СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЗАКАРПАТТЯ В 1919 – 1939 РР.

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформулювано наукову новизну одержаних результатів, окреслено теоретичне і практичне значення роботи та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Політичні партії Закарпаття 1919 – 1939 рр.: джерела та історіографія” проаналізовано джерельну базу дослідження, дано оцінку висвітленню еволюції багатопартійності в історичному Закарпатті (1919 – 1939 рр.) у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Ознайомившись і використавши для дослідження здобутки історичної науки з даної проблеми, автор намагався ввести в науковий обіг ряд нових архівних джерел. Зокрема, нами опрацьовані документи, які зберігаються у фондах Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) в м.Берегово. Науковий інтерес щодо досліджуваної теми привернули фонди, в яких міститься цінний матеріал з проблем становлення та розвитку політичних партій міжвоєнного Закарпаття. Серед них слід назвати фонд 2 “Президія земського уряду Підкарпатської Русі в Ужгороді, м. Ужгород. 1928 – 1938 рр.”, фонд 13 “Мукачівське жупанське управління, м. Мукачево. 1920 – 1926”, в яких знаходимо інформацію про розгортання первинних партійних осередків різних національно-культурних і політично-ідеологічних орієнтацій. У фонді 3 “Президія уряду Карпатської України в Хусті. 1938 – 1939”, фонді 14 “Берегівське жупанське управління, м. Берегово Підкарпатської Русі 1920 – 1921”, фонді 29 “Президії Цивільного управління, м. Ужгород. 1919 – 1928”, фонді 46 “Канцелярія губернатора Підкарпатської Русі в Ужгороді. 1920 – 1938”, фонді 63 “Цивільне управління Підкарпатської Русі. 1919 – 1928”, фонді 1056  “Адвокатська контора Бращайка. 1919 –1952”, фонді 1146 “Секретаріат Руської хліборобської партії, м.Ужгород. 1920 – 1938” містяться матеріали про діяльність різних політичних партій, їх структуру, програмні та статутні положення, передвиборчі агітки, плакати тощо. Із матеріалів фондів дізнаємось також про активну антидержавну діяльність угорської агентури тощо.

Великий фактичний матеріал подають і Фонди Закарпатського краєзнавчого музею в м.Ужгороді. Зокрема, нами використано документи УМ – 8073 під інвентарними номером 69, в якому знайомимося із програмними засадами партії Підкарпатський Земледільський Союз (ПЗС). Інвертарний номер архіву 2403 дає цінні відомості про становлення й діяльність Руської Національно-Автономної Партії, а інвентарний номер архіву 2390 – про Партію Невдоволених Автохтонів (Тутешняків). Архівні джерела УМ – 7987, І – 866 зберігають інформацію про розбудову та реорганізацію місцевого крайкому Комуністичної Партії Чехословаччини. До того ж у дисертаційному дослідженні нами використано фонди під інвентарним номером архіву 2405, 2862, 2864, 4400, 4822, 4823, 4843, 5363, 5819 (І – 107), УМ – 7895, 10755 та ін. У них містяться матеріали, що стосуються як буденної життєдіяльності політичних партій, так і в час виборчих процесів. Тут знаходимо й списки членів керівництва політичних організацій, кандидатські списки, передвиборчі інструкції, партійні циркуляри, агітаційні прокламації та звернення, афіші тощо.

Цінним доповненням вітчизняних архівних документів є матеріали Центрального державного архіву Чеської Республіки (Štatni ustredni archiv v Praze (ŠUA)). Фонди ŠUA подають інформацію про початки діяльності політичних партій в Закарпатті та їх поступову еволюцію в процесі боротьби за автономію. Зокрема, дисертант використав фонд Президії міністерської ради (fond Prezidium ministerske rady). Матеріали Архіву Міністерства закордонних справ Чехословаччини (Archiv Ministerstva zahranichnych veci ČR Praha (AMZV)) містять інформацію про античеську пропаганду (зокрема, fond II, sekce 1918 – 1939, Spolecnost narodu). Справи Словацького народного архіву (Slovensky narodny archiv Bratislava, fond Archiv Kancelarie prezidenta republiky, 1919 – 1962) знайомлять із політичними процесами на фоні безкомпромісної міжпартійної боротьби.

