| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання роботи, об’єкт, предмет, окреслено методологічні й теоретичні засади роботи, розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значущість дослідження, наведено дані про апробацію роботи.
У першому розділі – «Історія вивчення жіночих типів у романі 1860-х років» – аналізується науковий стан проблеми, визначаються шляхи виявлення типології центральних героїнь у романі 1860-х років і методи дослідження.
Про особливу роль жіночих образів у романах Тургенєва пишуть усі дослідники його творчості – Г. А. Бялий, Г. Б. Курляндська, В. М. Маркович,
С. Є. Шаталов, Л. М. Лотман та ін. Образи Наталі Ласунської («Рудін»), Лізи Калітіної («Дворянське гніздо»), Олени Стахової («Напередодні») становлять особливий тип «тургенєвської жінки». Однак такі героїні, як Одинцова та Ірина Ратмирова, не належать до даного типу. Спробу створення типології тургенєвських героїнь було зроблено ще Д. М. Овсянико-Куликовським, який виділив два великих психологічних типи – «відносно-раціональні» та «ірраціональні». І типи, і різновиди всередині них учений виділяє в залежності від стадій «у розвитку жіночості, у процесі ошляхетнення і піднесення жіночої натури» на шляху «звільнення розуму, почуття і волі від гніту жіночості», яка була для нього синонімом «внутрішнього душевного рабства» і поступового отримання «широкої людяності», заснованої на приматі розуму.
При всій обмеженості позитивістських і раціоналістичних основ типології
Д. М. Овсянико-Куликовського деякі її компоненти виявилися продуктивними для подальшого тургенєзнавства. Саме він виділив серед героїнь «позитивного типу» особливу групу «сильних духом», яких і називають «тургенєвськими жінками». Вони мають риси, що збільшують «питому вагу жінки» в суспільстві. Для них властива «велика сила характеру, майже чоловічого, здатність до ініціативи і боротьби з перешкодами», «напружена робота думки й почуття». Кращими представницями цього типу є Наталя Ласунська і Олена Стахова.
Подальше тургенєзнавство не займалося типологією героїнь письменника. Але коли В. М. Маркович пропонує типологію героїв Тургенєва, засновану на типі їхніх взаємин зі світом, то в число «вищих», «життєва мета» яких «полягає в прагненні до ідеалу», включає на рівних правах Базарова, Рудіна, Олену Стахову і Лізу Калітіну. Характеристика В. М. Марковичем цієї категорії персонажів немов розвиває багато положень Д. М. Овсянико-Куликовського, але без його оцінювання.
«Тургенєвські жінки», будучи яскравим втіленням морально бездоганного типу, який шукає не тільки форм свого вияву, але й суспільно значущої реалізації, одночасно стали свого роду точкою відліку для характеристики жіночих образів у інших романістів 1860-х років. Дослідники часто відзначають типологічну спорідненість із «тургенєвськими жінками» Ольги Ільїнської та Віри у Гончарова
(В. О. Недзвецький, В. І. Мельник) або Лізи Бахаревої у Лєскова (І. В. Столярова,
І. П. Відуецька та ін.).
Набагато складніша ситуація з героїнями Достоєвського і Л. Толстого, що багато в чому пов’язано з новаціями письменників у галузі жанрової структури і концепції людини.
Відмінності статусу любові та любовної колізії в романі Достоєвського порівняно з іншими романами 1860-х років пов’язані передусім із тим, що «герой цікавить його як особлива точка зору на світ і на самого себе, як смислова і оцінююча позиція людини відносно самої себе і відносно навколишньої дійсності», що герой у письменника – «людина ідеї» (М. М. Бахтін). Ідея, що переросла в пристрасть, стає у Достоєвського ядром особистості й рушійною силою його поведінки. Але герої-ідеологи, яким «потрібно думку розв’язати», – це герої-чоловіки. Героїнь «теоретичного плану» в Достоєвського практично немає, за винятком, можливо, Дуні Раскольникової. Тому численні спроби визначити типологію героїв Достоєвського (Л. П. Гроссман, Г. М. Енгельгард,
В. Г. Одиноков, В. Д. Дніпров, Г. М. Фрідлендер, Г. К. Щенников) стосуються, як правило, персонажів-чоловіків. Спроби поділяти героїнь Достоєвського відносно православної ідеї так само підлягають сумніву, як і протиставлення «на тих, у яких переважає індивідуалістична спрямованість, і на тих, у яких це особистісне начало проявляється емоціями кохання і самовідданості».
