ПАРАДИГМИ РЕЦЕПТИВНОЇ КРИТИКИ (З ДОСВІДУ КОНСТАНЦЬКОЇ ШКОЛИ ТА «КРИТИКИ ЧИТАЦЬКОЇ РЕАКЦІЇ») : ПАРАДИГМЫ РЕЦЕПТИВНОЙ КРИТИКИ (ИЗ ОПЫТА КОНСТАНЦКОЙ ШКОЛЫ И «КРИТИКИ ЧИТАТЕЛЬСКОЙ РЕАКЦИИ»)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, окреслено стан її вивчення, визначено об'єкт і предмет роботи, мету і завдання дисертації, теоретичні й методологічні засади, наукову новизну і практичне значення.

      У першому розділі дисертації – „Рецептивна естетика й критика в оцінці вітчизняного та зарубіжного літературознавства” – відтворюються вузлові моменти формування рецептивної критики в Німеччині й США, окреслюється габітус, за термінологією В.Ізера, рецептивно-естетичної проблематики, в якому народжувались нові ідеї та парадигми сприйняття літературної традиції.

      У підрозділі 1.1. „Рецептивна методологія: pro et contra” проаналізовано наявні погляди й актуалізовано доцільність використання рецептивних методів дослідження літератури. Первинний латентний інтерес до рецептивної теорії проявився у 1960-ті рр. на хвилі тотального заперечення європейською спільнотою застарілих канонів філологічної освіти, загостреного до того ж студентським ліворадикальним рухом проти „буржуазного ідеалу науки”. Навіть аморфна в методологічному плані, така, що знаходилась в стані активного формування Констанцька школа потрапила під перехресний шквал критиків марксистської і формалістської орієнтації з обох сторін Берлінського муру. Так, марксисти Р.Вейман, М.Науман, К.Трегер (НДР) вважали рецептивну естетику проявом „витонченого антикомунізму”; ліві радикали звинувачували її представників у „дискримінації історико-матеріалістичного літературознавства”; В.Варнекен, Г.Кайзер, К.Мандельков (ФРН) категорично не сприймали ідеї демократизації, притаманні рецептивності, вважаючи їх „ворожими традиціями” і висловлюючи з цього приводу підозру до їх авторів за „пособництво матеріалізму”.

      Не менш провокативною була ситуація щодо формування засад рецептивної критики в США. Коли хвиля літературознавчих суперечок навколо тлумачення „Втраченого раю” Дж.Мільтона знову зайшла в глухий кут (1967 р.), С.Фіш на основі апологіі читача спрямував аналіз твору в нове русло. З часом пристрасті навколо рецептивної критики в Німеччині та США поступово вщухали. Проте, коли криза у філологічній сфері набула яскраво виражених форм, науковці переймались уже необхідністю радикального методологічного її (філології) оновлення. На цьому шляху, на думку відомого французького теоретика А.Компаньйона, рецептивна естетика була „найбільш значною подією”, „епіцентром вулканічної теорії”. Таким чином, у 1970-ті рр. в Німеччині та США (майже одночасно) рецептивна критика набула наукової самодостатності й значно розширила коло своїх прихильників.

      Новий статус рецептивної теорії продукував і нову якість критичної думки – аналітичність – щодо осягнення її набутків і прорахунків. Значну увагу привернула міждисциплінарна і плюралістична рецептивна естетика, що ставила під сумнів основні поняття академічного літературознавства, а саме: категорію автора як джерела змісту твору, можливість об'єктивної його інтерпретації, обґрунтування ролі історичного знання, авторитарність канонів класики. Відомий американський теоретик Р.Уєллек у статті з промовистою назвою „Занепад літературної теорії” назвав рецептивні теорії „утраченими ілюзіями” у сфері „задовільної історії літератури”, проблемність якої залишається предметом дискусій і в сучасних критиків.

