| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито стан вивчення даної проблеми, визначено мету й завдання роботи, її новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів.
У першому розділі – “Шевченко і концепція ідеальної людини в прозі європейського Просвітництва” – окреслюється коло літературних інтересів письменника, висвітлюється своєрідність Шевченкової інтерпретації західноєвропейської просвітницької концепції ідеальної людини, з’ясовуються складові його ідеалу людини, що містить трансформовані ідеї європейського Просвітництва з потужним наповненням національними літературними традиціями й християнською мораллю. Відзначається, що при всіх можливих впливах чи залежностях від сучасної Шевченкові прози (української, західноєвропейської, російської) його повістям притаманна ціла низка оригінальних жанрово-стильових та ідейно-естетичних рис.
Через синтезування різних формально-структурних й ідейно-філософських парадигм проза Шевченка виявляє одночасне співіснування елементів різних естетичних систем – класицизму, просвітницького реалізму, сентименталізму і романтизму. Це передусім увага до морально-етичної проблематики у її максималістських вимірах, до людини в нерозривній єдності соціального, морального, етичного й психологічного аспектів. Виходячи з просвітницьких ідей, письменник розглядав людину як істоту наскрізь соціальну, мораль і поведінка якої визначаються тим суспільним середовищем, у якому вона перебуває.
Шевченко був широко обізнаний із творами західноєвропейських просвітителів – Д.Дефо, Дж.Свіфта, С.Річардсона, Монтеск’є, Вольтера, Ф.Шіллера, Й.-В.Гете та ін. У повістях, а також Щоденнику і листах виявляються різні форми рецепції їхньої творчості: цитування, використання мотивів, образів, популяризація творів через введення їх як об’єктів літературного зацікавлення позитивних персонажів у повістях. Простежується певна закономірність у зверненні Шевченка до творчості того чи іншого письменника-просвітителя, суть якої полягає у спорідненості світоглядних і художніх домінант. Так, у творчості Д.Дефо, зокрема в романі “Робінзон Крузо”, письменника приваблювали органічне поєднання авантюрного начала з документальністю, традицій мемуарного жанру з рисами філософської притчі, а також виразний дидактизм, які тією чи іншою мірою виявляються і в Шевченковій прозі.
Досить часто у повістях Шевченка згадуються романи Ч.Діккенса, увага до творчості якого викликана певною близькістю концепцій світу й людини, значною мірою наділених просвітительськими рисами. Так, Ч.Діккенс у романах “Пригоди Олівера Твіста”, “Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі” і ”Девід Копперфілд” поглиблює критику буржуазного суспільства, звертається до питання про взаємини особи й соціального середовища. У долях центральних персонажів цих романів, об’єднаних спільною ідейною проблематикою, принципами розгортання сюжету й побудованих у формі життєпису героя (Олівера Твіста, Ніколаса Ніклбі та Девіда Копперфілда), письменник узагальнив долі багатьох знедолених. Структура цих творів нагадує формулу чарівної казки або різдвяної історії, з її “добротворцями”, “злотворцями”, “помічниками”, “жертвами”, обов’язковим щасливим фіналом. Подібна фабула використовується й Шевченком у повістях “Наймичка”, “Музыкант”, і особливо у “Близнецах”. У ролі “помічників” у романах Діккенса виступають добрі буржуа – багатий джентльмен, який “випадково” виявляється родичем Олівера (“Олівер Твіст”), або брати-філантропи Чірібл в “Ніколасі Ніклбі”. У Шевченка таку роль виконують заможні хуторяни, що виховують дітей покриток (“Наймичка”, “Близнецы”) або допомагають героєві звільнитися з кріпацтва (“Музыкант”).
Просвітницька антитеза приводить до того, що соціальні конфлікти, які реально визначають благополуччя чи нещастя персонажів, у Діккенса в результаті знімаються, поступаючись місцем утопічно-просвітницькому розв’язанню колізії. Добро, за письменником, перемагає зло, тому носіями добра є різні люди, незалежно від їхнього соціального становища. Схожа позиція і в повістях Шевченка, більшість яких має щасливий фінал: зло в усіх його проявах рухається до свого краху і зрештою торжествує справедливість. Більше того, багатоликий життєвий досвід не просто зафіксований у прозі Шевченка, а й підданий етичному аналізові. Це доповнює соціально-психологічну тематику повістей філософською: дає нове розуміння природи добра і зла, між якими не існує чітких меж. Вміння розрізнити їх не дається героям a priori, вони здобувають його тривалою і важкою працею, заслуговують стражданнями й доброчесністю. У творах Шевченка потужно звучить ідея християнського милосердя, ідея, що пронизує всю творчість письменника останніх років.
Але якщо в творах Діккенса, всупереч художній правді, герої (Олівер, Ніколас Ніклбі), незважаючи на згубний вплив середовища, залишаються такими ж чистими й піднесеними, як сама ідея добра, то Шевченко в повісті “Близнецы“ реалістично демонструє полярні результати впливу суспільного середовища на долі Саватія й Зосима.
“Історія молодої людини”, показана через призму власного життя автора – сюжет і автобіографічного роману Діккенса “Девід Копперфілд”, і повісті Шевченка “Художник”. Перед читачем постають різні “я” героя, що проходить стадії духовного зросту, на тлі розповіді про час. Таким чином твори постають як типи класичного роману (повісті) виховання, викликані потребою авторів поглибити філософсько-психологічне розуміння життя.
