ЖАНРОВОЕ СВОЕОБРАЗИЕ ПРОЗЫ ВИКТОРА НЕКРАСОВА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі «Методологічні засади дослідження» визначено методологічні підходи до вивчення жанрів у художній літературі, а також здійснено огляд науково-критичної літератури про творчість В. Некрасова.

Жанр – одна із найбільш дискусійних категорій у літературознавстві. Упродовж розвитку науки про літературу склалося багато жанрових теорій і концепцій, які по-різному трактують поняття «жанр» у теоретичному й історичному плані (Б. Томашевський, О. Фрейденберг, Г. Поспєлов, Ю. Лотман, М. Бахтін, Л. Чернець, К. Штірле, А. Фаулер, С. Аверінцев, Т. Бовсунівська і ін.). Виходячи з цього і спираючись на накопичений у вітчизняному і зарубіжному літературознавстві досвід, ми умовно визначаємо літературний жанр як тип художньої структури, який має історично стійкі зміст і форму, що традиційно закріпилися традицією у низці творів. Характерними особливостями жанру як дефініції є типологічність, структурність, змістовність, формальність, традиційність і здатність виступати в класифікаційній функції.

Жанр є однією з констант у розвитку літератури. У жанрі поєднано загальне й індивідуальне, старе і нове, стійке і мінливе. Жанри здатні до відтворення в ході літературного процесу на його різних етапах. Літературні жанри не є застиглими субстанціями, вони живуть своїм життям і тяжіють до постійного оновлення у перебігу літературного процесу, проте це оновлення можливе, перш за все, на основі стійких ознак, що історично склалися і утворюють матрицю жанру.

Жанровий зміст є точкою зору на світ (концепцією світосприймання, осмислення дійсності), яка втілюється у відповідних жанрових ознаках – проблематиці, тематиці, системі образів, сюжеті, композиції, конфліктах, стилі, формі оповідання, модальності, просторово-часовій організації, а також в акумуляції художнього досвіду епохи, напряму, течії, школи.

Жанр можна розглядати в різних аспектах: як поняття загальнотеоретичне; як явище історичне; як явище національної літератури; як явище творчості письменника (Н. Копистянська).

На межі XIX – XX століть у структурі жанрів і жанрових системах відбуваються значні трансформації, зумовлені посиленням авторської свідомості, зміною характеру самої дійсності, впливом філософських учень, різних видів мистецтва та іншими чинниками. У першій половині XX століття народжуються нові жанри, активно виявляються міжродова та міжжанрова дифузії, що веде до утворення нових синтетичних жанрових структур. Це підтверджують жанри російської прози, у яких втрачається чітка межа поміж повістю й оповіданням, оповіданням і нарисом, романом і повістю тощо (В. Гречнєв). Для поглиблення уявлень про динаміку жанрів XX століття необхідні конкретно-історичні дослідження жанрових структур і жанрових систем у творчості окремих письменників. В. Некрасов зробив вагомий внесок у розвиток прозових жанрів XX століття, тому його спадщина становить особливий інтерес з погляду розвитку жанрів, традицій і новаторства митця.

Хоча про В. Некрасова висловлювалися ще за його життя і письменники-сучасники (А. Платонов, О. Твардовський, І. Еренбург, К. Симонов, В. Гроссман), і критики (М. Кузнецов, Н. Панов, Б. Рюріков, Г. Зінченко), об’єктивний розгляд його спадщини довго затримувався у зв’язку з ідеологічними заборонами. Лише на початку 1990-х років творчість В. Некрасова стає об’єктом неупередженого розгляду.

У роботах критиків В. Муратової, В. Конецького, Г. Кіпніса, М. Пархомова, О. Ржевської розкриті життєві колізії письменника, його правозахисна діяльність, соціально-політичні й етичні позиції. Найбільша кількість робіт дослідників присвячена повісті «В окопах Сталинграда», елементам автобіографічного в ній, способам відображення воєнних буднів. Твори письменника 1950 – 1970-х років досліджені лише фрагментарно.

