СПЕЦИФІКА АВТОБІОГРАФІЗМУ В СПОВІДАЛЬНОМУ ЦИКЛІ Ж.-Ж. РУССО («СПОВІДЬ», «ДІАЛОГИ: РУССО СУДИТЬ ЖАН-ЖАКА», «ПРОГУЛЯНКИ САМОТНЬОГО МРІЙНИКА») : Специфика автобиографизма В исповедальном ЦИКЛЕ Ж.-Ж. РУССО («Исповедь», «ДИАЛОГИ: РУССО судить Жан-Жака», «Прогулки одинокого мечтателя»)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й конкретні завдання, визначається об'єкт, предмет і основні методи розв’язання заявленої проблеми. Подається короткий огляд теоретичних положень, сприйнятих як засади для виявлення специфіки автобіографізму у творах сповідального циклу Руссо.

Перший розділ «Автобіографія й сповідь у науковій рефлексії та місце «Сповіді» Руссо в ній» присвячено аналізу жанрових особливостей автобіографії. Розглядаються основні шляхи дослідження цього жанру європейськими, радянськими й пострадянськими літературознавцями, роль «Сповіді» у формуванні теоретичних уявлень про неї. Особливу увагу приділено літературній сповіді, що виникла в результаті художнього переосмислення первинного жанру побутової сповіді, особливостям такої трансформації у творі Руссо. Узагальнено трактування сучасними літературознавцями поняття «автобіографізм».

У підрозділі 1.1. «Сучасні теоретичні уявлення про жанр автобіографії» підсумовуються ключові концептуальні положення, розроблені фахівцями. До фундаментальних характеристик автобіографії відносять ретроспекцію, форму оповіді від першої особи, неідентичність автора, оповідача й героя на засадах категорії «іншості», наявність часових планів минулого й сьогодення, метатекстуальних коментарів. Виокремлюється  проблема класифікації автобіографій, пов'язана, на думку вчених, з недостатньою ефективністю існуючих критеріїв і нерозробленістю більш адекватних методик розмежування текстів.

Викликає дискусії питання про датування появи жанру автобіографії. Більшість учених виникнення жанру пов'язує з кінцем XVIII століття (публікацією «Сповіді» Руссо). Водночас здійснюються спроби надати статус автобіографії «оповідям про себе», відомим з часів середньовіччя, і що доцільно розглядати як прояв предтеч жанру. Питання про межі автобіографії європейськими вченими розглядається як складова проблеми жанру. Науковці дійшли висновку, що створити автобіографію «у чистому вигляді» неможливо, вона неминуче перетинається із граничними жанрами – мемуарами, щоденниками, листами, сповіддю. Якщо генетично автобіографія близька до мемуарів (А. Г. Тартаковський), то з погляду домінанти суб'єктивного начала - до сповіді (М. Медарич).

Її жанрові особливості розглядаються в наступному підрозділі 1.2.«Підходи до вивчення літературної сповіді як вторинного мовленнєвого жанру». За тлумаченням сучасних літературознавців сповідь з формальними ознаками оповіді багато в чому збігається з автобіографією, але ставить перед собою дещо інші творчі й естетико-філософські завдання. Літературній сповіді властиві самооголення, самовиправдання, яскраво виражена спрямованість на сприйняття, а отже, на читача, реципієнта, інтерпретатора. У творі Руссо контамінація автобіографічного й сповідального начал формує жанровий симбіоз - сповідальну автобіографію. Семантичним ядром жанроутворення є первинний мовленнєвий жанр сповіді: покаянне слово, гранично щире й відверте, звернене до близької людини, трансформоване в суб'єктивну, апологетично-виправдовувальну оповідь про себе, адресовану широким колам читачів і нащадкам. Руссо відкриває здатність споріднених жанрів до змішування, процесів взаємних перетікань і перетворень. Не дотримуючись певного суворого жанрового канону, письменник комбінує риси первинних жанрів сповіді й життєпису на рівні перегуку, підпорядкованого авторському задуму «сповіді»-«визнання» як захисту від судження «інших». На першому плані не каяття героя в якихось вчинках, а самовиправдання на грунті його відчуття ворожості оточення. Зовнішні факти біографії увиразнюються духовно-психологічною біографією саморефлективного характеру. Всі ці інтенції створюють засади інновацій Руссо і водночас формують динаміку стилю нарації.

Термін «автобіографія» позначив появу й факт полісемантичного вживання поняття «автобіографізм». Осмисленню цього присвячений підрозділ 1.3.«Автобіографізм як науковий термін». Автобіографізм досліджується як форма автоінтерпретації (Л. Гінзбург). Під автобіографізмом слід розуміти художні форми самопрезентації й в інших жанрових варіантах «особистісного» письма: автобіографічній повісті, епістолярії, щоденнику (В. Агєєва). В автобіографізмі вбачають літературний прийом, реалізований за допомогою використання як основи фікціонального твору ситуацій, фактів, духовних мотивів, пов'язаних з особистістю автора (Н. С. Шрейдер, М. Медарич, Д.Л.Чавчанідзе). Різножанрові твори сповідального циклу Руссо скріплюються автобіографізмом не лише як формою автоінтерпретації, але й через художній спосіб самозображення.

