| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються її актуальність, наукова новизна, мета, завдання, об`єкт і предмет дослідження, його методологічна база й практичне значення, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами.
Перший розділ – «Особливості соціокультурного контексту 1880-х років» – складається з п’яти підрозділів, в яких проаналізовано особливості соціокультурного контексту епохи, позначено його вплив на основний зміст романів Вс. Соловйова, здійснено спробу обґрунтувати пріоритетні напрямки вивчення названої дилогії.
Ідея про існування «малого» і «великого часу» (за термінологією М. Бахтіна) утворює необхідне підґрунтя для огляду соціокультурного контексту Росії останньої чверті Х1Х ст. і дозволяє визначити місце у ньому дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» з урахуванням того, що у творчості письменників другого ряду, особливо на зламі епох, в концентрованому вигляді втілюється відчуття духу часу і динаміка суспільних процесів, – зазначається у підрозділі 1.1. «Особливості соціокультурного контексту останньої чверті Х1Х ст. в Росії та дилогія Вс. Соловйова».
Процеси соціального і культурного життя Росії, що супроводжували створення дилогії Вс. Соловйова і сприймалися сучасниками письменника як реальність російського життя (малий історичний час), безпосередньо пов’язані з досвідом попередніх поколінь (великий історичний час) і сьогодні характеризуються як існуючий історичний факт. Вияв малого історичного часу простежується у творчості представників філософії, науки, мистецтва й релігії як тих сфер, що відбивають внутрішньочасову конкретику життя суспільства (включаючи форми поведінки й міжособистісного спілкування), ієрархію цінностей, спосіб мислення і ментальність.
Для того, щоб визначити місце і особливості дилогії Вс. Соловйова, необхі-дно враховувати творчі імпульси, що йдуть від попередньої епохи, і „прочитува-ти” позначені письменником тенденції, які згодом більш повно розвинуться у символізмі. 1880-і роки – епоха ствердження позитивізму і близьких до нього вчень (О. Конта, Дж. Мілля, Г. Спенсера, Е. Маха, Р. Авенаріуса та ін.), коли, зда-валося, академічна наука досягла вершин методології пізнання. Однак у 1890-х рр. колишнє захоплення науковими методами поступається містичним настроям, і характерна для позитивізму спрощена, пласка модель світу замінюється іншою формою світосприйняття, орієнтованою на багатовимірність містицизму. Світо-глядні установки суспільства поступово трансформуються під впливом учень ро-сійських філософів (Вол. Соловйова, К. Леонтьєва, М. Федорова, С. та Є. Тру-бецьких та ін.), які стверджували ідеї містичної основи світу, всеєдності, собор-ності, софійства, боголюдства. Разом з тим традиційно впливовими залишаються теорії представників німецької класичної школи (І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та ін.), якій, попри різноманітність ідей, властиві суттєві спільні риси, пов’язані з розробкою концепцій пізнання, розуму, співвідношення трансцендентального і матеріального, а також діалектики їх взаємодії.
Історично складна система взаємовідношень між російською наукою й культурою з її надійним філософським підґрунтям знаходить відображення у мистецтві, до якого, в свою чергу, виявляє великий інтерес російська інтелігенція, прагнучи взяти на себе роль регулятора духовних процесів. Поруч з визнаними корифеями літератури, чию творчість вже у ХІХ ст. можна було б віднести до великого історичного часу (О. Пушкін, М. Гоголь, М. Лермонтов, Л.Толстой, Ф. Достоєвський та ін.), з`являється генерація письменників малого часу, які стверджували інший масштаб особистості (П. Боборикін, О. Амфітеатров, О. Добролюбов, О. Скалдін та ін.) і засвідчили народження нового символістського напрямку, основні етико-естетичні принципи якого сформульовано у роботах М. Мінського „При свете совести” (1890), Д. Мережковського „О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы” (1893), Я. Волинського „Борьба за идеализм” (1902), у ранніх статтях-передмовах В. Брюсова до збірок „Русские символисты” (1894-95) та ін. Зростаюча роль мистецтва у розвитку особистісного світосприйняття вважається закономірним явищем, і його значущість підтверджується думкою Вол. Соловйова, що „мистецтво взагалі є сферою втілення ідей”. Багатоплановість соціокультурних реалій малого часу відтворюється у мистецтві через зображення архетипових, вічних тем буття на тлі нових аспектів художньої тематики. Публікуються твори В. Брюсова, К. Бальмонта, Д. Мережковського, Ф. Сологуба та інших письменників, які проголосили пріоритет символу.
