ХУДОЖНІЙ ЧАС І ХУДОЖНІЙ ПРОСТІР У ПОЕЗІЇ : ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ВРЕМЯ И ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ПРОСТРАНСТВО В ПОЭЗИИ

Краткое содержание

У „Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його теоретико-методо­логічні засади, наукову цінність, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, а також подано інформацію про апробацію основних положень.

Перший розділ „Теоретичні основи дослідження” присвячений вивченню процесу формування уявлень і понять про час і художній час, простір і художній простір, хронотоп і художній хронотоп у філософії, психології й у літературознавстві; визначенню змісту, форм і функцій цих явищ у поезіях.

У підрозділі 1.1. „Категорії „час” і „художній час” у філософії та літературознавстві” стисло висвітлена історія формування уявлень (Біант із Прісни, Геракліт Ефеський, Лукрецій, Парменід, Фалес, та ін.), понять (Арістотель, Дж. Берклі, Г.Гегель, І.Кант, Е.Мах, І.Ньютон, Платон, Ф.Прокопович, Д.Юм, та ін.) і категорій (Я.Аскін, М.Гюйо, Б.Рассел, ін.) часу.

Арістотель у „Поетиці”, Горацій і Н.Буало в працях про поетичне мистецтво, Г.Гегель у „Лекціях з естетики”, М.Ломоносов у працях про стилі, М.Гумільов у „Листах про російську літературу”, О.Веселовський в „Історичній поетиці”, О.Цейтлін у праці „Час в романах Достоєвського”, Г.Волошин у статті „Простір і час Достоєвського”, К.Фролова в тлумаченні поняття „емоційний темпоритм”, Х.Борхес в „Обманутому чародії”, Дж. Гаснер у праці „Форма та ідея часу в сучасному театрі”, В.Шкловський у статті „Час у романі”, Р.Якобсон у „Роботах з поетики”, І.Білодід у статті „Ритм прози. Ритмомелодійні засоби творів О. Гончара”, Т.Денисова у статті „Проблеми романного часу”, Н.Драгоми­рецька у статті  „Поетика часу у сучасній  прозі” та інші літературознавці простежують всі основні значеннєві компоненти поняття „художній час твору літератури”. Але найповніше вони подаються у студіях М.Бахті­на („Форми часу і хронотопу в романі”), Д.Лихачова („Простір і час у давньоруській літературі”), М.Гея („Поетика художнього часу”).

З’ясовано, що сутність часу – це тривалість; зміст – вимірювана у вічному бутті й у певній конкретиці тривалість та існування предметів, явищ і процесів у ній; форми часу – об’єктивна, реальна, суб’єктивна й вигадана; функції – вказівно-орієнтаційна, причинно-наслідкова, суспільно-гуманітарна, “детер­мінант характерів”, виховна, естетична, гедоністична та ін.

         У дослідженнях часу простежується процес формування змісту даного поняття упродовж ХХ ст.: від ОПОЯЗу до праць Є.Еткінда, В.Кожинова, Б.Єгорова, Д.Медриша, Б.Поспєлова, В.Мовчанюка, А.Гризуна, В.Тураєвої та ін. З’ясовуються не тільки зміст, форми і функції категорії художній час у поезії, а й основні засоби вираження цих явищ. Так, художній час (як і категорія час взагалі) має ту ж саму сутність – тривалість, але зміст, форми, якості й функції цієї категорії  значно різноманітніші – воля поета безкінечно ускладнює зміст часу (крім основної вказівки на тривалість, повторна тривалість, накладання одного часового пласта на інший, „розтягування” і „скорочення” часу тощо), збагачує його форми („суспільний”, „особистісний”, „колективний”, „епохальний”), якості (“належність” і “відчуже­ність”, “мінливість” і “незмінність”, “цілісність” і “дискретність”, “замкненість” і “даність”, “закономірність” і “випадко­вість”, “абстрактність” і “конкретність”) та  функції (образотворча, світоглядна, історична тощо).