У другому розділі «Особливості художньої реалізації комунікативної моделі в «Сповіді» Ж.-Ж. Руссо» аналізується специфіка категорій автора й читача. Підрозділ 2.1. «Співвідношення категорій автор – оповідач – герой у сучасному літературознавстві» присвячено аналізу ключових аспектів найбільш відомих теорій автора в літературознавстві XX - початку XXI ст. Дослідження авторської природи здійснюється із застосуванням пріоритетного інструментарію термінологічного апарату: автор (М. М. Бахтін) і образ автора (В.В. Виноградов). Поняття «автор» вивчається як ієрархічна структура й пов'язується з «граматикою» інтерпретації – необхідністю розрізнення автора-творця й автора-героя. Образ автора досліджується через призму стилю, точок зору або суб'єктної системи (Б.О. Корман), художнього світу твору. При цьому, як зазначають науковці, кожний термін вживається і в різних значеннях, і в різних контекстах. Як відомо, донедавна трактувалися як непримиренно опозиційні поняття внутрішньо- позазнаходження автора, а також монологізму/діалогізму. У 90-х рр. минулого століття було здійснено досить вдалу спробу щодо подолання усталеного протистояння. З позицій синтезуючого підходу (А.Ю. Большакова) поняття «автор» розглядається як подвійна структура, що об'єднує внутрішнє знаходження автора стосовно героя і його позазнаходження щодо художнього світу твору. Монолог і діалог вивчаються шляхом синтезу понять: монолог розуміється як такий, що утримує у своєму складі діалоги, і водночас виступає реплікою до більшого за обсягом діалогу. У світлі вивчення специфіки автобіографізму продуктивним є виокремлення рівнів суб'єктної системи – суб'єктних сфер (Б. О. Корман). Інструментарієм для цього обрано бахтінську «граматику» інтерпретації категорії автора з характерною для нього ідеєю розрізнення автора-творця й автора-героя, до того ж не лише героя як суб'єкта й об'єкта нарації, але й темпорального двійника його «я».

Суб'єктні сфери первинного автора, вторинного автора-оповідача й героя досліджуються в підрозділі 2.2. «Категорії автор – оповідач – герой у «Сповіді» Ж.-Ж. Руссо». Межі суб'єктної сфери первинного автора позначені заголовковим комплексом, до якого входить назва «Сповідь», епіграф «Intùs, et in Cute», а також іншими чинниками тексту, як-от: три види метатекстуальних коментарів - передмови, коментарі про текст усередині тексту, примітки, а також хронологічний зміст архітектоніки. Метатексти тематично співвідносяться між собою, утворюючи єдність суб'єктної сфери первинного автора. Водночас вони вступають у співвідношення з основним текстом, що належить вторинному авторові, як прототипу первинного, і тим самим встановлюють взаємодію двох сфер. Суб'єктна сфера вторинного автора обмежена рамками основної оповіді й багато в чому функціонує за допомогою категорії часу. Часові переходи від минулого героя до сьогодення і майбутнього часті й різноманітні. Задіяні пласти минулого, що хронологічно перебувають між часом зображуваних подій і часом опису. Багатоплановий характер оповіді дозволяє виокремити ключові моделі презентації подій: М (минуле) - Т (сьогодення) - МБ (майбутнє), М 1 - М 2 - Т - МБ; М 1 - М 2 - Т; М 1 - М 2 - М 3 - Т; де М 1 - час описуваних подій, М 2 і М 3 - час, хронологічно більш пізній, але не пов'язаний із сьогоденням. Розглянуті моделі, звичайно, не можуть розкрити у всій повноті динаміку часового розгортання оповіді у «Сповіді». Їх завдання - відбити основні варіанти взаємодії часових пластів у межах тематично завершених епізодів. Тим самим окреслюються межі суб'єктної сфери вторинного автора.

Суб'єктна сфера героя в «Сповіді» постійно зіштовхується зі сферою вторинного автора і, як правило, не має чітко позначених меж, що обумовлено специфікою сповідальної автобіографії. У способі самозображення явно домінує відбиток сьогодення. До деяких випадків, що характеризують суб'єктну сферу героя, відноситься перехід оповідної функції від вторинного автора через оповідача-посередника до героя. Мотивування вчинків героя відбувається у глибинах його свідомості, реалізуючись у формі внутрішнього монологу, завдяки граматичному вживанню теперішнього часу дієслів, прямої мови.

