| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету і завдання роботи, охарактеризовано стан наукового опрацювання проблеми, теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
Розділ перший – „Наукові пошуки О. Котляревського в методологічному контексті початкового етапу порівняльного літературознавства”. Початковим методологічним етапом порівняльного літературознавства вважають міфологічну (порівняльно-міфологічну) теорію. У підрозділі 1.1 – „Історичні та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичних досліджень О.Котляревського” – показано, що на початку своєї діяльності вчений широко послуговувався досвідом представників міфологічної школи (зокрема Я.Грімма, А.Куна, Ф.Боппа, Й.Гердера, М.Мюллера та ін.), прагнучи дослідити той „ембріон” (первісну форму), яка, під впливом історичних умов, еволюціонувала, набувала ознак, що відрізняли її від праоснови, утверджуючи власне начало. У витвореній О.Котляревським ранній концепції національного письменства це положення мало першорядне значення. Показово, що поряд із заняттями міфологією науковець працює над українознавчими студіями.
Уже ранні праці О.Котляревського засвідчили неабиякий інтерес до українського слова. Він виступає з розвідками про творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, виявляє інтерес до творів М.Гоголя. Окрему студію присвячує творчості Марка Вовчка: “Народні оповідання”, на думку вченого, майстерно втілили реальний напрям української літератури.
О.Котляревський працює над критичними оглядами, зокрема, збірки В.Антоновича й М.Драгоманова “Исторические песни малорусского народа” (висловлює низку зауважень щодо вибору текстів та коментарів до них); праці Закревського “Старосвітський бандуриста” (критично відгукується про погляди автора на українську мову); двотомної праці М. Костомарова про Богдана Хмельницького (висловлює багато цінних міркувань про постать самого Хмельницького та його роль в історії України).
Увагу О.Котляревського до мови та небайдужість до “українського питання” засвідчує й праця “Были ли малороссы исконными обитателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в ХІV в.”, де автор полемізує з М.Погодіним. До розгляду головних положень М.Погодіна О.Котляревський підходить з погляду їх логічної та історичної достовірності, спираючись у висновках не лише на власні спостереження, а й на дослідження цих питань М.Максимовичем, Ф.Буслаєвим, Й.Бодянським та ін. На жаль, ці висліди за тих умов лишалися непоміченими або відомими лише посвяченим, серед яких, як свідчать архівні матеріали, були близькі духом М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров. Він схвально відгукнувся на „Слов’янську міфологію”М. Костомарова, посилаючись при цьому й на інші студії вченого. Грунтовні огляди праць М. Максимовича, П. Куліша, О. Котляревський
вміщує на сторінках „Отечественных записок”, „Московского обозрения”, „Филологических записок”, „Древностей...” та ін. Не обминає нагоди схвально відгукнутися про праці О. Потебні, зокрема „О некоторых символах в славянской народной поэзии”. Не раз О.Котляревський посилається на праці О.Бодянського та І.Срезневського. Натомість міфологічні студії О.Котляревського викликали пристальну увагу дослідників. Власне вони й дали підстави вважати О.Котляревського представником міфологічної школи, російським ученим.
Дещо іншу позицію зайняв Л.Білецький, назвавши О.Котляревського „дійсним представником” порівняльно-міфологічної школи в Україні. У цьому проглядалося не стільки прагнення літературознавця „пов’язати” ім’я вченого-українця зі своїми теренами, як насамперед констатувати те, що із самого початку відрізняло О.Котляревського-міфолога від інших, зокрема західноєвропейських та російських учених. Як свідчать студії вченого, він не обмежується завданням констатувати подібність чи наявність спільного у матеріалі, як і не намагається „реконструювати” міфологічний світогляд індоєвропейців. Своє завдання О. Котляревський бачить у тому, щоб через зіставлення з чужим/іншим (цим найбільше імпонував йому Я.Грімм) всебічно пізнати власний матеріал: „діяльність кожного народу спочатку була такою ж, як і інших народів, що із спільного джерела, від глибокої давнини доісторичної єдності певна народність виносить... ту міцну спільну основу, на якій потім у міру сил та історичних умов розвивається самостійна діяльність кожного народу” .