Джерельну базу дисертаційного дослідження складають і опубліковані документи. Серед них цінними є статистичні збірники, зокрема “Вибори до Національних Зборів на Підкарпатській Русі в 1925 р.”. У радянські часи було підготовлено до друку та видано цілу низку архівних документів, що виходили в серії “Шляхом Жовтня”. Щоправда, упорядники цих видань включали документацію, яка пов’язана виключно з комуністичним рухом у краї (його позитивний бік), натомість ігнорували об’єктивними оригінальними справами, які б розкрили повну картину тогочасного суспільно-політичного життя. Незважаючи на це, досліджувана нами тема знайшла своє відображення в опублікованих матеріалах І – V томів збірників документів “Шляхом Жовтня”. Перш за все тут знаходимо відповіді на запитання щодо виборів різних рівнів, передвиборчої агітації, міжпартійних суперечок, діяльності комуністичних партійних осередків. На допомогу досліднику видано й тексти промов та інтерпеляцій депутатів-комуністів у чехословацькому парламенті упродовж 1921 – 1938 рр., які також носять тенденційний характер. Збірники “Документи свідчать”, „Таємне стає явним” та ін. також вносять на розгляд цікаві матеріали, що стосуються партійного протистояння в сільській місцевості, особливо напередодні та під час виборів. Заслуговують на увагу й архівні матеріали поміщені в празькому збірнику документів “Антифашистська і народно-визвольна боротьба чеського і словацького народу в 1938 – 1945 рр.”. Тут зокрема, нас цікавлять матеріали кінця 30-х рр. минулого ХХ ст. Науковий інтерес становлять збірники документів про зовнішньополітичну діяльність урядів Чехословаччини, Угорщини та Польщі, що мало безпосередній вплив і на розвиток внутрішньополітичного життя міжвоєнного Закарпаття. Особливо цікавими є збірник документів виданий у Польщі – “Акція “Лом”, де знаходимо багато необхідної для нашого дисертаційного дослідження оригінальної інформації.

Джерельну базу дисертації доповнює документальний щоденник відомого українського громадсько-політичного та культурного діяча, письменника В.Гренджі-Донського “Щастя і горе Карпатської України”. Він є цінним джерелом з історії становлення та діяльності партії УНО.  Особливої уваги дисертанта заслуговує опис процесу розбудови структурно-організаційних основ партії та її участі у державотворенні Карпатської України.

Мемуарна література, в якій знайшло своє відображення партійне життя міжвоєнного Закарпаття, є досить скромною. Її авторами були переважно безпосередні свідки тогочасних суспільно-політичних подій. У своїх працях вони висловлювали власні судження та описували ті чи інші факти з суб’єктивної точки зору. Тому й виклад змісту спогадів-мемуарів, в яких відсутня єдність міркувань з тієї чи іншої проблеми, є досить суперечливим, що змушує уважно підходити до їх вивчення. Серед таких слід назвати “Спомини” відомого громадсько-політичного й національно-культурного діяча Закарпаття, лідера проукраїнських політичних сил, згодом президента Карпатської України А.Волошина, а також відомих політичних діячів тогочасності А.Штефана “За правду і волю: Спомини і дещо з історії Карпатської України”, С.Клочурака „До волі: Спомини”, двотомник В.Шандора “Спомини”. Крім згаданих видань мемуарів, окремі аспекти партійного життя 20 – 30-х рр. ХХ ст. знаходимо і в працях М.Баботи, М.Бандусяка, С.Росохи, І.Сарвадія, Ю.Химинця.

Архівні й опубліковані документи доповнюються матеріалами періодики, передусім офіційних друкованих органів партій, де знаходимо багатий матеріал як із внутріпартійного життя, так і міжпартійної боротьби. Серед використаних нами періодичних видань слід назвати “Вперед”, “Земля і Воля”, “Землєдєльская Політіка”, “Карпатська Правда”, “Карпато-русскій Вєстник”, “Народня Сила”, “Нова Свобода”,  “Руська Нива”, “Русская Земля”, “Русскій Вєстнік”, “Свобода”, а також журнали-альманахи Календар “Землі і Волі”, “Русскій землєдєльческій календарь” та ін.

Перші праці вітчизняних дослідників, що привертали увагу до політико-партійної розбудови в Підкарпатській Русі, з’явилися вже у 20-х рр. ХХ ст. Серед них можна назвати роботи О.Бадана, М.Бращайка,  Й.Камінського, Л.Мишуги, І.Цуркановича та ін.

На новий рівень вийшли наукові дослідження суспільно-політичного життя 20 – 30-х рр. ХХ ст. у радянський період. Проте зміст матеріалів носив суб’єктивний характер, оскільки дослідження зводилися до однобічного висвітлення тих чи інших політичних явищ, а подекуди мали заангажований, фальсифікаційний характер. Видані в 50 – 80-ті рр. ХХ ст. публікації висвітлювали діяльність автономних політичних партій не інакше як антинародну й буржуазно-націоналістичну. Внаслідок цього відкидалися факти намагання консолідувати суспільство наприкінці 30-х рр. ХХ ст. Таких поглядів у процесі дослідження дотримувалися С.М.Білак, Д.М.Букович, Б.І.Співак.