У підрозділі 1.2. Категорії „простір” і „художній простір” у філософії і літерату­рознавстві” розглянуто процес формування змісту названих понять: простежено від Соломона Мудрого, Фалеса Мілетського, Анаксімандра, Анаксагора, Емпедокла і Меліса (Всесвіт безкінечний) через огляд праць Демокріта, Платона, Арістотеля та ін. (Всесвіт – це складна і міцно пов’язана структурна ємність, яка є багатовимірною) до сучасних тлумачень.

Із спостережень Г.Гегеля, Р.Декарта, І.Ньютона можна зробити  досить чіткі висновки щодо основних параме­трів простору: його сутність – це різновідстанева і різновимірна місткість; зміст його складають такі наповнення місткості, які становлять певну кількість різновимірних і різновідстаневих місць, місцезнахо­джень; як і час, простір бачився цими  дослідниками об'єктивним, реальним, суб’єктивним та вигаданим; основною функцією простору вони вважали місцезнаходження певної частини субстанції.

Пошуки М.Бахтіна, М.Гея, А.Зобова, О.Кухар-Онишка,  К.Левіна, Ю.Лотмана, Г.Макогоненка, Б.Мейлаха, О.Остапенка, Д.Франка  та цілого ряду інших дослідників простору сформували думку, що його сутністю  є не просто названа вище місткість, а швидше вимірювана автором у потрібних йому напрям­ках і масштабах. Змістом художнього простору найчастіше виступають різнорівневі місткості та співвідношення між ними, композиційно зумовлені групи й комбінації місцезнаходжень, у яких діють окремі люди, родини, соціальні групи тощо. Основними формами простору, як і часу, є об'єктивна, реальна, суб'єктивна та вигадана. Художній простір твору, як правило, є обмеженим і структурованим, одно- і багатовимірним, одно- і різноспрямованим тощо. Він має одну найважливішу функцію – вказівку на місцезнаходження персонажів, інші призначення художнього простору, якими б різноманітними вони не були (художніми, естетичними, гедоністичними тощо), є другорядними й незначними.

Підрозділ 1.3. „Формування поняття „хронотоп” представляє  спробу простежити процес визначення змісту цього терміну як категорії, що детермінується нерозривним історико-географічним поєднанням тривалості в межах одного якогось місця (місткості) – історичністю осіб, подій і процесів тощо.

Цю проблему розв’язували М.Бахтін, Ю.Лотман, М.Гей, М.Гуменний та інші. Вони визнали, що сутністю хронотопу є все те, що природно чи суспільно зумовлює єдність тривалості чогось (чи існування, буття когось) у певному місці перебування. Хронотоп може бути об'єктивним і суб’єктивним чи вигаданим, але тут завжди домінує реальна (історико-географічна) форма. Серед його ознак, на відміну від часу й простору, повністю перева­жають історична достовірність та географічна точність, а серед функцій домінують пізнавальна й естетична.

У підрозділі 1.4. „Методичні засади дослідження” пояснено вибір основних підходів і методів роботи, детально описано принципи та етапи дослідницької роботи.

У другому розділі „Своєрідність реалізації категорій художній час, простір і хронотоп у поезіях В.Сосюри” проаналізовано творчість В. Сосюри, яка не просто „привертала увагу” – вона постійно хвилювала всіх: від бурхливого захоплення до лютої ненависті й заздрості. Та лише ті вчені, котрі розглядали його спадок багатогранно, доходили об’єктивних оцінок. Так, Ю.Барабаш, М.Жулинський, М.Зеров, В.Коряк, В.Костюченко, Є.Радченко та інші розпочали глибоке вивчення, а В.Моринець підбив підсумки сучасного їм бачення творчості поета. Оскільки у працях названих авторів, як і в інших дослідженнях, художній час, простір і хронотоп віршів В.Сосюри майже не розглядалися, то в другому розділі дисертації проаналізовано зміст, основні форми та функції зазначених явищ у поезіях цього митця.

