| Краткое содержание: | У сучасному літературознавстві, з пожвавленням наукового інтересу до проблеми національної ідентичності, зростає увага до ірраціональних структур, що лежать в основі національних художніх парадигм. Вступ містить обґрунтування доцільності застосованих у праці методологічних засад, спрямованих на розкриття національних ознак літератури, творчості Є.Маланюка зокрема. Формулюються мета і завдання роботи, обумовлюється актуальність дослідження, його практичне значення, наукова новизна.
Перший розділ “Історико-літературні та методологічні аспекти національної ідентичності” аргументує необхідність різнопланового підходу до розкриття поставленої проблеми, - з одного боку, її осмислення в літературно-критичній спадщині Є.Маланюка, а з другого, - в контексті досліджень феномену “нація” у вітчизняному літературознавстві першої половини ХХ ст.
Творчість Маланюка, починаючи від 20-х рр. ХХ ст., провокує дискусії про взаємовідношення тексту й контексту, етики й естетики, націоналізму й модернізму. У сприйнятті Маланюкової спадщини багатьма дослідниками, починаючи від перших його критиків (О.Бабій, В.Бер, С.Доленга, Д.Донцов, М.Зеров, Ю.Клен) до сучасних розвідок (С.Андрусів, Ю.Войчишин, Ю.Ковалів, М.Моклиця, М.Неврлий, Т.Салига, Ю.Шерех), дискусійним аспектом було і залишається питання про взаємодію художньої творчості та ідеології. Причому значна більшість досліджень сфокусована на поетичних збірках Маланюка. Розгляду його літературно-критичних поглядів присвячено лише декілька статей, хоча цей об’єкт заслуговує окремої наукової уваги.
Перше тридцятиліття ХХ ст. стало періодом, що ознаменувався зіткненнями уявлень про те, який зміст і цінність мають в мистецтві категорії “національного”, “народного”, “етнографічного”, “органічного” та ін. Першою культурницькою генерацією, представники якої проголосили себе ревізіонерами цінностей попередньої епохи, зокрема з метою створення нового національного мистецтва, було покоління критиків, які групувалися довкола часопису “Українська хата”. Актуалізовані “хатянами” питання пізніше розвиватимуть автори “Літературно-наукового вістника” (1933-1939 – “Вістник”). На сторінках останнього Маланюк починає друкуватися з 1924р., і ЛНВ стає важливим культурним контекстом його власної есеїстики. Автори-“вісниківці”, пов’язуючи розробки психології з дослідженнями літературного процесу, акцентують на підсвідомих (міфогенеруючих, сугестивних) вимірах національного почуття й людського світу в цілому. Осмислення історично-культурних процесів на сторінках цього часопису перебувало під впливом Л.Бергсона, Г.Лебона, Ф.Ніцше, О.Шпенглера, М. де Унамуно, Х.Ортеги-і-Гассета.
У другому розділі “Специфіка літературно-критичної практики Євгена Маланюка” йдеться про загальні принципи його критики, літературознавчих і культурологічних студій, що позначилися на розумінні національної ідентичності літератури.
Передусім аналізуються риторичні прийоми його статей, їхня стилістична специфіка. Показано, що особливо властива для Маланюка поетичність (експресивність, “видовищність”) вислову. Це, відповідно, зумовлювало пристрасність суджень, максимальний лаконізм висновків, безапеляційність риторики. Засобом легалізації багатьох переконань в його роботах був прийом заперечення, тобто висловлювання “від супротивного” - не так поглиблена передача власних літературно-теоретичних ініціатив, як опис неприйнятних канонів, ідей, міфів. На конкретних прикладах проілюстрована тенденція вибірковості Маланюкової критики, подекуди її спрощеності. Водночас важливою рисою його дискурсу є те, що він був характерним знаком часу, усвідомленим. Фактично жанр своїх текстів Маланюк визначив сам, назвавши двотомник своїх праць “спостереженнями”, - це рефлексії без претензії на “науковість”, тим паче, що до академічного стилю в нього було скептичне ставлення як до позитивістськи обмеженого дискурсу, не здатного розкрити глибини літературних фактів, а ще ширше – “життя”. Маланюк переконаний, що “явища ірраціональні в дійсності так тісно сплітаються з раціональними, містика так часто просякає реальність, що сумлінний дослідник як же часто мусить переконуватись в обмеженості т.зв. позитивної науки”. Важливо наголосити, що на антипозитивізм українських авторів-“вісниківців” впливала європейська філософська думка, передусім Ф.Ніцше, який став виразником модерністської чуттєвості, стверджуючи: істинним є вчення, народжене із горіння власного серця, із “крові”. Є.Маланюк приймає такий принцип, згідно з яким жанр літературної критики є перш за все творчістю.
