ХУДОЖЕСТВЕННО-ПУБЛИЦИСТИЧЕСКИЕ ЖАНРЫ В ЛИТЕРАТУРЕ РУССКОГО ЗАРУБЕЖЬЯ (НАСЛЕДИЕ И. А. ИЛЬИНА) : Художньо-публіцистичнi жанри в літературі російського зарубіжжя (СПАДЩИНА І. А. ІЛЬЇНА)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми і  її актуальність, визначаються об'єкт, предмет і мета дослідження, формулюються завдання й основні методи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, структура роботи.

У першому розділі «Теоретичні й історико-літературні аспекти публіцистики та есеїстики Івана Ільїна» мова йде про публіцистику як проміжне жанрове утворення епосу.

У вітчизняному літературознавстві питання, пов'язані з проблемами теорії публіцистики, почали підніматися ще на початку ХХ століття. Уже тоді сформувалося уявлення про публіцистику як про один із різновидів літератури.        

Що ж до місця публіцистики в системі, яку в 1920-і роки називали «галузі літератури», то єдиної думки дослідники не сформували. На наш погляд, найбільш обґрунтованою є позиція сучасних українських літературознавців А. Галича, В. Назарця й Е. Васильєва. А. Галич із співавторами виділяє поряд із трьома родами також «проміжні родо-жанрові утворення», поміщені ним на схемі між епосом і лірикою. До них входять три компоненти: ліро-епос, документалістика і публіцистика. Ці «проміжні утворення» відособлені в такій міри, що мають тенденцію до еволюції у самостійний, четвертий рід літератури (саме цим, на наш погляд, пояснюються досить часті випадки, коли деякі автори називають публіцистику «літературним родом»).        

У окремому підрозділі першого розділу відзначається, що жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів. На відміну від публіцистики, яку відносять до проміжних родо-жанрових утворень, есе входить до складу одного з трьох родів літератури, а саме епосу. Однак, відносячи есе до епічного роду, українські дослідники А. Галич, В. Назарець і Е. Васильєв підкреслюють межовий характер жанру, що знаходиться на перетині епосу і публіцистики. А публіцистика, нагадаємо, у їхньому уявленні – утворення, проміжне між епосом і лірикою. Таким чином, есеїстика – епічний жанр, наділений деякими рисами ліричних творів. Це, на наш погляд, дозволяє за певних умов проводити певні аналогії між есеїстським та ліричним героєм.

На відміну від тематики есе, що зближує його з жанрами наукової літератури, у структурі цього жанру, а також у його функціональній характеристиці, виражено відмінність есе від наукових жанрів, що виявляється в категоріях особи, часу, дейксису і фатичних елементах.

У інших підрозділах першого розділу відзначається, що в текстах авторів, які працювали в СРСР до кінця 80-х років ХХ століття, аналізу ільїнської спадщини практично немає. Є лише одна опублікована стаття М. Е. Кольцова (Фрідлянда) і неопубліковані матеріали М. Горького (О. М. Пєшкова).  Вони не аналізують тексти Ільїна, а нападають на них з агресивною риторикою, притаманною радянській публіцистиці.

Для емігрантської літератури, навпаки, характерним є посилений інтерес до ільїнських робіт. Однак інтерес цей має селективний характер. У колах російської еміграції нападкам піддавалися його концепція про опір  злу й ідея великодержавної Росії. Позитивно відгукнулися на книгу філософи і публіцисти консервативного спрямування (П. Б. Струве), письменники (І. С. Шмельов) і ієрархи Російської Православної Церкви За рубежем.

Можливо, саме різко виражений суспільно-політичний резонанс не дозволив зарубіжним дослідникам вдатися до аналізу особливостей ільїнського художнього стилю. Єдине виключення – ієрарх зарубіжної гілки РПЦ Антоній (Храповицький). Він мимохідь торкнувся проблем авторської мови Ільїна, обмежившись, однак, критикою широкого вживання есеїстом неологізмів і оказіональних слів.

