Мотивы Запада и Востока в прозе И. А. Бунина

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета й завдання роботи, визначаються об’єкт і предмет дослідження, наукова новизна й практична цінність одержаних результатів, а також методи аналізу.

Перший розділ дисертації – «Дихотомія «Захід/Схід» у системі культурологічних знань» – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. – «Захід та Схід як універсальний варіант культурної топології» – зроблено огляд основних історико-культурних етапів усвідомлення людством поляризації світової культури та уточнено термінологічний зміст понять «Захід» та «Схід». Захід та Схід являють собою найпростіший і водночас універсальний варіант культурної топології, що виявився найбільш стійким практично у всіх культурах світу на протязі їх багаторічної історії. У сучасній культурології поняття «Схід» є семантично ємким, таким, що поєднує особливості культур Індії, Китаю, Японії, країн південно-східної Азії, які мають спільні риси у ґенезі, функціонуванні й розвитку. Термін «Захід» використовується на позначення специфічної цивілізації, основу якої складає романо-германська культура. Поляризацією світової культури на західну та східну як антиномічні соціально-філософські та культурні системи зумовлено виокремлення порубіжних культурних утворень, серед яких особливо складною визнається російська ментальність внаслідок контамінації та дифузії західного та східного начал.

Значний внесок у вивчення західного та східного начал у російській культурі зроблено євразійцями (М.С.Трубецький, Г.В.Флоровський, В.М.Ільїн, П.М.Біціллі). Спираючись на культурно-історичний, географічний, політико-правовий, етнографічний та мистецтвознавчий досвід, євразійці розробили концепції культурологічного та міждисциплінарного характеру, огляд яких подано у підрозділі 1.2. –  «Внесок євразійства у вивчення контамінації та дифузії західного та східного начал у російській культурі й історії». Представників російської інтелектуальної еліти об’єднувала концепція російської культури як неєвропейського феномена, що відрізняється унікальним поєднанням західних та східних рис у низці культур світу, а відтак, водночас належить Заходу та Сходу, але не поглинається ними повністю.

Другий розділ – «Вестернізація та орієнтальність: ґенеза, розвиток та переломлення у прозі І.О.Буніна» – складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. – «Актуальні проблеми сучасного бунінознавства» – подається огляд та систематизація робіт сучасних бунінознавців. Як слушно зауважує один з провідних бунінознавців О.М.Михайлов, після доби, коли творчість І.О.Буніна була «під забороною», й періоду, коли з нього зробили ікону, прийшов час спокійного й об’єктивного аналізу масштабного художнього та духовного світу письменника. Творчість І.О.Буніна багатопланова і є предметом наукових інтересів літературознавців різних шкіл і напрямків. Особливість рецепції бунінської творчості полягає, зокрема, в тому, що дослідник, який захоплюється буддизмом, знаходить у І.О.Буніна відповідні мотиви, містик – містичні, язичник – язичницькі.

У сучасному бунінознавстві дедалі виразніше виявляється тенденція пояснювати аксіологічні домінанти художньої творчості І.О.Буніна впливом певних філософських концепцій та релігійних учень (Г.Благосова, Ю.Мальцев, Р.Співак, А.Романович, М.Шемякіна та ін.). Проблема «Захід – Схід» у творчості І.О.Буніна актуалізована сучасним літературознавством на різних рівнях вивчення творчої спадщини митця. Вивчаючи проблему національного характеру, пропонуючи інтерпретації провідних тем бунінської творчості, аналізуючи особливості поетики І.О.Буніна, дослідники виявляють елементи різновекторних культур, однак, роботи, присвячені вивченню інонаціональних елементів у творах письменника нечисленні, тобто проблему «Захід – Схід» лише намічено у сучасному бунінознавстві як аксіологічну.

Основні біографічні чинники, що сприяли формуванню орієнтального й вестерного векторів у долі й творчості письменника позначено у підрозділі 2.2. «Захід та Схід як географічні полюси у долі І.О.Буніна».

Кримські подорожі І.О.Буніна (весна 1889 р., літо 1896 р., зима 1901 р.) можна вважати першими зустрічами з оригінальною культурою Сходу. З Кримом пов’язана у І.О.Буніна «язичницька», як він писав, любов до А.Цакні. 1900-і рр. були своєрідною межею в житті І.О.Буніна: подорожі до країн Європи і на Схід розширили світоглядні горизонти письменника. Знайомство з культурними традиціями Сходу та Заходу спричинилося формуванню особистісних установок І.О.Буніна: з одного боку, мусульманський звичай вбачається у стосунках письменника з В.Муромцевою-Буніною та Г.Кузнєцовою; з другого – бунінська еротизація стосунків між чоловіком та жінкою, підсилена індивідуалізованість власного «я» в його художній прозі мають характер яскраво вираженої вестернізації.

Два полюси у творчості І.О.Буніна були визначені життєвими обставинами письменника, який сформувався в Росії-Євразії, подорожував країнами Сходу та прожив половину життя у Франції.