      Німецькі фахівці Є.Амахер, К.-М.Богдаль, В.Ланге, Г.Лейшнер, О.Марквард, Д.Уффельфельд, К.Шрамм, К.Штірле, представники об'єднання „Німецьке філософське літературознавство наших часів” відзначали термінологічну перевантаженість „дослідів” та напівлітературну манеру письма „поетикогерменевтиків”, що обрали для себе як творчу сферу „прикордонну зону” з традиційним літературознавством. Критики також підкреслювали, що поняття віртуального простору літературного твору, обґрунтоване рецептивістами, відкривало шляхи для „реактуалізації” літератури інших епох, нові можливості її до сучасного сприйняття.

      Поява та побутування ідей рецептивної естетики і критики в радянському і пострадянському інформаційному просторі мали теж свої особливості. Так, О.Козлов репрезентував рецептивну критику Німеччини і США як школи сучасного зарубіжного літературознавства („Літературознавство Англії та США ХХ века”), відзначаючи їх загальну спрямованість до опанування гуманістичних цінностей, головною серед яких науковцем виокремлюється очевидна для рецептивістів пріорітетність людського фактора, зокрема читацьких реакцій.

      М.Зубрицька охарактеризувала культові фігури німецької та американської рецептивної критики („Homo legens”). Прагнучи розкрити інтелектуальний зміст рецептивності, дослідниця висловила думку про те, що застосування рецептивної методології сприятиме створенню нового клімату для сприйняття української культурної спадщини.

      Р.Гром'як подав історичний зріз функціонування рецептивної критики („Специфіка літературної критики. Її сучасний статус”). Науковець зауважив, що врахування інтерпретаційно-герменевтичних концепцій має дещо змістити акценти у процесі викладання шкільного й вузівського курсів літератури. Слушною і методологічно виваженою є його пропозиція „історію літератури викладати через історію літературної критики”.

      У підрозділі детально розглянуто позиції російських науковців А.Дранова, І.Ільїна, В.Зінченко, В.Зусман, З.Кірнозе, О.Цурганової, Л.Чернец. На думку відомих фахівців, рецептивна критика, спрямована на злободенні проблеми літературознавства, так і не змогла дати вичерпного аналізу естетичних проявів дійсності. Причини криються в тому, що її представники компілювали окремі фрагменти з інших концепцій – герменевтики, структуралізму, лінгвістики та ін., що важко узгоджувалися між собою. Підкреслюючи динамічний зміст художнього твору, що підпорядкований діалогу з читачем, рецептивна критика абсолютизує цю динаміку, не враховуючи сталої програми змісту, закладеної у творі, і меж варіантності його прочитання.

      У підрозділі 1.2. „Читацька реальність” як літературознавча проблема” підкреслюється, що рецептивні дослідження не виникли ex nihilo. До питань активізації читацької думки науковці звертались час від часу в контексті природно співвідносних з нею теоретизувань. Завершений твір уже відсторонений від свого творця, а тому потрапляє під владу творчості того, хто сприймає (за А.Горнфельдом). У цьому контексті екзистенція літературного твору завжди складно передбачувана, не має сенсу без тієї маси читачів, що сприймають художній твір. Можливість реалізації твору „динамізує його природу, що є передумовою ефектів, які викликає твір”, зазначав О.Білецький. Література існує не тому, що ми всі знаємо про її генезу і зміст, а тому, що автор твору і читач знаходяться в символічному псевдодіалозі, що відбувається між ними – уявних quasi-реальних відносинах, оскільки відсутній матеріальний зв'язок з автором.

      Суттєве значення для нашого дослідження набули рецептивні концепції італійського естетика, критика і письменника У.Еко, який одним із перших відкрив перспективу участі читача у створенні віртуального змісту тексту, представника Йєльської школи деконструктивізму П.де Мана, а також ветерана французького структуралізму А.Компаньйона.

      Радикальне зміщення акценту з проблеми художньої продукції на проблему рецепції у західному літературознавстві другої половини ХХ сторіччя і численні дослідження діалектики відносин між автором та публікою зумовили появу вражаючої кількості типів читачів, серед яких метачитач, архечитач, компетентний, ідеальний, зразковий, імпліцитний, інформований, віртуальний, опірний і навіть читач нулевого ступеня. Таким чином, реципієнт постає об'єктом художньої та наукової думки, хоча й „самотній і водночас залежний від певних структур та інститутів суб'єкт, але спроможний відновити колись втрачений у цьому модерному світі антропоцентричний порядок речей” (Ю.Хабермас).