Починаючи від перших статей таборового періоду й до останніх праць, філософсько-естетичні засади Маланюка в основному залишалися незмінними. Більше того, вони склалися в окрему концепцію, на якій позначилася міжвоєнна епоха – час особистісного й творчого становлення письменника. Статті Є.Маланюка – це цілісний текст, що підлягає інтерпретації.
Задекларований і витриманий антипозитивізм літературознавчої практики Маланюка, негація “матеріалізму”, “натуралізму”, “реалізму” визначили евристику, проблематику й риторику його праць. Ідеалізм, визнання духу провідною сутністю буття, ново-романтична (Д.Донцов) свідомість зумовили як літературні, так і суспільно-політичні погляди Маланюка. Яскравим прикладом цього є стаття “В пазурах раціоналізму (До трагедії Франка)” (1924). В цілому уявлення про сутність художнього процесу, що аналізується, позначилося на основних теоретичних засадах, в тому числі й на розумінні Маланюком національності як факту естетично-культурного.
Проголошуючи, услід за Ф.Шальдою, критерієм літературно-критичного аналізу пасіонарність, Маланюк вводить і використовує антиформалістичний аналіз. Емотивна, йдучи за типологією К.Юнга, екстравертна рецептивна установка, виступає в нього оцінним критерієм. Прикладами Маланюкової критики такого роду є статті про Т.Шевченка (“До справжнього Шевченка”, 1937), неокласиків (“Переборення неокласики”, 1943), в яких інтуїція та вчуття проголошені основою емотивно-змістового сприйняття. Констатується, що спонукою літературознавчої діяльності Маланюка й усієї її ревізійної спрямованості стало також переконання про викривлену рецепцію української критики. Тому він пропонує такі принципи аналізу твору, які, на його думку, виявили б питомо національні прикмети українського письменства, звісно, в руслі його власних уявлень про сутність літератури.
Ще один важливий аспект Маланюкових студій - увага до психології митця, віддзеркаленої у художньому творі. Поціновується індивідуальний стиль, виразний голос літератора. Висловлена у статті “Зовсім інші” (1947) думка про те, що “найбільш цікавим і характеристичним у творі є саме особистість автора (навіть і тоді, коли вона “відсутня”!), бо та особистість ніде так характеристично не проявляється, як саме в мистецькій творчості”, стає для Маланюкових досліджень відцентровуючою. В окрему частину виділяються його міркування про патологічне, розтерзане, хворе (вислови Маланюка) мислення. Крім того, використання спеціальних термінів (“психічна травма”, “психоз”, “психопатологія”, “комплекс великості”, “психоісторія”, “психонаціональна традиція” та ін.), інтерес до щоденникових записів письменників, погляди на стимули мистецької діяльності підводило Маланюка до психоаналітичних тез. По-перше, він акцентує на особливій ролі інстинкту Еросу для художньої праці, вважаючи свідому “відмову” від нього наслідком ущербності індивідуума чи страху перед людською “природою” (“Толстоєвський”, 1935, “Поезія і вірші”, 1936, “Переборення неокласики”, 1943). Власне, така позиція перегукується із К.Юнгом, який розумів лібідо як вітально-психічну енергію, що переживається у вигляді несвідомого прагнення. По-друге, критичні розвідки Маланюка в своїй більшості з’ясовують міру інтенсивності почуття, закладеного письменниками в їхню творчість: аксіологічно-методологічної ваги набувають слова-метафори “вогонь” та “кров”, що трактуються ним як синоніми творчого потенціалу та щирості митця, - творча спромога порівнюється із екстазом, шоком, травмою, афектом, відповідаючи діонісійському типові митця.
Значна частина Маланюкових робіт так чи інакше апелює до проблеми біографії письменника, точніше, до біографії як культурного міфу, як контрольованого людиною проекту (насамперед про це свідчать назви його робіт – “Франко незнаний”, “До справжнього Шевченка”, “Гоголь-Гоголь”). Простежуючи сучасні йому тенденції літературного руху, Маланюк констатує й відкидає тип життєписів, орієнтованих на масовість з метою наближення митця до пересічного читача. Він виступає апологетом “великих” біографій, біографій духу. Тому смерть людини Є.Маланюк трактує як кульмінацію життя, максимальне вираження Долі (звертаючись до постатей О.Блока, М.Гоголя, С.Єсеніна, Лесі Українки, І.Франка, М.Хвильового). Прикладом ніби запрограмованої смерті, а водночас культурно-громадянським міфом, в якому герой-воїн звершує свій шлях, стала для Маланюка смерть Г.Чупринки, що йому присвячена стаття “Чупринка і проблема біографії” (1930). Відтак, життя митця він розуміє і як культурницький національно-виховний чинник, і як метафізичну ситуацію.
