МІФОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС У РОМАНАХ Ж.-М. Г. ЛЕ КЛЕЗІО ТА ТАГАРА БЕН ДЖЕЛУНА : мифологический ДИСКУРС В романе Ж.-М. Г. Ле Клезио И Тагари Бен Джелуна

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, підкреслено її новизну та актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено методологічний апарат, вказано практичне й теоретичне значення роботи, її зв’язок із науковими програмами кафедри, наведено відомості щодо апробації отриманих результатів.

У першому розділі “Актуальний стан міфокритичних досліджень” висвітлюються основні теоретичні засади сучасної зарубіжної міфокритики та особливості її функціонування у французькому літературознавстві. На основі концепцій провідних дослідників ХХ ст. формулюються теоретичні контури феномену реактуалізації міфологічного дискурсу у сучасній літературі.

Незважаючи на різноманітність сучасних західних міфокритичних шкіл і теорій, спільним для них є прагнення встановити присутність і особливості функціонування міфологічних моделей у художніх творах, не вдаючись у детальне висвітлення шляхів проникнення цих моделей у літературу. Такий підхід найбільше виправдовує себе в процесі інтерпретації сучасних текстів, де свідома авторська міфотворчість нерозривно пов’язана зі спонтанним засвоєнням і відтворенням міфологічних парадигм.

У підрозділі 1.1 “Теоретичне підґрунтя розвитку міфокритики” з’ясовується генеза ритуалістичної (Дж. Дж. Фрейзер) та архетипної (К.-Ґ. Юнґ) критики та шляхи їхнього продуктивного синтезу у роботах Дж. Кемпбелла, Н. Фрая й М. Еліаде.

“Анатомія критики” Н. Фрая (підрозділ 1.2.) розглядається як одна з найвпливовіших в англо-американському літературознавстві міфокритичних концепцій, яка виявилася плідною й для представленого дослідження міфосемантики французьких літературних текстів. Фрай пов’язує структурні принципи літератури з міфологією, вбачаючи в останній граматику літературних архетипів.

Оперуючи поняттям витіснення (displacement) – непрямого міфологізування у літературних творах, – Фрай розглядає основні літературні модуси (міфічний, модус романсу, високоміметичний, низькоміметичний та модус іронії) як ряд сюжетних формул з різним ступенем витіснення міфу, які поступово зміщуються між протилежними полюсами і зрештою в іронічному модусі повертаються до міфу, що загалом збігається з результатами реферованого дослідження. Оскільки, за теорією Н. Фрая, міф базується на циклічному принципі руху сонця, то ця циклічність притаманна й літературі, проявляючись як у модусах, так і у фазах руху мітосів (основних дожанрових літературних елементів) комедії, романсу, трагедії й іронії. Ці мітоси об’єднані за Фраєм єдиним мономіфом про пошуки героя. Аналізований Фраєм принцип циклічності був справді помічений дисертантом на прикладах розглянутих романів. Таким чином, виводячи всі основні літературні елементи та явища з процесу витіснення міфу в літературі за логікою аналогії, а не хронологічно, через походження, вчений створив загальну і водночас продуктивну для безпосереднього текстуального аналізу міфокритичну теорію.

У 1.3. (“Роботи М. Еліаде як теоретичне підґрунтя розвитку сучасної французької міфокритики”) обґрунтовується інтерес дисертанта до праць М. Еліаде як основи для подальшого аналізу обраних текстів. Концепція Еліаде про збереження й адаптацію архаїчних структур мислення сьогодні (певною мірою аналогічна концепції витіснення міфів у Н. Фрая) є особливо важливою як для сучасних французьких міфокритичних студій, так і для реферованої дисертації, оскільки орієнтує дослідження не тільки на виявлення збережених міфів у літературі, а передусім на простеження їхніх змін у рамках певної культурно-історичної епохи чи авторського дискурсу, на висвітлення їхніх універсальних та змінних, індивідуальних для кожного окремого випадку, характеристик.

