Поетика прози Марка Черемшини

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано мету й основні завдання роботи, визначено джерельну базу, предмет, методи дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну, практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Поетика художнього слова Марка Черемшини” висвітлено принципи й особливості, прийоми і засоби змалювання художнього світу письменника.

У підрозділі 1.1. “Новелістичне слово Марка Черемшини” основна увага приділяється художній мові в її конкретній та живій “цілосукупності” (термін М. Бахтіна), а не мові як специфічному предмету лінгвістики. Осягнення, осмислення біполярної природи слова сприяє глибшому розумінню твору, проникненню у його складний духовний світ. Потрапляючи в силове поле художніх контекстів, слово автора набуває нової художньої енергії, яка перевищує його граматичну, парадигматичну сутність. Значення того чи іншого слова, його можливості, його “взаємини” з іншими словами чи словосполученнями визначаються не за законами граматики, а за законами поетики. Художній світ збагачує слово, воно ж включається у творення цього світу.

Новеліст не відмовляється від вагомості змісту, а шукає специфічних способів його вираження. Тому багато в чому структурна цілісність новели Марка Черемшини близька до притчевої. Своєрідна новелістична синекдоха – за частиною пізнається ціле – ґрунтується на всебічному художньому знанні та вмінні зводити ланцюг нерозривних часточок зображуваного до епіцентру. У новелі кожна образна одиниця викликає більше асоціацій та уявлень, ніж сума слів, котрі створюють образ. У ній суттєво посилюється роль, вага окремої деталі, дуже часто вона увиразнюється до рівня символу, лейтмотиву чи навіть творить художньо-емоційне ядро. Багатство відтінків, граней і якостей реальних предметів може передати і одне слово.

Новели Марка Черемшини відображають і важливі риси типології жанру, й те, що є неповторним, унікальним внеском цього майстра у світовий історико-літературний процес. Тут виявляє себе так званий парадокс художнього твору. Він поєднує у собі загальні риси історико-літературного процесу і те нове, що зв’язане з відкриттям, світобаченням, новаторством майстра.

На основі детального аналізу мовленнєвого матеріалу, співвідношення діалектних і літературних елементів, підкреслено, що не може бути жодного сумніву стосовно “діалектної основи й діалектно-мовної структури” творів новеліста. Саме цим спростовано ряд суперечливих думок щодо “стилізації під діалекти”, “безперечної літературної мови” у творчості Марка Черемшини. Розвинуто тезу про експресивну силу діалектизмів, експресивний говірковий акцент, особливу емоційно-психологічну тональність говіркового слова.

Лаконізм  Черемшининого слова за своєю природою є художньо синтетичним. Звичайне слово приховує, об’єднує в собі образно-емоційні й логічні зв’язки, які не лежать на поверхні. У новелах Марка Черемшини активне художнє значення мають не лише синонімічні відтінки слів або образна лаконізація у слові-тропі, а й кожний складник слова, його граматичний формант, афіксальна частина, певні синтаксичні форми тощо.

Сила новелістичного слова визначається тим, що у ньому в особливо сконцентрованій формі виявляє себе художня цілісність тексту. Слово у Черемшини не тільки називає, створює ситуацію, але й містить елемент емоційної оцінки дійсності. У новелі, завдяки могутній владі підтекстів, додатковим значенням, які викристалізовуються, слово часто піднімається над своїм буквальним, словниковим значенням, народжується нова – поетична – виразність слова.

Марко Черемшина прагне образно конкретизувати думку за допомогою кількох звичайних, скупих, але незамінних слів, які прямо відтворюють певну дію, внутрішній стан, не випадають із загального художньо-емоційного і настроєвого тла твору, не порушують своєрідної програми розгортання концепту.

На конкретних прикладах показано, як новелістичне слово концентрує величезну культуротворчу енергію, стає свого роду поетичним універсумом. Воно виступає не просто будівельним матеріалом образу, але й образом у власне  глибинному трактуванні.