Про типологію толстовських героїнь говорити досить складно, тому що Наташа Ростова, Анна Кареніна і Катюша Маслова дуже несхожі одна на одну, хоча, з іншого боку, героїні роману-епопеї очевидно представляють два жіночі типи, по-різному, але однаково близькі письменникові. Якщо Наташа Ростова викликає симпатії Л. Толстого своєю душевною чистотою, безпосередністю, поглядами на сімейне життя (О. Б. Тарасов), то княжна Мар’я являє собою «світ християнської доброчесності» (Г. Я. Галаган), «художнє втілення толстовського ідеалу жіночості з властивими їй висотою й красою морального почуття»
(А. Д. Тімрот). Точніше, очевидно, говорити про те, що Наташа і Мар’я втілюють у собі два різновиди одного типу. Адже при всьому тому, що герої Толстого «чинять найнаполегливіший опір типології» (В. Богданов), що вони мають «нульову семіотичність» (В. Халізєв), Наташа і Мар’я незмінно включаються в число «героїв справжнього життя» (О. В. Сливицька) або «проблемних персонажів»
(Л. Я. Гінзбург), створених «аналітичним шляхом» (П. П. Громов), з використанням «поетизації» (О. В. Сливицька, В. І. Камянов, В. Д. Дніпров).
Ю. М. Лотман пише: «У Толстого ми стикаємося з героями, які перебувають у просторі між добром і злом і які шукають шляхів вирватися зі світу зла і переміститися у світ добра, з героями саморозвитку і самооцінки, і з героями існування, яке не підлягає оцінці».
Дослідники по-різному оцінюють ступінь полемічності толстовських героїнь відносно типу «нової жінки» і проблем емансипації в романі Чернишевського «Що робити?», але самого акту полеміки не заперечують (Ю. К. Руденко,
А. П. Ланщиков, Г. Лесскіс, Г. Є. Тамарченко).
Інша справа – роман М. С. Лєскова «Нікуди» (1864). Про полемічність його та твору «Обійдені» (1866) стосовно роману «Що робити?» пишуть усі дослідники творчості письменника (Г. Є. Тамарченко, І. П. Відуецька, І. В. Столярова). Серед позитивних жіночих образів роману «Нікуди» найчастіше виділяють Лізу Бахареву, доля якої уявляється «як безпросвітно трагічна», оскільки прагнення й діяльність «справжніх нігілістів» (у термінології Лєскова) «історично безперспективні» (Г. Є. Тамарченко). Центральних героїв «Нікуди» сучасні дослідники розглядають як «типових романтиків», що прийшли до теорії соціалізму внаслідок «поетичних прагнень» (О. О. Горєлов), або як самотніх подвижників, котрі жертвують собою в ім’я «спільної справи», що нею заправляють ідейні спекулянти» (Є. О. Краснощокова).
Наведений матеріал доводить, що при всій різноманітності в романі 1860-х років розвивається декілька типів жіночих образів.
Перша спроба осмислити ці типи належить І. О. Гончарову. У статті «Краще пізно, ніж ніколи» (1879) він писав: «<…> у нас у літературі (так, я думаю, і скрізь) особливо два головні образи жінок постають у творах слова паралельно, як дві протилежності: характер позитивний – пушкінська Ольга й ідеальний – його ж Тетяна. Один – безперечне, пасивне вираження епохи, тип, що виливається, як віск, у готову панівну форму. Інший – з інстинктами самосвідомості, самобутності, самодіяльності. Тому перший ясний, відкритий, зрозумілий відразу <…> Інший, навпаки, шукає сам свого вираження й форми, й від того здається вередливим, таємничим, ледве відчутним <…> Це два панівних характери, на які в основних рисах, із різними відтінками, більш або менш поділяються майже всі жінки. Справа не у створенні нових типів – та корінних загальнолюдських типів і небагато, – а в тому, як у кого вони виявилися, як пов’язалися з життям, що їх оточує, та як останнє на них відбилося».
Незалежно від Гончарова і Достоєвський вказав на особливе значення в російській літературі «ідеального» типу, притому також у зв’язку з пушкінською традицією. Стверджуючи «гідність російської жінки», він указав «на ідеали, які визначилися в наших поетів, починаючи з Тетяни, – на жінок Тургенєва,
Л. Толстого».
