ПОЕТИКА НАУКОВОГО ТЕКСТУ: українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
ПОЕТИКА НАУКОВОГО ТЕКСТУ: українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст.
Альтернативное Название: ПОЕТИКА НАУКОВОГО ТЕКСТУ: українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь наукового опрацювання проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, мету, завдання, об’єкт, предмет і методи проведення дослідження, окреслено теоретичну та практичну вартість одержаних результатів та форми їх апробації, розкрито особистий внесок здобувача, показано структуру дисертації.


Розділ 1 – “Теоретико-методологічні засади дослідження” – складається з двох підрозділів, в яких визначаються основні поняття подальшого дослідження та демонструється стан розробленості проблеми і джерельна база роботи.


Підрозділ 1.1 – “Основні поняття дослідження (“українська наукова книга”, “українська наукова публіцистика”)” –  має методологічний характер: тут, на основі аналізу численних авторитетних джерел з історії української літератури, науки і наукової мови, а також бібліографічних покажчиків, каталогів, репертуарів, зроблено спробу поелементно визначити основні, засадничі  поняття дисертаційного дослідження. Зокрема, поняття “українська наукова книга”  визначається нами як синкретичний за змістом і характером викладу носій наукової інформації, виокремлений із загальної маси видань та публікацій на засадах авторства, території та тематики (книжки, написані українцями, на етнічних теренах України або на українознавчі теми, незалежно від національності автора чи належності території) – за умов присутності у її змісті наукових фактів чи хоча б окремих елементів наукового дослідження.


Принципово важливо, що у підрозділі уперше комплексно і повно дефініюється поняття “наукова публіцистика”: її визначено як сукупність творів (видань), зміст яких –  наукова інформація загального характеру (відомості про людей науки та їхні досягнення, визначні факти та оригінальні гіпотези, узагальнені описи експериментів та міркування про стан науки тощо) – становить публічний інтерес за межами її створення та безпосереднього використання і втілюється у таких жанрових різновидах наукового викладу, для яких притаманні водночас логічність та емоційність, об’єктивність і суб’єктивність, нейтральність та експресивність, безособовість та образність – за умов присутності вираженої позиції автора (наукова замітка, наукова рецензія, науковий огляд, науковий портрет, наукова біографія та  ін.).


У підрозділі 1.2 – “Поетика як стратегія текстотворчості: стан розробленості та джерельна база дослідження” – демонструється дослідженість поетики як універсальної науки – естетики словесної творчості – від її початків до сучасного стану. Донедавна тут, однак, проявлявся свого роду “ідеологічний” підхід: у країнах Заходу термін “поетика” постійно розвивався, розширюючи значення, відвойовуючи нові семантичні простори: таке розуміння поетики у структуралістів, прагматистів, неориториків (Р. Барта, Р. Якобсона, М.-Р. Маєнової, Цв. Тодорова та ін.), – “радянське” ж мово- та літературознавство звужувало інтерпретацію цього терміна до меж “теорії поетичного мовлення, поезії”, вивчення “внутрішньої будови художніх творів” або “способів і засобів художнього втілення, образного розкриття життя”.


З проведеного дослідження випливає, що поетика, еволюціонувавши від нормативної дисципліни, покликаної досліджувати віршування та навчати його техніці, в сучасному її вигляді належить до “наук-лідерів”, які вирізняються широким колом охоплюваних проблем, універсальністю об’єкта та предмета, розгалуженістю методик, – саме це робить її придатною для аналізу й оцінки усіх форм вербальної творчості, у тому числі творчості у сфері науки, результатом якої є різножанрові наукові тексти. Доведено також, що на тлі загальносвітового розвитку теорії поетики українська традиція не лише не губиться, а, навпаки,  виявляється дуже виразною, своєрідною, що свідчить, і про цілеспрямоване “виховання” авторів-науковців, здатних писати естетично вражально, а відтак – і про наявність реальних наукових текстів, створених за естетичними принципами (на всіх етапах розвитку української наукової літератури), і про існування оригінальної теоретичної “української школи” поетики, що, з одного боку, пояснює, чому саме так, “поетично”, написана більша (і краща) частина корпусу української наукової літератури, а з другого боку, – дає теоретичне підґрунтя сучасним дослідженням.


