ІМЕННИЙ СЛОВОТВІР ЗАХІДНОПОЛІСЬКОГО ГОВОРУ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, мету й завдання роботи, наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність результатів та форми їх апробації. 

Перший розділ “Словотвір української діалектної мови як предмет опису” складається з двох підрозділів. У підрозділі “Стан дослідження словотвору українських діалектів” зазначено, що українські говірки на рівні словотвору вивчено значно менше, ніж на фонетичному, морфологічному чи лексичному рівнях; тому навіть у докладних описах особливостей говірок словотвору відведено порівняно небагато місця. Ілюстрацією цього твердження є характеристика говірок І. Верхратського, С. Гаєвського, О. Горбача та ін. 

Серед українських наріч порівняно краще вивчене словотворення окремих говірок, говіркових груп чи діалектів південно-західного наріччя (дослідження І.І. Ковалика, Н.В. Гуйванюк, Г.Ф. Шила, Н.Д. Черкес, Й.О. Дзендзелівського, Л.Г. Яропуд, М.І. Сюська, Г.В. Шумицької, Я. Ріґера та ін.); словотвір південно-східного наріччя описано значно менше (праці П.С. Лисенка, З.С. Сікорської, Л.П. Денисенко, В.В. Лєснової, Й.О. Дзендзелівського та ін.), ще менше описів присвячено словотвору говірок північного наріччя (праці М.В. Поістогової, М.В. Никончука, Л.В. Дикої та ін.). З’ясовано відмінні підходи дослідників до добору й аналізу матеріалу, пошуки авторами засад і прийомів дослідження.

Відзначено, що теоретичні засади аналізу діалектного словотвору, його лінгвогеографічне представлення подала Я.В. Закревська у монографії “Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті” (К., 1976), окресливши завдання  дальшого вивчення  діалектного словотворення.

У другому підрозділі “Основні дослідження словотвору західнополіських говірок” зазначено, що словотвір західнополіського діалекту досі був вивчений фрагментарно. Однією з найбільших є праця В.Ф. Покальчука “Спостереження над суфіксальним творенням іменників у надсарнських говірках на Волині”, у якій проаналізовані деривати із 76 суфіксами. Невеликий штрих до особливостей словотвору подає Г.Ф. Шило у дослідженні “Словотвір іменників у говорах басейну верхнього Дністра і верхньої Прип’яті”. О. Горбач, характеризуючи говірку села Остромичі коло Кобрина на Берестейщині, відзначив також деякі найхарактерніші особливості суфіксального словотворення. А матеріал з перехідної зони між західнополіськими та волинськими говірками став основою невеликого дослідження М.М. Корзонюка “Словотвір говірок Волинського Надбужжя”. На окремі характерні особливості західнополіських говірок указували в своїх узагальнювальних працях з діалектології Ф.Т. Жилко та С.П. Бевзенко. Значний за обсягом матеріал зі словотвору вміщено в Атласі української мови (т. 2, 3). 

7

У другому розділі “Словотворення іменника” докладно проаналізовані морфологічні способи, за допомогою яких утворені західнополіські іменники.

На початку подано принципи аналізу суфіксального словотворення в діалектологічних дослідженнях. У таких працях здебільшого представлена не система словотвору, а диференційні риси говірок порівняно з літературною мовою. 

Системний опис говіркового словотвору передбачає: 1) аналіз усіх способів словотвору (а не тільки суфіксального як найпродуктивнішого), усіх словотворчих засобів, незалежно від наявності їх у літературній мові; 2) виділення словотвірних типів, що передбачає в аналізованих утвореннях наявність трьох складників: спільної афіксальної частини, спільного лексичного значення і однакової частиномовної бази; при цьому враховано і наголошування. Матеріал згруповано за суфіксами, які для зручності розташовано в алфавітному порядку із вказівкою продуктивності словотвірних типів та суфіксів-омонімів.

Аналіз діалектного словотвору передбачає розв’язання таких завдань, які не стоять перед дослідниками літературного словотвору, – це, насамперед, виявлення фонетичних варіантів словотворчих афіксів. Врахувавши вплив фонетики говірок на характер звукового оформлення словотворчих одиниць, у роботі розмежовано звуковий і власне морфемний рівні аналізу. Так, у межах західнополіського говору за фонетичними особливостями окреслюється кілька говіркових груп: ковельсько-маневицька, ратнівсько-камінь-каширська, любешівсько-зарічненська, любомль-сько-шацька, кобринська, іванівсько-пінська та ряд дрібніших діалектних утворень; відмінності говірок на фонетичному рівні і зумовлюють побутування фонетичних варіантів багатьох лексем і морфем.

