерному для жанру оди. Для Поета незрозумілою постає сама ситуація мовчання: що це – «застаріла звичка до терпіння чи сумна втома», чи ж це – «лиховісна тиша перед очисною бурею з грозою і разючим градом». У руслі одичної традиції розвиває Клопшток своє звертання до німецького народу, зображуючи ідеальне майбутнє, коли все буде жити і радіти і з'явиться «соловей-наречений з нареченою» (символи щасливого суспільства в майбутньому). Ода завершується символом танцю радісних людей, серед яких уже немає деспотів і всі рівні. У цій оді, як і у всій творчості Клопштока, втілилася одична «культура піднесеного», що протистоїть «культурі почуття». В одах Клопштока ми спостерігаємо характерне для класицизму співвідношення між жанровою формою твору і його ідейним змістом. Ідейно-тематичний комплекс оди Клопштока ґрунтується на утвердженні традиційної для одичного жанру ідеї державної справедливості, а словесно-образний світ вірша Клопштока відображає теж одичну традицію: характерні для високого стилю тропи, що представляють волю («sich frei schaffen»), досягнення цієї волі порівнюється з вершиною Олімпу („sich zu dem Olympus emporheben“) і т.п. У контексті зазначеної проблематики у дисертації інтерпретується ще одна ода Клопштока “До Бога”.
Основною теоретичною тезою третьої частини роботи є положення про те, що на початку ХIХ століття художня цілісність починає співвідноситись не з жанром, а з окремо взятим художнім твором. На відміну від тенденцій попередньої епохи, які представляють індивідуальний первінь як аспект жанрового цілого, естетика романтизму, стверджувала і реалізовувала на практиці «зворотнє»: жанрове тут стає частиною індивідуально-родового цілого.
В аспекті переваги індивідуально-авторського первня при збереженні окремих жанрових традицій у роботі аналізуються й інтерпретуються дві оди Ф.Гельдерліна: «Покликання поета» та “Моя власність”. Ода «Покликання поета» цікава не тільки в плані інтерпретації жанрової традиції в Гельдерліна, але й в аспекті пояснення самого феномена поезії у концепції німецьких романтиків (згадаємо, що саме Гельдерлін був предметом найсерйозніших інтерпретацій цілого ряду німецьких філософів ХХ століття - В.Дільтея, Е.Касірера, М.Гайдеггера, Т.Адорно).
У дисертації досліджується ідейно-тематичний комплекс оди та її словесно-образний світ як єдине художнє ціле. Відзначається, що характерне для романтичної естетики співвідношення «поет - Бог» представлено в Гельдерліна в космічних вимірах: якийсь «Найвищий», Бог, Деміург, будучи по суті трансцендентним по відношенню до світу речей, надихає геній Поета. У порівнянні до державінської концепції «людини і Бога», простежується різниця між класицистичною і романтичною поетиками: якщо для класицизму ідейно-тематичний центр світу був представлений людиною, то в романтизмі у центрі стоїть Поет-творець.
У роботі відзначено, що роль, аналогічну Клопштоку в німецькій літературі, зіграв Гаврила Державін у російській: як і Клопшток, Державін був своєрідним реформатором класицистичної оди. У роботі інтерпретуються оди Державіна “Бог” (у зіставленні з відповідною одою Клопштока “До Бога”) та “Христос”. Традиційно літературознавці відносять оди Державіна до жанрового різновиду ломоносовської оди, для якої характерно «витийственное начало», «ораторская установка» (Ю.Тинянов). Однак, у державінській оді зберігаються не всі “ломоносовські” характеристики: поряд з наявністю ямбічного розміру, 10-рядкової строфи, силабо-тоніки, в оді Державіна міняється типова фразеологія, темою твору стає зображення відносин Бога і людини, і тому позначені зміни обумовлюють утворення нової стилістичної єдності державінської оди. Своєрідним доповненням до інтерпретації є теоретичні міркування про поезію самого Державіна, які теж аналізуються в роботі.
