ЯЗЫКОВЫЕ СРЕДСТВА И РИТОРИЧЕСКИЕ ПРИЁМЫ ДИАЛОГИЗАЦИИ СОВРЕМЕННОГО ПУБЛИЦИСТИЧЕСКОГО МОНОЛОГА : МОВНІ ЗАСОБИ І РИТОРИЧНІ ПРИЙОМИ Диалогизації сучасного публіцистичного монологу

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та основні завдання роботи, визначено методи дослідження, його об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну та практичну значущість одержаних результатів.

У першому розділі «Проблеми діалогічності монологу в історії наукової думки та у контексті сучасної наукової парадигми» подано історію питання й зроблено спробу систематизувати підходи до монологу як специфічного виду комунікації, визначені в сучасному науковому знанні як результат настанови дослідників на антропоцентризм та інтеграцію різних видів гуманітарного знання.

У першому підрозділі «Діалогічна концепція мови, її роль у встановленні відносин між монологом і діалогом» представлений аналіз дослідницького матеріалу, присвяченого проблемі вивчення монологічного й діалогічного мовлення. Основи теорії діалогу й монологу в лінгвістичних дослідженнях ХХ століття були закладені у працях М.М. Бахтіна, В.В. Виноградова,                        В.М. Волошинова, Є.Д. Поліванова, Л.В. Щерби, Л.П. Якубинського та ін., у яких вивчення різних жанрів і типів усного й писемного мовлення тісно пов’язувалось із дослідженням форм і видів монологічного та діалогічного мовлення. Дослідники відводили діалогу головне положення, розглядаючи монолог як один із вторинних випадків використання мови (Є.Д. Поліванов), підкреслювали природність діалогу і штучність монологу (Л.В. Якубинський).

Здійснювались спроби вийти за рамки дихотомії «діалог – монолог» і визначити місце «проміжних» форм, що відображають перетин елементів діалогічного й монологічного мовлення (Р.О. Будагов, В.В. Виноградов, Г.О. Винокур, В.М. Волошинов, О.О. Холодович, Л.П. Якубинський). Говорячи про діалогічну спрямованість монологічного висловлювання, автори підкреслювали, що будь-який уривок монологічного мовлення тією чи іншою мірою «діалогізований», тобто містить показники (звертання, риторичні питання тощо) прагнення того, хто говорить, стимулювати активність адресата.

Значний внесок у розвиток теорії діалогу зробив М.М. Бахтін. Ним уперше були систематизовані різні аспекти «двохголосого» мовлення (мовлення з установкою на чуже слово). М.М. Бахтін уважав, що «двохголосе» слово завжди внутрішньо діалогізовано, у ньому закладений сконцентрований діалог двох світоглядів. Теоретичні концепції М.М. Бахтіна тісно пов’язані з риторичною традицією. Створюючи оригінальну теорію діалогу, М.М. Бахтін розвинув у ній дві традиційні риторичні концепції: персоніфікацію та полемічність мовлення в моделі «той, хто говорить – висловлювання –слухач», у якій акцент робиться на мовному переконанні й підкресленні сутнісної важливості іншого.

У другому підрозділі «Теорія монологу й діалогу в класичній риториці й неориториці» простежено історичний зв’язок монологічного й діалогічного мовлення з риторикою як наукою про переконання і вплив на аудиторію.

Монолог як організоване мовлення, орієнтоване на певного адресата, онтологічно пов’язаний з ораторським мовленням. У формуванні теорії монологу в риториці особлива заслуга належить античним авторам. Аналітична система риторики Аристотеля та синтетична система риторики Квінтіліана розглядаються у контексті мети дисертаційного дослідження: текст мас-медіа має успіх лише за умов адекватного моделювання когнітивно-мовної структури аудиторії.

На сучасному етапі для риторики відкривається низка нових можливостей. Об’єм новизни в риторичному знанні призвів до необхідності введення поняття неориторика – практична (прикладна) риторика, націлена на формування навичок мовленнєвої поведінки, співвідносної із ситуацією спілкування, адресатом і запланованим характером впливу на останнього. У неориториці увага приділяється умовам застосування комунікативних стратегій і тактик, які ґрунтуються на ефекті участі адресата.

У третьому підрозділі «Монолог і діалог у контексті сучасних лінгвістичних теорій» аналізується міждисциплінарний характер проблеми діалогічності монологу.