Пошуки сенсу життя підводять до відкриття іншої, глибинної реальності, що існує за фасадом повсякденності і тому невідома пересічній людині. Проникнення у сферу цієї іншої реальності, розшифровування її символіки, перебудова людської природи у надлюдську, шляхи й методи реалізації подібних процесів по-різному витлумачувались мислителями. Але основними критеріями у цих духовно-філософських системах були символізм, священнодійство творчості, а містком між двома реальностями вважалося створення міфа і дотримання особливого способу життя як матеріального оформлення іншої реальності в побуті.
Важливою складовою соціокультурного контексту останньої чверті ХІХ ст. був відчутний вплив на російське суспільство західної окультної традиції, що знайшла практичне втілення у специфічних практиках теософів, спіритів, окультистів, масонів, розенкрейцерів. Зростання уваги до масонства і розенкрейцерства наприкінці ХІХ ст. є загальною тенденцією і пов’язане передусім з основною ідеєю модернізму про необхідність трансформації світу й природи людини.
Зростаючі містичні настрої у суспільстві знаходили втілення у літературі символізму. Перехрещування і взаємоперетікання символістських і окультних кодів стимулювало, у свою чергу, нові пошуки справді містичної легенди та іншої реальності. Дослідники (М. Богомолов, О. Еткінд, Є. Глухова, Г. Нефьодов та ін.) звертають увагу на наявність внутрішнього зв’язку у містичних пошуках символістів. Закорінений у міф і міфотворчість російський символізм знайшов відображення у літературі останньої чверті ХІХ ст. як у дзеркалі нової міфології, яка втілює особливості настроїв епохи, що його породила, і водночас наслідуючи класицизм минулої епохи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст.ст., а відтак, і виявляючи себе як частку єдиної національної культури.
Першим, хто відкрив нову тему, позначивши цим розрив між попередньою епохою позитивізму і новою епохою містицизму, був Вс. Соловйов. Його дилогія «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» являє собою окультну містичну модель західного зразка, хоча й прилаштовану до російських умов. У дилогії відчутний інтерес до маргінальних для позитивістського світогляду тем – окультизму, масонства, – і з цим пов’язаний аналіз історичних шляхів Росії та її майбутнього.
Містичні ідеї знайшли розвиток у високій і народній культурі. Однак бродіння у містичному хаосі народних низів не обов’язково мало збігтися з пошуками містичних істин у високому елітарному мистецтві, якби не активність третього чинника, дію якого уособлює свідомий і досить тривалий вплив поодиноких інтелектуалів (В`яч. Іванов, Д. Мережковський, З. Гіппіус, В. Хлєбніков, М. Волошин, О. Блок, А. Бєлий, В. Брюсов, М. Кузьмін та ін.), які на практиці поєднували часто неусвідомлені імпульсивні духовні пошуки представників верхів і низів. Завдяки їх зусиллям народився симбіоз нового напрямку, що виникає на стику філософії, окультизму і мистецтва, яке назвали літературою Срібного віку.
Згаданим процесам передував Вс. Соловйов, чия творчість є майже забутою у наш час. Сучасні науковці наголошують, що одним з відповідальних і нагальних завдань літературознавства є вивчення зв’язків між значущими явищами літератури і зусиллями малопомітних письменників. У забутих авторів є власні заслуги перед культурою, оскільки плоди їхньої діяльності наповнюють конкретним змістом такі поняття, як „культурна спадщина”, „культурна традиція” і „культурна пам`ять”, – це стосується і творчості Вс. Соловйова. Внутрішньочасова конкретика його романів утворює нерозривну єдність із соціокультурним контекстом останньої чверті ХІХ ст., пронизаним міцними нитками культурної спадщини, традиції й пам`яті. Історико-літературна функція творчості Вс. Соловйова визначається тим, яку роль відіграла його дилогія в історії російської літератури: вона стала своєрідним посередником між минулим і майбутнім, оскільки у подальшій творчості художників символістського та деяких інших напрямків і течій простежується такий же щирий інтерес до містицизму й окультизму, що й в дилогії Вс. Соловйова.
Ситуація в Росії останньої чверті Х1Х ст. характеризувалася різновекторними впливами ірраціоналізму, сектантства, православної релігії й масонства, що утворюють неповторну специфіку соціокультурного контексту цього історичного періоду, до якої додавались елементи народної та інтелектуальної містики з іманентною визначальною символікою. Специфічність історичних умов у поєднанні з національними особливостями низової й високої культури стали тим полем, на якому розгортався унікальний інтелектуальний процес – незвичайний, такий, що не мав аналогів, – в якому наука, культура і містика поєднувалися у симбіозі різнопланових цінностей. У цій винятковій різноманітності і полягає основна специфіка соціокультурного контексту епохи й інтелектуального обличчя Росії. Формуванню такої специфіки сприяло, зокрема, поширення ідей і вчень Вол. Соловйова та Ф. Ніцше, що стали актуальними для російських інтелектуалів, які сповідували ідеал нової людини, перетворюваної із звичайної людської природи. Вперше цей феномен художньо зафіксовано у дилогії Вс. Соловйова.
