ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА ІВАНА ФРАНКА: ДІАЛЕКТИКА ПОЕТИЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ : Философская лирика ИВАНА ФРАНКА: ДИАЛЕКТИКА ПОЭТИЧЕСКОЙ РЕФЛЕКСИИ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено його зв’язок із науковими програмами й планами кафедри, визначено об’єкт та предмет, сформульовано мету і завдання роботи, докладно схарактеризовано її методологічну основу, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, а також подано відомості про їхню апробацію в доповідях на наукових форумах, конференціях і семінарах та в публікаціях у фахових виданнях.

Перший розділ “Філософська лірика в системі генерики та генологічній свідомості І.Франка”, що складається з трьох підрозділів, присвячений насамперед теоретичному моделюванню філософської лірики, а також з’ясуванню її місця в структурі творчої індивідуальності письменника, в його жанрознавчому мисленні та світоглядно-естетичному розвитку.

1.1. Філософська лірика як поезія рефлексії

Позиціонування філософської лірики в системі генологічних категорій проблематизоване термінологічною неусталеністю цього поняття, яке й досі багато хто сприймає як дивоглядний оксиморон. У дисертації спростовується стереотипне уявлення про гадану контрадикторність (взаємовиключність) філософічності й ліричності на тій підставі, що ані філософія не є й не повинна бути суворо раціональною наукою (ба навіть “наукою наук”), ані лірика не становить винятково емоційного, “бездумного” самовираження суб’єкта. Підставою взаємопроникнення й синтезу цих позірно супротилежних форм духовної самореалізації особистості є посутні риси спільності філософії й літератури – автономних, проте не ізольованих галузей культури, типів світогляду й способів пізнання, поєднаних насамперед завдяки своїй генетичній спорідненості (обидві виокремилися з первісного міфологічного синкретизму внаслідок саморефлексії суб’єкта), спільності предмету пізнання (буття в його гомоінтентному вимірі – “людиномірності”), приналежності до “герменевтичного феномена” (Г.-Ґ.Ґадамер) – сфери мовомислення (дискурсу), принциповій неверифікованості (“істинності в собі”). Філософія як мистецтво пізнання, літературний жанр (Ж.Дерріда) та поезія як філософія в образах, “органон філософії” (Ф.Шеллінґ), взаємодіючи, витворюють симбіотичне явище літературної філософічності – якісної надродової й наджанрової (метажанрової) властивості творів словесності, спрямованих на художньо-філософське осмислення універсально-субстанційних проблем буття людини і світу. Причому з-поміж усіх літературних родів саме лірика генетично найближча до філософської рефлексії (за концепцією Г.Гачева), а відтак – вона органічно тяжіє до суб’єктивного осягнення всезагального.

Філософська лірика як своєрідний феномен літературно-філософського помежів’я посідає особливе місце в генериці – системі родів і видів красного письменства. Її генологічний статус, на думку дисертанта, найадекватніше може бути кваліфікований як метажанровий різновид ліричного роду, співвідносний з аналогічними явищами літературної філософічності інших родів (епосу – філософський роман, філософська повість, філософська новела тощо; драматургії – філософська трагедія, драма ідей, інтелектуальна драма та ін.). De facto філософська лірика виявляється в низці модифікацій традиційних і новітніх ліричних жанрів, позначених рисами філософічності (філософських елегій, медитацій, послань, епіграм, гном, віршів-алегорій, віршів-візій та ін.). Головним же жанротворчим чинником-модифікантом, а заразом і критерієм генологічної диференціації в цьому разі виступає поетична (а саме філософсько-лірична) рефлексія – особливий тип суб’єктно зорієнтованих пізнавальних актів, що поєднують у собі прикмети власне філософського мислення (зорієнтованість на сутнісно-родові, всезагальні властивості буття) з рисами ліричного образу-переживання. Причому, залежно від предметної спрямованості цієї рефлексії, можна виокремити антропософську та морально-філософську, соціо- й націософську, культурософську, натурфілософську, реліґіософську та вільнодумно-атеїстичну лірику, які в цілості складають особливу поетичну філософію буття. Ця філософія має принципово художній характер і суттєво відмінна од “чистої”, фахової філософії як за формою кристалізації філософських ідей, так і за самим складом цих ідей, від початку злютованих з естетичним переживанням, поетичною фантазією та словесно-образним вираженням. Це дає підстави вважати філософську лірику, при всій її межовості й синтетичності, у першу чергу, феноменом художнім, а вже потім – філософським; а критерієм її ориґінальності – не новизну раціонально-логічного еквівалента, а новизну мистецьку, майстерність і силу художнього виконання.