8

Афіксальні варіанти виділено на підставі сукупності похідних, зафіксованих у західнополіських говірках. Оскільки ці варіанти виникли внаслідок особливостей вокалізму чи консонантизму говірок, то спершу стисло схарактеризовано ті риси, що вплинули на структуру морфем, бо, не знаючи локальної фонетики, можна роз’єднати те, що в дійсності є спільним, пор. варіанти суфіксів -’ак і -’ек, -еч-(а) і -ач-(а), -ак-(и) і -ок-(и).

Наголосимо, що фонетичні зміни охоплюють різні позиції в слові, різні морфеми, тобто є систематичними. Отже, більшість варіантів афіксів відбиває типове варіювання фонетичної системи у вокалізмі та консонантизмі. Так, [а] переходить в [е] у західних та північних говірках досліджуваного діалекту в позиції після м’яких та шиплячих приголосних (переважно під наголосом): т′éжко, ш’éпка, йéма, тел′é та ін. Ця особливість спричинила появу варіантів таких суфіксів:

-ай → -’ей : молочáй – молоч’éй;

-айк-(а) → -ейк-(а): обичáйка – обичéйка ‘дерев’яний обід сита’;

-ак → -’ек : волин′áк – волин′éк ‘житель Волині’, шул′áк – шул′éк ‘шуліка’;

-’ак-(а) → -’ек-(а): ворон′áка – ворон′éка, стигн′áка – стигн′éка;

-’анк-(а) → -’енк-(а): прос′áнка – прос′éнка ‘солома проса’;

-ар → -’ер : горшчáр – горшч’éр ‘гончар’;

-’атин-(а) → -’етин-(а): тил′áтина – тил′éтина, гус′áтина – гус′éт′іна;

-’атк-(о) → - ’етк-(о): порос’áтко – порос’éтко, йагн’áтко – йегн’éтко;

 -’ат-(о) → -’ет-(о):  порус′áто – пурус′éто;

-’ачк-(а) → -’ечк-(а): свин′áчка ‘лобода’ – пс′éчка ‘неїстівний гриб’;

-ин′:-(а) → -ин′:-(е): картоплúн′:а – картоплúн′:е, бурачúн′:а – бурачúн′:е;

-н′-(а) → -н′-(е): тичн′á – тичн′é ‘група собак під час парування’;

-н′ак → -н′ек : порохн′áк – пурухн′éк ‘порохнаве дерево’;

-ч-(а) → -ч’-(е): дитинчá – дитинч’ é;

-чак || -ч’ак → -чек || -ч’ек: парубчáк – парубч’éк, грабч’áк – грабчéк ‘молодий граб’;

-’а → -’е : кот′á – кот′é, собачá – собач’é (формант є суфіксом-закінченням).

У деяких говірках відбуваються наступні зміни [е], що постав на місці [а], зокрема звуження до  [и], [і], що розширює варіативні ряди афіксів:

-ар → -’ер || -’ір || -ир : горшчáр – горшч’éр || горшч’íр || горшúр;

-ат-(а) → -’ет-(а) || -ит-(а): сан′áта – сан′éта, дверчáта – дверчúта;

-атк-(о) → -’етк-(о) || -’ітк-(о): дит′áтко – дит′éтко || д′íт′ітко;

9

-ачк-(о) → -ечк-(о) || -’ечк-(о) || -’ічк-(о): вес′íл′:ачко – веселéчко || вес′íл′ечко || вис′íл′ічко.

Деякі суфікси мають цілі ряди фонетичних варіантів, пор.:

-атк-(о) → -’атк-(о), -’етк-(о), -’ітк-(о): д′івчáтко, д′іт′áтко, собач’éтко, д′íт′ітко;

-ен′-(а) → -ен′-(е), -ин′-(а), -ин′-(е), -ан′-(а): глушен′á ‘маля глухаря’, качен′é, куропатвин′á ‘маля куріпки’; ц′упин′é ‘курченя’, куропан′á;

-ец′ → -ец, -иц′, -’іц′, -’іц, -ац′ : украйíнец′, н′íмец, волéниц′ ‘житель Волині’, китáйіц′, шýл′іц ‘стовп у стіні будівлі’, рувáц′ ‘рівчак’;