Інтерес до „праоснови”, „ембріону майбутніх народностей”, „народності” (національного) спонукає вченого до вивчення „формотворчих ферментів” (Я.Козачок), що найбільше відтворюють самостійну діяльність етносу, способи її вираження. Це помітно розширює дослідницьке поле, наповнюючи його новим матеріалом в осмисленні якого відчутну роль відіграють „Дві руські народності”, „Книга буття українського народу”, та дисертація М.Костомарова „Про історичне значення руської народної поезії” – праці, якими, як показали дослідження, автор започаткував порівняльне вивчення особливостей етнопсихології українців у зіставленні з іншими крізь призму народної пісні.
Таким чином, застосовуючи багатий досвід європейської міфологічної школи, напрацьовані нею методики (від Д.Віко до Я.Грімма, М.Мюллера, О.Афанасьєва, Ф.Буслаєва), О.Котляревський закладає в українській науці основи для порівняльного і типологічного вивчення матеріалу, передовсім міфу, витворюючии, по суті, „національний різновид” (М.Нефьодов) міфологічної школи, яка, працюючи на традиційному (міфологічному) матеріалі, переслідувала й інші завдання, стрижневим серед яких була категорія
народності, ідея творчого розвитку міфу в контексті історичної доби, в зв’язку з обрядами, побутовими реаліями (підрозділ 1.2 – „Тріада „міф – переказ – історія” в студіях О.Котляревського). Напрацьоване міфологами-попередниками дало змогу рухатися далі, не просто реставруючи міфічні уявлення, образи, назви, а показуючи їх історичне значення в умовах окремих народностей. Він виявив при цьому, як підмітив Л.Білецький, „незвичайну систематичність щодо історичного розвитку міфа”, „докладно з’ясувавши й ті методологічні принципи, з якими слід підходити до студій з міфології” О. Котляревський переконливо доводить, що народність (самобутність) це властивість/риса народу „вроджена”, але й (на цьому він акцентує), результат його історії, підсумок усього пережитого”. Єдиноможливим шляхом розуміння її (народності) є шлях порівняльно-історичний. Генетичні підходи, продуковані міфологічною школою, залишаються визначальними і в подальших працях О.Котляревського.
Розділ другий “Принципи компаративізму у програмній праці О.Котляревського “Про поховальні звичаї язичницьких племен”.
Етапною у діяльності вченого стала студія “Про поховальні звичаї язичницьких племен”, удостоєна найвищої на той час Уваровської премії. Аналізом конкретного матеріалу, методами дослідження ця праця поглиблювала міфологічну концепцію О. Котляревського.
Автор детально простежує те, що вважає “елементами вродженої властивості”, акцентуючи при цьому увагу не на пізніших/вторинних, змінених міфах, а на первісних, тобто в категоріях, яких вона існувала: в поетичній фантазії тогочасної людини, процесі формування „основних (базисних) засад мислення людства”. Наступним етапом дослідження є для О. Котляревського завдання показати, як під впливом різних факторів, серед яких – вимоги людини, часу, життя, „контекст доби” тощо – змінюється міф. На основі вивчення багатого фактичного матеріалу – звичаїв, ритуалів, побутових реалій, міфічних назв і термінів – автор розгортає ідею творчого розвитку міфу. Заслуговують на увагу у зв’язку з цим його міркування про відмінності „старого” і й „нового” язичництва. Якщо перше стало джерелом багатої уяви і звичаїв, витворених на основі природних законів життя, - зазначає О.Котляревський, - другі дотримувалися їх „підсвідомим”, „забобонним” почуттям поваги до „незрозумілої” старовини. О.Котляревський послуговується при цьому не лише фольклорними текстами, але й письмовими джерелами про поховальні звичаї язичницьких племен, пам’ятки російські, білоруські, сербські, чеські, хорватські, інколи виходять у поле тюркомовних та
грецьких, вважаючи їх важливим “пояснювальним засобом” у процесі зіставлення явищ словесної творчості “споріднених племен” з метою подальшого вивчення народності, як проявляється вона в різних етносів. Ці пояснювальні засоби є, окрім усього, ще й неоціненним матеріалом до вивчення давніх слов’янських літератур. Опис опрацьованих автором письмових джерел налічує 130 сторінок, а найдавніша пам’ятка, яка потрапляє в поле зору дослідника, датована 551 роком.