Неабияка письменницька майстерність Марка Черемшини виявляється у тому, що він уміє якнайточніше вловлювати ледь помітні відхилення у силових лініях між “ядром” і  “полем” слова, розкриваючи передусім його художньо-виразні можливості й резерви. Слово повністю розкриває свій унікальний значеннєвий потенціал у контексті всієї творчості новеліста. Відтак, простежується надзвичайно цікава проблема, яка у роботі розглянута лише побіжно, а саме: поетика слова і єдність творчості письменника, його художнього світу.

У підрозділі 1.2. “Художня деталь як засіб узагальнення” розглянуто особливості використання художньої деталі в прозі Марка Черемшини. Виявлено, що художні деталі композиційно задані, свідомо використані в тексті і мають не лише комунікативне, а й експресивне, асоціативне навантаження. Вони змальовують життя і побут народу, особливості житла, інтер’єр та хатнє начиння, одяг, обряди, розваги тощо.

У дослідженні опрацьовано два типи деталей: одиничні (пейзаж, портрет, інтер’єр тощо), які вживаються у вузькому контексті, і наскрізні, навмисне повторювані протягом усього твору, цілої збірки і навіть творчості письменника.

Художня деталь у новелах Марка Черемшини є образом, мікрообразом, подробицею чи елементом образної системи, що залежить від конкретних умов, ознак, ситуацій. Для письменника вона є структурною категорією стилю, може бути формуючим елементом композиції, використовуватися у характеротворенні, активно виявляти авторське ставлення до події, вчинків персонажа.

За допомогою художніх деталей, виражених різноманітними тропами, стилістичними фігурами, новеліст конкретизує, індивідуалізує, узагальнює і підсумовує важливі визначальні риси та якості людини, предмета, події чи явища.

Оскільки новела однопроблемна, одновершинна, то автор намагається підпорядковувати одна одній подробиці і деталі. Дуже вдало він добирає одноразові художні деталі, які використовує для змалювання портрета селянина у новелах. Портретна характеристика допомагає розкрити умови життя персонажа, його вдачу, й, основне, внутрішній світ.

У підрозділі 1.3. “Портрет і портретна деталь у новелах письменника” доведено, що Марко Черемшина, створюючи характер, оперував багатим арсеналом прийомів художнього узагальнення. Він показує своїх героїв через портрет, пейзаж, деталь, внутрішній монолог, діалог, репліки, авторські відступи тощо, але всі ці засоби завжди мають символічний підтекст.

Марко Черемшина ніколи не намагався подавати вичерпні відомості про героя та його зовнішність. І сюжет, й характеристики героїв у новеліста вимагають співтворчості з боку читача, занурення у глибини підтексту, здатності реципієнта інтуїтивно-творчо домалювати в своїй уяві ту чи іншу постать. Саме контекст допомагає читачу сформувати власне бачення людини, робити власні висновки.

Марку Черемшині притаманні полісемантика й поліфункціональність портретних деталей; створення ретроспективного, сугестивного і ситуативного портрета.

Не можна стверджувати, що в Марка Черемшини відсутні цілісні портрети, вони є, але це швидше портрети ситуативні, зумовлені певною ситуацією, колізією або конфліктом. Новеліст не вдається до широких описів зовнішності, образи його чітко індивідуалізовані. Такий портрет психологічно перегукується з настроєм героя, його миттєвим сприйняттям дійсності. Змальовуючи зовнішність своїх героїв, письменник передає і їхній внутрішній світ. Зовнішній портрет у нього майже завжди збігається з характером персонажа. Портретні деталі у новелах підпорядковані головній меті – створенню живого, рельєфного образу.

Особливістю портретного мистецтва Марка Черемшини є ще й те, що зовнішність персонажа новеліст змальовує в безперервному русі, динаміці, “мінливості психіки”, переносячи акцент з однієї виразної деталі на іншу.