Суб'єктні сфери первинного автора, вторинного автора-оповідача й героя часто перетинаються або збігаються, що характерно для трактування «я» в автобіографічному наративі. Активним началом у цих процесах є вторинний автор-оповідач. Його очевидна «природна сотворенність» продукує покликання транслювати читачеві ідеологічні засади автора-творця. У цій якості, «природного со-творіння», він співвідноситься з героєм як власним витвором. Таким подвійним зв'язком обумовлений рух вторинного автора між протилежними полюсами первинного автора й героя. Взаємодія суб'єктних сфер первинного й вторинного автора здійснюється у свідомості читача. При безперервній комунікації реципієнтові пропонується (часом нав'язується) певна модель сприйняття тексту. Первинний автор указує читачеві на спосіб його прочитання, вторинний є провідником у подіях твору. Перетин сфер первинного й вторинного автора реалізується в міркуваннях різноманітної тематики: про любов, злодійство, професію письменника, державу, гроші. Тематично вони належать до сфери первинного автора-творця, стилістично – до сфери автора-оповідача. Особливо показові повчальні, моралізаторські висновки, зроблені в дусі максим Ларошфуко.

Суб'єктні сфери первинного й вторинного автора-оповідача репрезентують нашарування двох модифікацій «я» - такого, що оповідає, і оповідного. Сповідально-автобіографічні засади первинного автора реалізуються автором вторинним у тексті «Сповіді» через мікросистему психологічної рефлексії «я-тут-тепер» про своє «я-там-тоді». Художня функція цієї наративної системи - переконати читача у вірогідності викладеного, розкрити «справжній» психологічний обрис автобіографічного героя.

Виявлення специфіки інстанції, що сприймає, подається в підрозділі 2.3.«Система читача й основні рівні структури адресата в «Сповіді» Ж. -Ж. Руссо». Для цього залучаються трактування поняття «читач» сучасною рецептивною критикою (В. Ізер, Ж. Женетт), наратологією (Дж. Прінс, В. Шмід), дослідниками поетики жанру автобіографії (Ж.-Ф. Міро, Н. А. Ніколіна). У «Сповіді» читач наявний у формі складної й багаторівневої структури. На першому, позатекстовому, рівні розташований конкретний адресат, якому притаманні певні біографічні риси. Його можна співвіднести з автопсихологізмом реального автора. А втім, в цій якості може бути й емпірично існуюча особистість читача. До типу конкретних адресатів «Сповіді», що мають історичні прототипи, можна віднести людей, близьких Руссо, - це тітонька Сюзон, мадам де Варанс і маршал Кейт. Кожний з них фіксує все краще, що супроводжує героя на різних етапах його життєвого шляху. Так, з тітонькою Сюзон пов’язані спогади про безтурботне дитинство, з мадам де Варанс - вдячні спогади про період юності. Зрілість і присмерковість життя забарвлені захоплено-поважним ставленням до маршала Кейта - одного з тих, хто, за переконанням героя-оповідача, не зрадив його.

Другий, внутрішньотекстовий, рівень подається декількома іпостасями читача, а саме: доброзичливим, антиномічним йому, гіпотетично ворожим авторові і широким читацьким загалом, у середовищі якого особливо виокремлені жінки як адресат, що психологічно адекватно сприймає тонкощі статевих стосунків. «Недоброзичливий читач» позначений в оповіданні досить виразно. Безпосередньо у формах звертання Руссо не називає конкретних імен, що дає підставу означити такого адресата як гіпотетично ворожого й віднести його до абстрактного рівня читача. Діалог з ним зав'язується вже в Невшательській передмові, і Руссо спрямовує його на захист власної гідності, права на індивідуальність і права говорити про себе привселюдно. У другій частині «Сповіді» такий діалог набуває форми самозахисту.

«Широкий загал» в особі сучасників Руссо виокремлює у зв’язку зі спробою самовиправдання. Авторський діалог з його окремою частиною – жінками, дозволяє глибше деталізувати структуру читача в «Сповіді». Читач доброзичливий, здатний на незалежну оцінку, є, безсумнівно, основним адресатом твору. На нього спрямована вся творча енергія письменника. Саме такого читача Руссо найбільше прагне схилити до своїх позицій, змусити не тільки дивитися на факти своїми очима, але й сприймати світ його, Руссо, почуттями. Залучаючи читача до сфери власного світобачення, Руссо використовує різноманітні засоби. При цьому пряме звертання зустрічається не так вже й часто. Тон бесіди обирається залежно від змісту й емоційного забарвлення уривку оповіді. Він може бути іронічним стосовно героя, як, наприклад, в епізоді з горіховим деревом. У зачині другої частини звертання витримане в шанобливо-сумній тональності. Набагато ширше використовується непряма форма адресації, її можна означити як домінуючу в діалозі з доброзичливим читачем. Численними є форми уявного діалогу, в якому Руссо вгадує реакцію читача на свої висловлювання й відповідає на неї. Все формує ефект живого спілкування, напружений діалогізм, драматизацію нарації, характерну для пізнього сентименталізму й передромантизму, ознаки яких створюють своєрідний художній сплав «Сповіді».

