ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРИРОДА СИМВОЛІКИ В ПОЕЗІЇ В. СТУСА : Экзистенциальная ПРИРОДА СИМВОЛИКИ В ПОЭЗИИ В. СТУСА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ «Екзистенційна проблематизація творчості В. Стуса» висвітлює стан дослідження заявленої проблеми, засади теорії символу, культурологічні, філософські виміри часопростору й числа, еволюцію рефлексивної думки В. Стуса.

У підрозділі 1.1. «Екзистенційне філософствування поета: стан дослідження проблеми» підкреслюється, що філософський зміст поезії В. Стуса був беззаперечно очевидним, що і послугувало поштовхом до започаткування стусознавства у 1980-х роках. Перші кроки у цьому напрямі зроблені зарубіжним літературознавством на рівні констатації наявності філософських мотивів у поезії (А. Шум). Водночас Ю. Шевельов досить обережно висловив припущення про можливість розгляду творів поета в екзистенційному контексті, на рівні «збігів», зокрема, «з писаннями М. Хайдеґґера, Ж.-П. Сартра» та «найближчого до його світогляду Габріеля Марселя».

Глибиною й виваженістю позицій відзначаються дослідження творчості поета, здійснені вітчизняними науковцями. Значною мірою цьому сприяло видання творів В. Стуса (у чотирьох томах, шести книгах), до яких увійшли поезія, проза, епістолярії й літературно-критична спадщина митця. Осмислення всього комплексу творчого надбання як філологами, так і філософами, продукувало розвиток думки про екзистенційний зміст поезії, власне філософствування й образ буття, моделі творчої й буттєвої поведінки. Залежно від обраних пріоритетів формувалися й напрями стусознавства.

М. Коцюбинська окреслила загальну спрямованість і тональність досліджень. Вихідна позиція дослідниці – розкриття новаторського змісту поняття «поет», привнесеного В. Стусом. На думку М. Коцюбинської, сенс його полягає в «процесі екзистенційного самоусвідомлення», майстерно переведеного ним у сферу поетики. Досліджуючи її особливості, М. Коцюбинська дійшла висновку щодо вибудуваного поетом «постійного ланцюга моральних максим – мет», серед яких ключовими є «самопізнання – самовідчуження – самоспалення». Позиція митця обумовила спосіб мислення й життя як «екзистенційне тривання на своїй межі» і власне філософствування.

Концепція М. Коцюбинської була сприйнята як методологічне обґрунтування для численних досліджень, що увиразнили й поглибили концепцію поета. Передусім екзистенційне філософствування сприймається й тлумачиться як надзвичайно продуктивне в бутті й творчості В. Стуса.

Дослідники, крім того, акцентували й на неоднозначності оцінок ролі й змісту екзистенційного в творчості й бутті В. Стуса, що вказує на необхідність повернутися до проблеми з позиції увиразнення ролі символу в цьому процесі, оскільки, як відомо, «переходячи в символ, образ стає «прозорим» (С. Аверинцев). Д. Стус, розробляючи засади наукової біографії поета, актуалізував найважливіші моменти творчого й світоглядного еволюціонування митця, розгортання його філософського самоусвідомлення й визначення домінант творчості. Е. Соловей вбачає у філософській ліриці В. Стуса «переривчастий плин думок», а також відзначає актуальність «лірико-філософської проблематики автентичності» та «трагічного стоїцизму як певної філософської парадигми», поглиблюючи контекст дослідження екзистенційної закоріненості творчості поета. М. Наєнко увиразнив цю думку, зазначивши, що поет, виходячи із національного уявлення про мистецтво, «наповнює його суто своєю філософією», пронизаною постійним переживання духовного катарсису. Т. Гундорова привернула увагу до специфічної структури поетичного світу митця, зазначаючи, що «Стус відкриває новий смисловий світ, а саме – символічну основу нашого самопізнання, самототожності».

Водночас відомий літературознавець І. Дзюба привернув увагу до найбільш суперечливих проявів екзистенційного способу мислення, акцентуючи, зокрема «екзистенційну драму особистості» в «Палімпсестах», втілену в образах самоти, розіп’ятості», спричинену амбівалентною природою екзистенційності. На думку дослідника, «доскіпливість», «самошукання» поета призводить до «самозаперечення», «до відчуття відчуженості від самого себе», що формує ситуацію, в якій «Україна немовби чужіє від нього». Суголосна з цією думкою         В. Нарівська підкреслила наявність «концептуального синтезу в творчості В. Стуса, що ґрунтується на поєднанні екзистенційної і персоналістської філософій», вона зазначила, що «Стус постулює думку про самоізоляцію від світу, герметизацію власного духу як митця, ігнорування динамізму життя». Дослідники дійшли висновку щодо потреби більш уважного, ретельного й неупередженого прочитання творів, а це, в свою чергу, передбачало осягнення всього комплексу ідей, образів-символів, мотивів у їх гармонійному поєднанні.