Розділ 2 – “Передумови появи української наукової публіцистики” – присвячений уточненню “стартових позицій” української наукової літератури, а в її складі – наукової публіцистики. Огляд авторитетних джерел з історії української науки, культури, літератури (а саме праць Ом. Огоновського, І. Франка, С. Єфремова,  М. Гнатишака, Д. Чижевського та ін.) разом з аналізом реальних текстів дозволив уточнити періодизацію досліджуваного об’єкта, в результаті виділено:


1) початковий етап (VIII–XII ст.) – "епоха самостійного політичного життя” (І. Франко), коли відбулося первісне стильове розшарування загальнонародної мови та почалося формування окремих видів літератури і окремих жанрів у межах кожного виду. Це час відвертого домінування перекладної літератури, що було об’єктивно зумовлено як політичними обставинами, так і недостатнім рівнем розвитку власної суспільної та наукової думки, час запозичення  та вироблення на власномовній основі перших виразних тематичних напрямів наукової літератури – історичного і природописного, та основних жанрів – хронік, синкретичних політематичних збірників, у тому числі збірників сентенцій. І хоча перекладені (адаптовані) наукові твори VIII–ХІІ ст., з сучасних позицій, демонструють певну тематичну звуженість та недостатню жанрову розвиненість, вони все ж поклали початок не просто науковій літературі в Україні, – а науковій літературі стилістично вартісній, естетично опрацьованій. Саме тоді почала закладатися традиція, згідно з якою науковим творам надавалася досконала літературна форма, – традиція, якої майбутні українські автори-науковці дотримувалися неухильно;


2) етап відродження української наукової літератури (кінець XVI – початок XVIII ст.), упродовж якого відбулося певне “узгодження” сформованої на той час “української моделі” наукової літератури з моделлю європейською і вироблення на цій основі відповідної до потреб часу типологічно-жанрової системи, значною мірою спертої на вже набутий світовий досвід. У цей час збагачується тематика наукових творів (передовсім за рахунок світоглядно-гуманітарних галузей – філософії, риторики, історичної мемуаристики тощо), розширюється жанровий спектр (трактати, описи дослідів, огляди з певної галузі науки, літописи, історичні синтези, діарії, хроніки, записки тощо).


Для загального функціонування української наукової літератури саме такий її розвиток, спричинений як спільними для всієї тогочасної Європи тенденціями (латиномовне втілення наукового знання, художність наукового викладу, посилений розвиток лише певних наукових жанрів тощо), так і специфічними обставинами історично-політичного характеру (існування України переважно у складі інших держав, популярне в усі часи “перетікання умів” з батьківщини у країни з кращим науковим кліматом, випереджальний розвиток красного письменства), мав досить своєрідні наслідки: більшість наукових праць створювалися як унікальні естетичні явища, а в сукупності своїй вони стали солідним підґрунтям, свого роду матеріально-духовною базою для формування наукової прози наступного періоду;


3) етап “другого відродження” української наукової літератури (ХІХ – початок ХХ ст.) на засадах основних принципів націєтворення і на власномовній основі. Цей етап є вирішальним у формуванні типологічного та стилістичного “обличчя” сучасної української наукової літератури, у становленні мови сучасної науки, а сформований на цьому етапі масив наукових творів і видань став носієм особливої поетики наукового тексту, що уперше відкрито зазвучав рідною мовою.


На підставі проаналізованих матеріалів (видань та публікацій, статистичних даних, архівних документів) доводиться, що саме завдяки цілеспрямованому формуванню “повної” типологічної системи наукових видань українцям вдалося подолати гігантську прірву, що відділяла їх від цивілізованих націй. Типологічний склад наукової літератури, а у її межах – наукової публіцистики – точно віддзеркалює власну еволюцію: розпочавшись від спостережень над явищами національного побуту, культури, ментальності,  результати яких початково втілювалися у більш пристосовані  для цього іншомовні (російські,  польські,  німецькі тощо) тексти, українська наукова  література поступово  набуває спершу жанрової,  пізніше тематичної повноти, і нарешті одержує ще і добре розвинений,  на рівні потреб часу, науковий апарат і величезний  корпус текстів,  написаних  рідною  мовою і цілком зіставних за якістю з науковими текстами,  створеними у розвинених країнах з нормальним мовним та інтелектуальним “кліматом”.


Акцентується, що останню інтелектуальну крапку у формуванні повного складу української  наукової літератури поставила якісна наукова періодика: з  її появою були одержані суттєві практичні результати “україноборчих змагань”  – українське суспільство вже не сперечалося щодо здатності власної мови до задоволення вищих потреб народу, до наукової і культурної самостійності. Як показав аналіз, безпосереднім “живильним середовищем” української наукової публіцистики став практично весь масив літературно-наукових (науково-літературних) та наукових періодичних видань, що виникали, функціонували, зникали або трансформовувалися упродовж усього ХІХ і на початку ХХ ст., – кожне з них, більшою чи меншою мірою, спричинилося до творення нової поетики – поетики наукового тексту. Особлива ж увага приділяється виразно публіцистичним науковим часописам – “Записки Наукового товариства імені Шевченка”, “Літературно-Науковий Вістник” та “Україна”: саме ця тріада виявилася і зосередженим, сконцентрованим “згустком” найновішої наукової інформації свого часу у питомо українському мовному втіленні, і місцем випробовування нових для української наукової літератури жанрів, що поступово склалися у цілісне органічне утворення – “наукова публіцистика”, яка, своєю чергою, стала таким цікавим і естетично довершеним явищем, що її неможливо аналізувати й оцінювати без залучення арсеналу поетики.