Письменник зарекомендував себе майстром деталі: портретної, пейзажної, символічної, наскрізної, а також мовної. Персоніфіковані образи журби і суму є вдалою наскрізною деталлю, що обрамляє зовнішній сюжет і якось по-особливому передає внутрішні переживання героя.

Характер і функції портрета – це зв’язок між підтекстом новели та його актуальним змістом; спосіб самопрезентації героя; створення ритму образу через портретні повторення.

У підрозділі 1.4. “Символіка назв творів” з’ясовано, що назва новел Марка Черемшини концентрує в собі властивості окремого слова і вбирає в узагальненому вигляді те, що згодом  втілюється у всій художній системі.

Назва твору – органічна частина художньої структури, її дійовий елемент. Вона вирізняє текст з-поміж інших явищ культури і водночас пов’язує його з ними, є свідченням своєрідності твору і його контекстуальних зв’язків зі світом історії та культури.

У Марка Черемшини назви новел завжди є способом вираження авторської позиції. Зазвичай, номінації новел письменника багатозначні і вводять читача у широкий світ діалогу культур, роблять кожну новелу закінченим і, в той же час, відкритим для функціонування у безмежному просторі й часі цілим.

У Черемшининій поетиці заголовків виявилися риси, властиві його художній манері загалом, як-от: глибина проникнення у психологію героїв, виняткова правдивість і відвертість у зображенні реалій життя, особлива гармонія змістоформи, економія художніх засобів. Якщо новела Марка Черемшини – це “світ у краплині води”, то назва, перефразовуючи відоме визначення, – це та краплина, у якій одночасно віддзеркалюється і фокусується складний  та багатогранний світ твору. Більшість назв новел однослівні. Щодо сигніфікативної (інформаційно-змістової) функції назв художніх творів Марка Черемшини, то основну роль тут відіграє психологічний аспект алюзій.       З погляду психолінгвістики заголовок інформує ще до безпосереднього ознайомлення з текстом. Це стосується всіх творів новеліста.

Заголовок у письменника завжди є структурним елементом твору, обов’язковою функцією поетики художньої прози майстра слова, а тому його розглянуто різнопланово, що уможливлює чіткіше розуміння не лише проблематики твору, а й процесу характеротворення.

Номінації творів Марка Черемшини класифіковано за тематичною й ідейно-змістовою спрямованістю творів, з’ясовано, що назви суттєво впливають на сюжетотворення та композицію твору.

У другому розділі “Жанрово-стильова специфіка новел Марка Черемшини” висвітлено авторську позицію, жанрову природу прози новеліста, специфіку художнього часу і простору.

У підрозділі 2.1. “Жанрові проблеми новел Марка Черемшини” підкреслено, що вибір письменником того чи іншого жанру відбиває його ставлення до зображуваного й орієнтацію на певну літературну традицію. Композиція, образна система, сюжетні лінії, мова, стиль – це ті компоненти, які об’єднує в собі твір певного жанру, а жанровий аспект аналізу дає змогу виявити типологічні, історично стійкі фактори й особливості авторського “я” у творі.

Доведено, що у ранніх творах Марка Черемшини, зокрема у поезіях в прозі, відчутна імпресіоністична тенденція. Вона виявляється у прагненні розкрити внутрішній світ героїв через невласне пряме мовлення, думки, асоціації, у пейзажі, який переломлюється через свідомість персонажів і є суголосним їхньому настрою. Образна картина мініатюр окреслюється емоційно-сугестивною, рефлексивно-природною моделлю світу (термін Ю. Кузнецова). Вплив модерністів виявляється, зокрема, в тому, що зміст своїх творів письменник зводив до фіксації певного моменту настрою.

Тяжіння до символіки, манірність, прагнення до музичності фрази, відбиття певного моменту настрою, туга, пасивне споглядання, розпач, зітхання – все це розглядається як ознаки модерністської літератури.

Проаналізовано новели, що увійшли до збірки “Карби”, з жанровизначальним підзаголовком – “фотографії”, “образки”, етюдик; епічні, тобто традиційні, оповідання, класичні новели; пишні і мальовничі “новели акції”.

