СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ПАРАМЕТРИ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ПАРАМЕТРИ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ
Альтернативное Название: СТРУКТУРНО-семантические ПАРАМЕТРЫ сложного предложения В поэтической речи
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено актуальність, наукову новизну, предмет і об’єкт дослідження, сформульовано мету й завдання, встановлено методи наукових спостережень, розкрито теоретичне і практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.


У першому розділі „Проблеми дослідження складного речення в поетичному мовленні” здійснено огляд наукової літератури з проблем аналізу складного речення та віршового мовлення, визначено основні теоретичні та практичні засади у вивченні складних конструкцій поетичного мовлення. Увагу приділено з’ясуванню базових понять структурно-семантичного синтаксису, а саме: „модель речення”, „семантичний інваріант”, „варіантність”. Наголошено на специфіці поетичного мовлення порівняно з прозовим.


Поетичне мовлення зародилося разом із мистецтвом слова, точніше словесне мистецтво розвинулося у формі поетичного мовлення. Сучасна наука розглядає поезію як культурний, психологічний та лінгвістичний феномен. Вивчення поетичної творчості відбувається в різних аспектах: літературознавчому, психологічному, лінгвістичному.


Українська лінгвістика має певні традиції в дослідженні мови поезії. Власне лінгвістичний напрям вивчення віршового мовлення започаткував ще О. О. Потебня. В останні десятиріччя ХХ століття як самостійний аспект дослідження мови поетичних творів виокремлено семантичний, який набув актуальності у зв’язку з розвитком у вітчизняній лінгвістиці функціонального підходу. Привертає увагу дослідників поетичний синтаксис, питання якого розв’язують С. Я. Єрмоленко, А. П. Загнітко, Г. Ф. Калашникова, І. І. Ковтунова, Л. Ф. Тарасов, оскільки подібно до того, як синтаксис є вершинним мовним рівнем і таким, що найбільш наближений до мовленнєвого, текстового, поетичне мовлення визнано вершинною формою існування художнього мовлення. На синтаксичному рівні найповніше виявлені стилістичні функції всіх одиниць мови, а в поетичній строфі апробовані новаторські підходи до реченнєвої організації.


Вивчення складного речення та відношень між його компонентами (причинових, наслідкових, умовних, єднальних тощо) започатковано ще в 3 ст. до н.е. грецькими філософами-стоїками. Опис речення та його компонентів у їхніх взаємозв’язках продовжили представники логіко-граматичного напряму в ХІХ столітті. У 50-х роках ХХ ст. увагу вітчизняних мовознавців привернули багатокомпонентні конструкції.


Із середини минулого століття складне речення постійно перебуває в колі об’єктів лінгвістичної науки. Це відображено в численних дослідженнях, у яких систематизовано науковий матеріал, створено типологію складних елементарних і неелементарних речень, обґрунтовано напрямки вивчення цих синтаксичних одиниць, системно вивчено окремі типи речень тощо.


На сучасному етапі активізувалися дослідження в галузі функціональної граматики. Такий підхід започаткований у працях американських учених Ч. Філлмора та У. Чейфа; у слов’янській лінгвістиці принципи функціональної граматики розроблені О. В. Бондарком, І. Р. Вихованцем, Г. А. Золотовою, В. Матезіусом, А. М. Мухіним, Н. Ю. Шведовою та ін. Однак витоки функціоналізму в лінгвістиці пов’язують ще з іменами В. фон Гумбольдта, О. О. Потебні.


До проблем функціонального синтаксису в українській лінгвістиці вперше звернувся І. Р. Вихованець. Учений виділив три аспекти синтаксису: формальний, семантичний і комунікативний. Семантико-синтаксична структура речення ґрунтується на власне-синтаксичній, тобто формально-граматичний аспект базовий для семантичного та комунікативного аспектів. Однак дослідження синтаксичних одиниць у руслі функціональної граматики не є абсолютно новим напрямком, а ґрунтується на досягненнях формального та семантичного підходів і теорії актуального членування речення.