Підрозділ 2.3. – «Західноєвропейський культурний контекст у творчості І.О.Буніна» – пов’язаний з аналізом художніх текстів, в яких відбилася специфіка сприйняття письменником західноєвропейського культурного світу. У першій частині підрозділу на прикладі оповідання «Антоновские яблоки» розглядаються мотиви європейської культури й літератури ХVІІІ–ХІХ ст.ст. на тлі домінантної для художника соціально-історичної теми зниклої поміщицької Росії. Через втілення в окремих мотивах знакових для світової культури постатей (Вольтер, Ф.Купер, С.Сервантес, Ф.Шіллер та ін.), а також історико-літературних явищ (французька асиміляція російської літератури, іспанське Відродження тощо) письменник підійшов до художніх узагальнень про безперервність культурного часу, конкретність та відчутність культурного простору, де зміна поколінь та літературних епох сприймається як процес закономірний, хоча й інколи драматичний.

Особливу роль у творчості І.О.Буніна відіграють мотиви французької культури. Передусім це пов’язано з емігрантською долею письменника, який з 1920 р. обрав Францію як притулок. Окремим прикладом соціальних змін цього часу, що залишили помітний слід у літературі, є художня трансформація світового географічного простору, в якому особливої значущості набуває вектор «Франція – Росія». Внутрішня ідейна  позиція літературного героя залежить від місця його проживання – як реального, так і віртуального, а також від специфіки усвідомлення ним географічного простору на вісі «Париж – Петербург». В оповіданні «Конец» (1921) позначений вище вектор зазнає специфічних трансформацій: Росія не сприймається як гранична східна точка, що уособлює істину та справедливість, і схід відсувається далі – у Константинополь. Росія не лише перестає бути країною, що покликана втілювати ідеї духовного оновлення, – вона взагалі зникає у свідомості героя. Живучи у Франції, письменник створює низку оповідань, в яких герої знову й знову, але вже у більш витонченій, завуальованій формі, переживають «драму Росії». Таким чином, авторська свідомість щоразу здійснює повернення з Заходу на Схід. У 1920-і рр. написано й твори, в яких прискіпливо досліджуються теми буддійської філософії або передаються враження та роздуми про східні країни («Город Царя Царей», «В ночном море», «Скарабеи», «Темир-Аксак-Хан» та ін.). Не знаходячи ідейної опори в Росії, бунінські персонажі переносяться у царину духу, забарвлену східною культурою та філософією.

Для бунінської прози характерним є переміщення персонажів, як правило, з Парижа до Росії. Показовими у цьому плані є оповідання з книги «Темные аллеи», де сюжети розгортаються на теренах дореволюційної Росії, або ж герой, здійснюючи подумкову подорож по рідних краях, порівнює дві полярні системи світосприйняття.

Західноєвропейський культурний контекст пронизує творчість І.О.Буніна на різних рівнях, зокрема, часто використовуються імена, цитати з творів європейських письменників, філософів, громадсько-політичних діячів.

У підрозділі 2.4. – «Східний міф у світогляді письменника» – вивчаються передумови, джерела й особливості формування орієнтального вектора у прозі І.О.Буніна. Здатністю письменника відчувати духовну близькість до всього сущого й минулого зумовлено звернення І.О.Буніна до історії й культури інших країн, епох, народів. Інтерес І.О.Буніна до древніх світових релігійно-філософських вчень пов’язаний також із тим, що на межі ХІХ–ХХ ст. в Росії видається велика кількість творів російських та зарубіжних авторів (Р.Девідс, М.Мюллер, Г.Ольденберг), присвячених історії, культурі, духовним традиціям давньої Індії. У той же час з’являються переклади оригінальних буддійських джерел і праць, в яких досліджувався світ східної культури (К.Гюнтер, Р.Кіплінг, М.К.Реріх), та активно поширюється буддологія.

Важливе місце у житті та творчості І.О.Буніна посідає мусульманська культурна традиція. Російський переклад Корану був для І.О.Буніна однією з найбільш необхідних книг, яку він постійно читав (є свідчення, що Коран письменник все життя возив із собою у дорожній валізі). Вирішальним чинником для формування орієнтального вектора у прозі письменника було знайомство з творчістю М.Сааді. І.О.Бунін співвідносив своє життя з принципами, викладеними у творах перського поета. Привабливими для І.О.Буніна були дві особливості поетики М.Сааді: філософічність та афористичність. Риси, подібні до художньої манери М.Сааді, виявляються на мовному рівні бунінської прози; зустрічаються прямі цитати з творів перського поета – ними, зокрема, рясніє «Тень птицы» (1907). Таким чином, орієнтальний вектор у бунінській прозі сформувався цілком природно: під впливом прочитаної літератури, неодноразових подорожей до східних країн і в контексті культурного життя початку ХХ ст.

Третій розділ – «Мотиви Заходу та Сходу у прозі І.О.Буніна» – має два підрозділи. У підрозділі 3.1. – «Інтерпретаційні можливості мотивного аналізу» – подається коротка історія вчення про мотив у російському літературознавстві, а також позначено опорні точки методики мотивного аналізу та обґрунтовується доцільність застосування при аналізі бунінських текстів методики Б.М.Гаспарова.

