Транспозиція граматичних форм іменних частин мови: функціонально-семантичний аспект

Краткое содержание

У вступі  обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на її зв'язок із науковими програмами та планами, визначено мету, завдання, об’єкт та методи дослідження, окреслено джерельну базу, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, апробацію її результатів.

У першому розділі «Лінгвальна природа граматичної транспозиції» з’ясовано специфіку внутрішньокатегорійної транспозиції, причини виникнення цього мовного явища та його механізм; обґрунтовано  взаємозалежність транспозиційних перетворень на грамемному рівні та  семантики словоформ і умов контексту; висвітлено питання взаємодії граматичного та семантичного контекстів із точки зору вимог літературної норми; схарактеризовано поняття граматичної метафори.

Термін «транспозиція» в мовознавстві вживається у вузькому й широкому значеннях. У першому випадку його розуміють як перехід слова з однієї частини мови в іншу або набуття останньою невластивої для неї граматичної функції. Розрізняють два ступені функціональної транспозиції: 1) неповну, або синтаксичну, за якої відбуваються зміни в синтаксичній функції грамеми без змін її морфологічної природи та основного лексичного значення; 2) повну, або морфологічну, яка полягає в переході однієї частини мови в іншу шляхом афіксації (веселий → веселість, веселіти, весело) або конверсії (субстантивація, ад’єктивація, адвербіалізація тощо). У широкому розумінні транспозиція – будь-яке переносне вживання мовної форми, яке проектується на всі лінгвальні рівні.

Спільним для всіх видів транспозиції є те, що будь-яка мовна одиниця, яка піддається транспонуванню, проходить етап зіставлення з семами (фонемами, грамемами, синтаксемами) суміжного семантичного, функціонального та ін. полів, а також кінцевого переосмислення її валентності та функцій.

Власне граматична транспозиція охоплює зовнішньо- та внутрішньокатегорійні процеси: а) частиномовні  переміщення: [Злотницький]. Уже злякався, що шампанського треба ставить (І. Карпенко-Карий); б) заміщення одних граматичних форм іншими: І разом з тобою ми заходимося визбирувати роздаровані уста, очі, пам’яті, погляди, губи, плечі… (В.Стус); [Дід]. Хіба ж воно [голова колгоспу] пойме? (Гр.Тютюнник) в) переносне вживання синтаксичних конструкцій (комунікативних типів речення): [Мати]. Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холеро! Дарко! (Леся Українка).

Транспонування мовної одиниці проходить два етапи: механічний та якісний. Перший полягає в тому, що відбувається зміна звичного контекстуального оточення грамеми та прагматично-ситуативних настанов висловлювання. Це призводить до зіткнення граматичного значення форми і граматичного значення контексту. Відтак, змінюється внутрішня природа мовного знака, який «обростає» новими лексичними, граматичними або стилістичними  (іноді одночасно всіма цими) значеннями – і це є другим етапом процесу транспозиції. Коли транспозит починає усвідомлюватися мовцями як абсолютний (або навіть єдиний) варіант загальноприйнятої форми, процес транспонування вважається завершеним, оскільки похідна одиниця виявляє єдність семантичного і граматичного наповнень, узгоджується з контекстом і не створює стилістичного та змістового дисонансів, втрачає маркованість.

Особливістю внутрішньокатегорійних транспозиційних процесів іменних частин мови є те, що вони залежать від лексико-стилістичних чинників і контекстуально-ситуативних потреб, але при цьому не є вільними від перетворень на рівні синтаксичних зв’язків. Функціонально-семантичні поля форм, що належать до однієї граматичної категорії, перебувають у тій самій площині і, не маючи чітких диференційних ознак, взаємно накладаються в зонах, які виявляють проміжні синкретичні значення. Ці форми вживаються здебільшого в аналогічних комунікативно-змістових умовах, тому внутрішньограматичні транспозиційні модифікації відбуваються без кардинальних змін смислового плану контексту. Суперечність між змістом і формою висловлювання в такому разі мінімальна. Отже, будь-яка грамема має основне, категорійне значення, яке під впливом контексту може модифікуватися і ставати переносним, а воно, своєю чергою, – призводити до граматичної багатозначності. Проте транспозиція полягає не в будь-якій суперечливості змісту граматичної форми й контексту, а в контекстуально, логічно та стилістично вмотивованому використанні однієї граматичної форми замість іншої

Механізм граматичної метафори той же, що й лексичної, – він базується на образності, контрастності та прийомі перенесення, але при цьому граматична метафора характеризується зв’язком із синтаксичним рівнем контексту. Оскільки будь-яке переносне значення ґрунтується на узагальненні, граматична транспозиція супроводжується нівеляцією слабких або другорядних семно-грамемних ланок загального значення словоформи. Нетиповість у грамемному складі вислову призводить до зміни його змістового наповнення, лексичної багатозначності, як, наприклад, при заміщенні відмінкових форм:  Небо птицями цвенька (В.Сосюра); Тобою жити, – як в Тобі – вмирати (Е.Андієвська); Стрельте, діду, по вороні, щоб не каркала біді (Б.Олійник); Ми далекі, чужі і окремі, і про різне обидва горим… (Є.Маланюк).