-ечк-(а) → -ичк-(а), -’ічк-(а), -очк-(а): дóнечка, кáчичка, дóч’ічка, нúжочка;

-ен′к-(а) → -ин′к-(а), -ейк-(а), -ийк-(а), -ан′к-(а), -айк-(а): мáтен′ка, дóчин′ка, тéшчейка, гунýчийка ‘ганчірка’, козубáн′ка ‘луб’яний кошик’, р′íчайка;

-ен′к-(о) → -ейк-(о), -ин′к-(о), -’ін′к-(о), -ійк-(о), -ийк-(о), -ик-(о):  бáтен′ко, бáтейко, з′ітин′кó, зáйін′ко, з′áт′ійко, сóнийко, сóнико.

На тлі багатьох різноманітних варіантів є чимало афіксів, які не мають варіантів, що зумовлено різними причинами. По-перше, це суфікси з найменшим фонемним складом: -б-(а) (кýл′ба ‘ціпок’), -в-(а) (д′ітвá), -к-(а) (н′íжка), -ук (вепрýк ‘годований кабан’), -ус′ (д′ідýс′), -ш-(а) (кýл′ша знев. ‘нога’) та ін. По-друге, це рідковживані багатофонемні суфікси, які зафіксовано в небагатьох говірках: -айл-(о) (вопýдайло ‘опудало на городі’), -арн′-(а) (шпакáрн′а ‘шпаківня’),     -маґ-(а) (ґул′мáґа ‘велика ґуля’), -опан (горлопáн), -’убин-(а) (шчил′ýбина ‘щілина’), -увай (балахувáй ‘той, що має витрішкуваті очі’), -штол′-(а) (бабштóл′а ірон. ‘стара жінка’) та ін.

Вихідною формою вважаємо суфікс, спільний як для частини західнополіських говірок, так і для інших діалектів та літературної мови, а всі фонетичні варіанти відзначаємо в дужках, пор.:

-ай (-’ай, -ей, -’ей, -’ій);

-’ак-(а) (-ак-(а), -йак-(а), -л’ак-(а), -’ек-(а));

-он’к-(о) (-ойк-(о), -онк-(о));

-чак (-ч’ак, -ч’ек, -чек).

Якщо ж суфікс зафіксовано в одній формі, то її вважаємо вихідною. 

Як бачимо, фонетичні особливості говірки відчутно трансформують словотворчі афікси, що відбивається на формальній структурі похідних лексем.

10

Не менш важливою проблемою є виділення багатозначних і омонімічних суфіксів; основний критерій такого розрізнення – семантика похідних одиниць. Так, західнополіським відсубстантивним утворенням суфікс -ин-(а) надає значення: одиничності (картоплúна, горошúна), збірності (берéзина, грабúна), прихильності і співчуття (сиротúна, сорочúна), нейтральне значення у назвах конкретних предметів (рабрúна, страмúна), його також уживають для творення назв м’яса (свинúна, баранúна) та назв осіб жіночої статі (д’áдина, дружúна). Усе це свідчить, що в одного афікса не могло розвинутися стільки значень, частина з яких прямо протилежні. На думку Ю. Шевельова, в українській мові існує кілька по-різному наголошуваних суфіксів, що мають форму -ин-(а). Тому виділяємо суфікси-омоніми, подаючи їх із цифровою сигнатурою (напр.: -ин-(а)₁, -ин-(а)₂, -ин-(а)₃, -ин-(а)₄ і т.д.).

У цьому підрозділі проаналізовано відсубстантивні, відад’єктивні, віддієслівні, відчислівникові, відзайменникові, відприслівникові та відвигукові іменники. 

Наведемо фрагмент опису відсубстантивних іменників.

На основі докладного аналізу семантики західнополіських дериватів з -ис’к-(о) (-иск-(о),        -еск-(о)) виділили три суфікси-омоніми.