      У другому розділі – „Пролегомени рецептивності” – висвітлено процес розвитку критики від дифузно-синкретичного стану до відгалуження і самовизначення. Зокрема, окреслено динаміку літературно-критичних пошуків античних мислителів, проаналізовано особливості мислення європейських просвітників та сентименталістів, осмислено світосприйняття рейнських геніїв, з'ясовано культурно-естетичну доктрину романтиків щодо активного читача.

      У підрозділі 2.1. „Генези рецептивності” вказується, що рудименти проблеми читацького й глядацького сприйняття художньої літератури та мистецтва проступають уже в V ст. до н. е. в античних філософів досократівського кола, зокрема, у першого теоретика риторики Горгія. За словами давньогрецького мислителя, мова поетів є „могутнім повелителем”, який впливає на душі слухачів всупереч їхній волі, але в більшості випадків залежить від нас, чи будемо ми вважати щось переконливим”.

      У світлі рецептивної естетики особливої змістовності набуває дослідження Ф.Г.Клопштока „Пропозиція до поетики виводити правила з досвіду читачів”, у якому він відзначив можливість теоретичного вирішення проблеми нетотожності розуміння поетом і читачем змісту художнього твору. Так, аналізуючи відгуки на епічну поему „Мессіада”, він створив типологію читачів, у якій міститься „ядро” програми рецептивної естетики й критики. Своєю концепцією Ф.Г.Клопшток торував шлях для ідеї інтенціональності Ф.Брентано, що з часом набула концептуальної завершеності та стала базовою для всіх наступних прихильників рецептивного напряму.

      У підрозділі 2.2. „Історія читача” як феномен українського літературознавства” простежується характер поєднання в Україні західного досвіду із вітчизняною філософською та лінгвістичною традиціями. Осмислені й прокоментовані роздуми українського мислителя Григорія Сковороди з приводу читання Біблії як продукту божественного відкриття, „навіяного” людині Богом. Акцентується певний перегук думок філософа з естетикою сентименталістів, зокрема тих, у яких є передчуття ролі та значимості читача, хоча українські засади рецептивності не завжди були помітними на Заході. У цьому зв'язку наголошується безсумнівна спорідненість естетичної теорії О.Потебні з проблемами рецептивної критики. Це засвідчує універсальність учення Харківської школи з її абсолютом творчої ініціативи інтерпретатора, яка є визначальною домінантою сучасного постструктуралізму.

      Українська модифікація читацької рецепції значною мірою формувалась на засадах ідей О.Білецького, який дотримувався думки, що вивчення „історії читача” є одне із чергових завдань історико-літературної науки. Ці сподівання відомого теоретика та історика літератури певною мірою реалізувалися в напрацюваннях сучасних дослідників В.Брюховецького, Р.Гром'яка, М.Зубрицької, Є.Іванцова, М.Ігнатенка, Д.Наливайка, Г.Сивоконя, О.Червінської, чиї наукові інтереси певним чином пов'язані з проблемою читацької рецепції.

      Українські вчені досліджували питання про місце і роль реципієнта в процесі читання та оцінки твору, пов'язуючи особливості сприйняття української літератури з соціальним статусом читача конкретної історичної епохи, іманентної властивості рецепції, що надає їй право на аналогію з творчим процесом. „Саме рецепція сприяє творчому переосмисленню будь-якої традиції взагалі, а нові ракурси, які генерує на сучасному етапі теорія рецепції, додатково надають їй гостро актуальних методологічних повноважень” (О. Червінська).

