| Краткое содержание: | “Вступ” містить огляд літератури, обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, характеризуються об’єкт, предмет, мета, завдання дисертації, застосовані методи та структура роботи. Тут наведено визначення “авторського міфу”, яке використовується надалі в роботі.
У першому розділі – “Історія одного міста” та міський текст російської літератури: міфопоетичний аспект” – проведено аналіз “глуповської хроніки” Щедріна в кількох аспектах: як квазіісторичного, космологічного та есхатологічного тексту.
Перший підрозділ – “Історична концепція Щедріна” – визначає походження та основні риси щедрінської історіософії.
Категорія Історії посідає особливе місце у творчості письменника. Історія в його розумінні – це і власне історичний процес, і зв’язок часів, і втілення найважливіших закономірностей суспільного руху, і навіть активна сила, наділена власною волею і подібна до Долі. Тільки через пізнання Історії можна осягнути сучасний стан речей та подальшу долю народу (людства).
Історія як процес тісно пов’язана з Історією як письмовим текстом; у багатьох випадках, особливо ж у “глуповському циклі”, між ними неможливо провести чітку межу. Існує (існувало) лише те, що зафіксовано в документах, і якщо Історією ніхто не цікавиться або літопис зникає чи знищується, – зникає Історія як така. Втрата пам’яті означає буквальну втрату минулого, що й відбувається у Глупові – місто не мало історії (про що йшлося у щедрінських нарисах початку 1860-х рр.), аж поки “видавець” не знайшов рукопис “Глуповського Літописця”.
В журнальному варіанті творчий характер створення “Історії-як-Тексту” був ще наочнішим: коли змінювався задум Щедріна, “видавець” вносив зміни у “Літописець”, пояснюючи це тим, що знайдено більш точні відомості; при цьому змінювалась навіть “матриця” тексту – розділ “Опис градоначальникам”, в якому подано короткий огляд усієї глуповської історії. Дуже важливий фрагмент, де зображено заснування міста Глупова і всього глуповського ладу, був нібито “випадково знайдений” наостанку – і якби не цей випадок, текст залишився б без свого природного початку (що для “правильного” літопису неможливо).
В остаточному варіанті ІОМ цих випадків “гри в історію” немає, проте залишились інші, не менш красномовні: знищено фрагмент “Літописця”, присвячений правлінню Двоєкурова; зникає побіжно згадана “цивілізація”, котра існувала поруч із Глуповим; знов-таки “випадково” зберігся аркуш, на якому викладена “розв’язка цієї історії” (певна річ, Історії як такої – після приходу “воно” “історія припинила плин свій” і, відповідно, припиняється праця архіваріусів над “Літописцем”).
Історію, таким чином, створює той, хто про неї пише. Для Щедріна це було свідченням, перш за все, неправдивості кожної “офіційної” історії (під яку стилізовано ІОМ), але також будь-якого позитивного історичного дискурсу. В рецензії на “Казання про подорож... ченця Парфенія” письменник розглядає і відкидає існуючі на той час моделі опису російської історії, але нової концепції не пропонує.
Авторська позиція Щедріна стосовно російської (ширше – світової) історії та культури формується через заперечення усіх попередніх концепцій як упереджених і хибних.
В ІОМ письменник вибудовує свою історіософську концепцію “апофатично”: він зіштовхує у тексті протилежні дискурси (слов’янофільський – західницький, нігілістичний – антинігілістичний, теорії державницькі й народницькі та ін.), які заперечують один одного. Щедрін, таким чином, дає читачеві можливість самому вибудувати справжню картину подій. (Звичайно, сам відбір фактів та інтерпретацій здійснюється під жорстким контролем Щедріна – “видавця” й автора ІОМ).
Проте вже велика кількість проміжних інстанцій між подією й читачем (архіваріуси, цензура градоначальників, видавець, а у журнальному варіанті ще й історик Пипін) свідчить про затемнення “справжнього” сенсу фактів аж до повного його знищення. “Архіваріус” часто пропонує кілька версій однієї події; надлишок фактів співвідноситься з їхньою нестачею в більшості випадків. До того ж, надлишок цей – удаваний, бо всі версії є або абсурдними (як з’явились два однакові градоначальники?), або непотрібними (як помер градоначальник Іванов?), і в кожному разі прийняття будь-якої інтерпретації подій нічого не змінює у великому історичному масштабі (що й підкреслює цей прийом).