Важливо, що задовго до появи відомої „Пояснювальної записки до проекту організації історично-філологічного відділу УАН” А. Кримського, у якій вчений обґрунтував необхідність розвивати іраністику, тюркологію і арабістику задля ліквідації „зіяючих лакун” в українознавстві, О.Котляревський наголошує на опрацюванні арабських письмових джерел, оскільки вони (автор, як видно знайомився з ними в німецькому перекладі під час перебування у Лейпцигу) зберігають багато важливого для нас матеріалу.
Поховальні звичаї автор поділяє на звичаї міфічного походження, що виникли під впливом уявлень доісторичної людини про смерть, сутність душі, посмертне буття і звичаї, які виникли під впливом історичних обставин чи побутових умов, не обминаючи при цьому явищ лінгвістичного характеру, викликаних втратою первісного значення слова і тотожністю назв при позначенні різних предметів.
Разом з тим, ця студія засвідчує й інші задуми вченого, частина з яких буде реалізована у цій праці. “Історичний аналіз, – приходить до висновку О. Котляревський, – може відокремити пізніші нашарування, але мало допоможе в прагненні збагнути дух старовини і проникнути в її сокровенні таємниці: вони залишаться незрозумілими до того часу, поки зближенням зі спорідненою доісторичною старовиною інших індоєвропейських народів не навчимося розуміти й цінувати свої особисті скарби”. Реалізація визначеного завдання вимагала гнучкості, такту у володінні різними науковими методиками, як порівняльно-міфологічною, так і порівняльно-історичною.
Порівняно з попередніми працями О. Котляревського аналізована примітна й іншим. Автор сміливо розсуває межі своїх досліджень. У поле його вивчень потрапляють такі пам’ятки слов’янської писемності, як “Повість врем’яних літ”, “Краледворський рукопис” та “Роксоланія” Ю.Кленовича. Формально завдання, яке переслідує вчений, те ж: знайти матеріали, які доповнять його спостереження над поховальними звичаями язичницьких племен і на основі порівняльних вивчень підкреслити правомірність висновків про творчий розвиток міфів у контексті історичної
доби (в даному випадку у зв’язку з обрядами). Фактично – це ще й можливість поміркувати над актуальністю міфології, роллю її у формуванні людського мислення.
Працею про поховальні звичаї язичницьких племен О.Котляревський підводить до думки про нагальну потребу доповнити наукові спостереження й іншим матеріалом. Праця на поприщі славістики (а саме на цій галузі він зосереджується далі, в період роботи в університеті Святого Володимира) переконує його в тому, що задля повноти порівняльних вивчень слід не просто розширити поле спостережень, а й сміливіше залучати до вислідів напрацьоване іншими галузями знань.
Оскільки мова йде про „постійне дійове начало” в історії, - міркує О.Котляревський, - вивчення поховальних звичаїв може бути також предметом історичної науки: дійове начало „однаково брало участь і в сфері розумового розвитку, і в сфері суспільних політичних подій”. Закономірним для О. Котляревського є, відтак, інтерес до методів досліджень, розроблених істориками, хоч сам при тому констатує: рівень розвитку тогочасної науки не відповідає запитам.
Вивчення поховальних звичаїв язичницьких племен зосереджує увагу О.Котляревського не тільки на обрядах, ритуалах слов’янських племен (цей матеріал активно опрацьовується і коментується вченим), а й на постановці проблеми слов’янської єдності. При тому на перший план автор висуває завдання дослідити відмінне і те, як і за яких обставин проявляється воно в житті етносів. Автор бере до уваги різні фактори: історичні, географічні, політичні тощо. Визначені аспекти дослідження привертають увагу до історико-етнографічних та антропологічних студій, передовсім праць В.Залеського, Л. Голембйовського, П. Жеготи, і особливо – Хведора Вовка, що, як і сам О. Котляревський, досліджував ритуали та обряди слов’янських народів. Це в першу чергу позначилося на обгрунтованих підходах О. Котляревського до студій народного побуту.