Після розпаду СРСР роботи Ільїна почали активно видаватись і коментуватись на пострадянському просторі. Водночас позиція щодо мислителя тут виявилась неоднозначною. Відзначено тенденцію до підміни глибокого наукового аналізу його творів комплементарним коментуванням.

На жаль, більшість робіт, присвячених творчій спадщині Ільїна, торкаються релігійно-філософських і соціально-політичних аспектів робіт мислителя,  але обходять стороною той факт, що Ільїн був і обдарованим письменником – публіцистом і есеїстом.

Деяким виключенням є, щоправда, статті Ю. І. Сохрякова і Ю. Т. Лисиці. Однак у першій, присвяченій Ільїну-літературному критику, роботи мислителя аналізуються переважно на змістовному рівні. У статті Ю. Т. Лисиці зауваження про стилістику Івана Ільїна має характер штриха-коментаря («стилистическая отточенность»).

Отже, художні особливості есеїстських і публіцистичних творів Ільїна практично не висвітлені ані у вітчизняній літературі радянського і пострадянського періоду, ані в літературі російського Зарубіжжя.

У другому розділі «Публіцистика Івана Ільїна» досліджується концептуальне підґрунтя публіцистики Ільїна – його вчення про християнську культуру, розглядається тематика його публіцистичних творів.  

Значна частина спадщини Івана Ільїна належить до публіцистики. Публіцистика близька до есеїстики. Однак вона відрізняється більшою широтою аудиторії і актуальністю поставлених проблем. Цим пояснюється не прихована, як в есе, а відверта авторська тенденційність і обумовлені нею особливості стилю (внутрішній діалог, риторичні питання, емоційно підфарбована лексика тощо).

Головні проблеми публіцистичних творів Ільїна («Основы христианской культуры», «Одинокий художник: Статьи. Речи. Лекции», «О тьме и просветлении. Книга художественной критики: Бунин. Ремизов. Шмелев» тощо) – криза сучасної культури і шляхи її християнізації, тісно пов'язане з цим завданням формування параметрів справжнього, християнського націоналізму і канонів нового, національного за формою і християнського за змістом, мистецтва. Інші теми ільїнської публіцистики (оцінка фашизму і націонал-соціалізму, тих чи інших конкретних діячів культури, наприклад, А. М. Ремізова, І. С. Шмельова та ін.) – лише привід для звернення до провідної проблеми публіцистики Ільїна. Цим і пояснюється, по-перше, вдавана непослідовність автора у висвітленні певних конкретних історичних проблем (фашизм, нацизм), підкреслена суб'єктивність естетичної оцінки літературних творів (Ремізов). Скажемо більше, навмисна зневага до емпіричних фактів і приписування представникам різних політичних течій своїх поглядів – свідомі прийоми Ільїна-публіциста. Вони дозволяють йому гостріше заявити про власну позицію щодо основних розглянутих проблем. У використанні цих прийомів він досить послідовний протягом усього свого творчого шляху.

У третьому розділі «Есеїстика Івана Ільїна» встановлюється концептуальна база есеїстики Ільїна, розкривається структура есеїстського блоку його творів, розглядаються жанрові особливості ільїнської есеїстики, аналізується проблематика есе Ільїна.

Важливе місце у творчості Ільїна займають есеїстські твори. Концептуальною основою есеїстики Ільїна є праця з характерним для есе заголовком «О сопротивлении злу силою». У цій роботі автор доводить, що християнин не лише може, але й повинен активно протистояти світовому злу, у тому числі, і насильницьким методам. Тема активної протидії злу тією чи іншою мірою проходить через всі есе Ільїна. У них є головні параметри есе – вказівка на час, співвіднесеність з особистістю автора, дейксис і фатичні елементи. Есеїстська спадщина Ільїна включає збірки «Путь к очевидности», «Поющее сердце» і певною мірою «Наши задачи». Тут автор розглядає проблеми християнської культури, зміст творчості, реалізацію в поведінці людей етичних і естетичних цінностей, сенсу життя, а також ключові проблеми геополітичної та соціокультурної ситуації середини ХХ століття: причини катастрофи історичної, імперської Росії, сутність революції і більшовизму як сконцентрованого соціального зла і шляхи відродження Батьківщини. Звернення до цих тем яскраво висвітлює образ автора – патріота, християнина, політичного борця, полеміста, – характеристики якого не співпадають з реальними рисами Ільїна-приватної особи, сім'янина, вченого, викладача.