У розділі 3 “Теоретичні засади поетики наукового тексту: діахронно-семантична трансформація  уявлень українських учених” розглядається еволюція поглядів на поетику українських дослідників різних періодів, з особливою акцентацією на працях ХІХ  – початку ХХ ст.


Підрозділ 3.1 “Українські поетики XVII–XVIII ст.: від схоластики до наукової теорії” присвячений витокам української поетики. З’ясовується, що для української традиції загалом “поетичний” ракурс дослідження результатів текстотворчості далеко не новий: “обернення на форму” (перенесення дослідницької уваги зі змісту твору на його репрезентацію), було характерною ознакою цілої української культури періоду “першого відродження” (кінець XVI – початок XVIII ст.), “фірмовим знаком” якого було створенння, найчастіше за античними взірцями, та активне функціонування величезної кількості поетик (Й. Кононович-Горбацький, С. Калиновський, І. Краковський та ін.).


Підхід до поетики як до універсального інструментарію текстотворця набуває концептуальної завершеності у трактатах Ф. Прокоповича, а досягає апогея,  вочевидь, у М. Довгалевського, в його “Hortus Poёticus”  (“Сад поетичний”). Саме ця вершина української ренесансної, з виразними елементами бароко, поетики, становить цілісну лінгвістичну систему створення тексту і текстуального впливу. І хоча між дидактично-естетичними відкриттями київської школи “риторики-поетики” та подальшими дослідженнями українських учених у цій царині згодом утворився тривалий фактично бездіяльний вакуум, – реально досягненнями цієї школи були просякнуті твори як художньої, так і наукової літератури, саме вони, компенсуючи брак пізніших аналогів, надихали дослідників майбутніх часів на власні теоретичні пошуки.


У підрозділі 3.2 “Формування критеріїв естетичної оцінки наукового тексту у працях ХІХ – початку ХХ ст.” поетапно – у пунктах 3.2.1. “Поетика Олександра Потебні: естетичні підходи до наукового тексту”, 3.2.2. “Іван Франко: творення та самореалізація поетики “непоетичного” та 3.2.3. “Універсальна поетика Володимира Домбровського” – розглядаються теорії трьох визначних дослідників поетики.


З’ясовано, що науковий текст є другим, за частотою згадування, після тексту художнього, функціональний різновид літератури у концепції О. Потебні. Вже сама наполегливість, з якою великий лінгвіст зіставляє, протиставляє, паралелізує і перехрещує художні та наукові тексти, змушує думати про невипадковість утворення власне такої структурно-семантичної пари та про існування зафіксованих або лише передбачуваних Потебнею їх спільних рис і моментів взаємопроникнення. Це також створює надійне підґрунтя для достовірних науково-лінгвістичних оцінок творів красного письменства, а водночас – для вмотивованих естетично-лінгвістичних характеристик результатів наукової текстотворчості. На цю ж ідею “працює” і окремий аспект теорії О. Потебні – з’ясування родової спорідненості усіх форм вербальної творчості – через спорідненість механізмів дії слова.


Підхід до наукової мови з позицій загальної поетики О. Потебня обґрунтовує тим, що “шлях науці уготовляється словом”, а “для створення думки наукової поезія необхідна”. Але з цього не випливає, щоб така необхідність однаково відчувалась автором і читачем, а отже, поетичні образи, що разом із новою науковою ідеєю проникають у текст, часто потребують якщо не розтлумачення, то принаймні спеціальних способів уведення. А завдяки багатству мовного втілення навіть чисто логічні структури одержують естетичну мотивацію та емоційне навантаження – тобто, естетично-емоційний момент виявляється залученим до пізнання, до творення наукової моделі світу.