Транспозиція дедалі частіше розглядається як об’єктивний факт мовлення, а не «відхилення» від його системи й норми. Про це свідчить не лише загальнопоширеність і звичність  перехідних граматичних процесів, але й їх кодифікація в лексикографічних працях. Численні транспозити вже не сприймаються мовцями як оказіональні, оскільки набули певного статусу узуальності (наприклад, множинні форми назв сортів, видів, груп однойменних осіб, явищ природи, термінів на позначення речовин, одиниць вимірювання; форми чоловічого роду щодо осіб жіночої статі, інструментальна функція називного відмінка тощо).

Другий розділ «Транспозиція  граматичних форм числа іменних частин мови» присвячено транспозиційним змінам у межах відповідної категорії. У ньому визначено напрямки транспонування квантитативів, виокремлено типи таких транспозитів, з’ясовано специфіку їх уживання у зв’язку з прагматично-ситуативними настановами контексту.

Граматична категорія числа іменних частин мови тісно пов’язана з явищами позамовної дійсності та, відповідно, із семантикою слів, тому в транспозиційних змінах квантитативного характеру більшою мірою виражений семантико-стилістичний, аніж морфолого-синтаксичний аспект.

В українській мові репрезентантами  квантитативних транспозитів виступають насамперед іменники singularia tantum (множина таких словоформ не є корелятивною формою однини – у процесі зміни грамеми числа модифікується основне лексичне  значення слова, при цьому закінчення виконує функцію словотвірного афікса): матеріально-речовинні назви, множина яких вказує на окремі види, сорти; великі маси, сукупності; просторові поняття; повторюваність або тривалість окремих природних процесів (крупи, лікери, паштети, ячмені, оксамити, каротини, бітуми, глибини, три неба, асфальти, ґрунти, тумани, сніги, дощі); абстрактні іменники, що у множині позначають персоніфіковані образи, різні величини, одиниці вимірювання, вияви ознак, повторюваність або тривалість окремих дій, процесів, явищ, станів, (потужності, температури, широти, анемії, досади, покори, мільярди вір, християнства, соціалізми); оніми, які, набуваючи форм множини, називають однойменних осіб або виступають у ролі алегоричних і метафоричних порівнянь, узагальнень, символів (родина Косачів, музичні Сократи, різні Поспєлови-Федосєєви, тисячі Володь, юди, донжуани, Мінотаври, Карфагени, Миргороди, Голгофи, Хороли, Сорбонни, оріони, Великодні, марсельєзи).

Квантитативними транспозитами можуть бути й іменні частини мови з двочленною числовою парадигмою, зокрема форми узагальнювальної однини, які позначають певний клас об’єктів. До цієї категорії належать: а) родова узагальнювальна однина: І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі (Т.Шевченко); Розумні, кмітливі [американці], а стають рабами цента (О.Гончар); …встає в селі, встає у місті нова людина (М.Рильський); б)  еталонна узагальнювальна однина: Що попові можна, то дякові зась (Народна творчість); Не смійтесь, я теж на бусела схожий такою ж любов’ю до отчого дому (А.Малишко). Форми дистрибутивної однини вживаються на позначення явища, об’єкта, що окремо належить кожному або має відношення до кожного з багатьох: Усі ми голови позадирали…і в небо пальцем тикали, і слух, і зір напруживши… (М.Рильський); По квартирі човгали незнайомі дядьки з дуже поважним виглядом (Л.Письменна). Функціонування форми гіперболічної множини зумовлене потребою зображення одиничного об’єкта/суб’єкта через образ множинності: І тобі не доведеться більше розводити лохів на шуби і брильянти. (Насправді в Марти шуба була одна і був усього один перстеник із півкаратиком діаманта…) (І.Карпа); За вигоном зустрівсь мені Верховний Архістратиг небесних вояків. –  Кого ми бачимо!? –  аж крила звів. –  Такі персони і без охорони… –  Та ми… –  затнувсь я. –  Ми –  із сіряків (Б.Олійник); Ти відьма мого серця. Я – тиран. А ти мільйон тиранів (М.Вінграновський).

Визначаємо  два  напрямки  транспозиції  форм числа  в  українській мові:

1) зображення у множинному плані певних об’єктів, фактів дійсності, понять, явищ, що насправді існують в одиничному вияві або не підлягають обчисленню; 2) репрезентація реальної множинності через форму однини.