Літературознавчий дискурс Маланюка, отже, багатовекторний, можливий для конструювання різних методологічних схем. Його тексти є зразком суб¢єктивного письма, монолітним (романтичним) поглядом на світ і культуру.
Третій розділ “Принципи означення та інтерпретації національної ідентичності літератури в концепції Євгена Маланюка” складається з трьох підрозділів. Він присвячений основним і взаємопов’язаним концептам, що, на думку дисертантки, визначили Маланюкову концепцію національної ідентичності літератури. Аналізуються теоретичні, естетичні, історичні підстави функціонування цих стратегій, зокрема в проекції на поетичну спадщину митця.
Підрозділ 3.1. “Національне підсвідоме”. Тут з’ясовується зміст концепту позасвідомого, закоріненого, за Маланюком, в національно-культурну традицію. Про домінуючий статус підсвідомості в художньо-естетичній концепції Маланюка свідчить насамперед “словник” його статей (“емоціональне підсвідоме”, “національне підсвідоме”, “національний інстинкт”, “національна енергія” та ін.). Зміст цього концепту включає такі взаємозалежні поняття, як дух, інстинкт, емоція.
На позначення найглибшого вираження національного почуття Маланюк використовує поняття духу, що виступає трансцендентною ідеєю, невидимою присутністю, архетипом повноти, тобто цілісної людської ідентичності. Сугестивну силу національної стихії (духу) він пояснює, звертаючись до творчості Т. Шевченка.
Важливо зазначити: повернення М.Гоголя в українську літературу, здійснюване Є.Маланюком, відкриває й пояснює підтексти демонічного дискурсу, який він активно впроваджує і в поезію, і в літературознавчі есе. Адже саме М.Гоголя, крім Т.Шевченка, український критик називає “акумулятором” українського національного духу. Найбільш яскравою реалізацією містичної (Гоголівської) традиції стає в тлумаченні Маланюка символ могили (стаття “На невчасну тему”, 1944), а також фантасмагоричні візії його поетичних творів, у яких національна історія перетворюється на містерію (вірш “Варязька балада”, 1925). З іншого боку, інфернальний світ в інтерпретації Маланюка естетично звабливий, виступає бажаною ілюзією, втечею від жорстокої української реальності. Тема національної повноти (ідентичності, життя) і національної неповноти (не-ідентичності, смерті) на рівні метафізичного зрізу - у світлі гри підсвідомості - дістає в Маланюковій творчості дуальні та багатовимірні рішення. Українська національна душа передається ефектом світлотіні, метафорами день/ніч, сонце/місяць, плач/сміх. Типологічні порівняння Гоголя й Шевченка у “Нарисах з історії нашої культури” додатково це підтверджують.
Національне підсвідоме у літературознавчій практиці Маланюка прочитується в руслі “класичної” тези аналітичної психології про те, що культурний психічний світ насичений материнським началом - це відносно статичний світ, в якому, за Е.Нойманом, мало місця залишається для ініціативи, свідомості, тобто для чоловічого аспекту. Логіка Маланюкової концепції, спрямована на переорієнтацію української культурно-ноетичної структури, базується на подібних висновках. Адже український дослідник стверджував “ідилічність”, “пасивність”, “жіночість” української психіки, а відтак стає зрозумілим такий екстраординарний аспект його творчості, як мотив символічного вбивства жінки-матері. Спостереження К.Юнга допомагають пояснити функцію кровозмішувальних фантазій, що присутні в поезіях Маланюка й дістають відгомін у літературознавчих та культурологічних статтях. Йдеться про те, що означений мотив був винайдений міфологічною фантазією для обґрунтування ідеї відродження героя. Насильницькі дії щодо матері-України були спрямовані на подолання, згідно з твердженнями Маланюка, традиційної української інфантильності (жіночого підсвідомого) через мотив народження нової людини, що звучить, наприклад, у поезіях “Молитва” (1927), “Прозріння” (1927),“Сага” (1929) і найбільш показовий у вірші “Ні, не покритка Катерина...” (1924): “Може тільки упита цим хмелем, / В чорториї якійсь, вночі - / Ти, новим зґвалтована Хмелем, / Завагітнієш на мечі”.
Отже, мотив здобуття державності переписується Маланюком поетично - в картинах підсвідомості, фантазії. Так архаїчне переживання та культуротворча стратегія зустрічаються, взаємопроектуються теорія національної літератури та поетична практика (тобто завдання державобудування, маскулінізації художньої свідомості переплетені з архаїчними сюжетами, з підсвідомим самого автора, віддзеркаленим у фантасмагоричних візіях). Зрештою, застосування архаїко-еротичного коду позбавляло націоналізм Маланюкової поезії прямих ототожнень з політичним контекстами. Створені ним символи – Антимарії, Чорної Еллади – виступали персоніфікацією національного підсвідомого і, що не менш важливо, несли в собі відгомони минулих культурних міфів, водночас модернізуючи традицію та впливаючи на контекст сучасний.
