ФЕНОМЕН \"ПОДПОЛЬЯ\" В ПОЭТИКЕ Ф.М. ДОСТОЕВСКОГО: АРХЕТИПИЧЕСКОЕ И ТИПОЛОГИЧЕСКОЕ : ФЕНОМЕН \"ПІДПІЛЛЯ\" У ПОЕТИЦІ Ф.М. ДОСТОЄВСЬКОГО: архетипічне і типологічне

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність даної роботи, визначаються її мета, об’єкт, предмет та методи дослідження; викладаються сутність наукової новизни та практичне значення отриманих результатів; вказується, де і у скількох наукових працях було оприлюднено ці результати; розкривається структура дисертаційного дослідження.

У першому розділі "Повість Ф.М. Достоєвського "Нотатки з підпілля" в науковому висвітленні критиків, філософів, літературознавців", який складається з трьох підрозділів, з'ясовується стан вивчення проблематики твору Достоєвського у вітчизняній та зарубіжній науці з періоду перших відгуків на нього дотепер (перший та другий підрозділи); теоретично аргументується напрямок дослідження творчої спадщини письменника з точки зору втілення в ній "підпільного" феномена як архетипічного за природою (третій підрозділ).

В дисертації підкреслюється, що повісті "Нотатки з підпілля" було віддано належне не відразу після видання, а лише кількома десятиріччями пізніше – на межі ХІХ–ХХ століть – у філософській критиці, де автор вперше постав не в традиційній ролі співця "зневажених і скривджених", а як відкривач метафізичних цінностей (В. Розанов), котрий остаточно розірвав з гуманізмом Бєлінського (М. Бердяєв). За тридцять років, що минули з часу смерті Достоєвського, у Росії в цілому склався релігійно-філософський підхід до вивчення його творчості, де "Нотаткам з підпілля" приділялося важливе місце. Водночас у середовищі російської еміграції починалися спроби аналізу прози письменника з погляду різних гуманітарних наук і, зокрема, психоаналізу; при цьому характер "підпільної" людини кваліфікувався як архетипічний, що висвітлював центральну проблему художнього світу автора (А. Бем). Однак жоден із зазначених підходів не набув свого подальшого розвитку через різко негативну оцінку повісті на Першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934 р.), яка надовго закріпилася в радянському літературознавстві. Це положення почали обережно виправляти лише в останній чверті ХХ століття, а остаточне подолання упередженості щодо цього твору стало можливим лише в сучасну епоху.

У Європі перші переклади "Нотаток з підпілля" з'явилися в середині 1880-х років. У 1887 р. з цим твором познайомився Ф. Ніцше, який, у зв’язку з цим, і відкрив Заходові Достоєвського як мислителя. Ідеї Ніцше сприяли розкриттю філософської глибини героїв російського класика, але й зумовлювали трактування його творчості з усіма особливостями, притаманними ніцшеанському світогляду. Під час розпаду натуралізму на ряд самостійних течій і становлення модерністських тенденцій у мистецтві, увага до повісті Достоєвського на Заході не тільки не слабшала, але й підсилювалася. До тексту "Нотаток з підпілля" зверталися як до канонічного – тобто такого, що розкриває "приховані глибини свідомості та буття" (Д. Франк). Таким чином у XX столітті феномен "підпілля" вплинув на творчість багатьох зарубіжних письменників, чий творчий доробок нараховує низку “підпільних парадоксалістів” (Салавен Дюамеля, Кламанс і Тарру Камю, Джо Кристмас Фолкнера, Сомерс Лоуренса, Олівейра Кортасара, Боб Слокум Хеллера та ін.).

Останнє десятиріччя ХХ століття відкрило початок сучасного періоду вивчення творчої спадщини Ф.М. Достоєвського. Бібліографічні огляди 1990-х – 2003-го років свідчать про те, що й досі інтерес учених до повісті "Нотатки  з підпілля" є досить стабільним. Бібліографія сучасних публікацій з проблематики даного твору нараховує близько 100 праць, а їх загальна кількість сягає приблизно 300 найменувань.

