РОМАНИ КАРЛА ЕМІЛЯ ФРАНЦОЗА В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РОМАНУ ВИХОВАННЯ ДО КІНЦЯ XIX СТ : РОМАНЫ КАРЛА ЭМИЛЯ Францоза В КОНТЕКСТЕ ЕВРОПЕЙСКОГО РОМАНА ВОСПИТАНИЯ ДО КОНЦА XIX СТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито стан вивчення даної проблеми, визначено мету й завдання роботи, її новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі — “Жанрово-тематична панорама творчості К.Е. Францоза” — дається загальна характеристика жанрово-тематичного розмаїття спадщини К. Е. Францоза. Розглядається генеретика малих розповідних форм та повістево-романний дискурс. Панорамний огляд його творчості розкриває сутність художнього мислення письменника, яке знайшло своє вираження у жанровій формі роману виховання.

Концептуальне ядро світогляду Карла Еміля Францоза сформували гуманістичні ідеї німецького просвітництва XVIII ст. Саме ця обставина зумовила виникнення “культуртреґерських” (за Л. Цибенко) мотивів у творчості письменника, що виразилась в ідеалізації німецької культури і возвеличенні цивілізаторської місії німецького світу. На своєрідності  творчого феномена митця позначилась і певна гетерогенність полікультурного простору, де народився і зростав К.Е. Францоз: його свідомість зазнала ментального впливу трьох основних етнічних груп, які населяли східні провінції Австро-Угорщини – українців, німців та євреїв, що відобразилось на формуванні його естетичних смаків, виборі тематики, проблематики творів, індивідуального стилю та жанрової домінанти – роману виховання. В полі зору письменника опинилися гострі соціальні, національні та психологічні проблеми народів Габсбурзької імперії, зокрема населення Галичини та Буковини. Це найяскравіше знайшло своє вираження у збірках “З Напів-Азії”, “З великої рівнини”, “Від Дону до Дунаю”, “Євреї з Барнова”, “Нові новели”, а також у романі “Юдіт Трахтенберг”, повісті “Мошко з Парми”, “Німий”.

Дисертант виходить з того, що твори Францоза складають єдиний метатекст із взаємопов’язаною системою персонажів, хронотопом і характером конфлікту. Оповідання творять велику циклічну форму, а постійна повторюваність дійових осіб — внутрішню когерентність “населення” його творів, які виявляють загальні ознаки роману виховання: своєрідний дидактизм, наявність виховного сюжету, містять історію становлення особистості і перетворення характеру.

Герої Францоза — це бунтівні постаті, які постійно шукають сенсу буття. Здобуваючи “освіту” у “школі життя”, вони пізнають суть свого існування. Їх приваблює “топос світу”, тому вони беззастережно залишають межі свого простору, намагаючись інтегруватися в нове середовище. Цей процес нерідко супроводжується втратою власних ідеалів, резиґнативним скепсисом. Залишившись наодинці зі своїм внутрішнім “Я”, герої нерідко виявляються безсилими перед руйнівним впливом оточення. В загальному твори Францоза видають чітку тенденцію до гармонійного завершення, що виявляється у конформістському прагненні знайти компроміс між героєм та його оточенням.

Автор дисертації приходить до висновку, що жанр роману виховання став логічним завершенням процесу еволюції жанрових форм К.Е. Францоза і, як специфічна форма романного мислення, органічно відтворював своєрідний тип свідомості “запізнілого просвітителя”.

У другому розділі дисертації — “Генологічний контекст роману виховання (на підступах до романів К.Е. Францоза)” — розглядається генеза жанру роману виховання, історія дослідження та концептуалізація дефініції “Bildungsroman”, зокрема витоки терміна й теоретичний дискурс, основою якого послужили праці М. Бахтіна, А. Діалектової, М. Мудеситі, С. Гайжюнас, М. Кудіна, О. Сидоренка, Н. Грицюти та ін., а також німецьких літературознавців (К. Морґенштерна, К. Розенкранца, Ф. Мартіні, Л. Кена, Г. Лукача, Ю. Якобса, Р. Зельбмана, Ґ. Маєра, Х. Езельборн-Крумбіґель, Н. Ратца), які вивчали цю проблематику. Так окреслюється методологічне поле дослідження, в межах якого розглядаються романи К. Е. Францоза.