Семантика складного речення поєднує дві чи більше предикатно-аргументні структури, між якими встановлені певні відношення, визначені сполучником (його ще називають „предикатом предикатів”, „центральним семантичним компонентом”). Складне з формально-граматичного погляду речення обов’язково семантично неелементарне, однак складна семантика не завжди виражена на рівні структури складною будовою. Нерідко згортання певних компонентів складного речення призводить до утворення на базі двох (або більше) елементарних компонентів простих елементарних із формального боку, але неелементарних із погляду семантики речень. Семантична структура багатьох простих речень містить кілька предикатів, тому вони являють собою ускладнені конструкції, які мають системні зв’язки зі складним реченням. Найчастіше йдеться про приховані предикати, що виникли в результаті граматичної конденсації, згортання більш складних конструкцій у менш складні, але семантично рівнозначні.


Якщо класична мовознавча наука вивчала передусім відношення синтаксичних одиниць до логічної структури мислення, то відмітною рисою семантичного синтаксису є усвідомлення тісного зв’язку речення і позначуваної ним ситуації. Семантичний синтаксис проектує структуру речення на позамовну дійсність, досліджує поняттєві категорії, виражені різними формальними засобами. Основна в семантичному синтаксисі ідея динамізму синтаксичних конструкцій, суть якої полягає в можливості передавати однаковий чи близький зміст різними синтаксичними формами. Із виділенням синтаксичних синонімів пов’язують розрізнення мовних стилів. Однак речення, які з погляду стилістики представляють один об’єкт вивчення, з боку семантики та структури є різними об’єктами дослідження, оскільки репрезентують різні мовні моделі.


У сучасному мовознавстві модель речення трактують як зразок, за яким побудована певна одиниця мови з одиниць нижчого рівня. Частіше поняття „модель” застосовують до простого речення, проте А. П. Грищенко цей термін використовує при дослідженні складносурядного речення. В. А. Бєлошапкова щодо складного речення оперує лише терміном „структурна схема”. Моделі складних елементарних і неелементарних речень виділив К. Ф. Шульжук. У своїй роботі ми паралельно використовуємо терміни „тип речення”, „модель речення”.


Лінгвісти звертають увагу на те, що аналіз семантики, функцій синтаксичних одиниць не може обійтися без проникнення в стилістику й передбачає вичленування семантичного інваріанта – ідеального денотативного змісту, якому на конкретномовному рівні відповідають семантичні варіанти. У науковій літературі для означення узагальненого позамовного змісту оперують поняттями „базова структура” (В. В. Богданов), „типове значення” (Г. А. Золотова), „семантичний інваріант” (С. Я. Єрмоленко). Поняття „семантичний варіант” і „семантичний інваріант” пов’язані з різними рівнями мови (конкретним та абстрактним), тому не можемо окреслювати зв’язок між ними як між „похідним” і „вихідним”, а йдеться лише про представлення загальномовного (інваріантного) значення на конкретномовному рівні.


Стилістична активність складних речень у поетичному мовленні пов’язана з їх структурно-семантичною організацією, яка пристосовується до специфіки віршової строфи, однак остання також використовує структурні можливості синтаксису для своєї організації. Хоч із погляду структурно-семантичної будови складні конструкції поетичного мовлення та прози співвідносні з одним інваріантним значенням, стилістичний компонент у них виявлений по-різному. Ритміко-інтонаційна структура вірша внаслідок циклічності створює умови для формування передусім конструкцій із паралельно розміщеними частинами, однотипними чи однорідними за будовою компонентами.


У другому розділі „Структурно-семантична будова складного речення в поетичному мовленні” встановлено типи складних елементарних і неелементарних конструкцій в українській поезії, центральні/периферійні щодо вживання моделі, проаналізовано їх структурні й семантичні особливості, зокрема визначено порядок розміщення частин і компонентів складних конструкцій у віршовому мовленні, виявлено специфіку основних засобів зв’язку, з’ясовано кількісні характеристики СБР у поезії та виявлено особливості їх поділу на рівні членування, охарактеризовано семантико-синтаксичні відношення між частинами й компонентами складного речення, обґрунтовано їх ієрархічний/неієрархічний характер, проаналізовано синтаксичні способи актуалізації семантики в складному реченні поетичного мовлення.


У підрозділі 2.1. „Типологія складного речення у віршовому мовленні” з’ясовано, що вивчення функціональних параметрів складного речення в різних стилях сучасної української мови пов’язане передусім із встановленням його моделей і варіантів моделей.