На тлі цієї стійкої традиції досить сумнівним видається феміністичне виділення в пушкінському романі у віршах типів «Марії» та «Олени» – «смиренниці» та «спокусниці» (Дж. Даглас Клейтон).
Так склалося в літературознавстві ХХ століття, що гончаровська характеристика «ідеального» і «позитивного» типів була редукована до «активного» і «пасивного» з виразним оцінюванням обох. У результаті й пушкінська традиція, з якою пов’язують героїнь Гончарова (М. І. Пруцков,
Н. Д. Старосельська), Тургенєва (Г. А. Бялий, Л. М. Лотман), Л. Толстого
(А. Д. Тімрот, Г. Б. Курляндська), стала критерієм швидше оцінки, ніж реального аналізу. Адже героїнь роману 1860-х років відносять до пушкінської традиції на різних підставах (народно-національні начала етики, християнська самовідданість, моральна чуйність), але не на тих, котрі виділив як типологічні ознаки Гончаров.
Відома розмитість пушкінської традиції дала підстави Н. М. Старигіній полемічно протиставити цій традиції свою типологію жіночих образів, засновану на християнських уявленнях про душевний стан людини. Однак її типологія так само вразлива, як і та, що відкидається. Героїні, «багаті на сучасні ідеї», ніяким чином не дорівнюють «пристрасним» навіть за типом душевного стану: Олену Стахову неможливо визнати однотипною з Іриною Ратмировою або Настасією Пилипівною. Важко знайти серед героїнь 1860-х років таких, «які роблять кар’єру». Визначення типів «природні» і «протиприродні» носить оцінний характер і ґрунтується на приблизних підставах.
На наш погляд, неупередженого аналізу вимагає трансформація пушкінської традиції в романах Гончарова і Тургенєва. Її можна простежити на змінах, які в їхній структурі зазнає «онєгінська модель» та «ідеальний» тип героїні.
Гончаровська характеристика «ідеального» типу дозволяє побачити його модифікації в героїнях Чернишевського, Лєскова і Л. Толстого, хоча в Лєскова вони ускладнені прямою полемікою з «новою жінкою» та етичною програмою Чернишевського, а у Л. Толстого – послабленням типологічних прикмет і посиленням індивідуально-особистісних.
Романи Тургенєва і Достоєвського дозволили виділити ще один тип героїнь, різноманітні модифікації якого об’єднуються домінуванням гордості у взаєминах із людьми та світом.
Поставлене завдання – виділити типологію жіночих образів у романі 1860-х років – вимагало використання проблемного аналізу в поєднанні з елементами порівняльно-історичного аналізу – і генетичного, і типологічного, як його визначили М. І. Пруцков і Д. Дюришин. У сучасному літературознавстві генетичний (контактний) підхід пов’язується з поняттям «інтертекстуальності», яке в даному випадку означає «властивість твору асоціюватися з іншими творами»
(Н. В. Корабльова, Н. А. Фатєєва).
У другому розділі – «Пушкінські традиції та типи героїнь у романах
І. О. Гончарова і І. С. Тургенєва 1860-х років», – який складається із трьох підрозділів, показано, що типологічна близькість героїнь «Обломова», «Обриву», «Рудіна», «Дворянського гнізда» і «Напередодні» багато в чому пояснюється їх приналежністю до «ідеального» типу і функціонуванням у межах більш або менш вираженої «онєгінської моделі».
У першому підрозділі – «Онєгінська модель» та її трансформація в романах І. О. Гончарова «Обломов» і «Обрив» – підкреслена співприродність характерів Ольги Ільїнської та Віри, у яких «інстинкт самосвідомості, самодіяльності» виявляється в незалежності особистості, внутрішньому відчуженні від загальноприйнятого й традиційного, у відстоюванні своєї свободи. Полюбивши, героїні повністю, хоча й не безрозсудно, віддаються своєму почуттю, завжди більшому, ніж тільки пристрасть, але отримують «урок», різною мірою драматичний, однак такий, що завжди змінює їх життя та самосвідомість.
Розуміння Ольгою кохання як обов’язку, як прагнення врятувати Обломова своїм коханням, як «уроку, призначеного згори», призводить до перерозподілу компонентів «онєгінської моделі»: «уроком» стала не повчальна відповідь героя на любовний порив героїні, а її кохання, що рятує і виправляє, що приносить їй і радість, і горде милування собою.