Біобібліографічна інформація про Вс. Соловйова вводиться у підрозділі 1.2. – «Короткі біографічні відомості про письменника. Періодизація творчості Вс. Соловйова». Підкреслюються як значущий факт родинні зв`язки між двома неординарними особистостями, які залишили помітний слід у культурному житті Росії, – письменником Всеволодом Сергійовичем і філософом та письменником Володимиром Сергійовичем Соловйовими. Особисті стосунки між братами – старшим Всеволодом і молодшим Володимиром – були далекими від ідеальних, але очевидну спільну спрямованість їх духовних пошуків засвідчила їх творча спадщина, літературна й філософська.
Питання про періодизацію творчості Вс. Соловйова на сьогодні залишається невивченим, оскільки недостатньо досліджено літературну діяльність письменника. В дисертації здійснено спробу такої періодизації: з урахуванням еволюції жанрових форм літературних творів, їх хронологічних та тематичних ознак виділено три періоди у творчості письменника.
У підрозділі 1.3. – «Дилогія «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» у світлі філософії Вол. Соловйова» – відзначається, що теми, до яких звертається у своїй дилогії Вс. Соловйов, перегукуються з аналогічними темами та відповідною їх інтерпретацією у творчості Вол. Соловйова: це теми кохання, Боголюдини і особливої ролі релігії. Як і у вченні Вол. Соловйова, у художніх творах Вс. Соловйова увагу спочатку сфокусовано на двоїстості людської природи (божественність духу і тварність тіла), а потім простежується єдино можливий синтез – пізнання Бога шляхом розвитку духовності і на наступному етапі – возз’єднання людини з Богом (сюжетно цю думку символічно втілено як шлюб героя). Одного з персонажів (православного священика) введено до системи героїв роману як образ-символ Боголюдини. Спроба головного героя, Захар`єва-Овинова, пізнати божественний світ (це відповідає містичним інтуїціям Вол. Соловйова) стає успішною тільки після його ініціації під проводом священика (образу-символу всеєдиної Церкви). Твори Вс. Соловйова, що досліджуються в дисертації, базуються на містицизмі як певній системі уявлень про світобудову і місце в ній людини як еволюційно-прогресивного духовного начала. Подаючи комплекс езотеричних знань, письменник змальовує в дилогії єдність містичних і духовних постулатів, виражених у системі езотеричних принципів і категорій, що узагальнюють характеристики земної магічної моделі Всесвіту як однієї з форм космогонічної універсальної культури. Містичні знання вводяться в текст творів у відкритому або зашифрованому вигляді через символи й знаки, через систему персонажів, послідовність фабульних подій, зображення варіантів розв’язання існуючих конфліктів.
На підставі аналізу змісту дилогії «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» у роботі здійснено спробу реконструкції системи містичного світосприйняття письменника. Вс. Соловйов намагається відшукати сполучну ланку між власним внутрішнім досвідом, об’єктивним фізичним світом і метафізичною реальністю. Для реалізації цього завдання використовувався основний герменевтичний труд «Смарагдова Скрижаль Гермеса Трисмегіста». Через героя, що втілює шлях містика в дилогії (священик), інтуїтивне сприйняття реальності витлумачується як найбільш повне й глибинне. Отож, ймовірно, що в дилогії відбито містичний шлях самого письменника.
Про інтерпретацію в романах Вс. Соловйова ідеологем, запозичених з філософії Ф. Ніцше – сила життя, сила волі, воля до влади, самотворіння і надлюдина (поширене в дослідницькій літературі визначення), йдеться у підрозділі 1.4. «Дилогія Вс. Соловйова і філософія Ніцше». Чотири основних чоловічих персонажа характеризуються як носії сили волі і утворюють збірний образ надлюдини. Показово, що головний герой (Захар`єв-Овинов) обирає ту модель шляху, що збігається з описаною Вол. Соловйовим, хоча спочатку проходить шлях за моделлю, розробленою у працях Ф. Ніцше. В такий спосіб дилогія набуває гнучкого змісту, оскільки її смислоутворюючі одиниці успішно співвідносяться з двома різними філософськими теоріями – Вол. Соловйова і Ф. Ніцше.