Розвинуто думку О. Засенка, І. Денисюка про своєрідність новелістичної повісті “Село за війни”. Новели відображають події хронологічно, частини об’єднуються темою, загальним пафосом і настроєм, однією сюжетною лінією, часом і місцем дії, спільністю деяких героїв і творчо-стильовими особливостями.

У підрозділі 2.2. “Символіка архетипних образів”  розглянуто окремі важливі аспекти теорії новели як жанру, ті риси її художньої цілісності, що безпосередньо виражаються символічною формою твору і повинні бути матеріалом літературознавчої інтерпретації.

Малий обсяг тексту новел унеможливлює будь-яку випадковість щодо образно-символічного світу, репрезентованого на всіх рівнях твору: від заголовку, посвят, епіграфів через фрази, мотиви і лейтмотиви до художньої цілісності як системи. Цю жанрову специфіку новели західні дослідники називають “концентрацією,” І. Франко визначає її як “сконцентроване чуття”. Символічна форма новели зорієнтована на таке поетичне слово, яке поєднує протилежності: алегоричність і символічність, однозначність і амбівалентність, глибину внутрішньої форми і прозорість зовнішньої, органічність та умисність, доцентровість і периферійність тощо. Усі ці риси поетики новели як жанру зумовили її нахил до символізму. Новела є глибинним символом, у формі якого (на противагу алегорії та метафорі) репрезентує свій смисловий масштаб, аксіологічні цінності і свою “претензію бути новелою”.

Аналіз мовного матеріалу свідчить про наявність досить своєрідної жанрової символічної форми новели, тлумачення якої повинно завжди конкретизуватися під час інтерпретації того чи іншого твору. У роботі обґрунтовано внутрішню спорідненість між новелістичною жанровою формою та символом: в обох випадках у стислій формі подано концентрований смисловий простір.

У підрозділі 2.3. “Діалогічність автора і героя в малій прозі новеліста” констатовано, що шлях до розуміння художнього змісту твору – це осягнення авторського задуму, виявлення авторської оцінки. Концепція автора – це внутрішній стрижень, навколо якого вибудовується вся стилістична система твору. Це концентроване вираження суті твору, що об'єднує всю систему мовленнєвих структур персонажів у їх співвідношенні з наративною поетикою.

Поняття авторської позиції допомогло дати відповідь на такі складні питання, як своєрідність опанування авторською думкою життєвого матеріалу, специфічність вираження ставлення автора до своїх героїв, психологізм і автопсихологізм у його творчості.

Свідомість автора, його світосприйняття передаються читачеві двома шляхами: опосередковано – через сюжет, композицію, відбір фактів і зображувальних засобів, тобто форми позасуб’єктні, і безпосередньо – через суб’єктні форми. Наратор у прозових творах виступає як відносно самостійний суб’єкт, наділений індивідуальними рисами, він – виразник позиції автора, посередник між автором і читачем.

Для малої прози Марка Черемшини найхарактернішою є така організація твору, коли наратор як носій певної думки максимально наближений до автора і є учасником змальованих подій. Не оформлений як конкретний образ, він є виразником авторського погляду на зображуване.

Марко Черемшина – оригінальний майстер психологічної оповіді, побудованої на взаємопереході: авторський голос – оповідач – герой. Художньої переконливості наратора письменник часто досягає за допомогою авторського голосу, введення оповідача, який інтонує твір, виконує декілька функцій та іноді зливається з героєм. Письменник широко використовує невласне пряму мову, прийом, що є традиційним в українській літературі (І. Франко, В. Стефаник, М. Коцюбинський та інші). 

Новелі притаманна єдність двох образно-мовних течій – літературної та сказово-розповідної. Досить легко віднайти у мові оповідача-маски елементи розповідного стилю: звертання до читача-реципієнта, емоційні оклики, розмовні звороти.          