-ис’к-(о)₁ (-иск-(о), -’іск-(о), -еск-(о)) використовують для творення локативних назв, які формують два підтипи:

1. Високопродуктивний підтип назв полів, мотивованих назвою культур, які там росли:

картóплис’ко || po kartof^|ly^esku*, бýл’бис’ко, грáдис’ко; бурачúс’ко; жúтиско, ржúс’ко || рж₤ско; пшинúско, pšeń^|ičisko; вúўсис’ко || в’іўсéско || в’івчúс’ко || в’івсúс’ко || гíвсис’ко; йáчиско, йачм’íн’іс’ко, śćerń^|isko ‘поле з-під ячменю’; гречúско || грњчыско; качанúс’ко ‘поле з-під кукурудзи’, кукурýVис’ко; просúс’ко || прíсис’ко; íл’ниско || л’онúс’ко, придивéско ‘поле з-під льону’; кунóплиско || коноплúско; лубинéско ‘поле з-під люпину’; брýквыско; вéджиско ‘поле, де росла вика’.

За цим зразком утворені найменування і невеликих ділянок, хоч для повідомлення про сівозміну такі деривати зайві, тобто назви *цибулúс’ко, *часничúс’ко, *пасолúс’ко та ін. цілком можливі, але їхнє утворення та  функціонування оказіональне;  однак  їх  наявність свідчить про продуктивність типу. У процесі словотворення чергуються кінцеві приголосні твірної основи:  [к] – [ч] (бурачúс’ко), [ц’ || ц] – [ч] (pšan^|yčysko), [ґ] – [U] (вéджиско). Частина дериватів зберігає наголошення мотиватора, в інших лексемах наголошений суфікс. 

2. Продуктивний підтип інших локативних назв (не полів): пожáриско || пожáрис’ко ‘місце, де була пожежа’, торф’íско, глúнис’ко, клýнис’ко, дворú^еско ‘подвір’я’, двóриско ‘місце, де колись був двір’, пéчис’ко ‘місце, де раніше було житло’, хáтис’ко ‘тс’, дрúниско ‘тс’, кýкрис’ко ‘тс’, двóриско || двурúс’ко ‘тс’, подвóрис’ко ‘тс’, гнойíско, горóдиско, вóгниско, стожарúско ‘острівок на болоті, де можна класти копицю сіна’, багнú^еско, малúнис’ко ‘місце, де росте малина’, берéзис’ко ‘березовий ліс’; пор. назви для місця, де сплять дикі звірі: лúгвис’ко, лóгвис’ко, логовúлис’ко, л’еговúс’ко || л’ігóвис’ко || лóжвис’ко ‘лігво вовка’, котовúлис’ко ‘місце, де качався кінь’ (< котовúло); пор. ще бор₤ско ‘бір’, пор. суфіксально-складне дроворýбиско ‘дровітня’. Наголос різноскладовий, частіше зберігається твірного слова.

Виявлені паралелі зазначеного типу в інших українських діалектах, зокрема у середньополіському, середньонаддніпрянському і в західній частині степового говору, уточнюють твердження І.І Ковалика, що “на східнослов’янській мовній території за допомогою похідного суфікса -ис(ь)к-о (-isk-o) утворюються назви місця тільки в західноукраїнському наріччі, західній частині північноукраїнського наріччя і в західнобілоруських говірках” [Ковалик І.І. Назви місця в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами (Словотвір) // Слов’янське мовознавство: Зб. ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – С. 22].

-ис’к-(о)₂ (-иск-(о), -и^ес’к-(о), -еск-(о), -’іск-(о)) (зі значенням згрубілості і зневаги). При порівнянні утворень із суфіксами -ис’к-о та -ишч-е “в семантиці утворень на -иськ-о виразніший елемент негативної оцінки, фамільярної зневажливості” (Л.О. Родніна).

           --------------

11

* При цитуванні джерел збережено написання та авторське тлумачення лексеми; у випадку цитування збірників текстів дериват подано в зафіксованій, а не у вихідній формі.

Західнополіські деривати формують такі словотвірні типи:

1. Високопродуктивний тип назв осіб із відтінком згрубілості і зневаги, зрідка збільшеності: д’ідúс’ко, бабúс’ко, мáтис’ко, батчúс’ко, синúс’ко, д’íвиско, дівýлисько, братúс’ко, сестрúс’ко, свекрúс’ко, свекрýшис’ко, йатрушúс’ко, шваґрúс’ко, отчúмис’ко, кумúс’ко, сватúс’ко, з’атúс’ко, приймачúс’ко, хлопчú^еско, молодчúс’ко, горлач₤ско ‘людина з сильним голосом’, варґаЊско ‘губань’, вíдьмиско, глухмайíско, злод’ýжиско, мот’унúско ‘брехун’, лигýшиско ‘ледар’, хамýлис’ко, бурудаЊско ‘бородань’, вусаЊско, снувéдиско ‘той, хто сновигає’, чириваЊско та ін.; пор.