Низка положень лінгвістичної прагматики й когнітивної лінгвістики має безпосереднє відношення до аспектів розгляду монологу й діалогу в напрямку їхньої взаємодії у процесі мовленнєвої діяльності. Когнітивний підхід до тексту безпосередньо пов’язаний з увагою до структур діалогізації, оскільки ці структури мають ментальну природу, і через них уявлення автора про щось спрямовуються на адресата, з тим щоб забезпечити адекватність сприйняття. Адресантно-адресатна взаємодія має когнітивні (зміна картини світу адресата) та афективні (зміна емоційного стану) наслідки.

Лінгвістична прагматика акцентує увагу до мови як до діяльності, що здійснюється взаємодією тих, хто говорить. У прагматиці також звернено увагу на соціокультурну детермінованість мовних засобів і самого процесу розуміння. Прагматична ситуація не може не співвідноситися із внутрішнім світом людини – як того, хто говорить (адресанта), так і слухача (адресата).

Стосовно теми нашого дослідження важлива категорія розуміння, що досліджується у психолінгвістиці, оскільки відображена в тексті мета автора повинна бути сприйнята читачем, який інтерпретує текст на основі власних знань і цільових настанов особистісного характеру. Комунікативні наміри адресанта організують текст таким чином, щоб його інтенція була правильно декодована адресатом, що вимагає пошуку адекватних форм діалогізації. Діалогізуючи монолог, автор організує та спрямовує розуміння адресата, яке проходить етапи, позначені у психологічній герменевтиці як прямування у заданому автором векторі. Це пояснює активність діалогічних структур, покликаних примусити адресата «включити» універсальну психологічну програму сприйняття. Структури діалогічності, що регулюють сприйняття й увагу адресата, мають пряме відношення до організації спільного з адресатом когнітивного простору, з їхньою допомогою встановлюються відношення між автором і адресатом.

У другому розділі «Публіцистичний монолог як адресоване мовлення. Типологія мовних засобів адресованості» систематизовані комунікативні дії автора монологу щодо залучення уваги адресата, утримання цієї уваги, а також мовні засоби, які маніфестують єднання адресанта й адресата: психологічна настанова «я такий же, як ви, як усі, і проблеми, про які я говорю, важливі для вас так, як і для мене». Текст публіцистичного монологу, будучи розгорнутим висловлюванням, звернений до адресата. Адресованість тексту – це його обов'язкова властивість, але експлікація адресованості може бути різною. У сучасному публіцистичному монолозі представлений ряд моделей відносин з адресатом.

У першому підрозділі «Специфіка адресованості в сучасному публіцистичному монолозі як мас-медійному тексті» розглядаються особливості вибору й організації мовних засобів, що залучаються автором монологу з метою успішного спілкування з адресатом. На структуру письмового монологічного тексту впливає гіпотетичний адресат як деяка узагальнена особа. Вербалізація його мовленнєвої поведінки відбувається на основі «даних» соціокультурного характеру, відомих автору монологу. Сукупність різних форм і способів введення фігури співрозмовника «розмиває» ознаку фіктивності адресата, представляючи його в наборі достатньо конкретних соціально-культурних характеристик, необхідних автору монологу для досягнення розуміння і згоди. Комунікативний успіх залежить від спільного соціального й культурного досвіду, збалансованості тезаурусу, мовних та інтеракціональних знань, і автор публіцистичного монологу прагне врахувати ці чинники для забезпечення бажаного контакту з адресатом. Для СПМ характерною є настанова автора на вільну стилістичну тональність, яка імітує спонтанну розмовність і наближена до мовної картини світу масового адресата.

У другому підрозділі «Ми-сферність» як основний спосіб діалогізації сучасного публіцистичного монологу» аналізуються структури, маніфестовані мовними засобами з «ми-сферною» семантикою, які є стабільними складниками інтерактивності сучасного публіцистичного монологу.

Ми-сферність організує категорію адресованості, яку ми розуміємо як орієнтацію адресанта на рецепцію змісту тексту певним адресатом. Адресованість – це включення ми-сфери й ти-сфери адресата в я-сферу адресанта. «Я знаю, думаю, припускаю, переконаний» і под. трансформуються в «нам відомо, ми переконані», що істотно змінює модальність монологу через включення адресата в співавтори як співмислителі. Перехід з мови «Я» на мову «Ми» й узагальнене «Ти» динамізує текстову комунікацію: змінюється місце адресанта й адресата в інформаційно-оцінному просторі монологу.