Квантитативні транспозити – насамперед іменники-сингулятиви – відрізняються різним ступенем частотності вживання. Одні з них закріплюються мовно-літературною традицією, стають регулярними та сприймаються мовцями як нормативні й лише в окремих контекстах  виконують експресивно-емотивні функції (води, трави, простори, меценати, атланти). Інші, вступаючи в протиріччя зі значенням контексту, тлумачаться суб’єктами мовлення як метафоричні й залишаються граматичними оказіоналізмами (гризоти, пам’яті, фіолети, совісті, неслави, скорботи).

Визначальними для транспозиційних перетворень у зоні категорії числа є сфера вживання, здатність словоформи утворювати корелятиви, можливості контексту, нетипове синтаксичне оточення, порушення узвичаєної валентності, змістові та ситуативні потреби, мета висловлювання.

У третьому розділі «Транспозиційні процеси в межах граматичної категорії роду» зосереджено увагу на транспозиційних можливостях грамем роду, їх рухомості всередині категорії на тлі  етно-соціальних чинників, зокрема у зв’язку з гендерною свідомістю носіїв мови, виявлено своєрідність стильового та стилістичного вживання транспозитів роду. 

Граматична категорія роду тісно пов’язана насамперед із ознаками статі та недорослості й відбувається в таких напрямках: позначення осіб жіночої статі формою чоловічого роду й навпаки; вживання грамеми середнього роду щодо дорослих осіб обох статей.

Найбільш поширеним типом транспозиції є використання грамеми чоловічого роду стосовно особи жіночої статі (найчастіше – за ознаками професійна діяльність, рід занять, соціальний статус), при цьому стать ідентифікується за допомогою власних назв, дієслів минулого часу або умовного способу, займенників, прикметників тощо: … Бушуїха – інвалід праці (Б.Антоненко-Давидович); … жінка на посаді голови сільради в глухому кишлаку, узбечка-адміністратор, який, видати, не пасе задніх… (Б.Антоненко-Давидович). Транспозити-маскулінативи сприймаються як нейтральні та позбавлені додаткових асоціацій, зайвих уточнень, що стосуються статевої диференціації. Окремі позамовні чинники, які мають відношення до психологічних, гендерних стосунків, етнолінгвальної свідомості мовців, впливають на те, що вживання словоформ із маскулінним значенням стосовно осіб жіночої статі набуває офіційно-ділового характеру або відзначається особливою піднесеністю, урочистістю: Щоразу при зустрічах Марія-Марсель підкреслювала, що вона  «партійний працівник», а я відсміювався від її величання… (П.Загребельний); Ліна Костенко – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка (Г. Клочек). Грамема чоловічого роду здатна актуалізувати семи узагальненості, збірності, що, зокрема, виявляється в маскулінізації множинних форм: …на кінці цього, послідовно  проведеного, порівняння  вона опинилась би в етнографах, а її героїні в ескімосах… (О.Забужко). Ця тенденція нерідко простежується  й у тих випадках, коли в мові наявні не лише словотвірні, але й лексичні кореляти для позначення осіб за статтю, як-от:  батьки (пор., наприклад, і кальку з російської мови  отцы города – батьки міста), свати, свекри, діди (у розумінні предки).

У художньому мовленні можуть відбуватися транспозиційні заміщення грамем роду не через стильові обмеження чи брак відповідних корелятивних форм. Зазначені граматичні зміни здебільшого викликані ідейно-змістовими потребами й виступають допоміжними характеристичними засобами, як-от: [Надійка]. Я хуліган. Не хуліганка, а хуліган. Чоловічого роду (Д.Герасимчук).

Транспозиційно модифікованими можуть бути і грамеми роду антропонімів. Зокрема чоловіче ім’я здатне вживатися як прізвисько жінки, позбавленій жіночності у зовнішності, поведінці, манері спілкування: [Твердохліб] сидів і думав не про себе, а про Савочку, про його незбагненність і навіть містичність. Цей чоловік упродовж десятиліть сплітав довкола себе густу сіть загадковості, міфу, неприступності… І все ж Савочка належав до явищ незбагненних. Почати з того, що начальником їхнього відділу була… жінка Федосія Савівна… (П.Загребельний). Змістові вимоги контексту можуть диктувати потребу називання чоловічим іменем особи жіночої статі, якщо онім виступає символом, узагальнювальним номеном, носієм певних психологічних  характеристик, чеснот. У такому разі граматична транспозиція є вторинною щодо семантичної: Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій (О.Забужко); Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любові – каже Фауст-жінка (О.Забужко).