Пафос пізнання і підкорення природи, торжество вільної людської праці, розуму, енергії і волі до життя – ці риси героїв просвітницького реалізму імпонували і Шевченкові-письменникові, і Шевченкові-людині. Вони притаманні всім позитивним персонажам його повістей і є складовими авторської концепції ідеальної людини. Проте в образах персонажів просвітницького реалізму вчувався певний брак чуттєвості. Шевченко ж спрямовує творчі пошуки на площину сімейно-побутової психологічної прози. Добре знаючи творчість С.Річардсона, Г.Філдінга, Т.Смоллета, О.Голдсміта, Л.Стерна, Шевченко використовує їхній досвід створення різних типів сентиментальних героїв. Перший тип героя характеризується особливим етичним максималізмом – безкомпромісністю в поведінці, у вираженні своїх симпатій і антипатій, у неухильному дотриманні певних норм поведінки, моральних принципів (Никифор Сокира у “Близнецах”, Яким Туман у “Капитанше” та ін.). Цей тип героя зумовлений поєднанням культу почуттів з комплексом етичних норм. Другий тип – це герой, якому властивий внутрішній стоїцизм, міцність моральних принципів, а доля такого героя – конфлікт із середовищем як вияв протесту проти існуючих протиприродних норм, несумісних з природною сутністю і розумним порядком речей. Навіть у разі смерті такий герой одержує моральну перемогу (Кирило у повісті “Варнак”, Марія Тарасевич у “Музыканте”, Художник з однойменного твору).
Загалом, морально-етичний ідеал людини для Шевченка важив багато не лише як творчий принцип, як ідея, що скеровувала його творчу думку, а й як принцип життєвий. Так, герої оцінюються автором з погляду їх гуманізму; його ідеал людини – це переконаний християнин, добробут якого, зароблений власною працею, є джерелом допомоги бідним і страждаючим, а душа такої людини здатна до відчуття прекрасного як у житті, так і в мистецтві (повісті “Близнецы”, “Музыкант” та ін.).
Не оминули творчості Шевченка й ідеї Ж.-Ж.Руссо. Згідно вчення Руссо, головна причина людських страждань – суперечність між реальним становищем людини та її природними властивостями, між природою людини та суспільними інститутами, а джерелом протиріч він вважав соціальну нерівність людей. На перше місце у своїй системі виховання Руссо висував почуття, оскільки саме людські почуття спрямовують її конкретне волевиявлення. На відміну від Руссо, який заперечував благодатний вплив освіти на людину, Шевченко вважав, що наука, література, мистецтво були тими засобами, за допомогою яких можна досягти жаданих результатів в моральному, культурному й патріотичному оздоровленні “середнього класу” Росії (“Капитанша”, Щоденник).
У повістях Шевченка, як і в його Щоденнику, немає прямих вказівок на глибоке знання Шевченком творчості Руссо, проте “посередником” у сприйнятті руссоїстських ідей могла бути творчість Г.Сковороди. Серед західноєвропейських просвітителів саме Руссо був близький Сковороді певними своїми гранями, зокрема загальним ставленням до цивілізації, пафосом її критики й запереченням з позицій “природної людини”. Інтерес Шевченка до творчості й особистості Сковороди загальновідомий. Особливо відчутна світоглядна спорідненість Шевченка з життєвою філософією Сковороди, зокрема з концепцією самодостатньої людини, щастя якої – у незалежності й “сродній” праці. Герої Шевченка при звичному зовні вияві життя сприймаються як люди внутрішньо вільні, котрі самі обрали свій шлях, чітко визначили цінності. Як і Сковорода, Шевченко стверджує непереможність духовно вільної людини. Це виявляється у творенні свого самодостатнього поетично-філософського світу, який живе за власною логікою, незалежно від політичних й ідеологічних законів. У дусі сковородинської філософії Шевченко накреслює способи самовдосконалення душі — через книжки (освіту), через єднання з природою, через усамітнення як певну форму духовної автономії. Так, у повісті “Близнецы” Шевченко називає книги “найціннішою спадщиною”, акцентує загальну тенденцію до набуття знань серед українців. А в повісті “Художник” постає виважена система самоосвіти з реєстром творів світової класики, необхідних для духовного росту людини.
Засвоєння і переосмислення Шевченком естетичних досягнень західноєвропейського сентименталізму відбувалося як безпосередньо через художні зразки, так і через досвід адаптації інонаціональних традицій Г.Квіткою-Основ'яненком, який вважав, що головне завдання літератури — виховання через зображення ідеальних героїв. Просвітитель-гуманіст Квітка-Основ'яненко ставить у контексті просвітительської естетики питання про свободу особистості, він впевнений, що людина має боротися з обставинами, маючи Бога в душі, дотримуючись моральних правил. Шевченко продовжив і розвинув одну з головних ідей Квітки – утвердження не лише моральної, а й етичної вищості простолюду над поміщицько-чиновницьким середовищем, яка виступає формою утвердження суспільної цінності цілого класу – селянства.