Дисертант зауважує, що питання про класифікацію жанру роману виховання досі залишається дискусійним. Як показує аналіз теоретичного дискурсу (особливо у зарубіжному, зокрема німецькому літературознавстві), ще немає єдності серед дослідників щодо дефініції цього жанру; потребує уточнення понятійний апарат, який продовжує формуватися, що пояснюється багатогранністю та варіативною різноплановістю цього жанрового різновиду. Проблема задовільної дефініції пов’язується з необхідністю кореляції двох гетерогенних площин: процесу становлення розумово-духовного антропологічного феномена й використання певних естетичних засобів вираження літературного характеру. Історія дослідження жанру, яка починається з 1774 року від Ф.ф. Бланкенбурга, що вперше виокремив поняття, та з праць В. Дільтея, який успішно запровадив цей термін у літературознавчий обіг, свідчить про складність такого завдання.

Детальне вивчення теоретичного дискурсу у генологічному контексті дозволило визначити диференційні ознаки роману виховання, які зберігають свою константність у процесі історичного розвитку. Роман виховання тематизує історію еволюції особистості, що перебуває у постійному пошуку духовного ідеалу; постать головного героя виступає інтегративним центром сюжету, навколо якої локалізується конфлікт, а інші дійові особи підпорядковуються їй функціонально: репрезентують релевантні для внутрішньої прогресії протагоніста сфери життя й досвіду, “допомагають” йому реалізувати потенційні можливості розвитку на різних етапах життєвого шляху. Головний герой, який на початку є посередньою індивідуальністю за своїми здібностями, виявляє згодом готовність до активного емпіричного пізнання світу і потенційну здатність до освіти та якісних змін характеру, який є динамічною єдністю в романі. Процес становлення індивіда, що у більшості випадків зображається у формі внутрішньої прогресії, спрямовується пошуком життєстверджуючого зразка орієнтації, яким нерідко виступає фігура ментора. Внутрішня прогресія героя може відбутись через часову прогресію наративно, причому дійсність, у якій перебуває протагоніст, як правило, вибудовується хронологічно, а сюжетна схема у цьому випадку складається з трьох частин: дитинство і юність героя; роки навчання або мандрів (із елементами випробувань); самовизначення (самоідентифікація) героя. Етапи розвитку героя зумовлюють і відповідний ритм нарації, її циклічність. Самовизначення центрального персонажа може супроводжуватися і зміною його соціального статусу та оточення. Самоусвідомлення себе як повноцінної особистості, яка досягла певного рівня духовної та фізичної зрілості і здатна самостійно здійснювати режисуру свого життя, символізує закінчення процесу становлення і вступ у “світ дорослих”. Все це виявляє тенденцію до “гармонійно-збалансованого” завершення (за Ю. Якобсом) і примирює героя з дійсністю. Жанрова специфіка роману виховання зумовлює й особливості нарації, спрямованої на дидактичне увиразнення телеологічної та етологічної тенденцій, зокрема традиційний тип розповіді із перспективи аукторіального наратора, рідше — першоособового оповідача; роль оповідача — дидактично вмотивована: він спрямовує увагу читача у потрібному річищі, забезпечує прозорість структури роману виховання, сприяє кращому розумінню: через передмову, назви розділів, оцінні коментарі, розлогі рефлексії. Оповідач маніфестує гуманістичний ідеал, до якого потрібно прагнути, і який пронизує усю тканину роману. Традиційні конкретно-зображальні засоби, пейзаж, інтер’єр, топонімічні назви відзначаються поліфункціональністю, маркуючи кожен наступний рівень розвитку героя, зміну ціннісних орієнтацій та духовних орієнтирів.

Третій розділ дисертації — “Роман К.Е. Францоза “Der Kampf ums Recht” з компаративного погляду” — присвячений найбільш відомому творові письменника з “української тематики”. Спираючись на україномовну версію “За правду” (у перекладі Леоніда Горлача та Бориса Савченка), дисертант розглядає історію створення, жанрову структуру роману, зокрема його рецептивну стратегію та наративну систему, які розкривають інтенційну природу тексту та особливості жанрової модальності.

