| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено стан її вивчення, визначено об’єкт, мету й основні завдання, теоретичні та методологічні засади, наукову новизну і практичне значення роботи.
У розділі І – „Єгипетська поезія кінця ХІХ – початку ХХ століть і місце в ній Ахмада Шауки та Хафіза Ібрагіма” – показано, що основними підходами до аналізу світового літературного процесу лишаються порівняльно-історичний та порівняльно-типологічний. Якщо перший є інструментом конкретно-історичного вивчення етнічних художніх систем, то другий допомагає розглядати тотожності й відмінності в діахронній еволюції цих систем. При типологічному аналізі акцент робиться на розкритті спільного, а при зіставнаму (як його доповненні) – на виявленні відмінного в типологічно подібному, на конфронтативності однопорядкових явищ з урахованням експлікації своєрідності та її тлумачення. Розглядаються історіографія та методологія вивчення єгипетської поезії у світовій орієнталістиці, літературний процес у Єгипті на межі ХІХ – ХХ ст., діяльність неокласичної школи, чільними представниками якої є Ахмад Шауки та Хафіз Ібрагім.
У загальноарабській культурі визначне місце належить єгипетській. У ХІХ ст. вона разом із сирійською поклала початок процесові оновлення арабської літератури після тривалого періоду стагнації. Не дивно, що література Єгипту, зокрема поезія, стала об’єктом вивчення як арабських, так і західних дослідників. Неабияку роль відіграло те, що в Єгипті наприкінці ХІХ ст. з’явилися два видатні поети: Ахмад Шауки та Хафіз Ібрагім, які здобули авторитет у всьому арабському світі та стали знаковими постатями важливого історичного періоду розвитку арабської поезії.
Творчості двох митців присвячено критичні праці таких видатних поетів, як Аббас Махмуд аль-Аккад (1889–1964), Ібрагім Абд аль-Кадір аль-Мазіні (1890–1949), Абд ар-Рахман Шукрі (1886–1958), Михаїл Нуайме (1889–1988).
Наукове дослідження творчості двох поетів почалося з появою праці Таги Хусейна (1889–1973) “Хафіз та Шауки” (1933), де він, виходячи з біографії поетів, намагався дати пояснення їх різним підходам при висвітленні майже однакових тем. Нині ці автори, як і їхні критики, вже посіли визначне місце в історії арабської літератури і шкільних хрестоматіях, але до аналізу їх творчості і далі вдаються як іноземні, так і арабські дослідники. Структура і методика цих студій надзвичайно різноманітна – від марксистських (Махмуд Амін аль-Алім, М. Мандур) до постколоніальних (Хусейн Казим, Ваїль Хасан).
Ці постаті не оминули й західноєвропейська та російська арабістика. „Автобіографію” Шауки опублікував в “Arabische Dichter” Г.Каміпфмайєр (1926), а деякі його ліричні вірші з’явилися в перекладі на Заході ще на початку ХХ ст. Доробок обох поетів систематизований і описаний в “Історії арабської літератури” К.Броккельмана (1868-1956).
У 30-ті роки до творчості А.Шауки та Х.Ібрагіма звернувся академік А.Кримський, у фундаментальній праці якого є розділ “Два єгипетські поети-корифеї ХІХ–ХХ ст. (при третьому Халілі Мутрані) Ахмад Шауки (1868–1932) і Хафіз Ібрагім (1871–1932)”.
Об’єктивну оцінку важливої ролі поетів в історії арабської літератури та значення їхнього доробку для її подальшого розвитку дав академік І.Ю. Крачковський (1883–1951). Його висновки і досі, на тлі історико-літературного процесу в усіх арабомовних країнах, лишаються вагомими, хоча з боку ультралівих арабських критиків стало модним критикувати корифеїв. Він писав: “Понад три десятиліття ХХ ст. вождями поезії в Єгипті лишалися Ахмад Шауки (1868–1932) та Хафіз Ібрагім (1871–1932)”.