Якими б чисельними не були звертання Шевченка до західноєвропейських просвітницьких традицій, основа його концепції ідеальної людини – глибоко національна, укорінена у християнський світогляд. Ідеальна людина, за Шевченком, – це передусім істинний християнин. Таким постає Никифор Сокира в повісті “Близнецы”. Важливого значення набувають у творі образи духовних осіб. Вони передусім – представники українського духовного життя, високоосвічені люди, що добре знають класичну спадщину (дяк Степан Перепелиця, викладач Київської духовної академії Григорій Гречка, випускник духовної семінарії Левицький). Християнське світосприйняття поширюється й на сприйняття Шевченком долі України, її майбутнього, де ідеальна спільність майбутнього означає не страждання, а свободу, рівність і загальнолюдську мораль.
Другий розділ дисертації – “Інтерпретація образів ідеальних людей у повістях Шевченка” – присвячений проблемі втілення письменником просвітницького ідеалу в позитивних героях, що постають у системі персонажів повістей. Синкретизм художнього мислення – переплетіння ознак елементів просвітницького реалізму, сентименталізму, романтизму, характерний для прозових творів Шевченка, зумовлює і синкретичний характер образу ідеального героя, який поєднує в собі риси позитивних героїв різних напрямів і різних літературних традицій. У системі персонажів повістей використана просвітницька концепція ідеальної людини у поєднанні з романтичною теорією героя. В образній системі втілилися думки, що складають зміст усієї його прози: персоніфіковані “добро” і “зло”, позитивні й негативні життєві первні та їх протиборство. Автор моделює свою концепцію становлення соціуму. Зіставлення позитивних і негативних персонажів твориться шляхом системної диференціації образів за основними параметрами людських чеснот: суспільно-громадянською позицією героїв, їх зв’язками з оточенням, національним і релігійним самоусвідомленням, інтелектуально-естетичними смаками й запитами, родинними стосунками, ставленням до жінки тощо. Одним із здобутків Шевченка-прозаїка є подальший розвиток просвітницької концепції ідеальної людини, збагачення її новими рисами. Система персонажів його прозових творів не обмежується групуванням за принципом “позитивний” (“гармонійний”) – негативний (“дисгармонійний”). Своєрідним проміжним типом є амбівалентні герої, що поєднують у собі “жертву” і “ката”, наприклад, матір героїні Катерина Лук’янівна (“Княгиня”).
При ретельному аналізі позитивних образів з’ясовується, що й образ позитивного героя – об’ємний і багатоплановий: він включає і тип героя, здатного на “переродження”, “перевиховання”. Саме в таких образах Шевченко втілює ідею еволюційного розвитку особи у вихованні життям, що відкриває читачеві шляхи до вдосконалення, способи подолання амбівалентності, досягнення етичного ідеалу. Обстоюючи руссоїстську думку про первинність добра в людській природі, Шевченко підходить до оцінки особистості цілком диференційовано, розуміючи, що антропологічна й суспільна сутність людини перебувають у діалектичній єдності. Їх співіснування, подеколи боріння, але безперечне переважання суспільного над природним є джерелом розвитку, становлення чи занепаду особистості, джерелом гармонії чи дисонансів у мікро- і макросвітах. У кожній повісті Шевченка є образи, які можна охарактеризувати як “однозначно позитивні”, яким протиставляються “однозначно негативні”.
До першої групи належать герої з певним комплексом психо-емоційних та морально-етичних рис, в основі якого християнсько-просвітницькі поняття “гармонії”, “міри” і “благочестя”. Це щирі, працьовиті, з розвиненим почуттям власної і національної гідності істинні християни, наділені естетичним чуттям і справжньою життєвою мудрістю тощо. Це вільна селянка-наймичка Лукія з повісті “Наймичка”, кріпаки Микитівна і Степанович (“Княгиня”), служники Прохор, Трохим (“Прогулка...”), панночка Катруся (“Княгиня”), кріпачка Олена та її брат матрос (“Прогулка...”), родини хуторян Сокир і вдови Калитихи (“Близнецы”), Гирла (“Наймичка”), Прехтелів (“Прогулка...”), наставники Степан Мартинович Левицький (“Близнецы”) та домашня вчителька панна Магдалена (“Варнак”), священики, дрібні службовці, представники наукової і творчої інтелігенції – лікар Саватій Сокира (“Близнецы”), Художник з однойменної повісті, кріпаки-митці Тарас, акторка Тарасевич (“Музыкант”). Окрім того, це реальні особи – Г.Сковорода, І.Котляревський, К.Брюллов та багато інших. Всі ці герої, що належать до різних суспільних класів і прошарків, різного віку, статі, темпераменту й світогляду, наділені виразним “етичним максималізмом”, який притаманний героям просвітницької літератури.
Хоча Шевченків ідеал людини, втілений в образах позитивних героїв, не зумовлений належністю до певного суспільного класу чи соціальної групи, все ж більшість “ідеальних людей” українського письменника пов’язані з сільським середовищем – це кріпаки, вільні селяни, заможні хуторяни, часом і поміщики. В інтерпретації життя покріпаченого села Шевченко поєднав ознаки обох поширених західноєвропейських традицій у зображенні селянського життя – “бальзаківської” і “жоржсандівської” (Д.Наливайко): з одного боку, – ідеалізовані образи українських селян-трудівників; з іншого – “бальзаківська” традиція – правдиве зображення селянського побуту, глибоке проникнення в характер людини, реалістичні картини, які показували справжню радість та розпач життя. Саме образи селян у повістях Шевченка наділені рисами християнського й загальнолюдського етичного ідеалів. У позитивних персонажах Шевченкових повістей, і в їхній свідомості, і в їхніх вчинках, втілена ідея калокагатії – синтез прекрасного й доброго. А щирість, ідеальність, правдивість персонажів стверджувалися у подоланні зла, у протистоянні неморальним вчинкам (Омелько Туман у “Капитанше”, матрос Обеременко в “Прогулке...”).