У підрозділі “Жанрова структура роману “За правду” (переклад)” з’ясовуються особливості архітектоніки тексту та їх взаємозв’язок із жанровою специфікою роману виховання. Враховуючи поліфункціональність тексту (крім естетичної, він виконує і просвітницьку функцію), роман становить складну, багаторівневу структуру, яка у свою чергу вимагала особливої авторської стратегії, покликаної донести основну ідею твору до реципієнта. Особливого значення при цьому набуває розповідна техніка, яка повною мірою розкривала б процес становлення характеру головного героя.

Концептуальне ядро роману, вихідну точку інтеграції тексту становить образ Тараса Бараболі. Він є інструментом втілення авторської ідеї й основним пунктом стратегії тексту. Францоз „пересаджує” свого героя у дуже суворі умови, де панує архаїчне поняття права, навмисне “згущує фарби”, адже чим агресивніше середовище, тим більше можливостей для зростання героя та реалізації його особистості.

Із дидактичною послідовністю автор простежує процес формування внутрішнього “его” героя та чинники, які вплинули на становлення майбутнього лідера, як це і передбачено канонами жанру роману виховання.

Характер нарації відповідає інтенційній структурі тексту, яка в свою чергу досить авторитарна щодо імпліцитного читача. Францоз надає перевагу класичному зразкові оповіді від третьої особи — аукторіальному наратору і ставить розповідача у позицію, з якої відкривається всеохоплююча перспектива. Така манера художнього моделювання дійсності майже не залишає вибору для читача. Він “змушений” симпатизувати головному героєві, переживати його душевні драми, ненавидіти його ворогів, бо потрапляє під тиск логіки наратора, який обґрунтовує, мотивує кожен крок персонажа, позбавляючи читача можливості робити власні висновки і паралельно розвивати свою схему поведінки героя. Процес антиципації відбувається у заданому автором напрямку. Іноді цю роль виконують інші дійові особи. Тоді особливе місце відводиться діалогу, який інтенсифікує сюжет. Варіативність розповідної перспективи дозволяє авторові підтримувати увагу реципієнта і створювати інтригуючі моменти у сюжетній канві твору.

Ритмічна організація тексту, продиктована етапами становлення характеру головного героя, доповнює загальну семантичну картину. Кожен етап життєвого шляху героя супроводжується зміною пори року. Така циклічність динамізує розвиток подій роману, створює загальне тло, на якому відбувається перетворення морального, духовного світу героя.

Проаналізувавши структурні елементи твору та наративну систему, дисертант зробив висновок, що рецептивна стратегія роману “За правду” вибудована таким чином, щоб якогомога глибше показати еволюцію характеру Тараса Бараболі, формування його світогляду та моральних принципів.

У підрозділі “Твори “За правду” Карла Еміля Францоза і “Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного та Івана Білика як романи виховання: типологія конфліктів та характерів” акцентується, що за жанровою структурою роман К.Е. Францоза виказує ряд типологічних відповідностей із відомим твором Панаса Мирного та Івана Білика, який можна розглядати як модифікований зразок традиційної моделі роману виховання, оскільки тут відсутній традиційний виховний сюжет, репрезентований класичними зразками жанру. Обидва романи містять багато дотичних. Зокрема це стосується постаті головного персонажа, розвитку конфлікту та формування свідомості бунтаря. На відміну від твору К.Е. Францоза, який, по суті, є романом одного героя, “Хіба ревуть воли, як ясла повні” відзначається панорамністю та розгалуженістю структури. Зближує ці твори характер еволюції головних персонажів. Історія життя Чіпки Варениченка та Тараса Бараболі є прикладом завершеного процесу становлення особистості від дитинства і до зрілості, та його детермінованості соціальними та суспільними факторами.

Героїв роману відрізняє мотиваційне підґрунтя конфлікту: якщо Тарас Бараболя декларує свої дії як боротьбу за право громади, то Варениченка неухильно „затягає” спонтанний процес морального занепаду.