Здійснений в дисертації розгляд цих досліджень свідчить про те, що найбільш значимі напрямки сучасного періоду вивчення повісті Достоєвського, як і раніше, пов’язані з філософським осмисленням даного твору та аналізом його впливу на ідейно-художній розвиток значної кількості видатних письменників ХХ століття.

Проблеми волі людського духу і необхідності особистого усвідомлення й випробування моральної природи людини, трагедія буття і людської відповідальності, втілені в повісті Достоєвського, визначають багатство її філософського змісту і зв'язок з філософською традицією в цілому; при цьому немає сумнівів, що втілена в головному герої повісті Достоєвського модель "підпільної" поведінки має архетипічну природу і відображує риси щонайменше двох з первісних образів за систематикою Юнга: Тіні (“другої сторони душі”, негативної латентної частки особистості, яку свідомість бажає не помічати) і Самості (особистого первину, який вміщує "принцип визначення себе в цьому світі").

Наголосимо, що, визначаючи поняття архетипу, К.Г. Юнг неодноразово підкреслював його надперсональну природу і виключно формальний, а не змістовний характер. Архетипи – це не самі образи, а лише схеми образів, їх психологічні передумови, їх можливість. Змістовну характеристику первісний образ міг отримати лише тоді, коли, актуалізуючись у свідомості, наповнювався матеріалом свідомого досвіду. А це могло здійснюватися у творчому процесі, під яким Юнг розумів "позасвідоме оживлення архетипу" та його "трансформацію на мову сучасності, завдяки чому кожний стає здатним віднайти підхід до найглибших джерел життя".

Незважаючи на те, що поняття "архетип" у сучасному розумінні дещо змінилося (наприклад, Є. Мелетинський фактично ототожнює його з поняттям мотиву; С. Абрамович, на відміну від Юнга вважає, що архетип "вміщує в собі начало моральної оцінки"), юнгівська архетипна теорія не втрачає актуальності для літературознавства і тепер.

Також треба додати, що для дослідження архетипічних образів ґрунтовне значення, окрім архетипної теорії Юнга, мають теоретичні засновки М. Бахтіна і А. Бема.

Зокрема М. Бахтін, вважаючи, що "...в жодному з романів Достоєвського немає діалектичного становлення єдиного духу, загалом немає становлення", а є наявність "не усунутого діалектично протистояння багатьох свідомостей, які не зливаються у єдність духу, що становиться", і представляючи образ церкви – "спілкування душ, що не зливаються, де зійдуться і грішники і праведники, де багатоплановість переноситься у вічність", – як такий, до котрого "тяжіє" світ Достоєвського, по суті висуває критерії "архетипічності" образу: архетипічним той стає лише тоді, коли, по-перше, в ньому відображені дані апріорі, первісні та незмінні архетипічні риси, а по-друге, – коли він має зв’язок с сакральними джерелами, закріплений у них.

А. Бему, що відзначав важливість "підпільного" героя для поетики Достоєвського, а також те, що, висвітлюючи цей образ, письменник "кожного разу... представляв ... його інший психологічний різновид", по суті, належить ідея про типологічне осмислення феномену "підпілля" у творчості письменника.

Отже, враховуючи теоретичні засади архетипного розуміння літературного образу та ознаки його "архетипічності", а також виходячи з різновидів існуючих дослідницьких напрямків архетипного підходу в літературознавстві, ми трактуємо головного героя повісті "Нотатки з підпілля" як архетипічний образ. При цьому зауважимо, що в досвіді живого літературного персонажу Достоєвського архетип Тіні втрачає свою архетипну амбівалентність і набуває глибокого етичного змісту: моральне відокремлення, "підпілля" стає у творчості письменника опозицією іншій архетипній категорії – "соборності", первісною основою якої можна вважати найвищий варіант Самості, котрий передбачає синтез особистого із загальним. А оскільки Самість здатна перетворюватись, остільки вона може служити передумовою духовного відродження людини. Без сумніву, наявність даної опозиції, архетипічне відображення "підпільної" поведінкової моделі у світовій літературі та закріпленість "підпілля" в Євангелії (як антихристиянський стан, "підпілля" корелює з євангельським образом Пекла – "підземного" царства, де володарює Сатана) дають вагомі підстави для розгляду "підпільного" героя як архетипічного образу.