      У підрозділі підкреслюється, що, віддаючи належне рецептивній критиці, науковці дійшли висновку, що саме це спрямування привернуло увагу представників найрізноманітніших шкіл і напрямів, об'єднуючи навколо себе чи не найоригінальніші теоретичні ідеї; до того ж з врахуванням узагальненого попереднього досвіду. У підрозділі зазначається, що в українському літературознавстві пріорітетними є концептуальні засади Констанцької школи, що, очевидно, з одного боку, пов'язано з традиційною орієнтацією науковців на європейські теоретизування, з іншого – з інформативною обмеженістю щодо розробки американських рецептивістів. Відтак є нагальна необхідність заповнити цю лакуну, тим самим продукуючи сприйняття рецептивної критики та естетики як цілісності.

      У третьому розділі – „Специфіка рецептивної критики Констанцької школи” – пропонується картина становлення нової літературознавчої парадигми у міждисциплінарному проекті „Поетика і герменевтика”. Теоретичні джерела рецептивної критики розглядаються в аспекті впливів як складників компаративного дослідження. Під таким кутом зору виокремлені концепти феноменологічної естетики Р.Інгардена, ідеї російських формалістів і Празьких структуралістів, „аметодична” теорія літературної герменевтики Г.Гадамера, конкретизовані рецептивними критиками.

      У підрозділі 3.1. „Герменевтика суспільного відгуку на текст (концепції Х.Р. Яусса)” відзначено, що засновник Констанцької школи Х.Р.Яусс належить до тих науковців, кому вдалося реконструювати „класичне” літературознавство і на цьому грунті створити нову методологічну систему.

      Коли Х.Р.Яусс взяв під сумнів стереотипи німецького академічного літературознавства, то, власне, виступив проти числених „літературних фактів”, зібраних і класифікованих у підручниках з історії літератури як „осадів” історичного процесу. Натомість він тлумачив літературну історію як рецепцію текстів, які осіли в пам’яті читача і тим самим утримували у стані безперервності традицію подальшого сприйняття.

      Фундатор Констанцької школи „Поетика і герменевтика” Х.Р.Яусс сформулював низку понять, що не лише розкривали поглиблений зміст новацій рецептивності, але з часом набули понятійної самодостатності, побутуючи в більш широкому критичному контексті (естетична ідентифікація, антропологічна поетика, естетичний досвід, горизонт очікування). Упритул наблизився Х.Р. Яусс до обгрунтування поняття віртуальна реальність. З огляду на це у підрозділі здійснено критичний огляд провокаційних заяв науковця щодо можливості об'єктивації читацьких сподівань у віртуальному континуумі тексту і реципієнта.

      Контакти Х.Р.Яусса з американськими колегами як такі не відбулися, хоча відомо, що, працюючи в університетах США, він запрошував на свої семінари представників школи „Критики читацької реакції”. В той же час передумови для контактів були, оскільки у 1950-тi рр. американський науковець Дж.Д'юї обґрунтував свою модифікацію поняття естетичний досвід. Якщо Х.Р.Яусс виводив концепти естетичного досвіду з конкретного аналізу творів Дідро, Руссо, Пруста, то поняття американського дослiдника грунтувалося на прагматизмі. Х.Р.Яусс часто вдавався до цитування робіт Дж.Д'юї і тим самим урівноважив теоретичний і практичний зміст поняття естетичний досвід, що є зразком співпраці німецьких і американських рецептивістів.

      У другому підрозділі 3.2. „Феноменологія індивідуального акту читання (концепції Р.Варнінга, В.Ізера)” розглянуто структурну організацію, функцію тексту і механізми його рецепції в концепції В.Ізера, відповідно до якої літературний твір аналізується як особливий феномен, де фікціональна структура балансує між визначеністю і невизначеністю. Текст дає читачу лише інформацію, а лакуни у тексті примушують працювати уяву реципієнта. За Ізером, читацька реакція – лише засіб для створення віртуальної реальності, або уявного світу.

      Термiнологiчний арсенал, уведений В.Iзером в рецептивну критику, має і свою історію, і першоджерела. Відштовхуючись від думки Р.Інгардена про „білі плями” тексту, В.Iзер розвиває поняття комунікативна невизначенiсть. Якщо  Р.Інгарден уважав це недостатнім рівнем художності, то В.Ізер  тлумачив недетермiнованicть саме як естетичну довершеність твору.