У сучасному літературознавстві виділено наступні пласти у творчості В. Некрасова – воєнна проза, післявоєнна проза, мемуарна проза. Більшість дослідників вважають, що достовірність і автобіографізм є характерними особливостями стилю художника. Водночас проблеми жанрової своєрідності прози В. Некрасова, поетики його творів, типології образів залишаються ще маловивченими. Окремі кроки в цьому напрямі зроблено в працях О. Парніса, А. Берзер, Л. Лазарєва, В. Кардіна, Г. Свірського.

Як позитивний факт відзначимо появу в кінці 1990-х – на початку 2000-х років у Росії дисертаційних робіт про В. Некрасова – О. Новікової, В. Ялишко, В. Скаковського, В. Корнєва. У них здійснено перший досвід системного дослідження творчості письменника, зокрема в аспектах жанру і мови. Проте жанрова своєрідність прози В. Некрасова потребує глибшого і серйознішого вивчення в контексті єдиного методологічного підходу, що дозволить встановити традиції і новаторство художника в галузі жанрів російської прози.

Аналіз критичної літератури про В. Некрасова свідчить, що в українському літературознавстві творчість письменника майже не розглядалася. Спадщина письменника, котрий був тісно пов’язаний з Україною і зробив великий внесок у вирішення культурних і соціально-політичних проблем нашої країни, відстоював свободу слова й історичну пам’ять, виявилася несправедливо забутою. У зв’язку із цим дисертація є першим монографічним дослідженням творчості В. Некрасова в Україні, актуальність і необхідність такої роботи про талановитого вихідця з України давно назріла.

У другому розділі «Жанровий зміст повістей В. Некрасова» здійснено системний аналіз повістей митця «В окопах Сталинграда», «В родном городе», «Кира Георгиевна», «Маленькая печальная повесть».

Повісті В. Некрасова засновані на життєвих враженнях письменника, тому в них досить великою є частка автобіографічного матеріалу. Водночас у них органічно переплелися мемуарні (зокрема документальні) елементи і художня вигадка, що дало художникові змогу створити багатогранну картину історії радянського суспільства 1940-х – 1980-х років.

У центрі уваги В. Некрасова ключові події життя країни – війна, післявоєнне відновлення країни, репресії, еміграція. Проте для повістей письменника не властива особлива гострота сюжету. Уся психологічна напруга зосереджена на зображенні внутрішнього стану людини у переломні моменти суспільства. В. Некрасова цікавить, перш за все, духовний світ його сучасників, яким довелося набути історично важливого і водночас трагічного досвіду війни з фашизмом, труднощів післявоєнного будівництва, переслідування з боку влади, пошуків духовної реалізації. Цей досвід є вихідним в етичній оцінці письменником персонажів і стану світу загалом.

У повістях письменника представлені різні типи характерів людей, на долю яких випали важкі випробування (фронтовики, репресовані, люди, котрі пережили окупацію, емігранти та ін.). Поліцентрізм (відсутність одного центрального героя) є провідним принципом побудови образної системи творів. Виразниками авторської позиції у повістях В. Некрасова є інтелігенти, які беруть на себе весь тягар філософських та історичних проблем (Юрій Керженцев, Микола Мітясов, Вадим Кудрявцев, Ашот Нікогосян, Ромка Кримов, Сашка Куніцин та ін.). Велике значення у портретах героїв складає їх історичний і творчий досвід (війна, післявоєнна діяльність, пошуки творчої реалізації, вплив культури), а також «ключові моменти», пов’язані з переоцінкою життєвих пріоритетів і змінами внутрішнього світу особистості.

У зв’язку з цим тема культури (мистецтва, його сутності та призначення) і тема історії тісно переплелися у повістях художника. Уже у повісті «В окопах Сталинграда» автор вводить мотив книги (солдати читають Л. Толстого, Дж. Лондона, Е. Хемінгуея, пишуть вірші), який посилюється в повісті «В родном городе» (у становленні Миколи Мітясова значну роль відіграє література). Повість «Кира Георгиевна» присвячена людям мистецтва, в ній письменник протиставив «святкове» (прикрашене) мистецтво і мистецтво, наповнене реальним життєвим змістом.