Дослідження інших істориків Н.П.Баженової, В.І.Бєлоусова, І.М.Гранчака, В.В.Делегана, І.Н.Мельникової, М.П.Повча,  М.Є.Ротмана, П.С.Сірко, Ю.Ю.Сливки, В.В.Хайнаса, О.В.Хланти, Ф.П.Шевченка, А.М.Шлепакова, Й.Яновича досить однобоко висвітлювали процес багатопартійності. Детальний аналіз різнобарвної політики партій також не розглядався, оскільки достатньо було охарактеризувати її в цілому як антинародну. Тому більшість радянських дослідників, звертаючи увагу на історико-партійний аспект детально розписували життєдіяльність крайового комітету КПЧ, перебільшуючи роль і місце політичної організації в багатопартійній системі Чехословацької Республіки. Здебільшoго у працях названих вчених відчутно велику кількість взаємоповторень, що впливало тільки на кількість і аж ніяк на якість досліджуваної проблеми. У подібному стислому ракурсі написано праці С.М.Білака, Ю.Ю.Сливки та Б.І.Співака, Й.Яновича. Незважаючи на це, саме вони дали аналіз найбільш потужним політичним партіям тогочасного Закарпаття. До того ж абсолютно відсутня увага з боку дослідників до менш відомих і слабо структурованих політичних організацій. Упродовж 60 – 80-х рр. ХХ ст. побачили світ ще декілька праць вчених-дослідників, серед яких слід назвати  роботи І.І.Попа та М.М.Швагуляка. Своєрідність творів згаданих авторів полягала у тому, що політичне життя Закарпаття подавалося ними через призму зовнішньої політики сусідніх держав. У цілому, проблема еволюції багатопартійності в міжвоєнному Закарпатті досліджувалася не в комплексі, а епізодично. Вибірковість вчених, які ідеалізували життєдіяльність комуністичної політичної організації і нехтували детальним вивченням інших партій змушує визнати необ’єктивність окремих досліджень. Та все-таки, незважаючи на факти заполітизованості досліджень щодо даної проблеми, необхідно визнати, що вони не втратили своєї актуальності і наукового значення, оскільки в процесі вивчення періоду і співставлення думок різних вчених маємо можливість полемізувати і доводити власні судження.

На якісно новий рівень дослідження даної проблеми вийшли вітчизняні вчені у часи незалежної Української держави. Однак, упродовж останнього десятиліття ХХ ст. комплексного дослідження всіх проявів партійного життя закарпатського суспільства не було. Виходять у світ перші об’єктивно-аналітичні дослідження М.Болдижара, М.Вегеша, І.Гранчака, О.Довганича, В.Лемака, І.Ліхтея, Р.Офіцинського, П.Федаки, В.Худанича. У своїх працях дослідники аналізували як внутрішньополітичний розвиток краю в часи його входження до складу Чехословацької Республіки, так і окремі аспекти життєдіяльності суспільства. Вагомий внесок було зроблено у висвітлення місця і ролі відомих політичних особистостей, серед яких в новому обрамленні постали політичні портрети А.Волошина, братів Бращайків та Реваїв, А.Бродія, С.Фенцика та багатьох інших партійних діячів тогочасності. Проблеми становлення парламентської демократії в Чехословаччині у міжвоєнний період досліджував В.Лемак.

Ужгородський вчений М.Болдижар у праці “Закарпаття між двома світовими війнами” зупинився на окремих аспектах партійного життя тогочасного суспільства. Зокрема, його перу належить нарис про діяльність русофільської політичної організації Автономний Земледільський Союз. Вчений проаналізував процес становлення однієї із найпотужніших автономних партій, її програмні положення та безпосередню участь у суспільно-політичному житті краю. М.Болдижар досліджував і питання становлення монополії партії УНО в 1939 р. та проведення виборів до Сойму Карпатської України. До цих проблем зверталися також дослідники В.Лемак, В.Разгулов, В.Худанич, М.Вегеш та ін. Зокрема, грунтовний аналіз політичного життя 1938 – 1939 рр. міститься у працях ужгородського вченого М.Вегеша. Щодо досліджуваної нами теми, то в його монографіях і статтях знаходимо детальний опис життєдіяльності партії УНО та її політичних провідників.