Рівень імпліцитного читача формується організацією нарації всього тексту «Сповіді». Завдяки послідовно здійснюваній Руссо стратегії безперервного контакту з читачем через емоційний, експресивний діалогізм саморефлексії, імпліцитний читач наділяється багатьма психологічними рисами героя. У біографічно-подієвому плані вони не збігаються, але споріднені специфікою автопсихологізму. У цьому образі співіснують, не зливаючись, дві грані. З одного боку, імпліцитному читачеві властиві прагнення до справедливості й шляхетності, уміння захоплюватися й милуватися природою, цінувати любов і дружбу, відданість і гармонію (людських стосунків, природи, музики, настрою), проникати в найтонші відтінки емоційних станів і рухів, цінувати красу слова. З іншого - він є віддзеркаленням підозрілості й дріб'язковості, нетерпимості, недовірливості, що властиві Руссо як автобіографічному героєві. Таким він постає й у спогадах сучасників.

На глибинному рівні структури адресата знаходиться рефлектуючий герой. Тут оповідь набуває функції повідомлення, спрямованого самому собі на грунті «іншості». Всі модифікації читачів, до яких звертається автор-оповідач, створюють образну систему, ієрархічно-об’єднувальним центром якої є оповідальне «я», «самотня свідомість», що прагне спілкування з «іншими». Це привносить у нарацію «Сповіді» не тільки акцентовану діалогічність, але й соціальність, спрямовану на пошуки такого адресата, який би розумів і поціновував сповідальне слово автора. Категорія «читача» «Сповіді» в усьому своєму розмаїтті пов'язана як зі специфікою особистості самого Руссо, так і з тими художніми тенденціями, якими позначений пізній сентименталізм і передромантизм у сфері рівнів структури позатекстового й внутрішньотекстового адресата.

Третій розділ роботи «Категорія часу в «Сповіді» Ж.-Ж. Руссо» присвячений аналізу темпоральної організації твору. Підгрунтям такого аналізу стали авторитетні теоретизування про художній час (С. С. Аверінцев, М.М.Бахтін, Д.С. Лихачов, Б. А. Успенський), викладені у підрозділі 3.1. «Сучасні підходи до категорії художнього часу». Особлива увага приділена специфіці темпоральності в автобіографії. У роботах з поетики жанру (Ф. Лежен, Ж.-Ф. Міро, С. Хюб’є) акцентовані фундаментальні часові характеристики, а саме: ретроспекція, наявність двох часових планів - минулого героя й теперішнього оповідача, відкритість фіналу. Типологія принципів темпоральної організації автобіографії (Н. А. Ніколіна) містить додаткові ознаки, як-от: одноразовість і узагальнення в зображенні подій (ітератив і сингулятив за Ж. Женеттом); суб'єктивна сегментація часу; ситуації й «картини» спогадів як одиниці часу; рухливість точки відліку, сфокусованість часу і пов'язана із цим синхронізація планів минулого й сьогодення; співвідношення в межах автобіографії особистого часу з історичним.

Запропонована типологія дозволяє встановити принципи організації художнього часу у творі Руссо, що й здійснюється в підрозділі 3.2. «Темпоральна стратегія організації оповіді в «Сповіді». Підґрунтям часової конструкції «Сповіді» є чітко позначені часові плани минулого й теперішнього. Взаємодія двох планів відбувається на рівні тексту й метатексту, а також усередині основного тексту. Час метатексту, співвідносний з планом написання твору, характеризується рухливістю, що реалізується прямою вказівкою на перерву в роботі, на швидкоплинність часу, співвіднесенням часових планів шляхом датування. У межах основного тексту «Сповіді» взаємодія минулого й теперішнього реалізується за допомогою їх співположення й синтезу (за Б.Успенським). У «Сповіді» як автобіографії залишається відкритим фінал. Життєпис незамкнений за умови чіткої фіксації першої часової віхи - народження героя у 1712 році. Сегментація художнього часу, відповідно до естетики й поетики сентименталізму, суб'єктивна. Руссо своєрідно реалізує психологію пам'яті. Докладно відтворені події приємні, спогад про них формує в автора позитивні емоції. Оповідь про дитинство і юність розтягнуто в часі, з детальним зображенням навіть незначних емоційних подробиць (книги 1 - 4), тоді як суєтне й безглузде з погляду героя життя в Парижі зображено швидкоплинно (книги 7 - 8). Прискорений рух художнього часу в цьому відрізку оповіді виявляє небажання автора (навіть підсвідоме) затримуватися на спогадах, оскільки вони спричиняють біль від незлагод і так званого «зрадництва» друзів-енциклопедистів.