У четвертому розділі роботи «Поетика публіцистики і есеїстики Івана Ільїна» розкривається співвідношення автора, головного героя і другорядних персонажів, виявляються особливості образотворчої палітри Ільїна-публіциста й есеїста.

Публіцистична думка виражена в малому жанрі Ільїна безпосередньо і відкрито. Тому центральне місце належить тут самому авторові, про якого треба говорити, насамперед, як про цілісний характер. Саме ця обставина багато до чого зобов'язує при створенні образу автора в публіцистиці. А індивідуальний образ автора вимальовується з тієї ролі, яку він для себе обирає: роль автора як «дзеркала» героя, роль автора як ліричного героя твору, роль автора як інстанції, що аналізує й оцінює.

Для Івана Ільїна найближчою є роль ліричного героя, який відкрито виражає емоції. У публіцистичних творах Ільїна перед читачем з'являється головний герой. Ступінь виявлення його неоднаковий. У роботах, присвячених естетичним проблемам, він наділений конкретними рисами, а в статтях про долю Росії його зображено в загальному плані. Безсумнівно одне – це непохитний патріот і переконаний християнин. Цей образ близький реальному образу Ільїна-людини, але має більш універсальний характер. Розділити автора і публіцистичного героя в цитованих текстах складно. Вони зливаються в один образ автора-героя. Варто відзначити те, що ліричний герой Ільїна наділений різким категоризмом характеру. Він сприймає світ у чорно-білих тонах, маніхейськи. Зрозуміло, певна схильність до такого спрощеного сприйняття світу мала місце і для самого Ільїна як емпіричної особи, але він все ж був досить гнучким світоглядно і міг сприймати буття у всій його палітрі, а не лише у чорно-білих фарбах. Отже, спрощення ліричного героя у порівнянні з автором, реальною людиною, відбувається у письменника свідомо, для більшої виразності і полегшення сприйняття своїх ідей читачем.

Близьким до публіцистичного є в Ільїна і есеїстський характер героя. Він також неоднозначний і має, як мінімум, двоїстий вигляд. З одного боку, це образ самого автора, з іншого боку – персонаж, герой, наділений своєрідною палітрою душевно-духовних і тілесних властивостей. А оскільки есеїстика ще тісніше змикається з художньою літературою, то і натура цього характеру стає більш зримою, індивідуалізованою, вимальовується пензлем гнучкішим, витонченим і колоритним. Одна з головних, якщо не основна, характеристика і цього героя – антитетичність сприйняття світу.

Двоїстість притаманна і другорядним персонажам публіцистичних і есеїстських творів Ільїна. Оскільки їх подано крізь призму сприйняття головного героя з його «чорно-білим» світобаченням, то вони чітко поділяються на позитивних і негативних.

Другорядні персонажі публіцистики і есеїстики митця виконують важливу змістовну роль. Вони є носіями тих чи інших поглядів, концепцій, ідей. Одні персонажі виражають ідеї автора (чи, принаймні, близькі його життєвій позиції) – бабуся «із променистими очима», дід і прадід оповідача. Їм додано рис, які роблять їх привабливими в очах читача (як зовнішні характеристики, так і особливості життєвого шляху). Інші персонажі – персоніфікація поглядів, з якими автор не згодний. Ці персонажі наділені іншими властивостями, що сприймаються читачем у широкому діапазоні від іронії (Авдотья Митрохіна) до відрази (танцюючі афроамериканці) і навіть ненависті («він»). Але всі ці люди – не функції ідей, а живі, повнокровні образи, подані лаконічно декількома найбільш репрезентативними рисами. Між персонажами першої і другої груп знаходяться ті, що уособлюють омани самого автора, ним згодом переборені. Вони показані більш стримано, без яскравих рис, і авторське емоційне ставлення до них затушоване.