Власне у цій єдності емоційного та раціонального і криється пояснення спільного коріння усіх форм текстотворчості, викристалізовується раціональне обґрунтування синкретичності ранньої літератури: наукове пізнання довкілля і міфічна його реконструкція об’єднані спільним “прагненням до об’єктивного пізнання”. Причому першими з’являються міфи, а вже з них – на розробленій вербальній основі – розвивається наука. Навіть наукові писемні пам’ятки пізнішого періоду тягнуть за собою “шлейф” міфологічного сприйняття – такими є перекладувані в Україні візантійські історичні та природознавчі твори, в  описових частинах яких “мирно співіснують” реальні та міфічні персонажі, фігурують навіяні фантазією поетичні створіння тощо.


Судячи з праць О. Потебні, і згодом, звільнившися від “чар” міфу, наука залишається під впливом художньої творчості. Річ тут, видно, не в тім, що справді художні твори збуджують естетичні переживання, а у тому не завжди усвідомлюваному автором факті, що вони дають поштовх до пошуків нового знання або й самі його містять. Зрештою, “опозиційність” наукової та поетичної діяльності, в основі яких лежить той самий процес творчості, часто є просто надуманою. О. Потебня, усвідомлюючи існування “протилежних властивостей” науки і поезії, усе ж закликає до встановлення між ними “нормальних стосунків”: і наука, і поезія, на його думку, “є лише спосіб мислення”.


Показано, що універсальність теорії О. Потебні, її здатність пояснити більшість текстуальних явищ різної природи і характеру та можливість використати окремі складові Потебневої теоретичної концепції в інтересах конкретного аналізу намірів та результатів текстотворення робить її, цю теорію, дуже привабливою з точки зору оцінки наукового тексту. І хоча досі ця проблема – застосування поетики О. Потебні як універсальної системи аналізу та естетичної оцінки наукового тексту – залишалася поза межами дослідницьких зацікавлень, – нині постановка такого завдання є гостро актуальною.


Виявлено, що наступні ефективні спроби дослідити та осмислити сутність і механізми наукової творчості – як специфічного різновиду творчої діяльності – здійснив Іван Франко. Його новаторська щодо настанов, а заразом традиційна у фундаментальних теоретичних засадах праця “Із секретів поетичної творчості” належить до кращих “канонічних” трактатів з поетики в усій європейській літературі. Принципова настанова І. Франка на зіставне дослідження двох творчих стихій – художньої та наукової (іноді він приєднує до них ще й третю – критичну) відбиває нині вже звичні уявлення про роль у них екстралінгвальних, зокрема психічних процесів, про наявність значного  “сегменту” спільних рис та механізмів, про спільність намірів текстотворців – при використанні різних засобів, прямо узалежнених від сфери вжитку. Для Франка цілком очевидна спільність механізмів текстотворення: результативність цього процесу визначається не неможливістю або забороною використання тих чи інших способів естетичного збагачення тексту у різних видах літератури, а чуттям і талантом автора. Окрім універсальності мовного механізму текстотворення спільним знаменником різних його форм є обов’язковість прояву темпераменту автора, дозованого залежно від типу тексту. Відповідно виникає різниця у формах зображення того ж самого об’єкта у творах різних видів літератури.


Ідеєю спорідненості та, водночас, відмінності “поетичних” і “прозових” творів пронизана ще одна теорія – поетика Володимира Домбровського. На думку дослідника, при домінуванні уяви постає поетичний (художній) твір, перевага розуму породжує твір прозаїчний (функціональний). Причому йдеться не про різницю за принципом “вірш–невірш” (якщо граматичні правила, наприклад, для кращого запам’ятовування, укладені віршами, зауважує дослідник, вони ще не стають поезією). Не піддіючись на “спокуси” зовнішньої форми, В. Домбровський пропонує оцінювати твір за іншими параметрами: “1. для чого й для кого він призначений?2. як ділає він на душу читача? 3. якими засобами й середниками те ділання осягнене”– і у такий спосіб, випереджаючи час, задекларовує формулу сучасної типологічної характеристики твору, до якої вдаються, зокрема, у редакційно-видавничій практиці: цільове призначення (“для чого?”), читацьке призначення (“для кого?”), характер інформації (“як ділає він на… читача?”), від якого залежить виклад матеріалу (“якими засобами й середниками те ділання осягнене”?). У роботі підкреслено, що це принагідне “видавниче відкриття” В. Домбровського – ще одна складова його загальної теорії, ще один вагомий аргумент на користь її універсальності.


Відповідно до виділених параметрів тексти, за Домбровським, досить чітко розпадаються на дві групи, – ті, в яких слово виступає “рівноважником”, “знаком поняття”, “загального виображіння, що має промовити до розуму читача”, – це проза, тобто сучасні функціональні види літератури, у тому числі література наукова. В другій групі текстів слово виступає “знарядом передачі… образів, переживань і настроїв” автора, – це поезія, завдання якої “порушити уяву читача”. Таким чином, проза і поезія різняться лише ступенем “образовости, наглядности й емоціональности”. 