На противагу Чіпці Варениченку, еволюція характеру Тараса Бараболі має єдиний вектор руху. Усі дії та вчинки героя роману “За правду” зумовлюються єдиним критерієм – пошуком справедливості. Відвертий нонконформізм витісняється запрограмованим на початку прагненням до інтеграції зі зовнішнім світом. Таким чином, він приймає загальні норми оточення. У романі “За правду” маємо справу з протагоністом-екстравертом, який шукає шляхів взаємодії зі зовнішнім світом. Рух його особистості на початку проходить у напрямку позитивної прогресії. Момент дезорієнтації (за Н. Ратцом) (первинне ознайомлення з довколишнім світом і пов’язанай із цим негативний досвід) супроводжується саморефлексією (він визнає необхідність довести оточенню свою шляхетність і зруйнувати тим самим упередження щодо своєї особистості). Синтезування нової психічної і соціальної реальності шляхом якісних змін індивідуальності відбувається в контексті сформованого позитивного досвіду. Момент покаяння головного героя в романі “За правду” засвідчує позитивну тенденцію розвитку його характеру, спрямовану на примирення з довкіллям, тобто на досягнення “збалансованого завершення” (за Ю. Якобсом). Натомість дуалізм натури Чіпки не дозволяє йому повністю стати конформістом. Внутрішній потяг до справедливості та гармонії дисонує з суперечливою реальністю, яка поступово підриває його віру в перемогу добра. Лінія розвитку його особистості набуває тенденції руху в бік інтровертованого модусу внутрішньої прогресії. Відмова від спілкування зі зовнішнім світом підштовхує його до ізоляції в межах свого суб’єктивного простору. Процес дезорієнтації особистості завершується виробленням через рефлексію програми протидії ворожому середовищу, яке спричинило страждання героя та батька. Герой Панаса Мирного виступає об’єктом інтенсивного зовнішнього впливу, внаслідок якого відбуваються якісні зміни його характеру. Чіпка проявляє відвертий нонконформізм, що супроводжується ізоляцією та нехтуванням моральними нормами соціуму. Чим агресивніший цей вплив, тим радикальнішим є прояв протесту, який посилює процес моральної деградації особистості Чіпки. Отже, у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні” маємо негативну прогресію характеру героя, яку можна розглядати як варіативну ознаку роману виховання.

Четвертий розділ дисертації — “Роман К.Е. Францоза “Паяц” (“Der Pojaz”) у деяких компаративних перетинах” — присвячений дослідженню жанрово-композиційних особливостей твору та їх специфіки з точки зору порівняльного літературознавства, зокрема у зіставленні з типологічно близькими зразками жанру.

У підрозділі “Історія створення роману” розкривається інтенційна природа тексту, витоки жанрової модальності твору, досліджується роль біографічних моментів у процесі його створення. Зазначається, що у романі “Паяц” сконцентровані теми й мотиви попередніх творів, зокрема збірки “Євреї із Барнова”, а також спостерігається знайома читачам система персонажів та хронотоп. В основі сюжету твору — історія талановитого єврейського юнака, який мріє стати актором, що суперечить патріархальним принципам і моральним нормам його середовища.

У підрозділі “Характер нарації у романі” розглядаються особливості наративного дискурсу “Паяца”. Дисертант зауважує, що “консервативний” Францоз віддає перевагу перспективі аукторіального наратора з характерною їй нульовою фокалізацією. Його іронічні зауваження підкреслюють дистанційованість до предмету оповіді. Фігура оповідача увиразнює телеологічну тенденцію твору. Перебуваючи за межами сфокусованої навколо головного героя структури, наратор супроводжує процес становлення Зендера Ґляттайса. Незважаючи на трагічність долі головного героя, автор, на відміну від своїх попередніх творів, відмовляється від “чорних барв” і використовує різноманітні форми вираження гумору й сатири, які надають романові піднесено-світлої тональності.

Третій підрозділ “Історія “освіти” і становлення героя як інваріантна ознака роману виховання” присвячений дослідженню процесу духовного і фізичного зростання головного героя. Дисертант простежує етапи еволюції особистості протагоніста та мотиваційне підґрунтя його внутрішніх перетворень.

У концентрованій формі тема роману заявлена у назві “Паяц”. Саме це поняття є центральним пунктом семантичної організації твору. Успадковане від батька-блазня внутрішнє відчуття потягу до сцени, нездоланне бажання стати актором є визначальним мотиваційним моментом поведінки героя, а також вузловим пунктом сюжетної організації твору.

Фігура Зендера Ґляттайса у романі виконує роль інтегративного центра, навколо якого відбувається локалізація конфлікту. Пластичність його особистості відкриває можливість для зовнішніх сил, які стимулюють його становлення, сприяючи тим самим самовдосконаленню. У цьому процесі він є головною віссю твору, а всі інші персонажі функціонально визначаються щодо нього.

У дисертації наголошується, що головний герой проходить кілька ступенів “освіти”. Його розвиток — це складний процес, який включає в себе і процес накопичення знань, в якому йому допомагають учителі “хедера”, а пізніше Генріх Вільд та отець Мар’ян; і процес набуття життєвого досвіду, який Зендер збирає у різних видах діяльності, починаючи від роботи фірмана, учня годинникаря, писаря і, нарешті, актора мандрівного театру. В основу становлення й “освіти” головного героя закладена ідеальна мета — театр, уособлена в образі актора. Прагнення досягти цієї мети мотивує поведінку Зендера Ґляттайса, який поступово досягає духовної та фізичної зрілості. Провідну роль у виборі героєм духовних орієнтирів відіграє фігура ментора — директора театру Адольфа Надлера. Тема учнівства переплітається з мотивом подорожі та мотивом відступництва (піднімаючись щоразу на нову сходинку “освіти”, головний герой переступає через табу свого оточення).

Підрозділ “Долання перешкод як необхідна умова духовної та фізичної зрілості” присвячений дослідженню чинників негативного впливу на процес формування особистості та їх функцій у жанровій структурі роману. Зазначається, що перипетії Ґляттайса набувають особливого драматизму і психологічної глибини, оскільки на своєму шляху він постійно наштовхується на безліч перешкод. Передусім — це консервативне оточення, яке постійно протидіє головному героєві. Парадоксальність ситуації виявляється у тому, що всі впевнені, начебто діють задля щастя Зендера Ґляттайса. Спираючись у своїх діях та вчинках на вікові традиції та звичаї, живучи у світі забобонів і темряви, персонажі стали жертвами власного невігластва. Створюючи перешкоди на шляху протагоніста, вони прискорюють конфлікт, який урухомлює зміни в його душі.

У досягненні своєї мети Зендер змушений неодноразово змагатися з природною стихією. В даному випадку Францоз виявляє себе прихильником традиційної символіки: на заваді героєві стають мороз, хуртовина, а пізніше — повінь. Картини природи виконують функцію підсилення емоційної напруги, надають творові особливої динамічної експресивності і підкреслюють рішучість намірів героя.

Особливе місце у романі посідає мотив хворобливості. Виступаючи основною перешкодою у досягненні героєм бажаної мети, хвороба символізує “темні сили”, які противляться прозрінню Ґляттайса. Слабкості тілесної конституції героя протиставляється сила його духовного світу. Фізичні страждання слугують засобом драматизації конфлікту, увиразнюють контури позитивного образу протагоніста.

Дисертант показує, що, долаючи перешкоди, головний герой роману “Паяц” набуває щоразу нового досвіду, позбуваючись юнацького ідеалізму та ілюзорності мрій, а протидія оточення лише загартовує характер Ґляттайса, виступаючи каталізатором його процесу становлення.

У підрозділі “Типологічні відповідності романів “Паяц” К.Е. Францоза та “Антон Райзер” К.Ф. Моріца” зіставляються обидва романи з огляду на їх жанрові особливості.  Автор дисертації приходить до висновку, що ці твори виявляють ряд типологічних відповідностей як жанрологічного, так і сюжетно-фабульного характеру; це у свою чергу зумовлює подібність фігури протагоніста. Романи споріднює специфіка відтворення автобіографічних деталей: життєвий досвід не перенесений безпосередньо у роман — він проектується на ідейно-образному рівні, у формі легких штрихів та символів, виявляє себе у глибині конфлікту, який подається з перспективи досвідченого наратора. Подібний також і принцип конструювання характеру, що базується на заглибленні у внутрішній світ героя. Тема нещасливого дитинства розкриває суть конфлікту, який зароджується у зовсім юній душі, підкреслює її беззахисність, несформованість і разом із тим готовність до впливу зовнішнього світу. Однак суб’єктивно-інтроспективна тенденція, характерна для твору А. Райзера, менш інтенсивно виражена у романі К.Е. Францоза, де акценти зміщені більше у бік дій та вчинків Зендера Ґляттайса, переплетених рефлексіями та внутрішніми монологами.

Мотив хворобливості присутній в обидвох романах, проте у кожному з цих творів він відіграє іншу роль. У Ф. Моріца — символізує момент відчуження і самотності героя, у Францоза цей мотив переростає у тему, що пронизує увесь роман, і прискорює примирення протагоніста й середовища. На відміну від “Антона Райзера”, де хвороба героя посилює його ізоляцію від зовнішнього світу, підкреслюючи його безсилля і беззахисність, у “Паяці” — це засіб вираження незламної сили духу та твердості характеру.

Герой К.Ф. Моріца пасивний у протиборстві зі зовнішнім світом. Пригнічення з боку батьків та вчителів веде до втрати відчуття власної гідності, роблячи його вразливим і залежним від оточення. Схильність до самознищення стає небезпечною реакцією на втрату усвідомлення повноцінності особистості. Бажання позбавити себе життя можна розглядати у даному випадку як прагнення втекти від реальності, а не підкорити її, як це робить Зендер Ґляттайс.

Тема театру — це точка сходження сюжетних ліній обидвох романів. Але, якщо у Францоза це запрограмований генетичним кодом спосіб самореалізації, то у Моріца — це вистражданий спосіб існування витісненого з реального світу індивіда. Антон Райзер нездатний до активного підкорення реальності, а тому мріє про театр та про “сильну і зворушливу роль”, аби домогтися визнання та прихильності публіки й компенсувати відсутність уваги й любові, яких він був позбавлений у дитинстві.

Топос мандрів — обов’язковий елемент роману виховання — присутній в обидвох творах. У романі Моріца він обростає ще й додатковою конотацією. Мотив подорожі уже з самого початку відлунює у прізвищі головного героя “Антона Райзера”, адже “ die Reise” із німецької перекладається саме як “подорож”, а “ der Reiser” — означає подорожуючий, мандрівник. Цей онім можна також тлумачити як натяк на “соціальну безбатьківщину” протагоніста, який неспроможний знайти собі місця в суспільстві. Якщо у “Паяці” К. Е. Францоза йдеться про суперечність між емансипацією окремого індивіда і консервативністю загальноприйнятих норм, то в “Антоні Райзері” читач стикається з протиріччям індивідуального розвитку і соціальних відносин, та з репресивною функцією оточення стосовно особистості.

У підрозділі “Роки навчання Вільгельма Майстра” Й.В. Ґете та роман К.Е. Францоза “Паяц” з точки зору жанрових закономірностей” здійснюється спроба порівняльного зіставлення обидвох романів у проекції на типову модель жанру роману виховання.

Аналіз роману “Паяц” виявляє типологічну схожість цього твору з “празразком” роману виховання. Рушійною силою змін стає криза, яку в різний час переживають обидва герої. Зендер Ґляттайс, як і Вільгельм Майстер, переживає болюче протиборство між силою своїх духовних поривань і невблаганною незворушністю загальноприйнятих традицій і норм. Незважаючи на ворожість оточення, він порушує конвенції свого соціуму, і, несучи тавро відступника, продовжує долати перешкоди на своєму шляху. Його характер гартується у боротьбі зі “світом”, зазнаючи якісних перетворень.

Генетичний код, що виражається у прагненні реалізувати себе у мистецтві, — з одного боку, і неможливість здійснення цього задуму через консервативність оточення, — з іншого, — спричиняють перетворення в душі “Паяца”. Подібно до ґетівського персонажа, Зендер відчуває нестримне прагнення до освіти та духовного розвитку, на перешкоді якому стоїть його оточення. Однак різниця у цих пориваннях полягає у цілеспрямованості самого процесу розвитку. Якщо для Вільгельма метою є власне самовдосконалення, то для Зендера — це лише засіб, проміжний етап, що веде його до бажаної мети — професії актора.

По-різному подається в обидвох романах і сама театральна тематика. У К. Е. Францоза театр — це мотив, який набуває значення визначального фактора у житті героя та корекції його дій та вчинків, у Ґете — тло, на якому формується індивідуальність персонажа. Для Зендера театр залишився назавжди світлим ідеалом, для Вільгельма — свідченням ілюзорності його юнацьких мрій, адже звернення Вільгельма Майстера до театру згодом виявляється прикрою помилкою молодості, а перебування у товаристві акторів розвіяло світлий образ служителя сцени в його свідомості.

Супровідними до театральної тематики виступають мотиви “читання” та “шекспіріади”. Книга служить медіумом для трансформації духовної енергії, яка видозмінює внутрішній світ героя. Кожен із героїв по-своєму “відчитує” і розуміє Шекспіра, кожен із них знаходить у його драмах “свій” зміст, однак в обидвох випадках їх об’єднує щирий потяг до мистецтва, що компенсує нереалізованість у “реальному” світі. Шекспірівські драми слугують у даному випадку символом театрального мистецтва і певним кодом, що служить доступом в омріяний ними простір.

Особливого значення набуває у романах категорія долі. У Ґете саме вона стає “гофмейстром” життя. Примхлива і мінлива, вона жонглює світом, діючи “через випадок” і людина безсила перед її витівками. Карл Еміль Францоз також схиляється перед незворушністю долі, зображаючи головного героя свого роману заручником обставин, і в цьому його осмислення ролі фатуму у житті людини близьке до ґетівського.

Обидва герої — і Вільгельм Майстер, і Зендер Ґляттайс — належать до прогресивного типу “протагоніста-екстраверта”. Їх становлення побудоване на тісній взаємодії зі зовнішнім світом та пошуках можливостей асиміляції з ним. Певна несформовність ідеальної мети дозволяє Вільгельму постійно змінювати вектор свого духовного розвитку, визначаючи наперед варіативність його поведінки. Він еволюціонує під впливом оточення. Зовнішній світ у цьому випадку відіграє роль детермінуючого чинника. Якщо Вільгельм Майстер не виходить за рамки конформізму і виявляє певну гнучкість у спілкуванні з довкіллям, то Зендер Ґляттайс, усвідомлюючи небезпечність компромісу, залишається незламним у своєму прагненні самореалізуватися, примушуючи тим самим оточення піти на певні поступки. Його взаємодія зі зовнішнім світом має інтерактивний характер, бо не тільки індивідуальність героя змінюється під впливом зовнішніх чинників, а й саме середовище зазнає змін, капітулюючи перед рішучістю Зендера.

У підрозділі “Порівняння повісті “Художник” Т.Г. Шевченка та роману “Паяц” К.Е. Францоза в контексті роману виховання митця”, проводячи паралелі між двома творами, дисертант простежує специфіку формування творчої особистості.

В українській літературі типологічну близькість із романом “Паяц” К.Е. Францоза та іншими аналізованими творами засвідчує повість Т.Г. Шевченка “Художник”. За багатьма ознаками цей твір можна кваліфікувати як роман виховання митця; в його основі — становлення творчої особистості. Відповідно cформований і тип героя, якого можна охарактеризувати як “геній”, “художник”, цілком свідомий свого призначення. Обидва твори зближує підхід до опрацювання елементів автобіографії. На основі власного досвіду, особисто пережитих емоцій, створюється фікційний світ, у якому по-новому функціонують образи й думки з минулого.

Історія головного героя повісті “Художник” розпочинається, на відміну від “Паяца”, не з моменту його народження, а дещо пізніше. Характер героя уже пройшов кілька етапів формування, типових для більшості романів виховання. Але, якщо у “Паяці” К.Е. Францоза  цей відрізок життєвого шляху викладений наративно, у Шевченка він реконструюється, спираючись на досвід компетентного імпліцитного читача. Традиційний для роману виховання мотив “читання” розширює у Шевченковому творі межі естетичного виміру. Книга і тут служить медіумом, що опосередковує знайомство героя з новим, невідомим йому до цього світом. Характерним для повісті є мотив хворобливості головного героя. Як і в класичних зразках жанру роману виховання, а також у “Паяці” К.Е. Францоза, хвороба центрального персонажа не тільки засіб вираження драматизму ситуації, у якій він перебуває, а й свідчить про небезпечність його подальшого існування у ворожому середовищі. Після того, як молодий художник відчув принади волі, для нього виявляється нестерпним тягар кріпацтва.

Герой Шевченкового твору  — відкритий для впливу зовнішнього світу і виявляє готовність до інтеграції з ним. Важливу роль у цьому процесі відіграють постаті вчителів-менторів (Брюллова, Сошенка, Штернберга) — представників цього світу, які готують “художника” до нової соціальної ролі. Під їх впливом формується система його духовних цінностей. Однак, чутливий до усього прекрасного, “художник” Шевченка виявляється беззахисним перед підступами брутальної реальності. Процес перетворення героя завершується його деградацією, а отже, “історія душі” не досягає збалансованого кінця. Пластичність головного героя, як позитивна риса на початку твору, виявляє негативну тенденцію на завершенні: він потрапляє під негативний вплив нового, регресивного щодо його позитивного зросту, середовища, виявляючи пасивність під час цього впливу. Слабкість героя приводить його до божевілля, а згодом і смерті.

Трансформована архетипна модель конфлікту “прози життя” та “поезії” у Шевченковому варіанті завершується капітуляцією останньої. Натомість герой Францоза до кінця своїх днів виявляє незламність духу і стійко протистоїть підступам долі. У повісті Т.Г. Шевченка “Художник” деконструктивна дія з боку близького довкілля приводить до зміни внутрішньої конституції, яку можна охарактеризувати як зміну ідеально-типового модусу внутрішньої прогресії: із протагоніста-екстраверта — до протагоніста-інтроверта. Ізоляція від зовнішнього світу виявляється руйнівною для нього.

У висновках узагальнюються основні результати дослідження.

Настання доби модернізму майже не позначилось на творчості Францоза. Перебуваючи під сильним впливом естетики пізніх просвітителів, він намагався зберегти традиції гуманістів, наслідуючи манеру їх письма. Ця обставина проливає світло на вибір жанрових форм, зокрема роману виховання. Звернення письменника до цього різновиду епосу зумовлене особливим типом свідомості митця, про що свідчить генеретика зразків його малої прози та повістево-романного дискурсу. Роман Францоза еволюціонував із багатоманіття тем і мотивів, породжених полікультурним простором Східної Європи, частиною якої була Буковина та Галичина. Цим пояснюються й особливості варіативних змін жанру, що виразились у виборі проблематики, рецептивної та наративної стратегії.

Роман “За правду”, зберігаючи основні контури типової моделі, є зразком роману виховання у його модифікованому варіанті. Характер модифікативних змін зближує його з твором Панаса Мирного та Івана Білика  “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, оскільки освітлює процес становлення особистості й еволюції характеру опозиціонера-бунтаря. “Освіту” герой здобуває у сутичці з зовнішнім світом, а в ролі суворого ментора виступають соціальні суперечності і суспільні відносини. Ідеальною метою, яка спрямовує розвиток героя, є пошук справедливості. Окремі моменти вияву відвертого нонконформізму можна розглядати як варіативність жанрової структури роману. Важливу роль відіграє і мотиваційне підґрунтя, яке спричиняє переродження героя. В загальному “рух особистості” героя роману позначений тенденцією до інтеграції у свій суспільний простір, вписуючись в ідеально типовий модус протагоніста-екстраверта (за Ґ. Маєром).

Роман “Паяц” К.Е. Францоза також виявляє інваріанті ознаки традиційного роману виховання. Аналіз твору з компаративної точки зору дав можливість окреслити типологічні сходження сюжетно-фабульного характеру з класичними зразками цього жанрового різновиду, зокрема “Антоном Райзером” К.Ф. Моріца, “Роками науки Вільгельма Майстера” Й.В. Ґете, та повістю Т.Г. Шевченка “Художник”, так званими мистецькими романами виховання, у яких зображено прогресивну історію становлення особистості, що прагне до всебічного самовдосконалення (за винятком повісті Т.Г. Шевченка, де відтворено регресивний розвиток індивідуальності митця). Характеристики головних героїв дозволяють виявити чітку типологію головного персонажа. Твори зближує тип конфлікту, породжений протистоянням середовища та індивідуальності протагоніста. Процес становлення особистості у вище згаданих творах позначений прагненням узгодити власні суб’єктивні вимоги з нормами та конвенціями оточення. Їх герої не стають на позиції нонконформізму, а намагаються інтегруватись у свій соціальний простір. Освоїти новий простір героям допомагають учителі та наставники. Вони скеровують напрямок розвитку своїх “учнів”, визначають контури духовних орієнтирів, під їх впливом відбувається селекція ціннісних орієнтацій.

Отже, романи Карла Еміля Францоза продовжували європейські традиції роману виховання. Зберігаючи інваріантні ознаки типової моделі, вони розширили парадигму жанру новими темами, мотивами та проблематикою.