У 1995 р. побачив світ другий том колективної праці “Нариси історії Закарпаття”, в якому окремі розділи присвячені суспільно-політичному життю Закарпаття у складі Чехословацької Республіки. З проблемами становлення і розвитку політичних партій згаданого періоду на його сторінках виступили М.Болдижар, І.Гранчак, В.Делеган, І.Король, В.Лемак, І.Ліхтей, О.Хланта. Науковий погляд вчених був спрямований на найбільш відомі політичні партії краю, тому аналіз їх діяльності виявився дещо епізодичним. Поряд з цим, детально висвітлено характер міжпартійної співпраці та взаємодії окремих політичних сил краю. У деяких випадках більше уваги відводилося розвитку комуністичного руху та її партійної організації. Менше уваги, на нашу думку, автори приділили характеристиці основних причин градації різноорієнтованих національних партій та їх електоральним можливостям. Тому загальна оцінка суспільно-політичних процесів у Підкарпатській Русі є неповною.

Окремі аспекти життєдіяльності політичних партій міжвоєнного Закарпаття досліджувалися і на рубежі ХХ та ХХІ ст. Серед авторів-дослідників даної проблеми слід назвати таких вчених як М.Вегеш, С.Віднянський, О.Довганич, І.Король, С.Кульчицький, І.Ліхтей, І.Поп, В.Худанич та ін. Зокрема, київський вчений С.Віднянський є автором відповідних розділів у фундаментальних академічних виданнях – “Уряди України у ХХ ст.”  та “Політична історія України. ХХ століття”, де на основі сучасних методологічних підходів подано узагальнений аналіз політичних процесів, що відбувалися в краї у 20 – 30-х рр. ХХ ст.

Зарубіжна історіографія політико-партійного життя міжвоєнного періоду є досить багатою, хоча й не розкриває всі аспекти даної проблеми. Перші праці писали Я.Нечас, Б.Кочі, Я.Брендайс, А.Раушер. Цінний матеріал міститься і у роботах С.Росохи та П.Стерча. Проблеми політичного розвитку тогочасного суспільства знайшли своє відображення у дослідженнях М.Барновського, І.Ваната, П.Р.Магочі, П.Шворца, М.Данілака та ін.

Отже, дослідження політико-партійного життя у часи входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки носили в цілому епізодичний характер, не сприяли поглибленому вивченню життєдіяльності партій. Вивчення проблем багатопартійності в радянський період мало чітко однобічний характер. Становлення нової соціогуманітарної наукової думки в Україні вилилось у активне вивчення раніше заборонених або перекручуваних історичних фактів. Цей період характерний якісно новим підходом до наукових досліджень у сфері політико-партійного життя міжвоєнного Закарпаття, переоцінкою важелів об’єктивного висвітлення історичних подій. Значно більше дослідників почало в тій чи іншій мірі торкатися проблемних питань партійного життя, вивчати життєдіяльність політичних організацій тощо. І хоча комплексного вивчення становлення та еволюції багатопартійної системи в Закарпатті у 20 – 30-ті рр. ХХ ст. не було, це ні в якій мірі не применшує здобутки вітчизняних вчених у дослідженні даної теми, а тільки сприяє їх подальшому вдосконаленню й поглибленню.

У другому розділі – “Проукраїнські політичні партії Закарпаття у 1919 – 1939 рр.” коротко дається аналіз суспільно-політичним змінам, що відбулися по завершенню Першої світової війни і привели до створення умов для зародження нової політичної системи й входження Закарпаття (на правах автономії) до складу Чехословацької Республіки. Проведено аналіз формування й діяльності проукраїнських політичних організацій. На початковому етапі (1918 – 1919 рр.) роль політичних осередків закарпатців виконували народні ради. Особливості ж становлення і розвитку політичних партій в Підкарпатській Русі полягали в об’єктивних та су­б’єктивних передумовах зародку, своєрідному по­літично-партійному “природному відборі” і, що найважливіше, — в кінцевому результаті. Зокрема, період розвитку крайових українофільських політичних партій можна поділити на три основні етапи, перший з яких припав на час, коли завершилася Перша світова війна і місцеві жителі отримали політичні права та свободи, що гарантувалися Конституцією Чехословаччини 1920 р. Наслідком цього стало створення перших політичних партій, в тому числі проукраїнської орієнтації. Лідери проукраїнського руху займалися пошуком солідних союзників серед загальнодержавних партій, щоб мати можливість впливати на долю краю через своїх представників у сенаті й парламенті. Однак ставлення до Закарпаття чехословацької влади, яка не бажала проводити активне реформування суспільно-політичного життя в краї, змушувало автономні сили змінювати свою тактику і все гостріше вимагати виконання центром даних зобов’язань. Упродовж 1920 – 1924 рр. із середовища політичних партій, які діяли в Закарпатті, більш чітко вираженим захисником проукраїнських інтересів була Руська Хліборобська (Земледільська), а згодом Християнсько-Народна Партія. Це була суто крайова політична організація із досить сталою програмою і вміло сформульованими вимога­ми. Незважаючи на її офіційну лояльність до чехословацької влади, вимоги найшвидшої реалізації автономних прав базувалися на національно-політичній орієнтації на єдність українського народу по обидва боки Карпат. Інші ж партії — філії загальнодержавних Соціал-Демократичної та Комуністичної партій — у той час лише почали викристалізовувати подібний національно-культурний елемент. У деяких із них цей процес був виразні­шим і проходив швидше (наприклад СДППР). Цим осередкам загальнодержавних політичних організацій притаманна спільна риса — їх залежність у питанні ведення партійної політики від центральних органів. Говорити ж про їхню відверту проукраїнську орієнтацію в тогочасних умовах досить важко, оскільки цей момент діяльності згаданих партій ще знаходився у зародковому стані.