У підрозділі 1.5. – «Вол. Соловйов – О. Блаватська – Вс. Соловйов» – зазначається, що на формування особистості Вс. Соловйова мали незаперечний вплив дух мінливої епохи і найближче оточення письменника, передусім філософ, поет, містик Вол. Соловйов і основоположниця теософії О. Блаватська; причому в наукових працях і особистих уподобаннях Володимира Сергійовича та Олени Петрівни простежуються певні паралелі, що вказують на спільну природу їх інтересів.
Зіткнення особистих світоглядів і збіг філософських інтересів, безумовно, вплинули на особисте життя Вол. І Вс. Соловйових, підкоривши їх світовідчуття певним духовним принципам: негативне ставлення до позитивізму, що набуло сталого характеру, змінюється у них подальшим пошуком містичного шляху, який чітко простежується у творчості обох братів, і завершується потребою у містичному коханні. Аналіз історії знайомства Вс. Соловйова з О. Блаватською дозволяє зробити висновок про те, що, створюючи памфлет «Современная жрица Изиды», в якому в карикатурному вигляді зображувалось Теософське товариство і, відтак, побічно паплюжилось ім`я його засновниці, письменник не прагнув помститися, а керувався іншими мотивами, що виходять за межі міжособистісних стосунків. Дії письменника дозволили зберегти російський ментальний простір відкритим для сприйняття езотеричного вчення Вол. Соловйова, в якому пророкувалися розквіт і особлива духовна місія Росії.
Другий розділ – «Жанрова специфіка дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» – складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядається жанрова своєрідність романів, вивчаються їх ймовірні джерела й стильові домінанти.
Підрозділ 2.1. – «Жанр роману в теоретичному висвітленні» – містить короткий огляд досягнень сучасного літературознавства у вивченні романного жанру. Еволюція романного жанру унаочнює різноманітність літературних форм, що склалися історично й оцінка яких змінювалась з розвитком теорії роману та його зв`язків з іншими літературними жанрами.
У підрозділі 2.2. – «Російська філософська проза і творчість Вс. Соловйова. Жанрові особливості дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» – уточнюється, що Вс. Соловйов, створюючи дилогію, не виходить за межі уже відомих жанрових форм, концентруючи увагу виключно на змісті. Оскільки дилогія має яскраво виражену філософську спрямованість, обґрунтовано доцільність включення у зміст роботи короткого нарису про російську філософську прозу Х1Х ст. У своїх філософських романах Вс. Соловйов створює світ, що абстрактно осягається за допомогою містицизму, і робить спробу подати власну інтерпретацію бачення й розуміння життя – як відбиття єдиного сущого у незліченних формах матерії. При цьому увагу письменника зосереджено не на художньому повістуванні, а не репрезентації ідей, їх взаємодії й трансформації, що відображає динаміку авторської рефлективної свідомості в межах філософського роману. Дилогія являє собою побудоване на кількох рівнях розуміння герменевтичне вчення розенкрейцерів, інтерпретація якого як форми сакральної містерії дозволяє простежити таїнство ініціаційної посвяти масонів. Враховуючи викладене вище, кожний з аналізованих романів дилогії можна визначити як філософський роман-містерію.
Підрозділ 2.3. – «Можливі джерела дилогії «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» – пов’язаний з вивченням питання про літературних попередників Вс. Соловйова. Витоки дилогії Вс. Соловйова слід шукати у філософській прозі любомудрів, їх прогресивних пошуках, що сприяли проникненню філософії у мистецтво, а також їх послідовників. Але серед попередників Вс. Соловйова, безумовно, чи не перше місце посідає Ґете, оскільки його всесвітньовідомий «Фауст» є твором, у якому сучасні дослідники відзначають риси масонської містерії. Можна впевнено констатувати суттєві збіги внутрішнього змістовного та зовнішнього формального планів дилогії Вс. Соловйова й трагедії Ґете. У дилогії Вс. Соловйова подається ще й інформація про сім герметичних принципів і відомості про декілька моделей езотеричних шкіл; вперше відкрито проголошено роль ордену розенкрейцерів і масонських братств, побудованих за ієрархічним принципом, у духовній еволюції людства. Тобто дилогія Вс. Соловйова являє собою більш інформативний варіант містерії, що відповідає складу мислення й рівню знань сучасників письменника.