Апеляцію до модусу адресата забезпечують мовні засоби з семантикою «спільності»: інклюзивний займенник «мы», присвійний займенник «наш», нерідко посилені займенником «все» із семантикою «повного охоплення» – «все мы», «у всех нас». Наприклад: «Не то чтобы мы массово зажили лучше или государство стало иначе к нам относиться. Просто мы стали жёстче друг к другу, слишком многое обрело конкретную цену – в наших или условных денежных единицах. Что же, время изменяет нас. Мы привыкаем жить, не переписываясь, не перезваниваясь, многое забывая. Дай нам Бог хорошей жизни, но надо помнить и строку-формулу из песни Булата Окуджавы: «Возьмёмся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке» (В. Коротич, Возьмёмся за руки, друзья! // БГ, № 26, 2006).

Мовні кроки в породженні тексту автор монологу узгоджує з адресатом, тобто з можливостями його розуміння. Багато мовних засобів діалогізації монологу мають призначення контролювати процес засвоєння й розуміння міркувань автора. Особливе місце (за частотністю та за фактом апелятивної семантики цієї граматичної форми) посідають дієслова, що припускають 2-у особу («вдумайтесь», «вспомните», «согласитесь» та інші). Дієслова в неозначено-особовій формі передають зв’язок із суб'єктом думки і також є способами введення в публіцистичний монолог адресата як фіктивного співрозмовника («стоит задуматься», «надо действовать» тощо).

Предикати, пов’язані з пам’яттю («напомню», «мы помним время» і под.), особливо активні, що можна пояснити швидкістю зміни епох, ідеологій та цінностей, що призвело до розділу поколінь. Особливо активні вкраплення «Вы помните?», що підключають аргумент(и) зі спільного життєвого досвіду адресата й адресанта.

Когнітиви «вы знаете», «вы понимаете», «вам ясно» і под. розраховані на комунікативну співпрацю з адресатом, що веде до однодумності. Епістемічний модус «Понятно, что…» – вагомий когнітивний чинник СПМ. Адресант може передбачати скепсис адресата, і тоді з’являється предикація «Вы можете подумать, что…», після якої йде серія доказів, що знімають нерозуміння або неправильне розуміння.

Форми «перейдём к фактам», «напомним», «давайте приглядимся повнимательнее», «на минуту представьте», «как вы уже поняли» і под. відносяться до «поля спонукальності» й систематично організують адресантно-адресатний режим повідомлення у СПМ: «Давайте и здесь обратимся к фактам. По большому счёту, депутатский корпус свою задачу выполнил. Однако, пока наступило политическое затишье, давайте всё же объективно оценим, кто что сделал» (А. Лапин, Цыплят считаем… в августе // Моё!, № 31, 2007). 

Частки «ведь», «не правда ли», «ведь так» «закликають до згоди», їхнє призначення – викликати реакцію на сказане для встановлення контакту.

Проаналізовані мовні засоби є текстовими (комунікативними) процедурами, що створюють суб’єктну поліфонію в монологічному тексті.

У третьому підрозділі «Словотлумачення (дескрипції понять) і рефлексиви як можливість узгодження когнітивних множинностей адресанта й адресата» аналізуються способи створення спільної з адресатом пресуппозиції, оскільки утвердження значущості проблеми, що обговорюється, корелює з розумінням ключових, концептуально вагомих понять. Процедури лексикографічних рефлексій адресанта спрямовані на недопущення можливого неправильного тлумачення, що може призвести до небажаної дискурсивної ситуації. Автор монологу прагне говорити з адресатом з позицій свого рівня культури, знань і розуміння предмета мовлення, але при цьому враховує знання адресата з тим, щоб думки, ідеї, слова були співвіднесені з рівнем культури адресата, певним чином були наближені до нього. Автор прагне залучити знання з когнітивної множинності адресата, будуючи монологічний наратив таким чином, щоб зон перетину когнітивних множинностей було якомога більше. Приклад: «Представления о роскоши различны. Философии потерь и приобретений весьма разнообразны. Некоторые из них определены английской поговоркой «Easy come – easy go», то есть «С легко обретённым расстаёшься легко» (В. Коротич, Хорошо гуляется на чужие деньги // БГ, № 31, 2005).