Другий етап  — середина 20-х — осінь 1938 рр. Це був час важкої боротьби за виживання в багатопартійній політичній системі, структурно-організаційного змуж­ніння організацій і висунення ними більш конкретних цілей, подекуди гостро радикальних. На цьому історичному відрізку викристалізовується національний елемент партійних організацій. Йде мова про консолідацію проукраїнських політичних сил, чому сприяла відсутність непорозумінь серед проукраїнської полі­тичної еліти. Важливим був і рівень впливу партій на суспільство, зокрема під час виборів різних рівнів. Результати участі у виборах вказують і на соціальну базу партій. Внаслідок антиукраїнської пропа­ганди русофільських, проугорських і деяких загальночеських полі­тичних партій при повному невтручанні у цей процес державної вла­ди жодна партія ще не могла підняти питання про об’єднання з укра­їн­цями, що проживали по той бік Карпат. Погіршилося і ставлення до проукраїнських політичних сил із боку Праги. Отже, питання соборності всіх українських земель перемістилося на задній план, хоча й тимчасово. Однак, незважаючи на різні обста­вини проукраїнські політичні сили згуртовувалися й мужніли в процесі міжпартійних сутичок із своїми політичними опонентами, залучати до політичного життя всі верстви місцевого населення. Тому виникнення політич­них партій, Української Селянської й української філії Аграрної партії зокрема, мало свої позитивні моменти. З іншого боку, політичні організації у цей пе­ріод проходили етап своєрідного партійного “природного відбору”. Важка боротьба за виживання в багатопартійній політичній системі, структурне змужніння організацій змушувало конкретизувати свою політичну мету.

І,  насамкінець, третій етап  (осінь 1938 — весна 1939 рр.) співпав із процесом “довершеності”, еволюцією пар­тійної організації у дер­жавний інститут політичної системи та його ліквідації. Саме на третьому етапі розвитку політична активність партій українського спрямування, яка проводилася майже двадцять років, досягла своєї вершини і показала свою структурно-організаційну і по­літично вивірену спроможність  з’єднати партійні сили і очолити державне керівни­цтво. Тому в цілому політична історія Закарпаття 20 – 30-х рр. ХХ ст. мала певні, відмінні від інших українських земель, особливості розвитку. Після припинення своєї діяльності (жовтень 1938 р.) члени майже усіх проукраїнських партій у 1939 р. влилися в ряди Українського Національного Об’єднання.

Пройдені етапи становлення і розвитку проукраїнських політичних партій Закарпаття засвідчили й те, що їхня національна спрямованість не була штучною і не піддавалася видозмінюванню. З перших років діяльності, хоча і в своєрідній формі, партії відстоювали ідею єдності всього українського народу, його мови, культури. Беззаперечним позитивним моментом у цьому відношенні була їхня спільна праця в культурно-освітній сфері, передусім у роботі товариства “Просвіта”. Важливу роль у процесі розбудови проукраїнських партій в Закарпатті відіграла українська еміграція, зокрема з Галичини. Таким чином, усі проукраїнські політичні партії зробили вагомий внесок у розвиток по­лі­тичної історії Закарпаття і незважаючи на міжпартійні суперечності, діяли в одному культурно-національному напрямку.