Найчастіше оповідь у творах Марка Черемшини ведеться від імені оповідача – нейтрального спостерігача. При цьому головна ідея твору викристалізовується на перехресті різних думок, через різноманітну позасюжетну інформацію. Завдяки поліфонії і підтексту психологічні портрети в новелах митця постають багатогранно і переконливо.

Марко Черемшина часто вдається до заміни голосу автора голосом одного з персонажів (часто епізодичного), коротке зауваження якого містить об’єктивну оцінку того чи іншого явища. Таким чином, автор інтерпретує світ з позицій своїх героїв. Крім того, авторська позиція чітко простежується в ряді позасюжетних елементів (ліричні та публіцистичні відступи в новелах, своєрідні авторські резюме, назва творів, а також у формі оповіді). У цьому поєднанні суб’єктних та позасуб’єктних форм вираження авторська свідомість підкріплена багатогранністю думки письменника про складність і суперечності навколишньої дійсності.

У підрозділі 2.4. “Художній хронотоп у творчості письменника” з’ясовано специфіку організації художнього часу й простору.

Художній хронотоп, не розриваючи зв’язку з об’єктивним часом і простором, має важливі естетичні якості: пластичність, рухомість форм. У такій єдності об’єктивного та суб’єктивного, матеріального та ідеального, реального та фантастичного домінує узагальнююча функція хронотопу, його специфіка як естетичної категорії. Виконуючи завдання, які виходять за межі структуроутворення, а саме: посилення естетичної функції твору, концентрації на головній ідеї твору, вираження її мовою просторово-часових символів, хронотоп є образно-змістовим компонентом художнього твору.

Своєрідною рисою Черемшини-новеліста є акцентування на окремій події. При цьому дуже мало важить, де і коли конкретно вона трапилася. Часто прозаїк обмежується лише короткими зауваженнями щодо того, де відбувається зображуване (новела “Основини”). Іноді письменник ще більше локалізує простір, зводить його до “низенької, майже безвіконної хати” Курила Сівчука (новела “Святий Николай у гарті”). Автор застосовує прийом сконденсованості часу, фіксуючи перебіг кількох років. Тому епічний час у новелі, об’єднуючи окремі картини, пояснюючи обставини, нерозривно пов’язаний із часом безпосередньої дії, що абсорбує внутрішні монологи і діалоги. Відомо, що ефект реальності в прозовому творі багато в чому залежить від манери оповіді, місця суб’єкта – оповідача.

Граматичний час твору може суттєво розходитися. Наявність розбіжності між сюжетним і фабульним часом уможливлює поєднання історичних малюнків з морально-етичним описом характеру, сприяє узагальненню образів. У творчості Марка Черемшини можна знайти вказівки на те, коли саме – вранці, вдень, ввечері – відбувається подія. Інколи навіть вказано конкретний день, що створює відчуття реальності подій. І хоча такі часові вказівки виконують лише службову функцію зовнішнього композиційного прийому, вони дають додаткову концептуальну інформацію, пов’язуючи календарний час із часом героїв. З одного боку, час твору може бути “закритим”, замкненим у собі, який здійснюється лише в межах сюжету. З іншого боку, час твору може бути “відкритим”, тобто таким, який залучається до більш широкого потоку часу і розвивається на фоні точно визначеної історичної епохи. Новеліст нерідко пов’язує історичні долі своїх героїв із плином історичного часу. Взаємозв’язок соціально-історичного часу та часу персонажа є важливою формою вираження авторської свідомості.

Просторово-часові координати в малій прозі Марка Черемшини (спогади, ретроспекції, психологічна суб’єктивація часу, замкненість простору, різноманітні часові перехрещення та інше) є власне авторським форматом пізнання дійсності, шляхом аналізу не лише соціального, але й психологічного та історичного.

У третьому розділі “Ритмічна організація прози новеліста” досліджено специфіку образного мислення, ритмізацію, музичність викладу, роль тропів у реалізації авторського задуму.

