| Краткое содержание: | У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано стан її наукового вивчення, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об'єкт і предмет аналізу, окреслено методи, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів роботи.
Перший розділ («Російський літературний постмодернізм: розвиток та особливості функціонування») складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто загальні особливості розвитку російського літературного постмодернізму та висвітлено найбільш дискусійні проблеми його вивчення. Особливу увагу зосереджено на аналізі концепцій «пізнього постмодернізму», представлених у російському, українському та зарубіжному літературознавстві. Визначено основні підходи до інтерпретації творчості В. Пєлєвіна в літературно-критичному дискурсі.
У першому підрозділі першого розділу («Актуальні проблеми вивчення літературного постмодернізму») розглянуто особливості функціонування літературного постмодернізму як художньої системи, що активно розвивається, перебуваючи в центрі уваги українських, російських і зарубіжних учених, викликаючи жваві дискусії та отримуючи неоднозначні оцінки.
Встановлено, що на сучасному етапі вивчення постмодернізму в літературознавстві існує низка проблемних питань, нагальними серед яких є термінологічна невизначеність постмодернізму (його тлумачать і як новий період у розвитку культури, і як стиль наукового мислення, і як художній стиль, і як теоретичну рефлексію на ці явища), а також розмитість змістових кордонів поняття «постмодернізм», тому закономірними є такі його характеристики, як умовність та багатозначність.
Дослідники пропонують власні підходи до визначення змісту поняття «постмодернізм». Г. Нефагіна пропонує використовувати цей термін як «конвенційний», віддаючи данину його широкій функціональності в сучасному літературознавстві. В. Куріцин і М. Липовецький вводять номінацію «ситуація постмодернізму», яка, на їх думку, є більш коректною, ніж поняття «постмодернізм». Г. Зикова, Л. Лавринович, Г. Нефагіна, Н. Пахаренко, І. Скоропанова та інші акцентують увагу на необхідності чіткого розмежування понять «постмодернізм» (конкретні художні практики епохи постмодерну) та «постмодерн» (певний етап розвитку людської цивілізації, культурної епохи, який припадає на період другої половини ХХ – початку ХХІ століття).
У дослідженні акцентовано увагу на тому, що в літературознавстві існує два найбільш поширених підходи до трактування постмодернізму: історичний і трансісторичний. Відповідно до історичного підходу постмодернізм розглядається як чергова ланка серед культурних епох, які закономірно змінюють одна одну. У такому «вузькому» сенсі постмодернізм – це специфічне коло явищ культури, науки й літератури, постмодерністський стиль, а специфіка постмодернізму найчастіше визначається через його співвідношення з модернізмом. Згідно з трансісторичним підходом постмодернізм трактується як «духовний стан» (У. Еко), що повторюється на певному етапі зміни культурних епох, як яскраво виражений культурний менталітет перехідного періоду.
Дискусійним є також питання окреслення концептуально значущих джерел формування філософської бази постмодернізму, при визначенні якої необхідно враховувати вплив концепцій деконструктивізму, постструктуралізму, герменевтичних, екзистенціальних та антропологічних студій.
Проаналізовано проблему типології постмодернізму та його місця в національних літературах. Російський літературний постмодернізм має специфічні особливості, що сформувалися в результаті впливу певних історичних процесів та національних культурних традицій. Зазначається, що його найбільш продуктивну періодизацію запропонували Г. Мережинська та Н. Бедзір, які, підкреслюючи важливість передпостмодерністського комплексу при створенні нової парадигми, виокремлюють два періоди в розвитку російського літературного постмодернізму: ранній (1960-ті – кінець 1980-х) та пізній (кінець 1980-х – початок 2000-х років).
У другому підрозділі першого розділу («Своєрідність “пізнього” російського літературного постмодернізму») наголошено, що створення теоретичної моделі «пізнього» російського постмодернізму є одним із перспективних завдань сучасного літературознавства.
