| Краткое содержание: | В розділі І “Міфічно-релігійні образи: гендерний аспект” здійснено огляд культурологічних концепцій і наукових шкіл, які вивчали міф протягом останніх століть.
Очевидна або ж прихована наявність міфологічних елементів (образів, сюжетів, мотивів тощо) у мистецьких творах різних націй та епох є постійною, так само як неперервною є увага науковців до феномену міфу. Теоретичне осмислення присутності міфології в людській культурі породило величезну кількість філософських, антропологічних, психологічних, соціологічних, лінгвістичних, літературознавчих концепцій і теорій, чимало з яких є актуальними й перспективними в наш час.
Інтерес до міфів посилився в епоху Відродження. Гуманісти доби Ренесансу трактували міфологію як втілення прагнень і пристрастей людини в її розвитку. Підтримувалася антична традиція алегоричного тлумачення міфу.
18 сторіччя продемонструвало приклади неоднозначних підходів до вивчення міфів. З одного боку, з’являються перші спроби порівняння та системного осмислення міфології: “Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями давніх часів” Ж.В.Лафіто (1724), “Основи нової науки” Дж.Віко (1725). З іншого – спостерігається зневажливе ставлення просвітників (Вольтер, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро) до міфу як до чогось примітивного, що виникло в результаті невігластва, ошукування, забобонів, та такого, що втратило свою актуальність, зужитого.
Німецький філософ І.Г.Гердер вбачав у міфології багате джерело мудрості й поезії. Саме цей учений у своїх поглядах на міф продемонстрував перехід від Просвітництва до романтизму.
Епоха романтизму створила філософію міфу як завершену й цілісну систему поглядів, утвердила інтерес до етнонаціональних (поганських), християнської, античної, орієнтальних міфологій. Одним із перших мислителів цієї доби, хто поставився до міфології як до предмету наукового пізнання, був німецький філософ Ф.Шеллінг. Учений заперечив трактування міфу як примітивної, атавістичної форми людської свідомості. Він запропонував власну концепцію: історичний розвиток народів можна пояснювати з позицій міфології, бо саме міфологія допомагає зрозуміти душу народу, його історичну долю. Вона виступає в якості “свідомості народу-індивіда”, що виокремлює його з-поміж інших, дозволяє встановити його самототожність.
На початку 19 сторіччя в Німеччині виник напрям у фольклористиці та літературознавстві під назвою Міфологічна школа, котрий спирався на естетику Ф.Шеллінга та братів Шлегелів. Відомими представниками Міфологічної школи були брати Вільгельм та Якоб Грімм. Продовжуючи традиції Ф.Шеллінга, вони представили міф не лише як найдавнішу форму людської творчості, але й в якості одного з найяскравіших феноменів прояву національного духу. У праці “Німецька міфологія” (1835) Я.Грімм реабілітує й адорує роль національної міфології, при цьому не забуваючи про її типологічну близькість з міфологіями інших народів світу. Міфологічна школа поширилась у багатьох європейських країнах. В Україні її впливу зазнали М.Костомаров (“Славянская мифология”, 1847), Яків Головацький (“Очерк славянского баснословия или мифологии”, 1860), І.Нечуй-Левицький (“Світогляд українського народу”, 1876). М.Костомаров і Я.Головацький дослідили основні аспекти язичницьких вірувань, подали імена поганських богів, описали ворожбитство, віщування, народні свята.
Користувався досвідом Міфологічної школи й О.Потебня. Він визнав міф одним із ключових понять розвитку словесної творчості. Міфічне мислення, на думку О.Потебні, є джерелом наукового пізнання, тоді як неміфічне – лише суб’єктивним засобом пізнання. Чим первісніше мислення, тим воно апріорніше. Оскільки головним і первісним знаряддям міфічного мислення є мова, то і значення останньої вчений вважав неоціненним. Таким чином О.Потебня заперечував відому теорію Макса Мюллера про міфологію як “хворобу мови”, згідно якої міф вважали побічним продуктом у процесі розвитку мови, своєрідною недугою людського духу, причини якої полягають у роздвоєності мови на сутнісну (предметну) та метафоричну природу.