На особливу увагу заслуговує проблема релігії в поетичній спадщині Г. Державіна і втілення цієї теми в одичному жанрі. Ставлення до релігії у поета, на відміну від Ломоносова, набуває емоційно-психологічного забарвлення.
В ідейно-тематичному аспекті, що містить єдність двох тем – «Бог і людина», «вічність і смерть», аналізовані оди знаходяться ближче усього до того рівня одичної жанрової парадигми, який представлений псалмами (це підкреслюється в одах і самою формою звертання до Бога). Словесно-образний світ од Державіна теж відображає визначені два тематичні полюси: відношення Бога і людини, життя і смерті. Проінтерпретований матеріал дозволяє зробити висновок про те, що в поетичному світі Державіна в межах жанрового мислення поєднуються «одичне» ціле з іншими «цілими» (жанрове "ціле" псалма, власне державінське стильове "ціле", представлене тенденцією до змішування стилів і т.п.). Оди “Бог” Державіна та “До Бога” Клопштока аналізуються в роботі у порівняльному аспекті, робиться висновок про те, що індивідуально-стильові елементи в поезії цих авторів представляють частину жанрового цілого.
Стосовно поезії Тютчева, то у дисертації відзначено, що цей автор був особливо пов’язаний з німецькою культурою. Вже з ранніх років життя він читав оди Клопштока, про що свідчить згадка про Клопштока у ранній оді Тютчева “Урания”. Дослідники підкреслюють, що “своеобразие поэзии Тютчева заключается в том, что германская метафизическая система парадоксальным (на первый взгляд) образом сочетается в ней с литературной школой Державина”. До сьогоднішнього дня Тютчев постає загадкою для дослідників та інтерпретаторів його віршів, що часто роками тлумачать сенс однієї-двох метафор поета.
У дисертації аналізується ставлення Тютчева до пушкінської одичної традиції на прикладі інтерпретації оди “К оде Пушкина на Вольность”. Зрозуміло, що виявити жанрову ліричну традицію у Тютчева надзвичайно важко. На відміну від Гельдерліна (не кажучи вже про Державіна чи Клопштока), котрий свідомо орієнтувався на високу одичну поезію, і ця свідома орієнтація надається до інтерпретації, жанрова свідомість Тютчева інша. Ідейно-тематичний рівень його віршів є переважно глибоко філософським і має декілька смислових шарів. Тому, скажімо, для інтерпретації жанрової традиції філософської оди годиться, в принципі, будь-який вірш Тютчева. Але для власне літературознавчої інтерпретації на допомогу приходить тип строфи, композиційна завершеність поезії, а також логіка і архітектоніка образної системи. Інакше виглядає проблема словесно-образного аспекту тлумачення. Тут у Тютчева одична традиція відчутна найповніше: у своєму осмисленні світу поет ніби опирається на досвід високої оди. Ця висота потрібна йому для того, щоб заглянути якнайдальше: у минуле, у майбутнє, у космос душі, духу та всесвіту.
У роботі констатується, що вивчення одичної традиції у поезії Тютчева вже має свою історію (Ю.Тинянов, Л.Пумпянський, О.Чічерін), причому саме ім'я Тютчева стосовно власне „державінських” традицій у російській ліриці не є випадковим. Спеціально у роботі інтерпретується у річищі одичної традиції і перш за все у порівнянні з одноіменними одами Пушкіна і Байрона триптих Тютчева «Наполеон». У роботі відзначено, що у Тютчева образ Наполеона постає ніби в трьох аспектах, котрі відповідають композиційним складовим вірша. У першій частині Наполеон осмислюється як син Французької революції, у другій – як людина, в душі якої не можуть жити мирно два демони, нарешті, третій вірш – містичні роздуми про значення Росії для долі Наполеона. Суперечності постаті Наполеона у зображенні Тютчева особливо відчутні на початку другого вірша („Два демона ему служили…”).