Поряд з цим, ієрархія найпростіших складових часток даного образу (тобто, його властивостей) та своєрідність їх втілення в образній системі Достоєвського зумовлює також і можливість типологічного дослідження "підпільного" феномена. Все це і здійснюється в межах реферованого дослідження.

У другому розділі "Феномен "підпілля" та його архетипічне втілення", який містить три підрозділи, наводиться дослідження "підпільного" феномена як складного, багатоликого явища; на матеріалі повісті "Нотатки з підпілля" визначається поведінкова модель людини з "підпілля" (перший підрозділ), а  реалізація властивостей архетипічного образу "підпільного" героя простежується в романах "Злочин і кара" (другий підрозділ) та "Ідіот" (третій підрозділ).

Слід зазначити, що проявами “підпільного” феномена є соціальне відчуження (перебування у соціумі здається “підпільному” героєві абсурдним); психологічне відчуження (як форма особистої хвороби), духовне відчуження (як антихристиянське почуття, "бісівщина", що обумовлює намагання розхитати самі основи світобудови, духовні первини особистості).

Ми підкреслюємо, що "підпільний" герой є не тільки "людиною російської більшості" (визначення Достоєвського), він  виражає тип людського світогляду, що присутній за всіх часів і в будь-якому суспільстві.

Вистраждані погляди людини з "підпілля" про нездатність раціоналістичного самопізнання та життєвого устрою лише на розумових засадах можна розглядати як спростування відомих засновок Сократа про самопізнання і про неможливість вибору для себе злого, свідомої відмови від блага.

Рух плину свідомості героя повісті логічно порівняти з арістотелевим рухом: проголосивши ірраціональне гарантом особистої свободи від "двічі по два" – законів природи, – він, разом з тим, був змушений будувати свою життєву драматургію згідно з арістотелевими канонами, що визначені в "Поетиці". За нею у сюжеті не повинно бути нічого ірраціонального.

Духовне саморозкриття героя "Нотаток з підпілля" нагадує те, що висловлював у своїй "сповіді" Руссо. Подібно до того, як останній знаходив насолоду й виправдання у саморозкритті, "підпільний" герой  відчував хтиву насолоду від розкриття своєї жалюгідності. Сама його відвертість, як правильно зазначав Ю. Лотман, була синонімом закоханості у себе; в його духовному оголенні відчувалося деяке свято сластолюбного егоїзму.

Філософськи ідеї повісті Достоєвського є змістовно близькими також ідеям німецької класичної філософії, а саме – Гегеля. Образ "підпільного" героя може послугувати яскравою ілюстрацією думок з "Феноменології Духу" Гегеля та інших його праць про "розірваний" тип свідомості та його суперечності, що викликають страждання, про природу злого  як духу, який дійшов до меж крайньої уособленості тощо.

В дисертації підкреслюється, що архетипічні якості, які утворюють модель "підпільної" поведінки, виявляються в герої Достоєвського на двох рівнях втілення: у широкому розумінні "підпільного" феномена – на рівні загальної вираженості "підпільної" психології й у вузькому розумінні – на рівні власне "підпілля".

"Підпілля" у широкому розумінні. Героя з "підпілля" вирізняє трагічне сприйняття життя, загострена увага до негативних його сторін. Таке світосприйняття ставить людину поза суспільством, образа на потворні форми дійсності робить її чутливим аутсайдером, трагічним одинаком. Протистоїть трагедії буття у свідомості "підпільного" героя людинобожественне усвідомлення ідеалів "прекрасного і високого", до яких прагне саме він. З висоти "прекрасного і високого" "безпосередні люди і діячі" виявляються ганебно ницими, "підпільний" герой жадає змінити їх життя відповідно до власних естетичних ідеалів, підкоряючи усіх своїй волі. У реальному житті людина з "підпілля" усвідомлює свою невідповідність ідеалам і добровільно віддає себе моральному самознищенню, надаючи естетизм своїй приниженості (тобто знаходить в ній своєрідну насолоду). Для "підпільного" героя характерний острах того, що таємниця його невідповідності ідеалу стане відома усім, тому він носить маски, здійснюючи насильство над своїм "я". Втома від носіння масок і боротьби його живої особистості з людинобожественною свідомістю породжують прагнення до "підпільного" спокою, відчуження від суспільства.