 Х.Р.Яусс, як відомо, обґрунтував теоретичні засади рецептивної естетики, тоді як В.Ізер розробив здебільшого механізми рецептивності. Понятійний ряд В.Ізера (репертуар і стратегії тексту, актуалізація, лакуни, регістри сприйняття) набув наукової самодостатності і надзвичайно динамічно був „обжитий” теоретиками різних спрямувань.

      У підрозділі проаналізовано концепцію імпліцитного читача, що є власне реконструкцією читацької ролі всередині твору. Уведена до структури тексту мандрівна точка зору (у міркуваннях Ізера) орієнтована на можливості читача і його світогляд, на спрямування його бачення. Зазначимо, що В.Ізер суворо дотримується рамок літературознавчої методики і, незважаючи на деякі запозичення, наприклад із теорії гри, віртуалістики, метою його пояснення завжди залишається література. Так, В.Ізер поєднує проблему читацької реакції з думкою про антропологічні функції літератури. Теорія ж конфігурацій інтерпретації В.Ізера, його останній понятійний винахід, сягає далеко за межі літературознавства.

      У підрозділі підкреслюється, що зв'язки В.Ізера з рецептивною критикою США були надзвичайно плідними, що знайшло відображення у безпосередніх контактах: систематичні публікації у наукових виданнях США, сумісні семінари, дискусій, обмін думками з приводу розвитку рецептивної критики.

      У дисертації проаналізовано ідеї Р.Варнінга щодо функціональних особливостей естетичного сприйняття образної структури твору, конкретизовано перспективи вивчення літератури у рецептивно-семіотичному ракурсі. Як один із засновників німецької школи „Поетика та герменевтика”, Р.Варнінг виступав за зрушення парадигми в літературознавстві, розширення меж рецептивності. З огляду на це він звернувся до теорії російських формалістів. Якщо В.Ізер запозичив у них стратегії, то Р.Варнінг переломив до рецептивності поняття опозиція і казус. Не менш плідною була його взаємодія з семіотичними концепціями, унаслідок чого були сформовані концепти інсценований дискурс, комунікативна динаміка, рецептивно-семіотична модель, літературознавча прагматика.

      Сприйнятими і зрозумілими серед науковців були думки Р.Варнінга стосовно теоретичної вразливості рецептивної методології, оскільки важко й практично неможливо з впевненістю визначити естетичний вплив твору на читача. Науковець розвинув рецептивний підхід, що дозволив вивести літературознавчий аналіз на якісно інший рівень, традиційно заглиблюючись у теорію тексту, при цьому не випускаючи з поля зору читача. Оскільки оціночні позиції читача пов'язані з естетичною своєрідністю текстів, то, описуючи читацькі реакції на змістові „аномалії” тексту, можна впритул наблизитися до тих унікальних перетворень переживань, що складають художню сутність конкретного твору.

      Четвертий розділ – „Критика читацької реакції“ США як модифікація рецептивно-естетичної теорії” – демонструє роботи Д.Блейха, С.Фіша і Н.Холланда, що дають найбільш повне уявлення про характер і напрями розвитку рецептивної критики у США.

      Підрозділ 4.1. „Концепція „інформованого читача“ С.Фіша” присвячено дослідженню наукового надбання лідера рецептивних критиків США С.Фіша. Рецептивний підхід, на думку літературознавця, відкривав нові перспективи у вивченні світу художньої літератури, сприяв осягненню локалізації і сутністі значень, що містяться у творі. Безпосереднім імпульсом до виступів С.Фіша з жорсткою критикою формалістських методів „розтину” тексту були гострі розбіжності щодо інтерпретації поеми Дж.Мільтона „Втрачений рай”. С.Фіш, як відомо, намагався примирити критиків, несподівано підтримуючи апологію читача.

      У підрозділі підкреслюється, що погляди С.Фіша серед німецьких і американських рецептивістів відзначаються найбільшою суперечливістю. З одного боку, йому була притаманна одностадіальність з ідеями В.Ізера, особливо щодо розроблення поняття інформований читач (порівняно з ізерівським імпліцитним читачем), але з іншого – він здійснив декілька кроків назад, і від структуралістських концепцій крізь феноменологію прийшов до постструктуралізму із запереченням своєї знахідки –інформований читач.