1.2. Іван Франко – поет філософської рефлексії

(пролегомени до характеристики)

Як митець-мислитель “аполлонівського” (за Ф.Ніцше), “інтелектуалістсько­го”, “ґетеанського роду” (Є.Маланюк), І.Франко, при всій силі й глибині його емоційних переживань, у власній творчості здебільшого схилявся до поезії виваженої, аналітичної думки. У психологічній структурі цієї універсально обдарованої творчої індивідуальності, як свідчать спостереження багатьох дослідників (Г.Костельника, П.Филиповича, О.Білецького, С.Шаховського, Ю.Бойка, Є.Маланюка й ін.), інтелектуальний первень усе-таки домінував над безпосередньо-емоційним (хоча Франко, на наше переконання, – не лише поет думки, а й поет серця). Не дивно, що для письменника-інтелектуала, схильного до інтеґрально-синкретичного, “екзистенційно-художнього” (О.Забужко) типу світоглядної рефлексії, література стала способом філософування, образно опосередкованим висловом світогляду. Жвавий інтерес до найзагальніших, “вічних” питань буття людини, нації, людства, природи, всесвіту загалом, поєднаний із міцною “заземленістю”, життєво-практичною заанґажованістю творчих пошуків, породжував ненастанну художньо-філософську рефлексію, що проймає творчість митця – поетичну, прозову й драматичну. Зокрема, й на “поетичній лірі” І.Франка, поруч зі струнами бойових пісень, інтимної лірики й сатиричного викриття, що їх зауважив академік О.Білецький, варто виокремити й четверту струну – струну філософської лірики. Згідно з періодизацією В.Корнійчука, дещо модифікованою відповідно до власних поглядів дисертанта на духовне становлення письменника, виділено п’ять етапів ідейно-естетичного розвитку цієї “струни”: філософську лірику “романтичного ідеалізму” (1873-1876), “пророцтва і бунту” (1876-1889), “болю існування” й “щиролюдської” моральності (1890-1901), “влади творчого духа” (1901-1906) та “духовної катастрофи” (1907-1916). З-поміж них у дисертації аналізуються третій та четвертий, достоту центральні, періоди.

1.3. Франкова концепція філософської лірики

як різновиду “рефлексійної”

Прикметно, що І.Франко, митець із високим рівнем генологічної свідомості (нім. das Gattungsbewustsein), сформулював цікаву, діалектично гнучку й достатньо системну концепцію філософської лірики як різновиду рефлексійної поезії – поезії “аналітичної думки”, суттєво відмінної од конкретно-чуттєвої, безпосередньо-емоційної – “наївної” (це принципове теоретичне розмежування сформульоване в історико-літературній праці “Наші коляди”, 1889-1890). Уважно простежуючи історично тяглу інтелектуально-філософську традицію у світовій літературі від античності аж до власного “тут і тепер”, письменник завжди чітко відрізняв сухо-раціоналістичне, тенденційне, поверхове, банальне римоване резонерство (яке закидав, скажімо, деяким творам Я.Каспровича, А.Асника, М.Конопницької, С.Пшибишевського, Я.Врхліцького) від глибоко ідейної, ориґінальної філософської поезії (наприклад, Данте, В.Шекспіра, Й.В.Ґете, Т.Шевченка й ін.), у якій щирість “дійсного чуття” гармонійно поєднана з правдивістю життєвих спостережень та масштабністю й новизною світоглядних узагальнень. Цілком обґрунтовано вважаючи, що “банальна філософія шкодить поезії”, І.Франко водночас критикував окремих літераторів за “недостачу ширшого філософічного погляду на життя” і, таким чином, обстоював діалектичну парадигму філософської лірики, в основі якої має лежати ориґінальна, небуденна авторська думка (“себто обдумана відчута життєва тема”), окрилена почуттям і втілена в досконалу образно-словесну форму. Свої погляди на сутність і природу ліричного філософування митець-мислитель теоретично експлікував у літературознавчих і літературно-критич­них працях та імпліцитно реалізував у власній художньо-творчій практиці.

Другий розділ “Філософська лірика І.Франка останнього десятиліття ХІХ – початку ХХ ст.” становить докладну, конкретно-текстуальну інтерпретацію діалектичного саморозгортання філософсько-поетичної рефлексії у ліриці збірок “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби” та “Semper tiro”. Кожній із них присвячений окремий підрозділ.

