СПОВІДАЛЬНО-МОЛИТОВНІ МОТИВИ В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ (генеза, типологія, ідіостилі) : Исповедально-МОЛИТВЕННЫЕ МОТИВЫ В УКРАИНСКОЙ классической литературе (генезис, типология, Идиостиль)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено стан її вивчення, визначено об’єкт, мету й основні завдання, теоретичні та методологічні засади, наукову новизну і практичне значення роботи.

Перший розділ – „Молитвоцентричний текст: джерела, особливості функціонування в українському духовно-мистецькому просторі”. Становлення й розвиток молитвоцентричного тексту охоплює ключові моменти формування європейської культури: поряд зі статусом найважливішого елемента християнського віровчення, молитва-сповідь має і світський статус. Сповідь у літературі – текст, де оповідь ведеться переважно від першої особи, де наратор розкриває найпотаємніші глибини власного духовного життя, психіки, прагнучи збагнути „остаточні істини” про себе і світ. Деякі автори прямо називають свої твори „Сповідь”, визначаючи цим граничну відвертість – власну чи персонажа. Переважно мірою сповідальними є щоденники, автобіографії, романи в листах тощо.

Підрозділ 1.1. – „Генеза українського молитвоцентричного тексту: теоретико-методологічні аспекти”. В історико-літературному плані це питання вже певною мірою вивчене, що підтверджується посиланням на праці І.Франка, М.Возняка, Д.Чижевського, О.Мишанича, І.Качуровського, М.Кодака, Д.Наливайка, В.Антофійчука, І.Бетко, Т.Бовсунівської, П.Білоуса, Т.Салиги, В.Сулими, а також на систематичне видання наукового збірника „Біблія і культура”, вихід відповідних  антологій.

У теоретико-методологічному плані на часі ґрунтовні узагальнення матеріалу, його структурування, вивчення генології тощо. Певні здобутки є й тут. У дисертації проаналізовано жанрову систематику, здійснену, зокрема, І.Качуровським, П.Білоусом, В.Лєпахіним.

На думку Т.Бовсунівської, такі сакральні жанрові протоформи, як молитва, псалом, сповідь, заповіт, бесіда, повчання, одкровення, видіння, диво, похвала, осанна та ін., сформовані, з одного боку, під впливом Святого Письма і давньоукраїнської художньої традиції, з другого – російської „слізної молитви” та світової, переважно середньовічної традиції. Як видається, сюди варто додати й наші латино- та польськомовні джерела. Д.Чижевський відносить молитву до літератури практичного призначення, що існувала вже за доби монументального стилю. Ще глибше, з магічної колективної обрядовості дохристиянської доби, виводить питомі джерела молитви М.Грушевський, виділивши у своїй фундаментальній „Історії української літератури” рубрику „Молитви і закляття”. Молитовність та сповідальність вельми продуктивно виражались у фольклорі. Тут здебільшого спостерігаємо звернення до природних сил та явищ. У жанровому аспекті це переважно замовляння, закляття, доброзичення та інші художні структури, що мають риторичний синтаксис і прохальні мотиви. З часом ці жанри модифікуються, втрачаючи зв’язки з колективною обрядовістю. Склад давніх молитов, заклять і замовлянь дуже розмаїтий. М.Грушевський підкреслює, що в нашім словеснім репертуарі більшість їх уже має християнську „закраску”, а сучасна дослідниця українських замовлянь Марина Новикова говорить про їх амбівалентність, двовірну природу дитинного мислення, притаманного і творчим особистостям.

Найближче до фольклору стоїть „Слово про Ігорів похід”. Тут є чимало жанрових ознак замовлянь і молитов, що наближають його до фольклорного метажанру. Художнє світобачення у „Слові...”, як і у фольклорі, зумовлене і теоцентризмом, хоча християнська космогонія тут поступається елементам дохристиянських уявлень. Маємо взаємопроникнення реального і сакрального, незрiдка ледве вловний перехід від зримого, оприявненого до ірреального. Чітке розмежування профанного і сакрального світу спостерігаємо у християнський період. Саме на ту пору вже й формально фіксуються жанрові ознаки молитви.

Підрозділ 1.2. – „Молитва сакральна і літературна: генологія”. У міру інтенсивного запровадження християнства відбувається рецепція культових поетичних жанрів. І.Франко вбачав початки духовної поезії у перекладних та оригінальних канонах, піснях і сказаннях на церковні й апокрифічні мотиви. Зразки молитви та характеристики її різновидів – благання, прохання, подяки, як і „антимолитви” – є й безпосередньо в Біблії. У давньоруському перекладі молитва набувала таких ритмічних ознак, що їх можна було б порівняти з сучасним верлібром. У літургійному богослужінні вона підпорядковувалася певній мелодиці.