У підрозділі 2.4. – «Стильові домінанти дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» – визначається, що стильовою домінантою дилогії є зовнішня динаміка, унаочнена через калейдоскопічність сюжету і поєднана з елементами описовості й низьким ступенем психологізації героїв, що дозволяє втілити провідну ідею письменника. Використання принципу нумерології й числової комбінаторики сприяє поєднанню подробиць в композиційне ціле: статичні образи-символи передусім характеризуються через вчинки, а внутрішній світ персонажів залишається на периферії письменницького задуму. Кожний з персонажів подається за принципом контрасту, аби увиразнити полярні характеристики героїв.
Третій розділ – «Особливості поетики роману «Волхвы»: система персонажів як художнє втілення філософської концепції світу Вс. Соловйова» – містить шість підрозділів, у першому з яких – «Система персонажів дилогії. Питання щодо прототипу головного героя Захар`єва-Овинова. Реалізація принципу менталізму в образі головного героя» – на підставі порівняльного аналізу життєвої історії головного героя Юрія Захар`єва-Овинова й біографії Вол. Соловйова знайдено цікаві збіги, що дозволяють обґрунтувати гіпотезу про використання особистісних характеристик філософа Вол. Соловйова при створенні образу Захар`єва-Овинова.
Дієва герменевтична трансмутація є розумовим ремеслом і спирається на сім принципів, що утворюють основу творчості на всіх рівнях буття й свідомості. Принцип менталізму втілюється у конкретній формі ментальної діяльності чотирьох основних героїв-магів. Менталізм Захар`єва-Овинова формується внаслідок самотворення з використанням сили життя для ствердження власної волі як форми влади над матеріальним світом. Менталізм Каліостро виявляється як наслідок діяльності героя з орієнтацією на особливості людської поведінки. Менталізм Потьомкіна формується у романі на основі волі до влади, втіленій у державному реформаторі. Індивідуальний всесвіт о. Миколая подається як православна модель мислення, що визначає його духовні цінності, почуття, дії, а також є основою його системи світосприйняття.
У підрозділі 3.2. – «Проекція принципів полярності й причинності, двоїстості активного й пасивного на систему персонажів і сюжетні лінії роману» – підкреслюється, що принцип полярності реалізується в романі через роздвоєння протилежностей, їх боротьбу та єдність. За принципом полярності побудовано діалоги як найбільш прийнятну форму моделювання боротьби протилежностей, а також внутрішні монологи персонажів, що являють собою спроби пояснити світ через конструювання протилежностей та способів їх взаємодії. Принцип полярності застосовано для ілюстрації відносності людських уявлень про добро й зло, любов і ненависть, моральність та аморальність тощо, і в такий спосіб зображується смислова єдність полюсів протилежностей, що подаються як парні категорії з утворенням внутрішньої тотожності.
Вплив принципу причинності на сюжетні лінії героїв аналізується у поєднанні з проблемою свободи волі й свободи вибору героїв. Деякі персонажі в романі виступають як носії свободи волі, що зумовлює вибір дії в конкретній ситуації. Це сприймається як акт самостійного воління й творчості у процесі їх духовного саморозвитку, оскільки герої діють відповідно до морального обов`язку, який направляє їх вибір в бік добра або зла. Кожен з героїв робить свій вибір – іноді без коливань, іноді в боротьбі мотивів, але в будь-якому випадку він несе особисту відповідальність за рішення і внаслідок дії принципу причинно-наслідкових зв`язків одержує адекватну винагороду за дії, що ведуть до блага, або покарання за зло.
Репрезентація принципу двоїстості активного й пасивного простежується в романі через форми спілкування й викладення міркувань Захар`єва-Овинова (монолог/діалог), причому більш продуктивним виявляється діалог, оскільки в ньому наявні спонукальні мотиви, що стимулюють вчинки героя. Діалог як переважна форма спілкування у фінальній частині роману віддзеркалює не одиничну взаємодію героя як реципієнта і світу як субстанції, що пізнається (модель «суб`єкт – об`єкт»), а більш прогресивну взаємодію численних дійових осіб між собою (модель «суб`єкт – суб`єкт»), що дозволяє збільшувати кількість учасників діалогу й якісно урізноманітнювати процес спілкування. Символізм низки образів як мініатюрної моделі світу також виражає двоїстість світосприйняття героїв у відображенні активної й пасивної складової процесу пізнання.
Використання принципу аналогії при зображенні другорядних персонажів роману розглядається у підрозділі 3.3. – «Особливості застосування принципу аналогії при зображенні епізодичного персонажа. Принципи вібрації й ритму та їх виявлення в романі». Так, специфіка змалювання образу Катерини ІІ дозволяє говорити про те, що через цей персонаж подається теорія втілень божественних сутностей на землі у постатях видатних державних, політичних, релігійних діячів. При неможливості вербалізувати досконалість абсолюту письменник застосовує принцип відповідності у факті подібності створіння, тобто людини, до Творця. Таким чином, Катерині ІІ приписуються певні божественні властивості на підтвердження виявленні досконалості абсолюту в імператриці й людині.
