АДМІНІСТРАТИВНІ ЮРИСДИКЦІЙНІ ПРОВАДЖЕННЯ ТА ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ : АДМИНИСТРАТИВНЫЕ юрисдикционные производства И ИХ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ОРГАНАМИ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 “Юрисдикційні провадження в адміністративному процесі” містить три підрозділи. У підрозділі 1.1“Сутність, особливості та структура адміністративного процесу” аналізуються основні характеристики адміністративного процесу.

У роботі підкреслюється, що для формування адекватного сучасним реаліям і сучасному розумінню завдань права та сутності адміністративного права і процесу як юридичних феноменів виправданим є розгляд адміністративного процесу у двоякому розумінні: по-перше, як порядку реалізації органами, громадянами і юридичними особами своїх статусів в адміністративній сфері і, по-друге, як порядку розгляду колізій і спорів з приводу їх порушень.

Визначено і охарактеризовано специфічні ознаки адміністративного процесу, до яких віднесено: адміністративний процес реалізується в державному управлінні, кримінальний і цивільний – під час здійснення правосуддя; адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки становить врегульовані процесуальними нормами управлінські відносини, він є юридичним вираженням управлінської діяльності; адміністративний процес не обмежується юрисдикційною діяльністю, тобто діяльністю щодо розгляду суперечок і застосування примусових заходів, а включає і діяльність щодо реалізації регулятивних норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру; адміністративний процес відрізняється переліком і класифікацією проваджень; адміністративний процес реалізується іншими суб’єктами, ніж кримінальний і цивільний; будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має властиві тільки йому зміст, динамічність та взаємозв’язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права (фінансового, земельного, екологічного та ін.); поряд з реалізацією правозастосовчих функцій адміністративний процес значною мірою пов’язаний з правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів; специфіку адміністративного процесу відображає і його структура, яка включає в себе струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

З’ясовано відмінності в широкому і вузькому розумінні адміністративного процесу. В узагальненому вигляді під адміністративним процесом у дисертації розуміється врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади (посадових осіб), зміст якої становить розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління, в порядку реалізації завдань і функцій виконавчої влади.

У підрозділі зазначено, що структуру адміністративного процесу утворюють окремі адміністративні провадження як діяльність щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ конкретної категорії. Аналізуються точки зору щодо визначення видів адміністративних проваджень, сформульовано авторський підхід до розв’язання цього питання.

У підрозділі 1.2“Поняття та зміст юрисдикційних проваджень” акцентується увага на тому, що більша частина проваджень, які складають структуру адміністративного процесу, спрямована на врегулювання правовідносин позитивного характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Проте, порушення вимог правових норм вимагають відповідного реагування з боку держави. Ця обставина обумовлює існування особливого роду правоохоронної діяльності, зміст якої становить розгляд справ про правопорушення та інші правові спори і прийняття по них відповідних рішень. У процесі такої діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права. Ця діяльність, яка має назву “юрисдикція”, є характерною і для адміністративного процесу. Тому частину проваджень у структурі адміністративного процесу слід охарактеризувати як адміністративно-юрисдикційні.

У дисертаційному дослідженні з’ясовано, що адміністративна юрисдикція є частиною правоохоронної діяльності щодо застосування норм права компетентними органами (посадовими особами) в сфері виконавчої влади, яка здійснюється в межах законодавчо закріплених адміністративно-юрисдикційних проваджень.

Зазначається, що адміністративній юрисдикції властиві такі риси: наявність правового спору (правопорушення); належне процесуальне регулювання; обов’язковість прийняття рішення у вигляді юридичного акта; різноманітність органів її здійснення.

Зроблено висновок, що адміністративна юстиція і адміністративна юрисдикція, маючи суміжні корені, різняться за ознаками владної природи (судової і виконавчої) цих видів діяльності і характеру правовідносин, які виникають під час діяльності їх суб’єктів. У свою чергу, адміністративна юрисдикція в процесі своєї реалізації набуває певного об’єктивного вираження, тобто має визначений нормами права порядок застосування, що проявляється в системі уособлених видів, які в теорії адміністративного права отримали назву „адміністративні юрисдикційні провадження”.