В третьому розділі дисертаційного дослідження – “Політичні партії русофільської орієнтації. Їх еволюція в 20 – 30-х рр.” розглянуто процес зародження та структурної розбудови русофільських політичних організацій. Його особливості полягали у тому, що русофільські політичні сили не були однорідною масою. Тут існували різні специфічні напрямки, які в принципі визнавали спільну ідею — крайовий автономізм і автохтонність місцевого “руського” населення. Проте одна частина з них — русинофіли — вважала, що до такої категорії належать суто русини, які століттями проживали в Карпатах і не здійснювали яку-небудь велику міграцію, не асимілювалися з іншими народами. До них належала невелика кількість селян і міських жителів. Друга категорія політично свідомого населення, яке прихильно ставилося до русофільського руху, вважала місцевих жителів частиною російської нації, їх зігрівала ідея, що ця відірваність є тимчасовою, і завдяки їхнім зусиллям це виправиться. Така ідея мала більшу кількість прихильників, особливо у другій половині 30-х рр. Не останню роль у цьому русі відігравали білоемігранти, політичні біженці (противники більшовизму), кадети, есери та ін., а також москвофіли з Галичини, Буковини та інших регіонів. Третя категорія русофільського руху — жителі краю “мішаної” угорської національності, передусім священики, службовці і вчителі, які залишилися на старих посадах уже в новій політичній ситуації, однак свідомо дотримувалися ідейних позицій угорського реваншизму, повернення Закарпаття у лоно Святостефанської „коронної” держави. Її представники виступили активними посередниками в справі реалізації своїх планів щодо краю між політичними колами материнської Угорщини і політичними діячами, партіями та організаціями русофільського напрямку, які існували на території Підкарпатської Русі.

У хронологічному відношенні  розглядаємо три етапи розвитку русофільських політичних партій Закарпаття у 20 – 30-х рр. ХХ ст. Перший етап охоплює період 1919 – 1924 рр.  Міжпартійна боротьба зводилася до пошуку об’єднавчого центру, відбувалися міжпартійні блокування, хоча були відчутними й особисті непорозуміння лідерів партій, а також намагання чехословацького уряду підпорядкувати своєму впливу русофільський рух. Великий вплив на цей процес мали і парламентські вибори. Тому період 1919 – 1925 рр. був деякою мірою визначальним для русофільських організацій, які почали виходити з під контролю Праги і дедалі більше шукати собі як внутрішніх, так і зовнішніх союзників. Ще більше поглибилися розбіжності між центром і автономними русофільськими партіями в наступний період, який охоплює 1925 – 1935 рр. У цей час державу поглинула світова економічна криза, яка негативно вплинула на можливості державної влади проводити ефективну регіональну політику. Питання суспільно-економічного стану, яке все більше віддаляло момент консолідації, спричинило поглиблення й політичної кризи. Тому пріоритетним завданням русофільських партій стає політична боротьба за автономію. Поступовий вихід із економічної кризи не змінив їх позицій. У такій ситуації все відчутнішим стає бажання потужних русофільських політичних організацій опиратися на зовнішньополітичні чинники.

Третій етап (1935 – 1939 рр.) став свого роду кульмінаційним у діяльності партій русофільської орієнтації і визначальним у політичній орієнтації. Античехословацька політика поступово виходить на місце проблеми першочергового вирішення. Це було викликано як зовнішніми (великодержавні плани гітлерівської Німеччини та її сателіта Угорщини, а також активізація античехословацької політики Польщі), так і внутрішніми умовами тогочасності (поява на політичній арені потужної організації С.Фенцика — Руської Національно-Автономної Партії, боротьба за лідерство в русофільському середовищі партії Автономний Земледільський Союз). Активізація Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) як об’єднавчого центру русофілів і надпартійного координаційного органу приводить до посилення їх позицій у краї і врешті-решт, внаслідок необхідного порозуміння з проукраїнськими політичними силами — до становлення першого автономного уряду. Проте політика, яку вони проводили до цього часу і навіть тоді, коли більшість у крайовому уряді знаходилася в руках русофілів, дискредитувала весь автономний рух і призвела до нищівної поразки, втрати довіри з боку влади Чехословацької Республіки. Русофільські лідери позбулися свого становища у владних структурах, а їхні політичні партії і друковані органи були заборонені. Свої позиції вони зуміли повернути тільки через втручання у цей процес зовнішньополітичних чинників, а саме затвердження положень Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р., внаслідок чого частина закарпатських територій відійшла  під юрисдикцію Угорщини. Саме на цій території краю русофільські політичні організації продовжували свою діяльність, тим самим остаточно довівши свою причетність до антидержавної політики й проведення ворожої до демократичних цінностей суспільства діяльності.