Визначаючи поняття “міф”, Еліаде виходить з того, що той є базою як для світоглядної структури реальності, так і для певного способу людської поведінки. Наріжним каменем усієї теорії міфу Еліаде є проблема сприйняття часу. Теоретик постійно підкреслює відмінність між двома часовими параметрами, присутніми водночас як у свідомості традиційних суспільств, так і в свідомості сучасної людини: часом буденним, лінійним, незворотнім, історичним та часом сакральним, циклічним, повторюваним, тобто, часом міфічним. За Еліаде, замаскована міфологічна поведінка сучасників виявляється перш за все при аналізі їхнього ставлення до часу. Іншими критеріями, названими Еліаде, за якими дисертантом визначалися адаптовані до сучасного життя й літературно інтерпретовані в аналізованих романах міфи, є наявність трансформованої ритуальної поведінки, символізація явищ чи об’єктів та інтеграція різних, часто протилежних реалій в єдину систему.

Теорія М. Еліаде є не лише важливою для розуміння аспектів міфологізму ХХ ст., в тому числі і в літературі, але й стала основною для подальшого розвитку французької міфокритики, основні засади якої викладені у підрозділі 1.4. “Французька міфокритична школа (кінець 50-х – 90-ті роки)”. Теоретичну базу французької міфокритики найактивніше розробляють професори Жільбер Дюран та П’єр Брюнель, які, виходячи з тези про нерозривність творчої думки людини від найдавніших часів до сьогодні, аналізують будь-який текст, у тому числі і перш за все сучасний, як такий, що несе в собі трансформовану міфологічну основу.

Як Н. Фрай та М. Еліаде, Ж. Дюран вважає літературу привілейованою сферою функціонування міфу, оскільки останній є матричною моделлю будь-якої оповіді, структурованої фундаментальними схемами й архетипами. Тому в основу реферованої роботи була покладена і концепція міфокритики за Дюраном – віднайти, який чи які латентні міфи надихають творення іншого, неміфічного дискурсу. Поруч з рекомендаціями Еліаде про аналіз адаптованих міфів, до уваги було взято й дюранівський метод виявлення домінуючих міфів, який базується на виділенні за допомогою дієслівних схем і означень схожих, постійно повторюваних рис (лейтмотивів, “нав’язливих” елементів або міфем), що й забезпечують єдність окремого твору, авторського доробку чи культурно-історичного дискурсу.

На відміну від Дюрана, П. Брюнель переконаний у можливості експліцитного збереження міфів, коли навіть одноразова згадка імені міфічного героя у літературному творі чи натяк на міф у його назві є носіями прихованої міфологічної оповіді, що підтверджується аналізом творів представлених франкомовних авторів. Визначаючи поняття “літературного міфу”, теоретик погоджується, що, базуючись на сталих елементах, той може бути ілюстрацією теми. Однак варіації міфу свідчать про його літературну зміну, тому він не завжди являє собою збереження етно-релігійного міфу в літературі. Певною мірою, проблема творення “новітніх” міфів у обраних романах стала предметом розгляду реферованої дисертації (див. 2.1.1. та 3.1.).

Підрозділ 1.5 “Дослідження проблем міфопоетики у творчості Ж.-М. Г. Ле Клезіо і Т. Бен Джелуна” присвячений висвітленню сучасного стану розробки питання функціонування міфологічного дискурсу в творах прозаїків. Синтезуючи дослідження ритуалістичної школи Дж. Дж. Фрейзера і, ще більше, психоаналітичної К.-Ґ. Юнґа, сприйнятих перш за все через призму робіт Мірчі Еліаде, сучасна французька міфокритика розвивається далі, генеруючи нові теорії й методи текстуального аналізу. Привілейованим полем для роботи міфокритики вважають сучасні твори, такі, як пригодницькі романи чи романи ініціації.

Зв’язок міфу з ритуалами, сновидіннями, символами, вербальними й образними структурами дозволяє французьким дослідникам поєднувати міфокритичний підхід із багатьма іншими: соціокритичним й антропологічним, психоаналітичним, семіотичним і структуралістським, символістськими теоріями тощо. Щодо структуралістської спрямованості досліджень, то, окрім впливу ідей Еліаде, її розвитку посприяла структурна антропологія К. Леві-Строса.