Оригінальне вирішення поставлених проблем, зображення головного героя і другорядних персонажів супроводжує в есеїстиці Івана Ільїна й оригінальний корпус художніх засобів зображення. Ільїн не лише використовує апробовану в жанрі есе поетику, але й збагачує її, розширює і, зрештою, вибудовує свою неповторну поетичну систему всласне есеїстського жанру.

Для того, щоб яскравіше передати образ автора, який часто ототожнюється з образом головного публіцистичного і есеїстського героя, рідше дистанційований від нього, і образи другорядних персонажів, позитивних і негативних, поданих через сприйняття головного героя, Ільїн застосовує широкий спектр лексичних засобів.

У публіцистиці часто зустрічаються книжково-урочисті слова для характеристики близьких автору образів (батьківщина, діячі білого руху) і різко негативно-оцінні для зображення суті того, що трапилося з країною в роки революції. У есеїстиці книжково-урочисті слова теж використовуються часто, але, як правило, в есе політологічного характеру, тематично близького до публіцистичних робіт Ільїна. Широко застосовуються фразеологізовані вирази з давньоруських літописів (цей же шар лексики зустрічається і в есеїстиці Ільїна, але лише в есе суспільно-політичного характеру).

Щодо арготизмів, архаїзмів, кальок з інших мов, фразеологічних виразів фольклорного походження, утворених автором оказіональних слів, то публіцистиці Ільїна вони не притаманні, зате масово застосовуються в його есе. Справа в тому, що авторський образ у ільїнській есеїстиці вималюваний точніше, тонше, ніж у публіцистичних промовах і статтях. Тут діапазон емоцій головного героя багатший (з'являються сарказм, іронія), що вимагає більш широкої палітри словесних засобів. Оскільки статті і промови ільїнської публіцистики призначалися для відкритого читання (слухання), арготизми в них були б недоречні, навіть з метою викриття більшовизму як соціального зла. Такими ж неприродними були б для них варваризми (виключення – публіцистична промова Ільїна, прочитана перед юристами і насичена латинізмами). Оригінальний прийом Ільїна, використаний у його есе, – обігрування іншомовних імен з метою наближення їхнього звучання до російських слів з негативною семантикою (наприклад, «Жулье-Кюри»).

Тропіка публіцистики і есеїстики Ільїна подібна. Однак епітети публіцистичного стилю Ільїна менш «стерті», більш емоційні, ніж епітети есе. У есеїстиці переважають інформаційні, сухі епітети (наприклад, у пейзажних описах) і лише в есе на суспільно-політичну тему з'являється емоційна напруга. У публіцистиці ж ця тематика переважає, тому епітети, як правило, емоційні. Переважають оцінні епітети (негативного характеру при описі революції і її лідерів і відкрито позитивного – при зображенні Росії і вождів Білого руху). Негативні оцінні епітети у Ільїна нерідко носять розгорнутий характер. Іншого оздоблення вимагає тема екзистенціальних переживань (життя  і смерть, совість тощо), при зверненні до якої епітети також стають оцінними. Щодо порівнянь, то у публіцистиці Ільїна вони традиційні і лаконічні, а в есе гострі, розгорнуті, іноді епатують читача (при зверненні до суспільно-політичних проблем, але не в екзистенціальних сюжетах, де вони стримані). Це ж стосується і метафор публіцистичних робіт Ільїна. Вони традиційні в публіцистиці і несподівані, іноді розгорнуті, вкрай емоційні в есе.

