| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, сформульовано її мету і завдання, описано методи дослідження, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, указано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, представлено форми апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають загальну концепцію, теоретичні і практичні результати дослідження.
У першому розділі – “Теоретичні засади дослідження” – розглянуто проблему структурної схеми речення, з’ясовано чинники, які зумовлюють обов’язкову/факультативну валентність обставинних поширювачів Adv [prep+Nx] loс, Adv [Nx] loс, Adv [Ad] loс, схарактеризовано локативність як лінгвістичну категорію у співвідношенні з її філософським аспектом.
Кожне речення як складний мовний знак називає ситуацію, подію (взаємопов’язані ситуації, події), повідомляє про неї (про них). Водночас воно входить у систему структурних схем речення, відповідно як слова об’єднуються в тематичні класи, лексико-семантичні групи, лексико-граматичні розряди й т. ін. При виділенні типів структурної схеми речення необхідно зважати на формальні зовнішні ознаки речення і на його змістове наповнення – інформативну достатність або недостатність, оскільки в реченні, як одиниці когнітивній і комунікативній, тісно переплітаються різні плани: формально-граматичний, денотативний, сигніфікативний, семантико-синтаксичний, комунікативний. Кожен із них є по-своєму важливим, а в сукупності вони репрезентують складний взаємозв’язок “об’єктивна дійсність – мислення – мова (мовлення)”. Синтаксичні конструкції, в основі яких лежать мінімальні або поширені структурні схеми (S+P або S+P+Compl), набувають статусу речення тоді, коли відповідають чинним у мові законам синтаксичної й семантичної валентності. Будь-яка структурна схема перетворюється в конкретне речення за умови, якщо одержує необхідне лексичне наповнення. Щоб стати одиницею спілкування, речення зазнає складної еволюції. Воно “народжується” тоді, коли виникає потреба висловити думку, передати якесь конкретне повідомлення. Заповнення будь-якої можливої в мові структурної схеми речення лексичним матеріалом здійснюється за селекційним принципом.
Виділення структурної схеми речення, зокрема поширеної, є явищем украй необхідним і водночас складним, до певної міри суперечливим і не завжди послідовним. У поширеній структурній схемі речення обов’язковим компонентом виступає правобічний поширювач. Поширена структурна схема речення має такі конкретні реалізації: S+P+Obj і S+P+Adv. При цьому береться за основу той факт, що атрибутивний поширювач перебуває на правах необов’язкового члена. Це твердження, однак, потребує уточнення, тому що воно суперечить фактам мови. Якщо за атрибутивним модифікатором закріпити статус облігаторного компонента, то список структурних схем речення розшириться й матиме чотирикомпонентну будову. Пор.: S+P+Adv і S+P+Atr+Adv à У селі є хати і У селі є нові [цегляні, глиняні, дерев’яні, сучасні, старомодні] хати. Обставинним відношенням властива семантична поліфункціональність. Залежно від точного, предметно визначеного плану змісту адвербіального поширювача структурну схему речення можна представити в конкретизованішому вигляді, наприклад, такому, як S+P+Adv loc [“носій процесуальної ознаки+процесуальна ознака+просторові межі реалізації процесуальної ознаки”], S+P+Adv temp [“носій процесуальної ознаки+процесуальна ознака+часові межі реалізації процесуальної ознаки”], S+P+Adv mod [“носій процесуальної ознаки+процесуальна ознака+спосіб реалізації процесуальної ознаки”]. В основі поділу виокремлених реальних і потенційно можливих конкретизованих структурних схем речення на структурні моделі, що, у свою чергу, зазнають внутрішнього членування на структурні субмоделі, за котрими закріплюється диференційоване локативне, темпоральне, каузальне чи будь-яке інше адвербіальне значення, лежить 1) семантика або 2) тип відмінкової чи прийменниково-відмінкової форми правобічного поширювача. Так, конкретними репрезентантами аналізованої в пропонованому дослідженні структурної схеми речення S+P+Adv loc виступають структурні моделі 1) S+P+Adv[Ad] loc [stat, dir: start або fin, trans], 2) S+P+Adv[Nx] loc [trans, stat], 3) S+P+Adv[prep+Nx] loc [stat, dir: start або fin, trans]. Можливими структурними субмоделями першої структурної моделі є такі: S+P+Adv[Ad] loc [stat, dir: start або fin, trans] (expl), S+P+Adv[Ad] loc [stat, dir: start або fin, trans] (impl). Другу структурну модель представляє одна структурна субмодель – S+P+Adv[Ninst] loc [trans, stat]. Спектр структурних субмоделей третьої структурної моделі широкий, оскільки група просторових прийменників у сучасній українській мові досить численна: у ній нараховується понад 130 одиниць, причому деякі з них беруть участь у формуванні локативно-статичних і локативно-напрямкових, локативно-статичних і локативно-транзитивних відношень.