У підрозділі 1.2. «Еволюція рефлективної думки В. Стуса» визначено напрямки теоретико-філософського дослідження одного з аспектів наукового пошуку.

Широковідомою є думка про неоднозначність філософського єства В. Стуса. Епістолярії, спогади, наукова біографія поета свідчать, що схильність до філософствування обумовлена багатогранністю його природної обдарованості, примноженої колосальною і невпинною роботою духу, поєднаною із жагою творчого самовдосконалення. Спогади про поета зафіксували різні форми прояву його рефлективної думки: студентські роки – час формування творчої особистості (О. Орач), аспірант, котрий не вписався в заангажований контекст тодішнього літературознавства (М. Коцюбинська), дисидент, чиї твори видавалися за кордоном (Є. Сверстюк), в’язень, який уповні усвідомлював необхідність духовного вистоювання, опертя (М. Горинь), людина, що постійно прагнула висоти (Д. Стус).

Усвідомлення філософії існування як пріоритетної для В. Стуса зафіксоване не стільки в документах чи фактах, скільки в поетичній творчості. Етапи цього шляху означені                                 М. Коцюбинською у відомій роботі «Поет». Передвістя екзистенційного світовідчуття дослідниця вбачала у «юнацьких віршах», в яких, на її думку, «поглиблюються ранні тріщинки у світлому світовідчуванні». Подальші етапи, за   М. Коцюбинською, підпорядковані усвідомленню «своєї самості» у часопросторі». Цьому також підпорядковане «розроблене «велике гніздо неологізмів» з початковим «само» (саможаль, самовтрати, самолють, самовтеча)». На цьому етапі, на думку М. Коцюбинської, поета не вдовольняє «тривожний стан душі», тому він перебуває у пошуках «сталості буття». Очевидним є те, що єдино можливим вибором В. Стуса було творче рефлексування, зокрема «палімпсестність», що уможливлювала переживання різних станів душі, оскільки «це містка образно-символічна структура, що дає відчути плин часопростору, прагнення до глибин, до «поліфонії, обтяженої пам’яттю століть» (з листа до батьків, 1975), зумовлює динаміку й багатомірність поетичного слова». Уже в період першого ув’язнення поет сприймав життя як «екзистенційне тривання на своїй межі» (Т. Гундорова), уповні усвідомлював самотність людського духу перед стражданням і відповідальністю, практично здійснив свій вибір на користь усамітненої боротьби з абсурдністю світу. У цей час він активно студіює філософію, зокрема М. Ґайдеґґера, Т. Адорно, Е. Фромма, Ю. Габермаса. У колі його інтересів – твори В. Соловйова,                З. Гуссерля, Е. Канта, чільне місце посідала філософія екзистенціалізму. Поетові «близькі і К’єркегорівське протистояння «екзистенції» й «системи», ідеї бунту одиничного проти всезагального», «страх душі на противагу «веселощам натовпу».

Екзистенційні ідеї та принципи опановуються поетом послідовно: здійснюючи свій вибір, митець намагається віднайти сенс існування і «ґрунт» і, як виявляється, віднаходить його в самотності, в світовій самоті як особистому переживанні, поєднуючи у своєму світогляді екзистенційну онтологію і божественну трансценденцію як різновид екзистенціалізму.

У підрозділі 1.3. «Символ, число, часопростір: культурологічні й філософські виміри» осмислюється філософське й культурологічне підґрунтя символу числа й хронотопу, що обумовлено специфікою заявленої проблеми, особливостями творчості В. Стуса, його спрямованості до багатогранного опанування символу, числової символіки, часопростору.

За логікою філософського осмислення природи символу, він загалом може бути інтерпретований як згорнуте буття із внутрішнім хронотопом, що розгортається за своїми законами. Розгортання ж символу спричиняється актом його осмислення, в процесі його розуміння й сприйняття. Таким чином, припустима аналогія із актом початку саморефлексії для екзистенційного суб’єкта, котрий теж утримує в собі можливість здатного до саморозгортання буття індивідуума, для якого початок саморефлексії і є необхідним поштовхом. У цьому сенсі М. Мамардашвілі відзначає актуальність символіки пробудження свідомості, символіки входження людини в буття істини. Акт пробудження свідомості й акт розуміння символу виразно центричні, оскільки свідомість прагне досягти першооснов – центру розгортання себе самої.

