| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується вибір теми, її наукова актуальність і новизна, визначається ступінь розробки в сучасному літературознавстві, формулюється мета і завдання дослідження, визначаються його методологічні принципи.
Перший розділ – “Антиутопія в літературній критиці”.
Розглянуто вирішення в літературознавстві проблем термінології, часу виникнення і літературної спадкоємності антиутопії, визначення художніх особливостей і можливостей жанру, а також окреслено коло проблем, пов’язаних із вивченням драми-антиутопії, оскільки майже всі сучасні дослідження присвячені роману-антиутопії.
Першими антиутопіями називають у довідковій літературі трактат Т.Гоббса “Левіафан” (1651), роман С.Батлера “Еревуон” (1872), а Є.Замятін розглядав антиутопію виключно як художній феномен XX століття, попередником якого був Г.Уеллс, автор соціально-фантастичних романів. Тому актуальним залишається питання, коли виникла антиутопія. Е.Баталов, Д.Кейтеб, Ю.Кагарлицький та деякі інші дослідники жанру вважають, що антиутопія формувалася поступово, коли стали піддаватися критиці принципи й ідеї, які мали фундаментальне значення для утопії. Визначальну рису жанру Ю.Кагарлицький пов’язує з кризою історичної ідеї, чим і пояснюється активне поширення антиутопії в XX столітті – в ній відбивається будь-яка загроза, з якою стикається людство. Еволюцію жанру влучно визначив Ч.Уолш – “Від утопії до кошмару”.
Термін “антиутопія” походить від Є.Замятіна, який зазначив, що соціально-фантастичні романи Г.Уеллса відрізняються від утопій, як +А від –А, і назвав їх соціальними памфлетами в художній формі фантастичного роману. Проте в сучасній науці з’явилося багато інших визначень цього жанру, що свідчить про нерозробленість терміну. Є.Шацький наводить різні визначення утопії зі знаком мінус: негативна утопія, антиутопія, дистопія, какотопія та інші. Але у вітчизняному літературознавстві поширилися терміни “негативна утопія” і “антиутопія”, якими ми користуємося у своїй роботі.
Полемічним є кардинальне питання про генетичне коріння антиутопії. Є.Замятін називає своїми попередниками Т.Мора, Д.Свіфта і Г.Уеллса. Сучасних дослідників цікавить передусім співвідношення антиутопії з утопією, її вивчають у плані спадкоємності і боротьби ідей утопістів, вважаючи витоком жанру “Утопію” Т.Мора, яка походить від “Держави” Платона. Однак інші дослідники – Ф.Кессіді, Т.Чернишова, Ю.Латиніна – ведуть генеалогію жанру від іще давніших коренів – від міфів, народних легенд. Розглядаючи питання про становлення й розвиток антиутопії, ми спираємося на цю точку зору.
Літературна критика активно вивчає жанрові особливості антиутопії. Серед основних рис жанру найчастіше називають прогнозування небажаного майбутнього і пафос застереження. В численних працях антиутопія розглядається як соціально-філософська модель майбутнього, в якій тенденції реального життя доведені до логічного абсурду. Вивчається також проблема становлення художності в ній. Дослідники підкреслюють велике значення наукової фантастики, а О.Звєрєв і К.Шахова вважають найпершою необхідністю наявність романного конфлікту, коли герой постає проти насильства над природою в широкому розумінні поняття. В цілому антиутопія досліджується як синтез двох жанрових стихій – утопії і сатиричної фантастики.
Іще Є.Замятін визначив риси “синтетичного мистецтва”, до якого належить його роман “Ми”: відхід від побуту, фантастичний сюжет, згущення в символіці й барвах, стисла мова, філософічність. Сучасні дослідники жанру зазначають широке використання митцями фантастики, сатиричного гротеску, гіперболізації, доведення певних ідей до абсурду.
Особливо актуальною є проблема перспектив жанру, вона пов’язана з питанням: які твори належить відносити до антиутопії? Найчастіше антиутопію розглядають як антитезу утопії. Проте деякі дослідники виступають проти однобічного погляду на антиутопію. На думку В.Новикова, цей жанр у межах XX століття “викристалізувався і виклався повністю”, подальша експлуатація жанрово-композиційної структури може призвести до епігонства, тому сучасна антиутопія тяжіє до взаємодії з іншими жанрами. А згідно з прогнозом А.Мортона, головним об’єктом антиутопії стане не стільки розвиток суспільних вад, скільки розвиток самої особистості.
Про перспективність антиутопії як жанру свідчить те, що вона завоювала драму. У зв’язку із формуванням драми-антиутопії виникають проблеми, які вимагають свого вирішення: проблема автури (віднесення конкретних авторів і їхніх творів до драматургії антиутопії); питання про співвідношення драми-антиутопії з іншими драматургічними відкриттями XX століття; проблема поетичної своєрідності драм-антиутопій в контексті художніх пошуків доби.