У підрозділі 3.1. “Система тропів Марка Черемшшини: ґенеза, еволюція, новаторство” доведено, що саме в тропах реалізується процес поетичного мислення, відбиваються закони художнього цілого. Образність мови не вичерпується лише тропами, але вони особливо сконцентровано виявляють характер образного мислення.

У тропах якнайповніше виявляється не лише індивідуальність письменника, його творча манера, а й дух епохи, характер усього народу, його світобачення. Метафора, епітет, порівняння – цікаві “документи” для вивчення поглядів, настроїв, смаків письменника, напряму його думки. Обов’язковою умовою тлумачення тропів є їх функція у художній тканині твору, осмислення психології їхнього творення, проникнення в художню майстерню митця, що передбачає розкриття тих зв’язків й аналогій першотвору, які існують між різними явищами.

В образній системі письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. і, зокрема, у творчості Марка Черемшини, знаходить своє продовження знаменитий принцип “локальності асоціацій”, який живив образну систему художнього твору ще від часів гомерівського епосу. Локальність у новелах Черемшини виходить далеко за межі власне побутових асоціацій. Тропеїстична локальність у Марка Черемшини – явище складне і багатогранне. Це, по-перше, зумовленість образу певним національно-історичним побутом персонажів та їх соціальною сферою. По-друге, вона пов’язана з характером і настроєм персонажів, із загальною емоційною настроєвістю, з широким образним контекстом, у якому живе твір. У тропеїстичній локальності яскраво виявляється синтез традиційного, народного і неповторного авторського бачення та світовідчуття. У новелах письменника вбачаємо тенденцію до об’єднання, злиття образу і значення, прямого і переносного значень, моментів зображальних, креативних й оцінних, описових і психологічних – до поглиблення синтезу. Цю тенденцію у її різних виявах простежено на багатьох мовно-літературних явищах, як-от: розвиток метафоричного образу, тропеїстичні синтетичні модифікації – метафоричні епітети, метафоричні порівняння, епітети-алегорії, епітети-перифрази, персоніфіковані метафори, а також складні художні комплекси, тропеїстичні конструкції, що одночасно містять метафору, порівняння, епітет.

У підрозділі 3.2. “Стилетвірна функція синтаксичних фігур” зазначено, що поетичний синтаксис відіграє важливу роль у творенні цілісної образної системи Марка Черемшини. Його істотною ознакою є численні повтори окремих слів, словосполучень, речень, повнозначних і службових слів, ефективних прийомів побудови висловлювання. Концентруючи увагу на повторюваних синтаксичних одиницях, цей стилістичний прийом посилює їхні художньо-зображувальні властивості, слугує засобом контекстуальної організації висловлювання.

Синтаксичні конструкції в Марка Черемшини підкорені і ритму, й сенсу. Завдяки синтаксичним фігурам, актуалізації найважливіших лексем, образів новеліст виробляє свій власний стиль, свою манеру, чинником якої виступає характер речення. У новелах функціонують не обтяжені зворотами речення, речення із звертаннями, однорідними членами. Специфічні  засоби – це надфразні єдності, інверсія різних членів речення на початку або наприкінці фрази, якою письменник досягає певної ритміки речень, внутрішнього римування. У дисертації проаналізовано період як стилістичну фігуру. Своєю багаточленною конструкцією, багаторазовим повтором однотипних синтаксичних одиниць у поступово зростаючому та інтонаційно підвищеному ряді період зосереджує увагу читача, підкреслює значущість висловлювання, його різноманітні емоційні відтінки. За допомогою періоду увиразнюються інші засоби експресивності – анафора, антитеза, градація, тавтологія, парцеляція тощо. Ці стилістичні засоби надають новелам змістовності, влучності, мистецької краси і глибини. Гідне подиву вміння новеліста простими словами, за допомогою однієї фрази давати і яскраву замальовку зовнішньої ситуації, й ілюстрацію внутрішнього стану ліричного героя, і своєрідну зав’язку колізії твору, і визначення темпу ритмічного малюнка. Синтаксис формує та визначає стиль. Це важливий чинник поетики Марка Черемшини як естетичної цілісності, що має свою специфіку, сприяє визначенню ідеї твору, єдності змісту і форми.