У підрозділі 2.1. „Художній час, простір і хронотоп у віршах В.Сосюри 1916-1927 рр.” виявлено, що простір художньої дійсності поезій перших  років творчості В.Сосюри, охоплюючи фактично всю планету, постійно „вибухає” „проту­беранцями” у „світи”, а час постійно присутній у трьох вимірах (“темне минуле”, „вогненне сьогодні” і „майбутнє рожеве”); власне хронотопні ка­ртини („В Кам’янці”, „Поділля”, „Петлюрівці” тощо) й портрети (від брата і батька до Леніна) документально конкретні. Простір і особливо час та хронотоп В.Сосюра в цей період викорис­товував як основу цілої системи прийомів: спогади (простір і час), роздуми (переважно в часі), історичний екскурс (хронотоп) і навіть мрії: „У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле. І щастя, і вічність, і мить”.

Більше того, у поезіях В.Сосюри цього періоду намітилася дуже характерна саме для нього тенденція використовувати локативи художнього часу, простору та хронотопу як вагомі мовно-поетичні засоби .

У підрозділі 2.2. „Становлення власне художнього бачення часу, простору і хронотопу в поезії В.Сосюри 1927-1941 рр.” з'ясовано, що протягом 1927-1941 рр. поет „урівноважує” час із простором кількісно та  якісно. Ця „рівновага” дала можливість відірватися від часо-просторової конкретики і творити вільно, невимушено, надзвичайно образно – метафорично: „О скільки дум, пісень-огнів! Життя як море – по коліна”.

У поезії „Іду” автор досягає вершини вер­сифікації: “У морі горя і надії / з другими в першому ряду, / на рев і регіт ін­дустрії / ходою твердою іду”.

Навіть власне хронотопні локативи з чітко визначеними часовими та просторовими рамками й вимірами, втрачаючи саме ці рамки, „вилущуючись”, перетворюються в значні за змістом і багаті чуттєвими відтінка­ми образності (наприклад, поклик „Індустріалізація!” „Старе руйнує і веде усіх і скрізь у майбуття”.

У цілому часо-просторова та хронотопна тропіка, зокрема метафорика, стають найяскравішими ознаками поезії В.Сосюри 1925‑1930 рр.: „Од Ірландії до Китаю зацвіли заграви враз”.

У 30-х роках це помітно посилюється (масштаби часу і простору розширюються до майбутніх фантастичних польотів „на Марс” і в „ще дальші світи”). У той же час з-поміж змістовних й високохудожніх поезій  все частіше з’являються досить примітивні вірші-агітки, породжені такими закликами 1925 року як „Урбанізуйтесь, поети!..”

Поряд із віршем „Майстерня” та йому подібними, де місце (або час) кардинально змінюють не тільки характер, а й сам спосіб жит­тя людини, вміщено вірші-нариси на зразок „Ясенкові”, цикл „Біло­русь”, „Трактори України” і „Пісня про Якіра”. У них художній час та простір, зливаючись у сухий біографічно-хронологічний хронотоп, настільки втра­чають художнє навантаження, що перетворюються у звичайні й модні на той час  віршовані нариси. Хоча були й високомайстерні вірші хронотопного плану: „Багрицькому”, „Три герої”, „Собор” та ін.

Дуже помітним у другій половині 30-х рр. став поступовий прихід думки поета до зображення то безпосередньо часу, то простору. Особливо це простежується у 1938-1939 рр. – десятки творів про „ніч”, „веселу молодість”, „вере­сень” та ін.; ще більше – про „Україну”, „станції”, „село”, „місто”, „аули”, „хребти”, „долини”, „в даль”, „в вишину” та інші об'єкти: „Стан­ції, рейки, поети, даль димарями буя...”.

У цей час повністю домінують реальні форми часу і простору, а суб’єктивна та вигадана форма зустрічаються дуже рідко: „Моя Батьківщина”, „Моя Донеччина” й ін. На  особливу увагу в цей період за­слуговують функції часу і простору. По-перше, локативів констатаційно-інформативного характеру сотні, що створює епічний фон повістування. По-друге, часові і особливо просторові локативи частіше всього висту­пають у ролі тропів („Душа, як пісня, в небо лине, спадає зорями на шлях”; „Цвітуть під сонцем любові й згоди очей фіалки в душі моїй” та ін.).

Саме в 30-х роках зміцніло пророче відчуття В. Сосюрою майбутньо­го. У ньому він бачив і радість, і жахи нової війни.