Для антипозитивістського світогляду важливим методом пізнання стає поняття інстинкту (первинних потягів людини, що зазнають історичних модифікацій). Його креативну функцію для художньої творчості ствердив Ф.Ніцше, називаючи свідомість шляхом облудного сприйняття світу. Саме в ніцшеанському розумінні й окреслена позиція Маланюка, для якого інтелект виконує в процесі художньої творчості роль міри та логіки. Проте в кінцевому підсумку свідомість та підсвідомість зіставляються на користь другої. У статті “Франко незнаний” (1956) та в рецензії на збірку Б.-І. Антонича “Привітання життя” (1932) Маланюк, приймаючи ніцшеанський поділ художнього інстинкту на діонісійське/аполонівське начала, відповідно говорить про два типи поетів. При цьому поетами par exellence він називає тих, що “зроджені підсвідомою діонісійською музикою”, життя яких “метафізично детерміноване”. Його апологія діонісійської творчості співвіднесена з культом пристрасного мистецтва, поетикою любові/ненависті (“Ф.К.Шальда”, 1937, “М.Рильський в п¢ятдесятиліття”, 1951).
У підрозділі також приділена увага поглядам письменника на сутність поетичної мови. Ця тема не дістала у Маланюка широких пояснень й обмежується невеликими спостереженнями або опосередкованими міркуваннями. Основні положення такі: мова є виявом духу, відбиттям “психічних процесів, безпосередньо зв’язаних з культурою й національністю”, а звучання слова так само є виразом авторського підсвідомого. Важливою ідентифікаційною практикою в творчості літературній Маланюк проголошує Ім’я – слово “реальної” дії, засіб міфотворчості.
В цілому, теорія й поетична творчість Маланюка представлені суб’єктивно-об’єктивним виміром. Національне підсвідоме, з одного боку, виступає як архаїчне переживання, містична співучасть, насичена особистим досвідом, а з другого, - детермінована усвідомленими національно-культурними інтенціями. Українському підсвідомому – жіночому, тобто невідрефлектованому, спонтанному, тілесному, – Маланюк протиставляв маскулінну культуротворчу дію.
Підрозділ 3.2. “Ідея маскулінності” реконструює найкардинальнішу позицію Маланюкової творчості, один із механізмів творення модерного культурного коду в українському письменстві, особливий естетичний вимір в координатах чоловічих цінностей. Маланюк застосовує, говорячи сучасною мовою, гендерний аналіз у проекції на національний літературний процес, прикладаючи ознаки маскулінності/фемінності до душевної організації митців і до історії націй та їх культур, наприклад, у статтях “Крізь бурю й сніг” (1926), “Жіноча мужність” (1931), “Ще раз про жіночу мужність”(1956).
Ідея маскулінізації української свідомості втілювалася Маланюком у багатьох напрямах. Найперше, вона пов’язана з діяльністю “вісниківського” кола українських діячів першої половини ХХ ст., виступивши своєрідною програмою націєтворення на всіх рівнях життя, зокрема мистецькому. Складається окрема літературна парадигма з метою культивації чоловічої свідомості. Українська писемна традиція, філософія Ф.Ніцше, популярна у міжвоєнний час пригодницька, “імперіалістична” література та політичні перипетії впливали й перехрещувалися в площині народження нового героя - воїна.
Показово, що Маланюк захоплювався чоловічою (“мужеською”) емоцією у творчості інших письменників, вважаючи її шевченківською та використовуючи в літературно-критичних есе словосполучення “інстинкт войовничості”, “почуття зброї”, “козацький дух”, “почуття меча”, “мілітарно-державницький дух” як якісні рецептивні характеристики. На його переконання, тільки чоловіча натура, якій притаманні, вживаючи його ж висловів, “мілітарні психо-культурні властивості”, “дух військовості”, “мілітарний дух”, здатна забезпечити націю потенціалом творчого становлення. Ідея чоловічої літератури складається концептуально, передбачаючи відповідну критичну практику, пафос, поетику. Максималізм та безапеляційність статей також були виявом маскулінної дискурсії через тоталітарну риторику.
Усю творчість Маланюк спрямовує на те, аби відродити й утвердити в українській літературній традиції архетип воїна. Відповідно, його історичні ретроспекції є, радше, культуротворчими, адже переводять історичних осіб в розряд архетипних, наділяючи їх однаковими й незалежними від часу (за законами міфу) рисами. Окремо розглядається значення й зміст архетипу мудрого старця (Діда), що отримує в Маланюка різні вирішення, зокрема забезпечує ідею маскулінності родовою тяглістю, зв’язаною як із його власною біографією, так і з літературною традицією (поема 1929р. “Голоси землі”). Апологія чоловіка-воїна та актуалізація Є.Маланюком феномену війни, апологія військового ремесла й сакралізація воєнної атрибутики (зброї), воєнізована лексика його робіт склалися в окремий дискурс - мілітарності.
Аналіз поетичних творів Маланюка доводить: романтизовані візії війни, мотиви помсти, кари - наскрізні, часто набувають жорсткого пафосу, повертаючи до твердження З.Фройда про те, що головним виразником смерті (Танатосу) є агресія – показник підсвідомого бажання вбивати і бути вбитим. Водночас такий психологічний нюанс віддзеркалений у тому, що герой Маланюкових поезій є водночас тим, хто чинить насилля, і жертвою. На ідею маскулінності, отже, накладалася й теорія підсвідомого, допускаючи первісність почуттів (архаїчне переживання, інстинкт), як задекларував сам Маланюк у статті “Ф.К.Шальда”, - творчу брутальність, творчий примітивізм. Підкреслюється, що такий дискурс є етично нейтральним, оскільки архетипи, за К.Юнгом, ні добрі, ні злі. Отже, слід говорити не про “надмірності” Маланюкової творчості, а про цілеспрямовану стратегію маскулінізації, художнє образотворення якої засвоює й трансформує “варварські” (Ф.Ніцше) інстинкти. Ситуації сну, тиші, миру виступають для Маланюка запереченням справжнього життя – чи то в бутті окремої спільноти, чи людини. Закликання долі, співмірної з рухом, вітром, горінням продовжувалося в захопленні символікою смерті, протиставлялося не-героїчному існуванню.
Розширення ідеї маскулінності до макрокосмічного виміру Маланюк реалізує через апеляцію до культурно-релігійної ідентичності, розглядаючи цю проблему на прикладах літературних алюзій. У статті “Жіноча мужність” (1931) він звертається до арійських і грецьких міфів, декларуючи невдоволення “лагідним” образом українського православного Бога. Драма нереалізованого чоловічого “я” , про яку повсякчас натякає у своїх статтях Маланюк, обертається, за його ж логікою, нестримним реваншем, бажанням абсолютної влади, освяченої вже самим існуванням суворого творця: “Як їх натхнути, розбудити, / Щоб став їм Даждьбогом – Одін?” (“Варяги”, 1926). Утверджуючи образ Бога, який відчуває радість від власного гніву та руйнування, Маланюк визнає світ, таким Богом створений. Цю позицію загострювала й ідеологічна мета та відчуття історичної несправедливості. Відтак образ Бога в Маланюкових поезіях набуває мілітарної постави, модель українського буття передається символічною (між небом і землею) вертикаллю, атрибутом чоловічої влади - мечем/хрестом (вірші “Чорна Еллада”, 1927, “Нині, 1934, “Аще забуду тебе, Ієрусалиме...”, 1937, “Собор”, 1938), а революційний настрій протиставляється релігійному (вірш “Сьогодні”, 1923). Отже, через символічний простір поезій Маланюк здійснює деструкцію християнської традиції, а через образ чоловіка – переоцінку всіх культурних ідентичностей. Зрештою, ідеологію українського націоналізму, яку Маланюк приймав, можна розглядати і як своєрідну видозміну релігійного почуття.
Покоління, до якого належав Маланюк, Д.Донцов назвав поколінням трагічного оптимізму, - саме такий світогляд пояснює естетичний потенціал Маланюкової творчості. Погляди Маланюка, з одного боку, можна назвати потребою трагізму, адже, як показано на прикладах окремих статей (“Буряне поліття”, 1927, “Франко - як явище інтелекту”, 1956), трагічне декларується іманентним складником творчості. Разом із тим, філософія страждання, приреченості, фатуму обов’язково обертається на ідею перемоги, перетікаючи в естетику героїчного: світові жорстоких реалій Маланюк протиставляв героїчну поставу митця, незворушного перед викликами долі (стаття “Зовсім інші”, 1947). Крім того, філософія трагічного оптимізму співпадала з його уявленнями про митця діонісійського типу, оскільки, за Ф.Ніцше, саме трагічний митець говорить “так” всьому загадковому й страшному, він “просякнутий діонісійським духом”. Новаторським чином Маланюкової діяльності якраз і стала адорація чоловічої чуттєвості: філософія трагічного оптимізму виявилася більшою за просто ідею, а усвідомлене творення Маланюком власного образу та національно-культурних завдань здійснювалося з такою пристрастю, що втрачало чіткі ознаки запланованого проекту.
У першій половині ХХ ст. українські інтелектуали (Д.Донцов, Ю.Липа, В.Липинський) констатують відсутність в літературній традиції України життєствердних національних міфів, що водночас із національним самоусвідомленням стверджували б сакральність українського світу. Одним із тих, хто намагався заповнити цю лакуну, був Є.Маланюк. Підрозділ 3.3. “Міфи та антиміфи про Україну” звертається до цього напряму в його творчості, висловленого передусім такими працями, як “Начерк культурного процесу” (1939), “Крути” (1941), “До проблеми культурного процесу” (1943), “Нариси з історії нашої культури” (1954). Показано, що Маланюк вдається до аісторичного способу мислення, тобто тлумачить історію не як “знання”, а як “відчуття”. Однією з умов міфотворення виступає для Маланюка суміщення міфічного з реальним. Синтезуючи історичні події з особистими мріями, культуротворчими інтенціями, легендами, етностереотипами, суспільно-політичними переконаннями, він формулює свій ідеал України. Власне його міф є модерним авторським конструктом, що має вигляд відібраних і з’єднаних уламків (не вкладається в єдину фабульну систему) і спирається на інтуїтивно відчуту правду (Г.Грабович) свого ж творця.
Тексти Маланюка цікаві з тієї точки зору, що в них він стверджує реальну присутність в українській історії ірраціональних сил, Фатуму, цим самим перетворюючи факт історичної поразки на метафізичну трагедію. Зроблено припущення, що в такий спосіб Є.Маланюк пояснював несправедливу, на його думку, логіку національної історії, а також приглушував особисте розчарування, викликане поразками у спробах державотворення. На такий висновок наводить аналіз його статей “Національна проскомідія” (1926), “Трагічний гетьман (1923), “Illustrissimus Dominus Mazepa” (1960), в яких історичним подіям та недержавному минулому опонує міф, авторське бачення. Таким способом Маланюк засвідчував: минуле – це емотивна категорія, але воно набуває нового звучання тільки у світлі сучасності.
У зв’язку з індивідуальною міфотворчістю, початок української історії Маланюк ототожнював з античною епохою (притримуючись норманської теорії, проводячи аналогії лицарських традицій Риму й України). Героїчний час минулого він порівнює з національно-визвольними змаганнями початку ХХ ст., виступаючи, отже, безпосереднім персонажем власного міфу, зокрема прототипом чоловічих образів у своєму поетичному доробку.
Одним з головних напрямів конструювання образу України в міфологізуючій стратегії Маланюка стає поняття геокультурного простору, яке він вважав, у порівнянні з “політикою”, більш глибоким і тривалим чинником кристалізації національного духу. Окрема увага приділена географічній топографії, що у Маланюка набуває особливого містичного й художнього значення. Розглядаються його поезії, в яких образ країни передається посередництвом соматичної символіки. Особливої ваги набуває стихія моря, ототожнена з неспокоєм, душевними поривами, з чоловічим світом: “Вода й вогонь хай дику плоть покорчать, / Щоб степ уздрів блакить і кораблі” (“Два сонети”, 1934).
Другим суттєвим напрямом утвердження україноцентричної міфомоделі Маланюк пролошує (крім прилучення України до Еллади-Риму) дихотомію Північ-Південь, синонімізуючи її з опозицією Росія-Європа, Азія-Європа, а себе зараховуючи до ряду тих письменників, що створювали образ химерного Петербурга, як він писав - міста “туманів і примар”, міста “імітації Європи”. Росія як психологічна категорія (Є.Маланюк) постає в нього країною мертвого духу. Зрозуміло, що метафізичному злу повинна протистояти не менш потужна сила - “демонічний національний інстинкт”, якою він і наділяє український дух. Разом з тим, його ставлення до “російського комплексу” (як він сам називав цю проблему) містило особистий, доволі простий підтекст: опозиція Росія-Україна (як і міфотворчість у цілому) була загострена біографією, політичними реаліями. Саме міфотворча стратегія виправдовувала й пояснювала його погляди на російську літературу, викладені у статтях “Кінець російської літератури” (1923), “Петербург як літературно-історична тема”(1931) та ін.
Через введення опозиційних пар, яке спостерігаємо в подачі Маланюком образу України, різними шляхами досягається одна мета – побудова міфу про Україну-імперію. Опертя на історичні факти й легенди повинне було засвідчити правдоподібність саме такого національного світу. Ствердження України-Риму в своїй основі несло мотив відродження, державної сили, чоловічого духу. Цей символ відсилав до ще одного культурного міфу вітчизняної традиції - до “Енеїди” І.Котляревського, герой якої був покликаний закласти нову (точніше оновлену) Україну-Рим.
Специфіка міфоконструювання Маланюка полягає в тому, що він подає описи тогочасних поширених образів про Україну, відкидаючи їх як шкідливі й аморальні. Через деталізацію “негативних” міфів він заперечував вітчизняну традицію як “етнічну” та “жіночу”, виступаючи водночас деміфологізатором і міфотворцем. Створення Є.Маланюком міфообразу України мало функціональне призначення, - спрямоване на розв’язання певних завдань, а саме: заперечувало “народницьку” Україну, мало антиколоніальну спрямованість, презентувало естетично привабливий образ батьківщини, знаходячи в цьому і реалізацію індивідуальної творчої потреби. У статті “Ідеї й дії” (1923) Маланюк писав: “Перед українським мистецтвом стоїть...завдання: вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Л е г е н д у У к -
р а ї н и...”
У четвертому розділі дисертації “Концепція національної ідентичності у боротьбі “поетичних ідеологій” стверджується: творчість Є.Маланюка не можна розглядати лише в межах “празької школи”. Не тільки тому, що сам він заперечив її існування, а також тому, що його діяльність значно ширша за “історіософський” модус, ототожнений з літературою “пражан”. Крім того, його взаємні адресації з представниками радянської критики, ставлення до інших ідеологічно-культурних платформ (народництва, модернізму, соціалістичного реалізму) розширює простір його літературних зацікавлень, увиразнює його концепцію національної ідентичності літератури.
Протистояння головних мистецьких ідей на Україні в 10-30-х рр. було підсилене тим, що кожна з них прямо чи опосередковано відсилала до політично-суспільних програм. У цей час поширюється жанр критичних полемік та диспутів, а такі ідеологічні поняття, як націоналізм, марксизм, інтернаціоналізм, космополітизм та ін. функціонують і в літературознавчих контекстах. Щодо Маланюка, то він визнавав дві ідеї – націоналізм і романтизм.
Заяви Маланюка про потребу ліквідації “духовного змісту минулого” (стаття 1935 р. “Творчість і національність”) найперше стосувалися “просвітянщини” (народництва) та “малоросизму”. В цьому Маланюк був близький до критиків “Української хати”. Здійснюючи ревізію окремих культурних цінностей, він підтримує ідею боротьби поколінь. Щоправда, перегляд літературних традицій Маланюк проводив і в межах усталеного канону – тим то він не прийняв бунтарських відрухів М.Євшана, М.Хвильового, М.Семенка проти культу Т.Шевченка, свідомо утримуючи міф батьківства (Т.Гундорова). Важливо, що національну традицію Маланюк розумів як позаісторичний, тобто духовний феномен. З іншого боку, впровадження Маланюком модерних дискурсів спрямовувалося не лише на сучасність, але й на минуле (традицію), в якому письменник шукав культурних паралелей, запозичував образотворчі можливості та, зрештою, підкріплював ними власні концепти.
Вочевидь, постулювання національної ідентичності як обов’язкової “якості” літератури, а також Маланюкова критика модернізму мимоволі усунули творчість Маланюка з контексту модернізму взагалі.
Опозиція західноєвропейському модернізмові у Маланюка була викликана ідеєю національної літератури, невід’ємної від принципів ірраціонального неміметичного мистецтва та ідеї маскулінності. Модернізм із його космополітичним культом “маленької” людини для української знеміфологізованої культури Маланюк вважав передчасним і загрозливим, а його критицизм щодо європейської культурної сучасності підсилювали праці Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Д.Донцова. Рецепція Є.Маланюком декаденства й модернізму багато в чому збігається з критикою М.Євшана, що видно із порівняння їхніх статей - “Творчість і національність” (1935) та “Поезія безсилля” (1910).
Важливо наголосити, що дискусії про національне питання в літературі розв’язувалися чи синонімізувалися саме з проблемами європеїзму. Ставлення до “Європи” - це ще один контекст, що єднає Маланюка не лише з позиціями “хатян”, але і з поглядами М.Зерова, М.Хвильового, засвідчуючи інтертекстуальність тогочасної української критики, передусім критики самого Є. Маланюка.
Окремою темою розділу є “діалоги” Маланюка з радянськими письменниками. Поінформованість про літературне життя на Радянській Україні входило в коло зацікавлень та публікацій Маланюка. І саме національна специфіка мистецтва була тією точкою зіткнення, що провокувала колізії серед радянських літературних сил і спричиняла суперечки “через океан”. А з другого боку, об’єднувала українських інтелектуалів, що свого часу боролися за “різні” революції, виступивши пізніше спільним “фронтом” для боротьби з догматично-репресивною пролетарською критикою. В цьому плані Є.Маланюка з М.Хвильовим єднала негація “просвітянщини”, “романтика вітаїзму”, ставлення до “психологічної Росії” та до теорії пролетарського (соціалістичного) мистецтва.