Власне "підпілля". Відчуженість від світу поступово приводить героя до зміни його свідомості і психології поведінки. Його внутрішній світ виявляється цілком спрямованим тільки на себе. Свідомість стає власне "підпільною", перекрученою: герой живе не "живим життям" (життям у суспільстві), а використовує її замінники: "підпільні" брудні пригоди, розбещення, читання та мрійництво. Філософське обґрунтування "підпільної" "антивіри" – всерозкладаючий войовничий раціоналізм, що є основою цинічного аморалізму. Естетичне обґрунтування "підпілля" – надання власному неподобству і приниженню поетичної форми, його естетизм. Погляд на реальність власне "підпільного" героя характеризується етичним соліпсизмом, герой сприймає її не як об'єктивну дійсність, а як продукт власного світовідчуття: "підпільний" герой не бачить інші обличчя, а – замість них – лише ворожу сіру масу з узагальнюючими символами-образами ("одна на Сінній", "один офіцер", "рябе обличчя"); живі і неживі предмети в його свідомості начебто вирівнюються, стають однаковими (так, наскільки предметом меблів, невід'ємною рисою квартири-"шкарлупи" здавався лакей Аполлон, настільки живими виглядають жалюгідний "халатик" і злобливо шиплячий "годинничок"; майже оповідачем виступає в другому розділі повісті "мокрий сніг", і дуже часто "темно").

Знаходячись у "підпіллі", герой повісті поступово втрачає свої людські риси – риси особистості, виправдуючи власне ж визначення "підпілля" як "моральне розтління у куті". Показова трансформація його уявлення про любов: від земного, патріархального почуття – до деспотизму, прагнення принизити. Інші трансформації: від усвідомлення права особистості не бути "штифтиком" в органному валі, від тяги до волевиявлення, особистої відповідальності – до ірраціонального свавілля; від совісності і сорому – до мазохізму; від щирості – до фальші тощо.

Феномен "підпілля" варто розуміти як відчуженість внутрішнього життя особистості від духовного буття інших людей; неможливість духовних стосунків, що відбуваються тільки в спілкуванні, суспільстві; неприйняття і прокльони світу. "Підпілля" – це спрямованість особистого внутрішнього світогляду тільки на себе; це егоцентризм, аморалізм, деградація всіх людських якостей і, зрештою, духовна загибель особистості.

Вміщуючи у своїй свідомості "підземне", "антихристиянське" відчуття, перебуваючи носієм сталої, незмінної моделі "підпільної" поведінки, що може розкриватися у своєрідній притчі ("підпільна" притча: "Я дуже вражений недосконалістю світу. Тому я тікаю від нього у "прекрасне і високе". У ньому нема Бога, але є людинобог. Я хочу стати ним, щоб насильно змінити ганебний світ. Але я не в змозі стати Наполеоном, а це означає що я не тільки не вартий його, я – нижчий, ніж звичайнісінька "безпосередня людина та діяч". Ця "нормальна" людина є зневажена мною підлога, але я – гірше, огидніше, ніж він, я – під цією підлогою, я – підпілля. Я катую себе за цю нікчемність, доки вона не стає мізерною насолодою. Самокатування викидає мене з "компанії людської", але без самоприниження, без відокремлення, підпілля я прожити вже не можу"), "підпільний" герой виходить за межі одного твору і виступає як архетипічний образ, що суттєво вплинув на подальшу творчість Достоєвського.

Так, риси архетипічного образу "підпільного" героя широко представлені в героях роману "Злочин і кара". Найбільш повно вони виражені в образах Розкольникова і Свідрігайлова, котрі традиційно розглядаються лише як двійники.

В характері Розкольникова найбільш повно реалізована вся структура "підпільних" властивостей і визначена, шляхом страждального прозріння, можливість подолання "підпілля".

У Свідрігайлова природний сатанізм, живуче зло , разом з тим, позначає коло відчуження, що зливається з "підпіллям".