Проте як драма-антиутопія, в якій головним є не образ майбутнього, а спроектована в майбутнє реальність, розглядається в деяких працях лише драма К.Чапека “RUR”. Трагічною утопією, в якій відбився крах надій автора на втілення в життя соціального і морального ідеалу, визначає В.Бабенко драму “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу. В цілому ж драми Б.Шоу розглядаються в межах інтелектуальної драми, “драми-ідей” або “політичної екстраваганци”. Г.Образцова, досліджуючи драматургічний метод Б.Шоу, зазначає, що драматург був біля витоків нового жанру – трагічного фарсу, тобто гротесково-фантастичної трагедії. В межах епічної драми аналізувалися антиутопії Б.Брехта, а Д.Затонський розглядає драми-антиутопії Ф.Дюрренматта як зразки “відкритої” драми, розуміючи під цим терміном драму без замкненого сюжету, коли зникають взаємопов’язані фабульні обставини, завдяки яким виникає особливий малий світ. Серед представників такого типу драми він називає Б.Шоу, К.Чапека, Б.Брехта, Е.Іонеско, Ф.Дюрренматта. Отже, поняття “відкрита”, “вільна” або епічна драма – відносні, в них вкладається різний зміст: у терміні “епічна” драма зафіксовано родово-жанровий аспект проблеми (вона є результатом родової змішаності), а термін “відкрита” драма пов’язаний із намаганням дослідників протиставити “закритій”, арістотелівській формі драми, – “відкриту” для нових художніх пошуків неарістотелівську.
Прагнучи деталізувати поняття епічна, або відкрита форма драми, О.Чирков визначає її жанри і особливості кожного з них. Драму-антиутопію він розглядає в межах драми-параболи, вважаючи її одним із найпродуктивніших жанрових утворень епічної драматургії. Як політична драма розглядається драма-антиутопія В.Єршовим, який визначає застережну сутність її художнього конфлікту, підкреслює її інтелектуалізм, пише про моделювання драматургом політичного й морального майбутнього (що власне є рисою антиутопії), А.Близнюк, розглядаючи драму-антиутопію як один із жанрів епічної драматургії, визначає її жанрову домінанту – попередження про можливе небезпечне майбутнє, і зауважує, що на відміну від класичних романів-антиутопій, в драмі-антиутопії предметом зображення є лише соціальна, політична аномалія в розвитку суспільства.
Риси поетики драми-антиутопії визначалися дослідниками “відкритої” драми в усіх її різновидах. Вони зазначають широке звернення драматургів до умовних форм зображення. Такими є параболічна побудова, яка визначає алегоричне, парадоксальне, гротескове, сатиричне осмислення дійсності, а також фантастика.
Розглянуті основні теоретичні аспекти антиутопії (роману і драми) деталізуються й поглиблюються в наступних розділах дисертації.
Другий розділ – “Антиутопія: становлення і розвиток” складається з двох підрозділів:
2.1. Від антиутопічності до антиутопії. 2.2. Антиутопія як реальність літератури ХХ століття.
У першому підрозділі досліджується становлення антиутопії – різновиду сучасної літератури, в якій окремі тенденції розвитку суспільства подаються в негативній історичній перспективі.
Жанр антиутопії не зміг би відбутися без поступового накопичення антиутопічності – одного із значущих компонентів майбутніх антиутопій, який був наявним ще в творіннях митців Давньої Греції. Під антиутопічністю розуміється деформоване зображення реально існуючої тенденції буття внаслідок її сатиричного осмислення і переосмислення. Антиутопічний компонент може бути яскраво вираженим (“Жінки в народному зібранні” Арістофана, “Мандри Гуллівера” Д.Свіфта), може бути фрагментарним (“Буря” В.Шекспіра, “Дон-Кіхот” М.Сервантеса), але він обов’язково присутній як один із компонентів, що становлять сутність літературного твору, мета якого – сатирично розвінчувати тенденції, пов’язані з небезпекою їхньої реалізації в конкретній соціально-політичній практиці.
Однак антиутопічність як характерна риса того чи іншого літературного твору й антиутопія як жанр – принципово різні явища, бо антиутопічність – це один із елементів поетики, який не завжди визначає жанр твору, а антиутопія як жанр базується на антиутопізмі – домінуючому, єдино сущому літературному принципі. Поняття “антиутопізм” ширше, ніж поняття “антиутопічність”, ця категорія належить до світоглядних: митець спрямовує в уявне майбутнє своє трагічно-нігілістичне уявлення про реальність, гротескно загострюючи її негативні риси. Більше того, антиутопічність (як поняття) орієнтована на зображення регресивних моделей у дні вчорашньому (погляд із сьогодення у вчора), а антиутопізм – на зображення регресивних моделей суспільного розвитку у дні завтрашньому (погляд із сьогодення в майбутнє).
Розвиток антиутопізму в прозі й драмі відбувається майже синхронно, з невеликим випередженням у прозі, що пояснюється специфікою антиутопізму: він визначається способом мислення, який вимагає викладу, оповіді, характерних для епічних жанрів, а не дії, що домінує у драматичних творах, адже в дії мислення митця розкривається опосередковано, а у викладі – безпосередньо. Тому антиутопічне в драматичному творі дає змогу пізнати себе передусім у тій драмі, яка прагне активно вводити епічний, тобто оповідний компонент. Лише після цього антиутопізм пристосовується до арістотелівської драми (в певному розумінні – це “Життя є сон” П.Кальдерона).