Віра, розпізнавши переконання Волохова, також «гордо намріяла» змінити їх коханням. Ця відроджуюча місія кохання відрізняє «ідеальних» героїнь Гончарова від пушкінської Тетяни і змінює їх місцезнаходження в «онєгінській моделі». У зображенні Віри розвинено інший бік тетянинсько-«ідеального» типу – його «таємничість, маловідчутність». В «Обриві» ця особливість типу реалізовувалася через тріаду «русалка – статуя – змія» (А. Фаустов). Фінал роману повертає до «онєгінської моделі» не стільки листом Марка, згодним навіть вінчатися, і відмовою Віри, скільки незавершеністю її сюжету – відкритим фіналом.
У другому підрозділі – «Особливості «ідеального» типу героїнь у романах І. С. Тургенєва» – відзначено генетичну спорідненість «тургенєвських жінок» із пушкінською Тетяною, а також їх героїчність і трагічність унаслідок морального максималізму і невблаганної категоричності ідеалу, що висувається як норма.
Елементи «онєгінської моделі» в «Рудіні» йдуть до фабульної схеми (поява в маєтку неординарної особистості; захоплення нею героїні; освідчення; «урок», піднесений героєм; одруження за обов’язком), а у «Дворянському гнізді» визначають співвідношення героїв як особистісно-діяльного та морально-відповідального начал у житті нації (Онєгін і Тетяна – «російський європеїзм» і «російська душа»), а також ситуацію вибору, у яку поставлена Ліза, і її вирішення.
Проаналізоване протиставлення характерів і натур Лізи Калітіної та Олени Стахової призводить до думки, що це протиставлення знадобилося письменникові, аби показати, що справа не в характерах, а в законі буття, який виключає людське щастя. Якщо Ліза спочатку передчуває цей закон, то Олена усвідомлює його в результаті трагедії, що відбулася з нею.
Героїні Тургенєва, які належать до «ідеального» типу, гостріше за інших переживають недосяжність гармонії в дисгармонійному світі і стають по-справжньому трагічними героїнями.
У третьому підрозділі – «Тип «гордої красуні» в І. С. Тургенєва» – відзначено парадокс: «онєгінська модель» і співвідношення двох жіночих типів з’являються в письменника в романах «Батьки і діти» і «Дим», у яких немає героїнь «ідеального» типу.
Анна Сергіївна Одинцова та Ірина Ратмирова являють собою начерк і повний розвиток нового для письменника типу, що співвідноситься з «гордими красунями» Достоєвського за суперечністю складних характерів, за зіткненням у них пристрасті й розуму, за деякою часткою інфернальності.
Якщо визначальною рисою Анни Сергіївни є абсолютна врівноваженість, свого роду гармонія спокою, що прикрашена сміливою уявою та ілюзією бажання кохання, то Ірина є уособленням «невідомого» – пристрасті, що захоплює, підкоряє та вбиває людину.
Епізод із Базаровим дозволив Анні Сергіївні «себе пізнати», «дійти до відомої межі»та «побачити за нею навіть не безодню, а порожнечу». Пристрасть-безодня налякала героїню і примусила вибрати спокій.
Ірина Ратмирова переступила межу, але зібралася при цьому зберегти становище в суспільстві. Аура «темного», «холодного», «отруйного» оточує героїню, виявляючи ірраціональну та руйнівну природу пристрасті.
У третьому розділі – «Суперечки навколо емансипації та жіночі типи в романах М. С. Лєскова і Л. М. Толстого», – що складається з двох підрозділів, показано, як у ході полеміки з «новою жінкою» Чернишевського відбувалося формування жіночих типів у романах Лєскова «Нікуди» та «Обійдені» і як формувалися жіночі образи в романі Л. Толстого «Війна і мир» поза подібною полемікою, але в контексті суперечок про емансипацію.
У першому підрозділі – «Спростування і перевірки: формування жіночих типів у М. С. Лєскова в полеміці з М. Г. Чернишевським» – з’ясовано, що, перевіряючи шлях Лізи Бахаревої дійсністю, Лєсков показує, з одного боку, самотність і нерозуміння «справжніх нігілістів» у колі «очманілих шавок», а з іншого – небезпеку безкомпромісного дотримування ідей, що в результаті призводить до трагічної безвихідності героїні. В образі Лізи, що володіє всіма ознаками, які зближують її з тургенєвським варіантом «ідеального» жіночого типу, цей тип втрачає «ідеальність». З іншого боку, Женні Гловацька, що входить до роману як представниця «позитивного» типу, одухотворюється і знаходить те невдоволення часом і собою, з якого починають зазвичай представниці «ідеального» типу.