Транспозиція іменників жіночого роду в площину маскулінативів – явище в українській мові рідкісне й виконує певне прагматично-ситуативне завдання. Особливістю таких граматичних модифікацій є те, що вони зазвичай тісно пов’язані з транспозиційними змінами на лексико-семантичному рівні, виступають стилістичними маркерами з чітко вираженим емоційно-оцінним компонентом. Цей тип транспозиції функціонує в художньому мовленні та репрезентований здебільшого антропонімами у формі жіночого роду: Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі зайшла з Донеччини всесмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжниці кожне її кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську скруту, а в Нюри-чоловіка – лише самовідданість своїй господині (Гр.Тютюнник); …Хівря, рум’яний і щокастий, наче літня молодиця.., чудернацький сотник… був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого вояка лейстрового сотника (О.Ільченко). Зміщенням грамем роду в антропонімах можуть сприяти й  формальні чинники, як-от флексія -а в чоловічих власних назвах. У таких випадках відбувається повна граматична транспозиція, що фіксується й на рівні узгодження транспозита як іменника жіночого роду з іншими членами речення: Якби хтось йому послав картку, то Квіточка [Климент Квітка], певне, дуже радувалася б (Леся Українка); [Дід]. Але ж земельку він здає бісовій Перепічці [орендареві] (П.Капельгородський). Антропонімічна родова транспозиція може супроводжуватися вживанням загальних назв на позначення осіб жіночої статі. Останні, виступаючи емоційно-оцінним макрокомпонентом тексту, підсилюють враження повного «ожіночнення» персонажа, створюють ефект комізму ситуації, передають іронію або сарказм мовця: «Брешеш, тітко!» –  не стримавшись, гаркнув і колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі [сотникові] сипонув (О.Ільченко); [Данило]. … не комар на мусі оженився, а Пілсудський на Петлюрі оженився. І наречена Пілсудського  віддає йому в придане Україну (М.Стельмах). У розмовному мовленні для вияву зневаги, підкреслення певних негативних рис особи чоловічої статі нерідко послуговуються особовими іменниками жіночого роду, як-от: балаболка, істеричка, панянка, проститутка (напр., політична).

Середній рід у слов’янських мовах і в українській зокрема є одним із показників специфічності розгляданої граматичної категорії. Етнолінгвальною особливістю української мови є те, що в ній формою середнього роду можуть позначатися не лише неживі об’єкти (це властиво більшості мов із розвиненою категорією роду) та істоти малого віку (як у багатьох слов’янських мовах), але й дорослі особи обох статей. Грамемі середнього роду, ядерні семи якої вказують на недорослість і предметність, властиві широкі транспозиційні можливості. Амплітуда аксіологічних значень грамеми середнього роду охоплює як близькі, так і протилежні оцінні характеристики, що пояснюється асиметричною природою граматичного знака. Ядерна сема розгляданої грамеми – «родова нейтральність» – призводить до утворення й таких периферійних значень: «демінутивність», «збірність», «узагальненість», «знеособлення», «нікчемність», «жалюгідність» тощо: А воно ж, нещасненьке, по чужих людях, та без доброго слова, та голодне, та невмите, та босе росло (В.Винниченко); Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у дитинстві… був? Руде, скупе, витрішкувате (Гр.Тютюнник); …московський попихач, стипендіат Олбрайт –  і він (вона, воно) ще й пнеться в президенти України! (Б.Олійник); Кажуть, це позитивно впливає на взаємини подружжя.., коли чоловік дістає нагоду по повній програмі продемонструвати тобі, яка ти, власне кажучи, нікчема. Яка (наприклад) недолуга каракатиця –  а він все'дно тебе любить: хоч поганеньке, зате своє (О.Забужко).

Форма середнього роду не відповідає будь-якій статі, тому, крім суто стилістичних, виконує й семантичні функції, зокрема актуалізує семи узагальненості: Про те весілля гомоніло й старе й мале, й убоге й заможне; всякому те весілля чогось застряло в зуби, всяке судило про його по-своєму (П.Мирний); збірності: В гаю все покотом лежало – пляшки і гості, де що впало, там і осталось (Т.Шевченко). Зазначені транспозити використовуються в тому разі, якщо особа та стать діяча невідомі або не встановлені: – Хто ж то воно? – Та Павло Дзякунів… (Гр. Тютюнник); Не одне, проходячи повз обійстя тітки Варяги, бачило машину і поважного, міського вигляду шофера, не одно могло позаздрити, що тітка нарешті дочекалася свого щастя (Є.Гуцало). Грамема середнього роду вживається в сентенціях і висловлюваннях узагальнювального змісту: Кожне живе не як хочеться, а як можеться (Є.Гуцало); Що старе, що мале – один толк, один гріх (М.Стельмах).

У триграмемній моделі семантико-граматичної категорії роду, контамінаційні процеси охоплюють різні функціонально-стилістичні та семантичні яруси мовлення. Транспозиційні заміщення грамем чоловічого й жіночого роду відбуваються в семантичному полі «особа», тому такі граматичні модифікації зазнають здебільшого змістових, контекстуальних обмежень. Грамема середнього роду, іманентно нейтральна щодо статевої та особової ідентифікації, за актуалізації семи «особа» не втрачає своїх первинних значень «недорослість», «предметність». Цей чинник породжує  низку додаткових асоціацій, навіть за умови, що пряма вказівка на них відсутня в контексті. Якщо контамінація грамем чоловічого роду може бути стилістично нейтральною, позбавленою супровідних конотативних значень (як-от, журналіст зазначив/зазначила), то транспозиція грамем жіночого й середнього роду завжди виступає експресивним маркером, що й визначає межі її функціонування – розмовний і художній стилі.