В образі Лужина втілені деспотизм, зло і поклоніння грошам, намічене і неминуче відчуження (його тричі виганяють: Розкольников, Дуня, "усі" на поминах Мармеладова), але воно докладно в романі не розкрито.

Самоприниження, як одна з найважливіших характеристик "підпільного" героя, що знайшла втілення у низці персонажів роману, не усіх кидає у "підпілля".

Самоприменшення Соні (Божий острах, що виступає у функції, протилежній "підпільному" самознищенню, і приводить не в "підпілля", а до Бога) є хранителем від людинобожества.

У Дуні "підпільне" самоприниження відсутнє, а є готовність до самопожертви заради ідеалу, оскільки у неї нема суперечності між ідеалом і невідповідністю йому; Дуня – ідеальний образ, але в її характері є "підпільна" гординя.

В образі символічно "непідпільного" Разуміхіна самоприниження є лише своєрідним естетизмом його кохання до Дуні і має комічний відтінок.

У Мармеладова хвороблива, хтива насолода від власного приниження за своєю функцією цілком збігається з тією, що відчуває герой "Нотаток з підпілля". У "Злочині і карі" ця риса виявлена яскравіше, підсилюється вона алкоголізмом Мармеладова.

В образі Катерини Іванівни самоприниження суперечливо переплітається з "гордістю", і сама вона в нестійкому стані між ідеальною свідомістю і "проклятим" принижуючим життям. Але в обох Мармеладових нема "підпільного" "спокою" чи прагнення до нього. У Мармеладова – через його віру в прощення Христом; у Мармеладової – через її нестійкий стан, близьке божевілля.

Реалізація властивостей архетипічного образу людини з "підпілля" наповнюється новим змістом при втіленні характеру позитивного героя в романі "Ідіот".

Здійснюючи свою "стародавню" і "улюблену" ідею про "позитивно прекрасну людину", що досягла повноти саморозвитку, Достоєвський в образі князя Мишкіна показав,  разом з тим, і "підпільні" риси.

Переборюючи "неможливість" "возлюбити людину як саму себе по заповіді Христовій", князь Мишкін тим самим виявляє закладений у ньому "головний розум". Прояв його, який здається повсякденній свідомості, що вражена гординею і пристрастями, ідіотизмом, насправді є не хворобливою поразкою, а перехідним станом до "світів інших".

У той же час виявлене головним героєм прагнення до самотності, його духовний розлад і, врешті-решт, хворобливий стан, викликаний титанічною внутрішньою боротьбою із сумнівами в моральній доброті світу, свідчать про реалізацію в його характері "підпільних" рис.

В образі Настасії Пилипівни, поряд з високими духовними якостями, знайшли втілення багато "підпільних" рис (гординя, деспотизм, самоприниження, естетичне насолодження ним, мстивість, цинізм, жорстокість), що визначають її стан "огиди" і відчуження від світу, котрий призводить до загибелі.

Головна "підпільна" риса Аглаї – гординя. Не переборовши її "безмірністю любові", "глибиною почуття" до князя, Аглая, на нашу думку, у фіналі роману закінчує повним духовним крахом.

Образ Рогожина характеризується втратою віри, прагненням до людинобожества і готовністю піти на вбивство заради задоволення "підпільного" еротизму і пристрасті до самозвеличування. Одночасно він має набір хтонічних ознак, які дають уяву про його зв'язок із потойбічним існуванням.

Філософ-духовипробувач Лебедєв, балансуючи між "щирим каяттям" і "пекельною думкою", у своєму моральному безладді має і "підпільні" риси, такі як самоприменшення, насолода власним моральним самознищенням.

"Підпільний" захват власним неподобством яскраво виявляється й у характері відставного поручика Келлера, що знаходить насолоду у своїх ницих душезлияннях.

Подібно "підпільному" герою, Ганя Іволгін захоплений людинобожественною тягою, не цурається естетизму "низьких" справ, на які через бажання оригінальності готовий зважитися. Яскраві "підпільні" риси Гані – мстивість і деспотизм.

В особі Іполита Терентьєва реалізована вся система "підпільних" властивостей (людинобожество, деспотизм, самострата, її естетизм, відокремлення), що дозволяє говорити про нього як про власне "підпільного" героя, при цьому його "підпільний" протест виражений сильніше (враховуючи його готовність до самогубства), ніж навіть у героя "Нотаток з підпілля".