12

з ремаркою співчутливе сирутéско ‘сирота’.

2. Високопродуктивний тип назв великих конкретних предметів (із відтінками збільшеності і згрубілості): хатúс’ко, домú^еско, хливúс’ко, столú^еско, бочúс’ко, чоботú^еско, колóдиско, полóтниско, раднú^еско, од’ійáлиско, вурчéсько ‘згруб. до вóрок’, салú^еско, сукманú^ес’ко, цибýлиско, лýписко, гальманéско, бурачéско, вóгніско, смóчис’ко ‘грязь’, прíрвисько, головúс’ко, чубúс’ко, гочúс’ко, носúс’ко, вушú^еско, ротúс’ко, губúс’ко, лапúс’ко, ножú^еско, ручúс’ко, плечúс’ко, стигнú^еско, калдунúс’ко ‘живіт’ та ін.

3. Продуктивний тип назв тварин: собачúс’ко, псúс’ко, сýчиско, воўчúс’ко, бичúс’ко, бугайíс’ко, bara^|nys’ko, корóвис’ко, тилúс’ко, кабанúс’ко, пйіўнúс’ко,  рипýшис’ко ‘ропуха’, жучúс’ко, хрушчúс’ко, черўйачúс’ко та ін.

4. Малопродуктивний тип варіантів чоловічих власних імен із відтінками згрубілості і зневаги: Гадáмис’ко (< Адам), Йванúс’ко, Тарасúс’ко, Петрúс’ко, Миколáйіс’ко; пор. прізвиська родин: Сиридúс’к’і (< прізвище Середа), Сидорúс’к’і (< ім’я діда Сидор), один представник чоловічої статі – Сидорúс’ко.  

5. Малопродуктивний тип абстрактних назв: морóзиско, вíтрыско, прúзвис’ко, нáзвúс’ко, годúнис’ко ‘пора, коли прокльони збуваються’. 

У деяких дериватах наголос виконує смислорозрізнювальну функцію: хáтис’ко ‘місце, де стояла хата’ – хатúс’ко ‘велика хата’, бурáчис’ко ‘поле з-під буряків’ – бурачúс’ко ‘великий буряк’ (таке розрізнення тільки в тій самій говірці).

-ис’к-(о)₃ (-иск-(о), -еск-(о)) (назви знарядь праці, зокрема держаків). На думку Я. Рудницького, “генетично в’яжеться значіння ‘частина знаряду’ зо значінням місця: ‘держак’ це властиво ‘місце, де находиться заліззя’ ” [Рудницький Я. Наростки -ище, -исько, -сько. – Вінніпеґ, 1967. – С. 38]; такої ж думки і В. Дорошевський про польські деривати.

Виділено такі західнополіські словотвірні типи:

13

1. Продуктивний тип назв держаків знарядь, переважно мотивовані назвою відповідного знаряддя: ‘ручка сокири’: топорúс’ко || topor^|ysko; ‘держак граблів’: граблúс’ко || грáблыско || hr^|abl’isko || hrab^|ysko, ‘ручка ціпа’: cep’^|isko i cep^|y^esko; ko^us^|ysko ‘кісся’, коцюб₤ско. Послідовно наголошений суфікс, виняток грáблыско.

2. Непродуктивний тип предметних назв: днéщиско ‘дошка, на яку сідає прядільниця’, днéско ‘тс’, динчúс’ко ‘тс’, stužar^|ysko || stu^ož^|ysko ‘жердина в середині стіжка’, бічúско ‘пучок різок’.

Поодинокі деривати, які не формують словотвірного типу: чив’Ўдиско ‘тривала недуга’, сóвіско ‘мастит’. 

Цікава своїм походженням назва топорúс’ко у значенні ‘ручка сокири’, оскільки це дериват від топóр. Це випадок, коли зруйновані мотиваційно-дериваційні відношення: спершу топорúс’ко означало тільки ручку топора, але оскільки відбулося змішування понять топор і сокира, причому друга назва витіснила першу, то й топорúс’ко почало означати ручку сокири; дальше руйнування мотиваційно-дериваційних відношень зумовило розширення семантики, і тоді  топорúс’ко || топорúшче означає держака будь-якого знаряддя праці, пор.: с-пол. топорúшче ‘держак сапи’; бук. топорúш’ч’е ‘держак (ножа)’; зак. топóриско і топорúшч^(’)е ‘держак сапи’; пор. блг. топорúшка ‘держак мотики’.