У четвертому розділі «Внутрішньограмемна транспозиція в межах категорії відмінка»  встановлено парадигму спеціалізованих форм відмінкових грамем, виокремлено та класифіковано транспозиційні семантико-синтаксичні функції відмінків, виявлено функціонально-стилістичні особливості вживання відмінків у різних контекстуальних позиціях.

Граматична категорія відмінка в українській мові має широкі транспозиційні можливості, що пояснюється її зв’язком із морфологічною, синтаксичною, семантичною та комунікативною структурами мови. У системі відмінків виокремлюється ядро (або центр) – називний і знахідний відмінки, напівпериферія – давальний та периферія – орудний, кличний; родовий відмінок як грамема абсолютних транспозиційних можливостей є напівцентральним. Функціонально-семантичне навантаження та транспозиційний потенціал кожного з семи відмінків української мови залежать від кількох чинників: лексичного значення словоформи, валентності предиката й характеру зв’язку з ним, семантико-синтаксичної спеціалізації первинного та розгалуженості мережі вторинних значень, контекстуальних потреб.

Ядерна сема називного відмінка – сема суб'єкта дії, стану, процесу – залишається домінантною навіть за ускладнення грамеми додатковими значеннями об’єктної суб’єктності – Бредуть, бредуть вигнанці… бредуть бездомні люди… Ні даху, ні притулку, – буквар їм на умі!  (Л.Костенко); інструментальної суб’єктності – Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави на вузькій межі (О.Теліга); причинової суб’єктності – Спів  лірника розчулив дівчат (пор. Дівчата розчулилися, бо лірник співав). Синтаксичні функції номінатива, зокрема роль прикладки та предиката, також впливають на утворення нових транспозиційних значень – атрибутивного та предикативного відповідно: Широкою долиною… тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця (І.Нечуй-Левицький);  мої брати –  боривітри а я лебідка сестра –  геліонська статуя сестра –  біле диво полянське (В.Вовк).

Родовий відмінок має широку амплітуду семантико-синтаксичних функцій. Іменники у формі генітива можуть указувати на суб’єкт дії, сполучаючись із дієсловами квантитативності, екзистенційності, кумулятивності тощо, при цьому нерідко актуалізуються семи збірності, неозначеності та партитивності, які свідчать про вторинність розгляданої грамеми в такій функціонально-синтаксичній позиції: Волонтерів наїхало! Люду на вокзалі –  сила!. Або: Було його [Андрійка] і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах… (С.Васильченко). Виокремлюються такі різновиди власне партитивного значення родового відмінка: родовий кількісної об’єктної партитивності: Ще треба зварити й натовкти п'ятнадцять відер картоплі для свиней, накришити буряку… (Л.Письменна); власне-об’єкта: Новаки в довгих батьківських піджаках.., з цілими оклунками паляниць, груш, яблук у руках боязко вступали до двору… (С.Васильченко); партитивного суб'єкта: Скільки людей-героїв в твої простори впивалося… (М.Семенко); родовий темпоральної об’єктної партитивності – Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід (І.Нечуй-Левицький).

Зрідка генітив виявляє периферійні значення, як-от: посесивне (квартира сусідів, обличчя матері), стосунку (асистент кафедри, пращури українців), обставинно-атрибутивне значення часу й місця (правозахисники радянського періоду, пороги Дніпра) тощо. Родовий відмінок може набувати транспонованої  предикативної функції, нерідко ускладнюючись при цьому додатковим відтінком посесивності: Великої душі і орлиного ока був гетьман Дорошенко… (Є.Маланюк). Лексеми, що позначають часові відрізки, актуалізують у грамемі генітива сему темпоральності й супроводжуються атрибутивним компонентом: Друга половина дня має бути вільним часом учня (В.Сухомлинський).

Форма родового відмінка використовується в художньому мовленні для підсилення образності, емоційної виразності й виступає в ролі граматичної метафори, що повязано із його здатністю сполучатися з іменниками й надавати словоформам атрибутивної семантики, наприклад: Скоро буде вечір, і в тихій кімнаті зазгучать, заридають солов’ї поцілунків (В.Сосюра); …крізь історії пил, крізь розпачливий вереск війни силуетом Діаса і Лорки ти стала, Іспаніє, на безхмарному небі моїх наболілих зіниць (Б.Олійник).