2.1. Діалектика еросу і танатосу

у філософському “сюжеті” “Зів’ялого листя”

Збірка “Зів’яле листя” (1896), яка й досі переважно сприймається як явище безпосередньо-емоційної, інтимної (а саме любовно-еротичної) лірики, у дисертації тлумачиться на рівні глибинного філософського коду (в термінології текстуального аналізу Р.Барта). Причому код цей інтерпретується в категоріях екзистенціальної філософії (найперше С.К’єркеґора й А.Камю) та психоаналізу (З.Фройда, К.Юнґа, Е.Фромма, В.Франкла), почасти “філософії життя” А.Шопенгавера. У “ліричній драмі” розгортається екзистенційна драма героя-“естетика” (в розумінні С.К’єркеґора), одержимого нездоланною любовною пристрастю до ідеалізованої й демонізованої водночас жінки, яка є не так реальною особою, як амбівалентним, внутрішньо гетерогенним, дещо абстрактним образом. Цей непоправний романтик-ідеаліст концентрує в собі риси ґетівського Вертера й “фаустівської людини” (О.Шпенґлер), зорієнтованих на чуттєву насолоду і невловне щастя моменту. Він живе любов’ю, в любові й заради любові, доки не зневірюється в можливості свого земного щастя і не наважується на самогубство, підвладний фатальній ґравітації небуття. Таким чином, філософсько-ліричний сюжет, урухомлений екзистенційною діалектикою еросу і танатосу (біофілії й некрофілії, за Е.Фроммом, – жадання жити й любити та інстинкту ненависті, саморуйнування, автодеструкції), побудований за схемою: любов як надія і віра – відсутність взаємності – біль, страждання – зневіра як смерть надії – суїцид як “визвілля із болю” (А.Крушельницький). Поетична еротософія й танатософія збірки складають екзистенціальну філософію “болю існування”, що частково асимілює буддійські доктрини майї, сансари й нірвани й підпорядковує їх софістикованій апологетиці самогубства з позицій морального релятивізму (“Самовбійство – се трусість…”). Головні постулати цієї кризово-песимістичної філософії: щастя – сон, ілюзія; любов – теж сон, омана, химерна мрія; життя – страждання, біль, тривога, буття-до-смерті; смерть – єдина реальність та єдиний вихід з усіх життєвих проблем, звільнення від страждань; центральні її категорії-екзистенціали – самотність, страх, тремтіння, тривога, страждання, біль, туга, розпач, відчай. Лише недосяжна любов-ерос символізує для суб’єкта ідеальні, вічні вартості, проте це діалектично суперечливе почуття обертається до нього темним, деструктивно-руйнівним боком, інволюціонуючи від вогню еротичної пристрасті, ідеалізованої любові-мрії до любові-вампіра, привида, сфінкса – жорстокого спричинника самогубства. Філософічність наростає в міру витіснення пристрастей рефлексіями, досягаючи максимальної концентрованості в “Третьому жмутку”, де послідовно змінюють один одного любовний, фаустівсько-мефістофелівський і буддійський мотиви. Шлях ліричного героя пролягає від коханої – до диявола, з яким йому так і не вдається підписати контракт (“І він явивсь мені. Не як мара рогата…”), і від диявола – до Будди, котрий обіцяє йому “мир забуття” в нірвані (“Поклін тобі, Буддо!..”). Відтак укладена в уста ліричного “я” декларація матеріалістичного скептицизму й атеїзму “Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..” сприймається не як світоглядний маніфест власне автора, а як філософське обґрунтування невідворотності й доцільності суїциду (основної проблеми філософії, за А.Камю), засноване на ідеї безсмертя тіла (матерії) і, відповідно, смертності душі. Втрата сенсу життя й почуття абсурду, “екзистенційного вакууму” (В.Франкл) штовхають героя на самострату, однак це не тріумф некрофілії, не ґлорифікація танатосу, а навпаки, яскрава поетична пересторога від докрай­нього песимізму. У такому разі “Зів’яле листя” – книга любові, книга болю, книга смерті – постає як художня верифікація одного з можливих шляхів люд­ського існування – тупикового шляху чистої пристрасті. На думку дисертанта, “лірична драма” у філософському аспекті – це екзистенційний експери­мент І.Франка, сублімація й естетизація його власних страждань, символічна проекція особистісної “тіні” (К.Юнґ), своєрідна мистецька психодрама (Дж.Морено) – психологічна автотерапія шляхом “розігрування” інтимної історії власної душі (“love story”) на “сцені” художнього світу-“театру”.