Поезію Єгипту розглядали й інші радянські сходознавці (А. Долиніна, З.Намітокова, М.Коцарев) у працях, присвячених арабській поезії взагалі. Ідучи за І.Крачковським, вони, втім, детальніше досліджували прозу. Згодом у Ташкенті, де активізувалася увага до єгипетської поезії, з’явився ряд праць, у яких творчість Шауки й Ібрагіма трактувалася з ортодоксальних позицій соцреалізму як відірвана від революційних прагнень народу, консервативна, застигла в середньовічних канонах. За своєю ідеологічною заангажованістю дослідники не змогли побачити того нового, що проявилося в поезії аль-Баруді, Шауки, Ібрагіма, Мутрана.
Пізніше з’явилася робота Х. аль-Фахурі, насичена багатим фактичним матеріалом і з оригінальною періодизацією розвитку історико-літературного процесу в Єгипті, праці Б.Я. Шидфар, І.М. Фільштинського, єгипетських і західних літературознавців та літературних критиків, а також підручники та посібники для філологів-арабістів.
В Україні ніхто спеціально єгипетську літературу, зокрема нову, не досліджував, і тому два найвагоміші в історії літературного процесу арабського світу ХХ ст. поети Ахмад Шауки та Хафіз Ібрагім лишилися практично невідомими.
У Росії не припинялася сходознавча робота і після розпаду СРСР. Останнім часом з’явилися такі праці, як “Арабская литература. Поетика, стилистика, типология, взаимосвязи” О.Б.Куделіна, де висвітлено й низку теоретичних проблем, зокрема важливу для нашої роботи проблему співвідношення традиційного та оригінального, значення європейських впливів, а також питання про початок знайомства Єгипту із Заходом. У двотомній “Історії єгипетської літератури ХІХ–ХХ століть” В.Н. Кирпиченко та В.В.Сафронова започатковано детальніший розгляд єгипетської поезії, зокрема й з огляду на традиційні та новаторські елементи авторських художньо-поетичних систем.
У повоєнні роки англомовна орієнталістика збагатилася на ряд праць загальноарабського плану, де помітне місце посідає творчість Шауки й Ібрагіма. Серед авторів – М. Хурі, Я. Бригман, С.Х. Джаюсі, Ш. Аяда і Н. Уїзерспун, Ш. Море, Р.С. Остле, Дж. А. Хейвуда, М.М. Бадаві та ін.
Літературний процес у Єгипті на зламі ХІХ–ХХ ст. зазнав помітного пожвавлення й оновлення після тривалої кризи Х–ХVІІІ ст.. Це пов’язано як із початком своєрідної „епохи Просвітництва”, так і з могутнім впливом західноєвропейської культури на ментальність освічених верств єгипетського народу. Поряд зі спробами запровадження нових жанрів митці прагнуть пристосувати й старі форми до сучасних тем і змісту, спираючись на зразки європейської літератури, переважно французької й англійської.
Поширення європейської культури й літератури сприяло піднесенню арабської літератури, її трансформації та розвитку: одні поети прагнули зберегти у своїй творчості істинно арабський дух і водночас використовувати західні форми та стилі (до цієї групи належать і Шауки та Ібрагім), інші закликали розірвати будь-який зв’язок нової арабської літератури з класичною та намагалися трансплантувати (зазвичай невдало) всі особливості художнього бачення й моделювання поетів Заходу.
Поряд з уже відомими формами та жанрами поезії – панегіриком, елегією і т.д. виникає типологічно інша: політична, соціальна, драматична й епічна поезія, численні приклади якої знаходимо й у творчості Ібрагіма та Шауки. Тобто в єгипетській поезії перших десятиліть ХХ ст. з’явилися нові теми й мотиви, які вказували шлях до боротьби за незалежність і свободу, до усунення соціальних негараздів, пропагували національно-патріотичні почуття, оповідали про славетне історичне минуле і навіть описували інженерно-технічні винаходи. Поширенню зразків європейської літератури сприяв, зокрема, Хафіз Ібрагім, який переклав арабською мовою більшу частину роману Віктора Гюго „Знедолені” та у співавторстві з поетом Халілем Мутраном (1872–1949) здійснив переклад праці французького публіциста й економіста Леруа Болье з політекономії. На Ахмада Шауки, який навчався у Франції, також мала вплив саме французька література (хоча він цікавився всією західною), особливо твори Віктора Гюго, пронизані закликами до свободи та національної незалежності.