Хронотопні локативи стають реальними, але рі­вень їхньої художності значно вищий: „Дніпрельстан” постав не тільки як будова, а як значне суспільне явище; „Валерій Чкалов”, „Челюскінці”, „Шевченкове заслання”, „Червона армія”, „Фашизм” не про­сто турбували митця, а хвилювали досягненнями й горем людей, а тому й писалися емоційно, образно, масштаб­но.

Як затишшя перед бурею, в 1940-1941 рр. у поезіях В.Сосюри помітно звузилися рамки: запанували побут і кохання, спокійне споглядання й констатування обмежених умов існу­вання закоханого ліричного „Я”: „трави”, „гнізда”, „будинки” й „години”, „хвилини чекання”. Лише зрідка події відбувалися на фоні „моря”, „гірсь­ких вершин” чи „пустелі неба”.

Просторова тропіка і, зокрема метафорика, початку 40-х рр. поступово збагачується, часова – біднішає, але також удосконалюється. Нерідко зустрічаються звичайні переліки днів тощо.

Підрозділ 2.3. „Час, простір і хронотоп віршів В. Сосюри періоду Великої вітчизняної війни” присвячено дослідженню змісту, форм і функціонування часо-простору в поезіях 1941-1945 років. Віршем „Пісня” розпочався етап принципово нового світобачення митця, авторського „Я”: світ поділився на захід і схід, на світ „до війни” і на „війну” тощо. По-перше, художній простір став не просто конкретним і реальним, „чужим” і „своїм” – він набув фун­кцій точних географічних координат, вказівок на “поля битв”. Таким став для В.Сосюри простір всієї планети. По-друге, час подій поезій почав зводитися до конкретних дат, днів і навіть відрізків доби. По-третє, масовими стали локативи хронотопного характеру: „Галичина”, „Донеччина”, „Ки­їв”, „Псков”, „Курська дуга”, „оборона Москви” („Донцов”, „Маланюк”) та ін. Взагалі зміст часу поезій воєнних років – це багата хроніка битв і подій, смертей і перемог; зміст простору – географія наступів і відступів.

Часові епітети („Україна безсмертна”), порівняння („як тоді”, „мов колись”), метафори („...бо не могла іще ніколи зима весни перемогти”), об­разності („вогні весни”, „вікопомні ери”) тощо вживаються поетом значно рідше, ніж у попередні десятиліття, але вони допомагали йому помітно розширювати рамки змісту часу до цілих епох і пластів минулого, бачити сучасність емоційно-вибуховою. Однак, сутність „світлого майбутнього” зводилася до мирного післявоєнного співіснування народів Землі: „І мир настане на століття”.

Простір загалом багатший і різноманітніший за змістом, ніж час: від „тісних окопів” до „бездонних сердець”, від „келій і печер Лаври” до „без­мірного” Всесвіту він дійсно „безмежний” і разом з тим конкретний: переважно реальний, географічно точно визначений чи зоріє­нтований, що призводить до зниження його художньої цінності.

Часо-просторові тропи (просторові епітети („широкий шум”), порівняння („На Захід, неначе крізь грати...”), метафори („...синій сніг лине квітами до ніг”), образності („вінки вибухів”, „полотна стоптаних снігів”))  зустрічаються дуже рідко, але їхня картинність і навіть живописність іноді неперевершена: „...чіпляє сонце на багнети квіт­ки прощальних променів” та ін. В.Сосюра вдається до просторових звертань і закликів: „...мій краю, Вкраїно замучена моя!”; „Україно, моя Україно, краю зоряний мій...” тощо.

Із власне хронотопних тропів зустрічаються лише образності на зра­зок: „Берлін – ненажерливий спрут” та ін.

Отже, власне художня цін­ність поезій В.Сосюри воєнних років різко знизилася, тому що автор, відгу­куючись на кожен „крок” війни, акцентував увагу на болях країни (доміна­нта простору), а це зумовлювало віршовану нарисовіс­ть та інформативність. Проте у кращих віршах про війну часо-просторова тропіка дозволяла сягнути вершин образного мислення.