2.2. Проповідь “щиролюдської” моральності

(“Мій Ізмарагд” як поетичне “дзеркало” сущого і належного)

Серед “правдивих Schmerzenskinders” (нім. дітей страждання) кризової доби Франкової життєтворчості (останніх літ ХІХ ст.) – не тільки поетичні витвори модерної філософії “болю існування”, а й максими філософії гуманності високої проби. Лік на душевні хвороби людини і соціуму невдовзі по “Зів’ялому листі” митець віднаходить у проповіді “щиролюдської” моральності, котру черпає з різних джерел – Біблії, буддійських (“Дгаммапада”) і старохристиянських (роман про Варлаама і Йоасафа) повчальних книг, давньоукраїнської літературної традиції (апокрифів, леґенд, “Ізмарагду” та інших староруських збірників), народної мудрості (особливо паремій), особистого екзистенційного досвіду. Трансформація емпіричного в ліричне тут здійснюється за принципом “à rebours” (М.Мочульський), від супротивного: замість прямого відображення невтішної психобіографічної ситуації – звернення до скарбів вічної мудрості, добра і краси як цілющого антидоту життєвому лихові. Гуманістично інтерпретована (часом полемічно переосмислена) християнська етика лягла в основу поетичної філософії книги “Мій Ізмарагд” (1898), де злиденному, невтішному сущому індивідуальної і соціальної дійсності протиставлений ідеал морального належного. Навіть сама структура збірки, провідну естетичну орієнтацію якої можна кваліфікувати як неомедієвізм (відродження середньовічних традицій у новому письменстві), виразно двочленна: сферу сущого відбивають цикли “Поклони”, “По селах” та “До Бразилії!”; “Паренетікон” же, “Притчі” й “Легенди” репрезентують переважно належне. Таке концептуальне протиставлення виявляється у цілому ряді антитез: мудрість – глупота; любов до ближнього – ненависть, еґоїзм; віра, любов до Бога – зневіра, моральний нігілізм, фальшиве святенництво; щастя, радість – горе, жура, недоля; благочесність, дотримання морального закону – людські гріхи (гнів, лукавство, користолюбство, зажерливість, скнарість, упертість, пияцтво та ін.). Пріоритет морально-філософської проблематики органічно спричиняє повнорозквіт параболічних жанроформ притчі й леґенди (зосібна, ключовим твором збірки видається “Притча про життя” з її апологією любові) та – насамперед у “Паренетіконі” – своєрідний “ренесанс” дидактичної, гномічно-афористичної жанрово-стильової тенденції, яка зародилася ще в лоні “позиченої книжної мудрості” доби “романтичного ідеалізму” і виявилася в численних “разках” лапідарних поетичних афоризмів та віршів-силогізмів. Націософська ж проблемно-тематична тенденція, сформована як виразна й свідома опозиція письменника-мислителя до соціал-демократичної (зокрема марксистської) “формальної релігії… ненависти та клясової боротьби”, знайшла вияв насамперед в окремих поезіях циклу “Поклони” (“Рефлексія” та “Якби…”), сповнених пафосу національного критицизму й правдивого (а не показного) патріотизму. Домінантним ліричним суб’єктом збірки, об’єднаної “спільним діапазоном морального чуття і темпераменту”, все ж є не поет-громадянин, а філософ-мудрець, моральний наставник свого народу, проповідник правдивої доброчесності, який, за С.К’єркеґором, перебуває на етичній стадії екзистенції. Цей лицар добра і духовності, що дотримується вимог загальнолюдської моралі, власною працею виконує обов’язки перед своїм сумлінням, народом і Богом, не чекаючи слави й віддяки, уникає спокус та гріховних пристрастей і водночас у чесному поєдинку змагається зі злом, – чергова інкарнація франківського ідеалу “цілого чоловіка”, втіленого у цілісний етичний кодекс. Дещо раціоналістична художньо-філософська концепція збірки, що синтезує орієнтальні й окцидентальні реліґійно-філософські традиції sub specie новочасного “цілого чоловіка”, повною мірою репрезентує “щиролюдське лице”, “духовну фізіономію” письменника та етичні засади його світогляду.