Символ у культурології є складною категорією, визначальні ознаки якої найбільш точно можуть бути явлені через зіставлення зі знаком.

Символ реалізується, пронизуючи часові структури. Простір же символу такий, що поєднує в собі топос дійсний, реальний і уявний, мислимий. Така хронотопна структура символу найбільш адекватна для внутрішньо-суб’єктивного сприймання світу екзистенційним суб’єктом, реалізація рефлективного буття якого можлива перш за все на зламі – переході реального хронотопу в мислимий, уявний, наділений своєю системою координат.

При аналізі природи символу як такого цілком логічним є цілісне дослідження онтологічної природи не тільки часопросторової, але й числової символіки, що містить у собі ознаки екзистенції. «Предметний образ і глибинний зміст виступають у структурі символу як два полюси, які не мисляться один без одного (оскільки зміст втрачає поза образом свою явленість, а образ поза змістом розсипається на свої компоненти)», але, будучи розведені між собою, вони «породжують напругу, яка й складає сутність символу» (О. Лосєв). Символ, на відміну від знаку, здатний до саморозгортання, безкінечного саморозвитку, а отже, непридатний для завершеної інтерпретації, тобто «до сутності символу належить те, що ніколи не є прямою даністю речі чи дійсності» (О. Лосєв), він виступає її породжувальним принципом, сутнісною можливістю її означення.  Символ оформлюється у своєрідний культурний код минулого, сакрального, даючи митцеві можливість для витворення своєрідної картини внутрішнього світу (С. Аверинцев).

Символіка числа за своєю суттю є глибоко онтологічною, оскільки через число й завдяки йому людина осягала навколишній світ як у його побутовому, повсякденному, вимірі, так і в сакральному.

Концепція, що поєднала культурологічні й філософські виміри категорій символу, числа й часопростору, обґрунтована О. Шпенглером. Відповідно до неї число значною мірою пов’язане з екзистенційним самоусвідомленням особистості, моментом самопородження «я», оскільки осягнення світу у вимірах числових категорій є не тільки способом означення кількісності та сутнісності, але й моральним самоокресленням культури. Особистість осягає сенс числа й оволодіває таким чином співвіднесеним з нею навколишнім світом. Через відчуття числової означеності світу відбувається й усвідомлення часу як подовженості, як руху від минулого в майбутнє й, відповідно, конечності як найбільшої трагедії людської культури.

Мистецтво як один зі способів співтворення світу вдається до символізації протяжності, простору чи речей саме через числові означення.

Розділ другий – «Числова символіка поезії: екзистенційні кореляти» – складається із п’яти підрозділів, в яких осмислюється числова символіка творів       В. Стуса.

У підрозділі 2.1. «Онтологічний зміст числової символіки» зроблена спроба теоретичного обґрунтування числової символіки, розкриття її онтологічного змісту.

У цьому контексті одним із ключових є поняття онтології як вчення про надчуттєву, нематеріальну структуру всього буття. Особливо це стосується нової онтології, заснованої на «трансцендентальній онтології» З. Гуссерля, «критичній онтології» М. Гартмана, «фундаментальній онтології» М. Ґайдеґґера, де онтологія сприймається як своєрідна система загальних понять буття, що осягаються за допомогою надчуттєвої й надраціональної інтуїції, тобто ґрунтується на духовному пізнанні, проникненні в світ. Онтологія в цьому сенсі є проявленням буття духу, що розгортається через осягнення й опанування буття, а тому саме духовна сфера обумовила буттєвий зміст чисел у поезії В. Стуса. Осмисленню цього феномена присвячені й наступні підрозділи дисертації.

Числова символіка поезій В. Стуса досліджується, перш за все, в загальнокультурному та літературному контексті з актуалізацією найбільш частотних числових символів. Водночас проявляється своєрідність символіки числокодів, специфічна картина світу ліричного суб’єкта, в якій дихотомія чисел означує гармонію-дисгармонію, сенсовість-абсурдність, цілісність-множинність тощо.