Дора як модифікація «ідеального» типу близька героїням Гончарова. Вона мислить своє кохання як допомогу Долинському й свого роду «відновлення» його особистості. Ця думка наповнює Дору такою ж гордістю, як і Ольгу Ільїнську. У романі «Обійдені» на перший план висувається перевірка етичної ситуації, зображеної в романі Чернишевського. В образі Дори, яка не зуміла з позиції раціоналістичної теорії розумного егоїзму вирішити моральну проблему, названий жіночий тип «деідеалізується», що також пов’язано і з амбівалентним характером оцінки особистості в Лєскова. Анна Михайлівна багатьма рисами своєї натури нагадує Женні Гловацьку, оточуючі визнають її жіночість, незбагненність її внутрішнього світу, але цей лєсковський образ і більш схематичний, і більш ідеалізований. Як і в «Нікуди», трагічна доля Дори раптом освітила по-новому існування Анни, відкрила його рутинність. Але, з іншого боку, духовна «міцність», спокійне благородство Анни Михайлівни відтіняє руйнівну стихію пристрасті Дори. Якщо в романі «Обрив» притча про Марію та Марфу використовується Гончаровим традиційно (хазяйновита, віддана «земним», буденним турботам і радощам Марфенька протиставлена Вірі, яка шукає істини, життя духу), то використання Лєсковим притчі показує співвіднесеність Марфи та Марії: «шукаючі» Ліза, Дора та «земні» Женні, Анна Михайлівна доповнюють одна одну в пошуку гармонії та істини й усвідомлюються письменником то через одну, то через іншу з євангельських сестер.
У другому підрозділі – «Спростування через затвердження: жіночі типи в романі Л. М. Толстого «Війна і мир» – аналізуються образи двох героїнь, які належать до «ідеального» типу (Наташі Ростової та Мар’ї Болконської), що демонструє багатство і неоднаковість самого ідеалу. Однак героїні Толстого по-іншому «ідеальні», ніж героїні Тургенєва і Гончарова: вони не є носіями вищої духовної істини, хоча без їхньої духовної праці ні Андрій, ні П’єр не дійшли б «до нового розуміння сенсу життя» (Г. Я. Галаган).
На перший погляд, природна, переповнена радістю життя, артистична Наташа, «яка не удостоює бути розумною», протиставлена інтелігентній, однак некрасивій Мар’ї. Але ми показали, що безпосереднє співвідношення героїнь у романі інше: воно починається зі взаємного неприйняття в першу зустріч – через часто схожі драматичні випробування – до зустрічі-дружби, заснованої на щиросердному взаєморозумінні та засвоєнні духовного досвіду одна одної. Причина взаємного неприйняття таїться в «сліпоті» обох, причому в самій «сліпоті» героїнь багато спільного: обидві оцінюють людей, виходячи з власного благородства, душевної чистоти та природності / інтелігентності; і обидві вважають свої критерії оцінки єдиними; обидві не передбачають наявності в людях «іншого» і «чужого». На шляхах подолання «сліпоти» одній треба подолати той егоїзм, без якого, за словами Наташі, у людини «все віднімається» і вона залишається «пустоцвітом», а другій – повноту самопожертви і максималізм етичних оцінок. У моменти кризи стійкого світоставлення і самопізнання героїні переживають типологічно схожі «стани двоїння» (Анатоль Курагін; покинутий рідний будинок під час війни 1812 року; смерть близьких). Після всього пережитого між Наташею і княжною Мар’єю встановлюється «пристрасна й ніжна дружба» внаслідок істотного особистісного «прирощення» (у Наташі – морального обов’язку, співчуття, християнських заповідей; у Мар’ї – радості життя, права на кохання і щастя). Взаємозбагачення натур героїнь не означає втрати ними індивідуальності, що особливо чітко позначається на подружніх стосунках у двох щасливих родинах. Стосунки Наташі і П’єра являють собою повну взаємну гармонію. Щастя родини Ростових ґрунтується на іншому. З одного боку, на «почутті здивування», яке Мар’я викликала в чоловіка своєю «душевністю», «недосяжним для Миколи піднесеним, моральним світом», з іншого – на делікатності Мар’ї, яка замовчує багато з того, що переживає сама, але що недосяжне чоловікові. Однак духовна дистанція не розділяє, а з’єднує подружжя. Дві героїні Л. Толстого по-своєму доповнюють одна одну, «об’єднуються» та об’єднують родину і весь світ в одне гармонійне ціле, утверджуючи цим своє призначення.