Загалом, сучасні міфокритичні дослідження у Франції розгортаються у кількох напрямах:

Ø  розробка теорії функціонування міфу в культурі й суспільному житті (Сунь Шаоінг, Ж. Ріес);

Ø  аналіз домінування і трансформацій певних міфів у процесі історико-культурного розвитку суспільства (М. Еліаде, Ж. Дюран);

Ø  генетичні дослідження походження літературних структур із міфології (П. Вердьє, П. Брюнель);

Ø  компаративні студії функціонування і зміни міфопоетики в літературі (П. Албуі, К. Азіза, А. Віймен, П. Брюнель);

Ø  аналітичне вивчення специфіки авторської міфопоетики (Ж. Дюран, Л. Поте, І. Жіє);

Ø  структурний аналіз міфу на сюжетно-композиційному рівні тексту (Ж. Дюран, П. Брюнель);

Ø  архетипна і символістська інтерпретація тексту на його образно-семантичному й лексичному рівнях (М. Еліаде, Ж. Дюран).

Системне міфокритичне дослідження романів Ж.-М. Г. Ле Клезіо і Т. Бен Джелуна у реферованій дисертації передбачало розгляд авторського доробку як єдиного тексту, усі рівні якого (сюжетно-композиційний, образний, наративний) функціонують не тільки як його структурні і взаємопов’язані елементи, але і як окремі, хоч і підпорядковані єдності авторського художнього світу, мікросистеми. Відповідно, аналіз обраних творів, спрямований на виявлення в них особливостей міфологічного дискурсу, неминуче привів до вивчення міфопоетичних елементів у кожній окремій мікросистемі. Згідно зі структурним поділом системи художнього світу, подальше дисертаційне дослідження включає розділи, присвячені функціонуванню міфу на сюжетно-композиційному (Розділ 2), образному (Розділ 3) та наративному (Розділ 4) рівнях.

 У другому розділі роботи “Міфологічний образ світу в романах Ж.-М. Г. Ле Клезіо та Тагара Бен Джелуна” послідовно проаналізовано специфіку міфологічної моделі світу в романах зазначених прозаїків. При цьому значні збіги у міфосемантиці художнього світу обох авторів дозволили об’єднати аналіз їхніх романів.

Вивчення специфіки міфологічного образу світу винесено на перший план, оскільки його важливі семантичні складові, такі як час і простір, взаємодіючи між собою, утворюють єдину систему хронотопу художнього твору, яка чинить вплив і на інші компоненти художнього світу. Аналіз хронотопу романів Ле Клезіо і Бен Джелуна мав на меті виявити специфіку функціонування міфу на рівні часу й простору творів та його зв’язок з іншими компонентами системи (сюжетом, композицією, образами, оповідною манерою авторів). Поряд з тим, оскільки за теорією М. Еліаде, саме намагання позбутися буденного часу і “втекти” у час міфічний, сакральний є найпоказовішим проявом міфічної поведінки, висвітлення ролі й місця часу в обраних романах, ставлення до нього героїв набуває особливого значення для розуміння міфологізму творів (перший підрозділ “Міфологізація часу в романах Ж.-М. Г. Ле Клезіо і Т. Бен Джелуна”).

У контексті теорії М. Еліаде, авторська міфологізація часу в романах включає наявність специфічного бачення часу як взаємодії часу буденного, профанного і часу сакрального, міфічного і, відповідно, прагнення героїв перейти із мирської тривалості у позачасовість. Дія більшості творів відбувається в умовному часі. Навіть авторські вказівки дат не створюють враження дійсної історичності, оскільки час романів є складним переплетенням повторення теперішніх і минулих, історичних і міфічних подій, що у масштабі окремих творів спричиняє виникнення ефекту циклічного часу.