Схематично літературний процес в Єгипті мав такий вигляд:
– Від часів Середньовіччя існувала традиційна поезія при хедивському дворі, яка в доісламському дусі оспівувала повелителя, його родинні свята, важливі події.
– Із появою патріотичних віршів М.аль-Баруді почала формуватися неокласична (неотрадиційна) школа, чільними представниками якої стали Ахмад Шауки та Хафіз Ібрагім, суголосною їм була творчість Халіля Мутрана, сирійця за походженням.
– Паралельно існувала школа „Дивану”, яка теж не відкидала класичних традицій щодо змісту і форми, але твори її представників (М.А. аль-Аккад) були більш індивідуалізованими, що зближувало їх із творами сирійсько-американської школи.
– На початку 1932 р. як результат еволюції єгипетської поезії з`явилася школа „Аполло”, що обрала своїм головою перед самою його смертю Ахмада Шауки, віддаючи йому шану. Але її творчі досягнення з’явилися у 30-ті роки ХХ ст. і знаменували новий етап розвитку єгипетської поезії, за яким вже після другої світової війни настав час появи революційних зрушень у сфері форми – „поезії вільного вірша” (“ФЪС НС”).
Ахмад Шауки та Хафіз Ібрагім належали до неокласичної школи, або школи неотрадиціоналістів, або ж, за Х. аль-Фахурі, мухадрамітів. Представники цієї школи підтримували ідею оновлення арабської літератури на основі старої, запозичення з західної всіх цінних елементів форми, стилю, тем та їх використання згідно з власними манерами творчості, залишаючись непорушними у дотриманні традиції класичної арабської поезії. Ці поети оспівували свободу, виступали проти тиранів, колонізаторів і переймалися долею народу. Ахмад Шауки переважну частину свого життя був придворним поетом, який писав елегії та панегірики, ліричні пісні й романси, що стали популярними. Його правомірно вважали “еміром поетів”. Хафіз Ібрагім також мав величезну популярність серед широких верств населення, був виразником його дум і прагнень, художньо моделюючи нову історію Єгипту до 30-х років минулого століття. Згодом за безмежну любов до батьківщини, за безліч звертань до Єгипту як до живої істоти народ назвав його “поетом Нілу”.
Отже, не лише зовнішні впливи, а й їх гармонійне поєднання з класичною традицією сприяли розвитку арабської літератури ХХ ст. шляхом оновлення як з погляду форми, так і в аспекті предметно-тематичному. Провісниками оновлення стали Ахмад Шауки і Хафіз Ібрагім. Лишаючись у річищі традиції, вони водночас без різкого розриву з уподобаннями читачів привнесли елементи нового в поезію, що й зумовило їм стабільний успіх.
Розділ ІІ – „Традиційність і новаторство творчості Ахмада Шауки та Хафіза Ібрагіма”. Єгипетська культурна спадщина є сукупністю різносистемних елементів історично розбіжних епох та географічно віддалених регіонів. Ці елементи можуть бути артефактними або природними, сакралізованими чи профанічними, матеріалізованими чи стосуватися сфери духовного. Вони, з одного боку, виступають як активно функціональні, а з другого – становлять історико-культурну цінність, закріплену за такими відмінними епохами, як Єгипет пірамід і фараонів, Єгипет антично-елліністичний, Єгипет ісламський, Єгипет колоніальний, Єгипет незалежний.
Еволюція арабської поетики наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст. відбувалася трьома річищами. Перше – орієнтація поетів-„екстремістів” на формально й змістовно неподібні західноєвропейські зразки, незвичну поетику та нетрадиційну романтичну, а далі й символічну тематику. Друге – цілковита відмова від надбань класичної поезії, порушення животрепетних тем („творча школа”). Третє – звернення до джерел через заперечення прямих попередників: школа „мухадрамітів”, або неокласиків, звернулась до сюжетів та образів класичної поезії VI–XII ст. (звідси і їхня маніфестальна самоназва).