Метамовний коментар (рефлексиви) як одна з форм прояву когнітивної свідомості автора сприяють створенню спільного з адресатом рівня розуміння акцентованого адресантом значення і стилістичних (оцінних) ознак слова. Рефлексиви підтримують інтерактивний режим монологу. Коментування власних мовленнєвих дій, по суті, звернене до адресата, організує його сприйняття: «Это книги и фильмы, в которых не педалируются, или вовсе не присутствуют, или просто высмеиваются героический пафос, романтика и любая, простите за выражение, дихотомия» (А. Никонов, Атака клоунов // Огонёк, № 24, 2002).

У четвертому підрозділі «Питання як спосіб і засіб діалогізації відносин з адресатом» розглядається ефективний спосіб співвіднесеності зі свідомістю адресата, з його когнітивною множинністю. Питальні конструкції утягують іншого у процес міркування про предмет мовлення. Через питання автор монологу встановлює необхідний йому розумовий контакт з адресатом, прагнучи наблизити до нього, узгодити з ним свої думки, оцінки й судження. Критичні питання пов’язують адресата з моральними орієнтирами адресанта (справедливістю, сумлінням, гідністю і под.). Медитативні питання відносяться до психологічної мовної діяльності, акцентують емоційно-оцінний план монологу. Відповіді на питання в публіцистичному монолозі двосуб’єктні: їх можна віднести до внутрішнього мовлення автора й до можливої відповіді адресата. Реалізується принцип антиципації – передбачення можливої реакції адресата, відштовхуючись від якої, автор отримує додаткову можливість формулювати низку позицій, заручившись фактом спільного з адресатом розуміння проблеми, що обговорюється. Моделюючи питально-відповідний блок, автор монологу робить крок назустріч адресату, суміщаючи себе з ним за основним когнітивним параметром – розумінням.

У третьому розділі «Чуже мовлення» як спосіб виведення «Значущого Іншого» на комунікативний рівень» виявляються способи залучення адресата з метою впливу на його свідомість і переконання через моделювання образу іншого на основі його мовленнєвих характеристик. Аналізується низка використовуваних способів включення «Значущого Іншого» в публіцистичний монолог, виявляються закономірності функціонування «чужого мовлення», яке визначає характер відносин між автором монологу і створеним ним «образом адресата».

У першому підрозділі «Роль «чужого мовлення» в організації комунікативного режиму в монологічному тексті» аналізується когнітивна специфіка цитації, яка є одним зі способів діалогізації тексту.

Висловлювання іншого – це «текст у тексті», розгерметизація свідомості автора монологу, нова авторизація сегмента, що сприяє діалогізації монологу. Інший – це дехто, свідомість якого виявилась необхідною в цей момент. «Чуже слово» може вводити в письмовий монолог нову тему або новий поворот теми, розвиваючи думку про згоду або незгоду з тим, що сказано іншим.

Інтертекстуальність СПМ виявляє одну з форм його глобального діалогізму: «я – не я» і «я та адресат». Структури діалогізації в цьому випадку – один зі способів конструювання соціально-психологічних образів я та іншого, спрямованих на організацію уваги й розуміння адресата.

Чергування прямої, непрямої й невласне-прямої мови становить конденсацію діалогічного мовлення в умовах монологу. У СПМ активно експлуатується прийом невласне-прямої мови, що дає автору можливість інтерпретувати обговорювану проблему як із власних позицій, так і з позицій іншого. У когнітивному відношенні суб’єктна множинність дозволяє уникнути однобічності розуміння смислу тексту, в прагматичному – наближає адресата, фокусуючи його увагу на драматургії оповідання, у стилістичному – дозволяє включати різноманітні у стилістичному відношенні мовні засоби як документальні свідчення особливостей мовлення іншого (інших). Особливістю невласне-прямої мови у СПМ є те, що в ній виявлений адресат і дехто інший, мовна свідомість якого максимально наближена до гіпотетичного (масового) адресата.