Вивчення історії поняття «мотив» дає підстави говорити про його значущість і сталість на різних етапах розвитку теорії літератури. У російському літературознавстві теорію мотиву активно розробляли О.М.Веселовський, О.Л.Бем, О.М.Фрейденберг, В.Я.Пропп, Б.І.Ярхо, І.В.Силантьєв, Б.В.Томашевський, В.Б.Шкловський, О.П.Скафтимов, Є.М.Мелетенський, Б.М.Гаспаров, О.К.Жолковський, Ю.К.Щеглов, Ю.В.Шатін, В.І.Тюпа. Термінологічне словосполучення «мотивний аналіз» введено у науковий обіг професором Б.М.Гаспаровим наприкінці 1970-х рр. Сутність мотивного аналізу визначається специфічними властивостями одиниці аналізу тексту – мотиву. Основною якістю мотивів є те, що вони як крос-рівневі одиниці повторюються, варіюючись та переплітаючись з іншими мотивами у тексті, і в такий спосіб створюють неповторну поетику твору. Теорія мотивного аналізу Б.М.Гаспарова ґрунтується на розумінні тексту як частки рухомого потоку людського досвіду. Виходячи з цього, у мотивному аналізі враховуються різнобічні ресурси здобуття смислу: комунікативні наміри автора, загальні ідеологічні риси та стилістичний «клімат» епохи та конкретного співтовариства, жанрові та стильові риси самого тексту, численні асоціації з іншими текстами тощо.

У підрозділі 3.2. – «Домінантні мотиви східної та західної філософії у контексті бунінської прози» – аналізуються мотиви різних філософських систем як сліди рецепції письменником культурного досвіду людства. Підрозділ включає чотири пункти.

Пункт 3.2.1.  – «Елементи буддійської філософії у бунінських текстах» – містить аналіз творів І.О.Буніна різних років («Готами» (1919), «Ночь отречения» (1921), «Книга моей жизни» (1921), «В ночном море» (1923), «Ночь» (1924), «Жизнь Арсеньева» (1933), «Освобождение Толстого» (1937), в яких художньо втілено мотиви давньоіндійської філософії. Основну увагу зосереджено на книзі «Освобождение Толстого», в якій у концентрованому вигляді представлені фундаментальні, з точки зору І.О.Буніна, проблеми буддійського вчення. В «Освобождении Толстого» І.О.Бунін аналізує драму російського генія, співвідносячи кожний знаковий, на думку автора, момент у долі й творчості Л.М.Толстого з основами індуїстської релігії і порівнюючи особливості толстовського світосприйняття з виявленням власного внутрішнього світу. І.О.Бунін пояснює сутність великих людей, які мають образну Пам’ять і до яких він відносить і себе, і свого літературного кумира, величезним досвідом перевтілень. Смерть Л.М.Толстого сприймається І.О.Буніним як реалізація виходу з ланцюга, як буддійське «визволення від смерті». У процесі аналізу творів «Книга моей жизни», «Ночь», «Жизнь Арсеньева», «Освобождение Толстого» встановлюється їх тематичний, мотивний та текстуальний зв’язок і навіть фрагментарна ідентичність. Ланкою, що поєднує ці різні за жанром і часом написання твори, є мотиви жаху, страху, неприйняття смерті й пошуків безсмертя. З метою встановлення гіпотетичних джерел та особливостей функціонування цього регулярного у творах І.О.Буніна мотиву і зумовлених цим мотивом естетико-філософських проблем залучаються дослідження сучасних літературознавців, у яких обґрунтовується зв’язок предмета зображення письменника або предмета аналізу філолога з внутрішньою потребою або «психотравмою» автора. З цієї точки зору творчість І.О.Буніна постає як художнє втілення та подолання глибинного відчуття кінця, однією з форм якого є осмислення буддійської філософії. Комплекс давньоіндійських ідей лежить в основі вчення А.Шопенгауера, з ім’ям і теорією якого пов’язаний пізній період творчості Л.М.Толстого та окремі твори І.О.Буніна, присвячені осмисленню феномена смерті. Дослідженню алюзій роботи А.Шопенгауера «Смерть и ее отношение к неразрушимости нашого существа» у творчості І.О.Буніна присвячено пункт 3.2.2. «Філософія А.Шопенгауера у творах І.О.Буніна». Значущість філософії А.Шопенгауера у процесі подолання історико-філософського європоцентризму відчувається у бунінському оповіданні «Дело корнета Елагина» (1925). Аналізуються літературні пристрасті й особливості осмислення прочитаного головною героїнею оповідання, причому акцент зроблено на узагальнюючому характері образу героїні та соціальному середовищі, в якому формується особистість, яка обирає предметом своїх роздумів феномен смерті.

Мотиви занепаду, смерті, розчарування в постулатах, що культивуються західноєвропейською цивілізацією, та спроби осмислити світобудову в ірраціональних категоріях були характерними для епохи межі ХІХ–ХХ ст.ст., тому езотеричні вчення Сходу, ірраціоналістична філософія А.Шопенгауера, а потім і філософія Ф.Ніцше були запотребовані європеїзованою російською інтелігенцією.