Художня трансформація спадщини є вищою формою засвоєння літературної традиції. Запозичуючи досвід попередників і водночас переборюючи його, письменник виробляє власний стиль. Творчість Шауки та Ібрагіма припадає на порубіжжя ХІХ–ХХ ст., коли єгиптяни розпочали національно-визвольну боротьбу, а митці надихали їх на рішучі дії. Паралеллю тут може слугувати й українська література того ж періоду.
Позахудожня мета зумовила використання матеріалу спочатку арабо-мусульманського історичного процесу як аргументу на користь панарабізму, далі – „пірамідального” та елліністичного Єгипту як ознаки фараонізму (проте в поєднанні з ісламською конфесійною й езотеричною філософією), пізніше – традиційних форм і жанрів з осучасненим змістом, тепер – поєднання елементів різних систем як спроби синтетичного чи еклектичного пошуку самобутності, питомих цінностей світоглядного рівня. Тому літературна інтерпретація культурної спадщини постає не лише засобом самовираження автора, а й формою національної історіософії.
Традиціоналізм неокласиків, серед яких найвиразнішими були Шауки й Ібрагім, стосувався передусім трьох чинників: поетичних мотивів, жанрової та мовної художньої форми. Класична арабо-перська поетика VIII–XII ст. (що включала також і риторику) охоплювала переважно теорію тропів. Поетику розуміли як ремесло; довге навчання їй відбувалося, за словами Є.Е.Бертельса, “на кшталт того, як навчає майстер підмайстра у ремісничих цехах”. Саме увага до техніки письма дає підстави говорити про класичну арабську традицію як про риторико-поетикальну, а завдання естетичного впливу на читача розглядати як вторинне, належне до функції мовленнєвого впливу взагалі.
Так, поема Шауки „Визначні події долини Нілу” за жанровими характеристиками нагадує епопею й має суспільно-політичний характер. Вона починається з традиційного васфу (опису морської подорожі до Європи), витриманого у стилі середньовічних подорожей пустелею: шум моря нагадує іржання коней у бою, хвилі – скелі в пустелі, плин корабля порівнюється з бігом верблюда. Єгипетський літературознавець Шауки Дайф спостеріг цілеспрямований характер використання образності поезії пустелі, що допомагало “створити прекрасну поетичну атмосферу, в якій зустрічаються старе і нове, минуле і сучасне”. Прикладом дотримання класичного стилю, особливо в доборі виражально-зображувального матеріалу, може бути елегія “На могилі Наполеона”. Наратор не закликає до оплакування, а розповідає про велич покійного та його любов до батьківщини. Твір насичений вишуканими й водночас глибоко традиційними художніми засобами – алегорією, ампліфікацією, ускладненою тропікою тощо.
Хусейн Кадим з університету штату Індіана (США) навів багато тез на користь того, що касиди Ахмада Шауки були яскравим прикладом поетики єгипетського постколоніалізму, зауваживши, що він одним із перших виступив проти ісламського фундаменталізму, звернув увагу на політичні події в державі та світі. Віднести твори Шауки до постколоніалістського дискурсу можна лише умовно, беручи до уваги хронологію.
Вино і розваги не часто були темами творів Шауки, проте там, де вони є, відчувається наслідування класичної традиції суфійсько-епікурійського напряму. Прикладом довершеності хамріят Шауки є вірш „Рамадан пройшов”, де вино традиційно постає „дочкою виноградної лози” (ИдК ЗбЯСжг) із постійним епітетом „чисте” (ХСЭ). Та й кольорова гама також незмінна – „червоне і жовте” (НгСЗБ ж ХЭСЗБ). Поезію в жанрі газель Шауки створює в дусі усталеної образної системи, де, зокрема, епітет “поранені повіки” (гЮСжН ЗбМЭжд) означає невтішні сльози.
Хафіз Ібрагім був прихильником класичного стилю і дотримувався його переважно в метриці. У генологічному аспекті творчість поета складається з панегіриків, пасквілів, описів, хамріят, газелей, некрологів, соціально-політичної поезії. Перевагу віддавав панегірикам, привітанням, політичній поезії, що й не дивно, зважаючи на суспільні обставини. На відміну від Шауки, Ібрагім, звернувшись до хамріяту, вніс у цей класичний жанр власні індивідуальні тони А його газель була вже не зовсім класична, з усталеною формою. Це любовна лірика, що складається з двох, інколи п’яти бейтів, новаторська за структурою та розміром. Здається, що в цьому жанрі поет себе не виявив, адже і суто кількісний доробок тут невеликий. До газелі відносимо і його переклади з Жана-Жака Руссо.