2.3. Метаморфози “філософської віри”

в поетичних рефлексіях збірки “Із днів журби”

У найсуб’єктивнішій поетичній книзі І.Франка “Із днів журби” (1900) на перший план знову виходить “філософія болю існування”, філософія резиґнації й алієнації, та цього разу вона характеризує не світовідчування ліричного героя-самогубця, а життєставлення самого автора. У центрі уваги тут внутрішній світ ліричного суб’єкта (дуже близького до авторської особистості), побачений крізь призму екзистенціалів утоми, безсилля, болю, жалю, суму, туги, муки, зневіри, резиґнації, страху, архетипних образів серця, тіні, агону тощо. На зміну свідомому етичному раціоналізмові “Мого Ізмарагду” приходить спонтанний кордоцентризм, виявний найперше у проникливому, глибинному ліризмі. Тож “Із днів журби” – це книга психологізованого, інтерналізованого філософізму, переважно витісненого в підтекст та інтеґрованого в структуру власне медитативної (автопсихологічно-інтроспективної) жанрово-стильової стихії. Філософський аспект збірки (проблематика вічного й тлінного, духовного й плотського, суспільного обов’язку й індивідуального щастя, громадської праці й мистецької творчості, метафізичного відчаю й екзистенційного вибору) найповніше вираження знайшов в окремих поезіях циклу “В плен-ері” (останнього з ліричних “жмутків” книги). Проте філософські питання порушуються вже в першому циклі, однойменному з назвою збірки, – насамперед у вірші “І знов рефлексії! Та цур же їм!..”, насиченому розлогими роздумами над сенсом “суспільної праці”. Тут укотре постулюються незаперечні для Франка як поета, мислителя й громадянина вартості – праця, суспільний обов’язок, любов до людей, знову формулюється ідеал “цілого чоловіка” з його непоборним життєствердним пафосом та принциповою опірністю до духовного “наркотика” зневіри й роздвоєння. Тож, попри чисто “мінорну” назву, збірка не вкладається в тісні рамки трагічно-песимістичного світовідчування, зумовленого розчаруванням у “давніх ідеалах”. Момент екзистенційної кризи став для поета моментом світоглядної трансформації, переорієнтації “філософської віри” із зовнішнього, фізичного, матеріального світу як єдиної реальності – на внутрішній, духовний світ, рай “у власному нутрі” – недовідомий світ вищого порядку, ніж обмежена матеріальна дійсність. Сенс цього кінецьстолітнього світоглядного перелому особливо рельєфно проступає з витонченої діалектики метаморфоз “філософської віри” (К.Ясперс) у поетичному трактаті “Мамо-природо!..” (1899) (з циклу “В плен-ері”) та радісних окликів віднайдення втраченого раю у мініатюрі “Всякий легенди співа: атеїсти про муки месії…” (1900). Ці твори відбивають рішуче заперечення безбожницької раціоналістичної філософії, що запанувала була на якийсь час у поезії “пророцтва і бунту”, а відтак знаменують повернення І.Франка – звісно, на вищому етапі світоглядної еволюції – до світлої віри в “божеськість” та “вічнії огнива духу” доби “романтичного ідеалізму”. Цікаво, що діалектика розвитку “філософської віри” в поезії “Мамо-природо!..”, так би мовити, в мініатюрі відображає головні етапи всієї світоглядної еволюції І.Франка: від наївної реліґійності “романтичного ідеалізму”, через період “бунту розуму” 80-х та “філософії зневіри” й “болю існування” 90-х років – до обґрунтування “влади творчого духа” в “Мойсеї” і “Semper tiro”. Франкова ж поетична філософія мистецтва узагальнюється у вірші “Школа поета” – притчі про долю й покликання митця, у творчому процесі якого діалектично взаємодіють любов і страждання, журба й іронія. Філософські мотиви збірки “Із днів журби”, таким чином, є своєрідним ліричним “прологом” до Франкового “філософсько-поетичного синтезу” (О.Білецький) доби “Мойсея” й “Semper tiro”.

2.4. Кристалізація поетичної філософії І.Франка в ліриці “Semper tiro”

Міряти філософічність окремих збірок письменника – справа невдячна. Кожна з них філософічна по-своєму, і щоразу ця філософічність інакша. Та все ж філософічно найглибшою і найціліснішою слід, мабуть, визнати книгу “Semper tiro” (1906), де скристалізований екзистенційний досвід поета-мислителя. Причому не тільки його етичний кодекс, як у “Моєму Ізмарагді”, а й кодекс естетичний та національно-історіософська концепція. У період “влади творчого духа” (П.Филипович) поетична творчість І.Франка тяжіє до філософічного спокою, душевної рівноваги, інтелектуальної насиченості, ненав’язливого дидактизму. Активізується звертання до мудрості віків, закодованої у слові, передусім, художньому; поглиблюється проникнення у смислові глибини інтертексту світової культури, причому ориґінальність переосмислення “старих тем” (“вже читаного”, “вже писаного”, “вже пережитого”, – за Р.Бартом) у ліриці “Semper tiro” значно вища, порівняно з “Моїм Ізмарагдом”. Дуже часто поет обертає ідеї першотворів “à rebours”, полемізуючи зі своїми попередниками і формулюючи таким чином власну філософію буття. Тип взаємин автора й читача тут уже не “вчитель – учень”, а “учень – учень”: обидва вони – вічні учні у високій школі життя й мистецтва. Філософська проблематика книги охоплює питання сутності й призначення мистецтва, сенсу творчості (“Semper tiro”, “Сонет”, “Моєму читачеві”), етичного вдосконалення людської натури, своєрідної духовної “євгеніки” (тексти циклу “Із книги Кааф”), місця й ролі людини взагалі й митця зокрема у національно-суспільному житті та вселюдській історії (“Конкістадори”, більшість творів “На старі теми”). Домінантою ж загального розуміння людини, мистецтва, нації виступає, без сумніву, любов як визначальний екзистенціал людського буття, у всій її багатоіпостасності: любов до жінки, любов до людей, любов до Батьківщини, любов до правди, любов до краси мистецтва та ін.

У книзі “Semper tiro” (насамперед у перших трьох її творах) найповніший вияв знайшла Франкова “адорація штуки” – обожнення творчої сили мистецтва, зокрема поетичного, звеличення його онтологічної самоцінності й нескінченності, усвідомлення діалогічної сутності художньої комунікації. Центральна ідея тогочасної Франкової поетичної філософії мистецтва: поезія – це чарівний лік-панацея на духовні хвороби особистості й нації, спроможний не тільки полегшити їхні страждання, а й “вздоровити” їх, уберегти від “сирітства духового”. Своєрідною антитезою “занепадницьким” настроям епохи fin de siècle виступає активістська філософія чину “Конкістадорів”, які, наснажені ідеєю поступу, немовби відроджують до життя “каменярські” настрої, долаючи їхній скорботний фаталізм. У циклі “На старі теми”, що постав унаслідок новаторського переосмислення біблійних та староруських епіграфів-кодів, пропагується ясна й прозора національна етика, народжена з діалектики сорому і гідності, сумніву і віри. Ліричний суб’єкт циклу нещадно викриває вади української ментальності, тавруючи зраду, духовне рабство, національний розбрат, осмислює в історіософській площині історичні шляхи України впродовж багатьох століть, усвідомлює націотворчу роль власного поетичного слова та пророчого покликання, іронічно полемізує з примітивно-вульґарними й хитромудро-“фарисейськими” реліґійними й моральними уявленнями. Франкова ж “Книга Кааф”, у якій виразнішають дидактичні й риторичні прикмети поетичної рефлексії, становить своєрідний філософсько-етичний підсумок збірки, наснажений ідеєю всеобіймаючої любові. Апологетика духовних вартостей, ідеал правдивої, щирої гуманності, відмінної од псевдолюдяності “богословів”, реабілітація людської тілесності, голосу плоті, прагнення до чуттєвої насолоди (зокрема еротичної), засудження показного аскетизму, обґрунтування необхідності виважено-філософічного ставлення до життя sub specie aete itatis (зокрема, й до народної (не)вдячності), усвідомлення трагізму власної місії та творчої незреалізованості, звеличення сили людського слова, поетична “філософія серця” – такий діапазон світоглядної проблематики циклу, в якому універсалізуються Франкові художньо-філософські концепції поета й поезії, людини й суспільства, любові й обов’язку. Поетична філософія “Semper tiro”, в основі якої лежить культ любові і творчості як найвищих проявів людської духовності, – своєрідне повернення до “філософської віри” доби “романтичного ідеалізму” на новому рівні світоглядно-естетичного розвитку. Це квінтесенція життєтворчого досвіду І.Франка як поета-мислителя, поета філософської рефлексії, концентрація й кристалізація його духовних пошуків.

У “Висновках” підсумовано й узагальнено основні результати дослідження, його провідні ідеї й інтерпретаційні знахідки.

У дисертації концептуально осмислено ідейно-естетичний розвиток філософської лірики І.Франка в аспекті діалектичного саморозгортання поетичної рефлексії (на матеріалі збірок останнього десятиліття ХІХ – початку ХХ століть: “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper tiro”). Злам ХІХ-ХХ століть для І.Франка – не лише пора глибокої й тривалої екзистенційної кризи, пов’язаної з численними прикрими подіями й тяжкими життєвими випробуваннями, а й доба інтенсивних духовно-світоглядних пошуків і трансформацій, драматичного осягнення життєвої мудрості, коли буремний дух “вічного революцйонера”, за висловом М.Зерова, “одстоюється нарешті в сосудах гуманності і філософічного спокою”. Той “філософічний спокій” найвиразніше відбився в морально-дидактичній поезії “Мого Ізмарагду” та розважливих історіо- й культурософських рефлексіях “Semper tiro”, натомість екзистенційно-кризова “філософія болю існування” (В.Корнійчук) знайшла яскравий художній вияв у “ліричній драмі” “Зів’яле листя” та збірці “Із днів журби”.

Дослідження Франкової філософської лірики засвідчило її широкий проблемний діапазон, жанрову поліфонію, помітну ідейно-художню еволюцію, а водночас – і принципову єдність, тяглість, спадкоємність окремих етапів цієї еволюції. Кожна з аналізованих поетичних збірок має неповторну художньо-філософську “фізіономію”, визначену як суто поетикальними, стильовими якостями (ранньомодерністські тенденції “Зів’ялого листя”, тонко стилізований “неомедієвізм” “Мого Ізмарагду”, філософсько-психологічний імпресіонізм “Із днів журби”, неокласичні й неоромантичні риси “Semper tiro”), так і ідейно-проблемними домінантами (діалектика еросу й танатосу у філософському “сюжеті” “ліричної драми”; морально-філософська апологія мудрості, праведності і любові у власне “ізмарагдових” творах; переорієнтація “філософської віри” “днів журби” із зовнішнього, соціального й матеріального світу на внутрішній світ особистості, мікрокосм нетлінної людської душі; “адорація штуки”, усвідомлення високого призначення митця-пророка, історіо-, націо- й культурософська спрямованість лірики “влади творчого духа”). Та в сумі вони творять цілісний філософсько-поетичний світ високого ідеалізму, повний віри в людину і людяність, примат духу над матерією, перемогу добра над злом. Діалектика духовного розвитку І.Франка, метаморфоз його “філософської віри” виразно (хоча й художньо опосередковано) відображена у філософській ліриці аналізованих поетичних книг.

Філософсько-лірична рефлексія І.Франка функціонувала й у вигляді дидактичної пропаганди готових, вже віднайдених і наперед визначених істин-ідей, і як живий, творчий, непрогнозований пошук цих істин у процесі творення поетичного тексту. Ці два типи рефлексії, дидактичний та евристичний, разом витворюють смисловий космос Франкової філософської лірики. І якщо в “Паренетіконах” і “Притчах” “Мого Ізмарагду” переважає перший тип поетичного філософування, “поезія відповідей”, то, скажімо, в циклі “В плен-ері” збірки “Із днів журби” ці відповіді народжуються у драматичному процесі духовних пошуків і вагань, щоб у свою чергу спонукати суб’єкта до постановки нових світоглядних запитань. У кожному разі, філо­софська лірика І.Франка переважно тяжіла не стільки до формально-логізо­ваних способів художнього вираження, скільки до різних форм художньої умовності (поетичних алегорій, символів, емблем, художніх міфологем – на кшталт міфологеми “смерті на шляху” – тощо). Та назагал треба визнати, що лірика ця переважно семантично прозора, відкрита до розуміння, її образна “закодованість” рідко стає на перешкоді філософській інтерпретації.

Дослідження дало змогу спростувати низку рецептивних та інтерпретативних стереотипів у тлумаченні окремих художніх явищ та постаті Франка загалом (на жаль, і досі здебільшого панівних і вельми живучих). Зокрема, критично переосмислюються усталені дотепер уявлення про “ліричну драму” “Зів’яле листя” як явище самої лишень інтимної лірики, чистої поезії чуття, що безпосередньо виражає авторську суб’єктивність; про композиційну й художньо-концептуальну нецілісність, еклектичність “Мого Ізмарагду”; про суцільно песимістичну, безпросвітну тональність збірки “Із днів журби”. Рішуче спростовуються науково некоректні спроби використання окремих текстів чи навіть уривків поетичних творів І.Франка як ілюстрацій його “філософського матеріалізму”, “войовничого атеїзму”, “наукового соціалізму” тощо без урахування питомо естетичного, часто – рольового характеру цих творів (напр., “Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..”). Таким чином, здійснюється дефальсифікація Франкової поезії.

Попри те, що філософська лірика І.Франка як герменевтичний феномен відкрита до численних культурних впливів і повсякчас діалогізує з найрізноманітнішими філософськими, реліґійними й естетичними концепціями (орфізмом, неоплатонізмом, християнством, буддизмом, брахманізмом, середньовічним містицизмом, романтичним ідеалізмом, позитивізмом, утопійним соціалізмом, громадівством, “філософією життя”, навіть екзистенціалізмом, психоаналізом, інтуїтивізмом та ін.), її ідейний зміст не може бути зведений (редукований) до жодної з них. Усі ці впливи, засвоєні, заломлені й переосмислені у творчій індивідуальності письменника, не здобули панівного, визначального становища в його світогляді, перетопившись і трансформувавшись ув ориґінальну, власне франківську поетичну філософію – “франкізм”, за визначенням І.Денисюка.

Дослідження засвідчило питому, багаторівневу діалектичність філософсько-поетичних пошуків письменника, що виявляється і в постійній змінності, пристрасному динамізмі його творчої еволюції, і в увазі до основоположних буттєвих антиномій, і в складній взаємодії емоційно-інтуїтивних та раціонально-логічних чинників художнього пізнання, і в драматизмі й поліваріантності власне художньої кристалізації інтелектуальних відкриттів митця-мислителя, і в діалектиці запитань та відповідей, іманентному діалогізмі художньої свідомості, іноді доведеному до небезпечної межі внутрішнього роздвоєння, і в повсякчасному змаганні ліричного суб’єкта (а ра­зом із тим і самого автора) до внутрішньої цілості, гармонійності, прагненні до осягнення світоглядного й екзистенційного синтезу в ідеалі “цілого чоловіка”.

Діалектика поетичної рефлексії у філософській ліриці І.Франка на всіх етапах її розвитку – жвава, життєпружна, гостроконфліктна стихія саморуху логосу й ейдосу, динамічного саморозгортання світоглядних сенсів у розмаїті образні форми, породжена кардинальними буттєвими суперечностями. На кожному етапі еволюції цього метажанрового різновиду ліричної творчості митця можна виокремити домінантну образно-смислову опозицію, котра немовби становить головний “нерв”, стрижневу маґістраль філософсько-поетичного розмислу. Так, кризовий період “болю існування” та “щиролюдської моральності” як цілість описується метафорою “зцілення недужого духу” (опозиція “здоровий” – “хворий”), причому роль основних сюжетотворчих конфліктів виконують антитези “ерос – танатос” (“Зів’яле листя”), “суще – належне” (“Мій Ізмарагд”), “сумнів – віра” (“Із днів журби”). Філософська поезія доби “Semper tiro” зосереджена навколо дилеми “вічного” і “тлінного”. Утім, у загальному підсумку всі ці фундаментальні опозиції зводяться до універсальної діалектики ідеального і реального. Цей “незніманний” (у геґелівському сенсі), константний світоглядний антагонізм інкарнується у розлогих паралельних рядах символів і концептів. Відтак ціла філософсько-лірична (й ширше – філософсько-поетична) творчість І.Франка постає як ґрандіозне, втілюване в різних формах і на різних рівнях художності сказання-притча про ненастанні борсання людського духу межи “чоловіцтвом” і “звірством”, животворним подихом Весни і смертоносним “ледяним вітром” Зими, “темним” Агріманом й Ормуздом “ясним, молодим”, Білим і Чорним демонами, ангелом Жизні та ангелом Смерті, “темним демоном пустині” Азазелем і всесильним Єговою, – зрештою, межи Богом і Дияволом.

Метажанровий синтез філософічності та ліричності сприяв поглибленню ідейного змісту Франкової поетичної творчості, універсалізації її проблематики, новаторським трансформаціям поетики. Саме тому Франко-лірик відіграв визначну роль в інтелектуалізації (у тім числі й філософізації) українського письменства зламу ХІХ-ХХ ст., продовживши й розвинувши традиції своїх попередників у сфері “поезії думки” – Г.Сковороди, М.Костомарова, Т.Шевченка, П.Куліша, Я.Щоголева, а водночас і заклавши підвалини філософсько-поетичного мислення наступників.