      С.Фіш часто вдавався до критики текстоцентричних методологій і „нових критиків”, і структуралістів, хоча саме в останніх він запозичив раціональну ідею про ментальні структури, що детермінують особливості її світосприйняття. Критик переломив цю ідею до проблеми читача, ментальність якого (за Фішем) продукує уявлення про віртуальний світ твору „з відтінком свого часу і різних настроїв”. Якщо „нові критики” вважали твір текстуально зафіксованим естетичним об'єктом, то для С.Фіша він являє собою скоріше процес, в якому задіяний інформований читач, чиї реакції на твір є концептуальним стрижнем для критики. Література для С.Фіша – „чарівний бальзам”, що розсіює пробуджений промінь читацького інтелекту”; зміст художнього твору – „пригода в голові читача”, вибудована його власною уявою і „виплавляється” з „фактичної сировини вербальних сигналів”.

      З часом вже як деконструктивіст, дослідник запропонував термін інтерпретативне суспільство. Його зусилля здебільшого були спрямовані на розробку приватних методик стосовно конкретних текстів, які не завжди витримували іспит часу. Як полеміст, він був причетний до декількох резонансних подій, зокрема, з Н.Холландом, Н.Фраєм, В.Ізером, Д.Блейхом. Але теоретизування С.Фіша, понятійні надбання, порівняно з німецькими рецептивістами, були значно біднішими, не набули належної вагомості у науковому світі.

      Зазначено, що перехід від концепції інформованого читача до більш широкої теорії інтерпретативного суспільства був причиною появи низки протиріч у поглядах С.Фіша. Учений не міг знайти вихідну позицію в процесі аналізу твору, і його тип інтерпретації перетворюється на тоталітарний дискурс: критик підносить читача і функціонування його свідомості в процесі читання, а текст „розчиняє” у відгуку реципієнта, тим самим стає причетним до конфлікту між герменевтикою і деконструкцією.

      У підрозділі 4.2. „Неопсихологічний підхід до літератури Н.Холланда” окреслено специфіку психоаналітичного тлумачення динаміки відгуку читача на твір. В основу моделі „справжнього відтворення” Н.Холланда покладено ідею трансформації художнього твору в уяві читача, що базується на особливостях позасвідомого в людській психіці. Підкреслюється, що Н.Холланд застосував теорії З.Фрейда до тлумачення проблеми читацького сприйняття. Літературознавець розширив межі „лабораторії відвертості” фрейдизму для вироблення нових теоретичних узагальнень, орієнтованих на вивчення свідомості читача. Цьому підпорядкована розроблена ним методика аналізу текту з відповідними поняттями, а саме: динаміка читацького відгуку (чому присвячена його найбільш відома монографія), психічні механізми читацької реакції, тобто аналізу усього спектру чуттєвих відгуків читача, трансформації психічних реакцій, – зміна в процесі читання палітри чуттєвості, навіть не завжди очікуваного результату. Якщо В.Ізер розробив механізми читацької реакції, то Н.Холланд – її психологічний зміст.

      У розділі розглянуто також рецептивний підхід у концепції Д.Блейха, іншого представника „Школи критиків Буффало”, який вважав головним завданням літературної критики дослідження психоаналітичної природи суб'єктивної парадигми. У дисертації наголошується на тому, що синтез структуралістської критики і психоаналізу в теоріях Н.Холланда та Д.Блейха поглибив феноменологічні уявлення про способи і процедури розгляду рецептивної ситуації. Критики показали, наскільки важливим є наукове дослідження читання, читацької реакції, вивільненої з-під влади інституційної авторитарності.