Елементи полеміки з ідеями жіночої емансипації, очевидні і в самому романі (особливо в епілозі при зображенні двох родин, які мешкають в одному будинку), і в процесі пошуку «своєї» героїні (в романі «Сімейне щастя»), свідчать про те, що культурний контекст позначався на формуванні жіночих типів у російському романі 1860-х років не тільки прямо, а й опосередковано.
У четвертому розділі – «Особливості жіночих типів у романах
Ф. М. Достоєвського 1860-х років» – доведено, що провідним типом у письменника був тип «гордих» жінок, що з’являється в кількох модифікаціях.
У першому підрозділі – «Формування жіночих типів у творчості
Ф. М. Достоєвського» – показано, що відбувалося воно в романах «Зневажені і скривджені» та «Злочин і кара», тоді як «Ідіот» і романи 1870-х років демонструють розвиток типів, які вже склалися.
У «Зневажених і скривджених» усі три центральні жіночі образи належать до «гордих» – Наташа, Неллі і Катя. Незважаючи на вікову різницю, Наташу і Неллі об’єднує типологічна близькість долі і «егоїзм страждання». Катя, яка уособлює «роздвоєння дитини і мислячої жінки», близька обом героїням: «жінка, що розмірковує», споріднює її з Наташею, а «дитина, яка замислюється», – з Неллі. Це поєднання пояснює як захоплення Каті «пропагандними» розмовами, так і дитячу наївність, з якою вона намагається вирішувати серйозні моральні проблеми.
У «Злочині і карі» чіткіше постають дві модифікації типу «гордих» і тип «покірливої».
Катерина Іванівна – це немов дорослий варіант долі й характеру Неллі, але з новими смисловими відтінками. Яскраво виражена «гордість бідних» як єдиний спосіб утвердження достоїнства особистості, але з огляданням «на інших», у поєднанні з «дитячістю» як прагненням негайної справедливості зумовлює трагічну суперечливість героїні та тягне її до бунту відчаю та безсилля. Представлений образом Катерини Іванівни різновид типу – «гордості бідних» – з такою силою в подальшій творчості Достоєвського не повторився.
Образ Дуні Раскольникової відкриває типологічну низку «гордих красунь» у п’ятикнижжі. Домінантою характеру героїні є поєднання гордості з жертовністю, сили, рішучості – з моральною цнотливістю. Історія стосунків героїні зі Свидригайловим виявляє, з одного боку, її моральну бездоганність, а з іншого – спробу «врятувати» цю пропащу людину, тобто дія в дусі героїнь Гончарова або Дори Лєскова.
Образи Дуні та Соні Мармеладової створені письменником з «огляданням» на образ Мадонни Рафаеля (К. Баршт). Але якщо в характері Дуні органічного поєднання гордості й жертовності не вийшло, то в «покірливій» Соні жертовність природно перетікає в активність особливого роду: героїню Достоєвський позбавляє яскраво вираженого особистісного начала, але дозволяє замість цього віддавати своє «Я» «всім і кожному неподільно й самовіддано». Христоподібна Соня, у якої ослаблений «закон особистості», сприймається в сучасному світі як юродива. Але саме вона виконує в романі «софійну функцію» посередника, носія «Божественного світла», тобто через неї вирішується найважливіше для Достоєвського завдання – «відновлення загиблої людини, задавленої несправедливо тягарем обставин, застою століть і суспільних забобонів».
У другому підрозділі – «Модифікації типу «гордих» у романі «Ідіот» – представлено аналіз образів Настасії Пилипівни та Аглаї, які структурно посідають набагато вагоміше місце, ніж в інших романах п’ятикнижжя, оскільки у стосунках із цими героїнями розкривається і специфіка «подвійного кохання і двоїння в коханні» в Достоєвського (М. Бердяєв), і трагічна доля «позитивно прекрасної людини» в сучасному світі.