Існує кілька способів переходу в часі для героїв Ле Клезіо і Бен Джелуна. Іноді вони відмовляються від точного відліку часу, надаючи перевагу перебуванню у позачасовому вимірі. Їхня втеча від профанного часу може здійснюватися паралельно до втечі у просторі, причому у Ле Клезіо вона часом має тенденцію руху від цивілізації до природи. Важливим фактором переходу в іншу тривалість слугує в романах ретроспекція. У пізніх романах Ле Клезіо іншим  постійним способом долучення до сакрального часу є здійснення ритуалів, тоді як у Бен Джелуна ритуальні дійства, навпаки, не сприяють гармонізації життя персонажів, а спричиняють страждання героїв чи поглиблюють їх. Окрім того, тоді як герої Ле Клезіо здатні долати профанність за допомогою долучення до міфів, осяяння чи творчого екстазу, то героїні Бен Джелуна досягають переходу в іншу тривалість завдяки стану екзальтації, сновидінням, мріям, ясновидінню. Зрештою, для обох романістів характерним є погляд на письмо та на вигадування й розповідь історій як на способи звільнення від буденного часу.

Оскільки за М. Еліаде, бажання переходу в час міфу пов’язане з пошуком “втраченого раю”, первісної гармонії, воно передбачає ритуальне відтворення чи пригадування початкової ідеальної ситуації міфу. Тому наступним аспектом аналізу міфологізації часу в обраних романах стало висвітлення особливостей екзистенційного повернення до витоків у Ле Клезіо і Бен Джелуна. За спостереженнями дисертанта, у франкомовних авторів присутні два основних міфологічних типи такого повернення. Першим із них є швидка реінтеграція первинної ситуації, яка може втілюватися або у прагненні героїв знищити зіпсований світ, щоб відтворити його з першоелементів, або у їхньому намаганні повністю позбутися власних спогадів про минуле, щоб заново побудувати своє життя (ранні романи Ле Клезіо й початок романної дії у Бен Джелуна).

Другий тип полягає у поступовому поверненні до витоків, у ретельному й вичерпному пригадуванні героями історичних, міфологічних, індивідуальних подій, щоб зрозуміти і влаштувати своє теперішнє життя (пізні романи Ле Клезіо й фінальна стадія пошуків героїв у Бен Джелуна). При цьому, обидва типи ретроспекції передбачають не стільки індивідуальну інтроспекцію, скільки здобуття героями гармонії зі світом та з власним минулим, долучення до міфічного часу, досягнення ними екзистенційного рівня пізнання універсального.

Зрештою, продовжуючи теорію ролі романних описів Ж. Дюрана та проявів через них міфологічного начала в сучасних текстах, необхідним в роботі виявився аналіз декорацій часу в романах Ле Клезіо і Бен Джелуна. Через вибір авторами певних декорацій часу (пори року та часу доби) проявляються універсальні символи й архетипи. У результаті аналізу помічено традиційний підхід обох авторів до асоціювання подій з певним сезоном. Так, у створенні романних декорацій часу присутні два важливих міфологічних процеси: подолання антиномій через медіацію (образи зими – осені) та циклічність подій відповідно до природного циклу: початок нового бачення світу, нових стосунків, народження, втеча (осінь – зима) – зростання напруги, апофеоз, повернення (весна – літо) – заспокоєння, безрезультатний пошук, смерть (осінь – зима).

Долі героїв романів, як і в міфах, також співвідносяться зі зміною часу доби: на сході сонця, вранці відбуваються народження дітей,  втечі, переїзди; вдень, коли сонце в зеніті, помітно напругу, апофеоз дії; увечері, на заході сонця – припинення блукань, розчарування, віртуальне перенесення до іншого світу; вночі у темряві виникає можливість пережити надприродний досвід.

Оскільки категорія художнього простору обов’язково втягується в рух художнього часу і предметно визначає його, не менш важливим є аналіз процесу міфологізації простору у творах Ле Клезіо і Бен Джелуна (2.2.). За Ж. Дюраном, міф у творі найяскравіше проявляється через описи атмосфери, оточення, просторових характеристик, тобто, через декорації простору і особливості просторових пересувань героїв, а роман як епічний жанр особливо потребує таких описів.

Помічено, що категорія простору виступає в аналізованих романах як функціональна система архетипових значень. Так, простір у ранніх романах Ле Клезіо і деяких творах Бен Джелуна обмежується лабіринтом сучасного індустріального (у французького автора) чи східного (у марокканського автора) міста. Вихід героя з цього простору можливий тільки через знищення останнього (у Ле Клезіо) або через власне зникнення, розчинення у безлічі варіантів історії (у Бен Джелуна). Однак у замкненому просторі міста звільнення й віднайдення гармонії героями ускладнене або й неможливе.