      У підрозділі 4.3. „Полемічні і типологічні аспекти німецької та американської рецептивних шкіл” увиразнено зміст полемічного діалогу стосовно нових підходів до літератури, які виникли в 1960-ті роки. Серед них – рецептивна естетика і критика, що змістили увагу від сенсу і цінності твору до процесу його виникнення й сприйняття. Відзначено, що в літературознавчому репертуарі зросла увага до читання і рецепції як до теоретичних проблем. У цій сфері відбулися найбільш плідні міжнародні дискусії між літературознавцями та представниками інших сфер – мистецтвознавцями, лінгвістами, філософами і соціологами. Питання про відмінність між ідеєю твору й способами її втілення є проблемою, що потребує подальшого вирішення. Осягнення змісту й цінності твору – процес проблемний і вимагає окремого дослідження.

      А втім розбіжність думок з приводу сутності та дослідницької цінності рецептивного методу в літературознавстві є закономірною, оскільки свідчить про складність вивчення інтелектуального життя будь-якого періоду. Ідеї компромісу і „культурного плюралізму” покладено в основу парадигми рецептивної критики. Але саме прихильники плюралістичності зазнають найжорстокіших нападків опонентів.

      Так, погляди констанців на історію літератури оцінюються позитивно, як спроба поєднати пам'ять і дію і таким чином „визволити весь корпус текстів з під гніту канону” (П.де Ман). Проте неодноразово зазначалося, що оновлена рецептивними фактами історія літератури в теоріях Х.Р.Яусса і В.Ізера не є власне оригінальною, бо залишається лише історією інтерпретацій, сама можливість яких не піддається сумніву.

      Рецептивна критика прагматично орієнтована, що послаблює її як теорію, але з огляду на її „підривний” характер спонукає до того, що вона стає непередбачуваним учасником надто серйозної гри серед інших гуманітарних дисциплін.

      Гострій критиці була піддана теорія читацького змісту провідного науковця американської рецептивної критики С.Фіша. Особливо це стосувалось двозначних формулювань, пов'язаних з авторською свідомістю як контролем складних аспектів читацького розуміння маніпулятивних (за Фішем) лінгвістичних і поетичних конвенцій. На думку П.де Мана, подібні твердження С.Фіша відводять читачу одвічно інвольвовану порівняно з автором роль, що певним чином знецінює як читацьку працю, так і авторську творчість. А це загрожує катастрофічними наслідками зазвичай стабільному пізнавальному полю.

      Проведенний аналіз полемічних тезів Констанцької школи і школи „Критики читацької реакції” наочно свідчить як про неминучість пошуку загального теоретичного підгрунтя для нових методів літературознавчого аналізу, так і про прагнення представників обох шкіл вивести суперечку із сфери інтерпретації, тобто з суто академічної проблеми, в практичну площину.

      Дискусія, що спалахнула між американськими і німецькими рецептивними критиками, є яскравою ілюстрацією особливостей естетичного сприйняття та інтерпретації художнього твору. Процес розуміння виявляється нелегким завданням не тільки для спільноти, розмежованої географічним простором і мовними бар'єрами, але й для вчених, які працюють в суміжних галузях.

      Відзначено, що Х.Р.Яусс і В.Ізер мають помітний вплив на наукову думку в США. Хоча це не завадило тому, що між С.Фішем і В.Ізером розгорнулася полеміка з приводу розуміння, сприйняття реальності і уяви як такої. Якщо В.Ізер розрізняє сприйняття і концептуалізацію як два окремих засоби доступу до світу літератури, то С.Фіш, навпаки, об'єднує їх, уважаючи актом концептуалізації.

      Наступний аспект, з приводу якого обидва критики мають розбіжності у визначеннях – суб'єктивний елемент читання. Американський критик повністю заперечує останній. Приналежність до певної інтерпретаційної спільноти запобігає, за Фішем, довільній концептуалізації. Німецький критик вважає, що без суб'єктивного елементу неможливо пояснити різні інтерпретації одного і того ж самого тексту.

      С.Фіш обґрунтовує позицію щодо проекту свого німецького колеги „місткістю та ліберальністю” теорії. Остання являє собою естетику, онтологію, історію, психологію та епістемологію, вражаючи широтою спектру проблем, які вирішуються. Належної вагомості теорії В.Ізера (за Фішем) додає те, що вона адекватно відповідає на запит критики останніх років, з її особливою повагою до читача („Чому ніхто не боїться Вольфганга Ізера”).