Це явище, відзначене і в польських говірках, В. Дорошевський пояснює трохи інакше: “Toporzysko, народна назва держака сокири, є назвою, яка своїм значенням не відповідає реальному: перенесення назви держака топора на держак сокири вплинула матеріальна подібність десигнатів: ручки обох знарядь подібні між собою, і елемент цієї подібності виявився сильніший від усвідомлення того, що топорисько є частиною топора” [Doroszewski W. Studia i szkice językoznawcze. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1962. – S. 250]. Про те, що тут первинним було сплутування понять топор і сокира, свідчать дані словенської мови: у частині говірок назва сокира вживається у значенні ‘ручка топора’; пор. також слн. і хрв. sikirište ‘топорище’.

Як бачимо, оригінальність західнополіських словотвірних типів у тому, що вони утворюють деривати з суфіксом -ис’к-(о)₃ не тільки для найменування держаків знарядь, але й назви різних пристосувань (днéщиско,  stu^ož^|ysko).

Так описано майже 14 000 похідних іменників. У кожному випадку відзначено морфонологічні чергування, наголошування дериватів, а також зміни мотиваційно-словотвірних відношень (якщо такі зафіксовано).

14

Інший приклад. У частині західнополіських говірок засвідчено деривати з рідковживаним суфіксом -ухн-(а), твірними основами для яких стали більше десятка іменників.

На думку А.П. Грищенка, цей похідний афікс виник тому, що “іменниково-прикметникові суфікси *-ъхъ-, *-uхъ- зневиразнювалися внаслідок своєї поліфункціональності в системі слов’янського словотвору. Паралельна тенденція до спеціалізації, увиразнення і категоріального закріплення суфіксів за відповідними частинами мови знаходила вияв у поширенні їх іншими суфіксами” [Грищенко А.П. Прикметник в українській мові. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 159]. 

Західнополіські деривати із суфіксом -ухн-(а) (-ухн’-(а)) формують один продуктивний тип назв осіб жіночої і чоловічої статі: а) за кровними зв’язками: мáтýхна, ^|мамухна, братýхна, сестрýхна, dwa diadiuchny, дочýхна; пор. дохнá ‘дочка’; б) за родинними зв’язками: свикрýхна || свикрýхн’а, зовýхна ‘чоловікова сестра’, молодýхна ‘молода на весіллі’, нев’íстухна; пор. з цим значенням: néwichna || не(і)ві(е)хна; в) інші назви осіб: d^|ruxna ‘дружка на весіллі’ (дехто вважає це утворення з суфіксом -н-а, хоч причин для оглушення [г] не було); г) у варіантах жіночих імен: Вол’ýхна, Hannuchna.

Оскільки деривати з -ухн-(а) часто мають один або два “зайві” склади порівняно з мотиваторами (сестрýхна, братýхна), то у похідних відбуваються різні усічення, напр.: зовýхна (< зовúц’а), newichna, можливо, і в дрýхна.  

Не формують окремого словотвірного типу назви oveč^|uxna ‘вівця’ та смéртухна ‘смерть’.

У західнополіському діалекті ці деривати формують два ареали: один у надбузьких говірках (Шацький і Любомльський райони Волинської області), другий – це говірки Ратнівського та Любешівського районів Волинської і Дрогичинського та Іванівського районів Брестської області Республіки Білорусь.

Такі деривати наявні в українських середньо- та західнополіському діалектах, у білоруській та польській мовах, тому й визначаємо їх як спільні українсько-білорусько-польські утворення.

15

Про “затухання” цього словотвірного типу в білоруській мові свідчить хоча б той факт, що з аналізованих П.В. Сцяцком 44 дериватів білоруської мови 36 узято зі словника середини ХІХ ст. І.І. Носовича. У західнополіських говірках теж зменшується продуктивність цього типу, очевидно, під впливом мовленнєвої ощадності, а також тому, що не підтримується літературною мовою.

Крім наведених прикладів, виявлено кілька дериватів, у яких цей суфікс ужито з іншим закінченням: -ухн-(и) – сватýхни ‘сватання’; -ухн-(о) – baciuchno || batiuchno, swatuchno; пор. wójtuchno.