Ядерним значенням грамеми давального відмінка є сема адресата дії, яка базується  насамперед на семантико-синтаксичній ознаці пасивності та остаточної скерованості дії на об’єкт мовлення. Первинна сема адресата зумовлює виникнення та функціонування вторинних значень давального відмінка. У зв'язку з цим семантична парадигма розгляданого відмінка порівняно нерозгалужена, обмежується не тільки лексично (ідеться переважно про категорію особи), але й у семантико-синтаксичному плані. Вторинні функції давального відмінка зумовлені транспозиційними зміщеннями здебільшого в площину  називного та знахідного відмінків й утворюють підсистему таких значень: суб'єкта стану: Льотчикам натомлено дрімалось (Б.Олійник); потенційного суб'єкта дії: Командир звелів Гарикові повернути важіль (М.Трублаїні); об’єкта дії: Так і тепер Дарка почала «вичитувати» панні… (Леся Українка); об’єкта стану: Народові нашому дуже не до вподоби твоя дружба з ляхами… (О.Рогова);  призначення (зокрема, з відтінком обмеження): І хата моя біла, і криниця, і ніжний борщ з картоплею на дні… Прийдіть мені! Вернітеся мені! (М.Вінграновський); Червоні рожі на хустині горять мені (М.Вінграновський). Аналогічні до виділених займенникові форми через послаблення семантичної домінанти й посилення емотивної складової нерідко транспонуються в частки: Я собі прохожала людина… (С.Васильченко).

Транспозиція давального відмінка може супроводжуватися конотативними нашаруваннями й метафоризацією в разі несумісності з валентним значенням предиката, яке іманентно не передбачає сполучення з  розгляданою грамемою: І я страждав – й мені навкруг страждали, і я співав – й мені навкруг співали, я світом жив …(М.Вінграновський); З глибин сердець джерела пружно б'ють – і шумувати морю, не вмирати…(І.Драч). 

Грамема знахідного відмінка в первинній семантико-синтаксичній функції позначає об’єкт безпосередньої дії, об’єкт процесу, рідше – стану. Особливістю акузатива є те, що він реалізується в назвах конкретних реалій, подекуди – абстрактних та займає придієслівну позицію й залежить від валентності предиката. Вторинні значення знахідного відмінка виникли внаслідок його транспозиції у функціональну площину номінатива, оскільки позиційно ці два відмінки є близькими – вони становлять центр відмінкової парадигми. Тому акузатив нерідко набуває суб’єктних значень, як-от: значення суб'єкта стану – Йому хотілося їсти, як молодому двадцятилітньому хлопцю, і се його радісно хвилювало (М.Коцюбинський); об’єктного суб'єкта – Палає Київ, знищено Триліси (Л.Костенко); потенційного суб'єкта дії – [Гість]. Пани прислали мене знайти дітям ялинку на святий вечір… (М.Коцюбинський).

Транспозиція знахідного відмінка може призводити до утворення певних змістових та семантичних алюзій, асоціативних паралелей, метафоризації висловлювання в тому разі, коли він зміщується у площину іншого відмінка, пов’язується з неперехідними дієсловами без прийменника або якщо валентність предиката не дозволяє йому сполучатися зі словоформами певної семантики: …А за вікнами темно-безсонно нам розлуку шумлять ясени (В.Сосюра); Я пишу тобі лист, я пишу тобі осінь – а ти вже на тім березі літа … Я пишу тобі осінь, якої не надішлю…(О.Забужко); Він відьму ще не пив з долонь, її шовкову тишу тіла. (М.Вінграновський); Будеш, мати, мене зимувати, будеш мати мене коло хати…(М.Вінграновський).

Первинним для орудного відмінка є значення інструментальності. Оскільки цей відмінок знаходиться на периферії відмінкової системи, він найменше обмежений у своїх транспозиційних інтенціях і можливостях, тому розглядана грамема має широке коло вторинних значень: об’єктно-інструментальне – Савка гримів ложечками (М.Коцюбинський); об’єкта дії та стану – Брень мав керувати художньою частиною (Б.Антоненко-Давидович); суб'єкта дії та стану – Моїм малим перекрутило на стежці і він подріботів до намету (М.Вінграновський); стихійного реалізатора дії – і  вітром не риплять віконниці веретяні… (І.Андрусяк). Дієслова руху, вживаючись з іменниками у формі орудного відмінка з локативним значенням, актуалізують у відмінковій  грамемі сему просторовості: А вони ж бігли землями і водами… (Б.Олійник).