Своєрідний жанровий цикл “Поезія братерства” (іхваніят) становлять Ібрагімові присвяти. Сюди належить поема „Спогад і невгамовне бажання”, написана в Судані й присвячена Мухаммаду Беку Бірмі, а також вірші „Ісмаїлові Сабрі”, „Другові Ахмаду Бекові Бадру”, “Вибачення перед Ахмадом Шауки”, “Сльози радості”, “Мухаммадові Абдо Бабілію”.
Стиль поеми „Спогад і невгамовне бажання” тісно переплітається з традиційним стилем касид класичного періоду – використанням порівняльних зворотів, засобів художньої мови, метрики та ритміки. Розбіжності є лише у структурі, бо хоча поема й починається з оплакування, але не місця, де жила кохана (класичний варіант), а минулих днів. Далі йдуть спогади, оплакування, скарги, прославлення й заклик. Жанрова традиційність тут збігається з власне авторською: між рядками поеми просвічується нестерпний біль і страждання, і передусім – від самотності й нещасливої долі.
Вдавався Ібрагім і до описового жанру (васф), поезій-панегіриків (мадх).
Без осмислення новаторства митця неможливо зрозуміти його роль у літературному процесі. Новаторство неотрадиціоналістів полягало не в революційному руйнуванні старої системи віршування й генерики, а у зверненні до нових тем, серед яких найголовнішими видаються пов’язані з тогочасними подіями, соціальною проблематикою. Ураховуючи специфіку ісламського світу, серед цих тем слід окремо розглядати фараонізм (соціально-політичний аспект) і „жіноче питання” (соціально-побутовий та просвітницький аспекти).
Ахмад Шауки цікавився подіями суспільного життя, музикою, поезією, спортом, географією, журналістикою – всім, що впливало на розвиток Єгипту і світу. Звідси – велика кількість творів-відгуків на події, що мали визначальний характер для існування єгипетської нації.
Соціальні теми Шауки не обмежуються подіями, що мали однозначний суспільний резонанс. Так, багато уваги поет приділяє популяризації науки, що є даниною просвітництву. Про це свідчать такі твори, як „Будинок знань”, „Аллах та знання”, „Наука, навчання та обов’язок учителя”, а також вірші про благодійні організації. У вірші „Шляхом Червоного Півмісяця” застосовано прийом синонімічних підкріплень (світло, світлий, білий, коштовності, полум’я): зорова сенсорика покликана увиразнити велич хороших справ. Переважна частина твору – звернення до організації Червоного Хреста – є прикладом автології: поет намагається уникнути використання незрозумілих без відповідного пояснення образів, символів, мова вирізняється відносною простотою, та й тематика дещо незвична для класичної арабської поезії, адже несе в собі певний соціально-політичний елемент, передаючи дух доби.
Хафіз Ібрагім також відводить чільне місце суспільно-політичній тематиці. Він органічно поєднує неокласичні декларації з гаслами боротьби за здобуття незалежності, осуджує не тільки колонізаторів, а й „своїх” чиновників, які сліпо виконують накази. Значну частину його доробку становлять популярні серед населення твори на соціальну тематику (іджтімаіят), лейтмотивом яких є національно-патріотичні почуття („До землі”, „Арабська мова”, „Новому поколінню” та ін.). На конкретному матеріалі поет засуджує вади суспільства (поема „Весілля шейха Алі Юсуфа, власника газети „Муаяд”, 1904).