Глибина філософського мислення митця презентує високий рівень поетичного бачення, «актуалізує всі потенції, застосовує всі коди, вільно комбінує символи, упорядковуючи смисложиттєвий матеріал за множиною архетипних ланцюжків», «композиція світу набуває багатовимірної гармонії і своєрідної гомогенності: в кожному окремому – сенс цілого; а ціле ж утримується як ціле завдяки цілісності окремого» (І. Мойсеїв).

У підрозділі 2.2. «Числообраз «одиниці»: артикуляція смислів одиничності, самотності, самоти» розглядається символіка образу одиниці як визначального для поетичної картини світу екзистенційного суб’єкта.

Акцентуючи непересічну сутність буття індивідуума як протистояння множинності світу, суб’єкт «обживає» символіку одиниці, що є означенням першопочатку, першопоштовху, виокремленості одиничного буття з буття соціуму, із загалу. У поезії утримується думка, що одиничність не може існувати без множинності, оскільки саме через неї визначається. І навпаки, множинність світу розпадеться й утратить привід для існування без самотньої особистості, що опирається їй. Таким чином, окреслюється антитеза «один» – «багато», найчастотнішим проявом якої є символічне протиставлення «один» – «сто». Отже, одиничність-множинність, являючи собою антитетичні сутності, є нерозривною єдністю, поєднанням життя-смерті, верху-низу, дня-ночі. У поєднанні протилежностей закладена сама онтологічна основа буття, його незнищенність і рух.  Усвідомлення символічно-онтологічної сутності «одиниці» («одиничності») дозволяє сприйняти закладену в поезії В. Стуса символіку «межі» – переходу з одного рівня буттєвості на інший, здійснюваного саме через симетрію понять, закладених в образах «смертеіснування» й «життєсмерть».

Символічне осмислення одиничності як такої, що переборює часопросторову окресленість і конкретність свого існування, – одне з найприкметніших означень символіки числа «один» у В. Стуса. Крім того, таке сприйняття природи одиничності, що переходить межі себе самої й реалізовується як множинність, переборюючи рамки людського існування, підкреслюється допоміжними символами – «урвище», «залом», «зигзаг», які означають перехід певної межі, зокрема межі між життям і смертю, буттям і позабуттям.

Символіка «одиниці» («одиничності») у поезії В. Стуса перебуває в тісному зв’язку з екзистенційним усвідомленням самоти як єдино можливої форми перебування екзистенційного суб’єкта в світі. Сенс категорії «самота» як вияву числового символу «одиниці» розширюється, виходячи за межі самоозначення суб’єкта. Самота стає не просто душевним станом, вона – субстанція, що може лежати за межами душі ліричного суб’єкта, вона – весь світ, що є світом переживань, світом «самособоюнаповненим».

У підрозділі 2.3. «Код двійки як суб’єктивне «буття-між» розглянуто символічну природу числового символу «двійки» в сенсі проявлення бінарної природи світобудови. У поезії В. Стуса бінарність виразно проявляється в постійній акцентуації складної антиномічної сутності самого ліричного суб’єкта, а також дуальності, притаманної зовнішньому світові, якому протистоїть екзистенційний суб’єкт, самовизначаючись в цьому протистоянні. Числокод «двійки» загалом презентує в поетичній системі В. Стуса бінарність світобудови, наявність протилежностей і протистоянь, складну й суперечливу сутність ліричного суб’єкта і його ставлення до проблеми вибору; сприймання часопросторових характеристик перебування екзистенційного суб’єкта в світі як у міжчассі й позапросторі. Відзначається, що символ двійки розгортається у зворотному напрямі, «повертається» до символу «одиниці» («самості», «самотності»), що логічно для філософської системи екзистенційного світобачення, в якому рефлексуюча особистість є критерієм буттєвості.

Символічний синтез «одиниці» й «двійки» обумовлює специфічне сприйняття традиційно сакрального числового символу трійки в поетичній картині світу. Числовий символ «три» за умови незначної частотності вживання в поетичній системі творів В. Стуса передусім репрезентує явленість тріадної світобудови, що набуває ознак цілісної триєдності, а отже, одиничності-самості.

У підрозділі 2.4. «Конструкція «світ – буття-в-світі – буття» у смисловираженні числа «чотири» визначаються загальні лінії інтерпретації символіки числа «чотири».

Як відомо, загальнокультурологічне навантаження цього числокоду дуже складне, оскільки «четвірка» складається з перехресного стійкого співвідношення двох пар опозицій у просторі та часі. «Четвірка» є знаком утвердження, а також онтологічної експансії, тобто за своїм символічним характером сполучає рухливу силу енергії та центрову стабільність. Таким чином, чотири є ознакою сталості, непорушності.

Серединність положення в світі переживається ліричним суб’єктом як момент статичного спокою, нетривкого стану, що досягається тільки на один неподовжений у часі момент, що передує пошукам, рухові, здійсненню вибору. Особливого значення в поезії В. Стуса набуває образ «квадрату» (подвійна символіка четвірки), що позначає замкнений нерухомий простір, позбавлений волі, причому варто зазначити, що в ліриці митця виразно протиставляється символіка «квадрата» і «кола». Отже, число «чотири» набуває в творах В. Стуса виразного символічного екзистенційного забарвлення. Символ числа «чотири», спираючись на традиційне вираження семантики сталості, непорушності, статичності, осмислюється у ліриці поета як означення замкненого, екзистенційно мертвого простору безвиході, простору (реального чи духовно-віртуального), позбавленого вибору, шляху, руху.

У підрозділі 2.5. «Трансцендентні виміри буття: символіка числа «сто» розглядається специфічний для творчості В. Стуса символ числа «сто», досить своєрідно осмислений митцем.

Уживані в ліричних творах В. Стуса числа умовно розподіляються на позитивні й негативні, тобто виокремлюються числа, які позначають самоусвідомлення рефлексуючої особистості в світі, й числа, які позначають цей світ, здебільшого ворожий ліричному суб’єктові. Число «сто» в поезії В. Стуса є вираженням єдиного, конкретного, емпірично визначеного множинного світу духовної темряви, «чужого», екзистенційно мертвого світу. Суб’єкт відчуває себе єдиним у цьому світі й усвідомлює необхідність збереження своєї осмисленої самотності. Символіка числа «сто» розгортається, позначаючи неправдиве відображення, відбиток суб’єкта у дзеркалах мертвого світу, тобто ознаку впливу трансцендентності на живу сутність людини. Буття у контексті числокоду «сто» усвідомлюється як утрата себе й одночасно втрата реальності світу. Тобто символічний образ «сто» залишається традиційним виміром чужої сили, однак сили не лише «диявольської», але й Божої, такої, що визначає «не я».

Смислове поле числа «сто» осмислюється як ситуація, за якої постійно випробовується душа ліричного суб’єкта, властивість світу, неминучий вибір, втілення фатуму. Випробовування світом може здійснюватися різноприродною – як божественною, так і людською чи, скоріше, нелюдською у своїй абсурдній жорстокості – силою.

Число «сто» стає також своєрідним символом граничності, надмірності почуттів і страждання, але надмірності, яка необхідна для існування самого суб’єкта та його внутрішнього світу. Адже без існування протиставлення «сто» – «один» не може існувати й «один». Розуміння своєї самості виростає із зазначеного протиставлення й ним вимірюється.  «Сто»  для поетики творів В. Стуса – синкретичний символ, за допомогою якого суб’єкт вимірює не тільки свій внутрішній світ та «чуже», але й час, і простір, тобто світ внутрішній і зовнішній. У такий спосіб число «сто» для ліричного суб’єкта В. Стуса є головним мірилом зовнішнього і внутрішнього світу, передусім світу чужого, «не я», що може бути ворожим, що пропонує ліричному суб’єктові лише одну з можливих самореалізацій.

У третьому розділі – «Часопросторові образи-символи: формування екзистенційних смислів» здійснюється цілісний аналіз символів на проявлення хронотопу поетичного світу творів В. Стуса.

 Увагу зосереджено на часопросторовому сприйнятті ліричного суб’єкта творів В. Стуса не лише в екзистенційному сенсі, але й як органічного продовження глибоко вкоріненої в національну культуру традиції духовного осягнення світу, його цінностей, пошуку сенсу буття.

У підрозділі 3.1. «Становлення часопросторового почуття поета в рамках екзистенційних констант самопричинності» осмислюється загальна логіка побудови художнього хронотопу творів В. Стуса, підпорядкована дослідженню хронотопу в його символічно-буттєвому наповненні, крізь призму переживання світу екзистенційним суб’єктом.

У художньому світі В. Стуса, що не передбачає лінійного існування ліричного суб’єкта в звичайному часі й просторі, саме ці категорії набувають великого значення для створення цілісності поетичної картини світу. Нечіткість часових і просторових характеристик надає розмитості самій ідеї незаперечного існування людини, особистості поза вибором, навіть Бога, що досліджується у дисертації як домінанта естетики поета.

Дослідження символів, через які екзистенційним суб’єктом осмислюється час і простір, дозволяє гранично чітко уявити й окреслити засади поетичної світобудови. Символіка часу й простору в поезії Василя Стуса постає як внутрішньо усвідомлене переживання ліричного суб’єкта, який шляхом особистого рефлексування фактично створює світ свого існування із притаманними йому хронотопними координатами.

У підрозділі 3.2. «Специфіка символізації часопростору» осмислюється специфіка символічної організації внутрішнього часопростору розгортання буття екзистенційного суб’єкта, сприйняття ліричним суб’єктом простору й часу як філософських категорій та усвідомлення себе в цьому контексті.

Сприйняття часу активно рефлексуючим екзистенційним суб’єктом не менш своєрідне. Художній час поезій В. Стуса, як правило, невизначений, він поділяється на існування й неіснування чогось ціннісного для екзистенційного суб’єкта. Одним із таких ціннісно забарвлених символів хронотопу є «вічність», що набуває статусу критерію істини, самого існування часу, єдино можливого виміру сутності буття. Вічність, оскільки вона очищена від неіснування, «живої смерті», «німоти», божевілля, є позитивним символом. Вічність дає суб’єктові підстави вірити, що його намагання піднятися над абсурдністю повсякденності, зануреного в божевільну гру соціуму не є марними. Вічність пов’язується із благодаттю, жертвою, прощенням, тоді як земне життя з його рамками обмежує індивідуума, втискаючи його в занадто вузький для нього часовий простір.

Час може сакралізуватися, оскільки екзистенційний суб’єкт у саморефлексії здатний перебороти межі свого людського життя, що вимірюється певною конечністю, і увійти в межі біблійного часу – від Творіння до Судного дня, символічно означеного образом перетину часових напрямків. Екзистенційний суб’єкт перебуває в точці цього перетину в момент свого самоусвідомлення як Індивідуума. Людське життя уявляється лише одним із фрагментів буття, і цим фрагментом абсолютно не визначається тяглість буття екзистенційного суб’єкта, для якого «життя коротке», оскільки він вписується в загальний космічний час шляхом отримання індивідуальної внутрішньої свободи, переборюючи життя й смерть, а отже, стає в екзистенційному сенсі творцем хоча б свого власного, «самособоюнаповненого» світу. Суб’єкт визначається і визначає світ навколо себе в протилежностях: «немає світу» – «немає мене»; «я в світі» – «світ в мені»; «я існую в світі» – «я існую поза світом». І ніби знесилившись в прагненні знайти відповіді на болючі питання екзистенції, суб’єкт зрікається своїх пошуків.

Простір у поетичний картині світу є не тільки матеріалізованою площиною існування природи й людини, але й еквівалентом ідеальних сутностей, тому вивчення суми просторових зв’язків і символів є важливим для осмислення способу побудови внутрішнього універсуму ліричного суб’єкта творів В. Стуса. Його елементи можуть бути лінійними, тобто змінними в часі, і нелінійними – змінними в сприйнятті (хворобливі стани, сон тощо).

Світ і ліричне «я» в поезії В. Стуса сприймаються як дві сутності, що не обов’язково існують одна в одній. Вони можуть відокремлюватися в своїй позачасовості й позапросторовості, тобто в тій надреальності, що творить їхнє існування, а саме: 1) світ – ворожа невимірювана всевладна субстанція, що прагне підкорити собі ліричного суб’єкта; 2) світ – жива  ворожа сила, що протистоїть «я» ліричного суб’єкта; 3) світ – божевілля, не підвладне ніяким законам – світ абсурду; 4) світ – благословення, що карає і мучить, але очищує, – таким чином, немає чіткої межі між реальністю, що сприймається людиною в її земному існуванні, позажиттєвою реальністю, реальністю, в якій існує ліричний суб’єкт і, зрештою, надреальністю. Усі вияви реальності існують одна в одній, але водночас не існує нічого.

Просторові виміри художнього світу творів В. Стуса втілені в протистоянні «свого» й «чужого» простору, символічному наповненні топосу дороги, в образі «осьового виміру» й «осьового моменту» («межі», «провалля», «урвища», «краю» тощо), що й стали предметом дослідження.

У підрозділі 3.3. «Часопростір життя-смерті» аналізуються символічно наповненні категорії життя й смерті в їх взаємопроникненні й протиставленні у творах В. Стуса.

У підрозділі розглядаються лише деякі аспекти цієї проблеми, визначаються заміна граничних моментів антиномії та зміна напрямку векторів розвитку людського життя в екзистенційному сенсі.

Категорії життя й смерті для ліричного суб’єкта поезій Василя Стуса наскрізь екзистенційні, його буття – це стан загубленості між двома світами, живим і мертвим. «Смерть» загалом стає символом духовного, а не фізичного знищення, вбираючи в себе такі поняття, як моральність існування, совість, духовність, щирість, чесність тощо. І при цьому духовна смерть часто називається лексемою «життя». Категорії життя й смерті виразно моралізуються, наповнюються глибшим значенням. Невчасність, подекуди позачасовість, є однією з ознак неіснування, нездійсненності, з якої може вивести тільки свідомо прийнята жертва – смерть. Ліричний суб’єкт поезій В. Стуса не живе, не існує, таким чином, позбавлений страху смерті, можливості знищення, адже неіснуюче не можна й знищити. Іноді автор тлумачить смерть у суто християнському ключі як прагнення душі до вічного життя. Зокрема, таке сприймання спостерігаємо у вірші, присвяченому Аллі Горській.

Життя, традиційно усвідомлюване як біологічне існування, для ліричного суб’єкта творів митця не є ціннісно забарвленим, якщо воно морально не виправдане, не освячене прагненням до вищої мети. «Справжнє» життя проявляється для ліричного суб’єкта тільки через осмислену дію. Смерть також трактується суб’єктом як гранична межа свободи.

У підрозділі 3.4. «Символіка образу дороги: рух до самого себе» аналізується надзвичайно важливий для системи символів концепт дороги як руху до самого себе, шлях пошуку ліричним суб’єктом самого себе.

Для екзистенційного суб’єкта поезії В. Стуса надзвичайно важливим є шлях його свідомого вибору, шлях самошукання, незаперечним є також зв’язок символу дороги з традиційним християнським символом розп’яття – хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос, а отже, символом жертви заради вищого добра; загальнокультурним символом вогню як очищувальної стихії, з одного боку, й символом смертного погребіння – з другого. Цей «путь на стовп» виводить ліричного суб’єкта за грані життя й смерті, добра й зла, тобто до якогось метафізичного виміру поза часом і простором, про який уже говорилося раніше і який є виміром його самоідентифікації. Дорога як страсна путь – ось шлях ліричного суб’єкта, для якого за всієї філософської наповненості екзистенційного світосприймання досить актуальними залишаються християнські символи.

Поетом часто акцентується символіка двох доріг (рідше багатьох) як двох можливостей і їх перетину – центру. Самоусвідомлення на перетині – один із найтиповіших станів екзистенційного ліричного суб’єкта у поезіях В. Стуса. Ліричний суб’єкт і самого себе може усвідомлювати як осердя всесвіту, світу, життя, сенсовості: «Я – магма магми, голос болю болю». Топос перехрестя дуже важливий у хронотопній будові поетичного світу, оскільки «саме тут «небо спустилося на землю», безмір «умістився», надавши цьому місцю властивість співвідноситися, зв’язувати решту довколишніх місць. (В. Мойсеїв).

Акцентується символічна наснаженість топосу дороги, перехрестя доріг (усвідомлення перетину) у зв’язку із символом хреста. Ці символічні топоси продукують  розробку своєрідної системи хронотопу з дихотомічно рухливим сенсом.

У підрозділі 3.5. «Образ «осьового моменту» як рух до «межі буття» розглядається осмислений ключовий в поетичній картині світу В. Стуса часопросторовий  символ, яким визначається вся система координат поетичного хронотопу.

Логіка побудови часової структури в поезії В. Стуса трансформує загальнокультурну. У часовій структурі поетичного світу творів В. Стуса виразно формується образ спіралі, здатної самозгортатися чи розгортатися. У процесі розгортання час стає вічністю, тобто сакральним буттям, згортання зводить його до меж одного людського існування. Спіраль має ознаки осьового часу як форми самоідентифікації екзистенційного суб’єкта  і водночас обумовлює екзистенційну природу поетичної картини світу. Активне усвідомлення часу й простору, себе в часопросторі сприяє самоокресленню екзистенційного суб’єкта і визначає для нього «самособоюнаповнюваний» світ. У часі й просторі ліричний суб’єкт постійно актуалізує для себе момент проходження певної межі, за якою міняється його сутність, за якою він долає рамки своєї соціальної, а отже, й людської несвободи, відтак починає існувати в іншому вимірі. Звичайно, перехід у цьому випадку реалізується не в рамках загальної історії, а в рамках індивідуальної свідомості.

У дослідженні обґрунтовуються й актуалізуються поняття «осьового виміру» та «осьового моменту». Обидва терміни видаються придатними, але в різному контексті. Поняття «осьового виміру» характеризує метафізичний вимір, в якому самоідентифікується ліричний суб’єкт, усвідомлюється його перебування на межі, над прірвою, на перехресті доріг. Це той образ хронотопу, який М. Бахтін означив як «хронотоп кризи і життєвого перелому», пов’язуючи його з топосами порогу, сходів, коридору тощо. У поезії В. Стуса перехід здійснюється в рамках не життєвого простору, а символіко-метафізичного, позначеного відповідними символами: межі, прірви, ріки тощо. Водночас, увиразнюється також «осьовий момент», коли перехід за межу вже здійснений, і ліричний суб’єкт починає новий відлік свого існування.

На межі руйнуються звичні для людини виміри, просторові означення, уявлення, все втрачає свою окресленість, міняються полюси, «межа буття виінакшує відносну цінність земних благ» (Д. Стус). Перехід межі – це пошук індивідуальної внутрішньої свободи, бо, за Стусом, «спільне – то мертве; живе – то індивідуальне», а отже, логічно пов’язується з проблемою екзистенційного вибору.

У Висновках узагальнені результати дослідження. Аналіз реалізації ідей екзистенційної філософії в творчості В. Стуса дає підстави для висновку, що ці ідеї та принципи послідовно реалізуються у поезії митця. Суб’єкт його лірики наскрізь екзистенційний. Складність втілення екзистенційних мотивів у творчості В. Стуса очевидна, підпорядкована символічному втіленню категорій самотності, самості, відчуження, життя й смерті, життєвого вибору.

Осмислені теоретичні засади символу, числа, часопростору обумовили напрями, тенденції, методику ліній інтерпретації природи символів поетичного світу, зокрема цілісний аналіз числових символів та символів на позначення хронотопу крізь призму притаманного авторові та ліричному суб’єктові екзистенційного світосприймання.

У символічно проявленій внутрішній світобудові поезії В. Стуса виокремлюються вагомі й онтологічно означені числові символи – «один», «два», «три», «сто», дослідження семантики яких дозволяє вийти на рівень цілісного аналізу будови художнього часопростору. Мірність часопросторових вимірів співвідносна з ідеєю символіко-числового осягнення світу ліричним суб’єктом, зокрема дихотомічністю часопросторових характеристик (поділ на «свій» і «чужий» простір, сприймання «домежового» й «післямежового» часопростору), втілення множинності навколишнього світу через числообраз «сто» тощо.

У контексті дослідження часопростових символів одним із найбільш виразних є символ дороги, через який проявляються основоположні для філософської естетики митця категорії. Актуалізується також символіка перехрестя як місцеперебування ліричного суб’єкта в момент його екзистування.

Однією з найважливіших характеристик поетичного світу є те, що центром не тільки простору, але й хронотопу загалом є топос переходу – межі, обрію, прірви, ріки (у горизонталі), горба, гори, сопки, свічки (у вертикалі), і цей ключовий для самої логіки самовизначення екзистенційного суб’єкта топос визначається нами через категорії «осьового виміру», «осьового моменту», що відображають метафізичний рівень розгортання поетичного буття-екзистенції.

Аналіз числових символів поезій В. Стуса та символів, через які проявляється часопросторова будова внутрішнього світу, є констатацією глибинної екзистенційної означеності більшої частини символів, визначенням їх складної структури, непридатної для однозначної інтерпретації. Водночас цілісний аналіз поетичного світу творів митця є відображенням внутрішнього метафізичного, філософськи осмисленого й ціннісно зануреного у національний культурний ґрунт світу існування ліричного суб’єкта. Такий рівень інтерпретації творів поета дає змогу осмислити їх на більш глибокому теоретичному філософському рівні, відобразивши своєрідність його світосприймання.

Здійснений за необхідності побіжний аналіз загальнолітературного контексту, зокрема творчості сучасників В. Стуса – поетів-шістдесятників, П. Тичини, Є. Маланюка, Є. Плужника,           В. Герасим’юка, дозволяє провести паралелі й означити тенденції розвитку образності в українській літературі ХХ століття на рівні символічного сприймання числа як онтологічної основи світу та на рівні символіки хронотопу.