У підрозділі проаналізовано анонімне „Сказання про Бориса і Гліба” та його переробку Нестором, а також Іларіонове „Слово про Закон і Благодать”, „Моління Данила Затворника”, Києво-Печерський патерик із погляду еволюції молитвоцентричного тексту в його різновидах (власне молитва, сповідь, бесіда, повчання, похвала, одкровення, діалог з Богом) та стилістичної палітри для передачі внутрішнього світу, психологічних станів.

 На формування жанру віршованої молитви великий вплив справили псалтирні вірші. Їх активна рецепція відбувалася завдяки переспівам народними мовами в Україні, Білорусі, Польщі. Московська церковна ортодоксія визнавала лише церковнослов’янський варіант перекладу, посиливши з XVI ст. і утиски щодо пісень та інших народних розваг. Спрага на світську та духовну пісню втамовувалася переважно завдяки польським і українським зразкам народної та книжної силабічної лірики. Так постають сприятливі умови для розвитку індивідуальної літературної молитви (К.Транквіліон-Ставровецький, Д.Туптало, С.Полоцький та ін.).

Що ж до генологічної природи молитвоцентричного тексту, то в ньому чи не найбільше виявляються такі ліричні первини, як медитація і сугестія. Завдяки тому, що лірична поезія була частиною ритуальної дії, молитовність і сповідальність стали важливими компонентами лірики як літературного роду та ліризму як одного з видів емоційної тональності. Наявність молитовних і, вужче, сповідальних мотивів є цілком можливою, навіть необхідною для всіх трьох родів, як і міжродових утворень.

Другий  розділ – „Молитовність і сповідальність як мотив і лейтмотив: ейдологія, іконіка, хронотоп” – присвячено з’ясуванню та обґрунтуванню термінологічних і часопросторових координат об’єкта дослідження.

2.1. – „Мотив і лейтмотив: термінологічно-поняттєва кореляція”. Діахронний аналіз термінологічної еволюції, пов’язаної з поняттями міф, фабула, сюжет, мотив, дає підстави зробити висновок, що сучасне розуміння мотиву не має чіткої теоретичної визначеності, а це призводить не лише до різноаспектного застосування терміна, а й до його розмивання, ототожнення з поняттями проблема, тема, образ-символ тощо. У дисертації обґрунтовано доцільність тлумачення терміна мотив з огляду на його історичну еволюцію: а) як найдрібнішої частки сюжету; б) як неосновної теми. Це викликає необхідність вдаватися й до терміна лейтмотив, маючи на увазі таке варіювання та контрапункт мотивів, коли початково неосновні теми, себто мотиви, стають провідними, себто лейтмотивами.

2.2. – Часопросторова організація ліричного переживання в молитвоцентричному художньому тексті”. У стані моління та душевного просвітління людина прагне сягнути абсолютного плану буття. “Самовиповідання” суб’єкта, маючи переважно гомогенний характер, розпросторюється в трансцендентний вимір. Діапазон переживань у цей момент може охоплювати широкий спектр (здивування, тривога, сумнів, сподівання на очищення від гріха тощо), однак часопросторові координати модифікуються відповідно до того, як вони сприймаються й моделюються у синкретичному потоці світовідчуття, що долає шлях від земного до трансцендентного, координуючись із космічним буттям. Так постає ефект симбіозу видимої об’єктивності адресанта (прийомом ущільненого хронотопу сакралізуються його минуле й теперішнє) із позірною суб’єктивністю світобачення (самоаналіз, осмислення власного буття). Коли реалізується не лише трансцендентне спілкування людини з Богом, а й заглиблення її у сферу особистісних переживань, маємо відхід від автентичного змісту сакрального молитовного тексту. Натомість адресант переживає екзистенційний стан самозаглиблення й самоаналізу, катарсису.

Іноді українські автори вдаються не лише до християнської символіки, а й до опорних знаків інших культур (Т.Шевченко, „Мені здається, я не знаю...”, В.Стус, „За читанням Ясунарі Кавабати”). Але й тут часопросторові координати несуть духовну та морально-етичну семантику.

Третій  розділ – „Естетичні й поетологічні домінанти сповідального слова українських класиків: типологія, ідіостилі” – присвячено аналізу втілення молитовно-сповідальних мотивів у текстах українських класиків під кутом зору дихотомії спільне/особливе. У підрозділі  3.1. „Методологічні принципи герменевтичного підходу” обґрунтовано дослідницькі позиції в розв’язанні проблеми аналізу та інтерпретації. У літературознавчій герменевтиці традиційно центральною є проблема адекватного тлумачення текстів, яку можна звести до антиподів: недопустимість накидання особистих уявлень і навпаки – активний вияв індивідуальності тлумача. У чистому вигляді ці екстреми знаходять хіба що декларативне втілення, тоді як спроби нових і нових тлумачень тривають, знаходячи межі як у первинному тексті, так і в дослідницьких можливостях.