Оскільки іншомовні лексеми не аналізовані з погляду словотворення, то у роботі проведено, де це можливо, розмежування західнополіських дериватів від запозичень. Покажемо це на одному прикладі.

-ов-(а)₁. Цей суфікс прикметникового походження; деривати з ним, як зазначають дослідники, у літературній мові формують непродуктивний словотвірний тип назв жіночого роду. Однак західнополіські утворення становлять один високопродуктивний тип назв дружин, що утворені від прізвиськ чи імен їхніх чоловіків (тільки рідковживані прізвища можуть бути використані у ролі мотиватора). Приклади з говірки с. Сильно Ківерцівського району Волинської області: Бéцкова < Бéцк’і, Бýбникова < Бýбник, Кáмчикова, Нéл’кова (< Ювеналій), Санд’óрова (< Олександр), Полкóвн’ікова, Примачкóва, Рáбчикова, Цýманцова (дружина Цýманца, уродженця с. Цумань) та ін.; за цим же зразком іноді творять назви дочок: С’éйкова (< Олексій), Мéйшикова (< Михайло), Мúкус’ова (< Микола) і т.д.; пор. апелятивну назву за родинними зв’язками: братовá || братовáйа || bratowa ‘дружина брата’. Зберігається наголос мотиватора, крім деривата братовá.

 В.Т. Коломієць стверджує, що такий тип назв осіб жіночої статі за іменами чи прізвищами чоловіків розвинувся у польській, чеській та верхньолужицькій мовах, в українській та білоруській – єдине утворення королева. Цей перелік треба ще доповнити нижньолужицькою мовою. Пор.: блр. bratov^|a%a; п. królowa, bratovo, krafcova, synovo, teśćovo; ч. doktorová; в-л. Krawcowa; н-л. Bartowa, Bronkowa, susedowa; зафіксоване рос. свекрóва – це інший словотвірний тип. Пор. зауваження Ю. Шевельова: “Вживаний [...] серед галицької інтеліґенції наросток -ов(а) з наго-лосом на наростку (докторóва, директорóва) – виразний польонізм” [Шерех Ю. Нарис сучасної української літературної мови. – Мюнхен: Молоде життя, 1951. – С. 208].

16

16

Отже, за матеріалами, що маємо в нашому розпорядженні, можемо стверджувати: 1) дериват братовá – це спільне українсько-білорусько-польське утворення; 2) деривати назв дружин (рідше дочок) від імені, прізвища або прізвиська чоловіка (батька), які зберігають наголос твірного слова типу Нéл’кова – це західнополіські утворення; 3) деривати з наголошеним суфіксом -óв-а (типу майстрóва) – це полонізми. Особливістю західнополіського словотворення є відсутність суфікса    -ев-(а) – послідовно вживаний -ов-(а), навіть у тих випадках, коли твірна основа закінчується м’яким приголосним, пор. Бéн’ова, Мúкус’ова, Мамáйова та ін.

Цей прикметниковий суфікс перейшов у розряд іменникових внаслідок субстантивації присвійних прикметників: давніше, очевидно, вживалися словосполучення Бал’óнова жúнка, Бал’óнова дóчка і т.ін., які в результаті мовленнєвої ощадності спростилися – / до Бал’óновейі ни йди ничóго позичáти / (про дружину Бал’óна) //а Бал’óнова йде зáмуж / йакóгос’ вже привóзила / (про дочку Бал’óна).

Встановлено, що 6 113 західнополіських відсубстантивних іменників утворено за допомогою 557 суфіксів (дослідники літературного словотвору подають різну кількість словотворчих афіксів – від ста до чотирьохсот). Серед відсубстантивних словотвірних типів виявлено 36 високопродуктивних, 91 продуктивний, 109 малопродуктивних, 266 непродуктивних типів; 183 суфікси зафіксовано у структурі лише одного утворення.

Паралелі до західнополіських дериватів з інших діалектів (їх повнота детермінована ступенем фіксації у різних джерелах) засвідчують, що  частина афіксів і словотвірних моделей західнополіських говірок мають широкі міждіалектні і міжмовні зв’язки, інші – вужчі зв’язки або ж належать до ексклюзивних одиниць.

Паралелі до західнополіських дериватів з інших слов’янських мов вибрані з дериватологічних праць, збірників текстів та різних словників і подають широке слов’янське тло проаналізованих говіркових утворень.