Про сприйняття й осмислення ідей Ф.Ніцше І.О.Буніним йдеться у пункті 3.2.3. «Ф.Ніцше у художньому світі І.О.Буніна». Соціокультурна ситуація в Росії на межі ХІХ–ХХ ст.ст. характеризувалася духовною підготовленістю російської культурної еліти до сприйняття оригінальної й впливової теорії Ф.Ніцше про створення нової людини. Основний зміст частини складає аналіз практично не поміченого російським бунінознавством оповідання «Безумный художник» (1921), наслідки якого дозволяють актуалізувати й позначити суттєву для літературного процесу порубіжжя тему «Бунін і Ніцше».

В оповіданні І.О.Буніна художник замислив картину, яка буде просякнута світлом і втілюватиме народження нової людини, нового світу. Завершене художником полотно являло собою повну протилежність високого задуму героя. Так і в Росії: ніцшеанські ідеї спочатку пов’язувались з містичними таємницями та естетизацією творчості, а згодом стали джерелом імморальних переконань, вульгаризованої свободи та богозречення. Оповідання І.О.Буніна «Безумный художник» відзначається високим рівнем алюзивності по відношенню до особистості та творчості Ф.Ніцше.

Пункт 3.2.4. – «Фрейдистські мотиви у бунінській прозі» – містить мотивний аналіз творів І.О.Буніна, що увійшли до книги «Темные аллеи». На матеріалі оповідань «Таня», «Дурочка», «Муза» вивчаються особливості реалізації мотиву сну, що передусім пов’язаний з сексуальними бажаннями героїв. В оповіданнях «Начало» та «Красавица» виявляються та коментуються особливості втілення мотиву дитячих спогадів. Дитинство описується І.О.Буніним як час, коли людина переживає перші потрясіння, що залишають відбиток на всьому подальшому житті: смерть матері, батьківська нелюбов, пробудження сексуального потягу тощо. Зазначені відтінки смислів співзвучні основним принципам психоаналізу З.Фрейда, який описував період раннього дитинства як відправний пункт у дорослий світ і сформулював теорію дитячої сексуальності. Фрейдистський резонанс відчутний також і в наративному аспекті прози І.О.Буніна. Метод «вільних асоціацій» З.Фрейда виявляється у бунінській манері «зронювати деталі» та переплітати мотиви й образи асоціативними нитками. У цій частині роботи здійснено також аналіз оповідань «Ворон» та «Антигона», у сюжетах, назвах та численних подробицях яких виявляються перегуки із сюжетом книги З.Фрейда «Из истории одного детского невроза». Коментування особливостей реалізації у книзі «Темные аллеи» явища амбівалентності, що розроблялось у психоаналітичній традиції й застосовувалось переважно при дослідженні національної домінанти російського характеру, сприяє фіксації численних прикладів суперечливих вчинків і почуттів героїв (оповідання «Темные аллеи», «Таня», «Кавказ», «Чистый понедельник», «Смарагд», «Качели»). Джерела оксюморонності як однієї з оригінальних ознак бунінського стилю вбачаються саме в індивідуальному осмисленні письменником явища амбівалентності. Цією особливістю бунінської творчості пояснюється регулярність звертання письменника до мотиву темного, тваринного начала кохання, що збуджує екстатичну пристрасть у людини і таку ж за емоційною силою пристрасть знищення: герой вбиває свою кохану з особливою насолодою, захопленням, з тією ж пристрастю, з якою любив («Пароход «Саратов»). Інтерпретація темних сторін людської психіки, акцентована у прозі І.О.Буніна, досліджується у цій частині дисертації як фіксація та коментування особливостей рецепції письменником теорії З.Фрейда про Ерос і Танатос.

Четвертий розділ – «Лейтмотивність у творчості І.О.Буніна» –містить аналіз мотивів та архетипових образів, що повторюються протягом всього творчого шляху або в окремих творах письменника.

Підрозділ 4.1. – «Архетипові моделі у контексті бунінської творчості» – складається з трьох частин, де досліджуються архетипові моделі на матеріалі оповідань, що увійшли до циклу «Темные аллеи».

У пункті 4.1.1. «Міфолого-символічна інтерпретація художнього тексту як дослідження тріади «архетип – міф – традиційний сюжет» та її роль в осмисленні аксіологічних домінант індивідуальної творчості», виходячи з фундаментальних положень теорії К.Г.Юнга про архетипову природу художньої творчості, визначаються основні форми обробки архетипів (міфологія, літературна традиціоналізація), обґрунтовується значущість архетипового у бунінській прозі. Письменник надавав великого значення потокам несвідомого як в житті людини, так і в художній творчості. І.О.Бунін пов’язував спонтанні вияви незрозумілих почуттів людини з темною силою пам’яті, що зберігає відбитки відчуттів, уявлень первісної людини. Основу бунінського світовідчуття складає уявлення про те, що людина пов’язана зі своїм минулим не лише спогадами, а й закладеними на більш глибокому рівні несвідомими знаннями, запозиченими у попередніх поколінь. Особливою відкритістю до накопичення мнемонічних образів минулого, на думку І.О.Буніна, відрізняються поети, художники. Підсвідомість для письменника мала властивості об’єктивності, наявність та вплив на творчість якої визнавалися такими ж незаперечними фактами, як і тілесна форма існування людини, –  роздуми про це містяться в оповіданнях «Ночь», «Неизвестный друг», «Музыка», «Легенда».