Ібрагім переймається не тільки ситуацією в Єгипті („Випадок у селі Данишвай”, „Скарга Єгипту на окупацію” та ін.), а й подіями у світі („Молода японка”, „Російсько-японська війна”, „Османський переворот” та ін.). Довелося писати й некрологи, зокрема королеві Вікторії, Махмуду Самі Аль-Баруді, Мухаммаду Абдо, Мустафі Камелю, Л.Толстому, Султану Хусейну Камелю, тобто переважно людям, з якими поет або був знайомий, або які мали на нього певний вплив. У поемі „Касида про політичні справи Єгипту”, що вважається однією з найкращих у його творчому спадку, вдало поєднано традиції та новаторство: використовуючи класичну структуру й аруд, автор примножує деталі, не вдаючись до ускладнених конструкцій і символів, описує важке внутрішньо-політичне становище, звертається до англійців і розповідає про громадські настрої суспільства.
Щодо гендерних питань Ахмад Шауки виявив себе тонким психологом (поема „О, зрадили її”). Попри все, у його творах на цю тему проглядається певна декларативність, що є даниною просвітництву. У вірші „Єгипет відновлюється своїми новими жінками”, зачитаному перед єгиптянками в одному з каїрських театрів, автор вдається до символічного художнього прийому – рими, позначеної буквою, що маркує слово жіночого роду або множину жіночого роду. А загалом Шауки відбиває позицію поміркованого реформатора: визнає вагому роль жінки в суспільстві, обстоює розширення її соціальних прав, та все ж не без обачності, з огляду на її природжену відмінність від чоловіка.
У Хафіза Ібрагіма проблема жіночої емансипації переплітається з необхідністю перегляду ролі індивіда загалом, незалежно від статі. Гендерній проблематиці присвячено, зокрема, поему „Школа для дівчаток у Порт-Саїді”, написану 1910 р. з нагоди відкриття названої школи. Тут порушено важливу для всього арабського суспільства проблему навчання та виховання жінки. Автор не вдається до складних виражально-зображувальних засобів, а використовує прості, доступні широкому загалу лексичні сполуки, дотримується класичного аруду. У перших бейтах висловлено безмежну любов до батьківщини, надію побачити її вільною, наголошено на важливості не тільки бути розумною людиною, а й мати високі моральні якості.
У віршах поета жіночого циклу можна побачити своєрідне вагання та центристську позицію. Але вже саме порушення цих питань було апеляцією до громадської думки, що свідчило про їх животрепетність у єгипетському суспільстві та про певні зрушення в їх осмисленні.
До теми емансипації жінки Хафіз Ібрагім звертається також у поемі на смерть Касіма Аміна (1865-1908), видатного єгипетського юриста, який першим виступив „як палкий прибічник свободи жінки” та „закликав надати жінці право на освіту”.
Синтез класики з модерном знаходить яскраве втілення у творах поетів, так чи інакше наснажених ідеями фараонізму.
Фараонізм став ознакою Єгипту, відокремивши його від іншої частини арабського та ісламського світу, а найважливішим моментом цієї відмінності була велика кількість символів домусульманського минулого, що якоюсь мірою знімало актуальність використання символів ісламських та спільноарабських. Фараонізм розглядав єгипетську цивілізацію як середземноморську, що має великі історичні зв’язки з Європою. Врешті-решт Єгипет міг бути ідентифікований як частина Європи, а єгиптяни – як носії західної, а не східної, не ісламської культури. Перед Першою світовою війною два політичні лідери Єгипту – Мустафа Камал і Ахмад Луфті аль-Саїд – зробили акцент саме на елементах фараонізму в політиці та культурі.
Ніл постає уособленням вічно молодого й волелюбного народу, батьком і годувальником Єгипту. Це відповідає стародавнім уявленням про божественну суть Нілу, що був і символом єдності всіх єгиптян, образ яких надихає Шауки в його пристрасних посланнях до молоді. Піраміди не схилилися перед Наполеоном (а втім, саме він привіз до Єгипту перших орієнталістів і серед них – Ж.-Ф. Шампольйона, якому вдалося прочитати давньоєгипетські написи).
Важливим для розуміння фараонізму є звернення Шауки до античної культури Середземномор’я та введення її в арабо-ісламський і західноєвропейський контекст. Уява поета слушно малює Стародавній Єгипет епохи фараонів як славетну державу, історією якої треба пишатися, наслідувати її, причому без надмірної ідеалізації. І Єгипет відродиться з попелу, немов фараонова птаха Анка-Фенікс.