У другій половині 19 та на початку 20 століть створюються позитивістські доктрини міфу. У першій половині 20 сторіччя питання походження міфу досліджували представники психоаналітичної школи, заснованої З.Фрейдом. Ґенезу міфів австрійський учений тісно пов’язував зі снами та афективними станами. Аналізуючи клінічний досвід, З.Фрейд зауважив символічний характер людських сновидінь. Міф для вченого – крок, що дозволяє індивідууму викристалізуватися з натовпу, заявити власне ego. Методологію З.Фрейда поглибив, надавши їй універсального змісту, його учень і послідовник К.Г.Юнг. Пов’язуючи міфи з підсвідомим, він звів загальний характер людської фантазії до колективних підсвідомих символів – архетипів, що є первинними образами уявлень про світ і організовуючими та структуруючими свідомість основами.
Психологічна інтерпретація міфу утвердила думку про здатність прадавніх форм культури відроджуватися в кожному людському індивідуумі.
Специфіку міфологічного мислення досліджував німецький філософ Ернст Кассірер. Саме він заклав основи символічної теорії міфу, котра виявилася альтернативною до психоаналізу. У тритомній праці “Філософія символічних форм” (1923-1929) основною категорією людської культури визнається символ. Людину як родову істоту визначає саме схильність до мислення символами, тож історія культури – це історія символічних форм.
Міф не відображає, але створює альтернативний простір – буття в символі. Отже, міфічне буття не можна визнати похідним, воно самодостатнє й цілком здатне змагатися з тим, що називають об’єктивним світом.
Французький антрополог Клод Леві-Строс започаткував структуралістську теорію міфу. Сукупність опозиційних комбінацій-структур учений вважав номінальним матеріалом для творення міфів. Проте з цієї сукупності лише незначна частка матеріалу користується попитом. Відбираючи потрібне, людина створює нові опозиції, трансформуючи існуючу знакову систему. Цей принцип бриколажу К.Леві-Строса дедалі частіше визнають основоположним у сучасній культурі.
Американська порівняльно-міфологічна школа (Дж.Кемпбелл, М.Еліаде), засади котрої склалися в 40-60-их роках 20ст., узагальнила і систематизувала досвід попередників про універсальність, сакральність міфу, мобільність міфологічного мислення, символічну форму міфу, його основні функції.
Найвищим досягненням американської міфокритики вважають працю Нортропа Фрая “Анатомія критики” (1957). Учений спробував сформулювати єдиний “координуючий принцип”, що дав би змогу осмислити по-новому історію світової літератури, адекватно систематизувати її від найдавніших часів до модернізму. Н.Фрай не ігнорує індивідуальне в поетиці. Саме індивідуальна структура, якою є твір, несе в собі прагнення до комунікації. Письменник, шукаючи стабільних структур, без користування якими він не може стати учасником літературної комунікації, вдається до випробуваних архетипів – міфів. Міф, на думку вченого, завжди становив і становить надалі інтегральний елемент літератури. Він забезпечує кодовий сенс літературному творові, але не обмежує письменника в індивідуальній модуляції “першообразу”. Таким чином, уся література може бути визнана зреконструйованою – зміщеною міфологією. Саме у площині такого ”зміщування” слід шукати ознаки оригінальності художнього творіння.
Українське міфознавство теж має свою історію і своїх відомих дослідників. Окрім М.Костомарова, О.Потебні, Я.Головацького, І.Нечуя-Левицького, в ряду тих, хто вивчав окремі аспекти міфологічного світогляду,жанри фольклору з міфологічними елементами, можна назвати А.Свидницького, В.Гнатюка, І.Франка, В.Дашкевича, Ф.Колессу, ін.
Наприкінці 20ст. в українському літературознавстві з’явилися праці Г.Грабовича, О.Забужко, В.Нарівської, Т.Мейзерської, ін.., виконані із застосуванням архетипної критики. Ці дослідження засвідчили продуктивність міфокритики у розробці нової концепції української літератури.
На основі вивчення вказаних праць в дисертації сформована теорія і методи аналізу літературних текстів. Зокрема, в першому розділі детально розглядаються закладені у всіх міфологіях світу гендерні параметри архетипної образності.
Архетипи, присутні як у східних, так і в західних міфологіях, дають можливість встановити їхнє первинне понятійне наповнення, простежити процес розширення асоціативних функцій праобразів, хід зосередження навколо них однотипних, створення мегаобразів із ознаками чоловічого та жіночого начал.