Орудний відмінок є репрезентантом і міжчастиномовної транспозиції, заступаючи насамперед прислівник та вживаючись у ролі обставини зі значеннями часу: Занедбано цвинтар, лише великодніми святами сходяться сюди якісь бабусі на поминки (О.Гончар); сукупності: мурахи молоді у бій виходять лавами… (І.Андрусяк); порівняння: Кожний вечір на небі пожарами  умирають розстріляні дні… (В.Сосюра); обмеження: Ненавиджу тупих, самовдоволених, великих горлянками та черевами і дрібних духом, пігмеїстих думкою (О.Гончар). Нерідко орудний транспонується у площину предикатива: Старий сутулуватий Свиридович був турботником, товкучим Марком, інженером-трудягою (Гр.Тютюнник), при цьому у відмінковій грамемі можуть актуалізуватися семи перетворення, призначення: Обернулась зорею тополя і хитається п’яно і струнко (В.Сосюра); Ти не лукавила зо мною, ти другом, братом і сестрою сіромі стала (Т.Шевченко).   

Грамема місцевого відмінка належить до периферії відповідної морфолого-синтаксичної категорії. Первинною семантико-синтаксичною функцією розгляданої грамеми є функція статичної локалізації. Місцевий відмінок досить обмежений у своїх функціонально-семантичних можливостях через те, що без прийменника не вживається, а тому й не є таким динамічним у транспозиційних відношеннях, як грамеми інших відмінків. Проте валентність дієслова, лексичне значення денотата, контекст, змістові потреби вислову здатні певною мірою нівелювати первинну локативну сему розгляданої грамеми та актуалізувати додаткові, зокрема значення динамічної локалізації: …ходжу по театрах та по кафе… (Леся Українка); інструментальності: …сонце… їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі… (І.Драч); об’єкта дії та стану: Поки в козаків шаблі в руках, поти не страшні їм фортеці (О.Рогова); …[вчитель] такий старий і, кажуть, в чорній магії навиклий… (І.Драч);  суб’єкта стану: Я тебе в Закревській поманила, я душею билась в Рєпніній, а в засланні крила розкрилила в Забаржаді, смуглій і тонкій (І.Драч).

Місцевий відмінок за своїми іманентними властивостями тяжіє до функціонування в ролі обставини, вказуючи, наприклад, на середовище дії, час, стан, ознаку: …отак і виріс сиротою, у наймах (Т.Шевченко); Батько мій… перші по одруженні роки служив… (М.Старицький); [Посланець] виявився навдивовижу зграбним у поводженні з речами… (О.Забужко); …пробував я у Лисенків – дідуня й бабуні по матері (М.Старицький). Семантика абстрактності відповідної лексеми, накладаючись на первинне локативне значення, певною мірою конкретизується, опредметнюється, що створює додаткові конотативні та стилістичні відтінки: Шукатиму твоє лице у самоті за параваном білих сліз, у пориві на схрещених стовпах землі, у ніжності на чорному шовку постелі, у жертві на дні хвилювань і болю (А.Коверко).

Статус кличного відмінка в українській мові специфічний. Вокатив  виконує роль звертання, за змістом і синтаксичними функціями близький із називним відмінком. Кличний відмінок досить обмежений у своїх транспозиційних  можливостях, оскільки не пов'язаний із семантикою та валентністю предиката, а залежить лише від категорії способу дієслова. Первинне значення вокатива (адресат мовлення /потенційний суб’єкт дії) не нівелюється в будь-якому контекстуальному оточенні, а навпаки, саме формує  вторинні функції – значення семантично акцентованого адресата:  … ми стояли  перед тими дверима вдвох, ми ж дихали водно, Ленцю, що ж ти захряснула їх переді мною?.. (О.Забужко); кличного ідентифікації: З руїни підводиться мати – в годину свою грозову: – Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали з собою в чужину весь тонкоголосий ясир, бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір (В.Стус).

Транспозиційні зміни в зоні категорії відмінка сприяють утворенню синонімічних відношень між грамемами, зокрема в основних значеннях – об’єктному, суб’єктному, інструментальному, локативному. Поєднання двох відмінкових компонентів (формального та змістового) в одній грамемі розширює межі її функціонування, контекстуально-семантичні можливості.

У висновках  узагальнено основні результати дослідження.

1. В українській мові транспозиція граматичних форм роду, числа й відмінка іменних частин мови є досить поширеним явищем, для нього характерні як загальні ознаки процесу перехідності, так і власне категорійні. Внутрішньокатегорійна транспозиція відбувається на периферії грамемних значень і супроводжується дифузією останніх. Спільним для транспозиційних модифікацій грамем роду, числа й відмінка є близькість функціонально-семантичних значень похідної форми й транспозита, що призводить до зміщення ядерних та периферійних сем у структурі грамеми, утворення нових сем, їх конотування, розширення меж валентності словоформи, функціонально-стилістичного оновлення її змісту. Транспозиція граматичних форм іменних частин мови ґрунтується на суперечності між фактами реальної дійсності та їх мовленнєвою репрезентацією, невідповідності семантичного та граматичного складників лінгвальної одиниці, розриві між грамемним складом словоформи та загальним граматичним змістом контексту.