Підкреслено, що, запропонувавши власну класифікацію та оригінальну систему суто естетичних оцінок різножанрових творів, які функціонують у всіх сферах людської діяльності, В. Домбровський ще на початку 20-х років ХХ ст. показав можливості поетики як універсальної науки текстотворення. Висловлені дослідником міркування та запропоновані критерії оцінки текстів  не втратили актуальності, – навпаки, сьогодні, з поверненням до засад поетики та риторики, можуть бути реально втілені – як при створенні, так і при редакційно-видавничій підготовці  наукових праць.


Наголошується, що завдяки потужному теоретичному підґрунтю, сформованому українськими вченими XVII–XVIII cт. (яке, у свою чергу, має виразну античну зорієнтованість), поетика у ХІХ – на початку ХХ ст. виросла в потужну інтегральну філологічну дисципліну, здатну забезпечити потреби створення, аналізу та оцінки текстів різних типологічних рядів та змістовного наповнення, а також спроможну пояснити причини текстуальних “перемог” і “поразок”, виходячи з “поведінки” усіх учасників комунікативного процесу. Вирішальну роль у формування “нової” української поетики відіграли праці саме О. Потебні, І. Франка та В. Домбровського.


У розділі 4 – “Українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст.  як об’єкт естетичної оцінки” – досліджуються основні структурно-семантичні рівні та комунікативно-прагматичні складові поетики наукового викладу,  виявлені на підставі аналізу реальних текстів. Дослідження текстів минулого з точки зору поетики, а надто їх сучасна інтерпретація, вимагають відтворення історичного тла і особливостей культурного контексту, в якому ці тексти писалися. Саме цими обставинами зумовлений вибір аспектів дослідження, що їх описують деякі сучасні автори (С. Аверінцев, Г. Солганик, М. Стюфляєва  та ін.), – але роблять це вони стосовно художніх та “біляхудожніх” творів. Використовувати ж арсенал поетики для потреб аналізу текстів наукових досі не пропонувалося. Отож, екстраполяція прийомів загальної поетики на потреби наукової публіцистики стала основним завданням, а виділення й обґрунтування основних об’єктів традиційної поетики – тематики, літературної форми, засобів увиразнення викладу  – змістом даного розділу дисертації.


Проведений у підрозділі 4.1 “Поетика тематики” аналіз численних текстів показав, що початково в українській науковій публіцистиці увиразнилася поетика тематики, що було зумовлено активізацією українознавчих досліджень: вони не лише визначили тематику переважної більшості наукових праць розглядуваного періоду, а й спричинилися до особливого емоційно-експресивного навантаження праць цієї тематики, що, своєю чергою, неминуче позначилося і на змісті, і на характері викладу. Показано, що українознавча тематика мала вирішальний вплив і на характер заголовків в українській науковій публіцистиці: захоплення болючою проблематикою спонукало авторів-науковців до зацікавлення нею читачів через своєрідні інтелектуальні провокації – створення оригінальних заголовків наукових творів, які, принаймні емоційно, урівнювали їх з творами художніми або власне публіцистичними. Заголовки у проаналізованому масиві текстів створюють особливу комунікативно-психологічну установку, позаяк:


містять українознавчі орієнтири або тематичні “прив’язки” до проблем українства  – прямі, не навантажені образністю чи метафоричністю  національно-географічні вказівки;


навіть при відсутності прямих національно-географічних орієнтирів використовують реалії, фольклорні образи, літературні персонажі або інші “маркери” національного життя, літератури, світогляду української нації;


безвідносно до тематики твору, до наявності чи відсутності “національного забарвлення” характеризуються провокативною тональністю, інтригуючою структурою або навмисною “опозиційністю” до змісту, жанру чи характеру названих ними праць.


Наголошується, що тематика творів, відбита у заголовках наукових творів ХІХ – початку ХХ ст., демонструє нову поетику, яка витворилася завдяки розширенню тематичних меж наукових досліджень та насиченню їх неможливим раніше українознавчим змістом.