Наявність телепатичних і гіпнотичних здібностей у двох головних героїв ілюструє форму вібрацій ментального характеру. Виявлення одного з аспектів принципу – саморух душі – простежується на прикладі Олени Зонненфельд. Це єдиний у романі персонаж, поданий у процесі розвитку душі й еволюції духу, що приймають сюжетну форму пошуків кохання. Набутий досвід стає платформою креативної реальності (ментального всесвіту й внутрішнього світу) героїні зі здатністю до самоперетворення душі в еволюційному русі.
Сюжетний ритм роману виявляється при спробі хронометражу кожної з чотирьох його частин, за наслідками якого зроблено висновок про те, що у повістуванні наявний абсолютний, історичний й людський індивідуальний час як форма існування душі в єдності пам`яті, сприйняття й очікування (теперішній, минулий, майбутній). Переважне використання теперішнього часу пов`язано з його функцією наповнення реальності діями й переживаннями, що постають як неповторні в кожну окрему мить. Оскільки теперішнє неминуче перетворюється на минуле, час у романі подається в історичному аспекті: як суб’єктивний час героїв та як історична реальність у формі мінливих явищ, що тривають у часі. З метою створення цілісної картини змальовується також майбутнє як психологічний аспект переживання у часі, але наративно воно ледь позначене.
У підрозділі 3.4. – «Поетика нумерології у змалюванні персонажів» – простежується використання в романі нумерологічного ряду, який надає структурованості дійовим особам і певної організації повістуванню. Числовою символікою вимірюється ставлення героїв один до одного – через певну загальну величину, що приймається за одиницю, єдине суще. Цей прийом допомагає віднайти за удаваною випадковістю добору героїв певну внутрішню ієрархію; паралельне застосування геометричної символіки унаочнює ключі до правильного їх розуміння, зокрема при висвітленні питання про досягнення досконалості й гармонії у стосунках між чоловіком і жінкою.
Дослідженню питання «Особливості інтерпретації теми кохання й шлюбу» присвячено підрозділ 3.5. У романі втілюється езотерична теорія кохання й шлюбу, заснована на семиплановій структурі людини. Для відтворення цієї теорії письменник змальовує ієрархію семи подружніх пар героїв, що знаходяться на різних рівнях соціального й духовного розвитку й уособлюють еволюцію союзу чоловіка й жінки у шлюбі. Досконалу форму містичного шлюбу в романі не описано, оскільки такий шлюб переходить у якісно інший духовний союз і не піддається, на думку письменника, вербалізації.
У підрозділі 3.6. – «Поетика життєписів персонажів і трансформація образів» – відзначається невипадковість введення у повістування дев`яти життєписів персонажів, що займають четверту частину обсягу твору й увиразнюються за ознаками мети й завдань конкретного героя як носія певної ідеї. Життєпис подружжя Зонненфельд подається як історія виникнення, розвитку й загибелі двох родів, їх союзу й подальшого розриву. На цьому прикладі письменник пояснює поняття сімейної капсули та описує мету й завдання, що стоять перед представниками роду. Біографічні нариси Потьомкіна й Катерини ІІ подаються як відображення спільної життєвої місії, пов’язаної з реформаторським перетворенням Росії. Життєпис Захар`єва-Овинова відтворює схему самотворення й духовного самовдосконалення людини. Життєпис Каліостро й Лоренци являє собою ілюстрацію практичного застосування езотеричних знань для одержання можливої користі від суспільства. У біографічному нарисі Щенятєва подаються настанови для необхідних змін у житті неофіта, який бажає розвинути надзвичайні здібності. У біографії Зiнаїди Каменєвої втілено ідеали духовної досконалості як кінцевої форми розвитку душі.
Четвертий розділ – «Художня специфіка роману «Великий розенкрейцер»: реалізація в поетиці роману символістського принципу» – складається з двох підрозділів, у яких висвітлюються форми й перспективи духовного розвитку трьох центральних героїв і ордену розенкрейцерів, а також інтерпретується символіка назв романів дилогії.
У підрозділі 4.1. – «Еволюція головних героїв» – аналізуються троє центральних персонажів (Каліостро, Захар`єв-Овинов і о. Миколай) як представники магії двох напрямків («правої» й «лівої» руки). Всі троє вільні у прийнятті рішень і власних вчинках, після реалізації яких вони винагороджуються долею, відчуваючи щастя, або ж караються, відчуваючи дисгармонію й нещастя. Троє героїв проходять єдиний, але поділений на окремі етапи шлях з передбачуваним кінцевим результатом. Вс. Соловйов відмовляється від спрощеного показу Каліостро і обирає більш складну інтерпретацію образу як нестійкої, суперечливої натури з примхливою комбінацією дисгармонійних контрарних сил, що виявляються через характер і поведінку і зумовлюють загибель героя. На прикладах Захар`єва-Овинова й священика, які проходять через різні окультні школи, стверджується ефективність і дієвість однієї з них – школи відкритого серця, сутність якої втілено у православ`ї. Інші шляхи мають, на думку письменника, хибні установки і внаслідок цього виявляються малорезультативними.
Таємний орден є ще одним колективним персонажем, що суттєво впливає на всі події в романі. Вс. Соловйов стверджує, що членство в ордені дозволяє пройти на верхні щаблі посвят. Першу посвяту показано на прикладі Каліостро. Спрощена схема посвяти у ранг вчителя подається на прикладі Захар`єва-Овинова; його одруження уособлює містеріальний шлюб масонів і змальовується як символ вищої посвяти. Його наречена Зінаїда виступає як образ-символ Вічної Жіночності, до якої долучається герой у шлюбі, здобуваючи статус Великого розенкрейцера.
У підрозділі 4.2. – «Символіка назв романів «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» – відзначається, що назви романів дилогії відбивають їх внутрішній стрижень, конденсуючи змістовну сутність творів. Назва роману «Волхвы» пов`язана зі служителями культу покровителя магів Велеса, на яких поширюються його функції. Назву роману «Великий розенкрейцер» інтерпретовано в різних аспектах семантики слів «великий» та «розенкрейцер», що сукупно утворюють смисл шляху досягнення статусу Великого посвяченого і вказують перспективи його подальшої прогресивної діяльності.
У п`ятому розділі – «Російський символізм і окультизм. Містичні мотиви у творчості російських письменників початку ХХ ст.» – подано стислу загальну картину російської літератури вказаного періоду, причому акцент зроблено на творах містичного змісту, зокрема творчості М. Кузміна.
Езотеричне тло, властиве літературі зазначеного періоду, зумовлене надзвичайним інтересом представників літературних кіл до окультних наук і таємних товариств у зв`язку з процесами окультного відродження, характерними для Європи в цілому і Росії, зокрема. Як відомо, окультна теорія й практика входили до кола інтересів А. Бєлого, В. Брюсова, М. Гумільова, В`яч. Іванова, О. Блока, М. Кузміна, К. Бальмонта, М. Волошина та багатьох інших літераторів, втілюючись в їхній творчості, і без урахування цього чинника літературознавчому аналізу їх творчого доробку бракуватиме цілісності.
У творах М. Кузміна знайшли відображення деякі аспекти теорії й практики окультистів. Поет переосмислює архетипові образи з метою створення власної унікальної картини містичного світосприйняття, оскільки мистецтво й окультизм, на його думку, є взаємозалежними й взаємопроникаючими сферами, що мають однакову глибинну основу, і поет репрезентує цю основу мовою поезії. У творчості М. Кузміна простежується вплив окультної практики й медитації під керівництвом А. Мінцлової – на підтвердження цього факту подаються ключі розуміння однієї з найбільш зашифрованих його поезій «Первый Адам». Відзначаються також сюжетні, текстові й символічні тотожності поетичного циклу М. Кузміна «Форель ломает лёд» з окультним романом Г. Майрінка «Ангел Західного вікна».
У творчості Вс. Соловйова і М. Кузміна виявлено аналогії у втіленні тем кохання, вибору провідника, ініціації й духовної еволюції людини, а також нумерологічної символіки. Простежується подібність прийомів подвійного обрамування, описання творення героями нових світів. Обидва письменника виявляють увагу до однієї з найбільш загадкових фігур – графа Каліостро, що, можливо, стимулювало виникнення інтересу до цієї постаті і з боку О. Толстого.
Суттєві розбіжності демонструють письменники у системності викладу інформації: Вс. Соловйов подає послідовне, системне описання основних постулатів учення розенкрейцерів і моментів масонської містерії у художній формі роману; у М. Кузміна така системність відсутня, що, можливо, зумовлене лаконічністю поетичних форм і специфікою поетичної мови, хоча проаналізовані твори М. Кузміна засвідчують хороше знання теми поетом.
Простежується також аналогія біографічного плану, пов`язана з появою в житті кожного з письменників провідників – О. Блаватської у Вс. Соловйова і А. Мінцлової у М. Кузміна. Однак обидва письменника з часом розривають стосунки зі своїми провідниками, внаслідок чого з`являються їх публікації сатиричного характеру, причому карикатурно змальовуються вчорашні провідники (у Вс. Соловйова – «Современная жрица Изиды», у М. Кузміна – «Двойной наперсник» і «Покойница в доме»).
У «Висновках» узагальнено результати роботи. Дослідження дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» можливе лише з урахуванням соціокультурного контексту епохи як чинника, що забезпечує спадкоємність культурних традицій у суспільстві. Творчість Вс. Соловйова базується на системі цілісного й ціннісного розуміння соціальних, культурних, філософських і релігійних особливостей російського суспільства останньої чверті ХІХ ст. Як сприйнятливий і уважний художник, Вс. Соловйов увібрав і відбив у своїх творах риси культуротворчості зазначеного періоду з характерним перенесенням центру уваги у світоглядній піраміді з суто теоретичних проблем пізнання на їх теоретичне розв`язання, що зумовило переосмислення поняття прогресу як трансформації особистості з виходом за межі існуючої соціальної формації. Форма втілення процесу духовного перетворення людини письменником кореспондується з релігійною атмосферою російського суспільства, внаслідок чого у цій формі чітко закарбовано христоцентрову матрицю мислення – природну форму свідомості європейця ХІХ ст. Прагнення до сприйняття буття як цілісності відображено у дилогії Вс. Соловйова через ефективну концепцію символу, коли реальний світ перетворюється на світ містичний за допомогою особливих знаків або символів. Цей універсальний прийом дозволяє Вс. Соловйову поєднати особливості європейської, національної, релігійної, езотеричної й наукової культур, оформивши їх у нову динамічну індивідуальну світоглядну модель, що відбиває шлях еволюції людини.
Дилогію Вс. Соловйова розглянуто на тлі соціокультурного процесу з урахуванням особистості автора, його світосприйняття, способу життя й мислення, домінуючих суспільних відносин та ідей, що вплинули на світогляд письменника та його сучасників. Ключем до більш глибокого розуміння творів, вивчення яких здійснено у річищі соціокультурних чинників, що визначили життя письменника, форми його рефлексії і, відтак, і форми творчості, є дослідження авторського індивідуального мислення у руслі соціальних і культурних явищ відповідної епохи. Одночасно простежується зворотний зв’язок, що унаочнює вплив творчості Вс. Соловйова на певні літературні процеси, зокрема виникнення й розвиток символістського напрямку.
Суперечливі факти особистого життя Вс. Соловйова спричинилися до несправедливої оцінки його творчості сучасниками письменника, що породило у читачів упереджене ставлення до Соловйова-людини і не дозволило побачити його неординарності як художника. Проте романи Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» є винятковим явищем у російській літературі й культурі 1880-х рр.: дилогію впевнено можна назвати мистецькою подією, що передувала виникненню нового літературного напрямку, для представників якого характерними були пильна увага до езотеричних учень і акцентований інтерес до особливостей їх репрезентації у художній творчості. Історичний період, що охоплює кінець ХІХ – початок ХХ ст., зазнав потужного впливу містицизму й окультизму, зокрема, цей вплив позначився на світосприйнятті багатьох російських письменників. Специфічні компоненти ідейно-тематичної структури романів «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» дублюються й множаться у резонуючих темах й оригінальному їх переломленні у творах М. Кузміна як представника нової літературної течії яскраво містичної орієнтації, про що свідчить порівняльний аналіз дилогії Вс. Соловйова і написаних дещо пізніше творів М. Кузміна. Вс. Соловйов залишився нерозгаданим сучасниками як провісник нової концепції символу, що узагальнила досягнення попередників і вплинула на подальшу творчість російських літераторів.
Дослідження дилогії Вс. Соловйова «Волхвы» та «Великий розенкрейцер» допомогло виявити особливу проблематику, яка передбачала звернення автора до специфічної образно-символічної системи знаків і понять. Ця обставина сприяє з`ясуванню глибинного зв’язку та ідентичності репрезентованих у дилогії ідеологем із тими, що визначаються як базові у філософських системах Вол. Соловйова і Ф. Ніцше. Вс. Соловйов створив дилогію, у якій езотеричний філософський зміст набуває форму містерії. Поєднання жанрових рис філософського роману і містерії – надзвичайно рідкісне, не типове для російської літератури вказаного періоду явище. У цьому полягають художні особливості дилогії, її новаторський характер і цінність особистого внеску Вс. Соловйова в російську літературу як письменника.
|