 Сучасна герменевтична свобода, мовний релятивізм, відкритість інтерпретаційного дискурсу, “тексту-письма” (Ю.Крістева), є можливими лише завдяки наявності “тексту-читання”, авторської конструкції. Дослідник має право творити на основі чужого тексту власний, та все ж вихідним лишається художній текст, “текст-читання”. Будь-який аналіз, множинність тлумачень, інтертекстуальних зіставлень і прочитань мають сенс лише остільки, оскільки допомагають збагнути авторський синтез.

Задекларовані принципи конкретизовано в розгляді естетики й поетики сповідального слова окремих творчих індивідуальностей, виразних репрезентантів української класичної літератури.

3.2. – „Сповідально-молитовне слово Т.Шевченка”. Значна частина творів Т.Шевченка становить поетичні візії метафізичного плану. Ключ до їх розуміння – в усвідомленні екзистенційно-онтологічної сфери буття як окремої людини, так і нації загалом. Художнє чуття поета охоплює широкий спектр проблем трансцендентного характеру, що зумовило наявність широкої молитвоцентричної палітри як динамічної структури з розгалуженою системою модифікацій, підпорядкованих різноаспектним інтенціям: це й переспіви канонічних текстів (віршовані молитви з усталеними різновидами славослов’я, подяк, прохань), і жанрові підвиди індивідуально-поетичної молитви (медитація, „революційна” молитва, молитва-боріння тощо). Молитовність доходить апогею в творах патріотичної тематики, де сакралізується нація, що й надає їм євангельсько-релігійного пафосу. Утім, це не зовсім співвідноситься з канонічним християнством. Ідеться про наближення утверджуваних істин до абсолютних первин буття. У природі Шевченкового таланту превалює екзистенційне начало.

Міленарні візії розгортаються у мотив сподівання на господнє втручання в мирські справи окремої людини, світу, нації. У цьому сенсі варто говорити про два модуси художнього буття в релігійних текстах поета: реальний та ірреальний (візійний). Історіософські твори Т.Шевченка, перейняті оптимістичним пафосом, вірою в щасливу Україну, повсякчас кореспондують із біблійними текстами, як, приміром, „Давидові псалми”, „Подражаніє 11 псалму”, „Ісаія. Глава 35”, „Осія. Глава 14” та ін. Тому в тематичному спектрі молитвоцентричних текстів Т.Шевченка часто об’єктом звернень стають Бог і Україна водночас.

У поемах „Гайдамаки”, „Слепая”, „Гамалія”, „Тризна”, „Єретик”, „Кавказ”, „Сон” („Гори мої високії...”), „Невольник”, „Варнак”, „Неофіти”, „Марія” молитовне слово передає світовідчуття ліричного героя, а в багатьох випадках – це вияв побожності, духовності народу. Здебільшого до молитви вдаються у життєвій скруті, зі скаргами і проханнями про допомогу (найчастіше у поверненні на батьківщину та захисті від чужинців).

У ліричних віршах молитовний мотив стає лейтмотивом. Окрім трьох варіацій під загальною жанровою самоназвою „Молитва” та емоційно й тематично спорідненого з ними вірша „Тим неситим очам...”, сюди належать цикл „Псалми Давидові”, вірші „Мов за подушне, оступили...”, „Заросли шляхи тернами...”, „Лічу в неволі дні і ночі...”, „Мій Боже милий, знову лихо!..”, „Муза”, „Подражаніє 11 псалму”, „Гімн черничий”, „Світе ясний! Світе тихий!..” та ін. Ці твори синтезують бунтарські, протестантські пориви з проповіддю милосердя, братньої любові. Ідеї перемоги над національними ворогами підпорядковуються проханням про спасіння душі, допомогу в духовному зростанні, про дарування пророчого слова – не лише віщувати, а й благати, втішати, повчати. Зустрічаються й вірші з іронічним чи інвективним забарвленням молитовних мотивів. Так, у рольовій антимолитві „Гімн черничий” звучить негація аскези, у парадоксальній молитві „Світе ясний! Світе тихий!..” приниженим виявляється навіть ідеальний реципієнт, як і довколишній світ, зокрема український, що впродовж віків зазнає соціальної та національної несправедливості.

3.3. – „Модифікації молитовних мотивів у художній практиці П.Куліша”. Молитовні звернення поета своїм змістовим наповненням сягають не так релігійного, як світського життя, незрiдка функціонуючи в текстах із виразною соціальною чи філософською детермінацією. Емоційно-чуттєвий пафос, яким зазвичай вирізняються молитовні тексти, поступається перед дидактичним та інтелектуальним ідейно-емоційним тоном. Звернення до Бога як найвищої субстанції виразно трансформуються в апелювання до явищ матеріалізованих. Письменник був переконаний, що різні віросповідання – від язичницького до майбутнього позакультового – це розмаїті форми єдиних релігійних почуттів людини, відображення єдиної світобудови. Виводячи одвічну боротьбу духу любові і духу злоби, правди й неправди, художньо інтерпретуючи теми метафізичного характеру (час, вічність, кохання, смерть, доля та ін.), поет орієнтується на загальногуманістичні цінності.