Закономірно, що серед складних конструкцій у поетичному мовленні переважають складні елементарні (64,6%), з-поміж них найбільш продуктивні складнопідрядні речення (44%), напр.: Коли розступаються гони – то ти через прірву ступай (В. Стус); А небо виливало дощів зелений келих, щоб остудити голову збентежену мою (А. Малишко). Регулярно вживані серед складних елементарних речень безсполучникові (39%) та складносурядні (17%) конструкції. Деяка кількісна перевага одиниць із детермінантом у складнопідрядних біпредикатних реченнях зумовлена значною кількістю різновидів детермінантного зв’язку порівняно з прислівним.


На рівні багатокомпонентних речень також кількісно домінують складнопідрядні конструкції (31,8%), напр.: І хоч би ти прийшла, мене не ублагаєш, бо, коли ти Вкраїни не кохаєш, – ти не моя! (М. Вороний). Помітне місце в системі СБР поетичного мовлення посідають безсполучникові речення (12,5%), на периферії щодо вживання, як і в сучасній літературній мові, перебувають складносурядні неелементарні одиниці (лише 4,4% серед багатокомпонентних конструкцій). За нашими спостереженнями, у поетичному мовленні вагомо представлені конструкції з однорідною супідрядністю (їх 36% у масиві складнопідрядних багатокомпонентних речень), напр.: Малюйте світ, в якому вас люблю, в якім (без вас) незатишно живеться (Г. Чубач).


У поетичному мовленні домінує підрядний тип зв’язку (складнопідрядних  елементарних і багатокомпонентних речень виявлено 40%, кількісно вагомі неелементарні конструкції, у яких підрядний зв’язок комбінується з іншими типами зв’язку). Широке використання конструкцій із підрядним зв’язком – тенденція книжних стилів сучасної літературної мови, оскільки цей тип зв’язку забезпечує передусім інформативність мовлення. За цією ознакою складнопідрядні конструкції в цілому протиставлені безсполучниковим і складносурядним, які широко побутують у художніх описах. Менша частотність складносурядних одиниць у поетичному тексті, за нашими спостереженнями, компенсується продуктивністю безсполучникового зв’язку. Тобто у віршовому мовленні на синтаксичному рівні певні типи зв’язку представлені збалансовано, а це пов’язуємо з тим, що художній стиль концентровано виражає літературну мову в цілому; із метою реалізації зображувальної функції він у функціонально зміненому вигляді використовує можливості всіх мовних стилів.


У підрозділі 2.2. „Порядок розміщення частин і компонентів складних конструкцій” досліджено транспозиційні можливості структури складних речень. У цілому порядок частин і компонентів складного речення визначають семантичні відношення між компонентами, внутрішня структура останніх, їх лексичне наповнення, особливості використання сполучних засобів, функціональні типи підрядних. Переміщення компонентів складної конструкції в поетичному мовленні можливе, якщо не діють логічні обмеження. Вимоги строфи, ритмічний малюнок, особливості римування спонукають авторів конструювати речення, які є варіантами тих чи тих моделей. Однак загалом закони віршового жанру виступають додатковим обмежувачем транспозиції, оскільки переміщення частин і компонентів речення в поезії порушує структурну цілісність тексту: втрачаються ритм, рима і строфічна будова.


У підрозділі 2.3. „Основні засоби зв’язку частин і компонентів складного речення в поетичному мовленні” охарактеризовано найважливіші засоби поєднання частин складного речення, серед них: інтонація, сполучники і сполучні слова тощо. Інтонація в поетичному мовленні має особливості порівняно з прозою. Це зумовлено структурою віршового тексту, зокрема його поділом на рядки. Останні відносно замкнуті й одночасно співвідносні з іншими рядками вірша. У структурі віршового тексту є певна симетрія, діє певний ритмічний закон. Строфічна будова унеможливлює багату інтонаційну палітру в межах однієї поезії. Рівномірність, порівняну монотонність поетичного мовлення створює ритм, тобто ритм зумовлює специфічність інтонації. Ритміко-синтаксична будова вірша впливає на вибір синтаксичних засобів. Якщо у прозових текстах інтонація залежить від ритму синтаксичної конструкції, то в поетичному мовленні специфічна інтонація стає основою вірша. На загальну віршову інтонацію накладається інтонація, властива певній синтаксичній конструкції.