Витоки антиутопічності своїми коренями сягають міфології, найдавнішої форми суспільної свідомості, тому що в міфах багато понять “мислилися не окремо й однозначно, а парними антитезами, тобто через зіставлення і протиставлення кожного поняття зі своєю протилежністю”. Цей антитетичний спосіб мислення, що становить собою первісну стихійну діалектику, зберігається в давньогрецьких і біблійних міфах. Такими є передусім міфи про золотий вік. Тут антиутопічний компонент висувається на перший план, бо в них розповідається не стільки про щасливе існування людей, скільки про катастрофу, яка їх спіткала. Таке співвідношення утопічного й антиутопічного компонентів зберігається і в античному епосі (“Роботи і дні” Гесіода, “Тімей”, “Критій” Платона). На відміну від епосу, поява антиутопічного компоненту в драмі зумовлена осмисленням письменниками сучасних їм утопій у політології і полемікою з ними (“Жінки в народному зібранні” Арістофана), тому змістом античної драми з антиутопічним компонентом є зображення небажаних тенденцій суспільного розвитку в майбутньому.
Подальший розгляд творів з антиутопічним компонентом здійснюється на матеріалі різних літературних епох (“Божественна комедія” Данте, “Буря” В.Шекспіра, “Дон-Кіхот” М.Сервантеса, “Життя є сон” П.Кальдерона, “Дон-Кіхот в Англії” Г.Філдінга, “Фауст” Й.В.Гете, “Мандри Гуллівера” Д.Свіфта, “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” М.Шеллі, “Трагедія людини” І.Мадача, “Еревуон” С.Батлера, “В пурпуровій імлі” М.Конрада, “Острів пінгвінів” А.Франса, “Машина часу”, “Коли той, хто спить, прокинеться” Г.Уеллса, “Залізна п’ята” Д.Лондона, “Вечір у 2217 році” М.Федорова). Огляд проблеми в історичному розвитку дає змогу стверджувати, що антиутопічність, яка бере свій початок у міфології, в своєму багатовіковому розвитку трансформується в антиутопізм – першооснову і першосутність антиутопії. Антиутопізм владно входить у різні літературні жанри (сатирична комедія, філософська драма, філософсько-сатиричний роман, соціально-фантастичний роман тощо), розширюючи тим самим передумови для виникнення літератури антиутопії.
У другому підрозділі визначаються соціально-історичні, політичні та художні передумови остаточного формування літератури антиутопії, виявляються основні її видові принципи, відзначаються відмінні риси драми-антиутопії.
Антиутопія розглядається як реакція на неспроможність у житті утопії, як своєрідна художня перевірка соціальних і політичних концепцій з метою виявлення їх помилковості або шкідливості для людини. Сучасна антиутопія є не стільки наслідком соціального експерименту з реальними аналогами, скільки експерименту, який здійснюється над героями автором (“Володар мух” В.Голдінга, “Мальвіль” Р.Мерля, “Візит старої дами” Ф.Дюрренматта, “Носороги” Е.Іонеско та інші).
Художніми передумовами для остаточного формування антиутопії стали: по-перше, філософічність як основна риса літератури ХХ століття, притаманна творам усіх жанрів, і підсилення в зв’язку з цим соціально-філософського засвоєння реальності, яке охопило всі напрямки як реалістичного, так і модерністського плану; по-друге, широке використання художніх прийомів, вироблених науковою фантастикою, але підпорядкованих вираженню не науково-популярних, а соціально-політичних і філософських проблем.
У ХХ столітті, на відміну від попередніх епох, антиутопія розвивається і в драмі, і в романі синхронно. Традиційне висування на перший план роману-антиутопії відбулося тому, що в драматургії ті художні явища, які насправді є антиутопією, сприймались і трактувались як якась умовна драма, модерністська й експериментальна. Результатом одночасного розвитку драми і роману-антиутопії стало перетворення принципу антиутопізму в один із художніх законів, які дають себе пізнати водночас у різних літературних видах і жанрах.
Змістом антиутопії є суб’єктивне зображення негативних явищ соціально-політичного або морального життя суспільства, тому спільною прикметою як роману, так і драми-антиутопії є оголений соціологізм. В центрі антиутопії найчастіше перебувають проблеми: людина й історія, людина й матеріально-технічний прогрес, а також морально-етичні проблеми добра і зла, свободи й необхідності (співвідношення індивіда і тоталітарної системи), “знелюднення” людини в умовах сучасної технократичної цивілізації. Це проблеми глобальні, позачасові, вони визначають універсальність антиутопії. Тому, хоч автори антиутопій – письменники різних політичних поглядів, те, що описується ними, неправомірно співвідносити з якимось конкретним суспільством: воно притаманне більшою чи меншою мірою кожній сучасній державній системі. Створюється універсалізм за допомогою особливої часово-просторової організації твору, коли його дія відбувається поза визначеним історичним часом (найчастіше – це майбутнє) в умовному географічному просторі (навіть тоді, коли автори вказують конкретні географічні назви): "Сонячна машина" В.Винниченка, “Прекрасні катастрофи” Ю.Смолича, “1984” Д.Орвелла, “Носороги” Е.Іонеско, “Мальвіль” Р.Мерля, “Той, хто не повернеться” О.Кабакова, “Записки екстреміста” А.Курчаткіна, “Пліт мерців” Х.Мюллера тощо. Особливості умовно-експериментального світу роману-антиутопії розглядаються на прикладі романів “Ми” Є.Замятіна і “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” К.Воннегута.