      Сенс дискусії, висновки, яких зрештою дійшов С.Фіш, свідчать про те, що в концепції В.Ізера пререважає загальносприйнятна наукова позиція. Очевидним є й те, що рецептивні критики німецької та американської шкіл, як і теоретики інших спрямувань, все більше схиляються до думки про необхідність долати непримиримість методологічних позицій, але не їх розмаїття, що може певною мірою збіднити зміст літературної критики.

      У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження. Зокрема, підкреслюється, що в Німеччині та США теорія рецептивної критики вивчає об'єктивність відмінностей у сприйнятті літератури і мистецтва, орієнтуючись на культурно-історичне функціонування художніх творів і рівень духовної підготовки реципієнта. Дослідження рецептивних свідоцтв як легітимних фактів теорії та історії літератури – загальний постулат для представників Констанцької школи та школи „Критики читацької реакції” у США.

      Якщо німецька школа рецептивної естетики прагне до філософських побудов загальнометодологічного характеру, то американська рецептивна критика – здебільшого до практичних експериментів. Завдяки своїй філософській укоріненості відомі представники німецької школи Р.Варнінг, В.Ізер, Х.Р.Яусс сформували ряд яскравих, виразних концепцій, а саме: горизонт очікування, естетичний досвід, імпліцитний читач, репертуар тексту, віртуальний сенс. Більшість із них набули статусу парадигм і продукували розвиток типологічних понять як в німецькій, так і американській критиці, наприклад: теорія ідентифікацій, антропологічна поетика (поняття Х.Р.Яусса), конфігурації інтерпретацій, історико-функціональна модель літератури (поняття В.Ізера).

      Працюючи за принципом доповненості, науковці спрямовували свої зусилля навколо рецептивних теоретизувань парадигматичної значимості. Це зумовлювало те, що їхні ідеї було сприйнято як в межах відкритого ними напряму, так і самодостатні, а тому побутують в інших модифікаціях. Хоча німецька рецептивна критика має глибоке коріння в історії естетичної думки, її вплив на зародження американської школи „Критики читацької реакції” був незначним.

      Найбільш повно теоретичні засади американського варіанту рецептивної критики виклав С.Фіш. Його ідеї сприяли тому, що рецепція художнього твору постала проблемною ланкою, що пов'язує в єдиний змістовий вузол різні підходи до інтерпретації і залишається водночас „яблуком розбрату” серед сучасних захисників інтенції читача та інтенції тексту.

      Динаміку розвитку концепцій С.Фіша та американської школи „Критики читацької реакції”, одного з дискусійних напрямів літературної теорії, визначають два суперечливих етапи: прогресивний, який характеризується рухом від структуралізму до феноменології та постструктуралізму, і регресивний – етап дивергенції ідей рецептивістів.

      Серед усіх американських рецептивних критиків Н.Холланд є найбільш помітним послідовником З. Фрейда, вчення якого представник школи критики Буффало широко застосовує в дослідженні „механізмів” рецепції. Як критик читацького відгуку Д.Блейх досліджує активність усіх інстанцій психіки, що відкривають реципієнту ірреальний світ і стимулюють його уяву.

      Парадигми рецептивної критики в модифікаціях німецької та американської шкіл поєднують інтермедіальні зусилля їх теоретиків побудувати історико-функціональну модель літератури в реаліях часу. Зміст тексту в певному реєстрі стає доступним для інтерпретації, коли однаковою мірою враховуються наміри автора і спосіб читацького сприйняття.

      Засвоєння досвіду критики рецептивно-естетичної орієнтації „живить” мислення теоретика цінним матеріалом. Використання рецептивно-критичного методу дозволяє скоротити утворений за довгі роки розрив у сферах дослідницьких інтересів між українським літературознавством (в основному зосередженому на проблемах історико-літературних) і західним, яке зміщує питання в іншу площину, займаючись вивченням меж літератури, властивостей „літературності”, своєрідності літературної діяльності автора та читача.