У сполучникових реченнях на межі предикативних одиниць указують інтонація, пунктуаційний знак і сполучний засіб. Складні безсполучникові речення виражають відношення, аналогійні або близькі до сполучникових, однак передають ці відношення не граматичні засоби, а семантичні й комунікативні. Про роль інтонації в організації безсполучникового речення науковці висловлюють різні думки. Одні вчені вважають інтонацію основним засобом зв’язку між компонентами й засобом вираження семантико-синтаксичних відношень (Л. О. Кадомцева). Інші розглядають інтонацію лише як засіб активізації смислових відношень, закладених у лексико-семантичному наповненні безсполучникової конструкції, а роль показника зв’язку й семантико-синтаксичних відношень відводять семантиці компонентів (Є. М. Ширяєв).


Центральний засіб зв’язку в складносурядному реченні – сурядний сполучник. Сполучники єднального типу найчастіше вживані для поєднання сурядних компонентів у складносурядних реченнях, для зв’язку однорідних супідрядних у відповідних конструкціях, а також у структурі складних речень із сурядністю та підрядністю, де сурядність є провідним зв’язком. Ця група сполучників належить до недиференційованих, тому роль виразників семантико-синтаксичних відношень перебирають на себе інші засоби (семантика компонентів, лексичні актуалізатори), напр.: Час минав – і з творів Іоанна виразно проступав знов твір Арістофана (М. Вороний). На початку віршового рядка, що збігається з початком речення, єднальний сполучник набуває приєднувального значення.


Семантичний сполучник – найголовніший елемент у структурі складнопідрядного речення детермінантного типу, бо саме він виконує роль однозначного кваліфікатора семантико-синтаксичних відношень. У прислівних складнопідрядних реченнях опорне слово головної частини та підрядний компонент поєднані за допомогою сполучних слів або асемантичних (недиференційованих) сполучників, які не виражають семантико-синтаксичних відношень.


У поетичному мовленні в складних реченнях функціонують широкі синонімічні ряди сполучних засобів. Виразне стилістичне забарвлення притаманне тим із них, які рідше вживані. Наприклад, вираження причинових відношень відбувається за допомогою різних сполучних засобів. Широке використання сполучника бо зумовлене його нейтральністю; у поетичному мовленні, як і в літературній мові, він є центральним серед засобів вираження причинових відношень, напр.: Я вами гордую панове, бо я – знатніший од вас (В. Симоненко). Ритмічна будова вірша, високий стиль поезії, небуденність тематики зумовлюють появу сполучників із книжним забарвленням адже, оскільки, напр.: Мужчини, руки од мазуту вимивши, ковтали в пресі де яка стаття, оскільки людство допливло наввимашки до значно вищих форм свого буття (Л. Костенко). Натомість знижує високий стиль поезії, наближає його до розмовного лексема інакше, ужита в ролі сполучника бо, напр.: Тож освятімось коло дитини, інакше не варті ми навіть пилини, і наша ученість, добром не підкута, – то лжа єсть прелюта, то лжа єсть прелюта! (І. Драч). Експресивний, хоч і периферійний, у поетичному мовленні сполучник позаяк, напр.: Всепрощаюча Ноче, ти надто гуманна, позаяк навіть пневі даруєш оману – уявить себе сонцем, без котрого все б охололо й осліпло (Б. Олійник). Активні в літературному вжитку синонімічні до наведених синтаксичні форми тому що, через те що для поезії не характерні.


У віршовому жанрі помітне тяжіння до використання асемантичних сполучних засобів (як за рахунок чисельності підрядних прислівного типу, так і через випадки асемантизації сполучників у конструкціях із детермінантними підрядними), у результаті чого семантико-синтаксичні відношення кваліфікують інші засоби. У реченнях із об’єктною та атрибутивною семантикою, а також у конструкціях із детермінантом за умови вживання вторинних сполучників (наприклад, ледве, тільки, ледь, лише, раз) чи за умови пропуску семантичного сполучника внаслідок вимог ритмомелодики вірша ідентифікувати семантико-синтаксичні відношення допомагають лексико-семантичне наповнення компонентів, їх внутрішня структура, видо-часові форми дієслів-присудків, напр.: О, вірю я, що з’явиться вона, загублена, сподіваная воля, – у промені, як пишная весна, в вінку з квіток ріднесенького поля, зо світочем-зорею на чолі, з усмішкою несказаної вроди… (М. Старицький); Вони перелетять у ту країну, де небо ще синіє, як весняне, де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане (Леся Українка); А тільки долоню пелюстка розгорне, тоді обережно букетик неси! (Г. Чубач); А раз їй – то й людству буду (П. Тичина); А прийде смерть – я буду жити, жити, бо на землі ніщо не пропада (В. Сосюра).