Подібно до Т.Шевченка, П.Куліш продуктивно застосовує діалогічність. Незрідка дозволяє собі “сперечатися” із Всевишнім. У деяких творах Бог виступає хранителем і творцем гармонії. Він часто недоступний людському слухові, але відкритий поетові (“Я образ твій духовний восприємлю...”). У своєму наближенні до Бога (надземних висот, абсолютного начала) ліричний герой П.Куліша надзвичайно різний. Неоднаковим виступає і сам Всевишній, як і напрям релігійних мотивів у цілому. Через містичні елементи розкривається різний художній простір: від земного буття (найчастіше національного, подекуди – особистого) до надземного світу.

Чимало релігійних творів поета становлять собою взірець інтертексту – біблійних алюзій та ремінісценцій, прецедентних образів і мотивів, часом навіть прямих цитат (епіграфів, аплікацій) із пророчих книг („Псалтирна псальма”, „До рідного народу” та ін.). Багато з них нагадують своєрідну “лунакамеру” (Р.Барт), де адаптовано біблійні тексти, а від класичного жанру молитви лишаються формальні “знаки” (пряме звернення до Бога, емоційний темпоритм, релігійна лексика, риторика, архаїзація мовлення тощо). Поет часто відхиляється від жанру “чистої” молитви, зберігаючи лише її “упізнавані” прикмети. Незрідка вірші мають знижено-брутальні тональності (поруч із високою лексикою поет із певною стилістичною метою вводить і бурлескову).

Модифікації молитвоцентричного тексту поета зберегли питомо національні особливості жанрової матриці. У більшості випадків простежуємо духовно-емоційну хронотопну вертикаль. Звідси – й ключові слова-образи: “вись”, “крила”, “небо”. Характерним є введення архаїчної лексики, що створює фіктивну сакральну атмосферу (“блаженний”, “всемогущество”, “животворящий”).

Домінантними у молитвоцентричному літературному тексті були й лишаються сповідальні мотиви, що переходять у лейтмотиви. У творчості П.Куліша вони представлені не досить рясно, репрезентуючи рефлективний вияв найзаповітніших думок і почувань ліричного героя, звіряння душі Богові (вірш “На сповіді”). Прикметною особливістю є наявність виразно сатиричних політичних вкраплень. Інтимно-сповідальними інтонаціями перейнято велику кількість різножанрових творів поета (“До Тараса”, “З Підгір’я”, “Одвідини” та ін.).

Природною сферою ліричної сповіді є любовна тематика, переведена у сферу трансцендентності. Тут особистісні рефлексії зазвичай підносяться до рівня естетичної ідеї та вічних істин. Найчастіше молитва переростає в глибоке любовно-ліричне визнання. Саме ж почуття кохання викликає молитовні настрої (“Співатиму йому допоки віку...”).

Релігійні тексти П.Куліша репрезентують лише деякі мотивні групи. Вірш “Молитва природи” акумулює в собі й прохальні та сповідально-покаянні мотиви, і турботливість про світ і про себе, а також мотиви віри й сподівання на спасіння. У поетичній тканині тексту є кілька ключових слів, які слугують основою для розбудови образів. Найчастіше фігурує лексема “рятуй”, що перетворює прохальний мотив на лейтмотив.

Досить функціональним є жанровий різновид молитви-похвали (“Рай, “Стою один”, “До пекельного наплоду” та ін.). Частим явищем виступає діалог з Богом “на рівних”. Однак це не завжди дружнє (чи пієтетне) звернення. Бог у П.Куліша переважно не милосердний і добрий, а суворий і невблаганний. Тут письменник пішов своєрідним шляхом. Він рідко вдається до такого властивого для жанру молитви змістово-композиційного елемента, як славослов’я. У багатьох бідах народу (частково – й особистих) Куліш часто насмілювався звинувачувати саме Всевишнього.

3.4. – „Еволюція естетичних домінант в автопсихологічному дискурсі Івана Франка”. Проблема стосунків письменника з релігією ще за його життя стала клю­човою у франкознавстві. У ранній поезії домінують романтичні традиції осмислення релігійних мотивів, тем національної й індивідуальної свободи, альтруїзму, культу мучеництва задля вищої ідеї („Божеське в людськім дусі”, „Хрест”, „Хрест Чигиринський”, „Христос і хрест” та ін.). Далі настає аналітично-критичний період у підході до релігійних, зокрема й молитовних мотивів і самої релігії з позицій позитивістської філософії. Вивчаючи основні світові релігії, І.Франко помічає багато алогізмів щодо питань сотворіння світу, раю, спокути, існування Бога та потойбічного царства, тлумачить їх як перешкоди поступові людської думки й свободи, а Бог стає в нього синонімом світської влади чи й політичного насилля. Найважливіші твори цього періоду – „Товаришам з тюрми”, „Рубач”, „Ех nihilo”. Наступний етап – заглиблення у вічні питання місця людини у своєму часі та довкіллі, сенсу існування, шляхів самореалізації „цілого чоловіка”.

Ліричний герой поем через внутрішній діалог із самим собою приходить до ідеї самоздійснення в єднанні чуття й знання. Боги є втіленням ідеалів, що рухають людину до вищої самореалізації, яка залежить від того, чи зуміє вона піднестись над буденним. Франкові герої стають такими в похилому віці, після важкої боротьби з умовностями й самими собою, перемагаючи зневіру чи моральну відстороненість („Смерть Каїна”, „Легенда про Пілата”, „Іван Вишенський”, „Мойсей”).

Завершальний етап осмислення релігійної тематики знайшов художнє втілення у сповідальній поемі „Страшний суд”, пронизаній і тонким гумором та сатирою. Франко відкидає як примітивну „антропоморфічну” доктрину, так і ортодоксальне тлумачення останнього суду, Божої справедливості й потойбічного людського щастя. Перша половина твору – діалог ліричного героя з Богом – написана в іронічному ключі, друга – у серйозному, навіть урочистому, що дає підстави визначити жанровий різновид поеми як іронічно-езотерична сповідь. Тут маємо той випадок, коли мотив сповіді переростає у лейтмотив твору. Ліричний герой-„підсудний” перелічує й пояснює свої провини та гріхи, бо ж зазнав усього, чим живе суєтна людина, шукаючи сенс існування. Зокрема й критицизму та скептицизму щодо релігійних питань. Але, як виявляється, це було Божим планом, який він виконав. Герой відмовляється від Божої ласки, бо ж, на його думку, і в раю не буде спокою від тих, що не давали йому жити на землі. Поема закінчується апофеозом просвітлення і „нірвани” через осягнення духовної єдності з Богом. Очевидно, таке прозріння ліричного героя  великою мірою можна проектувати й на підсумкову позицію власне автора в його діяльних змаганнях за „поступ, щастя й волю”.

Проблема духовного простору актуалізується у зв’язку з виразною конфронтаційною диспозицією того чи того автора щодо дегуманізаційних процесів. Про це йдеться у підрозділі 3.5. – „Сповідальне слово і духовний простір особи Василя Стефаника”. Проза письменника становить собою важливий етап духовної індивідуалізації як власне автора, так і українського народу загалом. Він зумів досягти дивовижного синтезу національних первин із загальнолюдськими, реалістичного зображення з експресіоністичним вираженням.

Стефаникові герої тяжіють до катарсису, до морального очищення. Невипадково домінантою його психологізму стає проблема гріха й спокути. У межових ситуаціях – а кожна новела – це перебування персонажа в екзистенційній ситуації вибору (радше – безвиході) та пошуку втрачених смислів – вони завжди на шляху звільнення від гріха, духовного самооновлення. Персонаж новели “Басараби” карається навіть за провини й гріхи своїх предків, у муках пізнаючи в собі існуюче зло, намагаючись очистити душу через внутрішньо-монологічне сповідальне слово. Для нього сумління – то “кара над усіма карами”, що спонукає  виконати присуд над собою, звільнитися від гріха, отже – очистити душу.

Світ новелістики В.Стефаника позірно гомогенний, що відбиває неподільну відданість письменника “мужикові”. Про моральнісну, універсальну предметність психологізму, засадничо важливого для ідіостилю, свідчить і багато сповідальних листів письменника. Стефаників “туск” відрефлексовується у монолог-сповідь, монолог-плач, “монолог-ієреміаду” (М.Грицюта). Це і монолог Івана на хрестинах біля вмираючої дружини (“Кленові листки”), і сповідь Дідуха перед від’їздом до Канади (“Камінний хрест”), й одкровення старого наймита (“Палій”) та ін.

У текстах новеліста рідко зустрічаємо традиційного оповідача. Сприймаючи та відтворюючи світ крізь призму психології своїх персонажів, автор переважно ігнорує об’єктивований виклад подій. Його герой говорить, волає в світ про свої і людські кривди. Основною формою психологізації є сповідальне слово героя, добровільно висловлене чи добуте силоміць. Персонажі до певної міри приречені на муки і страждання. Їхня сутність відповідає моделі героя експресіоністського тексту. Часом це має психічно тяжкі наслідки (“Новина”, “Гріх”).

Духовний простір В.Стефаника параметризований такими морально-етичними категоріями, як правда, совість, любов. Його герої живуть вірою в Бога, яка для них є важливою мірою духовності. Герой новели “Сини” Максим після богохульства молиться як глибоко віруюча людина.

Сповідальне слово в текстах В.Стефаника асоціюється з безпосереднім зверненням до Бога. Незрідка це різкий монолог, у якому втрачаються атрибути молитовності. Автор веде діалог із Всевишнім на паритетних основах, відверто не боячись господнього гніву. Однак у Стефаникових сповідях – не лише звернення до Бога. Його герої моляться, сповідаються, зізнаються, каються, шукають “понаддобра” і “понадправди”, благають ласки прощення за провини в інших людей, навіть у себе самих. Відтак сповідальне слово в наративній структурі текстів формується в основному на внутрішньо-монологічних засадах.

Можна виділити два типи сповіді у Стефаника. Перший передбачає ліричне звернення до Іншого, до світу, до уявного співбесідника (ілюзія опонента). У такому разі герой не завжди сподівається на відпущення гріхів. Другий тип становить собою монологічну сповідь “самому собі”, звіт перед власним сумлінням. Так зникає обов’язковість дидактизму, знецінюється традиційне відпущення гріхів Іншим. Однак сповідальні інтонації зберегли мотив морального (почасти – й політично-національного) самоутвердження особистості (“Сини”). На передній план виходить мотив спокути, стаючи лейтмотивом (“Скін”). Усе ж у деяких новелах збережено релігійний пафос, котрий, однак, не завжди корелює з християнським есхатологічним текстом (“Марія”).

Невеликий за обсягом корпус новел вирізняється рідкісною художньою об’ємністю завдяки своїй багаторівневій структурі. Така специфіка ідіостилю письменника відкриває перед інтерпретатором широкі (проте аж ніяк не діаметрально протилежні) можливості в потрактуванні структурно-функціональних рівнів його системогенези.

Досить тривалий час вітчизняне літературознавство відносило творчість В. Стефаника лише до реалізму. Нині деякі дослідники трактують його уже як лише експресіоніста, що призводить до викривлених трактувань конкретних текстів (як-от новели „Новина”). Письменник синтезує і реалізм, і символізм, і експресіонізм, лишаючись неповторним у своєму сповідальному слові.

У Висновках узагальнено основні результати дослідження.

Феномен молитви та, ширше, молитвоцентричного тексту, куди входять і мотиви сповідальності, закономірно постає у духовному просторі як відгук на духовну, онтологічну й аксіологічну потребу людини в пошуках дороги до Бога, істини, а також і до самої себе, до морально-етичного та психологічного самоосягнення. Сповідальність як один із найістотніших аспектів молитви й молитовності пройшла свою еволюцію у взаємодії слова сакрального і художнього і набула універсального характеру, що дає підстави вважати її архетипом чуттєво-мислительного дискурсу. На ґрунті цього архетипу розгортаються й ключові як із погляду релігійного досвіду, так і з погляду психології художньої творчості дилеми – сповіді й каяття та сповіді й проповіді (або сповіді-як-повчання).

Ставши однією з найдавніших (поряд із фольклором) форм художнього вираження, молитва у своїй еволюції набула позачасового значення. Будучи транспективним і схильним до нескінченного повторення засобом духовно-естетичного осягнення світу і всесвіту, космічного універсуму, Божого задуму і людської долі, молитва як жанр художньої літератури пройшла доволі складну й тривалу еволюцію – від фольклорних заклять, замовлянь, добозичень до синтетичних текстів сакрального зразка пори Київської Русі (оригінальних та перекладних), до різноманітних генологічних модифікацій доби романтизму та наступних, коли особливо інтенсивно означились її жанрові константи й домінанти. Паралельно збагачується і мотивна та сповідальна палітра, що перемандровує й до інших жанрів, витворюючи силове поле молитвоцентричнтого тексту.

Константою молитви як жанру виступає символічність. Формальні чинники художньої реалізації – канонічність, специфічна ритмічна структура, наскрізна риторика, лексичні повтори, діалогічність, елементи  поклоніння, сакралізація віри, архаїзація мовлення, елегійність змісту тощо.

На відміну від молитви сакральної, що має чітку градацію та канонізацію, молитва літературна і, ширше, молитвоцентричний текст можуть виражати більш розмаїтий та індивідуалізований спектр емоційно-мислительних станів, що робить цей текст надбанням не лише лірики, а й інших  літературних родів. За всіх різнотлумачень, ключовими поняттями, що визначають генологічні константи молитовної ситуації та молитвоцентричного тексту, є безпосередні звернення до вищих сил зі славослов’ям, подякою, благанням, проханням.     

Ще в давньоукраїнській літературі постала єдність ідеологічних та морально-етичних засад у молитвоцентричному тексті. У пізніші часи у зв’язку з національно-визвольними змаганнями українського народу в церковно-молитовні тексти проникають героїчні мотиви, ідея ж славлення Бога незрідка співіснує з ідеєю славлення народу, держави, вождя.

Аналіз молитвоцентричних текстів літератури Київської Русі виявляє такі їх типодиференційні ознаки: „зовнішня” проблемність, тотальна підпорядкованість ідеологічній меті, високий рівень репродукування молитовних мотивів, що зазвичай виконують роль організуючих механізмів сюжетно-образної системи текстів, обов’язковість певної структурної схеми, зверненість до літературного (біблійного) або ж культурно-історичного джерела, активне використання компіляції (цитати, ремінісценції, аплікації) як важливого прийому компонування художнього матеріалу, наявність „подвійного” світу (профанного і сакрального). Дещо новим стає введення діалогу героя з Богом та прагнення Божого втручання. Цей концепт в українській класичній літературі породить комплекс „бездіяльного Бога”. Наростання його семантики переросте в „погрозу Богові”. Усі ці твори тематично заанґажовані та естетично зумовлені суспільним і літературним етикетом історичної доби. Водночас кожен із них у жанровому аспекті був самобутньою формою художнього творення.

Хронотоп переживання ліричного героя в молитвоцентричному тексті організується так, що “самовиповідання” суб’єкта, маючи переважно гомогенний характер, розпросторюється в трансцендентний вимір, координуючись із космічним буттям. Цей хронотоп осягнутий як шлях до високих істин, маркований емоційно й піднесений у ранг Абсолютного. Тут просторові координати набувають морально-етичної семантики. Молитовне слово стає акумулянтом енергетичного стану, прихованим чинником дії, символом синергійності, переживання виходу за рамки звичних для людини меж тіла й Еґо. У молінні реалізується не лише трансцендентне спілкування людини з Богом, а й заглиблення її у сферу особистісних переживань. Адресант перебуває в екзистенційному стані самозаглиблення й самоаналізу. Він виступає своєрідним медіатором між опозиційними полюсами і силовими лініями: верх/низ (високе/нице), небо/безодня, світло/морок, добро/зло, правда/кривда, біле/чорне, глибина/поверховість.

Художній простір української класичної літератури насичений молитовно-сповідальними мотивами, що зумовлено духовними потребами епохи та інваріантною світомоделюючою парадигмою кожного автора, як і загальною мистецькою традицією, національною та світовою. Художні твори молитовно-сповідальної структури характеризуються широким генологічним спектром, різними композиційно-смисловими елементами, однак тяжіють до спільного морально-етичного та естетичного ядра, становлячи в певному розумінні цілісне явище.

На  основі  аналізу  репрезентативного  матеріалу  з’ясовано змістові  константи сповідального психологізму (зосередженість на духовності  особи, її  внутрішньому  світі,  свідомо  культивований  індивідуалізм,  ліризм  як  вияв почуттєвості, певна риторичність, що подекуди межує з деміургізмом, трибунністю); досліджено композиційно-семантичні аспекти сповідальності (каяття, клятва, вдячність, славослов’я та ін.). Об’єкти  сповідальних  звернень – Бог (Господь, Всевишній), Мати Божа, рідше – Христос,  дохристиянські й античні боги) та різні вияви емоційно-психічних станів ліричного суб’єкта в момент молитви-сповіді.

Художнє осмислення молитовної ситуації не передбачає дотримання всіх канонів ритуальної молитви. Наше розуміння молитвоцентричного тексту та застосування в ньому молитовно-сповідальних мотивів і лейтмотивів знімає питання жорсткої жанрової догматизації.

На функціонуванні молитвоцентричного тексту в українській літературі нового часу позначився відчутний процес її всебічної інтелектуалізації, розширення естетичних та пізнавальних можливостей.

Наслідуючи традицію Г.Сковороди, Т.Шевченко значно розширив продуктивні можливості молитвоцентричного тексту як динамічної структури з розгалуженою системою модифікацій, підпорядкованих різноплановим авторським інтенціям. Поет досить часто вдавався до сповідально-молитовних мотивів, які незрiдка ставали лейтмотивами найбільш вистражданих творів. А їх часом „єретичне” чи полемічне звучання перегукується з ідеологією та поетикою Просвітництва; синтез бунтарських, революційних настроїв із проповіддю християнського милосердя та братньої любові супроводжується протестантським пафосом осуду лицемірного святенництва, ритуальних пишнот візантійщини на тлі поневірянь простолюду і, отже, духом своїм якраз і відповідає християнським ідеалам рівності, любові, добротворення.

В окремих випадках молитовне слово Шевченка втілює властивий романтичному світосприйняттю еклектизм у поєднанні античної та біблійної символіки, синтезує вияв містичних почуттів з оптимістичною вірою в можливість бодай у віддаленому майбутньому національної та соціальної справедливості. У цілому ж усю його творчість можна розглядати як розгорнену молитву-метафору.

Зберігаючи зв’язок зі своїм первісним значенням, сповідь як одне із семи християнських таїнств, вимагала від людини повної щирості, прагнення позбавити душу від гріхів, очищення й каяття. З часом, проникаючи в художню літературу, сповідь набуває виразно дидактичних відтінків. Разом із тим вона стає засобом морального самоствердження особистості. Усі ці риси протожанрової форми молитви-сповіді є і в окремих текстах П.Куліша.

На формування Кулішевої традиції творчої адаптації біблійно-молитовного тексту, як і традиції всієї романтичної поезії, великою мірою вплинули літургійні джерела православ’я та релігійна давньоукраїнська література. Незрідка об’єктами його медитацій стають Бог і створений ним Всесвіт. Бог виступає хранителем і творцем гармонії. Він часто недоступний людському слухові, але відкритий поетові. У своєму наближенні до Бога (надземних висот, абсолютного начала) ліричний герой надзвичайно різний. Неоднаковим виступає в кожному конкретному випадку і сам Всевишній, як і напрям релігійних мотивів у цілому.

У поетичному слові П.Куліша молитовні звернення своїм змістовим наповненням сягають не так релігійного, як світського життя, часто функціонуючи в текстах із виразною соціальною чи філософською детермінацією. Поет репрезентує позаінституційне наближення до абсолютних начал буття, орієнтується на гуманістичні цінності. У багатьох випадках дозволяє собі „сперечатися” із Всевишнім.

На функціонуванні молитвоцентричного тексту позначився також процес інтелектуалізації української поезій шевченківської пори, розширення її естетичних та пізнавальних можливостей. Це зумовило й структурні зміни в генологічній системі релігійних текстів. П.Куліш поєднує інтуїтивно-чуттєве й раціональне начало. Такий симбіоз зумовив медитативну й містичну модифікації молитвоцентричного тексту. Отже, поет свідомо відходив від основних жанрових ознак класичної молитви. Його твори цього спрямування становлять собою цілком самостійні й оригінальні художньо-естетичні структури.           

І.Франко пройшов еволюцію релігійного світосприймання від романтичного захоплення – через бунт і критичний аналіз – до розуміння онтологічних основ буття, які в самій людині та її єдності з вищим промислом Божим. Роздуми над одвічними питаннями буття приводять його до потреби „самовиправдання” і аргументації своєї діяльності на благо народу, утвердження ідеалів, що не суперечать засадничим принципам християнства. Він лиш не визнає тих, що узурпували собі право говорити від імені Бога. Обирає для себе гуманізм, просвіту, культуру, демократію, невсипущу працю. У значною мірою підсумковій і майже не аналізованій нашим літературознавством поемі «Страшний суд», написаній на схилі літ, поет відтворив діалектичний шлях самопізнання. Тут маємо саме той випадок, коли мотив сповіді переростає у лейтмотив твору.

У цій поемі ліричний герой і висповідався перед Всевишнім та власним сумлінням, і, порушивши болючу проблему пізнання через віру й любов та, з другого боку, через манівці сцієнтизму, осмислив її як непростий, драматичний шлях пошуків душевної рівноваги та духовного просвітління й преображення у процесі людського осягнення істини й гармонії.

Проза В.Стефаника синтезує національні первини з загальнолюдськими, реалістичне зображення з експресіоністичним вираженням. Домінантою його психологічного аналізу стає проблема гріха й спокути. Стефаникові герої тяжіють до катарсису, до морального очищення. У межових ситуаціях вони завжди на шляху звільнення від гріха, духовного самооновлення. Людина сама себе карає за вчинену провину, спокутує її перед іншими людьми, перед світом, перед собою. Це зумовило домінування в мотивній структурі текстів сповідальності як основного шляху звільнення від гріха.

Принципи нарації та характеротворення у прозі В.Стефаника визначила “монодетермінантна персонологія” (М.Кодак), яка корелює зі сповідально-монологічним мовленням. Сповідальні лейтмотиви та молитовні мотиви, що зближені аж до нероздільності, зазвичай не мають односпрямованої генези. Ритуально-церковна лектура, жанри давньої слов’янської писемності не стають для письменника визначальним джерелом сповідальності, тим паче – основою поетики молитвоцентричного тексту. Ці параметри новел і прозових ліричних мініатюр доволі часто продукуються духовним простором особи митця.

Дослідження генези, еволюції та особливостей функціонування молитви сакральної і літературної в українському духовно-мистецькому просторі, вивчення іконіки, ейдології, хронотопа молитовності та сповідальності як мотивів і лейтмотивів у текстах українських класиків з погляду їх естетичних та поетологічних домінант підтверджує, що споконвічно синкретичний характер суб’єктної організації молитвоцентричного тексту передбачає в його межах наявність стосунків як по „горизонталі” (автор – герой – реципієнт), так і по „вертикалі”  („нададресат”,  Бог). І якщо спочатку цей хрестоподібний суб’єктний синкретизм був очевидним, то згодом він трансформувався у численні рефлексійні явища, оскільки художнє осмислення молитовно-сповідальних ситуацій несумісне з догматичною ортодоксальністю. Але завдяки збереженню пам’яті сакрального прототипу модифікаційні зміни проливають світло на глибинні художні інтенції митця, психологію творчості, на етико-естетичний вектор еволюції у контексті національної, європейської та світової літератури і культури.