У підрозділі 1.3“Види юрисдикційних проваджень” доведено, що поділ адміністративного процесу на відповідні процесуальні провадження відображає об’єктивну потребу суспільного розподілу праці і спеціалізації діяльності різних суб’єктів, уповноважених здійснювати таку діяльність в галузі управління. При цьому виділення конкретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов’язано і з необхідністю регулювання певних якісно однорідних суспільних відносин, що складаються в адміністративно-процесуальній сфері і набувають, таким чином, характеру процесуальних правовідносин.

На основі аналізу існуючих у науковій літературі підходів до класифікації юрисдикційних проваджень з’ясовано, що видами адміністративно-юрисдикційних проваджень є: провадження в справах про адміністративні правопорушення; дисциплінарне провадження; провадження за скаргами громадян. Таким чином, термін “вид юрисдикції” є родовим поняттям, яке визначає вид державної діяльності з її специфічними цілями і завданнями, характером регулювання правовідносин та способом їх регулювання.  Визначено, що об’єднуючим фактором (ознакою) зазначених вище юрисдикційних проваджень в органах внутрішніх справ є те, що вони розпочинаються після вчинення певного правопорушення (адміністративного, дисциплінарного) або коли має місце спір про порушене право.

Дослідження видів юрисдикційних проваджень дозволило зробити висновок про те, що питання структури адміністративно-юрисдикційного процесу як самостійного виду юридичного процесу вивчені недостатньо. Як свідчить теорія адміністративно-процесуальної діяльності, найбільш широко досліджені та описані в юридичній літературі тільки окремі з видів адміністративної юрисдикції, зокрема, провадження в справах про адміністративні правопорушення. Таким чином, робиться висновок про необхідність подальшого дослідження інших видів адміністративно-юрисдикційних проваджень.

Розділ 2 “Загальна характеристика адміністративної юрисдикції в органах внутрішніх справ” складається з трьох підрозділів, в яких з’ясовується сутність адміністративної юрисдикції органів внутрішніх справ, досліджуються принципи та суб’єкти їх адміністративно-юрисдикційної діяльності.

У підрозділі 2.1“Поняття та особливості адміністративної юрисдикції в органах внутрішніх справ” підкреслюється, що серед суб’єктів адміністративної юрисдикції особливе місце займають органи внутрішніх справ як різновид органів виконавчої влади, покликаних виконувати основне навантаження у сфері правоохоронної діяльності держави, у тому числі щодо боротьби з найбільш поширеною категорією протиправних проявів, якими є адміністративні правопорушення.

До особливостей адміністративної юрисдикції органів внутрішніх справ в дисертаційному дослідженні віднесено, зокрема, те, що: вона здійснюється в офіційному порядку від імені держави в особі того чи іншого працівника органу внутрішніх справ; завжди є адміністративною, яка здійснюється спеціально уповноваженими органами і посадовими особами; завжди має винятково державно-владний характер і здійснюється тільки в офіційному порядку; сприяє охороні широкого кола суспільних відносин; органи внутрішніх справ мають великий обсяг прав щодо накладання адміністративних стягнень порівняно з іншими органами державного управління; значною є кількість посадових осіб, які мають право застосовувати адміністративно-правові санкції; здійснюється переважно одноособово; нормативно-правовими актами визначається спеціалізація посадових осіб зазначених органів щодо розгляду адміністративних справ.

Під адміністративно-юрисдикційною діяльністю органів внутрішніх справ в дисертаційному дослідженні розуміється самостійний вид державної, підзаконної, правозастосовчої та правоохоронної діяльності, яка полягає у розгляді і вирішенні в передбаченому нормативно-правовими актами порядку спорів про порушене право.

У підрозділі 2.1“Принципи адміністративної юрисдикції в органах внутрішніх справ” здійснено аналіз наукових підходів до розуміння поняття, ознак та особливостей загальних і спеціальних принципів адміністративно-юрисдикційного процесу органів внутрішніх справ.