Оскільки про хронотоп драми-антиутопії йтиметься у третьому розділі роботи, тут лише відзначається основна особливість драми-антиутопії: на відміну від роману-антиутопії, дія в ній може відбуватися не тільки в майбутньому, але й “зараз”, в сусідній країні або місті, що не є випадковим: усвідомлення зла і боротьба з ним, за задумом драматурга, повинні відбуватися вже сьогодні, коли глядач дивиться п’єсу.
Відмінною рисою драми-антиутопії є також те, що поряд із зображенням сформованого ворожого людині суспільства (“Дім, де розбиваються серця”, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Диктатор” В.Брюсова, “Потоп-82” О.Штейна, “Пліт мерців” Х.Мюллера), що є характерним для роману-антиутопії, може зображуватися процес формування такого суспільства. Це драми-антиутопії, в яких тоталітаризм змальовується на різних ступенях свого розвитку: на стадії зародження й становлення (“Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “Носороги” Е.Іонеско), періоду розвиненості (“Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева), його пережитків у посттоталітарному суспільстві (“Портрет” С.Мрожека), подається генезис тоталітаризму (“Дихайте економно” А.Макайонка).
Крім того, якщо роман-антиутопія “не завжди може запропонувати позитивну програму вирішення поставлених проблем”, отож, деградація й апокаліпсис у творах цього жанру неминучі, то в драмі-антиутопії зустрічається й благополучне розв’язання проблем (“Дихайте економно” А.Макайонка, “Потоп-82” О.Штейна, “Єдиний берег” Л.Устинова). Можлива відсутність катастрофічного фіналу в драмі-антиутопії пояснюється прагненням драматурга виховувати глядача, інтелектуалізувати його. Дидактизм, успадкований антиутопією від утопії, пафос застереження – видові ознаки літератури антиутопії.
Основні засоби створення негативних соціальних побудов – гіперболізація і гротеск – досліджуються у романах “Ми” Є.Замятіна, “1984”Д.Орвелла, “451º за Фаренгейтом” Р.Бредбері, повісті-антиутопії “Ласкаво просимо в Щуроград” Ю.Винничука, драмах “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Наш Декамерон” Е.Радзінського.
Матеріал підрозділу дає змогу зробити висновок про те, що антиутопія – це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціально-фантастичного і науково-фантастичного романів).
Третій розділ – “Драма-антиутопія і її типологія” складається з чотирьох підрозділів: 3.1. Тенденції розвитку драми-антиутопії. 3.2. Негативна драма-утопія. 3.3. Алюзорна драма-антиутопія. 3.4. Дифузна драма-антиутопія.
Перший підрозділ – це вступ до наступних підрозділів. У ньому дається визначення драми-антиутопії як драматургічного різновиду літератури антиутопії, яка синтезувала в собі риси роману-антиутопії і виробила умовно-експериментальний хронотоп, що зумовив схематизацію сюжету й образів. Характеризуються дві основні тенденції її розвитку: негативна драма-утопія (власне антиутопія) і алюзорна драма-антиутопія. Зазначається, що ці дві тенденції, які існують в літературі ХХ століття синхронно, розвиваються взаємодіючи і взаємозбагачуючи одна одну, що сприяє створенню дифузної форми драми-антиутопії.
У другому підрозділі аналізується негативна драма-утопія, зазначається, що в ній основні тенденції буття постають в гротескно-загостреній формі, часто доведеній до абсурду. Сьогодення “переливається” в майбутнє, і це “майбутнє-сьогодення” стає предметом художнього дослідження, як і в романі-антиутопії.
У негативній драмі-утопії художнє зображення впливає на читача (глядача) без історичних натяків, алюзій. В роботі аналізуються п’єси “Диктатор” В.Брюсова, “Потоп-82” О.Штейна, “Пліт мерців” Х.Мюллера. Аналіз цих негативних драм-утопій, по-перше, приводить до висновку про те, що небажаним майбутнім (віддаленим чи близьким) у драмі такого типу може бути тоталітаризм (“Диктатор”), спалах воєнного конфлікту в умовах “холодної війни” (“Потоп-82”) або планетарна екологічна катастрофа (“Пліт мерців”); по-друге, дає змогу виявити типологічно значущу рису негативної драми-утопії – вона асоціативна за своєю природою: художньо вигадане в ній асоціюється з реально існуючим, а реальне породжує появу художньо вигаданого, що зумовлюється яскраво вираженим суб’єктивним авторським началом.
У третьому підрозділі досліджується алюзорна драма-антиутопія як така, що не має прямих паралелей з реальною подією. В ній асоціація лише мається на увазі, натяки – обережні, не явні, що дозволяє універсалізувати зображуване. Асоціативність й універсальність відрізняють алюзорну драму-антиутопію від негативної драми-утопії.