У підрозділі 4.2 “Поетика літературної форми” на підставі аналізу розглянутих публікацій було також виділено та систематизовано ті структурно-семантичні рівні поетики, на яких відбувалося літературне оформлення наукового дискурсу. Цими рівнями виступають:


полемічність – обмін думками і враженнями, захист власної позиції і спростування тієї, що є чи видається хибною, аргументованість у поєднанні з експресивним вираженням міркувань – у вигляді реального або уявного (сконструйованого) діалогу. Загальний характер діалогічності, яким позначена наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст., виявився реалізованим, по-перше, в екстралінгвальному ракурсі (тісна взаємодія і спадкоємність наукових розробок; оперативність “наскрізного” реагування на публікації у вигляді рецензій, відгуків або окремих реплік), по-друге, у власне лінгвістичному сенсі (цитування, посилання на джерела, перефразування тощо). З використанням усіх цих засобів у текстах відтворювалася невимушеність розмовної інтонації, утворювався стійкий логічний і водночас емоційно забарвлений зв’язок між окремими фрагментами наукового викладу, нарешті, завдяки моделюванню зворотних читацьких реакцій, спрощувався перебіг пізнавального процесу;


риторичність – імітація форми усного повідомлення, що передбачає наявність уявної аудиторії та використання засобів впливу на цю аудиторію. У проаналізованому масиві текстів не просто використовуються окремі риторічні прийоми, а втілюються цілісні риторичні сценарії (проблемна тема, увиразнена відповідним заголовком та композиційно сегментована на осяжні для сприймання блоки, семантичні повтори, акумуляція деталей, акцентування суттєвих моментів, риторичні фігури тощо), – в результаті чого деякі написані та опубліковані твори  сприймаються як виголошені;


образність – як здатність “бачити очима душі” (В. Домбровський) і відтворювати побачене у словесних образах – у проаналізованих текстах не лише сприяла розв’язанню основних комунікативних завдань (візуалізація явищ мікро- і макросвіту, конкретизація абстрактних ідей, пояснення незрозумілого тощо), а й демонструвала результативність інтелектуальних зусиль, словесної вправності автора при відтворенні основних комунікативних рис наукового викладу – точності, логічності, однозначності та ін.


У підрозділі 4.3 “Поетика засобів увиразнення викладу” на чисельних прикладах з наукових текстів показується, що засоби увиразнення є надзвичайно популярними в усій широті їхнього спектру – від найпростіших  (епітет, порівняння) до особливих, складних (метафора, іронія, гра слів, літературні ремінісценції та ін.). Саме завдяки цим засобам науковий виклад  розглядуваного періоду набув неповторного звучання і мав величезну силу впливу на тогочасних читачів. Особлива виразність мови українських науковців – це і реалізація власного, найчастіше письменницького, досвіду, і результат впливу художньої літератури, і свідома “наступальна” позиція щодо завойовування симпатій читацької аудиторії, а водночас інтуїтивний пошук оптимальної форми самовираження – на тлі фактично відсутньої (і на той час вже доведеної передовими західними культурами) різкої межі між різними за функціями та призначенням типами текстів.


З’ясовано, що “простіші” засоби  увиразнення (епітет, порівняння) найчастіше не виконують спеціально-когнітивних функцій, “працюючи” на іншому свідомісному рівні: їх завдання – збудження творчої активності, естетичного чуття читачів, завдяки чому стимулюється підсвідоме ввімкнення їх генетичної пам’яті, активізація підтексту, референція до літературних джерел тощо. Причому найчастіше відбувається це не педалюванням “фольку” (як не спокусливо міг би виглядати такий сценарій), а поступовим втягненням читача в інтелектуальну гру, яка передбачає високий рівень базової інформаційної готовності учасників. Що ж до складніших засобів, то, наприклад, метафора, з огляду на цільове та читацьке призначення наукових публікацій (нести нове, здобуте автором наукове знання колегам-науковцям) – це, здебільшого, результативний пошук виразної і лаконічної форми вираження цього знання з цілком обґрунтованим розрахунком на порозуміння без додаткових роз’яснень, це реалізація авторської і активізація читацької кмітливості, інтуїції. По суті, використовуючи метафори, автор провокує читача, залучає його до своєрідної гри,  “призом” у якій стає розуміння його, авторського, задуму, насолода від інтелектуальної співтворчості.