Простір пізніх романів Ле Клезіо та деяких романів Бен Джелуна видається відкритим завдяки частим далеким подорожам героїв. Помітна певна симетрія й циклічність цих подорожей, оскільки вони так чи інакше відтворюють схему руху з батьківщини на півдні до чужої країни на півночі й повернення додому, а у Ле Клезіо ще й повторюють подорожі предків героїв. Водночас, як і в міфах, простір батьківщини, півдня є здебільшого аналогом відкритого Космосу, “свого” простору, а чужа земля, північ – аналогом Хаосу, незвичного замкнутого простору. Тоді подорож більшості героїв на північ пов’язується з рухом до периферії Всесвіту, з випробуваннями ініціації, а приїзд на батьківщину, на південь – з поверненням до центру світу і віднайденням гармонії.

Як у Ле Клезіо, так і у Бен Джелуна архетипові декорації простору (берег моря чи пустеля, гора або просто узвишшя) асоціюються з міфічною безмежністю й відкритістю Космосу та з образом Світового дерева, яке уможливлює зв’язок Землі й Неба. Справді, саме в цих просторових декораціях герої обох авторів часто здійснюють свій вихід із профанного часу.

Романні описи визначають певний матеріальний аспект створюваного автором художнього світу. Викладений у образах міфомислення, цей аспект включає перш за все чотири основних елементи Космосу, концептуально виокремлені ще давньогрецькими представниками натурфілософії: землю, воду, вогонь і повітря. Аналіз семантики, ролі та місця цих першоелементів у романах Ле Клезіо і Бен Джелуна також спрямований на висвітлення міфологізму образу світу у творах (третій підрозділ “Міфопоетична інтерпретація першоелементів”). Помітною є багаторівневість образу кожної зі стихій та поєднання в її семантиці кількох, часто протилежних значень. У ранніх романах Ле Клезіо першоелементи виступають, з одного боку, зіпсованими, штучними конструктами цивілізації, “втраченого раю” універсуму, а з іншого, – потенційно непідкореними силами. У пізніх романах Ле Клезіо й творах Бен Джелуна першоелементи зберігають для героїв свій первісний сакральний сенс. Будучи базовими складовими природи, вони сприймаються як могутні, непізнані стихії, водночас життєдайні й руйнівні.

Зрештою, оскільки світ, як реальний, так і художній, постає як структурно впорядкована й динамічна система, важливим аспектом міфокритичного аналізу став розгляд принципів організації художнього світу обраних романів (четвертий підрозділ “Числова організація світу”). Для міфомислення світ значною мірою упорядковується завдяки числовому ряду. Співставлення числової семантики у романах Ле Клезіо і Бен Джелуна та у традиційних міфологіях виступає як заключний етап розкриття міфологічного образу світу творів. Як і в міфології, в романах основна система значень пов’язана з числами космогонічного характеру (1 – знак цілісності, початку; 2 – символ єдності й боротьби протилежностей; 3 – основна константа макрокосму та його динаміки, знак вертикального поділу Світового дерева; 4 – символ статичної цілісності світу й людини, знак горизонталі Світового дерева; 7 – повна модель світобудови). При цьому у марокканського письменника помітними є модифікації традиційної семантики деяких чисел (5, 7).

У третьому розділі роботи “Ініціаційний пошук героя” простежується міфологізм на рівні системи образів творів та побудови перипетій доль протагоністів за схемами ініціаційного пошуку. Подібно до традиційної схеми ініціації, у романах Ж.-М. Г. Ле Клезіо та Т. Бен Джелуна присутнє повернення назад до витоків і моменту творення, пізнання універсалій та змужніння героя. Як і в архаїчних культурах, в романах загалом зберігається основна схема ритуалу ініціації у трьох його основних стадіях: вихід індивіда з власного суспільства, його відрив від звичних основ життя; тривалі випробування і посвячення у традиції народу; повернення ініційованого додому у якісно іншому духовному й соціальному статусі. Обидва письменники тлумачать архетипову семантику ініціації як “смерть” для навколишнього середовища й буденного життя, перебування ініційованого у царстві тіней з метою випробувань та, зрештою, як нове народження і сходження з того світу.