Широкі можливості сполучникової системи свідчать про високий ступінь розвитку, її потенціал зростає за рахунок асемантизації сполучників і через залучення лексичних елементів, які збагачують семантику новими відтінками.


У підрозділі 2.4. „Довжина СБР у поетичному мовленні” з’ясовано, що обсяг складних багатокомпонентних конструкцій регулюють різні чинники, серед них: можливості оперативної пам’яті мовця, типологічні особливості тексту, творча індивідуальність автора, форма мовленнєвої діяльності тощо. У поетичному мовленні 71% СБР реалізуються в мінімальній кількості компонентів, необхідних для існування моделі. Це зумовило середню довжину конструкцій 3,52, що значно менша, ніж у прозовому мовленні. У віршах І. Драча й Б. Олійника помітна тенденція до ширшого використання речень із шістьома та більше компонентами (відповідно 7,2% і 5,3% від кількості СБР). У цих авторів конструкції бувають об’ємними також за рахунок ускладнення структури предикативних компонентів.


У підрозділі 2.5. „Особливості поділу складнопідрядних багатокомпонентних речень поетичного мовлення на рівні членування” встановлено, що глибину структури СБР визначають рівні членування. Глибина речення пов’язана з його довжиною, а саме: найчастіше (хоч не завжди) кількість рівнів членування на одиницю менша від кількості предикативних компонентів у складнопідрядній неелементарній конструкції. У віршовому мовленні навіть традиційно багатомірні одиниці з послідовною підрядністю та конструкції з однорідною супідрядністю функціонують як одномірні. У випадках включення однорідних супідрядних чи послідовних підрядних у головне речення переміщення компонентів для творення багаторівневої одиниці не коректне, оскільки жанрова специфіка матеріалу обмежує транспозиційні можливості конструкції, а це заблоковує виділення рівнів членування. Тому в поетичному мовленні нерідко кількість рівнів членування поліпредикативної конструкції значно менша за кількість предикативних компонентів.


У підрозділі 2.6. „Способи актуалізації семантики речення в поетичному тексті” нами визначено найчастотніші в поетичній строфі засоби-актуалізатори внутрішньореченнєвої інформації: повтор синтаксем і компонентів та парцеляцію. Особливу групу становлять повтори компонентів складних конструкції, оскільки за умови контактного повтору з’являються додаткові елементи, на які може зміститися смислове навантаження, напр.: Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка, убитий шуліка чомусь між камінням плив (Л. Костенко). У поетичних текстах нами зафіксовані різні види парцеляції, однак найчастотнішим є виокремлення підрядних компонентів. У ролі парцелята зазвичай виступають однорідні супідрядні або їх блоки, напр.: Ця вже пора повільноплинна, як біля вогнища в пітьмі, де слово пахне, як дитина, де вже не скажеш „так” та „ні”… Де почалося все тобою і не поверне навпаки, де вже вітаються з любов’ю печалі, болі і роки (М. Вінграновський). Ці засоби актуалізації семантики у віршовій строфі виступають вагомими способами структурування тексту. Вилучення повторюваного сегмента змінює структуру моделі чи навіть тип речення, порушує будову вірша, а парцеляція однотипних елементів підтримує паралелізм, властивий поетичній строфі в цілому.


У підрозділі 2.7. „Типи семантико-синтаксичних відношень у складному реченні віршового жанру” встановлено, що в поетичному мовленні активні об’єктні, атрибутивні, часові та порівняльні семантико-синтаксичні відношення. Останні є найчастотнішими серед детермінантних у складнопідрядних елементарних реченнях, одними з центральних на зовнішньому рівні членування конструкцій із однорідною супідрядністю й речень із послідовною підрядністю. Широке застосування підрядних конструкцій із порівняльними відношеннями закономірне для віршового жанру, оскільки поезія – це образний тип мовлення, а порівняння належить до засобів реалізації образної функції мови.


Третій розділ „Складне речення як експресивно-стилістична одиниця в поетичному тексті” присвячено аналізу стилістичного компонента у структурі й семантиці різних типів складного речення.