Ідеалізація Стародавнього Єгипту була віянням тогочасних історико-політичних вітрів, тому ця тема знайшла втілення й у творах Хафіза Ібрагіма: він афористично характеризує Єгипет епохи фараонів як державу з гучною славою, що вже тоді мала достатньо потуги конкурувати з європейцями.
Якщо для Шауки Єгипет епохи Трьох Царств є символом непереборності свого народу та, зокрема, величі його культурної спадщини як середземноморської, тобто майже європейської, то Ібрагім у посиланнях на єгипетське праминуле закликає до спільноарабського єднання.
Звернення до ідей фараонізму відбито також у драматургії Шауки: написані в манері французьких класицистів (для європейської культури початку ХХ ст. уже досить архаїчних), вони, як і його касиди „Навизначніші події в долині Нілу” та „Сфінкс”, своїми героями мають історичних персонажів доісламського Єгипту – Клеопатру, Камбіза ІІ, Бусайну – принцесу Андалусії. Тут згадується й про вшанування бика Апіса, й про культ Амона-Ра, божества сонця, й про деякі інші традиції стародавніх єгиптян.
У Загальних висновках зазначається, що чинники художньої динаміки єгипетської літератури новітньої доби пояснюються кількома групами параметрів, серед яких – соціальні, когнітивні та іманентно літературні.
Популярність Ахмада Шауки і Хафіза Ібрагіма зумовлена їх залученістю до суспільно-політичного процесу тогочасного Єгипту – одного з етапних історичних явищ єгипетської нової та новітньої історії. Вони створили в єгипетській поезії школу “неотрадиціоналістів”, яка еволюційним шляхом прагнула змінити традиційні форми арабської поетики, оновити тематику та проблематику поезії.
Найбільш яскравими спільними рисами обох поетів, як свідчить їхня творча спадщина, є:
1) прагнення оновити традиційну систему арабської класичної поетики для того, щоб можна було звертатися не тільки до усталених тем і сюжетів, які були вже лише формою літературного етикету, а й до актуальних, що мали розв’язуватися, крім усього, і поетичними засобами;
2) упевненість у тому, що оновлення традиційної системи арабської класичної поетики можливе за допомогою поступового, а не революційного, модернового використання нетрадиційних форм, тому новаторські тенденції у творчості поетів виявляються переважно у сфері змісту, а не форми;
3) вибір тематики, зумовлений перейнятливою реакцією на страждання та радощі свого народу, здатність відгукнутися на актуальні процеси в політиці, економіці, науці, суспільному житті;
4) звернення до ідеї фараонізму як такої, що більше за інші відповідала уявленню поетів про необхідність формування єгипетської національно-етнічної самосвідомості;
5) осмислення теми емансипації арабської жінки, причому не тільки риторично, а й через розсипані в усій творчості поетів натяки, алюзії, ремінісценції;
6) поряд із зазначеними елементами новаторства – звернення й до традиційних тем класичної арабської літератури:
– теми кохання, яка вічно оновлювалася у творчості поетів;
– гедонічної, витоки якої – в суфійському світосприйнятті;
– розлуки, неможливості скорої зустрічі та духовної самотності;
– дружби, вірності близьким, попри відстані та втрати;
– тем та образів коранічного походження, що виявляються у творчості поетів як розгорнені метафори, алюзії, ремінісценції, тобто позначені секулярністю і є свідченням руху єгипетського суспільства до сучасних світських способів розв’язання соціально-політичних та культурних проблем, не скутих необхідністю дотримуватися певних канонів шаріату й адату;
7) формальний характер наслідування традиції класичної арабської касиди (метрика, строфіка, ритміка, але не завжди й не всюди семантика).
Відтак однобічним є уявлення про Ахмада Шауки і Хафіза Ібрагіма як про поетів-традиціоналістів, що не привнесли нічого нового в класичну арабську поетику, адже саме на межі ХІХ–ХХ ст. арабська поезія поступово відходить від канонів традиційної касиди. З типологічного боку це має велике значення, оскільки засвідчує еволюційний відхід від традиції, тоді як більшість національних літератур африканського континенту (здебільшого не пов’язаних з арабським світом) вибудовує власні літератури на принципово інших засадах – руйнації або відокремлення від класичної генерики та поетики, запозичення їх зі західноєвропейських літератур чи просто започаткування від нульової позначки.