Художній час «Сповіді» характеризується сфокусованістю: пригадуються події, що синхронізуються із часом оповідача й у такий спосіб актуалізуються. Такі відрізки оповіді функціонують із використанням граматичного теперішнього часу відповідних дієслів, а також документальних свідчень у вигляді листів. У способі зображення подій для «Сповіді» характерне поєднання одноразовості й узагальненості. Категорія узагальнення має два аспекти: вияв у приватному досвіді оповідача загальних закономірностей, відтворення повторюваних подій (за допомогою граматичного часу imparfait), що розширює межі уявлення про минуле, «розтягує» час. Одиницями часу в «Сповіді» є сингулятивні (термін Ж.Женетта) і повторювані ситуації, а також «картини» спогадів. Оповідач, переносячись у минуле, намагається максимально точно відтворити деталі, збережені пам'яттю, а можливо, і створені уявою. Такі «картини» частіше виникають у першій частині «Сповіді» і пов'язані з періодами, що оцінюються як щасливі. Описи «картин» уводяться виразами «je me rappelle» (я пам'ятаю), «je vois» (я бачу), що номінують дію пам'яті.

Типовими для «Сповіді» є часові призупинення оповіді. На внутрішньотекстовому рівні такі призупинення здійснюються описом статичних явищ - пейзажів, портретів персонажів, а також філософською, політичною, соціальною й моральною рефлексією оповідача. До позатекстового рівня призупинення художнього часу належать великі метатекстові коментарі. Здебільшого вони присвячені передбачуваній стратегії самоопису й прочитання автотексту, специфіці роботи пам'яті оповідача, композиційним принципам організації «Сповіді», завданням самоопису й способам їх вирішення.

Традиційна модель часу у вигляді вектора, спрямованого від минулого до майбутнього, для «Сповіді» характерна, але з деякими доповненнями. Із плином часу в певних точках оповіді виникають різного роду зрушення, «відгалуження», відхилення від хронології. Ці відступи ускладнюють лінійність часу, надаючи йому об'ємності й багатовимірності. Підрозділ 3.3. «Особливості семантики та функції художнього часу в «Сповіді» присвячений виявленню специфіки відхилень від хронології, способам фіксації руху часу. Часовий потік у «Сповіді» виражений через зміну тематичних відрізків оповіді. Значущі для розвитку психологічно-суб'єктивного часу, вони позначені з необхідною чіткістю. Інструментарієм для цього є топографічні покажчики: географічне визначення місцевості й згадка про тривалість перебування в ній героя. Форми орієнтації читача в часі різноманітні. Тривалість знаходження може бути позначена на початку, в середині або кінці тематичного відрізка. Наповнення тематичних відрізків і фіксація руху часу всередині них неоднорідні. Найчастіше відрізок можна розділити на складові компоненти, або «часові сегменти» (В.І.Чередниченко). Деякі сегменти функціонують за своєю темпоральною системою, що й створює відхилення від загальної хронології оповіді. Опис одиничних і повторюваних випадків чергується із самоаналізом. Залежно від цього час прискорюється, уповільнюється або призупиняється.

У «Сповіді» присутні текстові ахронії як повернення до вже позначеної, зображеної події. Події, прожиті героєм, і розказані оповідачем, постають способом орієнтації читача в часі. Ще одну грань категорії часу в «Сповіді» відкриває використання в тексті листів персонажів (книги 9 - 10) як форми особливої комунікації, як «документального» доказу правдивості сповіді автобіографічного героя. Епістоли сприяють посиленню плану минулого для оповідача й плану теперішнього для героя, що в художньому просторі листів сполучаються. Листи тимчасово виконують функцію оповідача. Саме з них читач довідується про перебіг подій.

Широко використане датування як спосіб орієнтації читача в часі. Функціонує два види датування: астрономічне - вказівка часу доби (ранок, день, вечір), дня тижня, пори року; календарне - вказівка року. Вказуючи рік, Руссо вводить в оповідь про біографію свого «я» об'єктивну хронологію історичного часу і встановлює тим самим зв'язок між картиною світу у творі і позатекстовою дійсністю. Взаємодія внутрішнього світу особистості з історичним часом у «Сповіді» досить міцна - важливі події життя героя чітко позначені. Рух часу, зумовлений зміною сезонів, здійснюється в оповіді про Шарметти й Ермітаж уведенням природного астрономічного часу. Період перебування автобіографічного героя в Ермітажі переданий лінійним перебігом часу, що відбилось у послідовній зміні зими, весни, літа й осені як природного річного циклу. Основним наповненням часу тут є психологічний простір, обумовлений творчим станом героя і його переживанням любові до пані д'Удето. Природа і любов - пасторальні компоненти - у Руссо знаходять життєву правдоподібність, наповнюються індивідуальним змістом.