Характерний для оди пафос оспівування величної постаті у Тютчева зберігається тільки наполовину, другу половину (для класичної оди тут традиційно у легкій формі давались повчання видатним особам, навіть монархам, згадаймо оди Ломоносова) складає опис властиво „другого демона” Наполеона, демона зла. Таке розв'язання проблеми дозволяє говорити про традиції філософської оди у Тютчева, про синтез суспільно-політичної та філософської од. Через всю поєзію Тютчева проходить містичний образ Долі у різних його іпостасях: чи то “подводной веры камень”, чи то “тревожный дух”, чи то “освящающая сила, непостижимая уму”. Цей релігійно-містичний аспект відображає традицію релігійної оди у Тютчева, і, таким чином, до елементів суспільно-політичної та філософської оди у поета долучаються “монументальні рештки” релігійної оди. У роботі підкреслено, що тема самої французької революції (і війни) теж є характерною для одичного жанру, як тема визначної події в історії (цій темі у Тютчева присвячено перший вірш циклу).
Образний світ даної поезії характеризується теж традиційними для оди тропами: „гений самовластный”, „бой невозможный”, „ширококрылые вдохновения”, „змеиной мудрости расчёт”, „освящающая сила, непостижимая уму”, „вещий волхв” тощо. І у більшості випадків це традиція високої поезії з її старослов'янською лексикою. Таємниця постаті Наполеона переростає у таємницю законів, що правлять світом, у таємницю космосу. Наполеон стає уособленням таємниці космосу, його доля і його діяння настільки непідвладні людському розумінню, наскільки непідвладні зазначені вище містичні образи - “подводной веры камень”, “тревожный дух”, “освящающая сила, непостижимая уму”. Це роздвоєння світу у Тютчева на те, що можна збагнути розумом і чого не можна збагнути, презентує варіант романтичної концепції людини і світу.
Ліричний триптих Тютчева про Наполеона зберігає певну одичну жанрову традицію (традицію суспільно-політичної, філософської та релігійної оди). Разом з тим, розглянутий триптих Тютчева вписується в іншу традицію – традицію віршів про Наполеона в російській літературі, пропонуючи своє, філософське, тютчевське осмислення ролі видатної особистості в історії.
У висновках до третьої частини роботи підводяться підсумки жанрової інтерпретації творів Клопштока, Гельдерліна, Державіна і Тютчева в аспекті тих ідей історичної поетики, що є визначальними для процесу становлення жанрових норм і їхнього переходу в жанрові традиції.
У загальних висновках до дисертації підкреслено, що інтерпретація жанрових ознак твору дозволяє глибше збагнути його онтологію та функціонування у культурі. У перехідний період жанрова сторона оди найбільш яскраво проявляється у двох аспектах: з одного боку, це ідейно-тематичний комплекс поезії, а з другого – словесно-образний світ твору. Ідейно-тематичний комплекс свідчить про продовження перш за все змістовних традицій оди (державна або релігійна проблематика у духовній оді, визначні події та визначні постаті історії тощо). Словесно-образний світ твору репрезентує почасти традиції формальних ознак оди, коли у нову поезію переходять слова та образи, пов’язані з уже “старим” жанром оди. Саме тому жанр оди в посткласицистичний період постійно зберігає результати зазначених «взаємодій», і якщо романтична ода найчастіше «взаємодіє» з елегією, то ода кінця XIX століття і XX століття являє собою просто ліричний вірш, для якого характерним є наявність знаків жанрової традиції: на рівні заголовка, пафосу оспівування, стильової лексики, звертань до важливих історичних подій та історичних особистостей.
У висновках зазначено, що Гельдерлін і Тютчев по-різному орієнтувались на жанрові традиції оди, причому Гельдерлін у більшій мірі орієнтується на античні зразки оди, його вірші репрезентують романтичну античність у жанровій формі оди (тут взірцем був Клопшток). Тютчівська орієнтація на жанр – це збереження російської одичної традиції (Державін, Пушкін), це синтез суспільно-політичної, філософської та релігійної оди, це синтез “монументальних рештків” оди, що стають орієнтирами поетичного індивідуально-тютчевського космосу.
Пумпянский Л.В. Классическая традиция.- М.: Языки русской культуры, 2000.- С. 240. |