Не менш важливими є й розбіжності у творчому доробку поетів, які випливають із їхнього власного світосприйняття:
а) розбіжності в рівні та систематичності освіти зумовили ступінь залучення „культурних алюзій”: якщо Хафіз Ібрагім послуговується досить бідним арсеналом коранічної, класично-літературної та культурної цитації, орієнтуючись здебільшого на усталені елементи й кліше, взяті з фольклорної традиції, то Ахмад Шауки оперує чи не всім багатством арабо-перської поетики, переосмислюючи її по-новому та вводячи у сучасний контекст, із широким залученням способів та засобів художнього моделювання за західноєвропейським зразком;
б) різні обставини виховання також слугували виявленню розбіжностей у світовідчутті: більш песимістична позиція Хафіза Ібрагіма навіяна скрутними умовами дитинства та юності, його самотністю й відірваністю в першому періоді творчості від культурного життя Єгипту. Ахмад Шауки, становлення та розквіт поетичного таланту якого протікали при дворі хедива, нерідко наснажує свої поезії яскравим настроєм безтурботності, епікурійсько-суфійськими мотивами, оптимістичним сприйняттям суспільства та природи;
в) духовна самотність Ібрагіма спричиняє відчуття “меншовартості”, надуманих вад, тобто має інтровертований характер самокопирсання через відсутність однодумців чи друзів. А песимістичні мотиви Шауки екстравертовані – від неспромоги реалізації суспільно-орієнтованого таланту (як-от на андалузійському засланні), від відсутності поруч однодумців. Звідси – різна адресатна спрямованість нарації: перший вдається до автоадресації, продовжуючи класичний жанр “заґратної жалоби”; другий, навіть скаржачись на життя, орієнтується на друзів, які врешті-решт почують;
г) ліричний герой Хафіза Ібрагіма, наділений даром співпереживання та відповідальності, шукає в усіх гріхах світу власну провину, тоді як в Ахмада Шауки він ставиться до подій більше по-філософськи, вважаючи, що кожен приречений на свій хрест і нести його потрібно гідно;
ґ) Хафіз Ібрагім сприймає свою поезію як одкровення пророка, що провіщає від імені народу. Натомість Ахмад Шауки бачить у власній поетичній творчості опис та оцінку подій, іноді – патетичну, іноді – стримано-філософську, іноді – інтимно-внутрішню;
д) в оформленні історичного та наративного досвіду обох митців важливу роль відіграли загострене почуття сьогоденності та писемна арабо-ісламська традиція із закарбованою в ній етнічною та культурною пам’яттю;
е) загалом народно-фольклорне підґрунтя поезії Хафіза Ібрагіма та аристократично-книжна культура ліричної творчості Ахмада Шауки відіграли однаково важливу роль у становленні сучасної єгипетської літератури. З одного боку, звернення до уснопоетичних джерел сприяло демократизації літератури (на що була зорієнтована й тематика творів обох поетів), з другого – усвідомлення значущості спільноарабської культурної спадщини в сучасному літературному процесі стало запорукою еволюційного розвитку єгипетської поезії, наслідок якого спостерігаємо в наші дні.
Подальша еволюція єгипетської літератури свідчить, що вона дає сьогодні приклади оригінального та плідного синтезу, здавалося б, найрізнорідніших явищ — від народної архаїки до європейського авангардизму, спираючись на елементи різних естетичних систем, але підкоряючи їх завданню пошуків найбільш адекватних зображуваній епосі принципів створення національної картини світу. Підвалини ж для цього заклали саме єгипетські поети-неотрадиціоналісти.
Ше НУнд. НЗЭЩ ж ФжЮн. – ЗбЮЗеСЙ : ЗбенЖЙ ЗбЪЗгЙ бФДжд ЗбгШЗИЪ ЗбГгнСнЙ , 1974 – 194 Х.
ФжЮн ЦнЭ. ЗбГПИ ЗбЪСИн ЗбгЪЗХС Эн гХС. – ЗбЮЗеСЙ: ПЗС ЗбгЪЗСЭ, 1988..
|