У сучасному публіцистичному дискурсі простежується закономірність використання стилізованого під усне мовлення чужого слова, що сприяє природній розмовності публіцистичного монологу, його адаптації до адресата. Репродукування чужого слова у «зниженому» відносно кодифікованих мовних норм варіанті відповідає комунікативній меті автора монологу – зближенню з адресатом. Вкраплення чужого розмовного мовлення – прийом діалогізації монологу, розширення його суб’єктної сфери.

У другому підрозділі «Функції «чужого мовлення» в сучасному публіцистичному монолозі» розглядаються способи реалізації мовних функцій «чужого мовлення», співвідносних з комунікативними цілями автора монологу. «Чуже слово» в сучасному публіцистичному монолозі функціонально різноманітне й тісно пов'язане з ініційованим автором монологу комунікативним режимом, що ґрунтується на адресантно-адресатних зв'язках.

Інтерпретаційна функція сприяє більш наочному й переконливому для адресата представленню висловлюваного судження або думки. Вільне поводження з «чужим мовленням» здійснюється як маніпулювання «чужими словами». Сигналами подібної інтерпретації служать слова «то есть», «иными словами», «иначе говоря», частки «мол», «дескать», «-таки», «же», «просто», модально-вставні слова «вероятно», «как будто» та ін.: «Многие тогда смеялись и над бывшими коммунистами, которые тоже потянулись в церковь. Мол, как же так: ещё недавно отрицали «опиум для народа», а тут вдруг прозрели» (А. Лапин, Второе крещение Руси // Моё!, № 8, 2008). Конструктивна функція використовується як прийом економії мовленнєвих зусиль, що може супроводжуватись процесами семантичної конденсації. Риторична функція є способом посилення перлокутивної сили висловлювання. Чуже висловлювання, що становить гіпотетичну емоційну оцінку з позиції невизначеної особи, використовується автором як риторичний засіб з метою переконання адресата у своїй правоті.

У третьому підрозділі «Цитати-ідеологеми як носії різних мовних свідомостей соціально неоднорідного адресата» розглядається така риса СПМ як включення в монологічний текст ідеологем радянського часу, що активізує іншу свідомість і світосприйняття. Соціальні зрушення, перегляд філософських уявлень про світ призвели до того, що в публіцистиці спостерігається співвіднесення ментальних просторів представників двох епох. У межах монологу відбувається змішування двох соціально-політичних мов, зустріч двох різних, поділених епохою мовних свідомостей. Такий монолог неминучо внутрішньо діалогізований, оскільки дві точки зору тут діалогічно зіставлені: «Мы учили наизусть какие-то слова, в семинарах рассуждали о «Капитале» Маркса, не читанном уже несколькими поколениями марксистов, видели лозунги о светлом будущем и не имели права даже на минутку засомневаться в действительности» (В. Коротич // БГ, № 17, 2001); «… члены безбожного Политбюро требовали от нас выполнять «священный долг» и беречь «священное знамя» (В. Коротич // БГ, № 23, 2001); «Но всё равно воровали, как говорил известный герой, и до эпохи исторического материализма и после неё» (В. Коротич // БГ, № 19, 2001). У монолозі такого типу, з одного боку, вербально представлений радянський досвід, з іншого – йде осмислення сучасного громадського життя. Таким чином, соціально-політичні голоси двох епох, трансформуючись у світогляд, точки зору, «соціальні голоси», співвідносяться одне з одним, вступають у діалогічні відносини.

Ідеологеми у СПМ мають «подвійного» адресата: того, для якого вони є нейтральними (або навіть позитивними) носіями часу, і того, хто живе в іншому ціннісному світі. Контекстне, нерідко іронічне (тобто непрямо відхилене) представлення ідеологем у СПМ спрямоване, скоріше, на адресата другого типу. У побудові опозиції «старе – нове», «тоді – тепер» ідеологеми посідають важливе місце.

У Висновках викладено основні результати дослідження.

Застосований у дисертації цілісний (системний) підхід до аналізу сучасного публіцистичного монологу ґрунтується на принципі діалогізму, який є універсальним у розгляді процесів текстопородження. Типологічним критерієм в описі сучасного публіцистичного монологу є текстова представленість мовленнєвої стратегії адресанта на залучення адресата до обговорення проблеми, прагнення знайти з ним «спільну мову», яка забезпечує можливість взаєморозуміння, яке, у свою чергу, є необхідною умовою переконання і впливу.