Показано, що, таким чином, нова хвиля “другого відродження” української наукової літератури дає яскраві приклади реалізації поетики у наукових текстах. Згідно з цією “новою” поетикою визначальною в оцінюванні наукового твору стає вже не тільки власне тема, скільки майстерність її  втілення. Відтак визначальними стають загальна гуманістична спрямованість, піднесений дух, публіцистична тональність, а в цілому – естетична (як з боку автора, так і з боку читача) зорієнтованість наукової прози – як результат особливої ментальності усіх учасників наукової комунікації. І не дивно: адже це  був час щирої відкритості українців зовнішньому світові, час їхніх наполегливих спроб – можливо, й дещо наївних з позицій уже цілком сформованого та інтелектуально пересиченого європеїзму – “вписатися” у світовий культурний та науковий простір, адаптуватися до нього через віднайдені або новостворювані ознаки спільності матеріального та духовного буття, через посередництво загальнолюдських цінностей. І вже тому досвід їх   такий цікавий і цінний, у сенсі запозичення, саме сьогодні – в добу “неконтрольованого” авторства і  невиразної наукової текстотворчості. Тим актуальнішим є завдання повернути виявлені у проаналізованих текстах та описані у дисертації засоби до активного вжитку. Адже, відгукуючись на новітні тенденції розвитку наукового стилю в інформаціонно розвинених країнах світу, українські автори-науковці, нарешті, після довгих десятиліть невиразного наукового текстотворення, починають поступово відмовлятися від “шабльоновости думання, привички до утертих формул” (І. Франко) і усвідомлювати, що не лише зміст, а й форма його втілення здатна вплинути на долю наукової книги.


Розділ 5 – “Поетика жанрів наукової публіцистики” – відповідно, присвячений найбільш продуктивним і “креативноздатним” жанрам, що формувалися або розвивалися упродовж ХІХ – на початку ХХ ст.


Показано, що система науково-публицистичних жанрів, що склалася у розглянутий період, позначена кількома особливостями:


по-перше, сама поява науково-публіцистичних жанрів була прямою реакцією на потреби доби, схильної до схвильованого обговорення наукових проблем, а надто якщо вони торкалися українства, особливою естетичною відповіддю на запити суспільності;


по-друге, розгалуженість цієї жанрової системи надавала авторам широкий вибір і дозволяла якнайкраще втілити здобутий науковий матеріал (характерно при цьому, що вибір певного жанру залежав і від висвітлюваної теми, і від авторських уподобань, але, водночас, і сам жанр перебував під впливом особистості автора);


по-третє, якісний “склад” і якісний рівень даної системи демонструють достатню обізнаність українських авторів-науковців з науково-публіцистичною практикою розвинених літератур.


У підрозділі 5.1 “Науковий огляд” підкреслено, що жанри української наукової публіцистики часто виникали внаслідок свідомої орієнтації українських науковців на досвід зарубіжних творців наукової літератури, запозичення у більш розвинених західних літератур жанрових систем, а також прийомів і методів наукового викладу. Так, зокрема, виник жанр наукового огляду, поява якого чітко корелює з відкриттям місячника “Літературно-Науковий Вістник” та постаттю визначного письменника та вченого Осипа Маковея. У підрозділі розглядаються роль, функції та жанрово-стилістичні особливості наукового огляду, називаються найяскравіші українські “оглядовці” (О. Маковей, С. Петлюра, В. Доманицький, В. Дорошенко).


У підрозділі 5.2 “Наукова рецензія” зазначається, що поява цього жанру спонукалася загальним духом полемічності, яким була пронизана вся українська література, ширше – вся українська дійсність ХІХ – початку ХХ ст. Рецензія забезпечувала оперативне “наскрізне реагування” на всі більш-менш помітні наукові досягнення. Наголошується, що стилістичні засоби, активно використовувані рецензентами, органічно склалися у цілісне утворення – “критико-полемічний спосіб викладу” – уперше виділене та відповідно назване  українським ученим В. Навроцьким. Виділено та схарактеризовано основні тематичні блоки рецензії – автор, уявний адресат, зміст, призначення, показано основні прийоми, до яких вдаються рецензенти, аби пом’якшити чи, навпаки, загострити оцінку рецензованої праці. Підкреслюється, що цілеспрямований вибір об’єкта рецензування, продумана структура рецензії, яка забезпечувала акцентування її смислових центрів, своєрідність критичної позиції, втілюваної як у площині “артикуляції” змісту, так і у доборі засобів його увиразнення і т. д., – усе це не було випадковими знахідками окремих авторів, а відповідало поширеним у середовищі науковців уявленням про естетику наукового викладу, про необхідність естетично впливати на читачів.


У підрозділі 5.3 “Науковий портрет” показано диференційованість, неоднорідність цього популярного жанру (про що свідчить і аналіз численних біографічних текстів у новоствореній українській науковій публіцистиці, позначених авторами як життєписи, біографічні замітки, посмертні згадки і т. п.). Підкреслено, однак, що як би не називалися ці жанрові модифікації, спільний кінцевий результат – створення у читачів професійного образу героя – дозволяє об’єднати їх під єдиним жанровим “дахом” наукового портрета. А суттєвою підставою для внутрішнього поділу цього єдиного жанру з точки зору поетики є наявність чи відсутність у тексті “позабіографічних” (“поетичних”, або творчих) відомостей. Відтак, у дисертації запропоновано виділити – за наростанням “вмісту” творчих елементів –


фактографічний науковий портрет – повідомлення, максимально наближене до реалій і сперте на факти біографії героя – вченого;


“поетизований” – науковий портрет, в якому факти біографії героя перемежовуються або супроводжуються принагідними роздумами і загальними міркуваннями автора;


“поетичний” – науковий портрет, в якому біографічна інформація стає поштовхом або сюжетною канвою для викладу авторських ідей і концепцій.