У підрозділі 3.1. „Складні синтаксичні одиниці віршового жанру як об’єкт стилістичного синтаксису” охарактеризовано стилістичний аналіз як продовження будь-якого іншого мовного аналізу (фонетичного, морфологічного, синтаксичного тощо), оскільки таких одиниць, які були б лише стилістичними, нема. Із погляду функціональної лінгвістики стилістична функція речення найвагоміша, адже в ній реалізуються стилістичні функції одиниць інших мовних рівнів.


У підрозділі 3.2. „Стилістичний компонент у структурі й семантиці складнопідрядних речень” досліджено стилістичну функцію конструкцій, що містять у структурі сполучне слово хто (а саме: займенниково-співвідносних зі співвідносним вказівним займенником той, з’ясувальних), і речень, у будові яких наявний блок однорідних супідрядних. Встановлено, що стилістичної виразності речення цих типів досягають завдяки семантичним і структурним характеристикам. Роль останніх посилюється в умовах віршової строфи. Узагальнена семантика, чіткий поділ на дві частини речень зі сполучним словом хто наближають такі конструкції до афоризмів, напр.: Той господар в просторі безмежному, / Хто душею відрікся меж (В. Симоненко). У блоці однорідних супідрядних однорідність частин і єдиноспрямованість семантико-синтаксичних відношень передбачають рівноправність, сурядність компонентів, а це передумова для структурного паралелізму, на базі якого формуються синтагматичні синтаксико-стилістичні фігури, напр.: Хай пахне брунька березнева, / Хай ніжно кільчиться добро, / Хай віри зводяться дерева – / Поет на прю іде з пером! (І. Драч).


У підрозділі 3.3. „Вияви стилістичної багатозначності безсполучникових конструкцій у поетичних текстах” охарактеризовано безсполучникові речення як функціонально активні, динамічні одиниці. Їх стилістична багатозначність забезпечена відсутністю граматичного показника зв’язку – сполучника, а це активізує інтонацію та лексичне наповнення компонентів конструкції. Саме імпліцитність формальних показників синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень дає можливість інтерпретувати речення по-різному.


У підрозділі 3.4. „Можливості складносурядних одиниць віршового мовлення у стилістичній площині” проаналізовано випадки активізації стилістичного компонента, що виникають у результаті вживання форми у вторинній функції. Під впливом ритмічних законів вірша та поетичної інтонації сурядні сполучники зазнають функціонально-стилістичних змін і стають засобами приєднання чи підсилення, напр.: Зеленіють жита,  і любов одцвіта, і волошки у полі синіють (В. Сосюра).


У підрозділі 3.5. „Стилістичні функції складних конструкцій із різними видами зв’язку” визначено стилістичний статус цих багатокомпонентних одиниць. За наявністю різних видів зв’язку в структурі названі синтаксичні конструкції подібні до тексту, однак значно економніші за текст. Чергування різновидових зв’язків зумовлює зміну ритмомелодики та інтонації, вже це служить досягненню стилістичної виразності. Конструкції з різними видами зв’язку, подібно до тексту, є базою для реалізації засобів стилістичного маркування, серед яких перенесення та індивідуально-авторське використання пунктуаційної системи. Ті самі прийоми мають різне функціонально-стилістичне призначення, обумовлене екстралінгвістичними чинниками (літературний напрям, епоха, світоглядна концепція автора тощо).


У результаті дослідження структурно-семантичних параметрів складного речення в поетичному мовленні зроблено такі висновки.


Специфіка синтаксичної будови у віршовому жанрі полягає у взаємодії структурно-семантичної організації речення з жанровою специфікою, тобто віршова строфа, з одного боку, пристосовує складне речення до вимог, зумовлених своєю структурою, а з іншого – використовує можливості складного речення для реалізації естетичної функції.


У художньому стилі функціонують різнотипні синтаксичні конструкції. Поетичне мовлення засвідчує збереження цієї тенденції, оскільки меншою чи більшою мірою в ньому реалізовані всі типи складних елементарних і неелементарних конструкцій. Кількісна перевага на боці складних елементарних одиниць (64,6%), серед яких центральними є складнопідрядні та безсполучникові (44% і 39%), регулярними – складносурядні двокомпонентні речення (17%). Значний пласт у системі складного речення в поетичному мовленні становлять багатокомпонентні конструкції (35,4%), серед останніх також домінують складнопідрядні одиниці (31,8%). У поетичному мовленні регулярні багатокомпонентні безсполучникові речення (12,5%). На периферії щодо використання перебувають поліпредикативні конструкції з сурядним зв’язком. Конструкції з однорідною супідрядністю в силу своєї симетричної будови актуальні для організації віршової строфи, що й підтверджено частотністю їх уживання в поетичному мовленні (36% серед складнопідрядних неелементарних речень).