Названа праця відзначена особливим інтересом до проблем мови, нерозривного зв’язку мови та міфу і, у зв’язку з цим, не лише до уроків О. Афанасьєва, автора “Поетичних поглядів слов’ян на природу. Досвіду порівняльних вивчень слов’янських оповідей та вірувань у зв’язку з міфічними розповідями споріднених народів”, а й Ф. Буслаєва. Як видно із дослідження О. Котляревського, погляд Ф. Буслаєва на мову, її історію, як необхідний компонент порівняльного дослідження, знаходить підтвердження і в нього, що спонукає активно застосовувавати методики, напрацьовані тогочасною мовознавчою наукою.
До цього спонукали й висновки, зроблені М. Костомаровим ще у праці „Об историческом значении русской народной поэзии”, і які стосувалися
вивчення сутності народного характеру. Із чотирьох позицій, намічених як актуальні й перспективні для досягнення мети, М.Костомаров, як відомо, зосереджується на найважливіших – піснях, як свідченнях поглядів самого на себе і на все, що довкола, але не обминув і іншого, філологічного дослідження, з акцентом на вивченні мови та історії, вважаючи це необхідною умовою історико-етнографічного висліду. О. Котляревський, ретельно опрацювавши лексику заупокійних текстів, назви предметів поховальних обрядів, визначає чотири групи слів: а) давні, що не були прийняті християнством через їх язичницьке наповнення або були замінені іншими, що відтворювали християнські поняття; б) давні, але засвоєні християнством; в) слова й вирази, які з’явилися з прийняттям християнства і відтворювали його уявлення й поняття, уникаючи язичницької термінології; г) слова запозичені. І хоч автор в основному зосереджується на перших двох групах, очевидним є те, що окрім факторів історичних, політичних, історичних у вивченні як спільного, так і відмінного у житті кожного народу, є й релігійний, який так само позначається на „ембріоні майбутніх розгалужень”.
Таким чином, ґрунтовне порівняльне вивчення пам’яток різних слов’янських народів, проведене в названій праці О. Котляревського, спроба простежити, як і внаслідок чого при набутому зі „спільного джерела” в доісторичні часи подібного/однакового, висновується інше/відмінне, позначаючись на характері/голосі кожного етносу, показала перспективність порівняльно-історичних досліджень. „... спільний моральний набуток, - підсумовує О. Котляревський, - забирає із собою кожен народ, утворюючи самобутню одиницю, і на ньому, при впливові... історичних і природних умов, він виводить уже свою осібну споруду, свою родову народність, на відміну від попередньої племінної і нової народності інших братів-народів”
Разом із тим, вона показала, що всебічне вивчення матеріалу потребує ширших контекстів, порівняння літератури з іншими, за словами Д.Наливайка, „сферами знання”, і духовно практичної діяльності, що приведе до урізноманітнення/поліваріантності порівняльних методик.
Розділ третій “Генетичні і контактологічні методи в компаративній методологій О. Котляревського”. Спроба реалізувати такий задум була здійснена О. Котляревським у двох монографічних працях (підрозділ 3.1. „Життєпис Оттона Бамберзького в системі порівняльних студій другої половини ХІХст.”, підрозділ 3.2. „ Давності юридичного побуту балтійських слов’ян”: дослідницькі концепти та пізнавальні ефекти студії”). Для основної частини обраного дослідником матеріалу найбільш придатним залишався генетичний метод (так встановлювалася спорідненість/подібність у пам’ятках слов’янських народів, відкривалися можливості „моделювати генотипи”(М. Ільницький, В. Будний), простежувати генеалогічні лінії і мутації”).
Однак, як показало вивчення „Поховальних звичаїв...” та інших праць О.Котляревського, виходячи з характеру матеріалу, визначених завдань, автор доповнює свої студії вивченням інших видів міжкультурних взаємин, які повертають ученого в поле контактології.