На противагу сучасним дослідникам (Л. Левіній, Т. Касаткіній, С. Янг) у дисертації показано, що, заперечуючи провинність Настасії Пилипівни, Мишкін не узурпує права відпускати гріхи, а надає героїні єдиний шанс для духовного відродження. Визнання ж нею провини тягне за собою, з одного боку, образу і прагнення помсти, а з іншого – сором гордої жінки, який штовхає її на нерозсудливі вчинки. Доведено, що забути образу й пробачити для Настасії Пилипівни означає зруйнувати засади свого світоставлення, а тому «егоїзм страждання» переростає в неї в «безперервну свідомість ганьби» як «жахливу насолоду» та форму помсти, котрі підживлюються вчинками «божевільної».
В Аглаї «дитячість» і чистота поєднуються з безмежною гордістю «скаженої жінки», у якої «розум без серця». Гордість в Аглаї часто переростає в гордовитість, а острах видатися смішною примушує її виставляти інших, князя Мишкіна передусім, у смішному та образливому для них вигляді. Усвідомлюючи, що князь несе з собою правду буття, зрозуміти його до кінця, а тим більше прийняти його правду Аглая не може. Звідси – фінал героїні, що означає її духовну смерть.
Обидві «горді» героїні «Ідіота» – це трагічні героїні, з яких одна – «мучениця гарячого серця», а інша – «мучениця розуму» (Є. Г. Буянова).
У висновках запропоновано загальну типологію центральних героїнь російського роману 1860-х років.
Аналіз показав, що провідним типом є «ідеальний», як його визначив Гончаров, тобто «самобутній», «самодіяльний», який шукає «форм свого вираження». До цього типу належать передусім гончаровські Ольга і Віра, тургенєвські Наталія Ласунська, Ліза Калітіна та Олена Стахова. Героїнь об’єднує висота морального ідеалу й прагнення втілити його незалежно від того, пов’язаний він із традиційними духовними цінностями (як у Лізи Калітіної) чи з новими суспільними віяннями (як у Віри або, по-іншому, в Олени Стахової). Прагнення втілити ідеал надає героїням активності, знов-таки незалежно від того, реалізовується вона у спробах «урятувати» героя (Ольга, Віра), у готовності йти за/з ним (Наталія, Олена) або у вірності своїм переконанням (Ліза).
За названими ознаками до «ідеального» типу тяжіють Віра Павлівна Чернишевського, Ліза Бахарева і Дора Лєскова, Соня Мармеладова Достоєвського.
Усередині типу Віра Павлівна контрастно протистоїть Олені Стаховій, оскільки Чернишевський дозволив своїй героїні успішно поєднати особисте щастя і спільну справу в універсальній гармонії. Значення щастя й спільної справи в Чернишевського диктується ідеями революції та соціалізму, а їх досягнення забезпечується на основі теорії «розумного егоїзму» (або «розрахунку вигід»).
Ліза Бахарева і Дора в Лєскова, будучи представницями «ідеального» типу, дуже близькими «тургенєвським жінкам», своєю трагічною долею перевіряють основні положення та ідеали, втілені в «Що робити?». Негативний результат перевірки позначається на типі героїнь – вони починають втрачати «ідеальність».
За висотою морального ідеалу, за самовідданим прагненням йому слідувати, за надзвичайною моральною активністю, з якою Соня Мармеладова намагається «врятувати» Раскольникова, – вона, безсумнівно, належить до «ідеального» типу. Відрізняє героїню Достоєвського від типу не «покірливість», яка властива всім героїням із християнськими ідеалами (Лізі Калітіній, Мар’ї Болконській), а соціальна доля і деяка розмитість особистісного начала (при всьому її концептуальному значенні).
Тургенєвські та гончаровські героїні «ідеального» типу очевидно розвивають пушкінські традиції, хоча міра відображення «онєгінської моделі» в структурі романів коливається від високої в «Обломові» та «Обриві» до незначної в «Рудіні» та «Дворянському гнізді».
Характерне для пушкінського роману у віршах поєднання двох жіночих типів, «ідеального» і «позитивного», повною мірою розвивається в романах Гончарова, але набуває додаткових смислових значень. Якщо в «Обломові» Ольга Ільїнська і вдова Пшеницина протиставлені як поезія і проза кохання, як його піднесено-духовне й буденно-земне начала, то Віру і Марфеньку в «Обриві» співвіднесено з Марією і Марфою сучасного життя. У перших трьох романах Тургенєва героїням «ідеального» типу ніхто не протиставлений. У «Батьках і дітях» і «Димі», де центральним героїням протиставлено представниць «позитивного» типу (Катя, Тетяна Шестова), немає «ідеальних» героїнь.