Постмодернізм на межі ХХ–ХХІ століть опиняється в ситуації кризи («пізній постмодернізм»), про яку свідчать процеси, що відбуваються з постмодерністською парадигмою, а також зміни у ставленні до постмодернізму літературознавців і критиків (визнання безперспективності багатьох постмодерністських практик). У роботі проаналізовано моделі «пізнього постмодернізму», запропоновані М. Бергом, М. Епштейном, В. Куріциним, М. Липовецьким, Г. Мережинською, окреслено основні напрямки пошуків виходу з кризи постмодернізму, серед яких М. Липовецький відзначає адаптацію постмодернізму до особливостей відновленої культурної ситуації. Статус постмодернізму як «мейнстріму» сучасної культури відкриває широкі перспективи його впливу на масову свідомість.
На пізньому етапі розвитку постмодернізму письменники ставлять інші художні завдання, зокрема безперспективним визнається моделювання хаосу (стратегія, продуктивна для раннього постмодернізму) на тлі гострої культурної кризи. Проте для вирішення оновлених завдань письменники використовують постмодерністський художній інструментарій, враховуючи такі стратегії «пізнього постмодернізму»: пошуки ідентичності (особистістю, країною), переосмислення постмодерністського художнього коду, критичний вибірковий підхід до використання постмодерністського художнього досвіду, актуалізація констант національної культури, пошук цілісності, актуалізація аксіологічної шкали тощо.
Зміст «пізнього постмодернізму» Н. Бедзір розкриває за допомогою таких чинників: послаблення художньої ролі прийому деконструкції, звернення письменників до структуроутворюючих стратегій (актуалізація авторської ролі у творі, пошуки цілісності на рівні концепції світу, соціальна типізація героя), пошуки орієнтирів особистісної й національної самоідентифікації, активізація неоміфологічних тенденцій. Дослідниця вважає, що «пізні» постмодерністські тексти характеризуються залученням широкого контексту світової та російської літератур, що призводить до актуалізації інтертекстуальності, яка підпорядковується важливому завданню вирішення історіософських проблем Росії.
Найбільш повна концепція «пізнього постмодернізму», на наш погляд, належить Г. Мережинській, яка пояснює кризу постмодернізму неспроможністю сформованих теоретичних уявлень, художніх принципів і практик постмодернізму в рефлексії складної сучасної культурної ситуації. Вона виділяє такі шляхи пошуку виходу з кризи, які знайшли реалізацію в прозі сучасних російських письменників-постмодерністів: зближення з принципами реалістичного письма, реалізація стратегій «відродження суб’єкта» (створення героя як цілісної особистості), актуалізація сентименталістських традицій у подоланні постмодерністської іронії, пошук цілісності, яка протиставляється постмодерністській дискретності (створення ієрархії цінностей), посилення міфологізації текстів «пізнього постмодернізму».
Під «пізнім постмодернізмом» ми розуміємо, услід за В. Куріциним, М. Липовецьким та Г. Мережинською, особливий стан постмодерністського стилю, який переживає кризу та демонструє необхідність пошуку нових принципів рефлексії дійсності та нових шляхів свого розвитку.
Існування великої кількості авторських моделей «пізнього постмодернізму» пов’язане з неодностайністю поглядів дослідників в інтерпретації цього явища. Однак загальноприйнятою є думка про необхідність перегляду застарілих постмодерністських стратегій і принципів, пошук нових способів відображення дійсності.
Третій підрозділ першого розділу («Інтерпретація прози В. Пєлєвіна в критико-літературознавчому дискурсі») присвячено аналізу проблеми рецепції творчості В. Пєлєвіна в працях літературознавців та літературних критиків.
На сьогодні творчим надбанням В. Пєлєвіна є серія романів, повістей та оповідань, що створені як відгук на актуальні, гострі проблеми сучасності. Той факт, що прозаїка було нагороджено низкою престижних літературних премій («Велике Кільце» (1990), «Мала Букерівська премія» (1992), «Мандрівник» (1995), «Ноніно» (2001) тощо), свідчить про його особливу роль у сучасному літературному процесі. Підтвердженням цього є численні критичні статті, рецензії, відгуки та інтерв’ю з письменником, розміщені в періодиці та мережі Інтернет.