Поняття невірогідності Історії у Щедріна набуває подвійного змісту: окрім того, що невірогідним є будь-який історичний опис, позірним є й історичний процес як такий. У “Листах з провінції”, написаних водночас з ІОМ, Щедрін розглядає російську історію як таку, що не створила нормальних умов для людського життя й деформувала психологію народу – саме тому, що їй бракувало рис, притаманних історії європейській. Неповна історія є історією неістинною, не-історією. Недарма Щедрін кілька разів заперечує наявність Історії в Глупові – аж до останніх рядків, де ця позірна Історія припиняє свій плин.
Історична істина виявляється чимось іншим, аніж дотриманням сумнівних фактів (Щедрін вільно поєднує реалії середини XVIII й середини XIX століття), – це вірність історика основним закономірностям, що керують подіями; це достовірне зображення “загальних результатів”, як писав Щедрін у статті про ІОМ. Гротескний зсув часів має лише підкреслити глобальність зроблених висновків.
Глуповським світом керують “примари” – Щедрін використовує гегелівську термінологію на позначення тих інституцій та законів, що вже віджили своє, але продовжують регулювати життя. Тож не дивно, що базовою моделлю ІОМ є теорія Історії-як-сну.
Псевдо-Історія є нерухомим маренням, позаісторичним “проваллям”, “мороком часу”, хаосом, позбавленим логіки та буттєвих засад. Характерно, що цю теорію Щедрін вводить у текст водночас з її запереченням: вона є лише робочою моделлю. Сни в ІОМ багатошарові, і кожен з них породжує наступну позірну реальність: буття Глупова є сном, в ньому Угрюм-Бурчеєв снить жахливу утопію міста Непреклонська, а в цьому сні виникає “провалля”, де зникає все – і світ, і люди. Аби звільнитись від влади “примар”, потрібно відринути сон, – але глуповці неспроможні “прокинутись” аж до фіналу роману, коли вихід за межі парадигми негайно спричиняє катастрофу.
Другий підрозділ – “Історіографія Щедріна: інтертекстуальні зв’язки”. Тут розглядаються тексти, на які спиралась концепція Щедріна, з якими вона вела діалог, полемізувала чи пародіювала (есхатологічні тексти старообрядців, тексти давньоруської сміхової культури, Карамзін, Гоголь та ін.).
Зіткнення протилежних смислів при цьому відбувається не лише на рівні тексту, а й на рівні слова. Угрюм-Бурчеєв виявляється “ідіотом” – і для Щедріна важливим є співвідношення побутового сенсу з тим, який привніс Достоєвський: у місті Глупові можлива поява лише такого ідіота, лише з казарменою утопією. “Фаланстер” набуває значення “казарми” – але й це може бути грою Щедріна з “чужим словом”, кліше антинігілістичної публіцистики.
Одним з найважливіших претекстів ІОМ є “Історія села Горюхіна” Пушкіна. Щедрін продовжує і розвиває численні мотиви цієї повісті: провінція як особлива країна і водночас центр світу; випадкові знахідки і невипадкові зникнення літописів, особливе історичне буття Росії, яке не вкладається у традиційні історичні схеми, іронічне обігравання існуючих теорій та історичних творів (перш за все – Карамзіна); міфічний Золотий Вік, мужицькі бунти, “болотна” топографія та ін. Проте гротескна картина світу ІОМ завдячує більшою мірою гоголівському космосу, і щедрінське розуміння руху історії докорінно відрізняється від пушкінського. Життя Горюхіна постійно погіршується, від “багатого вільного села” до “занепаду”; щедрінський світ від початку не пристосований для життя людини, і жодні поверхові зміни на краще чи на гірше не можуть його істотно перебудувати – аж до Страшного Суду, який приходить у фіналі роману.
ІОМ мала викликати в пам’яті читача також нариси самого Щедріна початку 1860-х рр. (збірка “Сатири у прозі”), де був створений образ міста Глупова, що знаходиться усюди і завжди, хоча зміщення часопростору й не досягає таких масштабів, як в ІОМ. У нарисах місто значно конкретніше й “реалістичніше”. Втім, навіть у ранніх творах Щедрін намітив багато тем і мотивів, які розвинув потім: проблеми глуповської історії та світогляду, (не)можливість “глуповського відродження”, наступність губернаторів та їхні диявольські риси, топографія міста та його околиць, міфологічне минуле, колишня торгівля з Візантією тощо.
Наявні у ранньому циклі й суперечності з ІОМ: у нарисах Щедрін згадує про існування поруч із Глуповим міст Умнова та Буянова, але у пізнішому тексті вони просто неможливі: Глупов із міста перетворюється на світ, в якому нема місця для “розуму” та “бунту”. У нарисах назва міста має просвітницькі конотації (дурість як незнання, неусвідомлення того, що є вірним) – в ІОМ Щедрін зображує “дурість” не людини, класу чи суспільства, а Всесвіту. Космічне, соціальне та психологічне в ІОМ нерозривні.
Третій підрозділ – “Космогонія Глупова” – присвячено розгляду походження глуповського світу та головних законів його історії.
Культурологи традиційно виділяють два типи сприйняття часу і, відповідно, дві моделі часу: циклічну та лінійну. Історичний текст зазвичай відображає другу модель: рух часу необоротний, події об’єднані причинно-наслідковими зв’язками. Літописна форма ІОМ та слово “Історія” у назві нібито свідчать про те, що саме лінеарний тип свідомості покладений в основу роману. Послідовність градоначальників, більш-менш точна фіксація й датування основних подій, зв’язок зі світовою історією – усі ці риси літопису підтверджують таку думку. Але загальна картина світобудови ІОМ має виразно міфологічний характер, і час в ній циклічний. Послідовність і різноманіття подій – удавані. Причинно-наслідкові зв’язки між ними практично відсутні. Власне, в ІОМ була (і є) лише одна подія, яка повторюється з незначними варіаціями: “Усі [градоначальники] шмагають обивателів” (Щедрін, як завжди, доводить свою думку від зворотного, називаючи одноманітні екзекуції “розмаїттям заходів”).
Зазвичай Щедрін усвідомлював, яка саме модель організує його текст, лише завершуючи працю. Не дивно, що останнім опублікованим фрагментом ІОМ (одним із перших – у книжковому виданні) став розділ “Про корінь походження глуповців”, в якому, за спостереженням Ц.Г.Петрової, міститься “парадигма поведінки глуповців та їхніх градоначальників”. Цей розділ ще раз звертає увагу читача на те, про що письменник вже казав у передмові: історія Глупова – гомогенна, будь-які дві її точки однакові. Оскільки історія Глупова є неістинною, таким саме має бути і її початок. Щедрін звертається до витоків глуповського ладу і в першопричині знаходить не більше сенсу, ніж у наступних подіях.
Всесвіт головотяпів-глуповців з’являється перед читачем вже створеним – сам момент творіння нікому не відомий і нікого не цікавить. Це ще раз засвідчує несправжність світу ІОМ: опис космогенезу є необхідним для будь-якої міфологічної системи – отже, глуповська є одвічно неповноцінною. Усіма, крім архіваріусів, забуто й заснування міста – тобто саме ті події, які є зразком для наслідування. Через брак істинного міфу глуповці вдаються до запозичених, множинність яких свідчить про їхню неістинність (градоначальники уподібнюються до грецьких та римських героїв, глуповці згадують Золотий Вік, якого ніколи не було, і т.п.).
Космос до заснування Глупова, власне, не є Космосом: час і простір підкреслено невизначені, бракує ладу в усіх сферах. Соціальна невлаштованість відповідає невлаштованості світовій. Плем’я головотяпів не знає жодної засади людського суспільства: в них немає релігії, соціального устою, етики, шлюбних правил. Але вони сприймають себе як “культурних героїв” і намагаються перемогти довколишні племена (які виконують роль хтонічних чудовиськ, хоча насправді нічим не відрізняються від головотяпів) й облаштувати світ. Оскільки вони впорядковують космос за своїм образом і подобою, результат передбачувано негативний. Діяльність головотяпів призводить лише до посилення Хаосу, і кульмінацією цього процесу є якраз те, що зазвичай стає завершенням впорядкування Космосу: встановлення Влади і побудова Міста, тобто створення опори нового “антисвіту”.
Глуповців можна трактувати як негативний варіант культурного героя, який невдало наслідує брату-близнюку. У світі ІОМ позитивного культурного героя немає і бути не може. Хаос перемагає; світ приречений вічно залишатись Хаосом, і провалами в нього є “кари єгипетські”, які постійно переживають глуповці. Одну з них – велику пожежу, що ледь не знищила Глупов, – Щедрін асоціативно пов’язує зі світовою катастрофою в годину розп’яття Христа, яке в свідомості письменника означало повну (але не остаточну!) перемогу сил темряви.
Подібно до того, як розділ “Про корінь походження глуповців” є “глуповським міфом”, ІОМ відносно російської історії також є моделлю, парадигмою – саме тому, що Щедрін визначив закони, згідно з якими ця історія рухається.
Автор кілька разів говорить про “прірву”, яка нібито відділяє глуповське минуле, зафіксоване у “Літописці”, від сьогодення, – певна річ, іронічно, бо насправді не змінилось нічого. Але ця “прірва” забезпечує необхідну дистанцію між часом міфу (Dream Time) та теперішнім часом: “колись” відбувалось те, що зараз здається неможливим (ще один лейтмотив ІОМ), але саме ці “колишні” події визначають усе, що відбувається зараз і відбуватиметься у майбутньому. В межах літописного часу ІОМ така ж прірва (“мрак времен”) відділяє заклик князя і побудову Глупова від 1731 року, коли в місто прибув перший градоначальник (ці події структурно і семантично тотожні).
Четвертий підрозділ – “Головні властивості” глуповського світу” (у назві використано вислів Щедріна з нарису “Глупов та глуповці”).
Найвизначнішою рисою світу ІОМ є відсутність позитивної, “нормальної” дійсності, яка б протистояла глуповській. Глупов – у повній відповідності до вчення блаженного Августина – є Містом Земним, яке одержиме “хіттю панування” та створене “любов’ю до себе, яка перетворюється на зневагу до Бога”.
Міста Божого в реальності ІОМ немає, Глупов замкнений у своїй безвихідній земній реальності і через це приречений, так само, як був приречений Рим. Його неправдиве буття не знаходить опори, і тому місто переживає перманентні кризи, в тому числі – есхатологічну.
Глупов намагається бути Новим Єрусалимом, але насправді є Новим Вавилоном – символічно, що глуповці намагаються побудувати нову Вавилонську вежу, хоча й самі не знають, для чого це їм; дарма казати, що цей проект завершився нічим. Роль богів у місті виконують градоначальники, які мають виразні інфернальні риси і поводять себе відповідно. Утопія Угрюм-Бурчеєва знищує Бога й “ідолів”, тож градоначальник залишається єдиним володарем світу.
Зображуючи глуповський світ, Щедрін послідовно використовує профанні, “вивернуті” міфологічні мотиви. Світ ІОМ від початку не знає центру і надалі його не набуває – хоча Глупов і претендує на те, щоб бути центром світу. Заснований він не в сакральному місці, а на “болотині”, обраній навмання. Але Місто має стояти на горах, й у фантастичному світі ІОМ гори з’являються: надалі глуповські гори й болота співіснують на одному клапті землі.
Світове Дерево перетворюється на “древо глуповське”, яке росте на болоті й поширюється не вгору, а вбік (до того ж воно, як і всі глуповські об’єкти, позбавлене структури). Зрозуміло, що це дерево – втілення виразу “развесистая клюква”. Священним шляхом героя чи навіть бога вважає свої мандри “фантастичний подорожній” Фердищенка, але він не знаходить ніяких цінностей і несподівано помирає. Смерть в ІОМ є абсолютною, і Воскресіння чекати марно.
Світ Глупова, як і світ міфологічний, є дискретним, проте ціннісна ієрархія локусів у ньому відсутня. Межі між локусами не визначені, що говорить про відсутність принципових відмінностей між ними, і Глупов у прямому сенсі слова безмежно поширюється у просторі й часі. Його поля переходять у візантійські, що не є випадковим: державна система Глупова – калька візантійської.
Нарешті Глупов стає вже не містом, навіть не державою, а світом, і нічого, крім нього, не існує (усі зовнішні об’єкти – від Візантії до Англії – є міфічними).
Протилежності у світі Щедріна співіснують і, таким чином, знищують (але не доповнюють) одна одну. З цього випливає, що в ІОМ порушується основний механізм міфу, за К.Леві-Стросом, – зняття опозицій. У Глупові протиріччя залишаються невирішеними, несумісність протилежних сутностей весь час підкреслюється. Тож письменник не лише порушує історичну достовірність та заперечує базову модель роману (Історія-як-сон), але й руйнує структуру міфу, яка організує текст. Картина антисакрального світу ІОМ зберігає подібність до міфологічної, але Щедрін постійно змінює мотивації, форми поведінки чи результат дій своїх героїв.
П’ятий підрозділ – “Есхатологія “Історії одного міста” – присвячено проблемі фіналу роману, в якому “історія припиняє плин свій”.
Довгий час щедрінознавство пропонувало лише дві (протилежні) інтерпретації фіналу – як приходу революції чи реакції. Продуктивним виявилося залучення до розгляду питання есхатологічних текстів – канонічних та апокрифічних. В цьому контексті останній градоначальник Глупова, Перехват-Заліхватський, є Антихристом, а Угрюм-Бурчеєв – його “предтечею”.
В дисертації фінал роману трактується як Кінець Світу, який настав тому, що Угрюм-Бурчеєв довів до краю традиційне насильство і в глуповцях вперше прокинулися свідомість, сумління та гнів. Вихідна парадигма була порушена, і світ Глупова припинив своє існування. Грізне “воно”, як вже зазначалося у щедрінознавстві, поєднує риси Страшного Суду й появи Антихриста. Згідно із запропонованою в роботі інтерпретацією, Суд або виявився фальшивим (як і все у Глупові), або ж Місто Земне було засуджене на довічне рабство й довічну відчуженість від Міста Божого.
З певністю можна твердити, що припинення плину історії й часу (для Щедріна це дві різні сутності) свідчить не про припинення подій як таких (в романі є згадки про події, котрі сталися після того, як з’явилося “воно”), але про те, що будь-які зміни у Глупові тепер остаточно стали неможливими; Перехват навіки залишиться володарем Глупова. Це не пророцтво, а попередження: може статися так, що пробудження прийде надто пізно.
Таким чином, фінал ІОМ продовжує і доводить до логічного завершення профанацію міфологічних мотивів і тенденцію до поєднання протилежних рис в одному образі.
У другому розділі – “Авторський міф у романі “Пани Головльови” – аналізуються трансформація християнського міфу в цій родинній хроніці та часопростір, в центрі якого знаходиться садиба Головльових.
Структурно ПГ відмінні від ІОМ, але певні спільні риси ці твори мають: в обох другорядні, здавалося б, деталі стають грізними вісниками майбутнього, а останній за часом написання розділ розкриває парадигму, через осягнення якої стає можливим розуміння всіх подій роману. У ПГ такою парадигмою є події Страсного Тижня – передовсім Іудина зрада та розп’яття Христа. Показово, що про Таємну Вечерю й Воскресіння – взагалі про Христову проповідь – Головльови навіть не згадують: цьому немає місця в їхньому світі. Прозріти Воскресіння можуть тільки головльовські “раби” (контраст між “Паном-Христом” і “Панами Головльовими” не випадковий). Воскресіння прийде у невизначеному майбутньому, але зрада та розп’яття повторюються повсякчас. Іудушка Головльов усвідомлює це лише перед смертю і тоді – вперше – називає себе Іудою.
Паралелі між біблійним зрадником та головльовським поміщиком Щедрін інколи проводить відкрито, інколи – в підтексті. При цьому письменник використовує не лише євангельську, але й апокрифічну образність (паралель між Іудою та Каїном – Іудушка морально винен у смерті брата; ототожнення Іуди, диявола та змія – Іудушці властиві характерні зміїні риси). Іудиною зрадою стає будь-яка зрада, і з розп’яттям Христа асоціюється будь-яка смерть. Іудушка з жахом уявляє собі можливе материнське прокляття як катастрофу, подібну до тієї, що сталася в годину смерті Христа (Щедрін детально відтворює євангельський опис), проте коли він занапащає свого сина і мати насправді його проклинає, – робить вигляд, що нічого не сталось. Христа розіп’яли знову, але ніхто цього не помітив.
Щедрін розвиває прийом, знайдений в ІОМ, та поєднує в образі Іудушки протилежні риси: Головльов порівнює (ототожнює) себе з праведником, Іовом, янголом і навіть Богом, не помічаючи того, що біблійні цитати, які він використовує, можна повернути проти нього. “Я, брате, яко тать у нощі”, – Іудушка має на увазі церковний зміст виразу (Царство Боже), але важливішим в даному випадку є пряме значення. Іудушка на знак обурення поведінкою брата готовий розірвати на собі “ризи”, як і годиться праведнику, але забуває, що так вчинив Кайафа під час суду над Христом. Подібних прикладів у романі безліч. Наслідком лицемірства та пустослів’я Іудушки виявляється втрата межі між священним та інфернальним у маєтку Головльових, а врешті – і за його межами, бо садиба стає осередком світу (на відміну від ІОМ, зовнішній світ у ПГ не зникає, але перестає бути значущим для героїв).
Головльово – активний діяч, що визначає долю героїв. Воно деформує часопростір, тут зникають небо і земля; Щедрін постійно проводить паралелі між Головльовим і царством смерті. Це нечисте місце, оселя нечистої сили (тому Орина Головльова є “відьмою”, Іудушка – “павуком” тощо). Але водночас для всіх героїв воно є чимось на кшталт Землі Обітованої, бо їм більше нема куди йти і, врешті, нічого, крім Головльова, поширеного на весь світ, вони уявити не можуть.
Аналіз тексту дозволяє виділити чотири рівні, на яких (точніше, між якими) проходить життя Головльових. Це:
1) “Реальність”, яка легко зникає, перетворюючись на “тіні”. Світ стає “гробом” (а Іудушка, відповідно, “гробом повапленим” – хоча цей вираз Щедрін залишає у підтексті).
2) Минуле і пам’ять про нього, які здаються героям більш достовірними, ніж їхнє теперішнє існування. Минуле зображується як фізичне тіло, що повсякчас загрожує роздушити людину, якщо вона згадає усі скоєні нею злочини.
3) Фантазії – “чарівний світ”, який заступає теперішнє й минуле. Всі Головльови шукають в ньому порятунку, але тільки Іудушці та його брату Павлу вдається матеріалізувати його, зробити реальнішим за дійсність, – там їхні прагнення не може стримати вже ніщо. Сон у романі не співпадає зі світом фантазій – це мала смерть, забуття, якого прагнуть і якого лякаються Головльови.
4) Майбутнє, яке в Головльові існує об’єктивно, співіснує з минулим й теперішнім в одному просторі. Оскільки життя Головльових абсолютно ритуалізоване, майбутнє є невідворотним та незмінним, і передбачення прийдешнього стає ще однією причиною відчаю героїв. (Слід зауважити, що ритуали самі по собі в ПГ нейтральні; сенс їм надає людина – тож молитви Іудушки та його рабів сутнісно протилежні.)
Чотири світи переходять один в одного, і в жодному з них людина не може нормально існувати, всіх руйнує справжня дійсність, всі вони редукуються і зникають. Залишається образ хаосу і смерті – “безодня”, в якій зникають час, простір, зв’язки між людьми. Щедрін знаходить точний епітет – це не життя, а “виморочне” життя, тобто смерть.
В той же час, ПГ – одна з небагатьох книг Щедріна, де присутній Бог. Парадокс в тому, що Іудушка говорить про Нього вірно (і при цьому навіть передбачає свою долю – самотню смерть полишеної Богом людини), але сам не вірить у те, що каже.
Фінал роману двозначний: що означає смерть Іудушки, який вперше зрозумів сенс великоднього богослужіння і нарешті віднайшов своє справжнє ім’я – Порфирій? Що він отримав – прощення, вічу кару чи бажане небуття? Щедрін свідомо залишає це питання без відповіді: його богослов’я, так само, як і його історіософія, апофатичне.
У третьому розділі – “Світобудова “Казок” – розглядаються основні принципи, що організують художній світ цього циклу.
Цикл “Казки” є жанрово різнорідним, і не можна казати про його єдиний хронотоп, однак він являє собою художню цілісність. ІОМ була системою, в якій стикалися й нейтралізувалися суперечливі ідеологеми; “Казки” ж утворюють систему “противаг”, де кожне твердження, кожен парадокс, кожна точка зору вступає в діалог з усіма іншими, коригує і доповнює їх. Світ “Казок” більш відкритий, ніж ІОМ, в ньому присутній вектор розвитку.