Поява у складі речень, утворених за зразком структурних моделей 1) S+P+Adv[Ad] loc [stat, dir: start або fin, trans], 2) S+P+Adv[Nx] loc [trans, stat], 3) S+P+Adv[prep+Nx] loc [stat, dir: start або fin, trans], обов’язкових правобічних поширювачів залежить передусім від плану змісту предиката – центрального компонента речення, який своїм значеннєвим планом “задає” реченню достатню або недостатню інформативність. У лінгвістиці усталився погляд, згідно з яким за ступенем інформативності дієслова, як і інші повнозначні слова, диференціюються на окремі групи. Першу групу становлять автосемантичні дієслова, тобто такі, які мають абсолютивне значення, отже, вони можуть поширюватися, а можуть і не поширюватися залежними компонентами, точніше, відсутність останніх не призведе до неповноти речення, до істотних змін у його змісті. До другої групи входять синсемантичні дієслова, або ті, які реалізують свою семантику за умови поширення іншими залежними компонентами як реалізаторами їхньої валентності. Поділ лексем на інформативно достатні й інформативно недостатні є до певної міри умовним, оскільки одне й те слово (і дієслово-предикат зокрема) може характеризуватися синсемантичністю й автосемантичністю. Такі дієслова доречно об’єднати в окрему, третю, групу і кваліфікувати їх як лексичні одиниці абсолютивно-релятивної семантики.
Уживання обов’язкового адвербіального члена досить часто зумовлюється наявністю у складі дієслова-предиката префікса. Поле локативної орієнтації в українській мові формують префікси В-/У-/ ВВІ-/УВІ-, ВИ-, ВІД-/ВІДІ-/ВІДО-/ОД-/ОДІ-, З-/ЗІ-/ІЗ-/ІЗІ-/ЗО-/С-/ІС-, ЗА-, НАД-/НАДІ-/НАДО-, ПІД-/ ПІДІ-/підо-, О-/ОБ-/ОБІ-, РОЗ-/РОЗІ-, ПРИ-, ПРО-, пере-, НА- та ін. Вони об’єднуються в три основні групи: 1) за вказівкою на напрям руху [в-/у-/ВВІ-/УВІ-, від-/ОД-/ВІДІ-/ОДІ-, до-/ді-, над-/наді-/ НАДО, під-/піді-/ПІДО-, при- та ін.]; 2) за вказівкою на шлях руху [про-, пере-]; 3) за вказівкою на місце дії [РОЗ-/РОЗІ-, О-/ОБ-/ОБІ-, на- та ін.]. Між цими префіксами й прийменниками, що разом з іменниками у формі непрямих відмінків формують правобічну позицію речень структурної схеми S+P+Adv loc, існує безпосередня й опосередкована префіксально-прийменникова кореляція. Якщо префікс і прийменник виражають однопланові локативні відношення, вони реалізують безпосередню кореляцію. Одноплановість пов’язується із загальним значенням локативності (“напрям руху”, “шлях руху”, “місце дії”) і з його частковою реалізацією у вигляді диференційованих значень. Якщо префікс і прийменник репрезентують різнопланові локативні відношення, вони реалізують опосередковану кореляцію. Різноплановість і одноплановість стосуються інваріантної семантики та можливих її диференційованих виявів.
Аналізуючи явище префіксально-прийменникової кореляції, важливо звернути увагу на такі моменти: 1) кореляція, у якій прийменник дублює префікс, є завжди безпосередньою, а кореляція, у якій прийменник і префікс характеризуються різнофонемною організацією, може бути безпосередньою й опосередкованою; 2) префікс наділений здатністю визначати різні семантичні параметри якогось плану змісту. Отже, префікси, які, повторюючись або не повторюючись у прийменникові, вступають з останнім у відношення префіксально-прийменникової кореляції і зумовлюють появу в позиції справа від предиката локативно-напрямкового, локативно-транзитивного або, зрідка, локативно-статичного поширювача.
Простір і час, як відомо, вважаються загальними формами буття матерії. Матерія не може існувати поза цими формами. Простір і час самі по собі, незалежно від матерії також не існують. Такі ознаки, як здатність об’єктів бути протяжними, займати місце серед інших об’єктів, розташовуватися один щодо іншого, межувати з іншими об’єктами, є найзагальнішими ознаками простору. Простір органічно пов’язується з часом, і ця єдність виявляється в русі – способі існування матерії, який полягає в безперервній зміні всього, що є в об’єктивній дійсності. Позамовна категорія локативності знаходить відображення в мові. З лінгвістичного погляду вона кваліфікується як семантико-синтаксична категорія, що об’єднує всі різновиди просторового значення.