Усі ці типи представлені у проаналізованому масиві наукової публіцистики численними текстами, що свідчить про їхню популярність; а те, що написані вони авторитетними вченими, серйозними публіцистами, робить їх цінними не лише у плані одержання біографічних відомостей, а й у плані розуміння наукових позицій і естетичних смаків самих авторів, специфіки тогочасного наукового і загальнокультурного контексту, особливостей наукового викладу.


 Підрозділ 5.4 “Епістолярій” присвячений листуванню осіб, що творили “живу історію” наукового поступу в Україні. Зазначено, що вивчення особистої кореспонденції учених, науковців як у безпосередній її формі, так і у стилізаціях (коли творові, призначеному для опублікування, навмисне надається форма листа), відкриває надзвичайно цікаві дослідницькі перспективи: це і одержання невідомої раніше інформації, і виявлення специфічних, індивідуальних рис викладу, характерних для даного адресанта (як і його спроб індивідуально вплинути на конкретного адресата); це також і одержання чіткого уявлення про культурні традиції листування, сформовані у певну добу; особливо ж зростає значення епістолярної спадщини при дослідженні періодів переломних, суперечних або ж недостатньо інформаційно забезпечених.


У підрозділі аналізуються основні тематичні блоки листів та підкреслюється, що їхня приватність найчастіше є досить умовною: важко уявити – з огляду на особи згаданих у дослідженнні кореспондентів, на їх роль в українській науці, на місце у громадському житті, – що вони не уявляли собі значущості власних листів, їх резонансної сили для суспільства. Відповідно, ці листи опрацьовані не лише фактографічно та структурно, а й стилістично. Винесення ж епістолярію на шпальти періодичних видань перетворювало його з непублікованої форми комунікації в публікацію. А це потребувало особливих форм їх репрезентації – уведення в інший часовий, політичний, культурно-естетичний контекст. Ось чому надзвичайно популярні для української наукової періодики добірки листів практично завжди супроводжуються вступними заувагами та серйозними коментарями науковців, що готували їх до публікації. Особливо підкреслюється, що відкрита публікація епістолярної спадщини мала для новоствореної української наукової публіцистики ще один важливий вислід – на листах визначних діячів, – взірцевих з точки зору комунікативної етики, мовленнєвого стилю, культури викладу, – виховувалися практичні навички та естетичні смаки новочасної україномовної спільноти, позбавленої, внаслідок відомих політичних і соціальних обставин, як давніх традицій творення епістолярію, так і належного “епістолярного вишколу”. І ще один суттєвий момент: на ґрунті опублікованих “справжніх” листів “проростали” досі не відомі українській науковій публіцистиці жанри: “відкритий лист”, “лист до редакції”, “відповідь редакції” та ін., які використовували особливості епістолярної форми для розв’язання інших – публічних – науково-комунікативних завдань.


 


У результаті робиться висновок про розширення жанрової палітри наукової публіцистики. Підкреслено, що різка критика, потужна аргументація та ефектність висловлювань стали “обов’язковою програмою” для авторів найяскравіших наукових творів. Втілюючи “поетичні сценарії” у практику новоствореної наукової публіцистики, інтелектуальні сили українства показали себе прибічниками яскравої “іронічної” лінії у розвитку наукового викладу.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Атюнина Ирина Валентиновна. Реактивность и ауторегуляция церебрального кровообращения при разных вариантах ортостатических гипотензивных реакций у больных артериальной гипертензией старших возрастных групп с цереброваскулярной патологией
Аксенов Игорь Игоревич. Совершенствование решетного стана зерноочистительной машины
Авдеева Елена Юрьевна. Фармакогностическое исследование растений рода Saussurea Dc. флоры Сибири и разработка на их основе новых остеогенных средств комплексной терапии остеомиелита
Абасс Ахмед Зкеар Абасс. Исследование режимов гибридных систем электроснабжения с использованием возобновляемых источников энергии (на примере Республики Ирак)
Юрлов Иван Александрович. Спектроскопия и особенности широкополосного «белого» излучения наноразмерных диэлектрических оксидных и фторидных частиц, легированных редкоземельными ионами Pr3+, Dy3+, Er3+, Yb3+