1. Перехід від монологічного слова до діалогічного спілкування – риса нашого часу, закріплена у СПМ. Монолог змінює свою природу вбік підвищеного ступеня комунікативності. Елементи діалогу в публіцистичному монолозі беруть на себе важливу комунікативну, когнітивну й соціальну функції. Мета мас-медійного тексту – вплив на образ думок адресата, переконання його в правильності й достовірності інформації, що передається. Засоби переконання є лінгвістичними і психологічними одночасно, тобто націленими на когнітивну узгодженість мовленнєвих дій адресанта з мисленням адресата. Адресантно-адресатні відносини у СПМ організують діалогічний дискурсивний простір у цьому значимому для сучасного суспільства вигляді мовленнєвої діяльності, що вбирає багато соціо-психологічних чинників.

2. Діалогізація монологу – лінгвістично маркований процес, який відноситься до області мовного змісту тексту і пов’язаний з певними засобами мовного вираження. Через структури діалогізації й риторичні прийоми автор «планує» сприйняття, допомагає адресату зрозуміти сказане в монолозі й тим самим залучає його до безконтактного діалогу. На основі існуючих даних про адресата – соціокультурних, психологічних, етнопсихологічних та ін. – автор створює модель адресата й організує текст з орієнтацією на цю модель. Протягом усього монологу автор реалізує іллокутивну потребу контакту з адресатом. Мовні засоби діалогізації монологу становлять семантично значущі ділянки публіцистичного тексту, оскільки вони мають особливий смисл як для автора, так і для адресата й можуть особливо впливати на останнього. Названі та проаналізовані в дисертації засоби і прийоми допомагають проникнути у смисл тексту через розуміння психологічних настанов його автора, які узгоджуються з «фактором адресата».

3. Когерентність публіцистичного монологу, представленого у варіанті письмового тексту, безперервно підтримується взаємодією адресанта з адресатом. Автор монологу керує ситуацією, тобто діє за своїми правилами в організації комунікативного режиму, але він завжди усвідомлює присутність іншого та намагається цю присутність позначити семантично (вербально).

Процес взаємної адресант-адресатної адаптації ми позначили через поняття «когнітивна множинність» – той об’єм і ієрархію знань, якими володіють адресант і адресат, включені в комунікативний режим монологу. Задача автора – збалансувати знання суб’єктів комунікації. Контроль над тезаурусом має мету створити необхідний рівень спільного оперування значеннями. СПМ становить процес когнітивної діяльності, що вербалізується в тексті та поєднується з розумово-пізнавальною діяльністю кооптованого в монологічний текст адресата.

4. Моделювання мовлення адресата – одна з основних форм діалогізації монологу. У публіцистичному монолозі адресат соціально маркований, що детермінує стилістичну поліфонію монологічного тексту, конвергенцію мовних засобів, що об’єднують автора й адресата. Скоординованість власного стилю зі стилем співрозмовника (у тому числі залучення «знижених» мовних ресурсів) –  риса СПМ. 

5. Діалогізм у публіцистичному монолозі має інтеракціональну природу, оскільки виявляється у зміні точок зору на обговорюваний предмет, носіями яких можуть бути різні люди. Будь-яка форма представленості іншого (у вигляді об’ємного висловлювання або окремого слова) діалогізує авторський монолог.

Цитати – це не тільки діалог з іншим, який породжує відповідний ситуації пояснювальний дискурс, але опосередкований діалог з адресатом, спосіб знаходження з ним спільної мови, оскільки вибір особи і джерела цитування неминучо узгоджується з очікуваннями й мотивами адресата, а також значною мірою з його знаннями особливостей соціально-культурного середовища. Прийом зіткнення «старе – нове» у вигляді включення в монологічний текст ідеологем минулої (радянської) епохи також зберігає енергетику впливу на адресата.  Цитування у СПМ, таким чином, стає зоною інтерференції адресанта й адресата: «пресуппозиція того, хто говорить» через відповідний пояснювальний дискурс стає і «пресуппозицією слухача».

6. Поставлена в дослідженні мета – визначити форми і способи взаємодії автора монологу з адресатом – дозволила абстрактну категорію інтерактивності наповнити конкретним змістом. Виділені й описані нами мовні засоби і структури можуть кваліфікуватися і як структури індивідуального мовленнєвого впливу і – що суттєво – як інваріантні ознаки сучасного публіцистичного монологу.