У підрозділі 3.3. “Ритмомелодика прозопоезій Марка Черемшини” доведено, що творчість Марка Черемшини надзвичайно оригінально поєднує модерні європейські віяння та глибинну народність, аж до етнографізму. Це виявилося і в темах, й в образах, і в окремих ситуаціях та художніх деталях.

Основою стилю Марка Черемшини стала оригінально трансформована народна творчість як невичерпне джерело поетичних форм. Майстерне, художньо доцільне використання багатств народної поезії, в поєднанні з гуцульським діалектом, надало творчості митця народного гуцульського колориту.

Новеліст найчастіше використовував форму народних тужливих плачів, вживаючи ритмізовану мову. Ритмізації мови досягав різними засобами – дієслівним римуванням, характерним для голосінь, рефренами, повторами, інтонаційним членуванням речень.

Витончена манера народних плачів, їх простота допомогли Марку Черемшині повно відтворити тогочасне становище села, правдиво передати тугу, сум душі, плач серця над замученим, “тихоньким, зарошеним деревищем-селом”.

У Марка Черемшини маємо не тільки звичайні голосіння, а художній твір, побудований на драматичній основі. Беручи зі змісту народних голосінь окремі мотиви, автор подавав їх у такій оригінальній композиції, в якій виражалась його яскрава художня індивідуальність. У голосіннях вживав речитативну форму, притаманну обом родам творчості – думам і голосінню.

Підкреслено, що мова голосінь, як і мова дум, урочисто-піднесена, патетична. У новелах знаходимо постійні епічні образи, поширені в колядках, билинах, думах і піснях, як, наприклад, синонімічні сполучення “срібло-злото”, синтаксична градація синонімічних виразів “дзвони гуділи, ревіли”, чисто епічний образ “мовня б’є”.

 Діалоги, монологи, полілоги, близькі фразеологією і лексикою до живої гуцульської говірки, в новелах письменника забарвлені ліризмом, подібні до ліризму народних дум, невольничих плачів і, особливо, голосінь. У окремих його новелах (“Зведениця”, “Чічка”,  “Село потерпає” тощо) майже відсутні сюжет, прямий зв'язок між оповідними частинами, епізодами, всебічне зумовлення поведінки героїв та інші елементи композиції. У таких випадках автор зосереджує свою увагу, в основному, на заключному, здебільшого трагічному епізоді спостереженої ним життєвої історії. Всі події, що зумовили цей епізод, висвітлені автором з позиції самого героя в пору найвищого напруження його душевних сил. Умінням глибоко проникнути в психологію дійових осіб і розкрити її у найкритичніші в їхньому житті хвилини письменник досягав високого рівня драматизму. Драматичне переживання героїв постійно супроводжується тужливим ліризмом.

У висновках синтезовано результати дослідження прози на її жанрових та мовно-стильових рівнях. З’ясовано художню специфіку прози Марка Черемшини у контексті літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Висвітлено принципи й особливості, прийоми і засоби художнього світу письменника. Осмислено поетику художнього слова. Доведено, що лише у контексті воно виявляє свою неповторність, має емоційну забарвленість, магію впливу на читача. Через новелістичне слово в особливо сконцентрованій формі виявляє себе художня цілісність тексту. Слово у Черемшини містить елемент емоційної оцінки дійсності; часто піднімається над своїм буквальним, словниковим значенням, народжується нова – поетична – виразність слова. Проблема новелістичного слова порушує питання “слово і жанр”.

Визначено роль художньої деталі. Вона увиразнюється до рівня символу, лейтмотиву чи творить художньо-емоційне ядро. Виділено два типи деталей: одиничні (пейзаж, портрет, інтер’єр тощо), які вживаються у вузькому контексті, і наскрізні, навмисне повторювані протягом усього твору, збірки, творчості.