Різні аспекти міфологеми води у книзі «Темные аллеи» розглянуто у пункті 4.1.2. «Стихія води у творах І.О.Буніна». Свіжий, запашний дощ став причиною, передумовою й символом близькості між героями оповідання «Руся». Особливу еротичну семантику має в цьому оповіданні опис озера, біля якого усамітнюються закохані. Образ відбитого на водній поверхні неба повторно з’являється і в оповіданнях «Поздний час», «Муза», «В такую ночь» та ін. Дощ, що привів молоду незнайомку в дім художника («Муза»), безперервні блискучі дощі під час любовної ідилії героїв, сирий ліс зі ставком, схожим на величезне чорне дзеркало, духмяна соснова пара, що обгортає парк садиби, білі хмари, що постійно накопичуються в яскравій сині, нагадують про стихійну чуттєвість персонажів. Такий соковитий пейзаж характерний для бунінських оповідань, і його функція – передавати або відтіняти красу любовної пристрасті. В «Музе» стихія почуттів, що передається через образ дощової води, доповнюється мотивами творчого натхнення й духовного досвіду, які проникають у душу людини із ковтками радісного та гіркого любовного напою. Множинність значень, що реалізуються в універсальному архетипі, доводить, що образ водної стихії у творах І.О.Буніна є важливим, а інколи провідним носієм смислу в оповіданнях циклу «Темные аллеи». Кохання у І.О.Буніна – стихійна, непередбачувана, давня, первісна основа людської особистості, як вода, всепроникаюча і всевладна, є джерелом життя. Функціонально значущим в оформленні художньої структури образів, пов’язаних з реалізацією архетипу води, є введення мотивів східної культурної традиції. Схід асоціювався у свідомості письменника зі збереженням первозданності як світу природи, так і природності виявлення почуттів (емоційна лабільність персонажів, граничність у вираженні любові й гніву – від гармонії до хаосу).

У пункті 4.1.3. – «Міфопоетичний простір в оповіданні І.О.Буніна «Поздний час» – подано інтерпретацію бунінського оповідання «Поздний час» (1938) як своєрідного міфопоетичного інтертексту, в якому знайшли відображення архетипові моделі, загальнолюдські символи, факти культурного життя. Сюжет твору поєднується мотивом шляху – просторового й часового, який герой долає, осмислює, на якому сконцентровано його увагу. Деталі, що їх підмічає персонаж під час своєї подорожі-спогаду до рідного, але неначе мертвого нічного міста, супроводжуються міфопоетичними образами. Серед них особливо виразним є древній кам’яний міст, що символізує зв’язаність світового простору, який складається з Заходу та Сходу, та міфопоетичний перехід зі світу живих до світу мертвих. За цими двома узагальнюючими міфопоетичними схемами розвиваються смислові відтінки мотивів у творах. Роздуми автора зосереджено на протиставленні двох світоглядних систем: Росія осмислюється як Схід з притаманним йому трепетним ставленням до свого історичного минулого й до природи, а образи, що репрезентують Росію, наділяються позитивними характеристиками, тоді як західний світ постає як втілення демонічного на землі. Це протиставлення набуває особливої рельєфності при описанні похоронного обряду, що в Парижі розігрується як «диявольська бутафорія», а в Росії сповнений сакрального смислу. Художнє осмислення опозицій «Захід/Схід» та «життя/смерть» спрямоване на вираження основної ідеї твору: світ патріархальної Росії, що асоціюється у свідомості персонажа з упорядкованістю життя і радістю кохання, залишився лише у спогадах. Усвідомлення смерті близької серцю письменника Росії, персоніфікованої в образі померлої коханої, сприймається як тяжка ноша автопсихологічним героєм І.О.Буніна протягом всього життя, яке завершується, підходить до свого «пізнього часу».

Підрозділ 4.2. – «Поетика темного у прозі І.О.Буніна» – складається з трьох частин. У пункті 4.2.1. – «Взаємозумовленість мотивів смерті та темряви у прозі І.О.Буніна» – аналізуються твори письменника, в яких мотив смерті супроводжується епітетами, що входять до семантичного поля «темне». Показовою в цьому смислі є повість «Деревня» (1909–1910), з колористичною домінантою якої пов’язано втілення роздумів про дикість, тваринність існування, передчуття смерті світу Дурнівці-Росії. Темними тонами в «Деревне» змальовано пейзажі, портрети, інтер’єри. «Темною» І.О.Бунін визнає й релігію росіян як похмуро-жорстоку, закорінену у дикість Азії. Письменник вбачає в історичному минулому Росії, в її «азіатській спадковості» причини занепаду й виродження, духовної невизначеності та соціальної нестабільності. Втіленню цієї ідеї сприяє колористика твору й семантичне наповнення найбільш виразних, повторюваних мотивів «Деревни», безпосередньо або асоціативно пов’язаних з темами смерті, приреченості, хаотичності.

Дослідження різних форм втілення регулярного для бунінської прози мотиву темряви здійснено у пункті 4.2.2. «Художні форми втілення мотиву темряви у бунінській прозі». У всіх прозаїчних творах, починаючи з ранніх, слово «темний» звучить як лейтмотив, а у циклі оповідань 1937–1945 рр. виноситься у заголовок – «Темные  аллеи». Очевидно, що у світосприйнятті письменника сформувався багатоликий образ безкінечної темряви, тотожний буддійській темряві прихованого буття. Вперше індивідуальна свідомість зустрічається із нею в утробному стані, потім людина відчуває її протягом всього життя, коли у певні моменти, зумовлені особливим станом свідомості, темрява відкривається їй, і в ту саму темряву, але тепер вже у бунінському розумінні – в «останню», потрапляє людина після смерті. Одним з художніх виявів цієї темряви є у бунінських текстах описання присмеркових, вечірніх та нічних станів природи. Ніч стає обов’язковою умовою щирості («Поздней ночью», «В ночном море»), відкритості людської свідомості для осягнення таємниць світобудови («Музыка», «Ночь»). Нічна темрява у бунінських текстах, зокрема, в оповіданнях з циклу «Темные аллеи», асоціюється з темрявою несвідомого. Темрява виникає завжди, коли йдеться про пристрасті героїв: темрява місячної ночі й сонного будинку створює відчуття первісної загадки людських стосунків в оповіданнях «Таня», «Руся», «Волки» та ін.

У пункті 4.2.3. – «Інокультурні елементи у колористичній палітрі оповідання І.О.Буніна «Третий класс» – розглядається не характерний для стилю І.О.Буніна схематизм у використанні художніх засобів. В оповіданні «Третий класс» (1921) колористичну гамму образного ряду зведено до бінарної опозиції «чорний/білий», що у цьому творі співвідноситься зі смисловою дихотомією «Схід/Захід». Навмисність, відчутна у використанні лише двох кольорів, поширюється на описання двох типів людей, які належать до різних культурних систем, і пояснюється тематикою твору: насильницьке вторгнення європейців у первозданне життя Цейлону.

Підрозділ 4.3. – «Формула часу» у художньому світі І.О.Буніна» – зорієнтований на дослідження специфіки художнього втілення теми часу у бунінських макро- та мікротекстах. Минуле співвідноситься у письменника з фундаментом, на якому виростає індивідуальна доля героя, зводиться будівля світової літератури й культури. Тому традиційним у І.О.Буніна виявляється протиставлення минулого як колиски справжніх цінностей теперішньому, де ці цінності нівелюються. Роздуми про минуле як філософську категорію становлять основу й сутність творчості І.О.Буніна. Більшість творів письменника будується як літопис російського життя («Несрочная весна»), як художньо оформлені спогади про життя героїв («В ночном море»), як етюди-роздуми про минуле людства («Город Царя Царей», «Скарабеи», «Ночь»). Бунінське сприйняття часу пов’язується з буддійськими уявленнями про низку перероджень всього сущого. Образи природи постають у І.О.Буніна як «позачасові», не обмежені народженням й смертю на відміну від людських перероджень. Природа стає свідком давноминулих подій та умовою, що дозволяє людині сучасній відчути пульс минулого. У зв’язку з авторськими уявленнями про природу як ланку, що поєднує покоління та епохи, фрагменти текстів, де зіставляються минуле й сучасне, будуються у традиціях східної філософії за формулою «тепер тут все таке ж, як колись...».

У підрозділі 4.4. – «Повтор як структурно-організуючий принцип оповідань І.О.Буніна» – досліджуються сутність і функції бунінських повторів, описуються особливості розуміння й художньої трансформації письменником буддійської легенди про царевича Гаутама, обґрунтовується і підтверджується численними прикладами з текстів І.О.Буніна ідея про повтор у творах різних років певних тем, сюжетів, мотивів, художніх засобів як творче осмислення письменником вчення про низку перероджень.

Результати дослідження узагальнено у висновках.

Передумовами, що сприяли формуванню вестерного й орієнтального векторів у творчості І.О.Буніна, були знакові явища російської літератури межі ХІХ–ХХ ст.ст.: ідеалістичні пошуки орієнтального характеру, творча рецепція ідей німецької філософії, зокрема, робіт А.Шопенгауера та Ф.Ніцше, осмислення революційної концепції людини, запропонованої З.Фрейдом. Особливе соціокультурне середовище й актуалізація у художній творчості та літературознавстві межі ХІХ–ХХ ст.ст. проблеми «Схід–Захід» відповідали внутрішній схильності І.О.Буніна до філософічності, до пошуків основ і домінант буття, до яскраво вираженого чуттєвого сприйняття життя у різних його проявах і як наслідок цього – відчуття страху кінця барвистого, розмаїтого життя, що глибоко і гостро переживав письменник. Особливості власного життя та його осмислення у зв’язку з досвідом інших поколінь стали чинниками індивідуального сприйняття І.О.Буніним східного вчення. Уявлення про низку перероджень настільки глибоко відчуте й осмислене письменником, що майже не диференціюється як інокультурний субстрат і стає часткою його власних переконань. Інтерес письменника до філософії й культури Сходу акумулювався протягом багатьох років і був пов’язаний, окрім особистого знайомства з батьківщиною буддизму і внутрішньої потреби осмислити давні уявлення про місце і роль людини у світобудові, про смерть і безсмертя, з рефлексіями щодо творчості й особистості його літературного кумира. Відзначаючи філософський підтекст в особистій драмі Л.М.Толстого та інтерпретуючи її як «визволення від смерті» у буддійському розумінні, І.О.Бунін прагнув, можливо, несвідомо віднайти спосіб позбавитися особистого відчуття кінця. Специфічною саме для І.О.Буніна формою вияву мотивів Сходу є спроба пояснити духовний шлях Л.М.Толстого буддійським ученням і в такий спосіб відповісти на питання про кінець власного існування, що мучило І.О.Буніна все життя.

Значна частина бунінської прози присвячена роздумам про феномен смерті; пошуки безсмертя пов’язані у письменника зі зверненням до східної релігії. Як свідчить аналіз, вчення Будди виявляється у творчості І.О.Буніна лише у тому ракурсі, в якому буддизм впливав на розуміння митцем «визволення від смерті». Виходячи з цього, творчий процес уявлявся письменнику значущим тому, що слово мислилося як безсмертне. Тема творчості та пов’язані з нею як предмет роздумів проблеми межі між удаваним і реальним, сенсом життя та його марністю, смертю та безсмертям постають у різних творах письменника як неподільне ціле, мають схожі вербальні форми вираження і виявляють як філософську основу буддійське вчення.

Здійснений аналіз прози І.О.Буніна дає підстави говорити про значущість для письменника у зв’язку з проблемою цінності людського життя також ідей німецького філософа А.Шопенгауера. Внутрішній зв’язок творчості І.О.Буніна з філософією А.Шопенгауера виявляється у метафізичній глибині осмислення суті буття, у загостренні та індивідуально-художньому розвитку давньоіндійських уявлень про безсмертя або інфернальну взаємозумовленість і зв’язок окремого життя з життям інших людей, істот, поколінь. Увиразнюючими рисами художнього втілення зазначених філософських ідей є особливі хворобливі переживання, пов’язані з роздумами про смерть, та гострота, а інколи навіть фізіологічне відчуття зв’язку між людьми різних поколінь.

Зазначені мотиви бунінських творів відображають систему характерних для літератури межі ХІХ–ХХ ст.ст. регулярних мотивів та образів, серед яких найбільш сталими були мотиви занепаду та смерті, розчарування у постулатах, що культивувалися західноєвропейською цивілізацією, а також осмислення світоустрою за допомогою ірраціональних категорій.

Аналізуючи соціальну ситуацію в Росії перших десятиліть ХХ ст., І.О.Бунін намагався визначити джерела духовного зламу та кривавих воєн початку століття, і в низці чинників, що зумовили ці процеси, виокремлював прагнення «європеїзувати» Росію шляхом свавільної інтерпретації теорій німецьких філософів, зокрема, ідей Ф.Ніцше про створення нової людини та докорінної зміни світу. Ці думки І.О.Бунін виклав в оповіданні «Безумный художник», де образ художника є, з одного боку, персоніфікацією самого Ф.Ніцше, а з іншого – узагальненням російської інтелектуальної еліти, яка сприйняла ніцшеанську філософію як запоруку майбутнього оновлення Росії й витлумачувала її у більшовицькому дусі. Визначальною особливістю сприйняття І.О.Буніним філософії Ф.Ніцше було те, що російський письменник розглядає творчість німецького філософа не суто естетично, а аналізує вплив ідей Ф.Ніцше на історичну долю Росії.

Більш конструктивною й такою, що відповідала перманентному інтересу письменника до таємниць людської психіки, видавалася І.О.Буніну теорія психоаналізу. Аналіз творів з книги «Темные аллеи» дозволив виявити низку фрейдистських паралелей: навіть назва циклу є алюзивною по відношенню до «темних алей» психіки та несвідомого. Для оповідань циклу характерним мотивом, що об’єднує їх в художньо-естетичне ціле, є мотив сексуалізації стосунків між статями: письменник описує темне, тваринне начало кохання, що збуджує натхненну пристрасть у людині і таку ж за емоційною силою пристрасть знищення, – це перегукується з ідеями Фрейда про інстинкт життя та інстинкт смерті, згідно з якими вияв надмірної сексуальної агресії може перетворити закоханого у вбивцю. «Фрейдистський резонанс» у прозі І.О.Буніна є функціонально важливим: саме З.Фрейд актуалізував і сфокусував увагу на естетично значущій для І.О.Буніна проблемі тваринного у людині. Фіксація значної кількості фрейдистських мотивів у пізній прозі І.О.Буніна дозволяє стверджувати, що письменник намагався розширити межі літературного твору, відкрити художній текст для втілення філософських та культурних ідей. Звернення І.О.Буніна до світової філософії та культури, з одного боку, зумовлюється відчуттям кінця життя і пошуком безсмертя через діалог з великими особистостями, а з іншого боку, прагненням зробити певний внесок у формування уявлень про індивідуальну художню творчість як частину тексту світової культури.

Аналіз поетики І.О.Буніна дозволив виявити та прокоментувати індивідуально-авторський зміст універсальних архетипових моделей та загострити увагу на тому значенні, яке письменник надавав мнемотичним образам і архетипам у вираженні художнього задуму. Так, постійний для бунінської прози мотив води співвідноситься у циклі «Темные аллеи» з одним з первісних архетипів і пов’язаний з такими універсальними категоріями, як любов, пристрасть, стихійність.

Функціональним був для І.О.Буніна географічний простір, що збагачувався міфологічним підтекстом, роль якого пов’язана зі складною системою уявлень письменника про культурні традиції Заходу та Сходу.

У прозі І.О.Буніна різних років виявляється певна закономірність та регулярність окремих мотивів та архетипових схем. Серед них домінуючим є мотив темряви, що співвідноситься у контексті бунінських перманентних асоціацій з мотивами смерті, хаосу, давнини, прірви несвідомого. Темрява у прозі письменника постає як індивідуальний розумовий образ, безпосередньо пов’язаний з авторською рецепцією буддійської ідеї про темряву прихованого буття, – вона перетворюється на узагальнюючий образ первородних інстинктів, хаосу у людській душі і хаосу як одвічної якості світу.

Таким чином, у бунінській системі художніх асоціативних рядів мотиви темряви, смерті, хаосу, давнини в різний спосіб взаємодіють, підсвічуючи й взаємозумовлюючи один одного; їх семантичний збіг виявляється значущим, коли йдеться про інтерпретацію теми національної ідентичності. Результати аналізу переконують у тому, що у художньому світі І.О.Буніна палітра темного є знаком східного впливу: письменник сприймав Схід як носія позитивної енергетики, уособлення батьківщини світових релігій та сталої гармонійної моралі, але інша іпостась Сходу, яку І.О.Бунін називав «азіатчиною», ненависна йому. Витоки трагічної долі Росії І.О.Бунін вбачає саме в азіатській сутності російської душі. Таким чином, тему занепаду, виродження, приреченості селянської Росії, заявлену у повісті «Деревня», проілюстровано темними кольорами та експресивними мотивами дикості, смерті, хаосу.

Зазначені мотиви формують стійкі асоціативні поля. Регулярність мотивів і відповідних асоціативних полів пояснюється специфікою прозаїчної творчості І.О.Буніна, що сприймається як єдиний художній текст, де практично кожне окреме оповідання пов’язане з іншими творами письменника єдністю теми, героя, сюжету, мотивів, художніх засобів, де один твір є продовженням попереднього, а той в свою чергу актуалізує проблему, розвиток якої спостерігається у третьому і т.д.

Принцип повтору переноситься також на структуру художнього тексту: в межах одного твору кілька разів згадується одна думка, асоціація, цитата, деталь, що сприяє інтенсифікації, уточненню й поглибленню авторського задуму. Повтором зумовлена й така особливість втілення мотивів Заходу та Сходу, як мозаїчність текстів: відтінки смислів, що породжуються мотивами різновекторних культур, поєднуючись в одне ціле, створюють неповторний малюнок авторських роздумів.

Пульсація думки, її народження й переродження у творах письменника пояснюється наявністю філософського підтексту, зокрема, концептуально значущої для творчості І.О.Буніна ідеї про низку перероджень, до якої залучаються не тільки і навіть не стільки матеріальні форми, скільки ментальні субстанції, від яких залежить і якими визначається творчий процес.

Умовно-схематичне виокремлення певних мотивів дозволило більш глибоко усвідомити цілісність окремого твору письменника й усієї прози в цілому. Поєднання західних та східних елементів у бунінській прозі постає як спаяність, неподільність, синтез різних соціокультурних світів у російській дійсності та психіці росіян. Однією з виразних особливостей осмислення І.О.Буніним Заходу та Сходу є постійне, іноді навіть нав’язливе, звернення до Росії. Емігрантська доля письменника стала не лише вирішальним чинником індивідуального сприйняття світового культурного простору, але й спричинила розвиток та загострення творчої уваги І.О.Буніна до культурних і психологічних особливостей різних народів.

Таким чином, мотиви Заходу та Сходу, переплітаючись у прозі І.О.Буніна, являють собою індивідуально-авторський синтез світових ідей та культурних символів. Західні та східні елементи не поляризуються у творчості письменника, – їх злиття досягає такого рівня концентрації, коли одна художня домінанта поступово трансформується в іншу, визначаючи смислову цілісність творів.