У четвертому розділі – “Партії національних меншин в умовах багатопартійності (1919 – 1938 рр.)” висвітлено проблеми, які були характерні нацiонально-культурним пробудженням нацiональних меншин після розпаду Австро-Угорщини. Нацiональні меншини законодавчо дiстали рiвнi полiтичнi права й свободи. Виразниками їхнiх iнтересiв стали полiтичнi партiї. Запро­понованi для аналiзу угорськi, єврейськi та нiмецькi полiтичнi партії (Єврейська Сіоністська Партія, Єврейська Ортодоксальна Партія, Угорська Народна Партія, Карпаторуська Німецька Партія та ін.) мали свої характернi риси, дещо вiдмiннi вiд бiльш поширених нацiонально орiєн­тованих проукраїнських та русофiльських. У своїй дiяльностi вони корегувалися рiзними полiтичними принципами, не завжди дiючи в допустимих демо­кратичною системою Чехословаччини рамках. Полiтично-партiйний розвиток характеризується в хронологiчнiй послiдовностi та дає можливiсть краще розумiти передумови становлення полiтичних органiзацiй краю, їх еволюцiю. Дисертантом робиться спроба проаналiзувати основні програмнi положення, визначити реальнi напрями дiяльностi та прослiдкувати завершальний етап iснування партій. Угорськi, єврейськi, нiмецькi полiтичнi партiї Закарпаття у 20—30-i рр. ХХ ст. влилися в загальнодержавне багатопартiйне життя по-різному. Кожна з них вiдi­грала певну роль на полiтичнiй аренi. Ефективнiсть дiяльностi деяких партiй вiдзначалася сучасниками миттєво. Оцiнка ролi i мiсця в тогочасних суспiльно-полiтичних вiдносинах iнших полiтичних органiзацiй робиться лише в нашi днi. Спроба показати дiяльнiсть вищеназваних полi­тичних партiй виникає також iз потреби доведення реальних, хоч у деяких випадках i негативних, крокiв партiйних iнститутiв, зняття з окремих партiй ярликiв “буржуазно-нацiоналiстичних”, “фашистських”, “антидемократичних”. Своєрідність існуючих у згаданий період політичних організацій полягає і в тому, що процес їх  формування відбувався на суто національній основі.

У висновках підсумовуються результати дослідження відповідно до поставленої мети і завдань. Становлення багатопартійної системи в Чехословацькій Республіці відбувалося у своєрідному комплексі розбудови державних політико-правових основ. Його основоположними засадами стали принципи демократії за загальносвітовим прикладом, а тому процес їх впровадження у суспільно-політичне життя проходив досить швидкими темпами і вже у 1920 р., хоч і не в ідеальному вигляді, був оформлений і юридично закріплений в Конституції Чехословаччини. Правова основа багатопартійної системи була також побудована на принципах парламентської демократії, захисту політичних прав та інтересів населення різних національностей тощо. Процес створення полiтичних органiзацiй на теренах історичного Закарпаття був дещо хаотичним. Їх формування відбувалося за нацiональним признаком, що стало наслідком появи русофiльських, українських, угорських, єврейських, нiмецьких партiй. Прага  була зацiкавлена в розбудовi на територiї Пiдкарпатської Русi фiлiй власних загальнодержавних партiй. Натомiсть мiсцевi партiї створювалися як локальнi та нацiонально замкнутi (однонацiональні). Оскiльки українські та русофiльські (два основних рiзновиди) партiї представляли бiльшу частину населення згаданого регiону, то мiж ними й велася основна боротьба як на полiтичнiй аренi, так i в iнших сферах суспiльного життя. Iншi нацiональнi меншини Чехословаччини, якi проживали в Під­карпат­ськiй Русi, були представленi меншою кiлькiстю партiйних утворень. Демократичність поглядів у сфері політики сприяла існуванню в краї упродовж згадуваного періоду більш ніж трьох десятків політичних організацій, при чому система автономних політичних партій у кілька разів перевищувала загальнодержавні.