Феномен "підпілля", образ "підпільного" героя як носія архетипічних властивостей, модель "підпільної" поведінки та свідомості адекватно відображені в поетиці творів Достоєвського, що розглянуті у реферованому розділі. В дисертації відзначається використання автором таких художніх засобів, як діалогізм слова героя (що реалізується як передчуття слова-відповіді, у "словесних турнірах"), сни (які за природою архетипічні), контрасти (на рівні конфлікту художнього цілого та окремих конфліктів), протилежність за типом "герой – антигерой", порівняння дійових осіб як двійників ("розщеплена свідомість", "множення", в тому числі карнавалізація; двійництво як профанація оригіналу), алюзії на образи зі Святого Письма, внутрішня інтертекстуальність. 

У третьому розділі "Підпільний" феномен як творча константа Ф.М. Достоєвського" простежується втілення властивостей архетипічного образу "підпільного" героя в наступних великих романах Достоєвського – "Біси" (перший підрозділ) та "Підліток" (другий підрозділ).

Ми доводимо, що розвінчання одержимості "підпільним" сатанізмом, яке стало пафосом роману "Біси", ведеться автором із залученням усіх його дійових осіб.

Як головні герої роману – Ставрогін, Верховенський-молодший, Шатов, Кирилов, Верховенський-старший, так і відносно другорядні – Варвара Петрівна, Ліза Тушина, Юлія Михайлівна та її чоловік фон Лємбке, "великий письменник" Кармазінов, капітан Лебядкін, члени "п'ятірки": Ліпутін, Шигалєв, Віргинський, Лямшин, Еркель, а також Федько Каторжний – різною мірою одержимі бісівською гординею, хворіють на неї.

На першому плані роману – типовий представник "верхнього прошарку" суспільства, котрий не має зв'язку з народом, утратив віру. Водночас Микола Ставрогін є трагічним героєм, що прагне великого подвигу. Але мріяння "підпільного парадоксаліста" 1840-х років про "прекрасне і високе" трансформуються в нього в людинобожество, захопленість бісівською гординею. Здійснюючи сатанинське домагання бути самому Богом, навіть стати вище від Бога, – Ставрогін віддається естетизму свого аморального буття і приходить до повного духовного розпаду, "морального розтління в куті".

Теорія самогубства Олексія Кирилова і його філософія людинобожества бере свій початок все з того ж образу "прекрасного і високого" "підпільного" героя 1840-х років. Прагнучи бути "новою людиною, – щасливою і гордою", "кому буде все одно, чи жити, чи не жити", Кирилов повторює бунт людини з "підпілля" проти всевладних законів природи, що нібито не пощадили самого Творця.

Їм обом протистоїть Шатов, в образі якого дано характер людини, що переборює колишні "соціалістичні переконання" екстатичною вірою в російський "народ-богоносець". На шляху до безпосереднього релігійного почуття він мусить подолати "підпільні" риси – моральне самознищення, сором власної думки, відокремлення від людської спільноти. На жаль, в межах художнього простору і часу роману цього не відбувається.

Властивостями архетипічного образу "підпільного" героя, які реалізовані в характері Петра Верховенського, є все та ж сама сатанинська гординя, деспотизм, мстивість, звіряча жорстокість та "підпільний" естетизм.

"Підпільною" сатанинською гординею охоплені всі члени "гуртків", що діють у повітовому містечку, – ліберали, атеїсти, нігілісти.

Головний натхненник суспільних ідей 1840-х років, вихователь молодого покоління, – Степан Трохимович Верховенський – наприкінці роману доходить до думки про те, що вся його велика "громадянська роль", якій він був вірний так багато років, була лише обожнюванням бісівської гордині, що приховувала загибель.

Властивості архетипічного образу людини з "підпілля" знайшли своє докладне відображення і в одному з окремих представників молодого покоління на шляху його моральних пошуків (роман "Підліток").