Щодо творчості радянських поетів (наприклад, у статтях “Буряне поліття”, 1927, “Чергова лекція”, 1929, “Читаючи підсовєцькі вірші”, 1948 та в ряді відгуків і рецензій на події літературного життя в Радянській Україні) Є.Маланюк передусім не приймав стереотипів їхнього письма та історичної незаангажованості митця, що, на його думку, може переходити в антигуманність (стаття “М.Рильський в п’ятдесятиліття”, 1951). Маланюк принципи партійного методу відкидав як художню практику матеріалістичного світогляду. Він ідентифікував свою творчість з антипозитивістською й антикомуністичною спрямованістю європейського мислення, й саме тому був “присутній” в радянській критиці як “фашист”.
Рецепція Є.Маланюком таких явищ, як народництво, модернізм та пролетарська література не була цілком однозначною, часто залежала від ставлення до конкретного письменника. Відкидаючи практику радянської й модерністської літератур, Маланюк не співвідносить негацію останніх з художнім поцінуванням окремого письменника, окремого твору й навіть окремої поетичної знахідки (строфи, метафори та ін.). Його спостереження над творчістю М.Бажана, М.Рильського, П.Тичини, М.Хвильового додатково це підкреслює.
У висновках підсумовуються результати дисертаційної роботи.
Творчість Є.Маланюка була спрямована на створення контексту української культури, єдиного комунікаційного поля й навіть рецептивного рівня. Маланюк, в руслі романтичного мислення, формував монолітний погляд на світ і людину, моделюючи національну культуру. Тому важливою детермінантою культуротворення Маланюка стає образ (архетип) цілісності, тобто ідентичності, яку він розумів як єдність протилежностей.
Аналіз літературно-критичних текстів Маланюка дозволяє виділити структуротворчі чинники його уявлень про національну літературу. Отже, Маланюкова ідея національно ідентичної літератури розгорталася в рамках трьох взаємопов’язаних концептів: національного підсвідомого, маскулінності, міфотворчості.
Пріоритет підсвідомого дискурсу мав забезпечити національно-художні структури ідеєю іманентності. Образ Антимарії чи не найкраще ілюструє архетип національного підсвідомого, який треба подолати, але який існує в уяві митця, в традиції тієї культурної свідомості, до якої він належить. Поняття національного підсвідомого також виправдовувало безапеляційність поглядів, оскільки критик, на думку Маланюка, тобто й він сам, виступає транслятором “бездоказових правд” та “універсальних істин”.
Найбільш кардинальна стратегія літературних студій Є.Маланюка - ідея маскулінізації українського письменства, що присутня на всіх рівнях його теоретичного дискурсу: в риториці, естетиці, рецепції, зокрема в ідеї завоювання правди про літературний процес, у відкиданні народництва й модернізму, в уявленні про викривлену рецепцію українського літературного розвитку, в конструюванні національної “легенди” України.
У теоретичному дискурсі Маланюка національна ідентичність літератури має подвійний характер. З одного боку, виступає безособистісним компонентом, культурним підсвідомим. Але активізація цього підсвідомого, вважав Маланюк, можлива виключно через індивідуальний досвід. Тому він і визнавав, і ставив під сумнів вплив політики на літературу.
Завдання державного становлення, що, безумовно, пронизують творчість Маланюка, на рівні поетичного втілення й навіть критичної практики переписані так, що окремі ідеологеми стають міфологемами. Такий ефект Р.Барт назвав ідеологічною інверсією. Однак важливо зазначити, що Є.Маланюк (чи його ліричний герой) сам перебуває в створеному ним світі, його стратегії продиктовані не лише раціональним розрахунком культуро- й державотворення, а й щирою вірою в певний порядок речей, в те, що він переповідає інтуїтивно відчуту правду, зокрема правду про українську літературну традицію. Якщо спроектувати це на проблему взаємовідношення між цінностями нації та особистості, творчість Маланюка репрезентує такий тип художнього мислення, котрий поєднує, за З.Фройдом, “принцип насолоди” з “принципом реальності”, тобто є суб¢єктивно-об¢єктивним. Вважаємо, що розуміння аксіологічності та іманентності національного почуття мотивувалися романтичним устремлінням митця і були ще позначені вірою в істинність та безумовність національних цінностей, у реальну силу національних міфів.
Абсолютизація національного почуття й антимодернізм зумовили те, що творчість Є.Маланюка в сучасному літературознавстві визначається рамками “празької школи”. Проте, відштовхуючись від проаналізованих тверджень самого Маланюка, можемо зробити висновок, що національну ідею він розкриває в площині модерністських засад, впроваджуючи модерні або трансформуючи традиційні культурні дискурси (мілітаризму, імморалізму, демонізму). Очевидно, слід говорити про синхронність в Україні першої третини ХХ ст. двох культурних ідеологій - модернізму й націоналізму.
Літературознавча діяльність Маланюка відображає передусім міжвоєнний час. Його культуротворчі стратегії перегукуються з ідеями багатьох діячів Радянської й Західної України, а більшість висловлених ним думок актуалізуються саме в цей період.
|