У розкритті проблематики повісті «Кира Георгиевна» велику роль відіграють гоголівські мотиви (ім’я М. Гоголя, Яреськи – батьківщина його матері, згадка про два пам’ятники М. Гоголя у Москві – Н. Томського і Н. Андреєва, розповідь про картину М. Іванова «Явлення Христа народові», на якій змальований М. Гоголь). Гоголівські мотиви лунають і в «Маленькій сумній повісті». Ставлення героїв повісті до «Шинелі» М. Гоголя є критерієм їх зв’язку з рідним мистецтвом і батьківщиною, а також виконання призначення творця. Слід відзначити посилення культурних мотивів від ранніх до пізніх повістей В. Некрасова. У «Маленькій сумній повісті» на них припадає найбільше семантичне навантаження. Мотиви російської та  світової культури допомагають розкрити теми духовної реалізації особистості, свободи і насильства, вимушеної еміграції. Особливо виділимо пушкінські мотиви («Медный всадник», «Пиковая дама», «Евгений Онегин»), які пов’язані з такими проблемами, як людина і влада, трагічна доля особистості, етичні цінності суспільства. Стильовою домінантою у «Маленькій сумній повісті» є інтертекстуальність, яка виконує різні функції: проблемно-тематичну, мотивну, сюжетно-композиційну.

Для стилю письменника характерна посилена увага до деталей, побуту, реалій життя. У повістях поєднані епічні та ліричні елементи. Нерідко художник включає в об’єктивну оповідь внутрішні монологи, філософські роздуми, непряму мову персонажів. В. Некрасов використовує широкі можливості підтексту, форми якого в повістях різноманітні (деталь, образ, мова героїв, пейзаж тощо). Роль підтексту зростає в останніх повістях письменника, у яких значно посилений психологізм. Діалогізм, риторична стихія визначають неповторність індивідуального стилю письменника, який веде відкритий діалог зі своїми сучасниками, епохою і майбутнім. Зіткнення різних точок зору і життєвих позицій є рушійною силою розвитку сюжету повістей В. Некрасова.

Уже у першій повісті В. Некрасова «В окопах Сталинграда» простежуються окремі риси роману (історичного, філософсько-психологічного). Згодом романне мислення ще більше виявилося у повістях письменника. Широта художнього зображення, наявність «проблемного» індивіда, увага до незавершеної дійсності, пластичність характерів, біографічна основа – ці риси роману властиві повістям «В родном городе», «Кира Георгиевна», «Маленькая печальная повесть».

У своїх повістях В. Некрасов розвиває кращі традиції російської класичної літератури. Так, у повісті «В окопах Сталинграда» він продовжує традиції Л. Толстого («Война и мир», «Севастопольские рассказы»), у повісті «Кира Георгиевна» – традиції А. Чехова («Попрыгунья»). Письменник розвиває філософсько-психологічний напрям у російській реалістичній прозі, біля витоків якого стояли О. Пушкін, М. Гоголь, Ф. Достоєвський. Увага до «маленької людини», її трагічної долі і внутрішнього світу свідчить про продовження В. Некрасовим гуманістичних традицій російської класичної літератури.

У третьому розділі «Особливості художньої структури оповідань В. Некрасова» проаналізовано різновиди оповідань письменника та своєрідність їх структури.

В. Некрасов зробив великий внесок у розвиток жанру російського оповідання XX століття. Оповідання митця присвячені подіям Великої Вітчизняної війни і розкривають, насамперед, психологію людини – учасника бойових дій. Це дає змогу віднести більшість оповідань В. Некрасова до таких жанрових різновидів (згідно з класифікацією М. Макіної), як оповідання-характер («Судак», «Вася Конаков», «Сенька», «Вторая ночь», «Чао, Джульянчик» та ін.) і оповідання-випадок («Переправа», «Август-Фридрих-Вильгельм» та ін.). Якщо у першій групі оповідань письменника цікавить внутрішній стан, переживання, психологічна мотивація вчинків людини на війні, то в другій групі основу складає конкретний епізод війни, випадок, в якому виявляються особисті якості бійців. Хоча головними героями творів малої прози митця є учасники Другої світової війни, художник знімає ореол героїчного зі своїх персонажів. Буденність картин війни, увага до побутових деталей стають характерною особливістю стилю письменника. У подвигах радянських солдат В. Некрасов виділяє, перш за все, «людські складові» героїзму: подолання жаху («Сенька»), перемога над хворобою («Рядовий Лютиков»), уміння взяти відповідальність на себе («Судак»), співчуття до ворогів («Вторая ночь») і військовополонених («Чао, Джульянчик»). Письменник досліджує духовні витоки перемоги радянського народу над фашизмом. Він бачить їх у здатності солдат зберегти в собі людські якості навіть у нелюдських умовах.

Важливу роль у воєнних оповіданнях В. Некрасова відіграє мотив книги. Багато персонажів некрасовських оповідань із захопленням читають, література, на думку письменника, стає для них етичною опорою у боротьбі з ворогом («Посвящается Хемингуэю», «Новичок»). Ремінісценції з п’єси М. Гоголя «Женитьба» сприяють розкриттю етичних змін у героєві оповідання «Сенька». Гоголівський гумор допомагає солдатові отримати внутрішню перемогу над жахом смерті й піднятися на боротьбу з ворогом.

Особливо слід виділити таку групу оповідань В. Некрасова, як оповідання-спогад (або оповідання-рефлексія), у яких та чи інша подія війни набуває нових емоційних оцінок і рефлексій з позиції сучасності. До таких оповідань слід віднести твори «Землянка», «Девятое мая», «Случай на Мамаевом кургане». Порівняно з двома першими групами, в оповіданні-спогаді порушується хронологічний перебіг подій. Зсув часових і просторових планів дає можливість письменникові поставити актуальні проблеми: чи збереглася пам’ять про війну серед молодого покоління, яким є духовний стан сучасного суспільства, у чому полягає значення трагічного досвіду, який здобули фронтовики. Якщо в оповіданнях-характерах і оповіданнях-випадках авторські оцінки подій і персонажів були відкритими і прямолінійними, то в оповіданнях-спогадах вони більше приховані у підтексті.

Основний конфлікт оповідань В. Некрасова про воєнну та післявоєнну дійсність зосереджений довкола процесу духовної зміни героя, його внутрішнього переходу від одного стану до іншого (від жаху – до мужності, від сліпого виконання наказів – до вміння прийняти відповідальне рішення і тощо).

В оповіданнях В. Некрасова яскраво виявилися деякі ознаки нарису: документальна основа, точність і правдивість в зображенні окремих сторін воєнного життя і людських характерів, лаконізм описів. Але якщо в нарисі підкреслюється, перш за все, конкретність і одиничність фактів, то в оповіданнях В. Некрасова подано художнє узагальнення образів і явищ. З окремих епізодів складається загальна картина перемоги радянського народу над фашизмом, духовних джерел перемоги та її значення для сучасності.

Четвертий розділ дисертації «Жанрові різновиди мемуарної прози В. Некрасова» присвячений аналізу мемуарних творів митця.

Починаючи з 1960-х років, В. Некрасов написав чимало творів, які дослідники відносять до мемуарної прози: «Первое знакомство», «По обе стороны океана», «Записки зеваки», «По обе стороны стены», «Саперлипопет, или Если бы да кабы да во рту росли грибы», «Дом Турбиных», «Три встречи», «Виктория», «Станиславский», «Вас. Гроссман», «Ле Корбюзье» та ін.

Фабульну основу мемуарної прози В. Некрасова складає автобіографічний матеріал – спогади письменника про роки юності, участь у Другій світовій війні, літературну діяльність, перебування за кордоном (як туриста та емігранта) і численні зустрічі з різними людьми (від фронтових друзів і діячів мистецтва до випадкових перехожих). Проте художник практично ніколи не дотримується хронологічного принципу викладу життєвих подій у своїх мемуарах. Спогади про реальні факти у мемуарній прозі В. Некрасова переплітаються з філософськими роздумами, гострими публіцистичними виступами, коментарями (історичними, географічними, естетичними), документальними свідоцтвами, спонтанними спостереженнями, асоціаціями і враженнями, які виникли у автора під впливом того чи іншого моменту життя.

Мемуари В. Некрасова за своєю композицією мають форму щоденника, де важливим є не лише те, що побачив, зробив або з ким зустрівся автор, але й те, які у нього це викликало думки, відчуття, переживання, асоціації. Оскільки рушійною силою сюжету мемуарних книг письменника є активна авторська свідомість, можна говорити про значну міру ліризації мемуарної прози В. Некрасова. Авторське «я» спрямоване на осмислення життя у всьому його розмаїтті, на відтворення складної картини дійсності в різних її аспектах (культурному, історичному, соціально-політичному тощо).

У мемуарній прозі В. Некрасова так само, як у його повістях і оповіданнях, повною мірою виявилися грані художнього таланту письменника. У своїх мемуарних книгах він використовує характерні для його художньої прози прийоми поетики. Тут простежуються наскрізні для творчості В. Некрасова мотиви: історичної пам’яті, трагічного досвіду війни, фронтової дружби, сутності мистецтва, відповідальності художника, втрат, українські мотиви, гоголівські  мотиви тощо.

Характерною особливістю стилю мемуарів В. Некрасова є інтертекстуальність. Звернення до досвіду російської і світової літератури, культури, історії допомагає авторові надати широкого, загальнолюдського звучання особисто пережитим подіям і спостереженням.

За організацією художньої структури у мемуарній прозі В. Некрасова можна умовно виділити декілька жанрових різновидів – мемуари-портрети, мемуари-нариси, мемуари-подорожі, мемуари-гра, між якими, втім, немає чітких кордонів.

Мемуарні портрети В. Некрасова об’єднують декілька творів про діячів мистецтва (В. Гроссман, К. Станіславський, І. Кожич, Ле Корбюзьє та ін.) і рідних для В. Некрасова людей (бабуся, тітка). Історія знайомства із сучасником розгортається до широкого узагальнення його значення для мистецтва загалом і для автора особисто. Звернення до образу тієї чи іншої людини дає змогу письменникові висловити і свої етичні та естетичні погляди. Так, в образі К. Станіславського В. Некрасов підкреслює його прагнення до правди в мистецтві, що було властиво і самому авторові. В особистості Ле Корбюзьє його приваблює діяльність художника-новатора, котрий шукає нових шляхів у архітектурі, пропонуючи нові форми осмислення світу.

До мемуарних нарисів В. Некрасова належать такі твори, як «Дом Турбиных», «Три встречи», «Виктория». Вони являють собою ланцюг роздумів та асоціацій автора з приводу конкретного випадку. «Дом Турбиных» презентує уявні прогулянки автора київськими вулицями, які дали імпульс художній уяві М. Булгакова. В. Некрасов один із перших оцінив обдарування великого майстра і його роль у художньому пізнанні історії. У зв’язку з цим він стає на захист пам’яті М. Булгакова. У нарисі «Три встречи» розповідь про зустріч з фронтовим другом – Волеговим переростає в роздуми про специфіку художнього образу, про його літературне та кінематографічне втілення. У нарисі «Виктория» предметом роздумів письменника стає суспільна позиція художника, його зв’язок з епохою.

Мемуари-подорожі В. Некрасова («Записки зеваки», «Первое знакомство», «По обе стороны стены», «По обе стороны океана») присвячені зіставленню життя в радянському суспільстві і за кордоном, різних соціальних систем, національних устроїв, культурних цінностей. Зовнішня подія (або зустріч) набуває у мемуарному викладі В. Некрасова не одного, а декількох трактувань, оцінок, що дає змогу авторові зробити зображення об’ємнішим, неоднозначним. В описах фактів і випадків життя, з якими письменникові довелося зіткнутися, художник вдається до різних історичних і культурних аналогій, порівнянь. Це сприяє філософському поглибленню мемуарної оповіді.

Мемуарним творам-подорожам В. Некрасова властиво вільне переміщення в часі й просторі, причому письменник порушує звичні уявлення про час і простір. Перебіг часу для нього обумовлений не стільки хронологічними відрізками, скільки значущими в історичному, соціальному й культурному плані подіями. Тому минуле (війна) стає для письменника точкою відліку для решти подій. У мемуарних книгах В. Некрасова знаходимо різні види простору: географічний (Київ, Париж, Америка, Італія тощо), культурний (простір п’єси М. Булгакова «Дни Турбиных», гоголівські місця тощо), історичний (Бабин Яр, Мамаїв курган тощо), оніричний (сни, марення автора).

У мемуарній книзі-грі «Саперлипопет, или Если бы да кабы да во рту росли грибы» автор змінює хід реального часу життя і застосовує прийом художнього припущення, що дає змогу переосмислити справжні факти та явища. В. Некрасов здійснює дослідження історії та власного життя за допомогою художнього прогнозування.

Мемуари В. Некрасова є складними синтетичними утвореннями, у яких виявилися елементи автобіографічної, документальної й художньої оповіді, а також елементи різних жанрів і родів літератури.

Дисертація завершується висновками, у яких узагальнено результати дослідження.

У розвитку жанрів російської прози XX століття активну роль відіграє авторська свідомість, яка впливає як на формування жанрового вмісту, так і на динаміку формальних ознак жанрів. Прозові жанри націлені на зображення незавершеної дійсності, що обумовлює їх пластичність і відсутність чітких меж поміж жанрами й родами. Взаємодія різних елементів у рамках окремих творів привела до появи складних синтетичних жанрових утворень. У центрі жанрів російської прози – «проблемний індивід», який переймається історичними, соціальними та духовними питаннями часу. Ці тенденції яскраво виявилися у творчості В. Некрасова.

Провідними жанрами прози В. Некрасова є повість, оповідання, а також жанри мемуарної літератури – нарис, портрет, подорож тощо. Основою авторської оповіді є особистий досвід письменника і той трагічний досвід, який випав на долю всього народу протягом XX століття – тиск тоталітарної системи, війна, післявоєнні труднощі, еміграція. Це зумовило документально-біографічну природу жанрів В. Некрасова. Водночас факти власної біографії стають для письменника вихідною точкою для широких художніх узагальнень, типізації явищ і образів дійсності.

У побудові концепції героя в повістях і оповіданнях В. Некрасова провідну роль відіграє авторське «я». Починаючи з повісті «В окопах Сталинграда», автор і головний герой (Юрій Керженцев) мають багато схожого як у біографії, так і у ставленні до життя, війни, людей. Проте вони не тотожні, оскільки авторові повісті відоме те, що ще не відоме Юрію Керженцеву, перемога неодмінно настане, але для неї необхідні не лише фізичні, а й великі внутрішні зусилля. Згодом риси авторської свідомості перебирають на себе й інші герої письменника – Микола Мітясов, Олексій Чекмень, Вадим Кудрявцев, Ашот Нікогосян, Ромка Кримов, Сашка Куніцин, персонажі оповідань. З часом зв’язок між героєм і автором слабшає, що виявляється у зміні форми оповіді, яка ведеться вже від імені не першої, а третьої особи. Поліцентрізм в образній системі повістей та оповідань дає змогу письменникові вести складний діалог із самим собою, сучасниками та епохою, а також показати різноманітність поглядів на складні явища дійсності.

У мемуарній прозі В. Некрасова провідне начало припадає на авторське «я», що зумовлене самою жанровою природою мемуарів. Водночас автор як герой ніколи не обмежується лише власними враженнями й оцінками. Важливою особливістю мемуарів В. Некрасова є множинність (інколи навіть полярність) точок зору, серед яких автор шукає відповіді не тільки на болючі питання власного життя, але й на виклики часу.

Головним героєм прози В. Некрасова є людина, тісно пов’язана зі своєю історією, країною, епохою. У складних історичних випробуваннях некрасовський герой набув трагічного досвіду (війна, репресії, еміграція), проте автор підкреслює нездоланність у ньому духовного начала, яке допомагає встояти героєві і зберегти в собі людські якості. Тому основні конфлікти часу письменник переносить у внутрішній світ особистості, де відбувається боротьба життя і смерті, свободи й насильства, пам’яті й забуття.

Особливого значення у побудові образів В. Некрасова набувають мотиви культури. Ставлення до книги, мистецтва, на думку письменника, є запорукою етичного розвитку людини і його духовної стійкості. Тому герої-інтелігенти письменника не лише виживають у скрутних умовах, але й зберігають у собі найкращі якості і здатність одухотворювати, змінювати світ. Хоча більшість творів митця сповнені трагічності, вони не позбавлені категорії надії, яку автор убачає в загальнолюдських культурних цінностях.

Жанр повісті у творчості В. Некрасова змінювався з плином часу. Якщо у повісті «В окопах Сталинграда» більше виявилися тенденції історичної оповіді, то у повісті «В родном городе» – риси соціально-психологічної повісті, а у повістях «Кира Георгиевна» і «Маленькая печальная повесть» – ознаки філософсько-психологічної повісті. Остання повість В. Некрасова увібрала й елементи мемуарів. Кількість персонажів у повістях митця поступово зменшувалася, що привело до поглиблення конфліктів, більш розлогого зображення внутрішніх колізій героїв. При всіх відмінностях для повістей письменника характерна біографічна основа, елементи романного мислення, включення особи у вирішення гострих проблем часу, відкритість фіналу як знак незавершеної дійсності.

Оповідання В. Некрасова тематично поділяються на дві групи: воєнні та повоєнні. Якщо у першій групі представлено події й учасників Великої Вітчизняної війни, то в другій – їх переосмислення з певної часової дистанції. За організацією художньої структури оповідання В. Некрасова можна умовно поділити на оповідання-характер, оповідання-випадок, оповідання-спогад (рефлексія). В оповіданнях письменника виявилися деякі риси мемуарної літератури – нарису, портрета. Точність і лаконізм описів, уміння у малому побачити істотне й глибинне, психологізм описів – характерні риси оповідань В. Некрасова.

У мемуарах В. Некрасова поєдналися особливості документально-автобіографічної та художньої оповіді. Жанровий зміст мемуарів письменника не обмежується тільки особистими враженнями від побаченого й пережитого. Автор прагне осмислити життєвий досвід із позиції кардинальних проблем свого часу. Тому в його мемуарах порушуються такі важливі проблеми, як проблеми соціального устрою, духовної реалізації особистості, масової культури, вітчизняного і західного способів життя тощо.

Для індивідуального стилю В. Некрасова характерне поєднання епічного й ліричного, риторична стихія, увага до деталей, опора на реальні факти й події, прагнення до філософсько-психологічних узагальнень. Стильову своєрідність прози письменника визначає і розгорнута система мотивів, серед яких слід виділити наскрізні для багатьох творів митця: мотив любові до батьківщини, історичної пам’яті, єдності (й роз’єднання) народу, призначення мистецтва, реалізації особистості, відповідальності за долю світу, втрат (фізичних і духовних), свободи й насильства тощо. Велику роль у повістях, оповіданнях і мемуарах В. Некрасова відіграють українські мотиви, які беруть участь у формуванні проблематики, композиції, образної системи, розвитку сюжету. Образи Києва, Дніпра, М. Гоголя (та його батьківщини, мотиви його творів), українські пісні й історія мають істотний вплив на жанровий зміст творів письменника.

В. Некрасов розвиває кращі традиції російської реалістичної прози О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова та ін.: історизм в оцінці явищ і подій, увага до образу «маленької людини», глибокий психологізм, прагнення до розкриття сутнісних проблем часу через приватне життя особи, відкрита позиція автора-філософа.

В. Некрасов досліджує дійсність крізь призму особистої долі людини, її внутрішній світ та духовну реалізацію. Це дає змогу віднести прозу письменника до філософсько-психологічного напряму російської реалістичної літератури, який у XX столітті представляють А. Платонов, Е. Казакевич, В. Гроссман, О. Солженіцин та ін.

У творах В. Некрасова виявилися й деякі стильові особливості натуралізму (у повісті «В окопах Сталинграда» і деяких воєнних оповіданнях) – увага до одиничного, фактографічність, настанова на зображення неприкрашеної правди дійсності. Елементи постмодернізму простежуються, зокрема, у повісті «Маленькая печальная повесть», мемуарній книзі «Саперлипопет…», в оповіданні «Случай на Мамаевом кургане» тощо. Це інтертекстуальність, літературна гра з образами і явищами дійсності, прийом художнього припущення, зсув просторово-часових планів та ін.

Письменник виступає як активний новатор у галузі прозових жанрів, зміщуючи межі поміж ними та органічно синтезуючи різні елементи. Введення в російську літературу гострих тем і проблем (зокрема, трагічної долі фронтовиків, репресій, еміграції, розриву духовних зв'язків тощо), зміни в структурі художнього образу, у самому способі зображення дійсності – все це свідчить про новаторство письменника в російській прозі XX століття.