Реалізація "підпільних" рис в образі Аркадія Долгорукого здійснюється як у широкому розумінні – на рівні загального виразу "підпільної" психології, так і у вузькому – на рівні власне "підпілля". На шляху до своєї "ідеї" Підліток повною мірою виказує наявність "підпільної" свідомості в пансіоні Тушара та у гімназії, де з малих років його відрізняло трагічне усвідомлення людської неблагопристойності, посилене глузуванням товаришів за його "підле походження". Протистояло трагедії буття у свідомості героя жагуче мрійництво під ковдрою про "деспотичну могутність", відокремлене і спокійне відчуття своєї сили, що мусило прийти із здійсненням "ідеї Ротшильда". При цьому Підліток гостріше усвідомлює свою відчуженість від суспільства, ніж навіть герой "Нотаток з підпілля": самота ставала для Аркадія єдиним результатом, незалежно від того, відповідав він чи ні своєму ідеалові.

На рівні власне "підпілля" відокремлення, що перетворилося у Підлітка, подібно до "логічного висновку" Крафта, у "найсильнішу" ідею-"почуття", "захоплює" усю його істоту; його свідомість трансформується, і він уже не може сприймати навколишній світ інакше, як через призму своєї "ідеї". Вражене "підпіллям" світосприйняття персонажу відображує не об'єктивну реальність, а затінюючу її специфічну "підпільну" образність (у Аркадія Довгорукого – це символ перетвореної в "крижаний" камінь планети Землі; символ міста-примари Петербурга; відчуття тісноти; погляд з кута; плотолюбність "душі павука"; самознищення-лакейство; готовність до злочину-пожежі та ін.). Разом з тим, "підпільний" світогляд Підлітка має як філософське, так і естетичне обґрунтування. Філософським обґрунтуванням виступає в нього, як і в героя "Нотаток з підпілля", цинічний аморалізм; естетичним обґрунтуванням, крім зневажливої "підпільної" самострати, служить "таємниця", таємна свідомість власної спокійної могутності.

Переродження особистості Аркадія Долгорукого через самоаналіз чітко в романі не позначено; говорячи про більшість своїх "підпільних" рис, він визнає, що не зрадив їх і після написання своїх нотаток. Його духовний стан свідчить про ще значне моральне безладдя, успадковане ним від батька.

Версилов належить до героїв ставрогінського типу. Наділений "ідеєю" про місію дворянства, усвідомленням "всепримиренської" ролі російського народу, але без Бога, Версилов, подібно до Ставрогіна, зайнятий естетизмом власного людинобожественного існування, знаходиться по другу сторону добра і зла. На відміну від своїх загиблих попередників – Свідрігайлова і Ставрогіна, – він лише дивом уникає духовної смерті. Але, навіть зворушуючись риданням на плечі матері Підлітка – "небесного ангела" Софії, від якої вже ніколи не піде, він усе ще не в змозі вірувати в Бога.

"Підпільні" риси відображені і в образах Ламберта (природне зло, що обумовлює відокремлення-"підпілля"), "князя Серьожі" ("подвійні" думки, самознищення через невідповідність ідеалу, деспотизм, "душа павука"), Лізи, Ганни Андріївни, генеральші Ахмакової (гординя), старого князя Сокольського (острах невідповідності ідеалу), інших героїв роману.

Таким чином, роман "Підліток" – ще одне свідчення того, що феномен "підпілля" є незмінно присутнім у творчому світі Достоєвського, є однією з його художніх констант.

Поряд із зазначеними поетичними принципами втілення "підпільного" феномена, в романах "Біси" та "Підліток" здійснюється повернення до сповідальності "Нотаток з підпілля" (романам "Злочин і кара" та "Ідіот" властива оповідна структура). У зв’язку з цим, ускладнюється взаємодія авторського слова і слова персонажу. Це, в свою чергу, впливає на архітектоніку романного цілого. У творах, що розглядалися в даному розділі, додаткової значущості набувають символічні образи, котрі, як і раніше, підсилюють перший план відображення дійсності та утворюють другий – виразний – шар тексту. Помітно активізується – особливо у романі "Біси" – карнавалізація сюжету (він набуває "вихорного руху"), у структурі характерів зростає гротеск.