Один із архетипів – носій жіночого начала Земля. Її первинні ознаки: “темна, каламутна” (має глибинну суть, незрозуміла, потребує розгадки, осягнення); “сира”, “оточена водою” (символізує мінливість, плинність); “мертва” (статична, консервативна) без життєдайного чоловічого начала, за умови взаємодії з ним – здатна до репродукції. Земля – традиційний символ смерті. Оскільки життя – мить, а смерть таїть у собі вічність, в образі Землі втілюється початок нового, досконалого.
Наступна (найближча) модифікація образу – Місяць (Ніч). У міфах Місяць (жіноче начало) вступає в шлюб із Сонцем (чоловіче начало). Щоправда, інколи відбувається інверсія гендерних ролей. Звідси – і традиційні (постійні) епітети: “місяцелика“, “сонцесяйний” тощо, і використання космічно-планетарних об’єктів у ролі художніх образів – носіїв гендерних значень. Подібна метаморфоза надає образу – репрезентанту жіночого начала відтінки, з одного боку, таємничості, інколи – зловісності, з іншого – ліричності, м’якості, ніжності.
У творенні мегаобразу – втілення жіночого начала – беруть участь предметні деталі матеріального світу, представники флори, фауни. Однак “мешканці повітря” – комахи, птахи, як правило, несуть у собі ознаки чоловічого начала. Варто згадати традиційні для східної (арабської, перської, індійської тощо) поезії бінарні опозиції, котрі часто називають літературними кліше: соловей (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало), джміль (чоловіче начало) і жасмин (жіноче начало), соловей (чоловіче начало) і лотос (жіноче начало), жайвір (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало) і т. п.
Архетип Неба (чоловіче начало) пов’язаний із повітряною (небесною) стихією. У духовному сенсі повітря, вітер – засоби передачі вищої істини.
Образ – репрезентант чоловічого начала втілює в собі формуючу, координуючу енергію, силу, дію. Первинна модифікація архетипу: Небо – Сонце – День.
Серед зооморфних міфічних адекватів гендерних начал найчастіше зустрічаємо змію і бика, генетично пов’язаних із архетипами Землі і Неба.
Внаслідок узагальнення міфічних образів, які репрезентують чоловіче і жіноче начало світу, вироблено концепцію, яка використовується авторкою при дослідженні художніх текстів української літератури.
І. Ознаки чоловічого та жіночого начал, започатковані у давніх міфологіях і релігіях, виявляють як бінарну опозиційність, так і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження. Риси фемінності і маскулінності:
 Жіноче начало Чоловіче начало
1. Генетично пов’язане з 1. Генетично пов’язане з
архетипами Землі, Води. архетипами Неба, Вогню.
2. Незріле, дитинне. 2. Зріле, доросле, мужнє.
3. Хворобливе, зовні слабке, 3. Здорове, сильне.
але наділене внутрішньою
силою.
4. Химерне, примхливе. 4. Чітке, виважене.
5. Підсвідоме, умовне, 5. Усвідомлене, логічне,
фантасмагоричне, раціональне, передбачуване,
непрогнозоване, об’єктивне.
ірраціональне, суб’єктивне.
6. Статичне, пасивне, 6. Активне, діяльне,
споглядальне, мирне, агресивне, революційне.
консервативне.
7. Залежне, сприйнятливе, 7. Суверенне у володінні незавершене, здатне до всіма якостями та відтворення в новій якості. можливостями,
самодостатнє.
8. Первинне. 8. Похідне.
В образах і маскулінного, і фемінного типу простежується і дещо спільне: трансцендентність (як основна умова руху, поступу, розвитку, еволюції) та абівалентність (суперечливе, “роздвоєне” емоційне, семантичне навантаження, залежно від контексту, авторської концепції тощо).
Названі ознаки, об’єктивувавшись у художніх образах, активно функціонують у літературних творах: протиставляються, взаємодіють, стаючи джерелом численних мотивів.
Парадигми жіночого й чоловічого начал у східних міфологіях, релігіях в основному аналогічні гендерним парадигмам генетично з ними споріднених західних.
У східній традиції (індійський тантризм, арабський суфізм, даосизм) домінуючим є пошук гармонії між фемінним і маскулінним. Орієнтальні міфи, літературні твори, що їх започатковано на міфологічній основі, сповідують інтегральне поєднання полярностей для пізнання істини й відчуття вищої радості, апологують дуалізм світу.
Західна (європейська) традиція ґрунтується на принциповому протиставленні гендерних начал. Названу непримиренну опозиційність відображають класичні міфи давніх греків і давніх римлян. Парадоксальним є те, що генетичну спорідненість античного мистецтва зі східним важко заперечити. Після того, як науковці Європи (Німеччини) відкрили одну із найдревніших орієнтальних пам’яток філософії й міфології – індійські веди, така спорідненість стала очевидною. Взаємозаперечуюча опозиційність (антиномія), нерівноправність чоловіка і жінки є раритетною парадигмою культури патріархального суспільства, а не міфологічно-релігійним каноном. У даному випадку західна міфічно-релігійна традиція зазнала суттєвого деструктивного впливу культурної догми.
Виділені гендерні особливості міфічних образів, названу специфіку їх взаємодії можна спостерігати в творах інших жанрів наступних літературних епох.
В ІІ розділі дисертації “Гендерний принцип творення мотивів української літератури: східна традиція” досліджується творчість українських письменників на рівні гендерно забарвлених образів. У багатьох східних народів первісним образом – носієм жіночого начала була вода (рідина, сльози). Саме її вважали джерелом життя. У найдавніших космогонічних міфах народів Міжріччя (Шумер, Акада), Єгипту, Індії, ін. ця матерія, поєднавшись із початковою субстанцією чоловічої статі – Вогнем, породила на світ Землю й усе живе на ній, і Небо. Величезне значення водної стихії узасадничене в міфологіях різних народів, а згодом і у філософських працях: вода започатковує життя, вогонь народжує культуру.
В розділі детально розглядаються архетипні образи води (в розмаїтті її репрезентантів: водних стихій, дощу, роси, снігу, льоду, паморозі, сліз тощо) та вогню у творчості Т.Г.Шевченка, Лесі Українки, І.Я.Франка, В.Ю.Свідзинського, Ліни Костенко, зіставляються з відповідними образами східних, західних, слов‘янської міфологій.
Вода – стихія то гармонійна, то несподівано мінлива та неспокійна, така ж некерована, як і людська підсвідомість, стала джерелом божественного натхнення. Давні українці покровителькою мистецтва визнали надзвичайно шановану (її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва) богиню води і родючості Мокошу (Макош, Водяницю, Царицю Води), яка була ще й заступницею вагітних і породілей. А давньоіндійські міфи змальовували подорожі на водяному птахові богині мистецтва Сарасваті з її чоловіком Брахмою. Ім’я Сарасваті носить також один із священних потоків у Давній Індії, котрий, згідно ведам, “спадає з гір в океан“. Частина імені богині “Сарас“ означає “рідина“. Це слово маркує все, що тече: людську мову, думку чи, власне, воду. Лише у давніх греків Музи, згідно патріархальній доктрині, підпорядковані чоловічому божеству – Аполлону, котрий, однак, водив танки з дочками Зевса і Мнемосини “на схилах лісистого Гелікону, там, де таємничо дзюрчать священні води джерела Гіппокрени, і на високому Парнасі, біля чистих вод Кастильського джерела”. Отже, і в античному світі саме воду вважали своєрідним джерелом натхнення, і не випадково Муза набула свого часу жіночої іпостасі. Величезне значення водної стихії узасадничене в міфологіях різних народів, а згодом і у філософських працях: вода започатковує життя, вогонь народжує культуру.
Поєднання творчості з жіночністю, материнством, водою підтвердили відомі психологи та етнологи 20ст.
Вивчаючи Шевченкову художню концепцію творчості й митця, дослідники зауважують нахил Кобзаря до вираження світоглядних начал через розкриття сутності фемінного. Не безпідставним було й судження О.Забужко про ототожнення поета з певним жіночим архетипом на засадах психоаналізу З.Фрейда. Справді, жіноча тема в творчості Т.Г.Шевченка була настільки вагомою, що навіть останнім “співрозмовником” автора стала “великомучениця кума” та “сусідонька убога”, увібравши як фемінне начало, так і глибинну абстракцію Музи й України.
В першу чергу жіночий виток творчої особистості Кобзаря, на думку М.Моклиці, позначається архетипом сліз (води).
Посилена увага Т.Г.Шевченка до цієї первісної матерії жіночої статі засвідчує зв’язок із найдавнішими – архетипними силами. А гіперчутливою до дії цих сил особу роблять надзвичайно великі фізичні й психічні навантаження. Має значення і вік митця. За спостереженнями К.Г.Юнга, представник чоловічої статі приблизно до сорока років має більше запасів чоловічої субстанції, тоді, коли після сорока жіноча субстанція може виявлятися значно активніше від чоловічої. У людини творчої це дає про себе знати у формі “жіночих” архетипних образів.
Свідомість митця повертає до образів, старших за історичну людину й даних їй від народження з найдревніших часів. Уся повнота життя, на думку Юнга, доступна тому, хто перебуває у злагоді з найдревнішими символами, хто здатний узгодити, збалансувати мислення з першообразами підсвідомого.
Вода (найчастіше в іпостасі Дніпра – річки, що стала національним символом українців,) неодноразово виступає джерелом творчого натхнення Шевченка. Треба зазначити, що у словнику слов’янської міфології Дніпро антропоморфно втілено в образі саме жінки з іменем Непра Королівна.
У поемі “Сліпий” автор посилає за світ “немощну” свою думу “зцілющої й живущої // Води пошукати”. Саме та вода здатна засвітити в його хаті “огонь чистий”. А золотокрила Муза в однойменному вірші “мов живущою водою” окропила душу поета, що прагне волі й правди.
У процесі плекання митця, вважає Кобзар, беруть участь й інші прадавні чинники фемінного: смерть, що об’єктивувалася в образі одинокої могили посеред поля; невиразність, розмитість (“туман сивий”); таємничість (“чари”).
Свої щемливі плачі-вірші, що якнайкраще репрезентують жіночий виток душі поета, Т.Г.Шевченко часто адресує дівчатам, сподіваючись на те, що вони єдині в силі до кінця зрозуміти, пізнати серцем як істину його слова, так і його природну чуттєвість.
Твори Кобзаря виповнені гарячої любові до України в її численних жіночих іпостасях: “безталанної вдови”, “неньки”, “удови-небоги”, “бездітної вдовиці”. А найвищі поетові ідеали теж втілено в образи жіночого роду: Воля, Правда, Істина, Свобода, Любов.
Під час спостереження за “вогненно-крицевим”, енергійним, мужнім словом палкої апологетки прометеїзму Лесі Українки, зауважується, що в багатьох випадках поетеса генезис своєї творчості пов’язує з водою (сльозою). Джерелом її мінорного словоспіву виступає традиційно жіночий розпачливо-сумний виразник печалі, втоми і навіть безсилля – плач, що місцями переходить у ридання.
Мажорну пісню творить непередбачувана й заворожуюче-таємнича, сильна та безстрашна морська хвиля – переможниця, що здатна не лише втамувати печаль, але й примирити одвічні антагони: темне і блискуче, сонце і безодню, добро і зло.
Морю уподібнюється пісня і за своїми різноманітними зображально-виражальними функціями, і за здатністю поєднати, синтезувати численні протиріччя в єдиному художньому цілому: море допомагає розкрити і надзвичайно сильну особистість митця, і безстрашність та деяку категоричність його музи.
Свідоме чи неусвідомлене звернення Лесі Українки до жіночого начала (в тому числі й до його первісного образу - водної стихії) надавало її голосу глашатая і трибуна, поета боротьби то витончено-гармонійного, то інтимно-зворушливого звучання. Це, в свою чергу, дозволяло поетесі називати себе ліриком excellence.
У міфічному шлюбі Води (жіноче начало) й Вогню (чоловіче начало) народився мотив кохання світової літератури. Культи богинь любові (шумерської Інанни (Іштар), єгипетської Ізіди, давньослов’янської Лади, ін.) неодмінно пов’язували з названими стихіями. Єгиптяни вшановували Ізіду на початку червня, в пору літнього сонцестояння. Вважали, що саме тоді богиня оплакувала Озіріса, - і життєдайна волога починала переповнювати береги Нілу. Ізіду називали покровителькою морів і річок.
Свято Лади відбувалося, коли танув сніг, – і під сонячним промінням з’являлася вода.
Володаркою сонця й дощу була в пантеонах арабів Сирійської пустелі Аплат – жіноча паралель Аллаха, котру ототожнювали з Афродітою, Венерою.
Міфи започаткували широке використання вогню й води в якості основи любовно-еротичної метафорики та символіки літературних творів.
Простежуючи ці образи в творах українських письменників, можна отримати картину гендерних домінант творчості і водночас відшукати найглибші витоки східної чи західної традиції.
Вибіркове дослідження не об’єднаних хронологічними рамками, параметрами творчого методу, напряму чи стильової течії творів української літератури показало, що особливості гендерних начал, узасадничені в міфологіях світу, повсякчас відтворюються в механізмах людської свідомості як етноментальна категорія. Цей процес знаходить формальне відображення в художніх образах (маємо приклади як свідомої (ремінесценції), так і неусвідомленої (алюзії) рецепції.
Пріоритет конструктивізму східної традиції вищеназваного взаємовпливу гендерних адекватів, що їй властива органічна сприйнятливість окремішності кожної зі статей, розуміння важливості цієї відмінності в онтологічному процесі взаємодоповнення й народження нової сутності, відіграв провідну роль у творенні численних мотивів української літератури. З-поміж них виокремлюються мотиви безсмертя, воскресіння (відродження), максимальної самореалізації, творчості, кохання, буттєвої гармонії.
У розділі ІІІ “Гендерна інтенсивність і проблема західного індивідуалізму” творчість українських письменників Т.Г.Шевченка, М.В.Гоголя, І.Я.Франка, Лесі Українки, П.Тичини, Є.Маланюка, М.Бажана, О.Забужко досліджується в аспекті прояву гендерної опозиційності на рівні образної структури їхніх творів. Неоднозначним, суперечливим, емоційно забарвленим для дослідників є питання гендерної інтенсивності, що розглядає специфіку функціонування двох гендерних начал: гармонійної (конструктивної) взаємодії і деструктивної протидії з властивим їй домінуванням однієї статі. При цьому дефініції: андроцентричність (маскуліноцентричність), патріархальність номінують загальновизнане в психології, соціології, культурології, лінгвістиці, літературознавстві положення про пріоритет чоловічої статі. Гіноцентричність (феміноцентричність), матріархальність – аспекти актуалізації жіночого.
Домінування одного із гендерних начал є основою такого характерного для Заходу явища, як індивідуалізм у численних його проявах: втеча, мандри, бунт, боротьба, злочин, ненависть, мізантропія тощо. Діахронний порівняльний аналіз презентованих відомих творів української літератури показав, що у висвітленні онтологічної проблеми індивідуалізму, відчуження письменники активно залучають гендерні образи в усій парадигмі їхніх традиційних адекватів, відтворюючи специфіку їхньої взаємодії (гендерну інтенсивність). Відслідковуються взірці показу деструктивності західної традиції домінування маскулінного. У маскуліноцентричності вбачається одна з вагомих причин індивідуальних, національних, загальнобуттєвих трагедій. Водночас в дослідженні доводиться теза: в сучасній українській літературі актуалізується відроджуюча та об’єднуюча сила жіночого начала, яке посилює зв’язок між людьми, їх рівність, отже знову дається взнаки східна традиція.
У “Висновках” йдеться про те, що аналіз східних і західних міфологій та релігій дав змогу виокремити парадигми фемінного і маскулінного в українській літературі. Ці чинники виявляють як бінарну опозиційність, так і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження.
Із актуалізацією на образному рівні жіночого начала в українській літературі пов’язане функціонування мотивів воскресіння, відродження, оновлення, творчості, максимальної самореалізації. Взаємодія художніх адекватів фемінного і маскулінного народжує мотиви кохання, гармонії буття.
Мотиви, витворені за участю гендерних чинників, увиразнюють шлях становлення української самосвідомості, основ культури, духовності. Вони передають особливості національного мислення: прагнень, устремлінь, ідеалів, що зазвичай корелюють традиційні східні властивості: гармонія зі світом; ідея безсмертя (одвічне оновлення життя, що передбачає “теодицею” смерті); подолання світової роз’єднаності, апологія всепланетарної соборності; жага повноти буття; синтез протиріч; подолання розірваності з минулим, зняття колізії між сучасним і архаїчним світовідчуттями тощо.
Безперечно, відома максима “Ex Orient lux” була сприйнята українською культурою у найширшому розумінні, бо саме зі Сходу, як і від матері, коли розглядати проблему у гендерному ракурсі, пішли найбільш могутні імпульси життя народів.
Західна традиція домінування чоловічого начала сприяє висвітленню в українській літературі проблеми індивідуалізму, зокрема, таких наслідків цього онтологічного явища, як: доведений до абсурду антропоцентризм; атрофія об’єднавчих духовних функцій; відчуження в усіх його різновидах; розрив між ідеалом та реальністю; дисоціація між нормами та їх виконанням тощо.
В основі української етно-культурної ідентичності чітко прозирає сплетіння східних і західних впливів. |