Лінгвістичну сутність локативності можна з’ясувати на основі теорії семантичних множників (диференційних сем), обґрунтованої В.М. Мігіріним. Згідно з цією теорією, визначення природи будь-якого об’єкта (і поширювача речення також) через окреслення комплексу його диференційних ознак дає підстави порівняти цей об’єкт з іншими, ідентифікувати його в межах сукупності об’єктів. Найсуттєвішими диференційними семантичними ознаками опозиції “місце реалізації процесуальної ознаки/напрям реалізації процесуальної ознаки: вихідний пункт руху або кінцевий пункт руху/шлях реалізації процесуальної ознаки”, яка з синтаксичного погляду знаходить відображення у структурно-функціональних компонентах Р+Adv [prep+Nx] loc, Р+Adv [Nx] loc, Р+Adv [Ad] loc речень, побудованих за структурними субмоделями, що виступають конкретними реалізаціями структурних моделей S+P+ Adv [prep+Nx] loc, S+P+Adv [Nx] loc, S+P+Adv [Ad] loc, об’єднаних структурною схемою S+P+Adv loc, є “подія [А]/подія [Б]” = “[А] реальна подія à просторова подія/[Б] реальна подія à місце дії; напрям руху; шлях руху”. Темпоральному та генетичному зв’язкам, які пов’язують події, властива взаємозалежність, синхронність. Категорія локативності на семантико-синтаксичному рівні (на рівні речень структурної схеми S+P+Adv loc) являє собою складне явище, якому властива, з одного боку, значеннєва поліфункціональність (широта виявів диференційованих значень), а з другого – формально-граматична різноманітність (широта діапазону конкретних репрезентантів трьох основних планів змісту – “місце реалізації процесуальної ознаки”, “напрям реалізації процесуальної ознаки: вихідний пункт руху або кінцевий пункт руху”, “шлях реалізації процесуальної ознаки” – і виділюваних у їхньому складі різноманітних конкретних значень.
Систему спеціальних засобів вираження просторових відношень утворюють: 1) обставинні прислівники місця: Оченята доброзичливо позирали навсібіч (Ю. Смолич), Дівчина зажуреними очима дивилася кудись (А. Головко), Машини шастають навкруг (В. Стус); 2) іменникові словоформи (в орудному відмінку): Поїзд іде Забайкаллям (І. Багряний); 3) прийменниково-іменникові форми (в родовому, давальному, знахідному, орудному та місцевому відмінках): Дорош витягує з-під лави чемодан (Григорій Тютюнник), Погиба входить до майстерні (М. Стельмах), Яцько кинувся навперейми Османові (В. Малик), Табунці пташок шугали над полем (О. Десняк), Вже бігли крізь зарості цілі підрозділи (О. Довженко), На траві блищали смагляві краплі води (П. Гуріненко); 4) складнопідрядні речення з підрядними місця: А там, де мене чекають, рипає хвіртка тоскно (І. Драч), Ми підем, де трави похилі (А. Малишко), Кудою йшла вона, тудою йшов і він (І. Нечуй-Левицький).
У другому розділі – “Взаємодія формально-граматичної і семантичної валентності у структурі речень з локативно-директивним поширювачем” – розглянуто підсистему речень, утворених за структурними моделями S+P+Adv[prep+Nx] loc [dir: start], S+P+Adv[prep+ Nx] loc [dir: fin], які передають родові плани змісту “носій процесуальної ознаки+процесуальна ознака+напрям реалізації процесуальної ознаки: вихідний пункт руху”, “носій процесуальної ознаки+процесуальна ознака+напрям реалізації процесуальної ознаки: кінцевий пункт руху”. Речення названих структурних субмоделей здатні виражати як одне, так і кілька диференційованих значень, що дає підстави поділяти їх на два типи: 1) моносемантичні та 2) полісемантичні. Кількісно переважають речення першого типу (співвідношення 1:3 [“напрям руху: вихідний пункт руху” – 1:1,5; “напрям руху: кінцевий пункт руху” – 1:5]). Однозначність закріплена насамперед за реченнями тих структурних субмоделей, у яких компонентомприйменниково-відмінкової форми, що заповнює правобічну позицію, виступають похідні прийменники. Через свою семантичну прозорість вони не можуть репрезентувати багатьох значень, тоді як первинні прийменники протиставляються їм, оскільки виражають численні й багатопланові значення.
|