Для есе Ільїна характерні великі композиційні форми: опис, у тому числі пейзажний, портрет, діалог. Опис у Ільїна має оригінальний, художній, алегорично-символічний характер, більше спрямований на передачу почуттів і ідей головного героя, ніж на зображення явищ зовнішнього плану. Портрет лаконічний, суб'єктивний, експресивний і поданий через авторське сприйняття, слугує характеристиці навіть не стільки описуваного персонажа, скільки самого автора. Іван Ільїн активно застосовує діалог у різних його формах, найяскравіша з яких – вигадана автором «віртуальна конференція». Вона перетворюється в мінідраму, у ході якої Ільїн розкриває ідейні позиції персонажів, що відтіняють світоглядну позицію самого автора

Щодо художніх прийомів Івана Ільїна (цитати, розкриття позицій персонажів тощо), то він надає перевагу розширеному застосуванню лапок і написанню власних імен з малих літер. Автор використовує це для того, щоб відмежуватися від деяких осіб, з якими він полемізує, від позицій того чи іншого друкованого органу. Такі засоби використовуються Ільїним не лише в публіцистиці і есеїстиці, призначених для публікації, але й у листах суспільно-політичного характеру, що, на наш погляд, також є публіцистичними творами, але з більш вузьким колом адресатів, що іноді зводиться до однієї людини. Мета прийому однозначна – яскравіше передати таку особливість образу головного героя, як його непримиренність і зневагу до ідейних супротивників. Вони (і їхні друкарські органи) настільки нікчемні, що навіть не заслуговують великої букви.

ВИСНОВКИ

Дисертація наслідує точку зору вітчизняного літературознавства щодо публіцистики як «проміжного родо-жанрового утворення», розташованого на межі епічного і ліричного літературних родів. Есеїстика, з такого ж погляду, належить до епічного роду, але межує з лірикою. Отже, правомірно розглядати публіцистичного і есеїстського героя за аналогією з ліричним. Через призму даного підходу здійснено дослідження публіцистичної та есеїстської спадщини Ільїна.

Незважаючи на здавалося б велику кількість публікацій, цілісного бачення релігійно-філософських, політологічних і культурологічних концепцій Ільїна у дослідників поки що не склалося. Однак ще більшою мірою сказане стосується своєрідності художніх засобів, які використовує Ільїн у своїх  публіцистичних і есеїстських творах.

Проблематика публіцистичних творів Ільїна присвячена кризі сучасної йому культури та шляхам її християнізації. З цими темами тісно пов'язані завдання формування параметрів істинного, християнського націоналізму і канонів нового, національного щодо образних засобів та християнського щодо світоглядної орієнтації, мистецтва. Шляхи творення такого мистецтва намагається окреслити Ільїн у своїх публіцистичних роботах. Інші теми ільїнської публіцистики (оцінка правого радикалізму, аналіз творчої спадщини конкретних діячів культури) – лише привід для звернення до головної проблеми публіцистики Ільїна.

Щодо есеїстики Ільїна, то її концептуальним підґрунтям є робота «О сопротивлении злу силою». Темі активної протидії злу в тій чи іншій мірі підпорядковані всі есе Ільїна. У цих роботах наявні головні прикмети есеїстики – вказівка на час, співвіднесеність з особистістю автора, дейксис та фатичні елементи. Ознаки, притаманні есеїстиці, зустрічаються і в публіцистичних роботах Ільїна, хоча там вони виражені менш яскраво.  До есеїстичної спадщини Ільїна належать збірки «Путь к очевидности», «Поющее сердце» та «Наши задачи». У двох перших автор розглядає релігійно-філософські проблеми, а в останній – ключові питання геополітичної та соціокультурної ситуації середини ХХ століття. Есеїстським збіркам Івана Ільїна притаманна певна публіцистичність, особливо при зверненні до суспільно-політичних проблем. Таким чином, есеїстика і публіцистика досліджуваного автора утворять цілісний комплекс у межах його творчої спадщини, а їхнє протиставлення має багато в чому відносний характер. Слід, скоріше, говорити про перевагу тієї чи іншої тенденції у кожному конкретному творі.