У дисертації окремо розглядаються специфіка ініціації в ранніх (3.1.) та етапи ініціації в пізніх (3.2.) романах Ле Клезіо, де випробування чітко структуровані й включають кілька послідовних стадій:

Ø  усвідомлення героєм ситуації розриву між людиною і світом (ранні романи) та між людиною і соціумом й інтеграція у природний світ (пізні романи);

Ø  розкриття глибинних міфо-синкретичних структур мислення;

Ø  долучення до фольклорно-історичних міфів народу (пізні романи);

Ø  досвід реальної втечі чи подорожі.

Якщо ініціація в ранніх романах Ле Клезіо приводить героя до тимчасового припинення пошуків гармонії, то у пізніх – до її досягнення, до подолання страху перед невідомим і смертю, до повторення героєм шляху предків, до повернення додому, до материнства.

Підрозділ 3.3 “Ініціація в романах Т. Бен Джелуна” характеризує особливості трансформації ініціаційної моделі та її основних характеристик у романах марокканського автора. У Бен Джелуна послідовна структурація етапів випробувань ускладнена їхньою неоднорідністю в різних романах, хоча присутні також певні паралелі з романами Ле Клезіо: усвідомлення деякими героями розриву з соціумом й інтеграція у природний світ; розкриття глибинних міфо-синкретичних структур мислення; досвід реальної втечі чи подорожі героя. Порівняно з Ле Клезіо, ініціація у марокканського автора виявляється спрощеною і варіює у різних творах: героїні звільняються від тягаря минулого, часом гармонізують власне життя.

В обох романістів, причому, у Бен Джелуна більшою мірою присутня система архетипових образів, які супроводжують ініціаційний пошук героїв (архетипи аніми, “колективного підсвідомого”, Мудрого Старця, Великої Матері та ін.). Водночас, для марокканського автора поряд із традиційним міфологізуванням, помітна тенденція до переосмислення автентичних міфомоделей (наприклад, міфологема андрогінії у романах “Дитина з піску” та “Священна ніч” чи міфологема визволительки племені в “Опущених очах”).

У четвертому розділі дисертації “Особливості міфологічного наративу в романах” з’ясовується ступінь та функції звернення обох авторів до традиційних оповідних форм, методів, схем, а також проблеми міфологізації слова у Ле Клезіо (4.1.) та міфологізму оповіді у Бен Джелуна (4.2.).

Обидва автори стверджують значимість і магічний вплив слова на світ і людину. Наділене сакральним сенсом слово сприймається як друга реальність, долучення до якої веде героїв до екзистенційного пізнання світу й до можливості виходу з профанного часу. Герої обох авторів проходять ініціацію через слово (слухання, читання, вигадування оповідей, міфів, пророцтв тощо). Так само й для читача рецепція романів франкомовних авторів, стеження за перипетіями доль персонажів, декодування міфосемантики й інтертекстуальності творів перетворюється одночасно на вихід із власної буденності та на своєрідну ініціацію.

У романах як Ле Клезіо, так і Бен Джелуна присутні численні міфологічні ознаки оповідної манери:

Ø  міфологізація імен героїв;

Ø  поетичність, притчевість форм нарації;

Ø  символізація й архетипізація образів, моделей пошуку й ініціації, мотивів відновлення гармонії, повернення “втраченого раю”, Золотого віку, подорожі у природне середовище тощо;

Ø  циклічність;

Ø  потенційна незавершеність оповіді;

Ø  використання техніки лейтмотивів і варіацій однієї теми;

Ø  імітація наративу фольклорних текстів (міфів, казок, легенд, пророцтв тощо).

Гра авторів із читачем і текстом, із хронотопом та образністю романів також наближає їхні твори до іронічного модусу літератури (за Н. Фраєм), а їхнє тяжіння до демонічної символіки є однією з ознак повернення сучасного франкомовного роману до міфу через іронічний модус.

У висновках підсумовано основні положення дисертаційного дослідження.