У підрозділі 2.4. „Масштабність художнього часу, простору і хронотопу у поетичному доробкові В.Сосюри 1945-1955 рр.” розглянуто  поривчастий злет майстерності часо-просторового образного відтворення у перші 10 повоєнних років. Тоді навіть звичайна, здавалося б, констатація часу й простору подій і вчинків персонажів, особливо ліричного „Я”, допомагала осмислювати умови і детермінанти праці й щастя людини: „Україно моя, повні щастя сади...”. Тропі­ка, що творилася на часових, просторових та на хронотопних локативах, досі за­лишається неперевершеною.

Зміст художнього часу, як і простору, в поезіях перших 10‑15 повоєнних років не просто багатий та різноманітний (від „миті” до „віч­ності” і від „полички” до „Всесвіту”), а ще й максимально навантажений „минулими епохами” й „століттями”; сучасними поетові „годинами щастя і миру” та „майбутніми днями науки”, „щасливими ранками буднів” тощо.

Усі форми часу і простору вживаються як рівні, лише в окремих по­езіях вочевидь домінують реальні виміри часового потоку та розлогих про­сторів України, Союзу і світу. Саме в цей період творчості В. Сосюра максимально навантажив часові, просторові та хронотопні локативи важливою проблематикою відбудови, масштабами світових рухів, у яких час і простір зливаються з власне хронотопом у справжню поетичну гармонію „реалій” і „вигадок”, „історій” і „географій”, життя людини і суспільства, ліричного „Я” і цілого людства.

Підрозділ 2.5. „Творчий спад у зображенні часу, простору та хронотопу у поезіях останнього десятиліття творчості В.Сосюри” присвячено вивченню змісту, форм і функцій досліджуваних категорій на завершальному етапі творчості поета. Час „звужується” до окремих подій і ситуацій, прос­тір вочевидь „локалізується” все тими ж розрізненими подіями й місцями проживання чи праці поета і героїв. Хіба що професії космонавтів дозволяють го­ворити і в часі, і в просторі масштабно. Але то вже власне хронотопне та конкретно-реальне, переважно епічне повістування, а не образне мислення й відчування ліричного „Я”. Хронотопна нарисовість – найхарактерніша ознака переважної більшості поезій В.Сосюри окресленого періоду. Часово-просторова тропіка також зведе­на до поодиноких виявів. До того ж ні час, ні простір не стають об'єктом поетичного осмислення: лише окремі події та особис­тості цікавлять автора. Кілька віршів присвячує митець вимріяному людством і ним міфові – майбутньому комунізмові, – де домінують уявність та невизначеність в часі і просторі.

У розділі третьому „Художній час, простір і хронотоп у віршах С.Єсеніна” охарактеризовано часо-простір поезій митця іншої нації, які вже неодноразово були об’єктами досліджень, але часово‑просторові особливості в системі й спеціально не вивчалися. Так, вчені, розглядаючи   питання спорідненості цих митців, наголошують на спільності та відмінності епохально-історичних, родинно-побуто­вих та інших факторів. Але й тоді часово-просторові аспекти змісту поезій найчастіше залишалися поза увагою. Навіть оцінки світоглядно-суспіль­них позицій цих авторів виводилися не з фактичних виявів художнього часо-простору та хронотопу творів, а з біографічних фактів,  здебільшого зі ставлення обох поетів до влади, ідеології тощо. Тому в дисертаційному дослідженні увага зосереджувалася на теоретичних аспектах. Питання ідеології порушувалися тоді, коли вони виявлялися очевидними факторами впливу на зміст, форми чи функції часо-простору.

У підрозділі 3.1. „Час, простір і хронотоп віршів С.Єсеніна 1910‑1917 рр.” з’ясовано, як митець у поезіях перших років творчості надзвичайно широко уживав об’єктивно-часові і просторові вказівки констатаційного характеру („весна”, „лес”, „небо”, „солнце” тощо); як трохи пізніше (з такою ж частотністю) послуговується просторовими локативами („деревня”, „сад”, „полдник” тощо) і як вони вочевидь починають домінувати над об’єктивними; чому власне хронотопні локативи, вигадані часові та просторові фактично не вживаються в цей час поетом: він здається „замкненим” у рамках світу селянина, що мис­лить, не виходячи за межі свого „близького” і досить обмеженого часо-простору. Час і простір стають засобами вираження складного стану душі автора: повне  внутрішнє розчарування власною творчістю і навіть життям.

Зацікавлення самим своїм існуванням („Моя жизнь”, „Что прошло – не вернуть” та ін.) приходить у 1912-1913 рр. На цей раз домінують такі часово-просторові локативи, які свідчать про но­вий життєвий глухий кут і про нову безпросвітність: „ночь”, „мрак”, „мгла”, „зима”, „темный лес” і т. ін. Особливо це відчувається у віршах‑спогадах: „Воспоминание”, „До покойника”, „Грустно... душевные муки” та ін.

Навіть тоді, коли поет знаходив сили заявити про себе („...вырос я до зрелос­ти”), він перебував у стані переходу „ночи” – у „сутемень”. Разом з тим, саме тепер митець майже постійно розширює часові („в будущее”) та особливо просторові („в свет”, „в миры”, „в бездну зрелищ”) масштаби. Але домінантними в змісті лишаються об’єктивні (рідше – реальні, дуже рідко – суб’єктивні) форми часо-простору.

Час стає монотонно-констататив­ним: „утро”, „полдень”, „вечер”, „ночь”. Інші поезії мають подібні часо-просторові характеристи­ки: „Троицыно утро, утренний канон”, „Иорданские псалмы”, „Не ветры осыпают пущи” та ін. Тут С.Єсенін „…с земли гуторит с Богом”. Саме в 1914 р. з’являються й перші хронотопі локативи:  у поезії „Егорий” легендарна особистість для Рязанщини подається у діях занадто конкретно, а в думках – масштабно. Тобто, діючи в конкретних і вузьких часо-просторових умовах, герой думає про всю країну.

Твори 1915-го („Табун”, „Корова”, „О собаке” і т. ін.) і 1916 рр. („Черемуха”, „Песнь о собаке”, „Алый мрак небесной черни” тощо) свідчать, що автор знову зводить функції часу і простору переважно до примітивних вказівок на місце й час подій: „утром”, „до вечера”, „долго”, „в роще”, „с вокзала”, „под лазоревым крылом” і т. ін. Хронотоп майже відсутній – є лише окремі й незначні його вияви.

У цілому ж можна сказати, що у поезіях названого періоду:

1. Зміст художнього часу і простору досить небагатий: конкретні місця і конкретний час дій (подій); лише зрідка авторська свідомість виривається за межі Рязанщини й Росії („в миры иные”) та об’єктивного добового відтинку об’єктивної форми часу – в минуле чи в майбутнє. Зміст хронотопу ще вужчий: вчинок одного „регіонального” героя Єгорія.

2. Основними функціями часо-простору є: вказівки та орієнтири на умови; засіб творення умов, ситу­ацій і фону; констатація місця (простір) і часу (час) подій; рідко – засіб характеристики персонажа (хронотоп) та ін.

3. Домінуючими виступають об’єктивна (природний час і простір) та реальна форми часу, простору і хронотопу.

Підрозділ 3.2. „Час, простір і хронотоп у віршах С.Єсеніна 1917‑1925 рр.” присвячено дослідженню поезій наступного етапу зростання художника. Вони містять значно складніші й змістовніші часові, просторові та хронотопні ло­кативи. Уже в першій поезії („Марфа Посадница”) час, простір і хронотоп змальовує цілий період із життя Росії, митець характеризує його багатопланово й масштабно. Роль хронотопу тут майже не помітна. Він вагоміший у наступному значному творі – „Русь”, де автор від реальної конк­ретики поступово переходить до зображення  об’єктивного часо-простору: „Не губить пришли мы в мир, А любить и верить”. У цьому часово-просторовому плані написано й такі поезії цього періоду, як: „Товарищ”, „Отчарь”, „Октоих”, „Пришествие”, „Преображе­ние”, „Иорданская голубица”, „Инония”, „Небесный барабанщик”, „Кобы­льи корабли” та ін.