Монографія „Життєпис Оттона Бамберзького” увібрала матеріал докторської дисертації О.Котляревського, яку він захистив 1874 року. Найголовнішим завданням автора було, як і в попередніх працях, ґрунтовне вивчення побуту і звичаїв поморських слов’ян, відображених у „Життєписі...” з акцентом на тому, що і в чому відрізняє їх від інших. Мета – співзвучна визначеній іншим студіями. Але характер матеріалу – це життєписи поморського місіонера, єпископа, історика, мецената, представлені трьома працями різних авторів: священника Ебона, схоласта Герборта і монастирського інока. Окрім можливості проаналізувати їх як джерела слов’янської давнини і (в контексті напрацьованого) вести подальші висліди, для О. Котляревського з’являється перспектива простежити за сприйняттям слов’янського побуту, звичаїв, ритуалів (у тому числі й зафіксованих у слові) через оцінку інших – неслов’ян. Таким чином автор входить у нову для нього (за винятком „Роксоланії” Кльоновича) сферу вивчення зовнішніх контактів, предметом яких є образ слов’ян поморських. „Підступи” до подібних досліджень в українській науці вже мали місце (М.Костомаров, В.Антонович, М. Дашкевич), однак ситуація ускладнювалася тим, що два перших життєписи – це по суті, два рівні сприйняття: Герборд, освічений іноземець, будує життєпис у формі діалогу двох персонажів – вихованця Оттона – Тимона і Сефріда, який добре знав місіонера. Тобто, слов’янський світ сприймається очима сучасників Оттона, через спогади та подорожі його самого і з записаного Ебоном і вражень Герборда. Аналізуючи матеріал, у тому числі й додатки з численних латиномовних джерел, що зберігають дані про побут, звичаї, історичне життя слов’ян, О.Котляревський зіставляє одержану „картину слов’янського світу зі сформованою на основі власних вислідів. Констатуючи неточності й окремі невідповідності у сприйнятті поморських слов’ян, вчений далекий від того, аби вважати „Життєпис...” „образом-міфом”. Певна річ, названу працю О.Котляревського навряд чи можна поставити в ряд хай навіть і перших імагологічних студій. Вони не мали ні відповідного теоретико-методологічного підґрунтя, ні вироблених стратегій. І все ж, вважаємо її знаковою. Вона продовжує лінію всіх попередніх досліджень ученого, змістивши акценти на етнокультурну ідентичність, об’єднану (за З. Смітом) „спільною історичною пам’яттю, міфами, символами й традиціями” та її осягненням уявою інших.
Приступаючи до роботи над дослідженням юридичного побуту балтійських слов’ян у монографії О.Котляревського „Давності юридичного побуту балтійських слов’ян”, О. Котляревський обґрунтовує своє бачення предмета вивчень: право є таким же історичним матеріалом, як і мова, релігія, словесна творчість.
Це, на думку О. Котляревського, важливий факт народної історії, його культури: „не юридичні інститути самі по собі, - зауважує він, - не систематична догматика їх, а життя народу, яке в них відкривається, його внутрішня історія і освіченість складають головний предмет нашої уваги”
Як і в попередніх студіях, поле досліджень означене слов’янським світом – точніше його північно-західною гілкою. Однак матеріал інший, майже не досліджений у порівняльному плані (порівняльний метод у галузі права, констатує О. Котляревський, застосовується досить рідко, в основному з позиції юриспруденції, а не історії та культури). З погляду методологічного в осмисленні визначеного матеріалу для О. Котляревського найближчим був Я. Грімм, автор „Німецької юридичної давнини”, прийнятої наукою, але й критикованої за нечіткість концепції й довільне використання правознавчих матеріалів. О. Котляревський мав інший погляд на працю Я.Грімма, який відстоював і власним дослідженням. Студії над юридичними документами (вони включали широкий спектр джерел) висвітлюють одну із сторін культурного життя і тому мають право на існування: їх відмінність – це й відмінність життя балтійських слов’ян, їх звичаїв і порядків (особливий інтерес у зв’язку з цим становлять для дослідника історичні джерела, які він називає грамотами – німецького, італійського походження, грамоти слов’янських князів тощо. Перевагу в кожному випадку дослідник віддає слов’янським: вони „народжені на власному ґрунті й виходять із реального життя”. Як і в попередніх студіях, вчений поширює свої спостереження на мовні явища, збережені реалії побуту, родинних стосунків, широко залучаючи при цьому висновки археологів. Важливим матеріалом є для нього дані із записів бамберзьких місіонерів, Титмаря, Саксона Граматика, Мартіна Галла, польські, чеські джерела, які містять тексти грамот балтійських слов’ян. Він дискутує у своїх студіях з приводу дослідницьких позицій інших учених (і в першу чергу Я. Грімма). Емпіричні висліди врівноважуються умінням побачити кожне явище в широкому контексті і зробити відповідні висновки. Важливо, що в поле зору вченого потрапляють не лише матеріали/грамоти, які мали „реальний контекст історичних і фактичних передумов”, але й другорядні, допоміжні: визначальним для вченого є „пізнавальний ефект, „встановлення взаємовідношення між окремими сегментами знання” (Е. Касперський). Ширший контекст, у якому працює О. Котляревський, врахування досягнень галузей знань, що можуть пролити світло на об’єкт вивчення, гнучкість (залежно від обранного матеріалу) наукових методик чи не найголовніше, як показує праця „Давності юридичного побуту балтійських слов’ян”, у дослідницькій концепції О. Котляревського.