У літературно-критичному дискурсі часто згадується про «феномен» В. Пєлєвіна, при цьому увага акцентується на парадоксальності його творчості. Огляд літературознавчих і критичних робіт дозволяє зробити висновок про жвавий інтерес дослідників до творів В. Пєлєвіна, які знаходять свого читача серед представників різних соціальних та вікових груп. Однак більшість як позитивних, так і негативних оцінок творчості письменника мають поверховий характер і не мотивуються ґрунтовним аналізом текстів. Рецензенти найчастіше переймаються «загадкою» популярності письменника, а не природою його прози (П. Басинський, А. Нємзєр).
Аналізуючи прозу письменника, літературознавці І. Дітковська, С. Корнєв, М. Рєпіна та інші звертають увагу на його романи кінця 90-х років («Омон Ра», «Чапаєв і Порожнеча», «Життя комах», «Generation “П”»). Проте «пізні» твори В. Пєлєвіна «ДПП» (2003), «Священна книга перевертня» (2004), «Шолом жаху» (2005), «Ампір В» (2006) майже не розглядаються. Отже, аналіз робіт, присвячених прозі В. Пєлєвіна, свідчить про відсутність системності в дослідженні його «пізніх» текстів та недостатню увагу вчених до природи «пізнього постмодернізму» письменника.
Другий розділ («Концепція героя та дійсності в циклі прозових творів “ДПП” та романі “Священна книга перевертня”») складається з трьох підрозділів. У першому з них («Модель світу в творах “Священна книга перевертня” та “ДПП”») констатовано, що важливими постмодерністськими засобами створення картини світу є використання можливостей інтертекстуальності, гри, принципу фрагментарності, моделі «світ як текст» тощо.
Проза В. Пєлєвіна відрізняється критичним авторським підходом до постмодерністського письма та демонструє письменницькі стратегії, які свідчать про формування елементів нової художньої системи. Для творів митця характерною є модель світу, побудована на основі ідеї синтезу, пошуку ціннісних домінант та позитивних начал. Результатом наявності в текстах «позитивної» ідеології є реалізація принципів моделювання дійсності, спрямованих на створення відносно цілісної моделі світу та особистості.
У романі «Священна книга перевертня» В. Пєлєвін втілює ідею циклічності/повторюваності за допомогою символічного образу Уробороса (змії, яка кусає свій хвіст), скептично ставлячись до технічного прогресу (один із великих метанаративів) у сучасному суспільстві.
У ситуації культурної кризи проблема особистісних пошуків у романі тісно пов’язана з моделлю держави. Росія, посідаючи чільне місце в художній картині світу, предстає як універсальна модель всесвіту. Зображуючи нагальні проблеми сучасності, В. Пєлєвін модифікує образ Уробороса, підмінюючи образ змії образом щура, чия життєдіяльність спрямована винятково на задоволення власних потреб. Письменник стверджує, що проблема хабарництва підриває добробут країни. Ця ідея пов’язується з символікою щура, який у багатьох культурах асоціюється з деструктивністю і смертю.
В інтертекстуальному плані «Священна книга перевертня» В. Пєлєвіна тісно пов’язана з романом Ф. Достоєвського «Біси» (1872). Звернення письменника-постмодерніста до класичного тексту з глибокою філософською проблематикою продиктовано необхідністю акцентувати увагу на проблемі моральної відповідальності людини за свої вчинки перед нащадками. Таким чином В. Пєлєвін вказує на повторюваність проблем, що в різні часи постають перед державою й особистістю в умовах соціально-політичних змін.
Циклічність як модель організації простору та часу реалізована письменником за допомогою використання добре відомої шекспірівської формули «світ – театр», що отримує в романі своє наповнення. Героїня твору є незвичайною істотою, яка може жити в людському світі багато тисячоліть. Вона приречена спостерігати за поколіннями людей-акторів, з особливим запалом виконуючих одні й ті ж ролі в театрі життя. Ідея театральності життя втілюється і в оповіданнях В. Пєлєвіна «Гість на святі Бон» та «Нотатки про пошук вітру».
Ідея циклічності знайшла свою реалізацію і в романі «Числа», де головному героєві довго вдавалося орієнтуватися в соціальних і політичних процесах за допомогою числової магії, що символізувала його обраність. В. Пєлєвін демонструє, що така життєва позиція сприяє підтриманню безперспективної циклічності. Пройшовши серію життєвих випробувань, герой у фіналі твору опиняється на порозі нового етапу свого життя та екзистенційних пошуків.