Формально-синтаксична будова складних речень у поетичному мовленні має специфіку в різних аспектах, а саме: на рівні порядку розміщення частин і компонентів, у використанні засобів зв’язку, на рівні кількісних характеристик багатокомпонентних конструкцій, їх обсягу та глибини структури тощо.


До граматичних особливостей художнього мовлення належить синтаксична варіативність у побудові речень, яка майже не регламентована, не обмежена строгими нормами і правилами. Однак, якщо в прозовому мовленні гнучкість структури складного біпредикатного та поліпредикативного речення визначають здебільшого семантичні відношення між частинами й компонентами, то особливістю складного речення у вірші є вплив жанрової специфіки на транспозиційні можливості компонентів конструкцій. Тому кількість варіантів моделей тут зведена до мінімуму. Автор використовує лише той варіант, який регламентований структурою й ритмомелодичною організацією вірша.


Для СБР статичність порядку розміщення компонентів часто сигналізує про втрату багатомірності будови. У поетичному мовленні частина навіть традиційно багатомірних моделей із однорідною супідрядністю та конструкцій із послідовною підрядністю однорівневі через структурні особливості (включення однорідних і послідовних підрядних у головний компонент) і неможливість транспозиції. У результаті цього складному реченню в поетичному мовленні властива ще одна специфічна ознака, а саме: кількість рівнів членування тут часто зумовлена не довжиною конструкції, а вимогами структурної організації вірша.


Функціонування сполучних засобів у поетичному мовленні регламентоване стилістичною закономірністю: чим вищий їх відсоток у тексті, тим більше підстав відносити такі сполучні засоби до стилістично нейтральних, і навпаки, менш регулярне використання сигналізує про виразне стилістичне маркування.


Система сполучників у вірші динамічна, рухлива. Доказом цього є функціонування поліваріантних сполучних засобів, що пов’язане із розширенням функцій традиційних сполучників за рахунок їх використання в нетипових умовах й арсеналу сполучних засобів через залучення нехарактерних для сполучникової системи одиниць або формування вторинних сполучників за допомогою аналітичних елементів. Поліваріантність породжує неоднозначне прочитання, сприяє появі додаткової семантики. Ці процеси формують тенденцію до асемантизації сполучників і зумовлюють зростання ролі контексту для вираження семантико-синтаксичних відношень. У силу суб’єктивності поезії як жанру цей факт цілком закономірний. У складному безсполучниковому реченні основним засобом вираження семантико-синтаксичних відношень є лексична семантика компонентів, активізована за допомогою інтонації.


Жанрова специфіка поетичного мовлення – один із основних регуляторів довжини СБР. Порівняно з прозовими конструкціями сучасної літературної мови тут помітна тенденція до функціонування речень мінімальної довжини. Так, 71% поліпредикативних речень у поезії реалізований у мінімальній кількості компонентів, необхідних для існування моделей. Показник середньої довжини СБР у поетичному мовленні значно нижчий від показників у літературній мові загалом і становить 3,52 компонента. Серед центральних моделей складнопідрядних неелементарних конструкцій найбільшою довжиною вирізняються конструкції з однорідною супідрядністю, розгортання яких вшир в окремих випадках сягає п’яти–десяти однорідних супідрядних. У контамінованих моделях саме однорідна супідрядність організовує конструкції надмірної довжини. Така кількісна активність компонентів однорідного супідпорядкування в поетичній строфі пов’язана із закладеним у реченнях цього типу структурним паралелізмом, який активізує потенціал моделі до вираження стилістичних значень. Регулятором довжини виступає також індивідуально-авторська манера викладу, яка передбачає використання різних способів поглиблення семантики. Серед останніх – розширення меж компонентів складного речення через уведення в їх структуру дублюючих елементів, різнотипних ускладнень або збільшення кількості компонентів конструкції.


