АВТОРСКАЯ ПОЗИЦИЯ В РОМАНАХ И.А. ГОНЧАРОВА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, наукову новизну дослідження, теоретичну та практичну цінність. Подано інформацію про апробацію отриманих результатів і структуру роботи.

Перший розділ «Проблема авторської позиції в літературознавстві» складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Історія проблеми автора й авторської позиції» аналізуються різні підходи до проблеми автора й авторської позиції.

Історія проблеми авторської позиції являє собою історію суперечок про ступінь можливої «відкритості» й «прихованості» авторської думки, про форми реалізації погляду художника на дійсність, спрямованого як до «об'єктивності», так і до «тенденційності» – на цьому акцентували увагу у своїх працях Д.С. Лихачов, Н.К. Михайловський, Д.Н. Овсянико-Куликовський та ін.

На основі попередніх здобутків сучасного літературознавства синтезуються різні визначення поняття «автор»: «автор-творець» (М.М. Бахтін), «образ автора» (В.В. Виноградов, Н.К. Бонецька, М.П. Брандес), «автор-оповідач» (І.Б. Роднянська), «голос автора» (В.В. Кожинов) та ін. У результаті здійсненого аналізу наукових концепцій з проблеми автора зроблено деякі узагальнення: автор у художньому творі – це творча енергія, що знаходить вираження на різних рівнях цього твору. Автор завжди виступає носієм певного світогляду, вираженням якого є весь твір. Цілком поділяємо погляд М.М. Бахтіна про те, що автор безпосередньо «не входить» до художнього твору: він перебуває на межі створюваного ним світу, інакше вторгнення автора в цей світ руйнує його естетичну стійкість.

У дисертації принципово розмежовуються поняття «автор» і «образ автора». «Образ автора» в суто об'єктивному розумінні є характерним для творів автобіографічного плану, тому що лише там особистість автора є об'єктом і темою його творчого акту. Але це вже не той автор, якого М.М. Бахтін називає істинним, автором-творцем, адже творця ми бачимо тільки в його витворі, а не поза ним. Учений блискуче переконує, що справжній автор не може стати образом, оскільки він є творцем усього образного у творі.

Спираючись на дослідження М.М. Бахтіна, М.П. Брандес, Б.О. Кормана, Л.О. Орєхової, В.Є. Халізєва та ін., у дисертаційній роботі робиться спроба уточнення межі у співвідношенні «образу автора» й авторської позиції. Зазначається, що «образ автора» та «позиція автора», істотно розрізнюючись, постають двома рівновагомими для літературного твору явищами. Різниця полягає в тому, що «образ автора» – це «вторинний», втілений у художньому тексті автор, а авторська позиція являє собою втілений через композицію, сюжет, систему образів тощо світогляд творця твору.

Жодну з форм персоніфікації суб'єкта оповіді ми не ототожнюємо з реальним автором, тому що будь-яка форма оповіді є лише способом вираження авторської позиції, відображення авторської свідомості.

У підрозділі 1.2. «Авторська позиція І.О. Гончарова в критиці й літературознавстві» досліджується рецепція творчості письменника в критиці ХІХ ст. й особливості інтерпретації його романів у літературознавстві ХХ ст. і початку ХХІ ст.

У критиці й літературознавстві і ХІХ, і ХХ століть під час обговорення авторської позиції І.О. Гончарова ставилася проблема об'єктивності й суб'єктивності (тенденційності). При цьому суб'єктивність пов'язувалася зі свідомою творчістю, а об'єктивність – із несвідомою. У дисертації зазначається, що, починаючи з висловлювань В.Г. Бєлінського про І.О. Гончарова як про об'єктивного письменника й до порівняно недавніх літературознавчих досліджень, простежується досить широкий діапазон думок при висвітленні питання про свідомість / несвідомість творчості романіста. За більше ніж півтора сторіччя, що минуло з часу появи першого роману І.О. Гончарова «Звичайна історія», критики й дослідники не раз зверталися до питання про свідоме / несвідоме у творчості письменника. У різних варіаціях – то схвально, то з осудом – об'єктивність творчості І.О. Гончарова аналізувалась у працях І.Ф. Анненського, М.О. Добролюбова, Д.І. Писарева, М.О. Протопопова, О.М. Скабичевського, М.В. Шелгунова та ін. Усі ці дослідники також висловлювали думку (з різними «відтінками») про те, що І.О. Гончаров – письменник несвідомої творчості, що пише інтуїтивно, з натхненням.

Однак матеріал творів І.О. Гончарова давав підставу і для прямо протилежного тлумачення його авторської позиції. Так, якщо І.Ф. Анненський стверджував, що І.О. Гончарову була не притаманна викривальна, тенденційна творчість, то А.О. Григор'єв обвинувачував автора романів «Звичайна історія» й «Обломов» у тенденційності, винятковій упередженості. Концепція А.О. Григор'єва ставила під сумнів традиційне (від В.Г. Бєлінського) уявлення про І.О. Гончарова як про об'єктивного Характерно, що сам І.О. Гончаров у статті «Краще пізно, ніж ніколи» вважає себе, спираючись, найвірогідніше, на відгук В.Г. Бєлінського, письменником несвідомої творчості. Але слід зауважити, що статті І.О. Гончарова, які прославляють несвідомість творчості, наповнені якраз свідомою інтерпретацією власних романів. Виступаючи переважно як художник, І.О. Гончаров одночасно здійснює дослідження власної творчості та будує естетичну концепцію так, що вона відображає, насамперед, його особисту художню свідомість, його спосіб бачення. На думку дослідника О.Г. Постнова, єдина можливість осмислити питання про співвідношення свідомого / несвідомого у творчості І.О. Гончарова полягає в протиріччі між теорією та практикою письменника. І.О. Гончаров постійно перебуває ніби в двох іпостасях: свідомо-критичній і несвідомо-поетичній.

Отже, вся романістика І.О. Гончарова характеризується динамічним злиттям поетичності в пластичному відтворенні характерів і раціоналістичності в прийомах і формах їх оцінок. Складається враження, що романіст творить за натхненням, плоди якого «вміщує» в раціоналістичні поетичні форми.

Другий розділ «Способи вираження авторської позиції в романах «Звичайна історія» й «Обломов» містить чотири підрозділи, у яких аналізуються композиційна структура й організація оповіді як найбільш характерні форми вираження авторської позиції художника.

На початку ХХ ст. Ю.І. Айхенвальд у книзі «Силуети російських письменників» називає непорозумінням те, що І.О. Гончарова протягом XIX ст. вважали об'єктивним письменником. Е.А. Ляцький також зазначає, що І.О. Гончаров – один з найбільш суб'єктивних письменників, і тлумачить суб'єктивність у суто біографічному ключі.

У підрозділі 2.1. «Реалізація авторського задуму в композиції роману «Звичайна історія» зазначається, що композиція має велике значення в реалізації авторської позиції. Основною функцією композиції є компонування художнього цілого. Автор будує художній світ твору відповідно до своєї ідейно-художньої концепції, трансформуючи відібраний матеріал за внутрішніми, лише йому відомими законами архітектоніки.

Роман «Звичайна історія» заслуговує на докладний розгляд, оскільки він є осередком авторської творчої свідомості, з якої розвинулася вся романістика письменника.

В основі композиції «Звичайної історії» – природний, логічний ланцюг подій. Внутрішня композиційна організація роману являє собою досить складний тип співвідношення суб'єктних сфер в оповіді – наратор не названий у тексті власним ім'ям, не виділяється стилістично, йому не дається конкретних характеристик. Під умовним «я» оповідача виявляється один із «образів» автора, один із способів виявлення авторської позиції.

У сюжетно-композиційній організації «Звичайної історії» втілюються дві естетично рівноправні сфери буття: ідеально-романтична та життєво-практична. З одного боку – юний Олександр Адуєв із його романтичним максималізмом, з іншого – зріла людина Петро Іванович  Адуєв із його раціоналізмом: моральна правота не монополізована жодною зі сторін. Діалоги Адуєвих відбивають два взаємовиключних життєвих кредо, у кожному з яких наявна своя частка істини, але жодному з них не надана повністю авторська перевага: полярні погляди належать персонажам, а позиція І.О. Гончарова відмежована від них. Автор уникає відвертого вияву симпатій і антипатій і до Петра Івановича, і до Олександра.

І.О. Гончаров, досліджуючи проблему багатогранності, неоднозначності життя, розв'язує її відповідно до логіки свого гумористичного світовідчуття. Оповідач у «Звичайній історії» посміюється над своїми героями, коли вони намагаються жити за своїми вигаданими схемами. Іронічна тональність у романі з'являється з моменту приїзду героя-романтика в Петербург, коли з ним вступає в діалог його прагматичний дядько.

Іронія, що відчужує автора-оповідача від героїв, до кінця роману майже зникає; у листах із села Олександрові вручаються авторські підсумкові міркування, що стосуються як його долі, так і загальних проблем буття, що відображає зрушення авторської позиції. Порядок людського буття, з погляду І.О. Гончарова, влаштований мудро: час поступово лікує будь-які душевні рани, але доля не дає людині потонути цілком у буденному житті й постійно тривожить її новими «ударами». Так в епілозі «удари долі» наздоганяють і Петра Івановича.

У підрозділі зазначається, що І.О. Гончаров одним із перших серед російських письменників відчув проблеми, які ставить перед суспільством буржуазна цивілізація. Автор «Звичайної історії» визначає як прогресивні риси цієї нової культури, так і її втрати. «Глухий кут», у якому опинився Петро Адуєв, виникає тому, що особистісні взаємини для нього є лише додатком до служби, кар'єри.

При всій зовнішній неупередженості І.О. Гончаров – письменник внутрішньо пристрасний. Називаючи свій перший роман «Звичайною історією», він з іронією, співчуттям і смутком констатує, що людина, яка прагне з початку життя бути винятковою, стає заручником усталеного на той час соціального стереотипу. «Мудро створений порядок людського існування», за І.О. Гончаровим, залишає надію, але не дає гарантій, що живі внутрішні сили зможуть переборювати мертву зовнішню схематичність.

У підрозділі 2.2. «Своєрідність композиційно-стилістичної організації роману «Обломов» як спосіб утілення авторської позиції» розглядається особливість композиційної побудови роману «Обломов» як єдність авторського задуму й стилю.

В «Обломові» І.О. Гончаров не вдається до якихось особливих композиційних хитрощів, лише передісторія головного героя є відступом від хронологічного порядку. Своєрідність архітектоніки роману визначається його сюжетом, в основу якого покладене сорокалітнє життя головного героя Іллі Ілліча Обломова.

Оповідь у романі ведеться від першої особи, позначеної займенником «ми». Персоніфікований оповідач передбачає й персоніфікованого читача, якому адресований авторський текст. Такий взаємозв'язок забезпечує іншу, ніж у «Звичайній історії», оповідальну стратегію: присутність оповідача, якому доступне найпотаємніше у внутрішньому світі персонажів роману, постійно відчувається читачем.

Перша частина «Обломова», що є розгорнутою експозицією, здається позбавленою будь-якої динаміки, простір замкнений рамками – стінами кімнати Іллі Ілліча, художній час немовби завмер. Але відсутність романної дії є уявною: вся перша частина наповнена внутрішньою динамікою, внутрішнім рухом героя. Вся наступна оповідь роману є спробою зрозуміти природу цього, на обломовський лад, внутрішнього руху, коли життя для героя є відстороненим від діяльності й не включає подій зовнішнього світу квапливої «цивілізації».

Час у романі починає рухатися лише після знайомства з минулим Обломова, яке подано автором-оповідачем хронологічно непослідовно. Спочатку, у п'ятому розділі першої частини роману зображується недавнє минуле героя: досить прозаїчні петербурзькі роки (де навіть любовні стосунки подані як буденність) і романтично забарвлена епоха московського студентства, а згодом, уже в дев'ятому розділі – більш далекі дитинство й отроцтво, сповнені поезії, де час героя зливається з пам'яттю роду, зі світом переказів. Цей порядок, зворотний хронологічному, у зображенні минулого Обломова відбиває своєрідність авторської позиції: чим далі оповідь заглиблюється в часі, тим менш безнадійним є кожен наступний період у порівнянні з попереднім.

У підрозділі 2.3. «Особливості вираження позиції автора-оповідача у главі «Сон Обломова» визначається специфіка функціонування суб’єкта нарації (оповідача) в дев'ятій главі роману, що органічно поєднана із задумом усього твору.

І.О. Гончаров у статті «Краще пізно, ніж ніколи» називає главу «Сон Обломова» «увертюрою всього роману». Прийом «сну», відображаючи сферу підсвідомості героя, виступає втіленням авторської свідомості. Звернення письменника до форми сну дає змогу створити своєрідну метафору ідилічного, нерухомого життя в Обломовці. Увага автора-оповідача сконцентрована не на дії, а на бездіяльності як ідеалі життя для обломовців. Замкнений ідилічний світ Обломовки – це не мала частина всесвіту, а самостійний світ, прикмети якого – цілісність і завершеність. Для обломовців самодостатність їхнього життя підтверджується досвідом предків, що усвідомлюється ними як особистий досвід; споконвічна прикріпленість до місця проживання багатьох минулих і сучасних поколінь становить нерозривну єдність.

У підрозділі наголошується на тому, що оповідач у главі «Сон Обломова» займає зовнішню стосовно світу Обломовки позицію, втім, у своїй розповіді він ураховує й той внутрішній погляд, який в дисертаційній роботі нами позначений як обломовський. Однак, якщо обломовський погляд має безсумнівну цілісність, послідовність, то думка оповідача, навпаки, не однозначна й допускає різні підходи в осмисленні обломовського життя.

Погляд оповідача позначається оцінним характером, а його критичне мислення істотно відрізняється від міфічного мислення обломовців. Як тільки оповідач опиняється в зовнішній позиції стосовно обломовського світу, він переходить від безсторонньої констатації фактів до їх інтерпретації. Система оцінок оповідача виявляється надзвичайно рухомою, амплітуда його ставлення до обломовського життя досить велика (умовно: від теплої симпатії до іронічного докору). Щоразу, коли оповідач виявляє своє ставлення до світу, який зображує, коли він відверто або завуальовано виражає свою оцінку, це характеризує насамперед його позицію.

Підрозділ 2.4. – «Ілля Обломов у контексті образної системи роману». Ілля Ілліч – «уламок» феодальної патріархальності, але оскільки наступні після феодально-патріархального періоду етапи історії виявляються драматично суперечливими, то в патріархальному Обломові зберігаються безумовні цінності людської душі: чесність, щирість у дружбі й у любові. Наприкінці роману І.О. Гончаров вустами персонажа Штольца виголошує своєрідний панегірик «чесному, вірному серцю» свого героя, маючи на увазі Обломова як людину, а не «обломовщину» як явище. «Обломовщина» в романі набуває значення одного з «корінних» і стійких загальнонаціональних способів життя. «Обломовщина» – це не тільки панство, обмеженість, лінь, це й поезія сільського усамітнення, і картини щедрої російської гостинності, і краса селянських свят, і щирість людських стосунків.

В основі взаємозв'язку всіх частин роману, погодженості зображуваних явищ, у численних побутових замальовках і картинах природи лежить авторське співпереживання людині, її незахищеності від навколишнього світу. Автор-оповідач усвідомлює приреченість життєвих ідеалів свого героя, визнаючи значною мірою їх моральність.

Метаморфоза з Іллею Обломовим відбувається завдяки унікальній події в його житті – любові до Ольги Ільїнської. Доля не тільки забирає, але й дає: Ольга Ільїнська в ідеальному варіанті була призначена для Обломова, що відбито й у семантиці прізвища героїні – Ільїнська (для Іллі). Ініціали героїв дзеркально відображають один одного: Ольга Ільїнська – Ілля Обломов. З появою в романі героїні Ольги Ільїнської змінюється тональність оповіді. Змінюються й акценти в описі Іллі Обломова: любов до Ольги оголює всю слабкість, весь сумний комізм і всю принадність його натури. Злиття ліричного, комічного, а потім і трагічного елементів в образі Іллі Ілліча створює драму, повну любові, сліз, сміху й жалю. Життя, яке спочатку зовсім не зачіпає Іллю Ілліча, розгортається «квітучою поемою любові».

Отже, історія Іллі Ілліча – сумна історія, розказана читачеві зі співчуттям. Найбільша заслуга І.О. Гончарова в тому, що він створив свого Обломова не як карикатурний персонаж, а як живу людину, що викликає симпатію й співчуття в читача.

Третій розділ «Еволюція позиції автора в романі «Обрив» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу останнього роману письменника, у якому авторська позиція знаходить нові конкретні форми вираження.

 Підрозділ 3.1. – «Вираження авторської позиції в сюжетно-композиційній організації роману». Позиція письменника виявляється на різних рівнях твору, та все ж найбільш активно формує читацьке сприйняття авторської концепції світу сюжетно-композиційна організація.

Робота над романом «Обрив», сюжет якого зароджується в І.О. Гончарова ще в 1849 році, триває два десятиліття, постійно перетинаючись із працею над іншими творами. У період написання останнього роману відбуваються значні зміни в поглядах І.О. Гончарова. Як і в попередніх романах, у «Обриві» створено образ дореформеного життя, але акценти в його зображенні зміщені. Продовжуючи характерну для «Звичайної історії» й «Обломова» антиномію «провінція – Петербург», І.О. Гончаров у останньому романі зображує життя в столиці не як прогрес, а як застій і духовний сон.

Зміна картини громадського життя відбиває еволюцію «філософії життя» І.О. Гончарова й тісно пов'язана із загальною концепцією роману: автор «Обриву» переоцінює досягнення буржуазної цивілізації. Пріоритет матеріальних інтересів, духовно-моральне зубожіння життя ставлять письменника перед необхідністю шукати порятунок у християнській етиці, кращих національних традиціях та ідеї морального самовдосконалення.

В останньому романі дія зосереджена вже не в Петербурзі (як у «Звичайній історії» та «Обломові»), а в маєтку Малинівка, тут важливе вже інше локально інтерпретоване протиборство «старого» й «нового». Життя, за І.О. Гончаровим, не можна механічно членувати на «нове» й «старе», оскільки в «старому» наявне й вічне, і треба багато проникливості й сердечності, щоб це вічне розгледіти. У здобутті цієї істини герой роману «Обрив» – Борис Райський – виступає як виразник позиції автора.

Виділяючи героя-посередника Райського з-поміж дійових осіб, І.О. Гончаров надає йому функцію письменника. Свідомість героя й свідомість автора перебувають у стосунках часткового взаємного відбиття: з одного боку, події роману пропускаються крізь призму свідомості Райського, з іншого – далеко не все в романі визначається цією свідомістю.

Здійснений роман автора / нездійснений роман героя – важлива художня антиномія «Обриву», що підсилює його поліфонічне звучання. Співіснування двох романів – реального й мислимого – значний фактор у творенні ритму оповіді. Вся сюжетна енергія акумулюється в авторській оповіді, тоді як уявлюваний роман героя Райського тяжіє до картин і поширених описів.

У підрозділі вказується, що своєрідність оповідної манери в романі «Обрив» визначається відсутністю суб'єкта оповіді та звільненням від форм умовної персоніфікації. У романі присутній незримий оповідач, не позначений особовим займенником, максимально віддалений від персонажів і наближений до автора-творця. Дистанція між авторською позицією та роллю оповідача незначна, невиявлений мовець практично поєднаний з автором-творцем – носієм художньої концепції твору.

Останній роман І.О. Гончарова містить «усвідомлену міфотворчу тенденцію» (В.А. Недзвецький). Живі характери героїв, а також конфлікти між ними в романі зводяться до міфологічних основ як російських, національних, так і біблійних, загальнолюдських. Бабуся – це й жінка 40-60-х років ХІХ ст., але одночасно й патріархальна Росія з її вистражданими віками моральними цінностями. Віра – це й дівчина 1840-60-х років, але це й молода Росія з її волелюбністю, з її доведенням усього до останньої межі.

І.О. Гончаров, звичайно, не переносить ситуації біблійного переказу в сучасне життя, але включення деяких деталей і словесних образів в оповідну тканину «Обриву» підсилює міфологічний підтекст. За любовною драмою Віри й Марка постають давні сказання про блудного сина й пропащу дочку. Марко, що підносить Вірі яблуко з «райського» бабусиного саду, – натяк на диявольську спокусу біблійних героїв Адама і Єви. Прізвище героя – Райський – підтримує метафору раю, «едему».

У підрозділі 3.2. «Співвідношення ціннісних позицій автора та героя Райського» розглядаються особливості організації роману «Обрив» І.О. Гончарова та висвітлюється специфіка взаємозв’язку «автор – герой».

 Роман «Обрив» організується письменником таким чином, що на рівень художньо осмислених життєвих явищ виходить процес власного тривалого «вживання» у творчий задум. В «Обриві» І.О. Гончаров прагне аналізувати в особі Райського натуру художника. Головним стимулом до створення роману про «невиліковного романтика» є прагнення письменника осмислити не тільки свій людський досвід, але й власний пошук у мистецтві – через його віддзеркалення в досвіді героя твору.

За первісним задумом твору І.О. Гончаров у заповітному, ідеальному образі художника мав намір відтворити власні риси. В основу втілення «артистичного ідеалу» на перших етапах створення роману була покладена значна подібність між світовідчуттям автора та його героя. У процесі тривалої роботи задум роману змінюється, відбувається переоцінка накопиченого автором матеріалу й відмежування поглядів письменника від поглядів задуманого героя. Із цією зміною в центрі роману постає художник-дилетант Борис Райський із романтичними поглядами на життя й на мистецтво, образ якого складається на основі широких життєвих спостережень письменника.

У підрозділі зазначається, що унікальність творчої концепції І.О. Гончарова в романі «Обрив» полягає в принциповій «двоїнності» особистості Райського, котрий частково є об'єктом зображення, частково ж – суб'єктом художнього бачення. Він то знаходиться поруч із іншими персонажами твору, то піднімається до авторського бачення подій, які й подаються в оповіді крізь призму його свідомості. У цьому розумінні Райський – герой, що рефлексує. Це дає читачеві можливість визначити, який погляд в оповіді – героя, і який – автора.

Образ Райського, художника-дилетанта й естета, сприяє цілковитій актуалізації проблем, розв’язання яких виявляє естетичні погляди автора «Обриву». І.О. Гончаров, безумовно, багато чого «передав» своєму героєві. І серед цього переданого не останнє місце належить міркуванням Райського про жанр роману – одного із провідних літературних жанрів ХIХ століття.

Райський у кожному життєвому явищі шукає матеріал для свого майбутнього роману, довіряючи перу лише власні переживання. За переконанням І.О. Гончарова, художник повинен писати не з події, а з її відбиття у своїй творчій фантазії. Завдання художника – неупереджено передати, як він сам сприймає події зовнішнього світу, пластично втілити, перетворити ці події на явища світу духовного. Райський же «механічно» переносить життєві сюжети у свій передбачуваний роман, що врешті-решт заводить його в безвихідь.

Кардинальне розходження між автором «Обриву» та його героєм виявляється у ставленні до творчості. Для І.О. Гончарова є характерним серйозний, вимогливий погляд на творчість. А для Райського саме існування без творчих імпульсів нудне, тому він прагне максимально наповнити життя творчістю. Фатальна перешкода, що заважає героєві втілити свої творчі задуми, криється в ньому самому, у його духовному інфантилізмі.

Незважаючи на те, що Райському не вдається написати роман, він починає розуміти, що внутрішній світ людини непідвладний йому. І.О. Гончаров підводить свого героя до висновку, що творча діяльність вимагає набагато більше зусиль, ніж Райському здається спочатку, і справжній  художник не може не враховувати цього, пишучи роман, – це знак творчого дозрівання Бориса Райського та свідчення внутрішньої еволюції героя.

Підрозділ 3.3. «Пейзаж і портрет крізь призму сприйняття автора-оповідача й героя Райського» містить аналіз основних позасюжетних елементів – пейзажу й портрету – як способів вираження позиції наратора та персонажа.

Пейзаж у романі «Обрив» містить опис живої природи в загальноприйнятому значенні – ліс, поле, ріка тощо. Багато художників, щоб домогтися відчуття простору, намагаються вибрати у своїх пейзажах місце огляду згори. Це характерно і для І.О. Гончарова, який виявляє особливий інтерес до образотворчого мистецтва й цією властивістю наділяє і свого героя. Вибудовуючи панорамну картину Волги, автор-оповідач «Обриву» найчастіше обирає для свого героя позицію, коли він бачить ріку з висоти обриву: такий погляд стороннього спостерігача допомагає не просто фіксувати якісь факти, події, явища, але й давати їм оцінку.

У підрозділі зазначається, що серед пейзажів у романі «Обрив» домінують ті, що подаються через сприйняття Райського, тобто передані ніби його «очима». Пейзажні замальовки, «доручені» Борису Райському як художникові, є свідченням його спроможності як пейзажиста.

Портрет, як відомо, є важливим художнім прийомом, що відкриває шлях до розуміння характеру персонажа. Але в особливостях портретної характеристики, на наш погляд, знаходить вираження й позиція самого автора. В естетичній природі портретної характеристики закладено намагання передати більше, ніж реальний опис зовнішнього вигляду. Портрет може бути значеннєвим фокусом, конденсатором авторської позиції. Позицію автора стосовно зображуваного світу ми завжди можемо визначити за тим, як змальована зовнішність того чи іншого персонажа.

Портрети центральних героїв «Обриву», наприклад, бабусі, Марфеньки, Віри, подаються в романі через призму свідомості Райського, але, крім цього, доповнюються оцінними зауваженнями автора-оповідача й перехресними характеристиками персонажів. Портрет того чи іншого персонажа «з народу», як правило, повністю доручається «співавторові» романіста Райському.

В описі зовнішності персонажів роману й картин природи найчастіше спостерігається взаємопроникнення авторської оповіді та внутрішніх монологів героя. Портретні й пейзажні характеристики стають об'єктом рефлексії самого героя, елементами його свідомості. Свідомість Райського зображується, а не виражається, тобто не зливається з авторською свідомістю, не стає рупором для його голосу.

У Висновках узагальнено результати дисертаційної роботи.

На основі проведеного дослідження можемо стверджувати, що своєрідність виявлення авторської позиції в романах І.О. Гончарова полягає в доборі життєвого матеріалу, у його авторському осмисленні, у композиційно-сюжетній організації, формі оповіді, назві твору, способі зображення персонажів і виборі їхніх імен, у портретних і пейзажних замальовках тощо. Аналіз і суб'єктних, і несуб’єктних форм, їхньої ролі в окремо взятому романі дав можливість розкрити механізм еволюції авторської позиції, її складність і оригінальність.

Трансформація авторської позиції в романах «Звичайна історія», «Обломов», «Обрив» відображається використанням різних оповідних форм. Так, у «Звичайній історії» стилістично нейтральний оповідач від першої особи, наближений до автора-творця, займає позицію спостерігача в тексті. Автор-оповідач виявляє свою позицію за допомогою ліричних відступів (наприклад, про красу петербурзької ночі тощо), коментарів до реплік і вчинків героїв, звертань до передбачуваного читача.

У «Звичайній історії» немає чітко й однозначно вираженої позиції автора-оповідача. Вона народжується, з одного боку, у момент зіткнення життєвих позицій Адуєва-старшого й Адуєва-молодшого («антисвітів»), з іншого боку – на перетині ліній комічного й ліричного, з чого складається в романі зображення тієї або іншої системи поглядів. Ідеал І.О. Гончарова не заперечує повністю ні романтичного, ні прагматичного розуміння життя, а синтезує їх окремі плідні засади: духовність у першому випадку, практичність і діловитість – у другому. Ставлення автора до персонажів виключає однозначний осуд або схвалення.

Оповідь у романі «Обломов» ведеться від першої особи, вираженої займенником «ми». Персоніфікований оповідач припускає й персоніфікованого читача, якому адресований авторський текст. Оповідне «ми» в «Обломові» покликане підкреслити спільність інтересів автора та читача. У романі створюється особливий образ читача-друга, що близький автору-оповідачеві за світоглядом.

Аналіз позиції автора-оповідача у главі «Сон Обломова» дав можливість переконатися в тому, що критичне мислення оповідача істотно відрізняється від міфічного мислення жителів Обломовки; наратор займає сторонню щодо їхнього ідилічного світу позицію. Він постійно перемикає свідомість читача то на зовнішній, то на внутрішній (щодо описуваного ідилічного способу життя) погляд, амплітуда оцінок ідилічного світу виявляється надзвичайно рухомою.

Автор «Обломова» переконаний, що патріархальний побут неминуче зміниться суспільством буржуазних підприємців, які репрезентують прогрес, але, разом з тим, він добре розуміє, що, досягаючи нового, людство втрачає й частину цінностей, набутих раніше. Прагнення до ідеалу передбачає в І.О. Гончарова збереження цінностей патріархального способу життя, звідси в оповіді роману – поєднання іронічного, ліричного й трагічного у висвітленні образу Іллі Обломова. Під час опису побутової сфери (в Обломовці, на вулиці Гороховій у Петербурзі, у будинку на Виборзькій стороні) оповідь у романі наповнена особливим комічним пафосом; із виникненням «поеми кохання» Іллі Обломова та Ольги Ільїнської голос оповідача набуває ліричного тону. Наприкінці роману провина Обломова в його взаєминах із суспільством («зовнішним світом») трансформується переважно в його біду, а комічне сприйняття героя – у трагічний ореол над його фігурою.

Композиція «Обриву» (роман у романі) дає можливість організувати оповідь через призму свідомості духовно близького авторові персонажа Бориса Райського, голос якого звучить майже нарівні з голосом автора-оповідача. Це, безумовно, пов’язано з самою роллю Райського, який у творі виступає не тільки як персонаж поряд з іншими, а й як письменник – творець нової реальності.

Естетичні погляди героя Райського проявляються у зіставленні з естетичними поглядами автора-оповідача: їхні позиції то зближуються, то розходяться. Відмінність позицій полягає у визначенні природи романного жанру, ролі життєвих вражень у творчому процесі, вибору персонажів і т.і. Близкість підкреслюється портретними та пейзажними замальовками, де позиції наратора й персонажа часто збігаються.

При загальній стриманості оповіді романів І.О. Гончарова особлива емоційність у голосі оповідача з’являється при описі картин природи. Однак, якщо в «Звичайній історії» поетичне й емоційне забарвлення має і провінційний (Грачі), і столичний (Петербург) пейзажі, то в наступних романах це забарвлення наявне тільки при описі провінційного світу (Обломовка, Малинівка).

У романах «Звичайна історія», «Обломов», «Обрив» автор окреслив ті періоди суспільно-політичного життя, коли «старе» ще не пішло, а «нове» ще не настало. Російське життя відбилося в романах в основоположних духовно-моральних засадах та ідеалах, відображених письменником у цих творах. В «Обриві» автор-оповідач, долучаючи героя Райського до російського життя в його традиційних, стійких формах, відзначає, що саме глибинка Росії – Малинівка, – а не середовище Петербурга, формують глибокі прогресивні прагнення сучасності. В основі авторської позиції І.О. Гончарова лежить ідея людського прогресу, але погляд романіста на прогрес від «Звичайної історії» до «Обриву» зазнає видимих метаморфоз. Патріархальний побут, що колись уявлявся І.О. Гончарову історично приреченим, в «Обриві» набуває своєї первісної привабливості. Ставлення письменника до світу в останьому романі стає очевидним, увиразнюється й остаточно формується авторська позиція, звучить певна дидактична нота, що було детерміновано зміною в розумінні письменником позитивних основ життя. За І.О. Гончаровим, християнська істина й непорушність моральних норм, що ґрунтуються на ній, є по суті тими неминущими цінностями «старого», без яких «нове» приречене на цілковиту бездуховність.