Період проживання героя в Шарметтах позначений більшою своєрідністю, оскільки у фіксації руху часу істотна роль відведена просторовим чинникам. В цьому відрізку оповіді час фіксується зміною зими й весни, тобто виявлений у формі природної темпоральності. Невід'ємною частиною є просторові характеристики, в яких відчутний рух до хронотопів. В образному мисленні героя село асоціюється з весною, місто - з холодною зимою, що утворює два типи просторово-часового зв'язку. «Міський» і «сільський» хронотопи підпорядковані руссоїстській концепції згубності цивілізації й необхідності повернення до «природного стану». Домінуючим хронотопом у «Сповіді» є хронотоп шляху, що поєднує метафоричне й пряме значення цього поняття. «Шлях» (la route) є ознакою подорожей героя. Метафора пов'язана з розумінням шляху як розгортання оповіді в часі, оповіді про життєвий шлях героя.

Двом іншим творам сповідального циклу Ж.-Ж. Руссо присвячений четвертий розділ «Форми саморепрезентації автобіографічного «я» в «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака» і «Прогулянках самотнього мрійника». Аналіз здійснюється за двома напрямками: виявлення ідей і мотивів, що концептуально поєднують три твори циклу; осмислення своєрідності художньої автоінтерпретації. «Діалоги» стали об'єктом дослідження в підрозділі 4.1.«Способи ідентифікації «я» в «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака». Центральна тема твору позначена Руссо як «змова» (complot) ворожих «інших» проти нього. Зображення подій змови, здійснюване Руссо в усіх трьох творах циклу, підпорядковане хронологічному розвитку. У «Сповіді» змова - катастрофа, що тонує лінійно вибудувані події; у «Діалогах» - головна тема, в якій намагається розібратися автор; у «Прогулянках» - далекий грім, але відгомони його чутливі, бо можуть заподіяти біль.

У «Діалогах» Руссо віддає данину властивій XVIII ст. манері реалізовувати комунікацію із читачем в передмові, що все прояснює. Руссо закликає читачів до співчуття, милосердя, розуміння його твору. Тут проступає характерна для стосунків «автор - читач» XVIII ст. «авторська залежність» від читацького сприйняття, а в Руссо це і заклик до людського обов’язку, й апеляція до «справедливості». Пов'язаний з комунікативною ситуацією «автор - читач» діалогізм «Сповіді», що реалізується в наративній організації тексту як оповіді «я»-суб'єкта про своє «я» у минулому як об'єкта, в «Діалогах» набуває домінуючої форми твору.

Аналіз «Діалогів» підпорядкований теорії діалогу М. М. Бахтіна, що реалізує ідею про персонологічні й іманентно-соціальні зв’язки між суб'єктами - «я» й «іншим», автором і героєм. У діалогізмі Руссо превалює автобіографізм, пов'язаний із самопояснювальною й самовиправдальною інтенцією. Особливість автобіографізму пов'язана із прийомом роздвоєння Жан-Жака Руссо на двох героїв - «Руссо» і «Жан-Жака», де перший веде діалог з Французом про другого, який виступає об'єктом його «захисту». На відміну від «Сповіді», де роздвоєння на суб'єкт і об'єкт нарації постає як «іншість» «я» і вони відокремлені темпоральною межею, в «Діалогах» «Жан-Жак» гранично автономізується як герой-об'єкт від «Руссо» як об'єктивного судді самого себе («Жан-Жака»). Поділ власного прізвища й імені, що репрезентують особистість у фамільярному ключі, їх персоніфікація підпорядковані Руссо-автором створенню, аналізу й інтерпретації цього роздвоєння в межах автобіографічних обставин «змови». За допомогою такого прийому Руссо спрямовує читача до проблем, важливих для його автобіографічної рефлексії: самоосмислення, осягнення глибинних психологічних причин поведінки індивіда, самотність як результат напружених відносин неабиякої особистості і соціуму.

А втім наявність двох персонажів дозволяє розкрити й іншу тему, тільки позначену в «Сповіді» - драматизм бачення самого себе зсередини і його нетотожність з поглядом оточення. Письменник усвідомлює роль «іншого» й «іншості» в процесі «роздвоєння» автобіографічного героя. При цьому він прагне переконати і свого співрозмовника Француза, і свого читача у тому, що його бачення істинне, а думка «інших» помилкова. «Руссо»-учасник діалогу з'являється таким, яким бачить себе Руссо-автор. Образ «Жан-Жака» сформований нібито помилковими судженнями загалу про нього. Завдання «Руссо» і Руссо - змалювати його справжнє морально-психологічне єство. Цим дистанціюванням Руссо прагне відокремити неправду від істини, і, зосереджуючись на образі «Жан-Жака», показати, що значна його частина є результатом спланованого наклепу.