У другому підрозділі другого розділу («Модель героя в романах В. Пєлєвіна») зазначено, що в центрі роману «Священна книга перевертня», у якому розвиваються характерні для творчості В. Пєлєвіна тенденції, знаходяться персонажі, котрі уособлюють ідею пошуку духовних орієнтирів у ситуації культурної кризи пострадянської Росії. Автор зображує певні типи «богошукачів», які представлені в сучасній російській дійсності. Герої В. Пєлєвіна шукають істину: для героїні А Хулі істина – це звільнення від недосконалості буття в Райдужному потоці, для Саші – захист інтересів Росії від агресивних сил, що підривають могутність країни «ззовні» та «зсередини». Важливу роль у романі відіграє високе почуття кохання, яке сприяє переродженню персонажів.
Створюючи образи героїв роману, автор звертається до широкого кола літературних і фольклорних джерел, зокрема – до російського фольклору, китайських новел про перевертнів, скандинавського епосу, східної філософії, сучасної популярної музики й світової класичної літератури.
В. Пєлєвін завдяки використанню в романі «Священна книга перевертня» прийому лікантропії демонструє проблему особистості, яка опинилася у вакуумі бездуховної цивілізації межі ХХ–ХХІ століть. Обираючи героями свого роману перевертнів, письменник підкреслює, що постмодерна людина багатолика. Ця особливість персонажів свідчить про проблему розпорошення сучасної людини в калейдоскопі власних віддзеркалень, розчинення в порожнечі, загублення в історичному процесі.
Відсутність ціннісних орієнтирів призводить до того, що людина не має змоги осягнути власну сутність, відбувається мутація людської природи. Зображуючи в «Священній книзі перевертня» різні прояви особистісної деформації, письменник акцентує увагу на життєвій необхідності таких загальнолюдських категорій, як Любов, Воля, Істина тощо. Акцентування необхідності створення ціннісної шкали є важливою тенденцією «пізнього постмодернізму», що знайшла втілення в романі В. Пєлєвіна.
У романі «Числа» автор створює своєрідну модель свідомості головного героя і реалізує її на прикладі життя героя Стьопи – московського банкіра – в умовах перехідних процесів Росії межі ХХ–ХХІ століть. Письменник аналізує суттєві домінанти-«пастки» мислення героя, наголошуючи на змінах, що відбуваються в колективному несвідомому росіян на тлі соціальних трансформацій.
У третьому підрозділі другого розділу («Ритуально-міфологічні стратегії в романі “Числа”») встановлено, що В. Пєлєвін використовує ритуально-міфологічні стратегії при створенні героя роману «Числа». Письменник наділяє його міфологічною свідомістю, спрямованою на пошуки метафізичних основ буття. Основною ідеєю, яка впорядковує стосунки центрального персонажа Стьопи з навколишньою дійсністю, є вигадана ним цифрова теорія. Міфосвіт героя виступає ареною боротьби надприродних сил, уособлених у цифрах-антиподах. Дуалізм його міфологічного мислення, представлений поділом сил на позитивні й негативні, зумовив персоніфікацію чисел 34 і 43 та наділення їх особливою полярною сакральною енергією. Для героя роману служіння числу є фундаментом його життя. У ритуалі реалізується втеча Стьопи від дійсності, що багато в чому компенсує втрачені моменти справжнього життя в його свідомості. Звернення героя до ритуалу пов’язане з визнанням інтуїції основним механізмом осягнення дійсності. Саме інтуїція є провідником героя крізь хаотичні джунглі сучасної цивілізації.
Проблема міфологічної свідомості в романі «Числа» тісно пов’язана з феноменом ініціації («посвячення»). У результаті використання ініціаційних стратегій вирішується важлива для літератури «пізнього постмодернізму» проблема пошуку героєм свого місця в хаотичному світі. Саме такий стан як перехідність від одного етапу до іншого досліджується В. Пєлєвіним на матеріалі життя головного героя Стьопи. Письменник стверджує, що міфологічні структури міцно закріплені в свідомості сучасника. І навіть важливий з позиції становлення героя ланцюг ритуалів ініціації не гарантує звільнення від «відпрацьованих» механізмів мислення.