Алюзорна драма-антиутопія розвивається під впливом роману або повісті-антиутопії, яким притаманна алюзорність зображення. В драматургії зразком алюзорного зображення дійсності є драми-антиутопії “Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “RUR” К.Чапека, “Носороги” Е.Іонеско, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Місто і літак” М.Бецуяку. Вони аналізуються в роботі, й зроблено висновок про те, що предметом осмислення алюзорної драми-антиутопії є широкий комплекс соціально-політичних і філософсько-етичних проблем. Як і в негативній драмі-утопії, вони взаємопов’язані, але у порівнянні з нею в алюзорній драмі-антиутопії яскраво виражене філософське начало. Так, Е.Іонеско змушує читача замислитися над небезпекою психології натовпу, М.Бецуяку – над духовною вбогістю сучасної цивілізації, О.Казанцев пише не тільки про жахи соціального експерименту, пов’язаного з побудовою світу загальної рівності, але й осмислює вічну проблему добра і зла, ставить питання про необхідність активності добра, його опору злу тощо. Філософське начало й зумовлює тяжіння драматургів до алюзорних форм зображення.
У четвертому підрозділі розглядається дифузна драма-антиутопія, яка поєднує в собі риси негативної драми-утопії і алюзорної драми-антиутопії. Від першої в ній – моделювання кінця світу і яскраво виражений дидактизм, з другою її споріднює філософічність, що зумовлює алегоричну подачу матеріалу. Аналізуються дифузні драми-антиутопії Б.Шоу “Дім, де розбиваються серця”, “Візок з яблуками”, “Гірко, але правда”. Зазначається, що новим відгалуженням сучасної дифузної драми-антиутопії стає драма, в якій соціально-політичні проблеми розглядаються з позицій висвітлення внутрішнього світу героя. Об’єктом дослідження в драмах такого типу є згубний вплив тоталітаризму на людські душі, трагічні наслідки цього впливу. Аналізуються зразки дифузної драми-антиутопії – “Наш Декамерон” Е.Радзінського і “Портрет” С.Мрожека. Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що зміст дифузної драми-антиутопії також пов’язаний із зверненням драматургів до найактуальніших проблем сучасності. Драматурги чинять суд над дійсністю, і хоча в дифузній драмі-антиутопії часто йдеться про конкретну країну, її зміст виходить за межі цієї країни, бо в ній вирішуються універсальні проблеми. Крім того, аналіз свідчить про те, що дифузна драма-антиутопія, по-перше, синтезує можливості як негативної драми-утопії, так і алюзорної драми-антиутопії не стільки в плані змісту, скільки в плані художньої форми, коли гротескно-сатиричне зображення поєднується з алюзорним; по-друге, в ній наявна тенденція, коли реально-достовірне виступає не тільки у формах алегоричних, але й реально-достовірних.
Четвертий розділ – “Деякі риси поетики драми-антиутопії” містить два підрозділи: 4.1. Основні видові риси поетики драми-антиутопії. 4.2. Родові риси поетики драми-антиутопії.
У першому підрозділі обґрунтовується необхідність зіставлення драми-антиутопії як частки літератури антиутопії, яка має багато спільного з романом-антиутопією (в тому числі й у поетиці), з інтелектуальним романом. Таке зіставлення є необхідним, тому що “аналіз спадкоємності жанрового розвитку спрямований на виявлення найбільш стійких рис жанру”, а жанрову природу твору “можна зрозуміти лише тоді, коли простежити його “входження” в жанр” як процес уподібнення літературному сусідові.
Основною видовою рисою антиутопії (роману й драми) є інтелектуалізм. Інтелектуалізм і універсальність проблематики споріднюють антиутопію з інтелектуальним романом. Прагнення до розуміння явищ дійсності в їх узагальненому вигляді спонукає письменників створювати не картини дійсності, а їх моделі. Автори інтелектуальних романів будують художній світ своїх творів за інтелектуальною схемою, сенс у них є головним, він визначає вибір героя, будову сюжету, манеру письма, авторський голос. Така особливість інтелектуального роману найвищою мірою характерна для літератури антиутопії. В романах і драмах-антиутопіях актуальна соціально-етична проблематика втілюється в художньо-незвичній формі. Художня оригінальність інтелектуальних романів і творів-антиутопій забезпечується їх параболічною побудовою. В цьому плані розглядаються роман Т.Манна “Чарівна гора”, романи-антиутопії “Чудовий новий світ” О.Хакслі, “Володар мух” В.Голдінга, аналізуються алюзорні драми-антиутопії Ф.Дюрренматта “Візит старої дами” і “Фізики”. Алегоричність зображення, яка досягається завдяки параболічній побудові п’єси, притаманна також іншим драмам-антиутопіям: “RUR” К.Чапека, “Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “Носороги” Е.Іонеско, “Потоп-82” О.Штейна, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Місто і літак” М.Бецуяку та іншим.
Поряд із алегоризацією розглядаються також інші засоби створення інтелектуалізму – притчовість і абсурдизація.
У роботі аналізуються два різновиди притчовості – прихована і явна. З метою визначення цих типів притчовості (вона, як правило, з’являється у творі внаслідок його параболічної побудови) розглядаються показові інтелектуальні твори, передусім романи й драми-антиутопії. Так, прихована притчовість як один із компонентів поетики твору притаманна романам “Володар мух” В.Голдінга, “Ми” Є.Замятіна, п’єсам “Портрет” С.Мрожека, “Потоп-82” О.Штейна, “Дім, де розбиваються серця”, “Простачок із Нежданих островів”, “Гірко, але правда” Б.Шоу, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Пліт мерців” Х.Мюллера, “Фізики” Ф.Дюрренматта. Засобами створення прихованої притчовості є біблійні та євангельські асоціації в їх прямому і “перевернутому” значенні, паралелі між персонажами творів і образами Вічної книги. Асоціативність – один із найголовніших способів зв’язку між елементами мікроструктури, що передбачає не тільки “свіжий погляд на речі за принципом подібності”, але й надає можливість драматургові за допомогою ряду образів, явищ, імен тощо звертатися не стільки до чуттєвого сприйняття читача, скільки активізувати його інтелектуальну діяльність безпосередньо під час сприйняття тексту драми.
Інші засоби створення притчового компоненту в драмі-антиутопії – введення драматургом епіграфів, віршів, пісень (сонгів), у яких прочитується авторське ставлення до зображуваного. Присутність автора в драмі-антиутопії сприяє створенню тієї двоплановості, яка забезпечує притчовість – повчальне начало в драматичному творі.
Притчовість явна може виконувати подвійну функцію: бути одним із компонентів поетики інтелектуального твору або жанроутворюючим його компонентом. Як жанроутворюючий компонент явна притчовість визначається “широко узагальнюючим, абстрагованим від конкретних умов, місця і часу, характером ідеї”, що є загальною прикметою роману відкритого іносказання в цілому. Явна притчовість як жанроутворюючий компонент притаманна філософським повістям “Скотохутір” Д.Орвелла, “Старий і море” Е.Хемінгуея, “Рябий пес, що біжить краєм моря” Ч.Айтматова, “На полі смиренному...” В.Шевчука, романам Ф.Кафки, В.Голдінга, К.Абе та багатьом іншим творам, серед яких є також антиутопії (“Скотохутір”, “Володар мух”). Вона виникає у творі не лише завдяки його параболічній побудові, але й тому, що письменник не ставить собі за мету створення яскравих характерів героїв – у притчі відсікаються всі зайві деталі, а герої є носіями певних філософських або етичних ідей.
У драмі-антиутопії поряд із прихованою притчовістю може бути також притчовість явна. Як жанроутворюючий компонент вона притаманна тим драмам-антиутопіям, в яких зберігається зв’язок з традиційною притчею, що вимагає оголення думки й моралі, умовності характерів і положень. Прагнення до граничного узагальнення спонукає авторів драм-антиутопій створювати узагальнені, абстраговані образи: Сестра, Хазяїн, Майстер (“Єдиний берег” Л.Устинова), Чоловік, Жінка, Дівчина, Молодший брат (“Місто і літак” М.Бецуяку), Дівчинка, Дідусь, Хлопчик, Перший солдат, Другий солдат тощо (“Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева). У сюжетах цих п’єс немає не лише реальних дійових осіб, але й конкретних історичних ситуацій, є лише алегорія історії, алегорія буття – буде то дивний процес оносорожування людей (“Носороги” Е.Іонеско) чи пошуки спорідненої душі й прориву з ізоляції як окремої особистості, так і соціуму (“Місто і літак” М.Бецуяку).
Явна притчовість може бути притаманною не лише алюзорній драмі-антиутопії, але й дифузній. Аналіз п’єси Б.Шоу “Простачок із Нежданих островів” є прикладом того, як явна притчовість і як елемент поетики, і як жанроутворюючий компонент допомагає драматургу вирішити цілий комплекс проблем соціально-політичного порядку (засудити колоніалізм, викрити фашистську диктатуру та її прихильників), а також виявити ті основи морально-політичного характеру, які визначають соціально-політичне життя суспільства.
Абсурдизація подібно до притчовості теж виступає у двох іпостасях: як прийом окремий і як прийом основоположний. У романах-антиутопіях абсурдизація як прийом основоположний створюється за допомогою фрагментарності побудови твору (романи-антиутопії “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” К.Воннегута, “Історія світу в 10 ½ главах” Д.Барнса), яка досягається переплетінням різних часово-просторових пластів, що викликає у свідомості читача відповідні асоціації і висновки. Часто для створення абсурдної, ворожої людині картини світу автори романів-антиутопій звертаються до парадоксу. В романах “Ми” Є.Замятіна, “Чудовий новий світ” О.Хакслі, “1984” Д.Орвелла наявні й парадоксальні ситуації, і парадоксальні образи. Створенню парадоксальних ситуацій (не тільки притчовості) служить переосмислення й травестування біблійних та євангельських міфів.
Абсурдизація як прийом окремий у романі-антиутопії теж може бути вираженою через парадокс – все залежить лише від міри використання цього засобу. Роль парадоксу для створення абсурдизації як окремого прийому розглядається на прикладі роману-антиутопії В.Голдінга “Володар мух”.
У драмі-антиутопії, як і в романі-антиутопії, абсурдизація також виступає як прийом окремий і прийом основоположний. Першорядного значення для її створення набуває, як і в романах-антиутопіях, парадоксальна ситуація, покладена в основу твору. Абсурдизація як окремий прийом розглядається на драмах-антиутопіях “Візок з яблуками” Б.Шоу, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Фізики” Ф.Дюрренматта. А абсурдизація як прийом основоположний – на п’єсах “Носороги” Е.Іонеско і “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу. Основним художнім засобом створення абсурдизації є сатиричний гротеск, що походить від традиції Арістофана. В гротесковому світі зникають категорії причинності, норми, закономірності, а парадоксальні ситуації в драмах-антиутопіях мають фантастичний характер. Фантастика постає в складному переплетінні з алогізмом й абсурдом. Для створення абсурдизації як прийому окремого важливе значення мають гротескно-парадоксальні образи: бездушні роботи (“RUR” К.Чапека), священик-злодій, графиня-бандитка (“Гірко, але правда” Б.Шоу), королева-повія (“Наш Декамерон” Е.Радзінського), а також словесні парадокси.
Побудований на фантастико-карикатурному перевтіленні реальних відносин, гротеск тісно пов’язаний з гіперболою, алегорією і символом (“Ми” Є.Замятіна, “451º за Фаренгейтом” Р.Бредбері, “Москва-2042” В.Войновича). В драмі-антиутопії гротескно-абсурдна картина світу виникає в монологах і діалогах героїв внаслідок звернення письменників до гіперболізації. Прикладом широкого використання гіперболізації є п’єси “Круглоголові й гостроголові” Б.Брехта, “Візок з яблуками” Б.Шоу, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева.
У цілому парадоксальна система подачі матеріалу драматургом “створює ту атмосферу, в якій повсякденні явища ніби “вивихуються”, переводяться з плану звичайного в план незвичайний”. Тому парадокс як елемент поетики драми-антиутопії має двоплановий характер: він є основним засобом абсурдизації дійсності, а з другого – служить руйнуванню художніх алюзій і стимуляції роботи думки читача, і отже, є одним із засобів створення ефекту очуження.
Крім парадоксу в усіх його різновидах (парадоксальні ситуації і характери, словесні парадокси), одним із засобів абсурдизації може бути введення в текст драми різного роду уривків з телепередач, радіопередач, усіляких реклам та оголошень, як у п’єсі О.Штейна “Потоп-82”. Такі мозаїчні вставки не порушують розвитку дії драми, але утворюють такий самий “абсурдний колаж”, як і фрагментарні, не розміщені в хронологічній послідовності глави роману Д.Барнса “Історія світу в 10 ½ главах”.
У другому підрозділі йдеться про те, що драма-антиутопія в силу своєї родової специфіки має тільки їй притаманні риси, прийоми, принципи. Такою відмінною рисою драми-антиутопії є передусім своєрідність хронотопу. Хронотоп в антиутопії (романі й драмі) втрачає значення формально-змістовної категорії, яка визначає значною мірою образ людини в літературі. На відміну від досліджуваного М.Бахтіним хронотопу європейського роману, хронотоп антиутопії часто позбавлений конкретизації прикмет часу, що зумовлюють характер героя. Тому стосовно антиутопії категорія “хронотоп” має обмежувальний зміст. Під ним розуміється літературна категорія, яка визначає сюжетну побудову твору, тому що незалежно від того, чи набуває час “чуттєво-наочного характеру”, за хронотопом зберігається “основне сюжетоутворююче значення”, а також “істотне жанрове значення”.
Автори драм-антиутопій відносять дію своїх творів у далеке чи близьке майбутнє або сповнене глобальними катастрофами сьогодення й тим самим створюють драму, яка істотно відрізняється від драм інших жанрових модифікацій – соціальної, соціально-психологічної, побутової та інших – своїм умовно-експериментальним світом. Експериментальність художнього світу підкреслює універсальність драм-антиутопій, тому місце дії в них не є принципово важливим. Проте драматурги-антиутопісти часто вважають за доцільне підкреслити, що дія їх творів відбувається “в наші дні” (“Потоп-82” О.Штейна), “в наш тривожний час” (“Дихайте економно” А.Макайонка). Інколи вони взагалі не визначають часові рамки (Б.Шоу, Е.Радзінський, М.Бецуяку, Л.Устинов), для них важливим є моделювання катастрофічної ситуації, але читач розуміє, що в п’єсах йдеться про актуальні для людства проблеми.
Особливості хронотопу драми-антиутопії розглядаються на прикладі п’єси А.Макайонка “Дихайте економно”. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що в хронотопі драми-антиутопії превалює категорія часу: експериментальний простір насичений не побутовим або біографічним часом, а історичним у широкому сенсі цього слова, бо в п’єсі розгортаються не картини особистого життя героїв, а епохи життя людства, що необхідно драматургу для створення іронічно-парадоксальних паралелей із сучасністю, розкриття небезпечних соціально-політичних тенденцій.
Такий хронотоп, у якому зникає біографічний або побутовий час, зумовлює схематизацію сюжету: додаткові лінії відсікаються автором, тому що він моделює загрозливу для людства ситуацію. Для драми-антиутопії найвищою мірою характерне те визначення, яке дається драмі в цілому внаслідок її родових особливостей (дія драми розгортається в межах сценічного майданчика, тут є лише одна просторово-часова ситуація – сама зображувана дія, і мова є тотожною дії) – “модель світу”, але в найширшому сенсі цього слова.
Хронотоп драми-антиутопії визначає також особливості відтворення образів. В умовно-експериментальному хронотопі, як правило, зникає еволюція характерів героїв п’єси, вони статичні, схематизовані, в них вирізняється якась одна риса. Кожний образ у драмі-антиутопії виступає рупором певної ідеології, деякі образи тяжіють до символів, вони звільняються від конкретних прикмет часу. Майже завжди відсутні вказівки автора на зовнішність і характери персонажів, з’являються імена грецькі, римські, східні, не імена, а символічні означення (“Візок з яблуками”, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Диктатор” В.Брюсова), нерідко взагалі зникають власні імена (“Місто і літак” М.Бецуяку, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Єдиний берег” Л.Устинова). Так експериментальний хронотоп зумовлює як інтелектуалізацію, так і епізацію (створення ефекту очуження) в драмі-антиутопії.
Досліджуються також інші засоби епізації драми: оповідний діалог, розгорнуті ремарки, в яких звучить голос автора, пісні й вірші, які виконують функцію оповіді або такі, що безпосередньо звернені до читача (глядача).
Оповідний діалог відрізняється від конфліктного тим, що не містить у собі будь-якої боротьби, дійові особи просто “розвивають одну тему ... змінюючи тільки голоси”. Діалогізація оповіді розглядається на прикладі драм-антиутопій “Круглоголові й гостроголові” Б.Брехта, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева. Оповідний діалог широко використовується авторами драм-антиутопій тому, що дозволяє драматургу висловити те, що важко піддається сценічному втіленню. Він з’являється в п’єсі завжди, коли читач дізнається про щось не із дії, а з розповіді героїв (“Дім, де розбиваються серця”, “Гірко, але правда” Б.Шоу), а також коли актор представляє йому свою роль (“Круглоголові й гостроголові” Б.Брехта). Інколи драматург організовує дію п’єси як монолог головного героя, в який вкраплюються репліки другорядних персонажів, що своєю появою на сцені й відповідними репліками ілюструють той чи інший епізод його життя (так побудована дія “Нашого Декамерону” Е.Радзінського).
Широке використання оповідного діалогу, коли репліка несе в собі не дійове, а інформативне начало, сприяє й наявності своєрідних, нетрадиційних ремарок. Це включені в текст драми-антиутопії “шматки прози”, в яких звучить голос автора (“Дихайте економно” А.Макайонка, “Гірко, але правда” Б.Шоу). В таких ремарках можна вбачати звернення драматургів до традиції хору й прологу античної драми, вони “тяжіють до мікроновели або ліричного авторського монологу”, присутність у них автора сприяє тому, що вони втрачають свою об’єктивність і звичайні функції і стають елементом авторської оцінки, засобом вираження авторської концепції дійсності, а отже, засобом епізації драми.
Функцію оповіді в драмі-антиутопії виконують також пісні або вірші, які є констатацією певних фактів і потрібні автору для створення повнішої картини дії (“Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Диктатор” В.Брюсова). Так, у п’єсі О.Казанцева селянка співає: “Люлі-люлі, мій синок. Засинай, любий. Ми жили погано. Тепер буде добре. Твого батька повезли далеко-далеко… А ми будемо тут жити...”
Проте в драмах-антиутопіях є також інші типи сонгів, які, як і експериментальний хронотоп, є засобом створення ефекту очуження. Таким є сонг, яким відкривається дія “Потопу-82” О.Штейна: “Ми проґавили оголошення війни, поїхали у весільну подорож…” Він виконує функцію своєрідного прологу у віршах і вводить читача в загальну атмосферу п’єси, спонукає його до роздумів. Основний сенс такого роду сонгів полягає у тому, щоб поглибити й прояснити зміст зображуваних подій на вищому рівні узагальнення, ніж той, що досягається через звичайний діалог персонажів. Крім того, такий сонг налаштовує глядача, як писав Б.Брехт, піддати контролю те, що відбувається на сцені, не забувати про те, що зміст п’єси – не особиста психологічна драма героїв, а матеріал до серйозних роздумів про долю світу й усього людства.
У Висновках відзначено, що драма-антиутопія є наслідком тривалого історичного й художнього розвитку. Вона започаткувалася ще в долітературні часи в античних і біблійних міфах, проте самостійним і самодостатнім художнім явищем стала тільки в ХХ столітті, коли антиутопічність як елемент поетики поступилася місцем антиутопізму, світоглядній категорії, яка зумовила зображення в драмі регресивних моделей соціального розвитку. Для формування драми-антиутопії велике значення має процес неосинкретизму, який найчіткіше виявився в літературі ХХ століття, коли відбуваються збагачення і зміни жанрового поняття внаслідок взаємодії різних жанрів, родів літератури, а також різних видів мистецтва. Своєрідністю драми-антиутопії є те, що традиційна форма драми оновлюється завдяки використанню елементів, характерних для роману-антиутопії, одного з відгалужень інтелектуального роману.
Оскільки драма-антиутопія є часткою літератури антиутопії, вивчення художньої своєрідності цієї літератури ще чекає свого дослідника. Предметом вивчення може бути також проблема співвідношення методу й нових жанрових утворень у рамках драми-антиутопії, бо за принципами художнього перетворення реальності драма-антиутопія тяжіє до драми модерністської.
|