ВИСНОВКИ

У висновках відбиваються результати дослідження, звертається увага на те, що:

- у дисертації наведене теоретичне узагальнення і самостійне – нове, за напрямом і змістом – вирішення важливої наукової проблеми, а саме: всебічно простежено реалізацію властивостей архетипічного образу "підпільного" героя в художньому світі Ф.М. Достоєвського;

- ця проблема розв’язана із застосуванням теорії архетипів та сучасних наукових концепцій щодо архетипного підходу при аналізі літературних творів. Крім того в роботі використано широке коло літературознавчих праць, присвячених безпосередньо темі "підпілля";

- на цій підставі здійснено всебічний розгляд повісті "Нотатки з підпілля", а також романів "Злочин і кара", "Ідіот", "Біси" та "Підліток", виявлено сутність "підпільного феномену" у творчості Достоєвського як архетипічного та типологічного явища в широкому і вузькому розумінні, розкрито його конкретні змістовні складники;

- у дисертації з’ясовано, що найбільш повну реалізацію цей феномен знайшов  у образі людини з "підпілля", представленій, насамперед, "підпільним парадоксалістом". У ході дослідження визначено його домінантні риси, ієрархію "підпільних" властивостей і відтворено архетипічну модель "підпільних" поведінки та свідомості. Також проаналізовано відображення цієї моделі в героях наступних творів Достоєвського, завдяки чому підтверджено відповідність "підпільної" людини категорії архетипічного образу і водночас намічено типологію "підпільних" героїв письменника;

- дослідження показало, що при реалізації "підпільних" властивостей у персонажах Достоєвського у провідній ролі неодмінно виступають такі "підпільні" якості, як людинобожество і "підпільний" естетизм. Людинобожество є ідейною опозицією всього пафосу творчості Достоєвського і відображує "горно моральних сумнівів", через яке пройшла його "Осанна"; "підпільний" естетизм, як правило, виступає супутником людинобожественої ідеї. Якщо герой Достоєвського не відповідає своєму "надзоряному" ідеалові, то виразом його "підпільного" естетизму є сягаюче до "рішучої насолоди" моральне самознищення. Саме такими є "підпільний" парадоксаліст, Розкольников, Мармеладови, Ганя Іволгін, Лебедєв, Іполит Терентьєв, Аркадій Долгорукий та ін. Деякі з них через самозасудження, трагічне самопізнання, внутрішню рефлексію здатні подолати "підпілля" та долучитися до "живого життя". У героїв, які наділені надзвичайною силою і вважають себе "вище за Бога" – Свідрігайлові, Ставрогіні, Версилові, – "підпільний" естетизм цілком замінює їх моральну свідомість, призводячи до духовного розпаду. В дисертації також означено контури "підпільної" типології залежно від того, чим уособлюється той чи інший персонаж Достоєвського з "підпільними" рисами (тобто, яка саме ідея-почуття стає реалізацією людинобожества). Наприклад, у Розкольникова – "наполеоністичне" "підпілля", у Свідригайлова та Ставрогіна – "сатанинське", у Аркадія Долгорукого – "ротшильдове" тощо;

- в роботі зазначено, що втілення "підпільного" феномена суттєво впливає на поетику творів Достоєвського. Реалізовані в героях письменника архетипічні риси "підпільної" людини значною мірою визначають систему образів митця як спілкування "душ, що не зливаються" (М. Бахтін) і зумовлюють специфіку композиції, сюжету, конфлікту, просторово-часового контінуума художнього цілого. Втілення архетипічного образу "підпільного" героя на рівні саме "підпілля" не можливе без специфічної образності метафізичного плану, без символізації окремих сцен, ситуацій, художніх деталей, мотивів, що складає другий план тексту.

Як підсумок, зазначимо, що Достоєвський, ясно усвідомлюючи значення зробленого їм великого художнього відкриття, – "підпілля", визнавав в ньому "правду життя", проблему "російської більшості" і передбачав свою славу відкривача "підпільного" феномену.

Подальший розвиток світової культури підтвердив правильність його передбачення: "Нотатки з підпілля" визнаються одним з найбільш читаних творів сучасності, а образ "підпільного" героя, "як Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан і Фауст, досяг положення одного з архетипічних образів" (Д.Франк), що вплинув на розвиток світової літератури в цілому.