У романі ініціацію проходить не тільки герой, а й країна, про що свідчить назва циклу «Діалектика Перехідного Періоду з Нізвідки в Нікуди», до якого входить роман «Числа». Автор моделює стосунки героя з довкіллям на тлі картини дійсності, в якій переплітаються сучасна масова культура, елементи числової символіки, алюзії на класичну літературу, релігійні вчення тощо.
Третій розділ («Трансформація художньої парадигми постмодернізму в «пізніх» романах В. Пєлєвіна») містить три підрозділи. У першому з них («Переосмислення постмодерністського художнього коду в прозі В. Пєлєвіна») зазначається, що постмодерністський код (визначення Д. Фоккеми) у прозі В. Пєлєвіна є невід’ємною складовою моделювання реальності. Такі знаки коду, як «лабіринт», «подорож (без мети)», «реклама», «телебачення», найчастіше використовуються письменником в багатьох творах (зокрема «Generation “П”», «Священна книга перевертня», «Числа», «Шолом жаху») для вирішення різних художніх завдань: створення моделі світу, зображення внутрішнього простору особистості, вирішення важливих культурних, соціальних, філософських, моральних та екзистенційних проблем. Інші складові постмодерністського коду (дзеркало, карта, фотографія) залишаються поза увагою В. Пєлєвіна.
У романах «Священна книга перевертня», «Числа», «Шолом жаху» постмодерністські знаки трактуються по-новому. Ризоматичність лабіринту (постмодерністський символ світу) долається завдяки використанню стратегії ініціації. Лабіринт набуває певної структурованості та співвідноситься з внутрішнім світом особистості. Специфіка інтерпретації автором знаку «подорож (без мети)» полягає в тому, що усвідомлення мети є обов’язковою умовою результативності подорожі, завдяки якій вирішується завдання самоідентифікації героя. Знаки «реклама» й «телебачення» в прозі В. Пєлєвіна актуалізують проблему неприпустимості бездумного підпорядкування людини впливу різних чинників колективного несвідомого.
У романах «Священна книга перевертня», «Числа», «Generation “П”» об’єктом іронічного обігравання виступає реклама як джерело життєвої «дезорієнтації». Такий підхід дозволяє прозаїку встановлювати справжні духовні пріоритети. У «Священній книзі перевертня» В. Пєлєвін протиставляє семантику постмодерністського знаку «реклама» багатій у моральному плані російській класичній літературі, а сучасний світ фальшивих цінностей, у якому проституція в усьому розмаїтті її форм є нормою, – духовному світу класики.
У другому підрозділі третього розділу («Критика постмодернізму в “пізніх” творах письменника») доводиться, що тексти В. Пєлєвіна, створені на початку ХХІ століття, демонструють стратегії обігравання тих постмодерністських засад, які, на думку письменника, в нових історико-культурних умовах є непродуктивними.
У творах письменника постмодерністська теорія, її яскраві представники, художня практика, різні стратегії та сам термін «постмодернізм» виступають об’єктами гри. Осміюються та десакралізуються концептуально значущі поняття постмодернізму: дискурс, кінець історії, постмодерністська цитатність, пастиш, постструктуралістська теорія, політкоректність, гомосексуальний і феміністичний дискурси тощо.
У романі «Числа» продемонстровано іронічне ставлення письменника до такої актуальної для теорії постмодернізму теми, як політкоректність, що тісно пов’язана з проблемою гомосексуалізму й фемінізму в літературі. В. Пєлєвін іронізує над використанням у постмодерністських текстах принципу «тілесності». На думку письменника, перебільшення щодо поширених у постмодерністських текстах категорій тілесності й гомосексуалізму призводять до проникнення в мистецтво явищ, що за своєю природою є неестетичними.
Іронія В. Пєлєвіна посилюється внаслідок діалогічного протиставлення теоретичних ідей постмодернізму і ситуації російської дійсності. Письменника цікавить не абстрактний філософський зміст постмодерністської теорії, а її практичні можливості в поясненні кризових реалій сучасності. Автор підводить читача до думки, що постструктуралістська теорія виявляється чужою для людини пострадянської епохи.