Позитивним персонажам протистоять “однозначно негативні” – графська родина (“Варнак”), улан (“Наймичка”), князь Мордатов (“Княгиня”), ротмістр Хлюпін, його дружина Марія Федорівна і її син Іполітушка (“Несчастный”), Зосим Сокирин (“Близнецы”), мічман, тітонька Паші (“Художник”), світська красуня-мати Наташі й Лізи (“Музыкант”) та інші. На противагу “етичним максималістам” Шевченко зображує розбещених, аморальних типів, які зневажають і людські, й “божественні” закони. Це – антиподи “етичних максималістів” – “етичні мінімалісти”. Якщо в поетичних творах Шевченка-романтика ангельська й демонічна стихії вирують у душі одного героя, перетворюючи її на арену боротьби добра і зла, то у повістях, виходячи з просвітницького тлумачення структурної будови бінарного образу й підпорядкованості його виховній проблематиці, поляризуються герої. Позитивні риси образів кріпаків і селян постають ще більш виразно на тлі їх антиподів. Лукії протистоїть спокусник улан (“Наймичка”), жорстоким визискувачем селян, деспотом у ставленні до дружини і злочинцем щодо рідної доньки зображений князь Мордатов (“Княгиня”), схожим є й образ аморальної та егоїстичної поміщиці Хлюпіної (“Несчастный”).
Непослідовно розвинений у поезії, де більшість образів витворені за романтичною концепцією героя, образ “наверненого грішника” наявний у повістях з їх просвітницькою моделлю ідеальної людини. Найвиразніший герой, що стає на шлях каяття й переродження – варнак Кирило з повісті “Варнак”. У цьому образі автор поєднав риси традиційного романтичного героя і просвітницькі ідеали “природної людини” (здатність до християнського каяття, вірність у коханні, любов до батьківщини, гідність, простота у побуті тощо). Історія земної покути, митарств й поневірянь окремо взятої людської душі з її наступним очищенням та поєднанням із Богом виявилася найоптимальнішою формою культурного самоствердження індивідуальності. Історією “навернення” варнака письменником порушується ще одна проблема – впливу обставин і середовища на людину. Зміна у настроях і діях варнака (ненависть до графа змінилася почуттям жалю, помста – прощенням ворогові, бунтарство – осудженням жорстокої розправи селян з поміщиками) сприймається у повісті і як наслідок виховання Кирила гувернанткою княгині Магдаленою. Вплив Магдалени (символіка імені якої, за біблійною легендою, пов’язана з поняттями “каяття, прощення”), її виховання привели до переродження варнака.
Шевченко наголошує на виховному ефекті доброго ставлення для утвердження в людині власної гідності як стимулу до її духовного збагачення й розвитку. Так, під впливом людяного ставлення з боку подружжя Сокир у душі Степана Мартиновича Левицького (“Близнецы”), якого бурса перетворила в щось на зразок “автомата”, пробуджуються природні запити й добрі моральні якості. Окрім того, образ Степана Мартиновича засвідчує інтерес письменника до оригінальних характерів. Образ наївного, довірливого, чутливого безсрібника Левицького близький до пастора Йоріка у “Трістрамі Шенді” та “Сентиментальній подорожі” Л.Стерна, пастора Примроза у “Векфілдському священику” О.Голдсміта, піквікських диваків Ч.Діккенса (щоправда, Шевченко, характеризуючи Левицького, надає перевагу слову “оригінал”, а не “дивак”). Автор малює цього персонажа з особливою симпатією, втілюючи в ньому християнський принцип поєднання зовнішньої скромності з багатством душі.
Поряд із селянською тематикою в повістях Шевченка виразно звучить тема долі інтелігенції. Образ українського інтелігента як репрезентанта духовних цінностей народу представлений багатогранно. Це і сільський інтелігент Никифор Сокира, і лікар Саватій Сокира, вчитель Степан Мартинович Левицький (“Близнецы”), і творча інтелігенція, доля якої показана через образи кріпаків-митців (“Художник”, “Музыкант”). Свій ідеал Шевченко демонструє на характерних штрихах життєвого шляху кількох поколінь роду сотника Сокири. В образі Никифора Сокири, а також його прийомного сина Саватія Шевченко накреслив свій ідеал людини з національно виразними рисами характеру, особистою й суспільною повноцінністю. Він почуває себе господарем на землі предків, трудиться на ній з любов’ю, знає історію рідної землі, її культуру й віру, сам є високоосвіченою і культурною особистістю.
Необхідною умовою формування ідеальної людини майбутнього Шевченко вважав естетичне виховання. У повістях відчувається самостійність і оригінальність мислення поета в його поглядах на мистецтво і літературу, на їх соціальну й виховну функції. Збагачується новими рисами й образ ідеальної людини: це особа, чутлива до Прекрасного й сама творить його.
У третьому розділі – “Функції наратора в художньому світі Шевченкових повістей” – досліджується феномен автора-розповідача в прозі письменника.
3.1. Образ автора в російських повістях Шевченка як літературознавча проблема. Однією з якісних характеристик Шевченкової прози є загальна авторська позиція, її включеність в зображуваний світ. Історія досліджень повістей Шевченка в аспекті проблеми автора досить тривала. І якщо перші дослідники прозової спадщини Шевченка (О.Пипін, М.Костомаров, О.Кониський) звертали увагу передусім на ступінь її автобіографічності, то вже І.Франко висловив думку, що повісті, окрім окремих біографічних фактів, містять багатий матеріал щодо вивчення суспільно-політичних і філософських поглядів письменника. Окремих аспектів у дослідженні проблеми автора торкалися у своїх працях О.Білецький, Є.Кирилюк, С.Чавдаров, Ю.Івакін, Л.Кодацька, П.Федченко, Т.Черторизька, В.Терещенко, Н.Демчук. Вони зазначають, що повісті подають важливу інформацію про особу самого автора, його суспільно-політичні, педагогічні та філософські погляди тощо. Найбільш ґрунтовне дослідження образу автора в прозі Шевченка належить В.Смілянській, яка розрізняє кілька його типів: розповідача, автора-героя (чи автогенного героя, що відповідає ліричному героєві поезії) й оповідача (спостерігача й іншого персонажа), кожному з яких притаманні певні риси – ідеологічні, соціально-історичні, культурні, психологічні, мовні.
Образ автора завжди опосередкований суб’єктно і позасуб’єктно. У повістях Шевченка В.Смілянська визначає два суб’єкти висловлювання, якими опосередкований образ автора – розповідач і оповідач. Кожному з них притаманна своя манера оповіді, відбір лексики, сама структура повістування, способи характеристики дійових осіб, зображення пейзажу та ін. Розповідач репрезентує письменника, але не ототожнений з ним, що підкреслюється псевдонімом “Кобзар Дармограй”, а також відстороненими згадками про “художника Ш.”, з яким розповідач давно, ще замолоду, зустрівся в Києві, та про Саватієвого “земляка”, який брав участь в Аральській експедиції, коли тривалий час одбував заслання в Оренбурзькому краї (“Близнецы”)”. Інший суб’єкт викладу в повістях – оповідач; він репрезентує не письменника-автора, а чужу свідомість, викладаючи події у власному сприйнятті. Оповідач представлений двома різновидами: в одних випадках – героєм, в інших – спостерігачем. Різновиди оповідача зумовлені ступенем активності оповідача як персонажа: оповідач-герой викладає авторові-розповідачу історію власної долі (варнак з однойменної повісті, або опосередковано, через листи, Саватій Сокира в “Близнецах”, Тарас-скрипаль у “Музыканте”), а оповідач-спостерігач є свідком, який оповідає історію чужої долі, перебуваючи на периферії подій: це Микитиха (“Княгиня”), ротний командир – автор записок під псевдонімом Самовидець і батько Віктора Олександровича (“Капитанша”).
“Образ автора” у повістях Шевченка виявляє ознаку, характерну для творів з виразною дидактичною настановою, зокрема для романів просвітницького реалізму: постійні звертання до читача, намагання встановити з ним “контакт”. Для цього Шевченко використовує різні типи наратора – розповідача-героя, розповідача-персонажа та оповідача-героя і оповідача-спостерігача. Читач має синтезувати позиції всіх нараторів у єдину концептуальну цілісність – у внутрішній світ твору з його образно-подієвою та ідеологічною основами.
Для повістей характерне авторське “втручання” в розповідь у вигляді позафабульних відступів (“Дармограй”) – “загальних міркувань про життя, звичаї і мораль, які можуть прямо чи опосередковано бути пов’язаними з історією, що розповідається”. Це спосіб прямого висловлення свого “погляду на дійсність”. Цілісні ж тексти повістей є своєрідним засобом висловлення автором ставлення до певних предметів і явищ, у них виражається його ідейно-естетична позиція, симпатії й антипатії, міра його причетності до порушених проблем, концепція світу загалом. Відзначимо, що різноманітні постаті оповідачів (оповідач-герой, оповідач-спостерігач) – позитивні, глибоко симпатичні автору постаті, погляд яких на речі збігається з авторським, тому вони, по-суті, є масками автора, його іншим “я”. Ця позиція зумовлена антропоцентризмом Шевченкового світогляду, суть якого – у “возведенні людини у центр всього буття, всього світу як природи, так й історії, усіх сфер людської культури”. Про антропоцентризм свідчать уже назви повістей, у яких, акцентуючи на людській особистості, письменник дотримувався просвітницької традиції.
3.2. Образ автора як виразник світоглядної концепції. Зміст і проблематика повістей Шевченка засвідчує, що письменник не тільки фіксує явища дійсності, а й дає їм оцінку, власну інтерпретацію. Предмет зображення і його оцінка характеризують авторську світоглядну позицію та особливості його світосприйняття у цілому. Авторська точка зору постає як цілісна концепція людини і світу, в основі якої – трансформований просвітницький ідеал. У позафабульних відступах Шевченків розповідач висловлює своє ставлення до проблем морально-етичних, філософських, суспільно-політичних і суспільно-економічних, педагогічних, освітніх, естетичних, соціологічно-статистичних та інших.
У кожній повісті в тій чи іншій мірі приділяється увага питанням морально-етичним. Автора передусім хвилюють питання, пов’язані з родиною, яка, на його думку, має бути побудована на основі кохання і взаємопошани. Це подружжя Сокир (“Близнецы”), Гирлів (“Наймичка”), Шмідтів (“Художник”). Особлива роль відводиться у родині дітям і питанням їх виховання. Автор протиставляє дві системи виховання – першу репрезентують сім’ї хуторян, які виховують чужих, підкинутих покритками дітей, другу – вельможні сім’ї, у яких власні діти стали тягарем (“Музыкант”, “Несчастный”, “Варнак”, “Прогулка...”). Шевченко висловлює свій погляд і на проблему батьків і дітей. Отже, для Шевченка ідеальна родина – така, в якій панують любов і взаєморозуміння, де щасливими зростають діти.
Автор переконаний, що людина не може бути від природи злочинною, такою її робить суспільний лад, середовище, яке її оточує, умови життя (“Варнак”, “Прогулка...”, “Близнецы”). Відповідно, значну увагу письменник приділяє питанням освіти й виховання, які, на його думку, повинні спиратися на національний ґрунт й загальнолюдські ідеали. Через назви книг, які читають позитивні персонажі його повістей, Шевченко пропонує своїм сучасникам своєрідний реєстр читацьких уподобань. У цьому списку передусім духовна література – Біблія, Єфрем Сирін і “Житія святих отців”, історична праця псевдоКониського “История Русов...”, а також кращі зразки світової класики, починаючи від античності й до попередників та сучасників Шевченка Й-В.Гете, Ф.Шіллера, В.Скотта, Ч.Діккенса та ін. Таким чином Шевченко формує естетичні смаки своїх читачів, і навіть більше, висловлює свою думку щодо історії національної літературної традиції.
Оцінна авторська позиція у повістях Шевченка виражається через сюжетно-композиційну організацію художнього матеріалу, через жанрову своєрідність творів, систему персонажів, мовностилістичні засоби. Сюжетно-композиційна організація твору як форма вияву авторського світогляду проявляється у повісті “Музыкант”. Обрана автором наративна стратегія визначила композиційну тактику твору: тут вибудована “наративно-композиційна піраміда” (Н.Демчук), кожна частина якої, накладаючись одна на одну, є одночасно підґрунтям для наступної і продовженням попередньої. Особливість композиції полягає і в тому, що горизонтальний план розвитку сюжету ускладнюється вертикальними відгалуженнями – ретроспекціями, у які вплітаються вставні новели, що, у свою чергу, стають паралельними лініями сюжету, і кожна наступна сюжетна лінія передбачає оповідача (піраміда оповідачів), що врешті теж стає слухачем. У цьому власне й полягає гармонія наративних колізій, адже кожен герой має можливості розповісти про себе сам.
Вибудований Шевченком образ світу, його концепцію дійсності можна осягнути через просторово-часову точку зору “автора”. Різна передача плинності часу (конкретна вказівка на час, що минув; через описи природи, пір року; маркування релігійними святами, церковним календарем тощо) пожвавлює розповідь, робить плинність часу відчутною, а словесні засоби і прийоми передачі часової точки зору дають можливість “автору” уникати одноманітності. Частково синхронним виступає час “автора” і час персонажів у повістях “Близнецы”, “Прогулка...”, де події розгортаються послідовно, тоді як у повісті “Музыкант” художній час нерозривно пов’язаний з простором. Синхронний час автора-розповідача й персонажа в повістях часто служить композиційним обрамленням ретроспективної оповіді-спогадів персонажа, безпосереднього учасника подій (“Княгиня”, “Варнак”).
Простір, на відміну від часу, у повістях Шевченка завжди конкретно визначений і не обмежений. Зображення подій відбувається на території всієї Російської імперії. Один художній простір може виступати іноді контрастом до іншого (село у “Наймичке” і російське село у “Несчастному”). Просторова точка зору служить для виразнішого відтворення людського фактору, що вказує на антропоцентризм творчості Шевченка; за допомогою подібних зіставлень автор робить важливі акценти на соціальних питаннях.
Зміст і проблематика російських повістей Шевченка доводять, що у якій би формі не виражалася авторська свідомість у творі, “за” текстом завжди знаходиться автор-творець, носій основної ідеї твору, а міра його присутності в творі є лише засобом художньої аргументації, до того ж добровільне “самоусунення” (передача власного погляду через образ персонажа чи образ оповідача) може служити цьому завданню не гірше, ніж служила б його всеприсутність. При цьому не можна трактувати позицію автора як концепцію, що механічно розподілена по різних голосах і витікає з їх сукупності. Вона не може бути безпосередньо виражена лише у слові, але вона процесуальна й дійова. Отже, у Шевченкових повістях наявний такий тип наратора, кут зору якого й кут зору автора збігаються, тобто можна говорити не лише про ідеологічні, світоглядні позиції обох «смислових інстанцій» (за Бахтіним), а й їхні фразеологічні, психологічні й часово-просторові способи існування.
3.3. Образ автора як тема й предмет прозової творчості Шевченка. Світ Шевченкової прози – “густонаселений” і строкатий. Незважаючи на різні варіанти співіснування “автора-розповідача” та “інших персонажів” у кожній конкретній повісті, усі “інші” виконують ще й додаткову функцію, існуючи стосовно цього єдиного “героя” – автора, який і є найбільш повним втілення ідеалу людини.
Високий рівень автобіографічності прози Шевченка вже давно відзначений вітчизняними літературознавцями (І.Франко, І.Айзеншток, О.Білецький, Ф.Якубовський, Б.Навроцький, Є.Кирилюк, Л.Кодацька, Ф.Пустова, В.Смілянська). Увесь набутий життєвий досвід, починаючи з дитячих, юнацьких років, часу навчання в Академії мистецтв, двох перших подорожей в Україну і закінчуючи пережитим на засланні, письменник протягом тривалого часу вкладав у свою прозу. Часовий діапазон біографії автора становить у повістях Шевченка близько сорока років. Ю.Івакін та В.Смілянська вважають, що “найвиразнішим персонажем повістей виступає сам розповідач – мандрівний художник, «антикварій» – шукач старожитностей і всього прекрасного – образ цілковито автобіографічний”.
Автобіографічні моменти подаються автором, який виступає тут автогенним героєм, з ретроспективної часової дистанції, створюючи межу між ірреальним і зображеним хронотопами, яку автор часто підкреслює відповідними словесними зворотами. Оцінка минулого й сучасного подається диференційовано. У своїх повістях Шевченко вміло типізує власне світовідчуття, тому “я” розповідача постає як один із представників свого покоління і стану, як у епізоді з викупом Художника з кріпацтва: особисті враження автора стали предметом художнього узагальнення (повість “Художник”). Об’єктивізації суб’єктивного сприяє органічне злиття суб’єктивного авторського почуття з суб’єктивним переживанням персонажа або оповідача, тому усі “я” у художньому тексті – не що інше, як певні грані авторської свідомості. Особливо це відчутно у повістях “Художник” і “Музыкант”, де автор біографічний стоїть, в першому випадку, одночасно – і за оповідачем (Сошенком), і за героєм Художником (“Художник”), у другому – за героєм скрипалем Тарасом (“Музыкант”). Автор не лише співчуває героям, а й наділяє їх своїми думками, переживаннями.
У повісті “Художник” структурно реалізувалось складне сплетіння позасуб’єктних та суб’єктних форм вираження авторської свідомості. Саме многочленною структурою зумовлюється естетична концепція, результатом якої є поєднання сюжетної лінії автора і фабули героя, котрі, взаємодіючи, утворюють власний контекст. Письменник вводить у фабульну структуру автобіографічне начало, яке визначає і зовнішньо подієву сюжетність, і внутрішню концепцію, етико-естетичну спрямованість твору. Оповідач повісті “Художник” представлений у тексті в двох іпостасях: зовнішній (неназваний на ім’я художник І.Сошенко) та внутрішній, (оповідач-репрезентант свідомості, способу мислення, погляду на людей зрілого Шевченка. Молодий же Шевченко є прототипом героя – молодого художника, спершу кріпака, а потім – учня К.Брюллова. Основна тенденція композиційної побудови образу автора і взаємодія наратора і героя у повісті є та, що сюжетні плани автора і героя постійно перетинаються, утворюють різні варіанти взаємопереходів з одного плану в інший. Автор-наратор може бути чи то гранично близьким до героя, коли й набуває сили автентичне начало, що веде до сюжетно-фабульної й етико-естетичної та психологічної ідентифікації “я” автора і “я” героя, чи то він віддаляється на визначену ним самим просторову чи часову дистанцію, поринаючи у власні спогади, ліричні роздуми, філософські медитації, рефлексії; причому, якщо просторова дистанція має певну об’єктивну константу, де зв’язками між сюжетом автора і героя є листи і роздуми оповідача й листи-оповіді героя, то часова дистанція, незважаючи на фабульну скутість, відзначається чітко вираженою ретроспективністю.
Ретроспективна позиція оповідача часто має панхронічний характер, що зумовлюється авторським всезнанням і “здатністю” до передбачення, а, отже, контекст оповідача є значно ширшим, ніж контекст героя. Дана характерологічна риса авторської свідомості надає повісті вільних форм художнього вияву. Тож у повісті “Художник” має місце так звана включена нарація – тип нарації, за допомогою якої наративна інстанція часово розміщується між двома моментами акції. Включена (або вставлена) нарація характерна для епістолярних та щоденникових наративів, що, як відомо, набули особливо поширення в добу Просвітництва.
Автобіографічний простір повістей Шевченка, на думку Н.Демчук, умовно можна поділити на дві паралельні площини: “світ реальний (достатньо потрактований у вітчизняному літературознавстві) і віртуальну (можливу) реальність, вивчену ще не досить детально”. Повісті “Художник” і “Музыкант” – найважливіші об’єкти аналізу з погляду створення віртуальної реальності. У долях головних героїв обох творів простежується схожість з біографією автора – сирітство, кріпацтво, мистецька, глибоко емоційна натура, щаслива зустріч з щирими людьми і викуп з кріпацтва. На цьому, власне, подібність і завершується, а надалі в кожному з названих творів Шевченко “програє” не стільки можливі варіанти долі митця в тогочасному суспільстві (підкреслимо, – полярні), а й насамперед своєї власної долі. У “Художнику” – це невдале одруження, занепад таланту, божевільня й трагічний кінець, а в “Музыканте” – шлюб з коханою жінкою, надія на щасливе майбутнє і плідну творчість. Проте сприймати запропоновану автором життєву модель “Музыканта” як цілком полярну, антагоністичну героєві “Художника”, заважає своєрідна “розщепленість” образу скрипаля Тараса на “реального” в межах тексту повісті (митець-кріпак з омріяною й винятковою долею) й “віртуального”, у можливій і досить типовій історії артистки Тарасевич. Ім’я самого Шевченка в імені й прізвищі цих героїв – не випадкове. На нашу думку, це вказівка на їхній “генетичний” зв’язок, а різна стать – посилання на різні типи психологічної зорієнтованості: Тарас – чоловіче начало – “раціо”, Тарасевич – жіноче начало – “емоціо”, тобто можна говорити про “подвійну віртуальність” повісті “Музыкант”, за допомогою якої Шевченко досліджує психофізичну організацію людини.
Автор біографічний постає особливо виразно через авторські ліричні відступи, мовно-стилістичні засоби: вигуки, риторичні запитання та відповіді, вставні конструкції, вдало підібрані оцінні епітети, порівняння, описи (“Близнецы”, “Княгиня” ), через які Шевченко намагається передати своє ставлення до батьківщини, до своєї родини, до себе самого. Письменник вміло переходить від авторського “я” до відстороненого “він” у трансформації автобіографічного, що дає можливість поглянути на себе збоку, ніби з тієї часової відстані, яка відділяє Шевченка-дитину від Шевченка-засланця, автора повісті.
Авторське “я” в повістях Шевченка виступає через вияв високого рівня освіченості самого повістяра й водночас визначає потенціал його прозової спадщини (“Музыкант”, “Художник”, почасти “Близнецы”). Автор виразно простежується і через гумористичний та іронічний тон нарації. Гумор та іронія є особливою формою вираження авторської позиції в повістях. Сфера використання гумору чітко тенденційна: об’єктом авторського гумору стають виключно позитивні персонажі, що є базовими моделями Шевченкової “ідеальної людини”. Чинники й складові гумористичної тональності тексту – синтез тональності самого предмета зображення (об’єктивної), – тобто тих почуттів, які викликають в читачеві зображені в повісті постаті й ситуації, із особистісною (суб’єктивною) тональністю, – тобто з вираженим у тексті авторським до них ставленням”. Об’єктивна тональність виражається насамперед у зображенні низки позитивних героїв у системі персонажів (автор-розповідач, ціла галерея селян, слуг, міщан, образи диваків-“оригіналів”, подружні пари хуторян) – через опис портрета, поведінки, в тому числі й поведінки мовленнєвої, через відбиття у дзеркалі сприйняття іншого персонажа.
Розповідь у повістях, як правило, ведеться від першої особи автора-наратора, тільки в окремих творах – від головного героя (“Варнак”) чи одного з персонажів (“Княгиня”, “Варнак”, “Музыкант”). Іноді автор вдається до вставного оповідання (“Капитанша”). В інших – сам автор є одночасно і героєм твору, персонажем-розповідачем, свідком і учасником подій. Фактично, стиль і манера викладу оповідача практично нічим не відрізняється від стилю всієї повісті – іншими словами, від стилю мовлення самого розповідача (первинного) – ”я” повісті. Висловлюючи власну точку зору на світ устами своїх оповідачів, Шевченко свідомо уникає їх мовної індивідуалізації: кожен оповідач послуговується літературною мовою, яка нічим не відрізняється од авторської.
У висновках узагальнюються результати дослідження обраної теми. Просвітницькі ідеї органічно входять у систему філософських, естетичних і літературних поглядів Шевченка. Вони є важливим компонентом його концепції ідеальної людини і простежуються в усіх повістях. Розвиваючи ідеї західноєвропейських просвітителів, Шевченко дає нове тлумачення античному принципові “повчати розважаючи”, не лише повчаючи читача у своїх творах, а й виховуючи, формуючи людину в ідеалах Розуму. Проблематика його повістей виявляє тісний зв’язок з просвітницьким реалізмом. Це, насамперед, універсальний характер соціальної сатири, який полягав у запереченні всіх тих сторін життя суспільства і поведінки людини, які не відповідають розуму й почуттям, і водночас – у ствердженні просвітницької норми як позитивної програми. Як і в творах просвітницького реалізму, у повістях Шевченка об’єктом зображення постає сучасність. При цьому соціальне й географічне середовище і самі герої отримують більш деталізоване конкретно-історичне втілення, ніж у творах попередніх літературних епох. При цьому характер героя нерідко показаний в еволюції під впливом різних життєвих перипетій. З сентименталізмом Шевченкових героїв ріднить їхній моральний максималізм. Через них Шевченко утверджував нові етичні цінності: безпосередність почуттів, незіпсованість і глибину незамуленого ніякими забобонами і догмами сприйняття життя, і передусім важливу думку про позастанові достоїнства людини й необхідність суспільного ладу, заснованого на засадах громадянської рівності й братерства.
Івакін Ю.О., Смілянська В.Л. Тарас Шевченко // Історія української літератури / За ред. М.Т.Яценка: У 3-х кн. – К.: Либідь, 1996. – Кн. 2. – С. 133.
|