У роботі підкреслюється, що здійснення юрисдикційних проваджень в органах внутрішніх справ, їх ефективність у виконанні охоронної, превентивної і виховної функцій перебувають у прямій залежності від виконання і правильного застосування міліцією норм матеріального і процесуального права. Для цього необхідно не тільки пізнати зміст закону, його спрямованість, місце в системі права, зв’язок з іншими чинними нормами, але й дослідити принципи адміністративних проваджень, що розглядаються, а саме – юрисдикційних. Ці принципи є специфічними проявами адміністративного процесу, що відображають найбільш характерні риси зазначених адміністративних проваджень, дозволяють пізнати їх суть, характер та соціальну цінність.

До особливостей принципів юрисдикційного процесу у дисертаційному дослідженні віднесено те, що: принципи завжди є нормативно-керівною основою, тобто закріплені нормами права; до числа принципів може бути віднесено тільки ті нормативно-керівні основоположні ідеї, які передбачають найбільш загальні і важливі сторони юрисдикційної діяльності міліції, які безпосередньо визначають її характер, зміст і спрямованість; принципи адміністративно-юрисдикційної діяльності повинні випливати із загально-правових принципів.

Принципи адміністративно-юрисдикційної діяльності у дисертаційній роботі класифіковано на загально-правові та спеціальні. До загально-правових віднесено: принципи законності, гуманізму, гласності, справедливості, процесуальної рівності, охорони інтересів держави і особи. У свою чергу, до спеціальних принципів, тобто принципів, характерних для процесуальної діяльності органів внутрішніх справ, а саме адміністративно-юрисдикційної, віднесено принципи: компетентності, об’єктивної істини, публічності (процесуальної владності), національної мови адміністративного провадження, участі громадськості в адміністративному провадженні, змагальності, економії процесуальних засобів, поєднання письмовості і усності, поєднання безпосередності і опосередкованості, контролю.

Підрозділ 2.3 “Суб’єкти адміністративно-юрисдикційної діяльності в органах внутрішніх справ” присвячено дослідженню особливостей процесуального становища працівників органів та підрозділів системи МВС України як суб’єктів адміністративної юрисдикції.

З’ясовано, що серед заходів адміністративного впливу, які застосовуються до правопорушників, особливе місце займають заходи адміністративного стягнення, оскільки саме в них виражена негативна державна оцінка вчинених діянь. Тому важливе значення має проблема удосконалення діяльності суб’єктів адміністративної юрисдикції – органів і осіб відповідних посадових категорій, уповноважених здійснювати адміністративну юрисдикцію. Це завдання неможливо вирішити без ретельного аналізу теоретичних і практичних проблем, котрі стосуються визначення статусу суб’єкта адміністративної юрисдикції. Розробка концепції правового статусу суб’єктів адміністративної юрисдикції, з’ясування усіх його елементів, а також проблем його реалізації дозволять науково обґрунтувати можливі шляхи удосконалення нормативної основи адміністративно-юрисдикційної діяльності в інтересах забезпечення законності і правопорядку, намітити конкретні напрямки удосконалення законодавства в сфері юрисдикційної діяльності органів внутрішніх справ.

Обґрунтовано, що поняття “суб’єкти адміністративної юрисдикції в органах внутрішніх справ” вужче за поняття “суб’єкти адміністративної влади органів внутрішніх справ”, оскільки далеко не всі посадові особи органів внутрішніх справ є носіями юрисдикційних повноважень. Чинне адміністративне законодавство наділяє такими повноваженнями тільки деяких з них.

Залежно від обсягу юрисдикційних повноважень всіх працівників органів внутрішніх справ поділено на три категорії: перша – це працівники, які причетні до виявлення адміністративних (дисциплінарних) проступків, інших правових спорів, – вони застосовують, у разі необхідності, заходи забезпечення провадження, здійснюють збір доказів у справі, але самостійно провадження не здійснюють навіть на першій його стадії (порушення справи); друга – це особи, які порушують справу, здійснюють попереднє з’ясування її обставин, але після цього передають її за підвідомчістю; третя – це особи, які мають право розглядати справу та приймати по ній рішення.

Розділ 3 “Особливості здійснення адміністративних юрисдикційних проваджень в органах внутрішніх справ”, який складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню особливостей здійснення таких видів юрисдикційних проваджень, як: провадження в справах про адміністративні правопорушення, дисциплінарне провадження та провадження за скаргами громадян в органах внутрішніх справ.

У підрозділі 3.1“Особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам внутрішніх справ” зазначено, що даний вид провадження за своїм змістом і призначенням займає досить важливе місце серед інших видів діяльності зазначених органів. Це положення ґрунтується на змісті адміністративної діяльності, яка становить виконавчо-розпорядницьку діяльність з організації роботи підлеглих служб і працівників щодо практичного здійснення адміністративно-правовими засобами охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження і припинення злочинів та інших правопорушень, а також на існуючій науковій думці про те, що самостійним видом адміністративно-юрисдикційної діяльності є діяльність щодо здійснення проваджень в справах про адміністративні правопорушення. Наявність особливостей завдань, принципів, системи суб’єктів, специфіки правових актів, організаційної структури, процедур реалізації дозволяють виділити провадження в справах про  адміністративні правопорушення з  ряду інших правових форм державного управління.

Зроблено висновок, що завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення визначено в КпАП України, тому відомчі нормативні акти, які стосуються регулювання адміністративного провадження, не можуть встановлювати інші, крім зазначених, завдання для цього провадження, але разом з тим можуть більш детально регламентувати їх.

У дисертації підкреслюється, що провадження в справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам внутрішніх справ, відрізняється від інших видів проваджень, у тому числі й адміністративних, таким: 1) здійснюючи адміністративне провадження, посадові особи органів внутрішніх справ мають право накладати на правопорушників адміністративні стягнення, які не мають права накладати інші органи виконавчої влади; 2) зазначена діяльність, тобто провадження в справах про адміністративні правопорушення, для органів внутрішніх справ є допоміжною; 3) органи внутрішніх справ розглядають широке коло справ про адміністративні правопорушення, що стосуються різних сфер і галузей державного управління; 4) посадові особи органів внутрішніх справ розглядають справи про адміністративні правопорушення одноособово; 5) виконання адміністративно-юрисдикційних повноважень в органах внутрішніх справ, як правило, не пов’язано зі здійсненням інспектування в певній сфері.

Наприкінці підрозділу сформульовано конкретні пропозиції щодо удосконалення нормативного закріплення процедур притягнення до адміністративної відповідальності як в цілому, так і діяльності міліції в цій сфері, зокрема. Зроблено висновок про необхідність прискорення роботи з підготовки і прийняття нового КпАП України, в якому були б реалізовані всі новітні розробки юридичної науки, в тому числі присвячені дослідженню проблем провадження в справах про адміністративні проступки.

У підрозділі 3.2 “Дисциплінарне провадження в органах внутрішніх справ” визначаються сутність і особливості здійснення дисциплінарного провадження в органах та підрозділах системи МВС України.

З’ясовано, що обов’язки і права працівників органів внутрішніх справ дуже різноманітні, закріплюються багатьма нормативними актами, які встановлюють також вимоги щодо службової дисципліни та засоби її забезпечення. При цьому зазначається, що дисциплінарні вимоги в органах внутрішніх справ включають не тільки приписи щодо службової, професійної діяльності працівників, а й щодо особистих якостей, тобто моральні правила поведінки як на службі, так і поза нею. Це правило чітко простежується в нормах Закону “Про міліцію”, Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, які в основному і регулюють питання державної служби в цих органах та службової дисципліни в них.

У дисертації підкреслюється, що процесуальні норми, які регулюють дисциплінарне провадження в органах внутрішніх справ, мають деякі особливості: вони не кодифіковані; орієнтовані на простоту та оперативність дисциплінарного провадження; їх дія поширюється тільки на працівників органів внутрішніх справ; застосовуються посадовими особами, наділеними дисциплінарною владою в органах внутрішніх справ; застосовуються у зв’язку із вчиненням дисциплінарного проступку; результат застосування цих норм – накладення дисциплінарних стягнень.

У роботі обґрунтовано, що стадіями дисциплінарного провадження є: порушення дисциплінарного провадження; розгляд справи і прийняття по ній рішення; виконання рішення; оскарження рішення у дисциплінарній справі.

З урахуванням основних напрямків реформування органів внутрішніх справ України зроблено висновок про необхідність прийняття нового Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, де були б переглянуті види дисциплінарних стягнень, процесуальний порядок накладання та права начальників щодо їх застосування. Зроблено висновок, що урегульованість дисциплінарного провадження сприятиме нормальній роботі органів внутрішніх справ у сфері підтримання службової дисципліни, буде зменшувати вірогідність порушень процедури дисциплінарного провадження посадовими особами, наділеними дисциплінарною владою в органах внутрішніх справ України.

У підрозділі 3.3“Порядок провадження за скаргами громадян в органах внутрішніх справ” досліджено процесуальний порядок, стадії та особливості розгляду і вирішення такого виду звернення громадян, як скарги.

З’ясовано, що сутність конституційного права на звернення до органів державної влади полягає в гарантованій державою можливості кожній людини безпосередньо звертатися до владних інстанцій, суб’єктів управління з індивідуальними або колективними зверненнями щодо відновлення порушеного права, критики недоліків у їх роботі та захисту передбачених нормативно-правовими актами законних інтересів.

Дисертант не поділяє думку деяких вчених-адміністративістів про те, що в деяких випадках адміністративно-юрисдикційне провадження може здійснюватися за заявами громадян. Зроблено висновок про те, що між провадженням за заявами громадян і провадженням за скаргами є багато спільного – і в першому, і в другому випадку вони становлять звернення до компетентних органів. Проте вони відрізняються між собою насамперед переліком приводів, за наявності яких громадяни можуть звернутися за захистом своїх прав та інтересів. Мета подання скарги полягає в захисті і відновленні порушених прав та законних інтересів громадян. Це пояснюється тим, що громадяни самостійно не в змозі забезпечити собі такий захист, оскільки не мають державно-владних повноважень, якими наділені державні органи і органи місцевого самоврядування, куди вони і звертаються. Таким чином, скарга є способом захисту і відновлення порушених суб’єктивних прав громадян, тому повинна вирішуватись у юрисдикційному порядку. У свою чергу, провадження за скаргами громадян слугують процесуальним забезпеченням з боку держави реальної можливості для громадянина активно декларувати свою громадянську позицію, формулювати свою думку з тих чи інших питань державного або суспільного життя, критикувати існуючі недоліки і пропонувати шляхи їх усунення, а також ініціювати вирішення різних питань, пов’язаних з реал­ізацією прав, що належать громадянам, і виконанням покладених на них обов’язків.

Недоцільним визнано наведення в Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому громадян в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих закладах освіти, установах, організаціях і на підприємствах системи МВС України переліку рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені у сфері управлінської діяльності, до яких віднесено: порушення прав і законних інтересів чи свобод громадян (групи громадян); створення перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконне притягнення органами внутрішніх справ того чи іншого громадянина до відповідальності, оскільки у ст. 55 Конституції України передбачено право громадян на оскарження будь-яких рішень державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у суді, тому логічно, щоб громадяни мали таку можливість і в органах виконавчої влади.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вдосконалення розуміння та практичного здійснення адміністративно-юрисдикційних проваджень в органах внутрішніх справ України. До основних з них можна віднести наступне:

1. Визначаючи призначення адміністративного процесу, зроблено висновок, що в наш час його має бути зорієнтовано не тільки на розгляд справ про правопорушення. Головним в адміністративному процесі є те, що він виступає гарантом реалізації громадянами і юридичними особами своїх статусів в адміністративній сфері. З цього випливає низка важливих висновків, що стосуються не тільки окремих питань, але й самих сутнісних принципів адміністративного права, проблематики адміністративного провадження в цілому.

2. Якісна сутність адміністративного процесу визначається через те, що він є: по-перше, правомірним порядком реалізації громадянами і юридичними особами своїх статусів в адміністративній сфері; по-друге, процесуальне становище громадянина виражається в тому, що він має встановлені процесуальні права та обов’язки і фактичну можливість реалізувати їх по ходу розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ; по-третє, громадянин може виступити ініціатором юрисдикційного процесу своїми відповідними діями (наприклад, поданням скарги), вимагати від органів і осіб, уповноважених вирішувати справу, ознайомлення з матеріалами справи, надавати докази, давати пояснення тощо.

3. Під процесуальною стадією розуміється відносно уособлена, відділена часом та логічно пов’язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та вирішення відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується певним колом суб’єктів і закріплюється в процесуальних актах.

4. Адміністративну юрисдикцію розглянуто як частину правоохоронної діяльності щодо застосування норм права компетентними органами (посадовими особами) в сфері виконавчої влади, яка здійснюється в межах законодавчо закріплених адміністративно-юрисдикційних проваджень. Таке її розуміння дозволило включити до змісту адміністративно-юрисдикційної діяльності всю сукупність процесуальних дій, що здійснюються правозастосовцем як до розгляду адміністративної справи, так і після її розгляду аж до прийняття кінцевого рішення по ній.

5. Під адміністративно-юрисдикційним провадженням розуміється розгляд адміністративно-правових спорів у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушника до відповідальності або поновлення порушеного права.

6. З метою зміцнення законності доцільно, не звужуючи компетенції органів внутрішніх справ та їх посадових осіб як суб’єктів адміністративної юрисдикції, наділити юрисдикційними повноваженнями спеціальних інспекторів (1-2 особи) міськрайлінорганів, залишивши в цілому за іншими працівниками органів внутрішніх справ повноваження здійснювати підготовчі заходи щодо майбутнього розгляду і вирішення адміністративних справ.

7. Поняття провадження в справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам внутрішніх справ, визначено як комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, які спрямовані на вирішення питань про притягнення до адміністративної відповідальності і здійснюються спеціально уповноваженими посадовими особами  у визначеній нормативно-правовими актами формі з метою охорони прав і законних інтересів громадян, власності, громадського порядку і забезпечення громадської безпеки.

8. Обґрунтовано необхідність перегляду існуючої системи органів та посадових осіб, які мають право розглядати справи про адміністративні проступки. Очевидно, що зазначена система в наш час надмірно розширена, до неї постійно включаються нові органи і посадові особи. До того ж, велика кількість справ про адміністративні правопорушення розглядається різними посадовими особами, які не мають юридичної освіти, а тому часто некваліфіковано, допускаються упередженість і суб’єктивізм, порушення вимог законності притягнення порушників до адміністративної відповідальності.

9. У КпАП України необхідно визначити підстави та приводи порушення провадження у справах про адміністративні проступки. Єдиною фактичною підставою порушення провадження є наявність в діянні особи складу адміністративного проступку. Приводами в КпАП слід, на думку дисертанта, визнати: звернення (письмові або усні) громадян; повідомлення посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій; повідомлення засобів масової інформації; повідомлення об’єднань громадян; безпосереднє виявлення проступку уповноваженою посадовою особою.

10. Слід посилити загальне значення процесуальних строків і відповідальність суб’єктів юрисдикції за їх дотримання. Зокрема, недодержання встановленого строку розгляду справи має бути підставою для скасування постанови і закриття справи, інакше взагалі відпадає потреба в його регулюванні.

11. У Дисциплінарному статуті органів внутрішніх справ необ­хідно визначити підстави дисциплінарної відповідальності, оскільки в його ст.15 сказано лише про те, що на осіб рядового і начальницького складу мо­жуть накладатися стягнення з наведенням їх переліку. Серед таких підстав варто назвати вчинення правопорушення.

12. Доцільним є включення до чинного Дисциплінарного статуту органів внутрішніх такого визначення дисциплінарного проступку: „Винне, протиправне невиконання або неналежне виконання особою рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ службово-трудових обов’язків, перевищення повноважень, а також вчинення проступків, які дискредитують працівника органів внутрішніх справ та власне органи внутрішніх справ, за вчинення яких встановлена дисциплінарна відповідальність”.

13. Порядок реалізації громадянином свого права на оскарження рішень державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб слід розглядати як вид юрисдикційного провадження, де має місце спір про порушення певного права або законних інтересів, що дозволяє відмежовувати його від інших звернень і відповідно вимагає  його належного процесуального нормативно-правового забезпечення.

14. Зважаючи на те, що в наш час в органах внутрішніх справ скарги реєструються в одному журналі разом з пропозиціями і заявами громадян, а матеріали їх перевірки містяться в одній справі, хоча їх юридична природа різна, доцільнішою була б їх роздільна реєстрація. Запровадження такого порядку багато в чому полегшило б роботу з вивчення і аналізу цих видів звернень, а також контроль за законністю їх розгляду і вирішення.