Протиставлення в романах Лєскова двох типів має дуже істотне, але відмінне від традиційного значення: у міру того як зазнають свого роду «деідеалізації» Ліза Бахарева або Дора – прибічниці традиційних моральних цінностей, Женні і Анна Михайлівна, навпаки, одухотворюються. У Лєскова асоціюються з євангельською Марією цілком «земні» Женні і Анна Михайлівна, а Ліза і Дора, які пориваються до ідеалів, виявляються «багатослівними Марфами».
При безперечній приналежності центральних героїнь «Війни і миру» до «ідеального» типу вони постають у романі передусім як яскраво виражені особистості з дуже відмінними один від одного характерами і світоставленням, жоден із яких, по суті, не є «ідеальним». Інша справа, що героїні, обмежені сферою кохання та сім’ї, здійснюють головне, на думку їх творця, призначення жінки – викликати й підтримувати в чоловікові все краще, а також зміцнювати зв’язок сім’ї, поколінь і світу в одне гармонійне ціле.
Не менш значним, ніж модифікації «ідеального» і «позитивного» типів, став у російському романі 1860-х років тип «гордих» героїнь. Цією умовною позначкою ми об’єднуємо Анну Сергіївну Одинцову та Ірину Ратмирову в Тургенєва з героїнями «Зневажених і скривджених», «Злочину і кари» та «Ідіота» Достоєвського, хоча й у цьому типі виникають свої різновиди.
Одинцова та Ірина в Тургенєва є, на відміну від «тургенєвських жінок», особистостями з цілком сильними характерами, які зробили свій вибір, але все-таки ще намагаються пізнати невідоме – пристрасть. Якщо ситуація вибору, котра неминуче виникає при цьому, обернулася відмінними результатами, то вторгнення героїнь у життя чоловіків виявилося незмінно руйнівним.
У Достоєвського тип «гордих», як показав аналіз, є головним. Він формується в «Зневажених і скривджених» і «Злочині і карі», а повного свого розвитку набуває в «Ідіоті». Усередині цього типу виділяються різновиди носіїв «гордості бідних» (Неллі та Катерина Іванівна Мармеладова як «дорослий» варіант особистості, трагедії й долі «російської Міньйони») і «гордих красунь» (Дуня, Аглая, Настасія Пилипівна). Незважаючи на те, що «головним героєм роману жінка в Достоєвського ніколи не була» (М. Бердяєв), що стосунки з нею з’являються лише як «акт трагедії чоловічого духу» (М. Бердяєв), оцінює письменник своїх героїнь, виходячи з тих самих духовно-моральних критеріїв, що й героїв. Як було показано, трагедія Аглаї та Настасії Пилипівни в тому ж, у чому й інших персонажів «Ідіота», – у «самості», «гордовитому відокремленні», у небажанні й неможливості поступитися своїм «я» заради іншого.
Достоєвський багато в чому переглянув сюжетні ходи російського роману і типи героїнь, що склалися в ньому, але критерії їх оцінки, по суті, збігаються з тими, що панували в усій російській літературі (висока моральність і духовність, людяність і природність). Виходячи з цих критеріїв, героїні російського роману, особливо роману 1860-х років, сприймаються як «ідеальні» й справді можуть уважатися одним із найяскравіших втілень profession de foi та національної специфіки російської літератури.
Запропонована типологія дозволяє усвідомити зміни в літературному процесі 1850–1860-х років. У романі другої половини 1860-х років чітко спостерігається перенесення уваги художників з типу на індивідуальну особистість. Про це свідчать, як нам здається, і відмова Тургенєва в «Батьках і дітях» та «Димі» від уже звичного для нього жіночого типу, і «розмивання» типів у Лєскова, і надзвичайні труднощі у спробах типологізувати героїнь Л. Толстого і Достоєвського. Подібні зміни відбуваються і в типології чоловічих образів, що виявляє, на наш погляд, зміни в художньому мисленні епохи. Через це типологія персонажів може розглядатися як один із критеріїв (і моделей) літературного процесу.
Савина Т. В. К вопросу о типологии женских характеров в романе Достоевского «Братья Карамазовы» // Литературная Россия: от древности до современности. Сб. науч. статей. – Орел: ОГУ, 2001. – С. 77.
|