Тема «суду», вперше запропонована в «Сповіді», у «Діалогах» набуває іншого наповнення. «Сповідь» реалізує метафоричне значення поняття «суд»: під покровом звертання до Божого суду Руссо апелює до людей. Композиція «Діалогів» є художнім втіленням передбаченого законом людського суду, в якому обвинувачуваним є «Жан-Жак», а роль обвинувача відведена Французові. Захищаючи «Жан-Жака» перед постаттю Француза, «Руссо» фактично постає як його адвокат. Головна роль - судді - залишається читачеві, причому не стільки сучасникові, скільки нащадкові. Саме такий читач, за переконанням Руссо, здатний почути обидві сторони і винести справедливий вердикт.

У діалогічній конструкції твору Руссо лежить первинний мовленнєвий жанр суперечки: дискусія добровільна, орієнтована на результат, полемічна. Суперечка відповідає своїй «ідеальній моделі» (А. Д. Степанов) - не переходить у сварку. Вона ґрунтується на прагненні «Руссо» дати правдиву інформацію про «Жан-Жака», що у межах сентименталістської стилістики носить афективний характер (насиченість вигуками, звертаннями, вербальною експресією).

Специфіка автоінтерпретації в «Діалогах» реалізує одне із ключових положень руссоїстського автобіографізму: драматичність конфлікту особистості й суспільства. Спосіб зняття цієї колізії Руссо пропонує у фіналі сповідального циклу, чому присвячений підрозділ 4.2. ««Прогулянки самотнього мрійника» як завершальний твір автобіографічного циклу Ж.-Ж. Руссо». Автобіографізм «Прогулянок» органічно пов'язаний із самодослідженням «Сповіді» і «Діалогів», але одночасно функціонує як явище самостійне. Його самобутність обумовлена, по-перше, часовою дистанцією, що розділяє твори й дає можливість іншого усвідомлення себе, по-друге, вибором власного ракурсу самоспостереження. Основною просторовою точкою відліку постає не погляд на себе й інших збоку (як у «Сповіді»), а внутрішнє «я», з позиції якого розглядаються як саме «я», так і навколишній світ. У заголовок винесені три ключові поняття, значимі для автобіографізму Руссо, - «rêverie» (фантазія, мрія), «promenade» (прогулянка), «solitude» (самотність). У розуміння «rêverie» Руссо заклав властиву його рефлексії подвійність як можливість об'єднати різноспрямовані рухи думки - «суб'єктивність» і «афективність». З одного боку, Руссо наполягав на вільному характері плину власних думок, без будь-яких зовнішніх обмежень, з іншого - вдавався до розподілу на частини - «прогулянки». Для нього важливим фактом було усвідомлення процесу самопортретування. «Прогулянка» є для нього необхідним засобом пізнання навколишнього світу, рухом у природному просторі, що відповідає «світонастрою» людини, яка опікується природним станом світу («природною природою»). Руссо сприймає «прогулянку» як можливість перебувати у стані незалежності від «інших», чужих впливів і залишитися на якийсь час наодинці із собою. Два види діяльності - рух і міркування - найчастіше невіддільні один від одного: процес «rêverie» функціонує лише за умови ходи й наявності стану самотності. Автор поєднує всі три ключові семи, заявлені в заголовку, - «прогулянка», «самотність», «мрійливість» - у руссоїстський позитивний концепт щасливої екзистенції.

Характерною рисою автобіографізму Руссо є подвійність рефлексії. Вона набуває різних форм, зокрема, діалектичної єдності позитивного й негативного впливу самотності на внутрішній стан «я» героя. Тема самотності («solitude») трактується Руссо як неминучий результат суперечливих відносин його героя із суспільством. Мотив самотності як наскрізний у двох попередніх творах циклу в «Прогулянках» центрується, пронизуючи всю текстову тканину. Руссо визнає соціальний аспект особистості автобіографічного героя, що цінує самотність, але водночас прагне до спілкування. Це набуває статусу духовної колізії в трактуванні його характеру, є рушійною силою рефлексії про себе й світ. Із мотивом добровільного відходу в Руссо переплітається мотив вигнання, який буде підхоплений і розвинений в епоху романтизму.

Автобіографізм «Прогулянок» функціонує як реінтерпретація, об'єктом якої постає минуле і первинність його зображення в «Сповіді». Ревізія «Сповіді» (і почасти «Діалогів») здійснюється як на рівні спогадів, так і на рівні аргументації здійснених вчинків. У такий спосіб формуються й одержують завершену художню й ідеологічну форму ключові мотиви самозображення: самотність, відносини «я» з суспільством. Руссо створює новий портрет «я», з відчутним посиленням егоцентризму, збільшенням значущості свого «я» у соціальному контексті «інших».

Специфіка автобіографізму Руссо позначена філософськими роздумами письменника. Щастя розуміється як недосяжний абсолют і водночас як «щастя в собі», а тому художнє зображення власної індивідуальності підпорядковане ідеї недосяжності щастя для людини. Подібний підхід мав послідовників. І все ж ця ідея Руссо йшла врозріз із уявленнями більшості філософів про щастя-взаємодію, щастя-спілкування з речами й людьми. У певному сенсі Руссо випередив свій час: він виявився близьким не стільки сучасникам, скільки наступному поколінню - романтикам. Його концепція щастя буде розвиватися, у чомусь по-іншому осмислюватися Шатобріаном («Рене»), Ж. де Сталь («Дельфіна», «Корінна, або Італія»).

Багатогранність автобіографізму «Прогулянок» виявляється в постановці проблем механізму художнього самозображення. Руссо виділяє деякі теоретичні проблеми жанру автобіографії, актуальні в науковій літературі XX - початку XXI ст.: принцип відбору фактів (адекватний творчим інтенціям автора), функціонування пам'яті (пов'язане із процесами пригадування й відтворення минулого), неможливість самозображення в повному обсязі.

Автобіографізм Руссо є складним феноменом, наділеним трьома основними функціями: осягнення психологічних властивостей особистості; розкриття філософсько-естетичних концепцій Руссо; постановка проблем жанрової специфіки художньої автобіографії, не вирішених літературознавством. «Прогулянки» завершують автобіографічний цикл Руссо, відбивають творчу еволюцію письменника, постають як підсумок самопізнання «я» Руссо в узагальнювальному феномені «руссоїстського» комплексу ідей.

ВИСНОВКИ

У дисертації запропоновано нові шляхи розв’язання проблеми специфіки автобіографізму в сповідальному циклі Ж.-Ж. Руссо «Сповідь», «Діалоги: Руссо судить Жан-Жака», «Прогулянки самотнього мрійника». Виявлено мотивні, ідейні особливості художньої автоінтерпретації, що поєднують три сповідальних твори письменника в концептуально єдине циклоїдне утворення. Показано еволюцію саморефлексії, що відбувається всередині циклу на тлі розвитку естетичних уявлень Руссо. У контексті теорії мовленнєвих жанрів для «Сповіді» і «Діалогів» виділено первинні прототипи, що слугували підгрунтям формування художньої цілісності цих творів.

На підставі історико-літературного, рецептивно-естетичного, наратологічного аналізу показано, що у всіх трьох творах Руссо репрезентує і вивчає своє «я», свої стосунки з «іншими», з навколишнім світом. У кожному з творів циклу створена власна художня модель автоінтерпретації, що зумовлено їх різножанровою наративною належністю. Роль і художня форма автобіографізму в кожному творі циклу різна: у «Сповіді» це найважливіше разом із заявленим у назві жанротвірне начало, в «Діалогах» реалізація автобіографізму ускладнюється роздвоєнням протагоніста (Жан-Жака Руссо) на «Руссо» і «Жан-Жака» з очевидним прагненням до їх злиття як способу захисту свого імені в конфлікті «я» - «інші». Водночас створюється модель свого «я» як «іншого», побаченого чужими очима. У «Прогулянках самотнього мрійника» функція автобіографізму - у постановці проблеми неможливості адаптації творчої особистості до соціального оточення. І все ж «я» оповідача має внутрішню єдність, по суті, це та ж особистість, зображена в різні періоди свого життя й з різних жанрових позицій. У циклі для нього основними залишаються щире прагнення до вичерпного самопізнання, позиціювання себе як особистості, незалежної від думок оточення, утвердження власної правоти в конфлікті із сучасниками й вимога справедливої, у його уявленні, оцінки себе й своїх творів широким колом читачів і нащадків. Така структура є своєрідним переходом інтерпретації особистості від сентименталізму до передромантизму.

«Сповідь», «Діалоги: Руссо судить Жан-Жака» і «Прогулянки самотнього мрійника» разом утворюють складний, багатогранний, неповторно-індивідуальний феномен руссоїстського автобіографізму. У процесі внутрішнього розвитку циклу формується філософський комплекс ідей Руссо в їх сентименталістсько-романтичному звучанні: доброти природи, «природної людини», чуттєво-раціоналістичного пізнання світу, недосяжності щастя. У трактуванні своїх концепцій, за яким закріпилося визначення «руссоїзм», письменник і мислитель виявився близьким не стільки своїм сучасникам-енциклопедистам, скільки наступному поколінню французьких романтиків, особливо Ж. де Сталь і Ф.-Р. де Шатобріану. Творчим успіхом циклу стало те, що, розповідаючи світу про своє «я», Руссо зумів виробити особливі форми й способи художнього самозображення, що дали в XIX ст. поштовх до виникнення романтичного «особистісного роману», а в столітті XX – до активного розвитку художньої автобіографії в її різноманітних модифікаціях.