Щедрінська казка принципово відмінна від фольклорної; її характеризує розростання байкової структури до розміру казки при збереженні бідності зовнішньої дії. Агон відсутній: Щедрін зображує не “диспут”, а демонстрацію поглядів. Переможців при цьому бути не може, хіба що вважати переможцем того, хто з’їдає суперника. Хижаки при цьому навіть не проявляють особливої активності, все трапляється ніби саме по собі, бо Щедрін зображує не інциденти, а закономірності, незалежні від індивідуальної волі (“Бідний вовк” чи “Карась-ідеаліст” нічого змінити, звичайно, не можуть – зокрема, не можуть відмовитися від своїх хижацьких звичок).
Світ “Казок” – це світ надзвичайно жорстких опозицій. Історія “Розсудливого зайця” демонструє, що примирення неможливе, притча “Чесноти й Пороки” – що опозиції не можна зняти через медіацію (хибне рішення – на світ з’являється Лицемірство), проте їх можна подолати, перейшовши на інший рівень, де опозиція не буде значущою (рішення істинне). Щедрін підкреслює, що насильницькі дії не призводять до кардинальних змін.
“Казки” існують за “звірячими” законами в прямому сенсі слова. “Природне” дорівнює соціальному, панує детермінізм. В цьому відображується полеміка Щедріна з руссоїстськими теоріями та апологією “законів природи” в народницькій пропаганді.
Світ, подібно до будь-якої збалансованої екосистеми, є незмінним при незмінних умовах. Навіть карнавальні елементи підкоряються загальним законам і стають невід’ємною частиною системи придушення і знищення. Це, звичайно, не європейський карнавал (у трактуванні Бахтіна), а російський, в дусі Івана Грозного, позбавлений амбівалентності, загальної єдності й воскресіння. Сміються тут над слабкими та порушниками системи, ким би вони не були (хоча б “Ведмедем на воєводстві”).
Стабільність світобудови підтримує усталена, догматична мудрість, втілена у прислів’ях. Символом цієї незмінності стає загадковий “плант”, згаданий у казці “Сусіди”: поки він не зміниться, усе залишатиметься таким, як воно є.
Як і в ІОМ та ПГ, останні розділи-казки (“Христова ніч”, “Ворон-чолобитник”, “Різдвяна казка”) містять передбачення майбутнього і визначають парадигму тексту. Вихід з лабетів безперервного пожирання являтиме собою не зміну в поведінці індивіда чи групи, а радикальну перебудову усього світу.
Космічний переворот, який руйнує (проти)природну замкненість, Щедрін осмислює як прихід Правди у світ, передбачений героями-візіонерами та блукальцями. Нинішній світ – це “хащі”, “кромішнє пекло”; правда і брехня відносні й переходять одна в одну (врешті, “хто переможе, той і правий” – “Ворон-чолобитник”), але Правда існуватиме поза цим протиставленням, вище за “особисті правди”. Єдину Правду неможливо буде ігнорувати, вона поверне світ у належний стан, зробить закони природи – природними законами.
Появу Правди, котра ніколи не буде переможена Неправдою, знаменує Воскресіння Христове. При цьому релігійність Щедріна антиклерикальна: Церква підтримує існуючий лад і давно зреклася Бога (більше того – у казці “Архієрейська нежить” митрополит “дорогою натрапив на Бога – задавив”).
Центральна подія світової історії вибудовує часову перспективу:
1) найдавніші часи, з яких все ведеться без змін;
2) Різдво і Воскресіння – “прийшла у світ Правда” (“Різдвяна казка”);
3) теперішній час, коли все триває, як і досі, панує язичницький циклізм (світ “Казок”, так само, як і світ ІОМ, позбавлений писемної історії, хоча Історія як пам’ять і грізна сила з’являється на сторінках циклу);
4) невизначене майбутнє, коли Правда “прийде і весь світ осяє”.
У “Казках” притлумлено звучить парадокс, сформульований у ПГ: вічним є не лише Воскресіння Христа, але й його розп’яття. У “Христовій ночі” Христос воскрешає Іуду, і той, проклятий, починає бродити землею, “сіючи смуту, зраду і розбрат”. Аж до остаточної перемоги Правди зберігається біполярність світу, вічна боротьба та вічний зв’язок двох первнів.
ПЕТРОВА Ц.Г. Сатирический модус человека и мира (на материале творчества М.Е.Салтыкова-Щедрина). Автореф. дис. ... канд. филол. наук – М., 1992. – С. 20. АВГУСТИН. О Граде Божием. – М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1994. – Т. 3. – С. 63. |