У «Шоломі жаху» обіграється важливий для естетики постмодернізму прийом інтерактивності. Письменник застерігає, що інтерактивність є ефективним засобом маніпулювання свідомістю, поширеним у сучасному суспільстві завдяки використанню інформаційних технологій. В оповіданні «Акіко» він іронізує над популярною думкою про унікальні можливості, які нібито відкриваються перед користувачами мережі Інтернет.
У третьому підрозділі третього розділу («Синтез елементів масової та елітарної літератури в прозі В. Пєлєвіна») наголошується, що головний прийом, використаний письменником у творах, – це подвійне кодування, сутність якого полягає в синтезі експериментальності постмодернізму як елітарної літератури та шаблонності масової літератури. Такий підхід дозволяє письменнику створювати тексти, що є вишуканими зразками інтелектуальної прози, наповненої широким інтертекстуальним полем, авторською іронією, грою з аудиторією, а також зрозумілі пересічному читачеві.
Про елітарність прози В. Пєлєвіна свідчить той факт, що вона вимагає від читача інтелектуального напруження. Використовуючи ідеї різних філософських, релігійних і магічних систем, письменник створює багаторівневі тексти, адекватне сприйняття яких вимагає від реципієнта неабиякої літературної ерудиції. Творам письменника властива онтологічна глибина. Практично в кожному романі герой стикається з проблемою екзистенціальної, світоглядної та соціальної кризи. Водночас твори письменника залишаються доступними для сприйняття філологічно непідготовленим читачам.
Для привернення уваги аудиторії В. Пєлєвін звертається до таких прийомів стимулювання зацікавленості публіки, як літературні містифікації, рекламні технології, створення ореолу загадковості навколо власної постаті. Так, у комплекті з текстом «Священної книги перевертня» письменник пропонує читачеві музичний диск. Прослуховування треків, спеціально відібраних В. Пєлєвіним для супроводу окремих уривків тексту, сприяє розкриттю авторського задуму, створює особливу атмосферу, надає романові своєрідної мультимедійної багатомірності. Музичний супровід свідчить не про те, що автор «іде» за інтересами масового пересічного споживача, а може бути розцінений як авангардний пошук нових шляхів синтезу яскравих видів мистецтва – літератури й музики.
Звернення В. Пєлєвіна до стратегій, поширених у масовій культурі, сприяє тому, що проза письменника викликає зацікавлення в широкої читацької аудиторії. Використання сюжетних формул таких жанрів, як детектив і бойовик, дозволяє йому активізувати читацьке сприйняття й привернути увагу до серйозних філософських і моральних проблем сучасності.
У «Висновках» узагальнено основні положення й результати наукового дослідження. Наголошено, що російський постмодернізм як невід’ємна частина національної культури виник в особливих соціокультурних умовах під впливом антитоталітарних настроїв. Незважаючи на багатолітню історію вивчення російського літературного постмодернізму, оцінки цього феномену дослідниками відрізняються дискусійністю.
Актуальними проблемами вивчення постмодернізму є розмитість меж визначення цього поняття, окреслення напрямків його вивчення в сучасному літературознавстві, дослідження витоків постмодерністської теорії, розгляд типології та періодизації, визначення місця та специфіки цього феномену в національних літературах, дослідження перспектив розвитку постмодернізму в умовах кризи («пізній постмодернізм») тощо.
Обґрунтовано власне бачення сучасного змісту поняття «пізній постмодернізм». Це особливий період розвитку російського літературного постмодернізму, який розпочинається в другій половині 80-х років ХХ століття. На цьому етапі письменники-постмодерністи намагаються знайти шляхи виходу з парадигматичної кризи постмодернізму, обумовленої сучасним станом розвитку культури та закономірностями літературного процесу. Основні ознаки «пізнього постмодернізму» – це пошуки цілісності (на рівні концепції світу та моделі героя), критичне переосмислення постмодерністського художнього коду, вибіркове використання напрацьованого письменниками-постмодерністами художнього досвіду, орієнтація на константи національної культури, пошуки орієнтирів національної та особистісної самоідентифікації, міфологізація постмодерністських творів тощо. Важливим напрямком дослідження постмодернізму є аналіз текстів письменників-постмодерністів, які демонструють модифікації цього стилю.