2. Залежність грамеми від лексико-стилістичних чинників і контекстуально-ситуативних потреб зумовлена тим, що кожен мовний знак закріплений за певним граматичним простором, який, своєю чергою, є невіддільним від асоціативно-змістового плану контексту. Внутрішньокатегорійна транспозиція ґрунтується на цій взаємозалежості семантичного та граматичного наповнень будь-якої словоформи. Контекстуальне оточення актуалізує в грамемі потенційні значення, що створює можливості для модифікаційних змін. Тим часом зміна семних комбінацій всередині грамеми призводить до іррадіації нових конотативних, асоціативних смислів контексту.

3. У транспозиційних змінах квантитативного характеру більшою мірою виражений семантико-стилістичний, аніж морфолого-синтаксичний аспект. Транспозиція кількісних значень у межах іменних частин зумовлена двокомпонентністю парадигми граматичної категорії числа. Виокремлюються такі різновиди квантитативних транспозитів: 1) іменники singularia tantum: матеріально-речовинні, абстрактні і власні  назви, вживані у формі множини;

2) іменні частини мови з двочленною числовою парадигмою: форми узагальнювальної однини, дистрибутивної однини, гіперболічної множини. Транспозиційні процеси на рівні категорії числа відбуваються у двох напрямках: зображення у множинному плані певних об’єктів, фактів дійсності, понять, явищ, що насправді існують в одиничному варіанті або не підлягають обчисленню; репрезентація реальної множинності через форму однини.

4. Продуктивність та ступінь традиційності/оказіональності транспозиційних значень родових форм зумовлені поділом останніх на семантичні та асемантичні форми, що пов’язано з позалінгвальними ознаками статі та недорослості. Контамінаційні процеси в площині триграмемної моделі семантико-граматичної категорії роду охоплюють різні функціонально-стилістичні та семантичні яруси мовлення: транспозиційні заміщення фемінативів і маскулінативів супроводжуються актуалізацією семи «особа», грамема середнього роду, транспонуючись у площину чоловічого або жіночого, зберігає свої первинні значення – недорослість,  предметність. На частотність, характер вживання та емоційно-експресивну оцінку транспонованих грамем роду впливають окремі позамовні чинники, які мають відношення до психологічних, гендерних стосунків, етнолінгвальної свідомості мовців, ідейно-змістового спрямування контексту.

5. Транспозиційні можливості відмінків не однакові. Називний щодо інших виступає домінантним у суб’єктній позиції, майже не має валентних та змістових обмежень у сполученні з дієсловами, залучає в діапазон свого функціонального впливу всі без винятку грамеми відмінків, проте його семантичне поле є досить стійким до розгляданих граматичних модифікацій. Спеціалізованими у транспозиційних відношеннях є також значення об’єктності (знахідний відмінок), інструментальності (орудний), локативності (місцевий). Родовий відмінок є грамемою транспозиційного походження, тому вирізняється здатністю органічно переходити у функціонально-семантичні поля інших відмінкових грамем та окремих частин мови. Давальний відмінок у своїх транспозиційних інтенціях найбільш тяжіє до суб’єктності номінатива, може також набувати об’єктних значень із різноманітними відтінками. Перебуваючи на периферії відмінкової парадигми, орудний вирізняється множинністю семантико-синтаксичних функцій (об’єктно-інструментальна, об’єкта дії та стану, суб'єкта дії та стану, стихійного реалізатора дії) і, крім того, у реченні тяжіє до реалізації в ролі обставини. Прийменникова залежність і ядерна локативна сема місцевого відмінка дещо обмежують дифузію семантичних складників грамеми, її вторинні функції свідчать про транспозицію в площину номінатива, інструменталя, акузатива, синтаксичну наближеність не лише до обставини, але й до означення. Вокатив у своїх вторинних функціях семантично акцентованого адресата, нереалізованого потенційного суб’єкта дії та кличного ідентифікації орієнтований на називний відмінок .

6.Явище транспозиції відображає цілісність, системність, синкретизм окремих мовних рівнів та їх категорій. Міжчастиномовна підпорядкованість форм роду й числа, числа й відмінка свідчить про необхідність урахування міжкатегорійної взаємодії при реалізації граматичних значень.

7. Граматична метафора, ґрунтуючись на прийомі перенесення, виражає абстрактні, узагальнювальні відношення між грамемами й цим загострює протиріччя формального та змістового показників транспозита, що призводить до утворення нових асоціативних полів і зміни ідейно-змістових настанов висловлювання. Метафоризація граматичних значень відбувається завдяки зміні традиційного синтаксичного оточення категорійної форми, неузгодженості семного та грамемного складу мовної одиниці, ситуативній невідповідності граматичної форми й денотата, фактів реальної дійсності. За умови високого рівня оказіональності граматичні транспозити можуть бути  відносно самостійним, а подекуди й наріжним стилістичним засобом.