Тут час і простір не тільки виводять свідомість читача на масштаби цілого світу (Рязанщина, Русь, Иордан, Вселенная...) і довготривалих епох (епоха Ісуса Христа, тисячолітнє християнство Русі, авторова су­часність і майбутнє), а й подають усе цілісно, нерозривно, в той же час у русі віри: „Верьте, победа за нами! Новый берег недалек”.

Ще складнішими постають картини часу і простору в поезіях 1921‑1925 рр. „Русь бесприютная”, „Русь уходящая”, „На Кавказе”, „Поэтам Грузии”, „Возвращение на родину”, „Русь советская”, „Баллада о двадцати шести”, „Письмо к женщине”, „Ответ”, „Весна”, „Письмо к сестре” та в подібних, де є цілісні часо-просторові та власне хронотопні картини й переплетення доль видатних (М.Лермонтова, О.Пушкіна, О.Грибоєдова, В.Маяковського) і пересічних людей.

Тут художній час має такі основні вияви змісту, як довготривалі відрізки вічності, вік людини, століття й інші різновимірні відтинки: від „гулкой рани” до невиразних „времен минувших дней”. Але в цілому це цілі епохи й дні, вічні й миттєві процеси тощо. Загалом це справді досить виразне глобально-часове мислення митця.

У поезіях С.Єсеніна останнього п’ятиліття творчості з’являється не  характерне для раннього доробку гармонійне поєднання об’єктивного, реаль­ного та власне суб’єктивного часу з елементами вигаданого, точніше – ви­мріяного. Це справді творче, талановите, а тому й ефективне конструюван­ня різних форм художнього часу. За допомогою часових одиниць поет усі п’ятнадцять років дуже вда­ло передавав як миттєво-рельєфні відчуття й переживання, так і стабільні почуття до жінки, батьківщини, природи і села; емоційно-образно характеризував цілі епохи, країни, видатних людей та їхні вчинки.

Художній простір творів С.Єсеніна значно складніше явище. Це й рідна „изба”, і Всесвіт, це й близьке та відоме, незнані краї та країни. Зміст худож­нього простору кількісно та якісно домінує над змістом часу, оскільки він характеризує й самого митця не як представника якоїсь епохи (він лише в окремих поезіях пов’язує себе зі своєю су­часністю), а як представника Росії, Рязанщини і в першу чергу – позачасового жителя села („деревенщину”), який лише під кінець життя навчився мислити й жити категоріями планети і Всесвіту.

До найважливіших функцій художнього простору належать: вияв неабиякої “прив'язаності” свідомості автора до того місця, де він наро­дився і виріс; простір стає критерієм оцінювання життя, як детермінанта думок, почуттів і дій ліричного чи авторсько­го „Я” або певних персонажів поезій, виступає критерієм визначення прекрасного й огидного, високого й низького; є об’єктом, що приносить авторові на­солоду від його споглядання й усвідомлення (гедоністична функція) та ін.

Художній хронотоп зустрічається нечасто, здебільшого  виступаючи як явище другорядне. Зміст його  бідний і неви­разний. Навіть такі відомі всім герої, як Пугачов, Степан Разін та інші, подані поза історичною достовірністю і точністю, а тому стають схожими швидше на легендарних, аніж на реальних осіб. Подібне можна сказати про обидві столиці Росії. В усіх випадках хронотоп виражається лише в реальній формі.

Функції хронотопу також досить збіднені кількісно (життя всього декількох видатних особистостей) і якісно (домінують констатативно-інформативна й образно-характеристична). Відчувається не стільки поверхова обізнаність поета з історією та життям об'єктів хронотопного зображення, як це прийнято вважати, а швидше те, що автор у жодній із поезій не ставив собі за мету спеціально показати  безпосередньо історичні достовірні факти й особистостей. Фігури видатних діячів і події історії йому потрібні були як надійні опори, на яких С.Єсенін вибудовував своє бачення картин реальної дійсності й увінчував їх ідеями гуманності та дружби між народами, думками про біль і гордість за свій народ, про набожність і загадковість російської душі тощо.