Тексти В. Пєлєвіна, опубліковані з 2003 по 2006 роки (зокрема роман «Священна книга перевертня» та прозаїчний цикл «ДПП»), демонструють тенденції «пізнього постмодернізму» на рівні моделі світу та героя. У романі «Священна книга перевертня» знайшли реалізацію постмодерністські принципи створення картини світу, ідеї заперечення прогресу та телеологічності розвитку людської культури, реалізовані шляхом зображення процесів, що відбуваються в Росії межі ХХ–ХХІ століть. Російська держава подана як модель людства, що опинилося в ситуації кризи. З цією метою письменник модифікує давній символ Уробороса, що втілює уявлення про циклічність і повторюваність. Замість змії В. Пєлєвін використовує символічний образ пацюка. Так у романі виникає модель сучасної цивілізації – пацюка, зацикленого на споживанні та самообслуговуванні.
У «пізніх» творах В. Пєлєвіна особливе наповнення отримує шекспірівська формула «світ – театр». Театральність світу, в інтерпретації письменника, полягає в тому, що людське життя з його колізіями – це п’єса, яка з постійністю та одноманітністю розігрується з покоління в покоління.
Письменник акцентує увагу на важливих для російського суспільства соціальних проблемах (хабарництво, прагнення до збагачення, домінування хибних ідеалів масової культури), що негативно впливають на духовність. Зображуючи країну, яку вирізняють тільки негативні характеристики, гіперболізуючи гострі соціальні проблеми, письменник апофатично демонструє необхідність створення ціннісної шкали, побудованої на загальнолюдських ідеалах (патріотизм, любов, віра). Для цього В. Пєлєвін використовує фольклорний образ Строкатої корови, що символізує в творі жертовність попередніх поколінь, які віддали своє життя за щастя своїх дітей. У романі «Священна книга перевертня» акцентовано полярні начала: відсутність духовності, накопичення (символіка «нафтовидобування») та жертовність як прояв найвищої форми самовіддачі (символіка фольклорного образу). Проблему моральної відповідальності порушено у творі через інтертекстуальний зв’язок із романом «Біси» Ф. Достоєвського.
Звернення В. Пєлєвіна до актуальної соціальної проблематики обумовлено необхідністю вирішення питання пошуку особистістю виходу з соціальної та екзистенціальної кризи. Ця проблема вирішується на прикладі центральних персонажів роману «Священна книга перевертня» Саші й А Хулі.
Завдяки образу А Хулі, яка в романі виконує функцію авторської маски, письменник наголошує на ключовій для роману ідеї любові. Саме це почуття дозволяє героїні «звільнитися» від недосконалості буття та вийти за межі світу, побудованого на принципах повторюваності й відсутності прогресу. Ідея перетворюючої любові є своєрідною віссю, що пов’язує земний та метафізичний виміри.
В. Пєлєвін створює образ Саші за допомогою елементів російського фольклору та скандинавського епосу. Саме цей персонаж дає авторові змогу актуалізувати невластиві літературі постмодернізму моральні ідеї патріотизму, офіцерської честі, православ’я у формуванні російської державності.
У центральному творі циклу «ДПП» – романі «Числа» – модель світу пов’язана з хаосом дійсності, що негативно впливає на свідомість героя. Основною ідеєю, спираючись на яку головний герой Стьопа намагається систематизувати світ, є числова теорія, згідно з якою дійсність знаходиться під впливом полярних сил. Числова теорія для персонажа перетворюється на певну «пастку свідомості» – домінанту мислення, крізь призму якої відбувається систематизація світу. Письменник досліджує проблему духовного вакууму, який герой роману намагається заповнити сумнівними цінностями: образами масової культури, числовими системами. В. Пєлєвін демонструє, що така життєва позиція не дозволяє Стьопі звільнитися від повсякденності, а лише сприяє підтриманню безперспективної циклічності, яка є основою моделі світу.