Звернення до зазначених тем яскраво виявляє образ автора – патріота, християнина, політичного борця, полеміста, що не співпадає з реальними рисами Ільїна-приватної особи, сім'янина, вченого, викладача. Можна говорити про образ автора як про цілісного героя. Це персонаж, що лише почасти збігається з автором-емпіричною особистістю.

Розкриттю авторського образу послугує вживання у публіцистиці й есеїстиці Ільїна великих композиційних форм: опис, у тому числі пейзажний, портрет, діалог. Опис має оригінальний художній алегорично-символічний характер, він більш націлений на передачу почуттів та ідей головного героя, ніж на зображення явищ зовнішнього світу. Портрет у Ільїна лаконічний, суб'єктивний, експресивний, поданий через авторське сприйняття. Він виконує функцію характеристики власне автора. Таке ж завдання має діалог у різних його формах. Ільїн створив жанр «віртуальної конференція», що перетворюється у мінідраму. У такий спосіб автор розкриває ідейні позиції персонажів, що відтіняють його власну світоглядну позицію.

У публіцистиці й есеїстиці Ільїна зустрічаються образи другорядних героїв. Головна мета їхнього включення до сюжету – підкреслення тих чи інших характеристик образу автора і розкриття авторських ідей та концепцій.

Для змалювання образу головного героя у досліджуваних творах Ільїна використовуються різноманітні лексичні засоби. У публіцистиці й есеїстиці в однаковій мірі часто зустрічаються книжково-урочисті слова та фразеологізовані вирази з давньоруських літописів. Специфічну роль відіграють арготизми, архаїзми, кальки з інших мов, фразеологічні вирази фольклорного походження, утворені автором оказіональні слова. Однак для публіцистики Ільїна вони не властиві, хоча досить широко застосовуються в його есе. Завдяки цьому авторський образ у ільїнській есеїстиці промальований точніше, тонше, ніж у публіцистичних промовах і статтях, діапазон емоцій головного героя вимагає більш широкої палітри словесних засобів. Своєрідною авторською особливістю лексики есеїстики є обігрування іншомовних імен з метою наближення їхнього звучання до російських слів з негативною семантикою (наприклад, «Жулье-Кюри»).

Не в повній мірі співпадає і тропіка публіцистики та есеїстики Ільїна. Епітети публіцистичного стилю Ільїна менше «стерті», більш емоційні, ніж епітети есе. У есеїстиці переважають інформаційні, сухі епітети і лише в есе на суспільно-політичну тему з'являється емоційне напруження. У публіцистиці ж ця тематика переважає, тому епітети, як правило, емоційні. Переважають оцінні епітети, що нерідко мають розгорнутий характер. Навпаки – порівняння публіцистики Ільїна традиційні і лаконічні, а порівняння в ільїнських есе різкі, розгорнуті і почасти епатують читача. Це ж стосується і метафор публіцистичних робіт Ільїна. Вони традиційні в публіцистиці і несподівані, іноді розгорнуті, вкрай емоційні в есе.

Образ автора, головного героя і другорядних персонажів реалізуються за допомогою художніх прийомів Івана Ільїна (цитати, розкриття позицій персонажів тощо). Звертає на себе увагу новизна винайдених ним прийомів: розширене застосування лапок і написання власних імен з малих літер. Головна мета їхнього використання – вираження особливостей авторського образу (сарказм та іронія щодо ідейних і світоглядних супротивників).

Отже, вивчення художніх особливостей публіцистики та есеїстики Івана Ільїна дозволяє зробити висновок про те, що він був не лише яскравим філософом, культурологом, правознавцем, політологом, але й талановитим письменником, майстром слова, що зробив значний внесок у скарбницю художніх прийомів вітчизняної літератури.