З’ясовано, що назва новел Марка Черемшини концентрує властивості окремого слова і вбирає в узагальненому вигляді те, що згодом втілюється у всій художній системі. У Черемшининій поетиці заголовків виявилися риси, властиві його художній манері загалом: глибина проникнення в психологію героїв, виняткова правдивість і відвертість у зображенні реалій життя, особлива гармонія змістоформи, економія художніх засобів. У назві одночасно відображається і фокусується складний і багатогранний світ твору. Щодо сигніфікативної (інформаційно-змістової) функції назв художніх творів автора, то основну роль тут відіграє психологічний аспект алюзій.

На основі аналізу жанрово-стильової специфіки висвітлено оригінальність поетичної Черемшиненої новели. Вибір письменником певного жанру (казка, драма, поезія в прозі, діалогізована новела, ліризована новела, новелістична повість, епічне розлоге оповідання, образок, лірично-драматична новела з незвичайною подією) відбиває його ставлення до зображуваного й орієнтацію на певну літературну традицію. Жанровий аспект аналізу дає змогу виявити історично стійкі фактори й особливості авторського “я” у творі.

Доведено спорідненість між новелістичною жанровою формою та символом. Символічна форма зорієнтована на таке поетичне слово, яке поєднує алегоричність і символічність, глибину внутрішньої форми і прозорість зовнішньої, органічність і умисність тощо. Усі ці риси поетики новели зумовили її нахил до символізму, що виявляється у домінуванні рослинних та числових символів.

Підкреслено, що шлях до розуміння художнього змісту твору – це осягнення авторського задуму, виявлення авторської оцінки. Поняття авторської позиції ілюструє своєрідність опанування авторською думкою життєвого матеріалу, специфічність ставлення автора до своїх героїв, психологізм і автопсихологізм у його творчості. Авторська позиція чітко простежується у ліричних відступах, авторських резюме, назвах творів, монологах, діалогах, а також у формі оповіді.

Для малої прози Марка Черемшини найхарактернішою є така організація твору, коли наратор як носій певної думки максимально наближений до автора і є учасником змальованих подій. Не оформлений як конкретний образ, він є виразником авторського погляду на зображуване.

Марко Черемшина – оригінальний майстер психологічної оповіді, побудованої на взаємопереході: авторський голос – оповідач – герой.

З’ясовано, що образно-змістовим компонентом художнього твору є хронотоп, який посилює змістовно-смислову роль, естетичну функцію твору, концентрує увагу на його головній ідеї. Функція хронотопу, його специфіка як естетичної категорії домінує у єдності об’єктивного та суб’єктивного, матеріального та ідеального, реального та фантастичного. Просторово-часові координати в малій прозі Марка Черемшини (спогади, ретроспекції, психологічна суб’єктивація часу, замкненість простору, різноманітні часові перехрещення) є авторським форматом пізнання дійсності.

Досліджено специфіку образного мислення, стилетвірну функцію синтаксичних фігур, схильність до ритмізації, музичності. Основу поетичної тканини новел Марка Черемшини складають словесні образи, які пов’язані з праглибинами тексту, з феноменом національного світовідчуття, а також з індивідуально-авторськими естетичними й концептуальними принципами, з поетичною і філософською моделлю світу.

У роботі підкреслено ритмічність новел Марка Черемшини, однак, не так ритм (віршовий розмір), як мелодика є основою поетичності творів автора, структура якої визначається рухом ліричного почуття, вираженого і у тексті, й у підтексті. Синтаксично наспівана мелодика автора досягається різноманітними засобами, як-от: повтори окремих слів, словосполучень, однорідних членів речення, вживання надфразних єдностей, періоду, рефрена тощо. Завдяки синтаксичним фігурам, актуалізації найважливіших лексем, образів, новеліст виробляє власний стиль, свою манеру.

Всі засоби образності, система тропів, ритмічна організація, жанрово-стилістична специфіка творів Марка Черемшини свідчать про неповторну індивідуально-авторську манеру письменника, який посів почесне місце в літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття.