| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет, методи; охарактеризовано теоретичну базу і наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
Принципи системного підходу до матеріалу та його дослідження визначили зміст і структуру першого розділу – „Авторська генологічна свідомість Богдана Лепкого і жанрові традиції в європейській літературі”, проблематика якого зумовила логіку послідовності і термінологічну презентацію підрозділів. Передусім мотивується черговість дедуктивно-індуктивних процедур у розгортанні початкового розділу, де впроваджуються структурні компоненти категорії „авторська свідомість творця” як підсистеми „естетичної культури людини”. Не реферуючи відомих філософсько-естетичних праць, у яких осмислювалася ця проблема, дисертант обрав той варіант системно-функціонального підходу до мистецтва та естетики як теоретичного осмислення творчості й естетичної діяльності, який поєднував традиції класичної філософії й структуралізму 40-х років ХХ ст. (зокрема праці Я.Мукаржовського).
Цей підхід у реферованій роботі зумовлений і тим, що саме на той час припадає активна творча діяльність Б.Лепкого як прозаїка, університетського викладача і культурно-громадського діяча, органічно пов’язаного з національними середовищами України, Польщі, Чехословаччини, Австрії та Німеччини. На підставі нещодавно опублікованого листування Б.Лепкого маємо можливість простежити, як текстуально фіксувалися самим письменником вияви його індивідуальної естетичної свідомості, в котрій відлунювали певні суспільно-культурні інспірації, імпульси, що доходили до нього в різний спосіб з тих середовищ.
У підрозділі 1.1. „Генологічна свідомість письменника як підсистема естетичної свідомості автора” наголошено, що розуміння системно-функціональних взаємодій ієрархізованих рівнів та елементів естетичної свідомості автора як активного креатора дозволяє теоретично вичленовувати генологічну свідомість письменника і вбачати її присутність у будь-яких висловлюваннях про феномени писання (творення) оригінальних цінностей.
Генологічна свідомість письменника проявляється у його листах та самовизначенні жанрів власних творів, у критичних статтях та історико-літературних працях.
Незважаючи на переконливість міркувань багатьох авторів, зокрема й І.Франка, про взаємодію інтуїтивного та логічно осмисленого елементів у процесі вибору жанру, у поясненнях, коли і як це відбувається, є значні розходження і дискусії. Тому в дисертації доводимо, що в теоретичних рефлексіях про системотворчу роль естетичної свідомості у жанрологічних студіях можна виокремлювати своєрідну підсистему – генологічну свідомість та верифікувати її як концепт і творчий феномен насамперед у діяльності таких особистостей, які продуктивно заявили про себе в різних сферах культури і в різних національних середовищах. До них належить і Богдан Лепкий, творча свідомість якого формувалася в найрізноманітніших зв’язках зі світовою літературою – у науковій, перекладацькій, літературно-критичній, публіцистичній діяльності; його коло читання було надзвичайно широким, а естетичні смаки і погляди кристалізувалися на вершинних зразках світового письменства.
У підрозділі 1.2. досліджується генологічна свідомість Богдана Лепкого. Цікавий матеріал для аналізу дає літературознавча спадщина письменника. Він мислив певними жанровими маркерами: епічними, ліричними чи драматичними. Тенденції цієї свідомості Б.Лепкого у дисертації окреслено, беручи до уваги спочатку самоозначення його епічних творів. Зазначаємо, що у літературній творчості письменника спостерігається жанрове розмаїття і малої, і великої прози. Він упереміж використовував терміни „оповідання”, „новела”, „повість”, „роман”, нерідко вживав і такі жанрові маркування, як „образки”, „нариси”, „пластичні малюнки”, „поезії в прозі”, „сатиричні епізоди”, називаючи так власні твори і твори тих митців, про яких писав статті.
Простежене у тексті дисертації жанрове розмаїття для характеристики творів інших авторів уможливило аналіз розвитку генологічної свідомості Б.Лепкого на різних етапах творчого процесу.
Розглянуті у цьому підрозділі терміни і лексеми, які виконують номінативні функції в історико-літературознавчих працях Лепкого, представляють теоретичний рівень його генологічної свідомості. Значною мірою вони ідентифікуються з поширеним поняттєво-термінологічним маркуванням літературних родів (епос, лірика, драма) і родових різновидів (жанрів). Щодо прози маємо впізнаваний ряд: нарис, новела, оповідання (оповідка), повість (повістка, оповістка), роман (зрідка – епопея). Часто вони взаємозамінюються, стають у сурядний зв’язок, з якого навіть у контексті нелегко вичленувати явища синонімії чи семантично-логічні диференціації. Проте в кожному разі згадані і використані слова/словосполуки співвідносяться з існуючими, опублікованими творами, більшість з яких письменник сам читав (маємо на це вказівки), тому він їх або стисло характеризував (оцінював), або відсилав до чужих оцінок. Але в кожному разі, навіть коли неможливо реконструювати рецептивну авторську основу, на яку спирається власне судження письменника, генологічні елементи в текстах Лепкого покликані орієнтувати слухачів, учнів, студентів – усіх можливих адресатів у літературному процесі, в книжковому потоці. Усі лепківські означення скеровані на якісь означники; текстові знаки мають позатекстові денотати.
У численних листах до О.Барвінського, К.Студинського, З.Кузелі і в окремих епістолах до Ольги Кобилянської, О.Маковея, А.Крушельницького є така інформація, в світлі якої по-новому постає постать Б.Лепкого: „не просто як фіксатора побаченого, почутого, хронікера прочитаного, а як аналітика-прогностика, що з естетичним блиском опанування епістолярним стилем, закономірностями і потаємощами мемуарної літератури виказує власний погляд, пропонує позиції для полеміки чи дискусії”. Така оцінка слушна і щодо генологічної проблематики, дуже часто прихованої від стороннього спостерігача і навіть – інструментарію історика літератури.
У сукупності ті листи, які стосуються творчості Б.Лепкого, наочно ілюструють модель індивідуальної свідомості, крізь яку просвічує цілісна суспільна свідомість перехідного періоду на порубіжжі двох епох (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), коли з розпадом імперій, відновленням національних держав мінялися філософсько-культурні парадигми, мистецькі світи, перегруповувалися творчі покоління, рангуючи носіїв новітніх цінностей.
У дисертації зроблено висновок, що відзначені в письменника розбіжності у виборі, частоті, послідовності використання поширених у його часи генологічних найменувань/термінів – явище, характерне не тільки для Богдана Лепкого і для його часу. Воно спостерігається в європейському літературознавстві й досі. Фіксувала певну неусталеність генологічних понять і термінів поточна літературна критика, яка по-різному реагувала на твори Б.Лепкого. Стислі смакові оцінки, розгорнуті судження, мотивовані чи апріорно виголошувані авторами, які дотримувалися різних ідейно-естетичних орієнтацій, складають своєрідне задзеркалля і відбиття художньо-естетичної свідомості Лепкого, у тім числі і його генологічних пріоритетів, уподобань.
Підрозділ 1.3. „Текстуалізована генологічна свідомість Б.Лепкого в рецепції літературної критики першої половини ХХ століття” спрямований на той зріз генологічної практики, який відображений у газетно-журнальній критиці 20-30-х рр. ХХ століття. Відтак зафіксовані особливості співвіднесені з історико-літературною парадигмою, яка змінювалася від початку 20-х рр. до початку 50-х рр. ХХ століття. Саме тоді оприлюднювалися різножанрові прозові твори письменника, знаходили певний відбиток у критиці і різну популярність у читацьких колах.
На матеріалі критичних статей, рецензій і праць С.Шаха, М.Рудницького, Т.Коструби, В.Державина, Л.Білецького, Ю.Шереха проілюстровано різноманітність їх оцінок тих чи інших творів Б.Лепкого, міркувань щодо його генологічної свідомості. Пізнавальна цінність розвідок М.Рудницького та Л.Білецького у літературно-критичному дискурсі з приводу, зокрема, генологічної проблематики пов’язана з цілісним сприйняттям Лепкого як постаті, особистості і письменника, якому вдавалося не йти „за сторонніми впливами” (Л.Білецький).
Публікація творів Б.Лепкого після смерті письменника 1941 року, критичних матеріалів на відзначення пам’яті Б.Лепкого, а також статей, зініційованих циклом повістей про гетьмана І.Мазепу та його роль в історії українсько-російсько-польських взаємин, – все це зумовило залучення до розгляду критичних праць, які виходять за межі обраного періоду (статті Л.Білецького, В.Державина, Ю.Шевельова 50-х років ХХ століття). Вони також є текстуалізацією свідомості Б.Лепкого у діалоговому аспекті, внаслідок чого розширилися часопросторові виміри аналізованого матеріалу – від Харкова (де починали працювати за часів УРСР В.Державин і Ю.Шевельов) до європейських і американських культурних центрів, пов’язаних з українською еміґрацією.
Соціокультурні реалії потребували функціонально-структурного зрізу проблеми, пов’язаного з переосмисленням творчості Б.Лепкого, її ролі в українській культурі; а разом з тим увиразнилася теоретична проблема сучасного осмислення жанрового розмаїття прози Б.Лепкого в ретроспективі, постала необхідність зміни ракурсу і проекції розгляду предмета дослідження. Це і визначило логіку другого розділу дисертації „Проблема жанрового розмежування прози Богдана Лепкого”. У ньому суміщено три точки зору. Перша була виголошена 1927 року як інавгураційна лекція ректора Українського Вільного Університету в Празі Олександра Колесси. Друга належить Іванові Кошелівцю – відомому критикові, редактору, мемуаристові, який доповідав на літературному вечорі в Нью-Йорку 7 листопада 1981 року. Міркування обох авторитетних авторів були свого часу текстуалізовані: першого – у вигляді окремої книжечки „Ґенеза української новітньої повісти” (Прага, 1927), другого – у формі статті „Роман як жанр” в журналі „Сучасність” (1981. – Ч. ІІ). Між публікаціями, а, отже, оприсутненням принаймні серед компетентних філологів, простягається часова дистанція в 54 роки.
Третя точка зору позиціонується у форматі рецепції з настановою представити описовий варіант „аналізу” змісто-форми прозових творів Б.Лепкого, які знавці і тепер зараховують до „малих” і „великих” форм із значною невпевненістю і розбіжністю в кваліфікаціях і мотиваціях.
Другий розділ у структурі дисертації є в нашому дискурсі своєрідним експериментом. Суть його полягає у свідомому зіставленні, з одного боку, генологічних матриць 1927 року (репрезентована в О.Колесси) та 1981 року (репрезентована І.Кошелівцем), які сформувалися, артикулювалися і публікувалися в широкому європейському контексті, і з іншого – матриці, вичленованої із східноєвропейського, вужче – східнослов’янського контексту. У цьому контексті фактично не функціонували ні твори Б.Лепкого, ні праці О.Колесси та І.Кошелівця. У вступній частині розділу, відповідно, виділено найбільш характерні концепти і термінологічні їх окреслення, якими оперували О.Колесса та І.Кошелівець, задля типологічного зіставлення з позиціями теоретиків літератури, яким довелося розробляти генологічну проблематику в інших соціокультурних умовах.
З досвіду О.Колесси та І.Кошелівця випливає важливий висновок про те, що жанрове означення розповідних творів відбувається не шляхом пошуку і переліку характерних ознак кількох споріднених творів, а з допомогою широких аналогій з багатьма національними літературами, коли в полі зору літературознавця перебувають цілі напрями, їх розгалуження на “різнорідні белетристичні форми літератури”. Тоді ґенеза й структура повісті увиразнюється на тлі оповідань, а роману – на тлі повістей. Література феноменологічно осягається “в цілій своїй збірній цілості” (О.Колесса). Це та неминуча призма, крізь яку розглядають поодинокі твори, групуючи їх за типологічними подібностями, що й дає підставу для жанрологічних окреслень. Важливість особистого рецептивного досвіду для генологічних визначень увиразнює і жанр роману. Він настільки відкритий у безмежну неохопність, що кожне стисле його визначення – “правильне саме з себе” – потребує “розгорнутого коментаря з застереженнями й доповненнями” (І.Кошелівець).
Враховуючи таку тенденцію, дисертант розгорнув жанровий дискурс Лепкого-прозаїка у двох підрозділах з такими акцентами: 2.1. „Новела й оповідання: взаємодія та оновлення малих жанрових форм” та 2.2. „Повісті чи романи?”. Аргументовано можна вважати, що спадщина Б.Лепкого початку ХХ ст. прислужилася урізноманітненню художньо-образного, жанрового, стильового і сюжетно-композиційного аспектів західноукраїнської малої прози у річищі тієї новаторської тенденції, яку літературознавці слушно виокремлюють з допомогою терміна „новелізація прози” (І.О.Денисюк, В.В.Фащенко та ін.).
“Повістевий світ” Б.Лепкого випукло презентують такі твори, як “Зломані крила” (1897) і “Зірка” (1929). Вони докладно проаналізовані як парадигматичні зразки цього жанру. Тенденцію романізації прози у творчому доробку письменника простежено шляхом реінтерпретації двох його текстів – “Під тихий вечір” (1923) і “Веселка над пустарем” (1930). Генологічну природу цих творів розглянуто крізь призму власної літературної рецепції з урахуванням усталеної літературно-критичної інтроспекції з обґрунтуванням висновку, що це – твори романного типу.
Для такого висновку важливим є і той факт, що “повість-казку”, як означив жанр твору “Під тихий вечір” Б.Лепкий, високо оцінювали Є.Ю.Пеленський, Л.Білецький, Ю.Шерех, а також орієнтація обох текстів на компетентного, ерудованого читача, який сам „впише” їх у широкий контекст навіть під час читання. В обох творах розглядаються мистецькі, філософські, національно-культурні проблеми; наявні алюзії з літературних творів не лише українських, а й європейських авторів, згадуються імена відомих філософів, малярів, музикантів, письменників. У творах наявні багаті інтертекстуальні елементи, які розширюють і поглиблюють хронотопний і семантико-смисловий вимір кожного тексту. Тому повноцінне сприйняття і розуміння цих творів Б.Лепкого можливе лише в загальноєвропейському культурному, зокрема літературному контексті. У широкому контексті крізь генологічну призму опозиції „повість/роман” увиразнюються і власне романна спрямованість жанрової структури обох творів, і генетичний зв’язок з позатекстуальними чинниками (українська ментальність, національна ідентичність), з естетично-мистецьким тлом, яке безпосередньо входить у глибинний шар тексту цих романів (етико-естетичний ідеал, національно-політичні орієнтації). Водночас підтверджується висновок, згідно з яким різні типи національно свідомих героїв для переконливої реалізації і презентації їхніх характерів органічно тяжіють до сконцентрованого, багаторівневого роману, в якому зменшується питома вага описово-міметичних первнів за рахунок домінування асоціативних, інтертекстуальних рядів, характерних для періоду модернізму.
Вербалізована у запитальній модальності назва пункту 2.2.2. дисертації „Які „епопеї” писав Богдан Лепкий?” фіксує той момент розгортання дослідження, в якому остаточне судження ще не склалося. Дисертант виходив з того, що в авторській свідомості Б.Лепкого на рівні образно-інтуїтивного осягнення задумів і т.зв. „творчих мук”, пов’язаних із втіленням задуму у твір певної структурної конфігурації (плани, начерки, варіанти), і на рівні раціонально-теоретичного осягнення результату творчого процесу аж у формі його візуалізації (як-от: рукопису; газетної публікації, верстки збірки і сигнального примірника книжки), – виявляли себе генологічні феномени, які маркувалися з допомогою лексем „епічні спроби”, „епопея”, „епіка”. У свідомості критиків – сучасників Лепкого, які сприймали опубліковані тексти письменника з різними жанровими означеннями, а також істориків літератури, які свою генологічну активність виявляли у газетно-журнальних публікаціях і в підручниках чи посібниках, регулярно чи спорадично спалахували смислові елементи поняття/терміна “епос”. Вони не відразу співвідносилися з творами Б.Лепкого про Мазепу.
Таким чином, маємо пунктирно відзначену траєкторію руху втілення образу Мазепи в силовому полі родо-жанрової традиції – від „зерна” задуму („епічні спроби” 1902 року у Кракові) до викінчення 4-го тому „трилогії „Мазепа” 7 жовтня 1925 року в Берліні. Крізь текстуалізовану проекцію цієї траєкторії розуміємо якість твору в самооцінці Б.Лепкого: між „пляном повісті” та її викінченням бракувало матеріалів; бракувало „спромоги” спокійно й уважно писати. Письменник сподівався, що згодом зможе виправити те, що „тепер занедбав”, отже, був задоволений тільки „з деяких частин” (лист до О.Барвінського). Тому, щоб відповісти на запитання „Які ж „епопеї” писав Б.Лепкий?”, маємо, по-перше, знати і враховувати викладене в його листах і, по-друге, той факт, що закінчення задуманого твору настало раптово – зі смертю автора, і завершили його формально – спадкоємці і видавці. По-третє, не раз прокламована письменником омріяна гармонія змісто-форми твору будь-якого родо-жанрового типу, як „безумовний постулат літератури”, що спирався на „почуття естетичне”, з яким „росте уява”, – все це не було недосяжне і нездійсненне для „авторської свідомості” Богдана Лепкого. У його спадщині залишилося чимало довершених творів, які відповідають найвищим критеріям мистецької вартості. Але безумовним є висновок, що стосується творчості талантів будь-якого рангу: не всі без винятку прояви творчого духу сягають вершин. Це, як переконують листи, розумів і визнавав Б.Лепкий, особливо відповідально і вирозуміло говорив про здійснення своєї „давньої мрії”. Кожен крок на шляху її реалізації письменник називав „історичною повістю”, а всі в сукупності в міру викінчення окреслював чисто кількісним маркером – трилогія. Самозрозуміло, що „трилогія” 1928 року з видруком „Полтави” оприявнювалася вже „тетралогією”. Ті ж, хто брав до уваги, що під назвою „Полтава” вийшло дві окремі книги, з яких перша „Над Десною” (1928) має 330 сторінок, а друга „Бої” (1929) – 420 сторінок, правомірно кваліфікували цілість „пенталогією”. Одначе слід враховувати, що робота автора тоді ще тривала, тому Л.Білецький 1952 року писав про „Мазепу” як про „найобширнішу повість ув українській літературі – аж у шістьох томах”.
Водночас Л.Білецький, крім кількісно-формальних, відразу вказував на якісні, змістові параметри („монументальний твір”, задуманий як „повість „строго епічного” плану).
У тексті пункту 2.2.2. дисертації використано докладні судження М.Рудницького зі статті „Богдан Лепкий”, які ілюструють і недвозначно засвідчують, що джерелом розходжень щодо кваліфікації жанрової своєрідності шеститомного твору про Мазепу було неоднакове уявлення про мистецько-естетичну конкретизацію „широкої картини діяльности” історичного Мазепи, а також неоднакове трактування ролі читачів у довершенні такої конкретизації.
Одне з джерел розходжень пов’язане з особистістю Лепкого, природою його письменницького світовідчуття і світомислення, що теж відзначив М.Рудницький: „Лепкий як повістяр залишався ліриком”.
Сприймаючи сьогодні текстуалізовані 1929 року міркування, оцінки, закиди, пропозиції М.Рудницького, можемо певним чином відкидати деякі з них, бо на них уже відповів історико-літературний процес за останнє півстоліття. Твір Б.Лепкого „Мазепа” тоді ще не „відстоявся” і тому закономірно (без огляду на естетичну свідомість реципієнтів) не міг дати одновимірної проекції жанрового окреслення тексту, немислимого без проявів інтерпретативної спроможності поодиноких рецензентів, а відтак – істориків літератури. Тому, відтворюючи рух різних проекцій цього плану, що належать прихильникам Б.Лепкого, його однодумцям щодо центрального концепту в „мазепіані”, у даному пункті дослідження подаємо декілька текстуалізованих проекцій, стисло задокументованих у підручниках, оглядах, публічних промовах 30-40-х років ХХ століття, що належать В.Радзикевичу, В.Ратичу. А далі, спираючись на вже цитовані й аналізовані у підрозділі 1.3. прояви рецептивно-критичної активності Л.Білецького та Ю.Шереха, продовжено аналіз статей кінця ХХ століття (Р.Завадович, М.Ільницький, Т.Комаринець, В.Качкан).
На погляд дисертанта, журнально-газетні статті, історико-літературні огляди, доповіді на наукових конференціях і урочистих академіях, присвячених вивченню творчості і вшануванню пам’яті Богдана Лепкого, від 1931 року до наших днів, демонструють ту динаміку, яка проймала генологічну свідомість українців різних поколінь, спроектовану авторською свідомістю письменника крізь призму терміносистеми „епічність” → „повість” → „роман” → „епопея” у заломленні і трансформації генологічної свідомості найбільш компетентних реципієнтів-літературознавців, яким доводилося працювати у мінливих соціокультурних ситуаціях. Зміст і контури ситуативних контекстів структурувалися в діалогічній конситуації, горизонт якої, зрештою, окреслювався протистоянням тоталітарних, жорстко конструйованих систем і систем, саморегульованих у демократичних суспільствах.
У третьому підсумковому розділі „Структурування художнього світу Богдана Лепкого” на заявлених у Вступі засадах і розгорнутих у попередніх двох розділах спостереженнях і матеріалах зреалізована спроба функціональної моделі генологічної свідомості письменника. Подаючи її реконструкцію, наголошуємо на декількох концептах, які дисертант вважає фундаментальними у виконанні дослідження. Їх названо термінами, вже використаними попередниками: „цілісно-системний підхід” до розуміння взаємопов’язаних жанрів новела – оповідання – повість – роман (за В.Л.Удаловим) і „системогенеза авторської свідомості” у трактуванні генеретики класичної літератури (за М.П.Кодаком).
У підрозділі 3.1. “Домінанти жанрових систем у прозі Богдана Лепкого” акцентовано, що художній світ будь-якого письменника, як один із проявів цілісної національної культури у діалектиці світова – регіональна – національна культура, для дослідника об’єктивно текстуалізований у спадщині Богдана Лепкого. У свою чергу у цій спадщині як системі вищого рівня виступають підсистемами прозовий і віршований доробки; у прозі – відповідно –домінанти жанрових субсистем – „малої”, „середньої” і „великої” прози. Усвідомлюючи умовність і схематизм графічних засобів візуалізації теоретичних контструктів, у дисертації пропонуються діаграми, які просторово увиразнюють співвідношення обсягів виділених підсистем з переліком назв конкретних творів. При цьому враховуємо те, що сучасний дослідник жанрової системи прози донедавна забороненого письменника наближається до її „об’єктивної сутності” через всю сукупність текстів, з яких вже зняті нашарування часу. Тепер із зняттям усіх обмежень і заборон, з перевиданням усіх текстів Б.Лепкого, цілком можливо залишати осторонь ці інтерпретаційні нашарування і прочитати, вдумливо простудіювати тексти самого письменника. Однак такий шлях, емпірично можливий, але фактично у чистому вигляді нездійсненний, бо асоціативна природа людської свідомості мимоволі “затягає” сучасного філолога в інтертекстуальні простори культури, в дилему між правами здорового глузду і домаганнями допитливого розуму, теоретичного мислення і врешті-решт у контекстуалістські колізії і лабіринти. Окрім асоціативно-інтертекстуальних (часто мозаїчних, випадкових) стимулів сучасного наближення до художнього світу Б.Лепкого, відчутну системно-структурну роль відігравали публікації лепкознавців М.Ільницького, М.Сивіцького, В.Лева, Ф.Погребенника і кандидатські дисертації Н.Буркалець, Б.Вальнюк, Т.Литвиненко, В.Соколової, які намагалися очистити творчість і постать Б.Лепкого від ідеологічних, антиукраїнських нашарувань.
Системотворчу функцію концепт „авторської генологічної свідомості” почав виконувати у нашому зворотному русі з наміром описати й осмислити жанрову систему прози Б.Лепкого, в міру освоєння нових праць з сучасної генології, яка у центр уваги ставить поняття генологічної компетентності. Воно опосередковує аналіз-інтерпретацію будь-якого елемента художньої системи – цілісного твору, творчості письменника, національної літератури певних періодів, напрямів, стильових течій, а, значить, і жанрових ліній в історико-літературному процесі, „жанрової фізіономії” (М.Зеров) літературних явищ. Взаємодію різноспрямованих чинників, які творять динамічну модель жанрової системи в прозі Б.Лепкого дисертант також проілюстрував графічно з перспективою, що проблема структурування художнього світу письменника крізь призму його жанрової системи залишається відкритою для подальших досліджень на засадах цілісно-системного підходу як до творчості Б.Лепкого, його місця в контексті української культури – цієї складової частини культури європейської, – так і до самого концепту „об’єктивності” літературознавчої науки.
У Висновках з дисертаційного дослідження сформульовані підсумкові тези.
1. Жанрове „розмежування” прози Б.Лепкого існує як проблема в двох аспектах: буттєво-онтологічному і пізнавально-гносеологічному. Перший заявляє про себе в творчому процесі як розгортання твору – від задуму, через увиразнення фабульно-сюжетної конструкції, невіддільної від характеротворення, до його композиційно-стильового втілення. Другий аспект окреслюється в авторських самооцінках і читацько-критичних рецептивних актах. І в першому, і в другому аспектах цілісність художнього світу – суперечлива, дуальна, дихотомічна за своєю суттю – тяжіє до виявлення розмежування або у формі оприсутнення своїх чуттєво-емоційних домінант, або у вигляді їх оприявлення і вербалізації.
2. Самоспостереження письменника, який у листах фіксував результати власної інтроспекції або описував зовнішні параметри рукописних варіантів своїх творів, свідчать про фактичне розрізнення конфігурацій образних уявлень, які за давно сформованою традицією вербалізується в європейському культурному просторі лексемами грецько-латинського походження (епос, проза, новела, роман, епопея тощо) чи пізнішими етно-національними відповідниками, зокрема і слов’янськими (оповідання, повість, нарис). Саме ці лексеми скеровують увагу на логічно-коґнітивні операції уподібнення, аналогії, типологізації, класифікації процесів і результатів духовно-образної діяльності. Тому виокремлювання, розчленовування тяглості оповідно-розповідних способів передачі інформації в комунікативних ситуаціях здійснюється, як засвідчують приклади досвідчених експертів (О.Колесси, І.Кошелівця, О.Сулими-Блохина, І.Денисюка, В.Фащенка) і активних видавців-критиків ще за часів Б.Лепкого, шляхом попарного/почергового використання найменувань (понять/термінів): легенда, казка, оповідання, новела, повість, повістка, оповістка, роман, цикл оповідань, цикл повістей, цикл романів, дилогія, трилогія, тетралогія, пенталогія, епопея з відповідними вказівками, окресленнями життєвих ситуацій, сфер діяльності тощо.
3. У прозі Б.Лепкого спостерігаються всі традиційні групи найменувань творів малого, середнього й великого обсягу з використанням термінів оповідання, новела, повість, нарис, а також процеси, пов’язані з розвитком розповідно-оповідних творів, способів мовно-мовленнєвого викладу матеріалу творчості, – процесів, які в українському філологічному досвіді характеризуються як явище новелізації чи романізації прози. Вони є наслідком і проявом закону концентрації, ущільнення, суб’єктивізації художньої прози.
4. Аналіз змісто-форми таких прозових творів Б.Лепкого, як „Зломані крила”, „Зірка”, „Під тихий вечір”, „Веселка над пустарем” у тому контексті, який складають згадані рецензентами, істориками літератури твори інших авторів, дає підстави обстоювати висновок, що перші два тексти з цього ряду („Зломані крила”, „Зірка”) є типовими жанрами „повісті”, а два наступні – „Під тихий вечір”, „Веселка над пустарем” мають романну основу і структурну конфігурацію.
5. Відтворення літературно-критичного дискурсу в його репрезентативних виявах, пов’язаних з циклом творів Б.Лепкого про гетьмана Мазепу та „мазепинців”, засвідчує і переконує, що письменник об’єктивно залишив у своїй спадщині історичну епопею. Задуманий ним цикл „історичних повістей” почав так сприйматися ще за життя Лепкого, у цьому напрямку подібна інтерпретація жанрової структури багатотомного твору письменника укорінювалася серед читачів і літературознавців згодом, особливо з відновленням історичної правди про гетьмана Івана Мазепу та про його роль в історії України.
|