Зростання інтересу до методології міфокритичного аналізу літературних творів у сучасному українському літературознавстві, засвідчене рядом дисертаційних робіт і публікацій кінця 1990-х – початку 2000-х років, сприяє розширенню можливостей вітчизняної критики інтерпретувати тексти як національної, так і зарубіжної літератури.

Застосування міфокритичного підходу для дослідження романів сучасних франкомовних письменників Ж.-М. Г. Ле Клезіо і Тагара Бен Джелуна довело не лише свою доцільність і вмотивованість, але й продуктивність та сприяло досягненню поставленої мети – виявленню основних аспектів функціонування міфологічного дискурсу в обраних романах як цілісної, всеохоплюючої і впорядкованої системи та виведенню спільних особливостей міфопоетики у франкомовних романах обох авторів.

Втім, оскільки обидва автори продовжують активну літературну діяльність, демонструючи суттєву еволюцію художньо-естетичних домінант, можливими є й подальші модифікації міфопоетичного дискурсу в їхніх романах. Як справедливо зазначив Лахсен Музуні, один із дослідників творчості марокканського автора, “існує стільки бен джелунів, скільки існує його романів”¹. Тому проведене дослідження передбачає продовження розробки системи вивчення міфопоетики Ле Клезіо і Бен Джелуна на основі нового художнього матеріалу.

Результати проведеного дисертантом аналізу свідчать також про притаманну сучасним романістам варіативність міфологічного дискурсу, що до певної міри протистоїть універсалістським висновкам Н. Ліхоманової. Всупереч її твердженню, що „важко знайти приклад постмодерністського роману, в якому б демонструвалася модель власної міфотворчості, що формується на основі використання архаїчних засобів для створення власної системи символів”²,

____________________

¹Mouzouni, Lahsen. Le roman marocain de langue francaise. – P. : Publisud, 1987. – P. V.

² Ліхоманова Н. О. Постмодерністська рецепція міфу (на матеріалі європейського романного досвіду ХХ ст.) / Автореф. дис… канд. філол. н. – К.: Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2001. – С. 6

доводиться, що обом франкомовним авторам вдалося створити свій художній світ саме на основі органічно поєднаних і трансформованих міфологічних моделей.При цьому, як показав аналіз текстів, письменники не обмежуються використанням лише таких міфологічних мотивів як мотиви подорожі, пошуку, лабіринту, мотив учня та учителя і не вбачають в них виключно засоби реалізації художньо-естетичних засад постмодерністського роману. Результати представленого текстуального аналізу ставлять під сумнів також те, що „особливого статусу в постмодернізмі набуває момент своєрідного „розвінчання” міфу, викриття його „ілюзорної” природи, іронічне тлумачення, створення, на противагу традиційним, власних міфів сучасності”¹. На думку дисертанта, міфологічний дискурс романів Ле Клезіо і Бен Джелуна не спрямований лише на деконструкцію міфу, а має й інтегруючу функцію.

Використовуючи у ході дослідження романів Ле Клезіо та Бен Джелуна міфокритичну систему й теорію міфу М. Еліаде, дисертант пересвідчився у конструктивності цієї парадигми критичного дискурсу. Вона виправдала себе не тільки для розвитку міфокритики наступними поколіннями французьких теоретиків (згадаймо, принаймні, Ж. Дюрана й П. Брюнеля), але й для безпосереднього розгляду творів. За допомогою міфем, виділених Еліаде та його послідовниками, уможливлюється простеження структури й семантики художнього тексту. Також в процесі аналізу романів продемонстровано можливість поєднання положень Еліаде із теоретичними висновками інших міфологів (К.-Ґ. Юнґа, Н. Фрая, К. Леві-Строса, Ж. Дюрана), що виявляє гнучкість застосування даної концептуальної парадигми.

Аналіз міфопоетики романів Ж.-М. Г. Ле Клезіо й Т. Бен Джелуна на сюжетно-композиційному, образному й наративному рівнях виявив типологічну спорідненість художнього світу обох авторів, їхню орієнтацію не тільки на естетичні засади постмодернізму, але й на залучення до своєї сфери мультикультуральних і міфологічних парадигм, що засвідчує органічність процесу реміфологізації у франкомовних романах останньої третини ХХ ст.