У період роботи в університеті Святого Володимира, історичному товаристві Нестора-літописця вона поширилася і на літературознавчі праці
(переважно огляди, критичні статті): на думку вченого „не можна, обмежуватися хронологічним оглядом літератури, не досліджуючи її зв’язків, взаємовпливів та історичної спадковості її явищ”.
У Висновках підсумовуються результати дослідження. В оглядах праць О. Котляревського досить часто цитуються рядки прощального слова М.Дашкевича, що є квінтесенцією зробленого вченим: „Він не був геніальним новатором і не вніс у науку ідей, які могли б здійснили в ній переворот, але він поєднував у собі всі суттєві результати слов’янської науки, усі найвищі здобутки її і завдання”. Думається, визнання авторитету вченого в літературознавчій науці стосувалося лише частини його наукового доробку – славістики. (Наукова спадщина вченого й досі не зібрана і не опрацьована). Друга частина, у якій автор порушує проблеми розвитку світової літератури, міжлітературних процесів, дослідження своєї літератури в силовому полі інших – тут О. Котляревський був і серед новаторів, і серед першопроходців – з об’єктивних і суб’єктивних причин не потрапила в поле зору мовця. Це стосувалося обстоюваної О. Котляревським концепції світової літератури, яка не приймала європоцентристських поглядів на її розвиток („ми не поділяємо таких думок”, - стверджує О.Котляревський у відповідь на появу „Историй...” Линниченка, А.Мілюкова, Тулова та інших авторів); а також поглядів на розвиток своєї, “справжнє знання і розуміння народності, що набувається лише шляхом історичним і порівнянням її елементів з подібними основами”. Розставлені акценти послаблювали увагу до художньо-естетичних сторін літературно-художніх явищ (наприклад, в оглядах тогочасної української літератури), але не уникали їх, включаючи в поле спостережень і „перші моменти художньої насолоди”, „зачарування, яке несе художній твір і “які опановують розумом і почуттями читача”.
Переважна більшість досліджень О. Котляревського пов’язана з важливим періодом становлення і розвитку порівняльних досліджень, що спричинені були його розмислами про історію світової й тогочасний стан української літератур. Незважаючи на те, що О. Котляревський працював в основному на матеріалі міфологічному, обрядів, ритуалів, звичаїв, вироблена концепція, напрацьована методика, що змінювалася і трансформувалася залежно від матеріалу і визначених завдань, гнучкість, як показав аналіз трьох монографічних праць, у підходах до обраного матеріалу були суттєвим кроком у становленні і розвитку порівняльно-історичного методу, придатного і для вивчення художньої літератури.
Початковий етап порівняльних студій О. Котляревського має українознавчий характер, що визначався поглядами вченого на витоки українського письменства, природу „народного” (національного). У статті „Рутина у викладанні історії словесності” (1860) О.Котляревський, зокрема, пише: „Ми вважаємо, що відносно Сходу (у вивченні світової літератури - Н. З.) нам варто обмежитися племенами з нами спорідненими, тобто Індією
Білецький Л.Основи літературно-наукової критики. Прага. 925.с.198.
Записки історично-філологічного відділу Української Академії Наук. – Київ, 1919, Частина офіціальна. Кн. 1., с.ІХ.
|