Усього на території Підкарпатської Русі упродовж міжвоєнного періоду діяло 8 загальнодержавних партій, які створили крайові партійні філії із власним структурно-організаційним апаратом. До таких можна віднести найпотужніші Чехословацьку Соціал-Демократичну Партію, Аграрну партію (у різні часи щонайменше тричі змінювала офіційну назву), Комуністичну Партію Чехословаччини. Названі партії мали найбільший вплив серед місцевого населення із середовища загальнодержавних політичних організацій. Трохи слабші позиції займали Чехословацька Народно-Соціалістична і Чехословацька Народно-Демократична партії, для яких були характерними співпраця або блокування з низкою автономних політичних організацій, передусім русофільської орієнтації. Потужною проукраїнською гілкою виділялися крайові організації ЧСДП і КПЧ, а згодом і Аграрної партії. У свою чергу русофільських настроїв притримувалися Аграрна партія, ЧНСП, ЧНДП. Незважаючи на те, що згадані загальнодержавні партії були прихильниками централізаторської політики, відмовившись від співпраці із сепаратистськими організаціями, їх крайові філії відстоювали більше автономні права регіону та вирішували пов'язані з цим проблеми. Найгострішими серед них були політико-правове оформлення статусу Підкарпатської Русі, стабілізація мовно-культурного і господарсько-економічного життя. Маючи потужні матеріально-фінансові можливості, структурно-організаційну, кадрову підтримку з боку своїх центральних органів, загальнодержавні партії в краї виступали своєрідним стримуючим фактором в імовірній еволюції антицентралістських, а подекуди й сепаратистських, настроїв. Тому важливим для кадрових основ згаданих партій був фактор інтернаціональності.

Зовсім іншою виглядала картина розвитку самостійних автономних політичних партій у краї, їх своєрідність полягала у тому, що автономні партії за своїм складом переважно не були інтернаціональними, а створювалися за національним принципом. Щодо програмних положень, то вони, як правило, проголошували відстоювання автономних прав краю у всіх сферах суспільно-політичного життя, юридичного оформлення статусу автономії та забезпечення національно-культурних прав місцевого населення. У різні часові проміжки згадуваного історичного періоду в краї діяло 29 автономних політичних організацій, серед яких 12 були русофільськими, 6 угорськими, 4 проукраїнськими, 4 єврейськими, 2 німецькими. Міжнародна Соціалістична Партія Підкарпатської Русі, на основі якої згодом постала комуністична,  була побудована на принципі інтернаціоналізму. Незважаючи на досить велику кількість автономних партій, лише кілька з них виділялися своєю потужною структурно-організаційною базою (в цілому у партій – низький рівень членства), що в першу чергу залежало від матеріально-фінансової спроможності організації. Сприятливі умови розвитку демократичного суспільства були зведені нанівець політичними подіями кінця 30-х рр. ХХ ст. Вони були пов'язані з активізацією фашизму та поступовою реалізацією його зовнішньополітичних планів. 29 жовтня 1938 р. було видано декрет про припинення діяльності політичних партій, що діяли на території Підкарпатської Русі. Закриття політичних партій було здійснено, вважаємо, через те, що партійність почала втрачати своє суспільно-організаційне значення. Подальші події показали, що автономний уряд А.Волошина віддав у жертву демократичність багатопартійної системи, пояснюючи це як вимушений політичний крок в тогочасних умовах.

Отже, пройшовши з 1919 р. по 1938 р. добру школу багатопартійного життя з його кризовими, а то й  непідконтрольними явищами, тогочасне суспільство, внаслідок як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, обрало для себе більш авторитарну системи, яка базується на консолідації всіх активних політичних сил не у політичній партії, а в надпартійному національному органі, яким тоді стала Народна Рада. Лише на початку 1939 р. було утворено партію Українське Національне Об’єднання, яка утримувала політичну монополію до загарбання краю угорськими військами в березні 1939 р.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні положення:

1.      Багатопартійна система Чехословацької Республіки базувалася на загальноприйнятих демократичних засадах, що дозволило вперше прилучитися до суспільно-політичного життя широким верствам населення, зокрема в Закарпатті;

2.      Відносно низький рівень політичної культури місцевих жителів дав поштовх хаотичному розвитку політичних організацій, який мав суперечливий характер;

3.      Існування різноорієнтованих як у культурно-національному, так і в політико-державному руслі політичних партій вказує на плюралістичний характер чехословацької демократії;

4.      Політико-партійна боротьба найпотужніших політичних організацій русофільської та проукраїнської орієнтацій вказує на полярність ідейно-національних прагнень закарпатської спільноти;

5.      Велика кількість автономних політичних партій була викликана постановкою пріоритетних завдань регіонального значення, а саме автономії краю, місцевого самоврядування, економічного зростання та національно-культурної орієнтації, мовно-культурної визначеності й стабільності;

6.    Політико-партійна консолідація проукраїнських партій наприкінці 30-х років ХХ ст. мала завершений вигляд, що вилилось у досягнення головної мети – становлення національної державності –  Карпатська Україна.

7.    Процес багатопартійності в Закарпатті став поштовхом у розвитку елементів громадянського суспільства, сприяв демократичним відносинам, росту політичної свідомості та політичної культури місцевого населення.