Своєрідною інтенцією до центрації в «Числах» є використання письменником стратегій ініціації, завдяки чому герой проходить певні етапи свого становлення. Проте відсутність чітко усвідомленої героєм мети ініціації призводить до того, що в кінці роману персонаж Стьопа опиняється лише на порозі нового етапу свого життя, а не осягає необхідні для звільнення метафізичні знання. У романі основну увагу автора зосереджено не на моделюванні хаосу дійсності, а на проблемі пошуку особистістю принципів, спираючись на які, можна структурувати розпорошений світ, що є важливою тенденцією «пізнього постмодернізму».
У творах В. Пєлєвіна «Числа», «Священна книга перевертня», «Шолом жаху», як і в більшості текстів «пізнього постмодернізму», постмодерністський художній код, представлений системою символів, трансформується. Він використовується автором у модифікованому вигляді для реалізації різних цілей: створення моделі світу, зображення внутрішнього світу особистості, розкриття злободенної соціальної та моральної проблематики.
Письменник найчастіше використовує знаки «лабіринт», «подорож (без мети)», «реклама», «телебачення», змінюючи їх семантику. Знак «лабіринт» співвідноситься з людською свідомістю, він протиставляється ризоматичному постмодерністському лабіринту (символ безвиході). Знак «подорож (без мети)» у творах прозаїка модифікується. Для письменника осягнення мети подорожі є необхідною умовою вирішення проблеми національної та особистісної самоідентифікації як єдиного шляху виходу з глухих кутів постмодернізму.
Експериментування з різними засобами створення віртуальної реальності (знаки «телебачення», «реклама») є невід’ємною частиною майже кожного твору письменника. У прозі В. Пєлєвіна зазначені знаки підпорядковано вирішенню проблеми маніпулювання свідомістю. Світові неістинних рекламних цінностей письменник протиставляє духовність російської класики. Постмодерністський художній код у творах В. Пєлєвіна модифікується у зв’язку з вирішенням письменником важливих завдань особистісної самоідентифікації та пошуку виходу із соціальної й духовної кризи.
У творах В. Пєлєвіна знайшла реалізацію важлива стратегія подолання кризи постмодернізму в його пізній фазі – іронічне обігравання застарілих постмодерністських принципів і прийомів. Письменник іронізує над непродуктивними, на його думку, постмодерністськими стратегіями, художніми практиками, а також інструктивністю сприйняття термінів «постмодернізм», «дискурс», «політкоректність» тощо.
У циклі «ДПП» пастиш як безперспективний принцип створення текстів доводиться до абсурду. Твори «Числа», «Священна книга перевертня», «Шолом жаху», «Ампір В» відбивають скептичні настрої автора щодо художньої цінності постмодерністських текстів.
При написанні своїх творів В. Пєлєвін використовує можливості та прийоми масової літератури. Прийом подвійного кодування дозволяє письменнику створювати глибоку за своєю проблематикою прозу та привертати увагу широкої аудиторії до актуальних питань сучасності.
У творчості В. Пєлєвіна реалізовано наступні тенденції «пізнього постмодернізму»: пошук принципів центрації та цілісності на рівні моделі світу й героя, пов’язаний з необхідністю особистісної самоідентифікації в ситуації кризи; трансформація постмодерністського художнього коду; іронічне обігравання «відпрацьованих» постмодерністських ідей, принципів, стратегій, дискурсів, термінів; використання можливостей масової літератури для вирішення складних філософських завдань. Проза письменника рельєфно виділяється на тлі російської постмодерністської літератури завдяки яскраво вираженій інтертекстуальності, метафізичній проблематиці, прихильності В. Пєлєвіна до аналізу механізмів людського мислення.
Бедзир Н. П. Русская постмодернистская проза в восточно- и западнославянском литературном контексте : Монография / Н. П. Бедзир. – Ужгород : «Видавництво Олександри Гаркуші», 2007. – 472, [1] c. Мережинская А. Ю. Русский литературный постмодернизм: Художественная специфика. Динамика развития. Актуальные проблемы изучения : [учеб. пособие] / А. Ю. Мережинская. – К. : Логос, 2004. – 234 с. |