Одним із лінгвістичних чинників, які впорядковують СБР надмірної довжини в сучасній мові, є здатність поліпредикативних одиниць до блокування компонентів, що забезпечує перекодування мовного матеріалу, його компактне розміщення. Особливість цього чинника в поетичному мовленні полягає в тому, що у вірші організація структури багатокомпонентного речення і формування блоків пов’язані зі строфою, оскільки будова останньої здійснюється за принципом паралелізму й сама співвідноситься з блоком.


У семантико-синтаксичній структурі поетичного мовлення традиційно для художнього стилю активна атрибутивна, об’єктна та часова семантика між компонентами конструкцій. Кількісно вагомими виявилися також порівняльні відношення. Їх частотність у складнопідрядних елементарних реченнях детермінантного типу, центральна позиція на першому рівні членування в конструкціях із однорідною супідрядністю і в конструкціях із послідовною підрядністю пов’язана з одним із способів реалізації образної функції мови, формуванням метафоричності, що в поетичному мовленні в цілому може відбуватися за допомогою різних видів порівняння, а на рівні складного речення виявилося саме в домінуванні компаративних відношень.


Актуалізація внутрішньореченнєвої інформації здійснюється різними засобами, серед яких передусім слід виділити повтор, що не лише актуалізує семантику, а й організовує формальну структуру, оскільки виступає одним із регуляторів довжини компонентів (у разі повторення самих компонентів регулює й довжину конструкцій), забезпечує змістову єдність поліпредикативних одиниць, посилює їх сприйняття. У віршовому мовленні ритм повторів підкреслює ритмічну структуру вірша; що частіше повторюваний елемент синтаксичної будови, то відчутніша ця взаємодія. Якщо у прозовому тексті різноструктурні повтори асоціюються з надлишковістю, позначені розмовним колоритом, то в поезії через взаємодію повторів із віршовою інтонацією або розміщення повторюваного в сильній позиції в рядку надлишковість нівелюється, а натомість активізується стилістична семантика. Дистантні повтори компонентів виконують ще й композиційну роль: вони організовують структуру всього поетичного твору.


У складних реченнях поетичного мовлення значно активніше, ніж у прозовому мовленні, використана парцеляція. Лише в СБР 8 % конструкцій містять парцельовані підрядні компоненти чи їх блоки. Випадки парцелювання в складносурядних реченнях рідкісні, в елементарних складнопідрядних реченнях нечасті. У різних моделях СБР зазвичай виокремлення зазнають однорідні супідрядні компоненти. Частотність парцелювання саме однорідних компонентів у поетичному мовленні цілком закономірна й пов’язана зі взаємодією двох тенденцій віршового мовлення: прагненням до гармонійності, упорядкованості будови й активізацією семантики за рахунок порушення цієї гармонії.


 


Стилістична активність складних речень у поетичному мовленні пов’язана з їх структурно-семантичною організацією, яка пристосовується до специфіки віршової строфи. У вірші структура та семантика різних типів складного речення більшою мірою, ніж у прозі, орієнтована на вираження стилістичної семантики. Це зумовлене тим, що сама поетична строфа будується за синтагматичним принципом, тому в ній закладено максимум можливостей для розвитку однотипних, лінійних, паралельних одиниць. У системі складнопідрядного речення виразно виділяються стилістичною маркованістю конструкції, що містять однорідні супідрядні компоненти, а також одиниці, які виражають узагальнену семантику особи: займенниково-співвідносні зі співвідносним вказівним займенником той – хто та з’ясувальні з підрядною частиною, поєднаною сполучним словом хто. Активне функціонування безсполучникових конструкцій у поетичному мовленні засвідчує їх виражальний потенціал як засобів, що еволюціонували від суто розмовних одиниць до загальностильових. Мовно-стилістичний статус цих речень визначає семантика компонентів. Із порушенням симетрії між формально-граматичною та семантико-синтаксичною структурами в складносурядному реченні пов’язане виникнення розмовного колориту. Максимальна наближеність складних конструкцій із різними видами зв’язку до тексту забезпечена чергуванням синтаксичних зв’язків між компонентами, ці одиниці стають базою для реалізації засобів стилістичного маркування. Мовно-стилістичні ознаки художнього тексту перебувають у тісному зв’язку з екстралінгвістичними чинниками: естетичною концепцією митця, літературними тенденціями загалом. Стилістичний компонент у структурі й семантиці синтаксичних конструкцій, зокрема складних речень, забезпечує відповідне стилістичне маркування всього поетичного тексту.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины