| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність і наукову новизну, визначено проблематику, мету і завдання дослідження, з’ясовано об’єкт, предмет і методи аналізу, умотивовано теоретичне й практичне значення роботи, інформовано про апробацію та структуру дисертації. Здійснено короткий огляд наукової літератури, присвяченої дослідженню постмодерністської мовотворчості.
У першому розділі «Теоретичні засади лінгвостилістичного дослідження української постмодерністської прози» схарактеризовано основні тенденції сучасного мовного розвитку, зокрема особливості розвитку художнього стилю в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. З’ясовано світоглядно-естетичну основу постмодерністського дискурсу, його онтологічні, гносеологічні, аксіологічні та лінгвальні параметри. Визначено концептуальні засади вивчення постмодерністського тексту.
Фокусуючись на різних аспектах динамічних мовних процесів, дослідники визначають їх дистинктивні риси, указують на позамовні та внутрішньомовні чинники розвитку мови початку ХХІ ст. (Д.Х. Баранник, О.А. Стишов, О.О. Тараненко, О.А. Семенюк, Л.В. Струганець, М.В. Бондар, Д.В. Мазурик та ін.). Характеризуючи зміни в сучасній українській мові, вчені акцентують увагу на поєднанні процесів «як власне демократизації літературної мови, так і лібералізації її нормативної основи, тобто вже дозволеного як стихійного, так і цілеспрямованого відступу від унормованого стану». Наслідком відмежування від традиційного художньо-естетичного коду стало змішування мовно-стилістичних шарів, функціональна активізація елементів розмовного стилю, суржику, просторіччя, діалектної мови, стилістично зниженої, вульгарної, жаргонної та іншомовної лексики. Ці інтралінгвальні процеси безпосередньо пов’язані з основним принципом організації постмодерністського тексту – вивільненням творчої/мовної свідомості, що передбачає нехтування естетичними канонами, абсолютну свободу у виборі та використанні мовних ресурсів.
Формування специфічного постмодерністського стилю зумовили й екстралінгвальні параметри. Постмодернізм – це певний духовний стан (У. Еко), світова культурна ситуація (Ю. Андрухович), це породження епохи психоаналізу, світовідчуття і себе-відчуття-у-світі. Постмодернізм як мистецький стиль має філософську парадигму та естетичні орієнтації.
Виникнення та поширення постмодернізму пов’язують із глобальною світоглядною переорієнтацією людства, загальноцивілізаційною кризою: у другій половині ХХ ст. унаслідок світового хаосу та глобальної агресії (серія війн, катастроф, холодна війна, поява ядерної зброї, поляризація світу) відбувається втрата ідеологічних ілюзій, знецінення ідей і доктрин, що претендували на монополізм і універсалізм. Натомість утверджуються нові онтологічні орієнтири, формується новий тип мислення. При цьому девальвуються усі принципи класичного гуманістичного дискурсу: гуманізація, системність, культурна традиція, змістовність, непорушність архетипів, можливість універсальної мовної практики й універсального мистецького коду. Спектр постмодерністських настроїв, зокрема ставлення до ідеології, історії та розвитку, розуміння людини й суспільства, категорій часу та порядку/хаосу, погляд на мову і культуру, прийняття чи неприйняття шкали моральних цінностей визначили домінування відповідних смислів у постмодерністській літературі, детермінували посилення деконструктивізму як принципу нового мовомислення й текстотворення. У бінарній опозиції «модернізм-постмодернізм» І. Хасан визначив особливості мови й постмодерністського тексту: замість завершеного твору – процес, перформанс, гепенінг, замість творчого синтезу – деконструкція, текст стає гіпертекстом, інтертекстом, у якому визначальною є риторика, а не семантика. Парадигматичність поступається місцем синтагмі, гіпотаксис – паратаксисові, селекція мовних ресурсів – мовним комбінаціям (принцип нонселекції), місце основного мистецького коду посідає ідіолект. Метафізичні риси трансформуються в іронію, трансцендентне – в іманентне.
Сьогодні українських письменників-постмодерністів іменують першим поколінням нової епохи естетичної свободи (Є. Баран), поколінням ядерної доби, постепохи, поколінням постколоніальним, постчорнобильським, апокаліптичним (Р. Харчук, Т. Гундорова, Н. Зборовська), поколінням поза грою, яке утворило справжній маргінальний дискурс (Е. Соловей). Відзначивши факт появи української постмодерністської прози, Ю. Шевельов особливу увагу звернув на твори Ю. Андруховича, які назвав «окремою галузкою літератури… зі своєю філософією (так!), світоглядом (так!), стилістикою (так!), посміхом (так!), переляком (так!)».
Однією зі стрижневих тез розділу є постулат про те, що в світоглядно-естетичній парадигмі постмодернізму ключовим поняттям стає мова. Про це свідчить поява в ХХ ст. міждисциплінарних лінгвістичних наукових напрямів (герменевтика, семіотика, лінгвоконцептологія, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика, лінгвофілософія та ін.), у яких мову осмислено як екзистенційне утворення (М. Гайдеггер, Г. Гадамер): слово живе своїм життям, буття людини є заглибленням у мову. Саме філософське повернення до мови як однієї зі світоглядних домінант визначає лінгвостилістичний арсенал досліджуваних художніх текстів. Мова актуалізується не тільки як засіб передавання ідей, спосіб творення тексту, але і як важливий чинник словесної творчості, власне мета текстотворення. Мову в постмодерністській світоглядній парадигмі ідентифіковано з владою (Дж. Марголіс), виявом людської екзистенції, проголошено найвищим фетишем (Н. Маньковська), «лінґварною бомбою» (В. Єшкілєв), психотерапевтичним засобом, адже мова дає шанс паранаркотичного звільнення (Ю. Іздрик), постмодерністський «словесний монстр» (Ж. Дерріда) має перевагу над образом.
З погляду естетики постмодернізм руйнує мистецькі канони: творення трансформується у конструювання, концептуально важливими принципами текстової побудови виступають компіляції та ремінісценції. Лінгвістична норма перестає бути предметом безумовної віри у референційність мови, єдиною формою мовленнєвого самовираження є пастиш (від італ. pasticcio – опера, яка складається з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація), або подвійне кодування (Ф. Дженкс) як пародійне співставлення в творі двох і більше «текстуальних світів», різних способів мовного кодування, стилів. На цьому ґрунті абсолютизується теза про принципову неможливість «нового» в мистецтві: твір не може бути первинним, оскільки він – тільки алюзія на інші твори, сукупність цитат, колаж, організований за принципом іронії та метамовної гри (У. Еко). Текст у постмодерністському художньому дискурсі є полісемантичним, позбавленим центру та жорсткої структури, його розглядають не як естетичний продукт, а як власне «знакову діяльність у стадії структуроподібного процесу» (Р. Барт). Рівнем тексту є не значення, а його денотат у семіотичному та психоаналітичному розумінні. Мовний простір тексту слугує полем методологічних операцій і стилістичних експериментів автора. Нівелюється різниця між мовними стилями як самостійними сферами текстотворення – між художньою та науковою літературою, елітарною та кічем тощо. Література набуває ознак усеїдності та еклектичності – це визначає відповідну модель лінгвістичної іронічної поведінки (Т. Гундорова), яка реалізується у вербальних іграх, що втілюють протест і за допомогою різноманітних маргінальних форм підривають соціокультурні стереотипи (Р. Рорті).
Постмодерністське світовідчуття й світовідображення виявляється в розумінні та характеристиці людини, зокрема у відхиленні від традиційної мовної норми та антропоцентричної естетики. Більшість епатажних стилістичних знахідок стають «наслідками іронічно-інвективного сприйняття і художнього зображення людини – її духовної, моральної, а часто і фізичної убогості». Відповідно основи психологічного портретування складають семантичні домінанти «розчарування», «біль» і «самотність», а словник активно поповнює стилістично знижена лексика. Наприклад, люди – людиська, овочі, виродки, пітьмухи, чмошники, довболоби, мудаки, збеспересердечники, похапливі і нетерплячі карацупи, вухаті діти скотобази, блазні невмотивованого світу. Порівняймо також зафіксовані у мові аналізованої прози експресивно забарвлені назви осіб жіночої статі (профура, курва, курвисько, мартопляска, тьолка, самолюбна довбешка, пацанка) та назви осіб чоловічої статі (мудило, дебіл, кретин, йолоп, покруч, лайдак, блазень, циклоп, клоун, бегемот, пияцюра, почвара, мартопляс, слизняк, баклан, гібрид, лосяра, лантух, сучий хвіст, кретин).
Отже, у розділі з’ясовано, що мовна естетика української постмодерністської прози втілює постмодерністську світоглядно-естетичну парадигму з її абсолютною свободою мовотворчості, карнавальною іронічною грою, девальвацією високого слова, літератури й ролі автора-мовотворця, ігноруванням мовної та стильової норми, довільним поєднанням мовних засобів, форм, жанрів і текстів, еклектикою, мовним бунтом та епатажем тощо.
У другому розділі «Стильові домінанти постмодерністської прози» досліджено експресивність, карнавальність, мовну гру й інтертекстуальність постмодерністської прози як універсальні комплексні мовні явища, що на рівні текстотворення відбивають особливості постмодерністського світосприйняття.
Експресивність мови художнього твору – його невід’ємний стилетвірний чинник – охоплює усі мовні рівні, розкриває стилістичний потенціал виразових можливостей мови. Еклектика постмодерністської прози вимагає максимально актуалізованої експресивності: експресивності ідей, образів, експресивності слова і стилю.
Мовна експресивність постмодерністської прози має яскраво виражене образне підґрунтя, її інтенсивність забезпечують різнорівневі стилістичні ресурси: фоностилістичні, лексичні, семантичні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні: джипоїд, чоколядовий, поцмодерністи, падлюки-рими, люди-після-роботи; осування в сон, весніння, сонлива розмяклість душ і тіл (Ю. Андрухович); тибетський бедлам, притулок бідних bad лам (Іздрик). Продуктивними інтенсифікаторами експресивності прозового вислову є стилістичні прийоми графічного зображення, мовної гри, деструкції мовної одиниці, трансформації усталеної форми: від чуття при сутності (Т. Прохасько), Я стою між ними двома» Їй хотілося продовжити цю думку, але вона була наче загіпнотизована. Я стою між ними двома. Я стою. Між ними. Двома. Ясто. Ю. Між. Нимидво. Ма… Одного з них я люблю. Один із них любить мене. Одногозних я. Одинізних мене (Ю. Андрухович); тропи та стилістичні фігури: потворна інерційність машинерії кохання; навальний цироз сущої темряви; бутафорія життя, повтори потвор. Посиленню емоційної дієвості сприяє також семантичний, стильовий контраст, реалістична абсурдність створюваних художніх образів (не встидайся своєї зашмарканої душі, то фігня, шо вона убога (Іздрик), від його ряси тхнуло самітництвом і розпачем (В. Єшкілєв).
Карнавалізація художньої мови – це вербалізація ігрової концепції культури, карнавального протесту проти лінгвістичного пуританства, що втілено засобами амбівалентної мовної гри, пародії, створенням семантичного й текстового хаосу та стилістично зниженими мовними ресурсами для усвідомленого порушення естетичних канонів мововираження.
Доведено, що поняття карнавалу є одним з ключових стилетвірних принципів постмодерністської прози, явищем словесної свідомості. Для карнавальної мови характерне безперервне порушення мовностильових норм, співвіднесення з іншими реальностями, що «підривають офіційну, пряму, пристойну поверхню слова» (М.М. Бахтін). Пародіювання та іронія в карнавальній дійсності девальвують високе слово. Розщеплення семантики та комічне травестування слова покликані крізь, на перший погляд, беззмістовне «мовленнєве сміття» (кіч) показати багатовимірну природу слова, його текстову значущість, способи структурного й семантичного оновлення: Карнавал єднає, примножує, лучить священне з буденним, високе з низьким, велике з малим, добро із звичайним злом (В. Єшкілєв).
Продемонстровано, що основними лінгвостилістичними засобами карнавалізації художньої мови є: мовна гра, пародія, інтертекстуальність, стилістично маргінальна лексика (жаргонна, лайлива лексика), злиття і контрастування літературної та нелітературної мови, синкретичні тропи, лексико-семантична група «карнавал», карнавальні образи та символіка, ігри з орфографією та структурно-графічним оформленням тексту. Крім того, характерною стилістичною особливістю досліджуваних текстів є експлікація філософських міркувань про сутність і призначення карнавалу, його естетику, мову: Карнавал – перевернений світ… Дозування Хаосу – це Fight Club, висока поезія… А поезія – найкраща з довгих ігор світу сього (В. Єшкілєв), [карнавал] – блюзнірський перформенс; дивний осередок неадекватності, цей прихисток для дурисвітства (Іздрик).
Широко представлена в досліджуваних текстах лексико-семантична група «карнавал» (Катарактний театр, Музей Абсолютного Зла, Ринкова Площа, Карфагенський Карнавал, семінар «Карнавальне безглуздя світу: Що на обрії?», Свято Воскресаючого Духу, Молох Чавлених Крашанок). Карнавальна словесна символіка – невід’ємна частина постмодерністського словника (карнавал, лабіринт, дзеркало, театр, сцена, поет (творець/сатир), маска, секс, смерть).
Мовна гра в постмодерністському тексті створюється засобами розширення валентності мовних одиниць і розгортання їх експресивно-естетичного змісту. Ефект мовного епатажу досягається завдяки широкому застосуванню стилістичного контрасту.
За особливостями семантико-структурної організації конструкцій з елементами мовної гри в постмодерністському художньому мовленні розглянуто кілька типів побудов: 1) зіставлення обігруваних мовних одиниць, звуків, семантики, частин слова, граматичних категорій у межах мікро- та макроконтексту: віддзеркалення віддзеркалення (Т. Прохасько), зустріч із безсенсовністю, сенсовний сенсей (Іздрик), Розвага із Смердючими Здохлими Принципами (В. Єшкілєв); 2) імплікація або заміна компонентів: Дух, що тіло пре до бою (Ю. Андрухович); 3) зіставлення, фоносемантичне злиття близькозвучних або близькозначних слів: кобзаря – до бандури, // бандуру – до бандери, // бандеру – до кундери, // кундеру – до мандели, // манделу – до дахау, // дахау – до ноу-хау… (Іздрик), Осінь – привид. Або: осінь – привід. Або: осінь – це провід (Т. Прохасько), Мата Харі, мать твою в харю (Іздрик); 4) структурна й семантична деструкція мовної одиниці: ім’я Воццек автор розкладає на звуки, які вступають в асоціативні зв’язки з іншим мовними елементами й створюють ритмічність прози: В,о,к, подвійне ц,е. Вок, любитель на дівок. Цик, цикада, пак. Цикади на цикладах. Так-так (Іздрик). Майстром таких фонетичних ігор є Іздрик, який метафорично називає звуки своїми ворогами, підкреслюючи силу слова: ворогів у мене рівно 33. Пом’янемо їх поіменно: А, Б,...ь. Або так: «а»,…разом вони просто непереможні. Або так: «Н.Е.П.Е.Р.Е.М.О.Ж.Н.І (Іздрик); 5) переставлення мовних одиниць: звуків (горілка не гріх на горіхах, загіркла горіхка з горілів (Ю. Андрухович), слів (слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Слухати небо, вмирати під реґґей, вдихати запах трави …Падати в реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Падати в море, снити про тебе, мацати пекло живих… (Ю. Андрухович); 6) обігрування структурних компонентів слова, їх візуальні, графічні модифікації: Ловити лева у львові, ліпити львови з левів, любити лови на левів, львовити лвеви ув лвова, лвевати львівіз лвевла, влевлевалвевелвалвавала…(Іздрик); 7) логогриф, конструкції-словомережива: Адо де ти Адо хто ти // О Адо. Оазо. //О ти Адо. // То я Адо а ти хто ти // Був я годен тепер Адин. // Був один тепера Адин. // Був я Óдин тепер Адин // Сі о Адо соль до Адо ре до Адо // Ельдорадо. // Моя Адо моя вадо! // Моя Адо моя вóдо! (Ю. Андрухович).
У семантичне поле мовної гри активно залучаються також синтаксичні засоби, зокрема повтор, синтаксичний паралелізм, градація, ампліфікація однорідних синтаксичних одиниць та фігур експресивного синтаксису: ми справді живемо у чужій прозі, чужою прозою, для чиєїсь і за чиєюсь прозою. Але доти, поки не придумаємо своєї (випустимо тотипотентніть, назвемо неназване, виберемо невибране, уможливимо неможливе) (Т. Прохасько). Постмодерністська мовна гра – гротескова, автор може доводити її до абсурду, перетворюючи текст на кіч, як-от в асоціативних мовообразах Ю. Андруховича на рекламний слоган «Спілкуйся Вільно – Живи Мобільно!»: Спілкуйся Гідно – Живи Фриґідно! Спілкуйся Стильно – Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно –Живи Нікчемно!
Інтертекстуальність (термін Ю. Крістевої) – поняття власне постмодерністської текстології, що артикулює феномен діалогу/полілогу культур, безперервного процесу взаємодії текстів як складників широкого культурного контексту: кожен текст є інтертекстом, «нова тканина, зіткана зі старих цитат» (І. Ільїн); це лінгвістичне втілення асоціативності мовомислення автора. Інтертекстуальність у досліджуваній прозі реалізується такими мовними засобами: 1) пряме цитування, епіграфи, які налаштовують читача на певний лад сприйняття, актуалізують семантику, експресивність оповіді й визначають її стиль. Наприклад, епіграфом до першого розділу в «Подвійному Леоні» є вислів зі «Сповіді» Августина Аврелія «Але сьомий день не має вечора, він не має заходу, бо Ти посвятив його, щоби він тривав вічно» (Іздрик). Ю. Андрухович та Ю. Іздрик широко використовують епіграфи, високий стиль яких контрастує з ігровою тональністю тексту; 2) цитатні назви художніх творів («Воццек» і «Подвійний Леон» Іздрика, «Дванадцять обручів» Ю.Андруховича); їх частини – розділи роману «Подвійний Леон» – це водночас назви кінофільмів «Леон-кіллер», «Never Say Never Again» (назва одного з фільмів про Джеймса Бонда); 3) алюзії, уведення до оповіді трансформованих цитат-натяків: алюзія на поетичні слова Т. Шевченка (на галявині, залитій вилізлим з-за хмари де-де місяцем (Ю. Андрухович), А. Малишка (І нехай на тій картці // оживе все знайоме до болю: // і валюта, і нафта, // і кров, і, як рима, любов (Ю. Андрухович), Д. Павличка (О запах спирту, що без тебе я? (Іздрик). «Корчма «На місяці» Ю. Андруховича з роману «Дванадцять обручів» – це алюзія на поезію Б.-І. Антонича «Корчма», «весни дванадцять обручів»
Б.-І. Антонича (вірш «Елегія про ключі від кохання») стали тексто- та змістоутворювальним чинником роману. Окремо тут слід указати на біблійну рефлексованість постмодерністської прози («в очікуванні щоденних п’яти лотків хліба (риби не буде)» (Ю. Андрухович); 4) авторефлексія, яку ми кваліфікуємо як відсилання не тільки до художніх текстів одного автора, а й письменників того самого літературно-мистецького напрямку: з мене раптом поперли «Рекреації» (Ю. Андрухович), у нашому місті вперше з’явився Джон. Джон Сіддгарта, мандрівний в’язень ноттінгемський – так Юрко Андрухович назвав його у присвяченій Джонові «Перверзії». Джонові було майже шістдесят (Т. Прохасько); 5) полістилізм і змішування жанрів: використання кінематографічних назв, художніх образів, мистецьких явищ, уведення текстів пісень, легенд, поетичних і драматичних фрагментів. У постмодерністському тексті змішано всі різновиди словесної творчості – проза з її епічним началом, поезія з її ліричністю, драма (наприклад, уведення до прозового тексту поезій, драматично стилізованих уривків – «Орфей у Венеції» в «Перверзії» Ю. Андруховича, «Сеанс четвертий (фрагмент)» у «Подвійному Леоні» Іздрика; легенди в прозі Т. Прохаська, рецепти напоїв у В. Єшкілєва). Поетичні та драматичні уривки посилюють ідейно-стилістичну спрямованість постмодерністської літератури, є емоційною кульмінацією, мовними засобами творення художньої образності.
У третьому розділі «Мовностилістичні параметри української постмодерністської прози» досліджено фонетико-стилістичні засоби, словотвірні моделі, особливості стилістичного використання морфологічних категорій у постмодерністському тексті, проаналізовано лексико-семантичні засоби, розглянуто тропи та словесну символіку. Для реалізації творчого задуму, естетичної мети автор прагне досягти максимальної точності у вербалізації своїх ідей, думок, емоцій, переживань. Суб’єктивне й оказіональне переосмислення мовних одиниць у контексті створює естетично вартісні образи та асоціації. Слово у постмодерністському дискурсі є найвищою солодкою свободою (Ю. Андрухович).
До активних фонетико-стилістичних засобів зараховуємо інтенсифікацію мовновиражального потенціалу звуків і звукосполучень (звірррюка!, маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся, тра-та-та-а-н-с-с-с), графічне маркування емфатизованої вимови жирним шрифтом, курсивом, розрідженням. Фонетична варіативність виявляється у навмисному спотворенні авторами звукової оболонки слова: просторічна вимова (обіззяна, прохвесор, прохвесія, сінпозіум, єнерал), діалектна вимова (вони усєкі, кирница, дівчє, жєль), суржик (безпредєльний, город дождєй, б(…)єй і воєнських частєй (Т. Прохасько), жаргонна вимова (о чом шепчеш, синок? (Ю. Андрухович), дефектна вимова звука (гогіхова гогілька), транслітерація вимови іншомовних слів (ай хев е пропозишн, джез, до диспозиції, шпацер).
Важливий елемент організації художньої прози, що має емоційно-естетичний вплив на реципієнта, – це звуковий повтор. Найбільшу частотність засвідчує голосний «А», який постає символом першопочатку та втілюється в ономастиці, зокрема, антропоніміці: це не А., а Агасфер. Ну ось, нарешті й вона, обіцяна таємниця імені, остання і найменша насьогодні фальш, брехня, неправда. Алкестідо, антигоно, Аріадно, астеніє, Анно Перенно, апатіє, Анабель, алісо, Ауреліє, абераціє,…атрофіє, Амазонко, атмосферо, Азбуко моя (Іздрик). Анна, Ада, Анжела (Ангеля), Аристид, Анемподест, Аттик (Аттика) – поширені антропоніми в аналізованих текстах.
Постмодерністська проза дуже ритмічна, навіть музична, цьому сприяє звукова організація текстів: Твій голос. Твій доторк. Все розпадається на фрагменти. Все розпадається на цитати. Якась музика. Якийсь сон. Якийсь сум. Чи ти навчилася спати? Співай мені, співай. Конверти, цикорій, зима, прожилки. Ранкова кава. Думаю про тебе весь час. Мусимо бути окремо. Аж поки все не скінчиться (Іздрик).
Стилістична риса мови аналізованої прози – активне вживання паронімічних конструкцій: віртуальна вітальність, латинос латентний, трансильванський транс, блудно-блудливе коло, ефірно-ефемерна дія.
Розгляд семантики мовних одиниць у постмодерністській прозі дає підстави стверджувати, що джерелом найбільш яскравих конотацій, емоційно-експресивного колориту виступає синонімія.
У досліджуваних текстах виділяємо такі типи синонімічних структур: 1) нанизування синонімічних назв, семантичних повторів: треба дати по рогах, чесне слово... натовчемо йому хавальник, га?... дам йому по чайнику? (Ю. Андрухович); 2) ампліфікація україномовних та іншомовних одиниць: Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stąd! Pracz z klerem! Precz z losem! Raus von heir! (Іздрик); 3) уживання в одному контексті стилістично нейтрального та зниженого варіантів: калейдоскоп облич і тіл, а певніше сказати – мармиз і туш (Ю. Андрухович); 4) засоби контекстуально-синонімічного увиразнення – перифрази та евфемізми: заплив у Пивне море, вади ампутаційного характеру, [текст] позамежовий мешканець горизонтів буття (В.Єшкілєв).
Продуктивним стилістичним засобом є дієслівна синоніміка, широко представлена парадигмою дієслів руху, пиття, биття, сміху та мовлення, наприклад: артикулювати, бекнути, белькотіти, бурмотіти, варнякати, випалити, виригнути, втирати, гавкати, глаголити, жвиндіти, крекнути, рікати, мняцкати, пашталакати, пирхати, триндикати, шамкотіти, шварготіти. З домінантною для постмодернізму карнавальною художньою дійсністю безпосередньо пов’язана сексуальна тематика, семантика і символіка. Природно, отже, що в постмодерністських текстах поширена група дієслів, переважно жаргонних, на позначення статевих стосунків: кохатися, дефлорувати, шпокнути, раювати, довбати, махати, розкошувати, грати, взувати. У повісті «Острів КРК» Іздрик вибудовує синонімічний ряд на позначення статевого акту з 56 дієслів.
Продуктивними лексичними ресурсами постмодерністської прози слід визнати вкраплення та чужомовні елементи, жаргон, суржик, стилістично знижену лексику, термінологію.
У творах письменників «Станіславського феномена» широко представлені терміносистеми гуманітарних, технічних, природничих наукових галузей, та найчастіше у текстах фіксуємо філологічну, медичну, біологічну, фізичну термінолексику, що пояснюється індивідуально-авторською компетенцією. Українська постмодерністська проза ілюструє стилістичні можливості детермінологізації, метафоризації спеціальної лексики та витворення на цьому ґрунті експресивно насичених мовних образів, як-от: рентгенівська проникливість погляду, мозковий ландшафт, дактильна дезорієнтація спокуси, офшорна зона кабалістичних ідіографій.
Діалектизми у мові аналізованої прози – це лексичні вкраплення, які сприяють мовній ідентифікації особи, визначають її територіально-етнічну належність. Переважають елементи південно-західних говорів: бакіґ, гилтати, любитиси; Анна хотіла оживити якнайбільше слів, необхідних тоді, коли такі огорожі є – ґари, заворинє, гужва, бильця, кєчка, спиж (Т. Прохасько), полонізми (креденси, альбо, вшистко, кобіта, коректа, потрафити, жаден, ніц).
Характерне для постмодерністської мовотворчості використання маргінальної стилістично зниженої лексики вмотивоване суттю карнавалу як такого. Незважаючи на аргументування екстралінгвальними чинниками, у традиційній філології це явище має негативну оцінку. Не кваліфікуючи таку стильову рису позитивно, розглядаємо її з позицій карнавальності мови. М.М. Бахтін підкреслював естетичну амбівалентність позалітературного жаргону та сороміцької лайки («ругательства-срамословия»), їх переосмислення у карнавальній дійсності: лайка втрачає свій магічний і практичний характер, набуває самоцілісності, універсальності й глибини. Екстраполюючи цю тезу на лінгвоаналіз постмодерністської прози, відзначимо актуальність лайки як засобу створення вільної карнавальної атмосфери й іншого, сміхового, аспекту світу. Вживання стилістично зниженої лексики – це також один зі способів заперечення мовного пуританства. Маргінальна, лайлива лексика та її десакралізація віддзеркалюють негативні явища, активні в мовному середовищі кінця ХХ – початку ХХІ ст. Постмодерністська проза засвідчує образне використання молодіжного, «блатного» кримінального, армійського жаргону й т.зв. російського мату, які уведено до тексту транслітерацією з російської мови: бакси, бабло, кідали, жужик, шухір, підстава, чуйка, закосити, замочити, розколоти на сознанку, отвєчать за базар, карочє.
Спостережено, що стилістичне використання стійких висловів і фразеологізмів у постмодерністському тексті – це не тільки реалізація принципу інтертекстуальності, алюзійності, але й різновид мовної гри, адже лексико-семантичні модифікації зі сталими висловами мають більшу експресивність і справляють ефективніший вплив на читача: не клей дурня… намагаюся уявити собі цього дурня, склеєного – із целюлози необов’язкових слів? із крабових паличок нестримного сміху? із слюдяних плиток критик чистого розуму? (Іздрик). Автори накладають на деетимологізацію однієї сталої мовної одиниці інші модифіковані фразеологічні сполучення, а також створюють власні афористичні вислови, метафоричні художні дефініції: Держава – величезні надими слів. Не мова обслуговує державу, а держава мешкає у Домі Мови, як оскаженілий Мінотавр у Лабіринті. Потвора ходить, бігає, повзає фонетичними коридорами, вигризаючи з їхніх мурів бюрократичні сленґи і кайдани дебільних правописів, правила вмирання і брехливі означення, якими прикриває свою драконячу шкіру. Потвора не здогадується, що кожної миті в неї під ногами може вибухнути Лінґварна Бомба! (В. Єшкілєв).
Стилістичний потенціал словотвору розкривається в моделях афіксальних і складних слів – композитах (Богоносійство, богошукацтво. Богоошуканство (Ю. Андрухович); юкстапозитах (держава-потвора, слова-трупи, дім-інвалід (В. Єшкілєв); голофразисних конструкціях (у кирници-калабані-струмку (Т. Прохасько), втома, котру ти-робиш-вигляд-що-ховаєш-за-байдужістю-аби-видатись-люблячим (Іздрик), які є зразком лінгвістичних експериментів постмодерністської прози.
Словотворчі форманти книжного, розмовного типів створюють експресивне забарвлення слова (козляк, секретарюк, божисько); ряд образних асоціацій з комічним ефектом (знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно – незаможниць) (Ю. Андрухович).
На підставі здійсненого аналізу до продуктивних морфологічних засобів зараховано реалізацію стилістичного потенціалу дієслівних категорій часу, способу, особи, стану: поруч не чоловік, котрого вона любить (любила) (Іздрик); з’являється гість… Щось приноситься з найближчого магазину, а все інше імпровізується і компонується…П’ється, говориться, згадується і співається, слухається улюблена музика (Т. Прохасько); ступенів вияву ознаки прикметників (вищого й найвищого ступенів порівняння): Вона була моєю екзистенцією, моїм мотивом найризикованіших, найвідважніших, найвідкритіших, найщедріших і найвдячніших поступувань (Т. Прохасько). У постмодерністській прозі експресивно насиченими є сполуки, у яких реалізується граматична двозначність мовних одиниць: Ти ще дитиною любив водити пальчиком по його немотивованих виступах... (ти любив водити пальчиком чи дитиною?) (Іздрик).
Носіями образності у постмодерністському прозовому тексті є тропи (епітети, метафори, метонімії, персоніфікація, гіпербола, перифрази й евфемізми) та словесні символи. Відзначено семантико-функціональну дієвість метафор на позначення буття і внутрішнього світу людини (транквілізаторний світ, залишки пошарпаної волі, епідемія знелюднення, прогірклий кисень буття, навальний цироз сущої темряви), ментальних і мовних характеристик (танці уяви, уявний куб нашого мислення, галюцинаційний багатокутник, дзиґотлива цвинтарність мови, фабрика метафор). Влучними епітетами автори характеризують постмодерністські світоглядні орієнтири: збезлюднілий і зажерливий світ (Ю. Андрухович), хаотично-закономірний світ (Т. Прохасько), здичавілий ангел (Ю. Андрухович), пихато-пустодзвінні терміни (Іздрик).
У постмодерністському художньому тексті важливу функцію виконують архетипні, космогонічні, біблійні символи (алкоголь, дорога, сонце, вогонь, вода, повінь, світло, темрява, змія, риба, ангел, молитва, Ніщо (порожнеча), у лінгвістичній структурі яких спостерігаємо семантичний синкретизм, амбівалентність традиційних значень. Розширюється спектр асоціативних зв’язків словесних символів.
У четвертому розділі «Особливості текстової організації постмодерністської прози» проаналізовано синтаксичні параметри та закономірності побудови постмодерністського художнього мовлення (засоби, стилістичні фігури), композиційно-мовленнєві особливості текстів, стилістичний потенціал невербальних засобів, зокрема графіки, орфографії та пунктуації.
З погляду структурно-формальної організації мовлення спостерігаємо дві протилежні тенденції: синтаксичного ускладнення (вживання великих синтаксичних сполук, текстових масивів, нагромадження однорідних синтаксичних одиниць) і синтаксичного спрощення (активне використання неповних, односкладних речень, різного типу відокремлень).
Аналізована мовотворчість, продовжуючи традиції експресивно-естетичного періодичного мовлення, активно використовує багатокомпонентні синтаксичні структури (довгі фрази, період, надфразна єдність). Наприклад, прийом списку – один з найпродуктивніших прийомів постмодерністського текстотворення, центром його побудови є категорія однорідності, що дозволяє авторам досягти більшої експресивності, емоційності художнього мовлення, деталізації та семантичної глибини висловлення: так звана радість життя… типу літо на Гаваях, вечір на Бродвеї, скейтборд у Флориді, серфінг на Багамах, фестиваль у Каннах,… джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в Уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані, жах у Піднебессі, папа у Ватикані, вежа в Вавилоні, бомба в Хіросімі, …сир у Маслі, бузина на Городі, дядько в Києві,… істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою (Іздрик).
Нагромадженням односкладних (зокрема номінативних) речень автор створює ефект кінематографічності оповіді, яка за стилем більше схожа на ремарки в драматичних творах: Болото під черевиками. Переходи в колоні. Переправи в холодній воді. Обдерті вояки. Дощівка і багно в окопах (Т. Прохасько). Кількісне нагнітання, своєрідне колекціонування однорідних мовних одиниць є характерною стилістичною ознакою досліджуваної прози.
Констатовано також використання всіх типів ускладнень: однорідні члени речення, відокремлені та вставлені мовні одиниці, звертання, вигуки. Інтенсифікація експресивності прозового вислову досягається в ампліфікаційних однорідно-синонімічних рядах, які можуть містити до ста компонентів і мають висхідну або (рідше) низхідну градаційну семантику: Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Еріха Дзержинського. Або в Лайнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих (Ю. Андрухович), повернулися збудженими. То був екстаз, ейфорія, експлозія, струс, транс, розчинення і згущення (Т. Прохасько).
У постмодерністській прозі частотними є такі типи стилізації:
1) під народнорозмовне мовлення, зокрема його територіальні й соціальні: Йой, Артурчіку, – сказала одна з них йому на вухо, – жєль тебе, леґінику солоденькєй, шо-с вдовицу взєв, не одна би дівка за таким файним танцуристим пішла (Ю. Андрухович); 2) під інший стильовий різновид (науковий, офіційно-діловий стилі): Концепцію партенократії розробив мій добрий приятель черкаський мандрований філософ Микола Цуцирлівенко (В. Єшкілєв); 3) під фольклор і зразки світової культури: Плаче-тужить Стефанія вранці в Путивлі на вокзалі…// З ранку до вечора, // звечора до світу ясного // сльози гіркі проливаєш // плачеш-тужиш за коханою своєю // в Путивлі на автовокзалі, // рекетирів Половецьких лякаючи (Іздрик); 4) під конфесійний стиль і Біблійні тексти: Будьте, Ваша Соборносте, терплячим і поблажливим…Читайте поезію мою, їжте тіло моє, пийте кров мою. Надайте стипендію мені, скажімо, в німецьких марках і пошліть мене мандрувати навколо світу… Істинно, істинно кажу Вам: дайте мені стипендію! (Ю. Андрухович). Завдяки вказаним прийомам стилізації увиразнюється характеристика персонажа, подається деталізація соціально-історичного середовища, а також досягається гумористичний, сатиричний ефект, текстова семантика абсурду: Кохайте дівчат – і народять вас самих. Розводьте бджіл і не топчіть мурашок – повернеться до вас сторицею. Вирощуйте хліб, як про те написано в книгах, пасіть отари на схилах… Слухайте власну кров, бо кров – це держава… Бог є Любов, Бог є Нафта, все інше теж (Ю. Андрухович). Поширеною є стилізація під різножанрові художні тексти, наприклад, поетичне мовлення імітовано римуванням і ритмічністю: Мудачки…з насолодою справжнього філолога вслухаються у рики й матюки; плюються густо, як солдати; люблять читати, писати, співати, знають цитати, вміють кохати, і це справді істинно незаперечно так, бо вони вірно і віддано, вірно і віддано, безмірно піддано кохають своїх мудаків (Іздрик).
Для постмодерністського художнього мовлення характерна деструкція граматично-синтакичної побудови тексту. Так, вставлені конструкції в постмодерністській прозі змінюють свої синтаксичні та стилістичні риси: вони стають способом поєднання кількох текстових масивів, одночасного подання двох і більше синтаксичних структур – прийом «текст-у-тексті». Такий стилістичний засіб домінує у мовостилях Іздрика, Т. Прохаська, Ю. Андруховича, В. Єшкілєва. Аналіз мови досліджуваних творів дав змогу вирізнити два типи побудов: фігура додавання (вставлена одиниця містить додаткову інформацію, інший текст) і фігура семантико-стилістичного вибору (варіативність текстотворення, або полісемія тексту).
Варіативність постмодерністського текстотворення побудована на мовній грі: автор створює паралельно два смислові масиви, уживаючи в дужках асоціативні елементи (літери, слова, речення, пунктуаційні знаки), які можуть змінювати семантику цілого контексту. Таким чином реалізовано принципи постмодерністської естетики – текстову відкритість, свободу мовного вибору та суб’єктивність декодування мовних знаків. Яскравою стилістичною характеристикою вказаних побудов є антитетичність (подію (антиподію?); трансформаційний повтор того самого слова в іншій граматичній формі (залишиться зі мною (в мені?); ряд близькозвучних слів (черга офіціанта (офіцера?)-таксиста (танкіста)-резидента (президента?). Семантична актуалізація заперечної частки не й гіпотетичного сполучника б у романі Іздрика «Воццек» – це яскравий приклад стилістичного використання неповнозначних частин мови, які можуть докорінно змінити зміст висловлюваного: Ми зустрілися (б)…ми (б) відразу впізнали одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався у твоєму волоссі…(Іздрик). Такі 42 ліричні ірреально-реальні синтаксичні конструкції зі сполучником «б» трансформуються у ірреально-нереальні конструкції із заперечувальною часткою «не» (59 одиниць): Ми (не) зустрілися вранці, на літовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка…. Автор ніби дає можливість читачеві самому обрати варіант розвитку подій. Вставлення частки б характерне для мовлення оповідача-чоловіка, не – для оповідача-жінки. Цими засобами Ю. Іздрик експлікує емоційну картину цілого контексту – ностальгію, жаль і сум.
У композиційно-стилістичній (композиційно-мовленнєвій) організації постмодерністської прози важливу роль відіграють нонселекція та поліфонія. Принцип нонселекції (Д. Фокема) узагальнює різноманітні способи створення ефекту текстового хаосу, фрагментованого дискурсу про сприйняття світу як розірваного, відчуженого, позбавленого сенсу, закономірностей та впорядкованості (І. Ільїн). Колажна організація тексту (мозаїчність), полістилізм, полікодовість слугують засобами реалізації принципу нонселекції. Так, у романах Ю. Іздрика «Подвійний Леон: istoriя хвороби», Ю. Андруховича «Перверзія» текстовий хаос є лише імітацією хаосу, авторським принципом композиції тексту. Мовна тканина «Перверзії» зіткана з карнавальних, іронічно-пародійних різностильових фрагментів: стилізація під офіційно-ділові тексти (слідча хроніка, службові документи, доповіді агентів), стилізація під науковий стиль (псевдонауковий: запрошення та програма семінару, виступи доповідачів на семінарі), інформаційний (жанр інтерв’ю), драматичні та поетичні уривки, вкраплення щоденникових записів, нотаток і заповіту.
Характерна ознака досліджуваних прозових творів – співіснування різних особових форм авторської оповіді: розповідь ведеться від І особи однини (я-оповідач), від ІІІ особи (він/вона-оповідач), активно використовується ІІ особа однини. Граматичні особи в постмодерністському дискурсі зміщуються, плутаються і губляться (Р. Барт), авторське «я» приховано за цими особовими формами. Традиційну форму оповіді (від ІІІ особи) використано в творах В. Єшкілєва, Т. Прохаська. Для ідіостилів Ю. Іздрика та Ю. Андруховича характерним є постмодерністський колаж форм оповіді, нараційний мікс.
У постмодерністській прозі органічно співіснують всі способи репрезентації чужого мовлення: полілог, діалог, монолог, конструкції з прямою, непрямою, невласне прямою мовою, потік свідомості, внутрішній монолог, текстові вкраплення з внутрішнім мовленням.
Активно вдаються постмодерністи до мовної гри на рівні орфографії та графіки. Продуктивними є написання слів з великої або великими літерами, навмисне орфографічне спотворення, відтворення на письмі орфоепічних особливостей, застосування пропонованих правописних змін, – такі прийоми допомагають деталізувати психологічний і фізичний портрет особи, найточніше схарактеризувати ситуацію: Символічне Уподібнення на Підставі спільності відмінних прикмет має СеНС лИше Тоді, Коли ці ПрикМЕти є дЛя ДаниХ РеЧей чимосЬ суттєвим, Коли ВлаСТиВоСТі, що нИмИ вОлОдІЮть як СИМВОЛ, так і СИМВОЛІЗОВАНЕ, роЗГЛЯДаюТЬСя ЯК ЇХ ДІЙСНА СУТНІСТЬ… (Ю. Андрухович).
Мовні елементи можуть зазнавати графічної трансформації, що порушує візуальну одноманітність художнього тексту (виділення курсивом, напівжирним, підкресленням, зменшення або збільшення розміру літер, зміна інтервалу або типу літер, дзеркальне відображення):  ,  ,   ; без÷íñò◊ти, поêðèâàти, пadàти, тлуcvbти (Іздрик). Особливої експресивності художній вислів набуває тоді, коли в ньому змішано різні способи графічної гри: Базар – це горизонтальний спосіб висловлювання.… Нехай вибухне Лінґварна Бомба! З цього посліду паразита ми зберемо колись НОВИЙ СПОСІБ ВИСЛОВЛЮВАННЯ, і тільки тоді Базар загине (В. Єшкілєв).
Постмодерністський принцип синтезу мистецтв реалізується в словесній творчості через уведення до тексту невербальних/нетекстових масивів (таблиць, малюнків, схем, формул та ін.), зокрема це ознака ідіостилю Іздрика.
Доведено, що пунктуація у досліджуваних творах також актуалізує емоційну тональність тексту, творче використання пунктуаційних знаків дозволяє варіювати й максимально точно вербалізувати нюанси художньої оповіді. Найпродуктивнішими знаком є поліфонічні три крапки. Частотним стилістичним прийомом є і відсутність у тексті пунктуаційних знаків – так автор фіксує потік свідомості або закликає читачів до співтворчості.
У Висновках узагальнено результати дослідження:
Появу української постмодерністської прози позначено впливом філософії та світоглядно-естетичних чинників постмодернізму як культурної епохи. Мовний стиль українського постмодернізму – це система взаємопов’язаних мовностилістичних одиниць, закономірностей мовного вибору й текстотворення, зумовлених екстралінгвальними параметрами та стильовими домінантами – карнавальністю, мовною грою, експресивністю, інтертекстуальністю.
Екстралінгвальними чинниками постмодерністської мовотворчості є: девальвація й деструкція традиційних моделей буття, поширені настрої розчарування, депресії, самотності внаслідок глобальних цивілізаційних змін у ХХ ст., демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, відкритий культурний простір, поєднання інтелектуального та масового, панування мас-медійного дискурсу, віртуалізація комунікації, мови й культури, стирання психологічних кордонів у творенні й сприйнятті мистецтва, – і, як наслідок, вивільнення творчої/мовної свідомості.
У художньому стилі початку ХХІ ст. діють дві взаємопротилежні тенденції: з одного боку, мовний хаос, свобода і розкутість вислову; з іншого боку, констатуємо інтелектуалізацію мови художніх творів, що об’єднує процеси естетичного переосмислення термінології (детермінологізацію), змішування жанрів, стилів, інтертекстуальність, узуальну (контекстуальну) синонімію, метафоризацію тощо. Основними тенденціями мовного розвитку на стикові тисячоліть є мовний бунт і стилістичний епатаж.
Основними принципами організації прозового постмодерністського тексту є: 1) плюралізм, поліваріантність і свобода вибору засобів мовного вираження; 2) демократичність літературної мови, ліберальність її мовної основи; 3) стирання меж у опозиціях «добре-погане», «прекрасне-потворне», «високе-низьке», «нормативне-маргінальне»; 4) мовна гра; 5) колаж і алюзійність; 6) художнім ідеалом є вільна самодостатня особистість (автор-герой-читач), здатна на мовний епатаж; 7) карнавалізація художньої дійсності, карнавалізація художньої мови: текст як карнавал, як театр абсурду; 8) стильовий і жанровий синкретизм; 9) наскрізна іронічність і пародійність; 10) асоціативність, метафоричність та експресивність мовомислення.
Карнавалізація художньої мови – це вербалізація ігрової концепції культури, протесту проти лінгвістичного пуританства, що втілено засобами амбівалентної мовної гри, пародії, експлікації карнавальної естетики, створення семантичного й текстового хаосу та стилістично зниженими мовними ресурсами (тілесно-низовими) для усвідомленого порушення естетичних канонів мововираження.
Мовна гра є стилетвірним принципом постмодерністської прози, створюється засобами стилістичного оброблення мовних одиниць, розширенням їх валентності, посиленням їх експресивно-естетичного змісту.
Семантичною рисою постмодерністського художнього мовлення є емоційні конотації, експресивне забарвлення. Для реалізації творчого задуму, естетичної мети автор прагне досягти максимальної точності у вербалізації своїх ідей, думок, емоцій, переживань.
У постмодерністській стилістичній системі широкі естетичні й експресивні можливості реалізують синонімічні мовні ресурси, особливо парадигма дієслівної синоніміки, детермінологізація, трансформація сталих мовних одиниць, чужомовні елементи.
З філологічною майстерністю автори-постмодерністи використовують потенціал фонетико-стилістичних ресурсів української мови, лексики й семантики, фразеології, словотвору, морфологічних категорій, синтаксичних засобів і текстових параметрів. Продуктивними фоностилістичними ресурсами є звукові повтори, звуконаслідування, паронімічна атракція. Стилістичний потенціал словотвору репрезентовано в афіксальних моделях (активні словотворчі форманти книжного, розмовного типів), словоскладанні (композити, юкстапозити), характерним є утворення складних словесних конструкцій – голофразису. У постмодерністських текстах реалізовано стилістичний потенціал дієслівних категорій часу, способу, особи, стану та ступенів вияву ознаки прикметників, зокрема найвищого ступеню порівняння.
Стилістичні особливості постмодерністської прози виявляються також на рівні зниженого слововживання, яке тут має чітку екстралінгвальну вмотивованість (карнавальний епатаж) і є засобом мовної гри й створення комічного ефекту.
У тропеїчній системі постмодерністської художньої прози найбільш продуктивними є метафори, метонімія, епітети, гіперболи, перифрази та евфемізми, що стосуються буття людини, характеристики постмодерністського світу. Мовні образи, створювані естетичним переосмисленням, викликають багатогранні асоціації та емоції у реципієнта.
У постмодерністському художньому тексті важливе місце посідають словесні символи карнавал, алкоголь, лабіринт, дзеркало, дорога, поет (творчість), вода, вогонь, сонце, риба, змія, птах, слово, Ніщо, які актуалізують зміст цілого контексту/тексту, а тому їх можна визначити і як текстові домінанти. У лінгвістичній структурі архетипних, космогонічних, біблійних символів спостерігаємо семантичний синкретизм, амбівалентність традиційних значень, розширення спектру їх художньої образності та асоціативних зв’язків.
Установлено, що постмодерністська синтаксична мікросистема вибудовується як за загальнонаціональними зразками літературно-кодифікованого конструювання синтаксем, так і за певними суто специфічними правилами формальної, композиційної організації постмодерністського тексту, що полягають насамперед у принципах нонселекції та поліфонії. Нонселекція реалізується засобами колажування, полістилізму та полілогу: перемикання мовних кодів, форм оповіді, типів художнього мовлення.
Постмодерністський стилістичний синтаксис характеризується активним функціонуванням багатокомпонентних синтаксичних сполук; однорідних одиниць (потік асоціацій, прийом списку); продуктивністю стилістичних фігур, засобів експресивного синтаксису та їх синкретизмом; актуалізацією додаткових смислів вставленими конструкціями; активністю парцельованих конструкцій, односкладних, неповних речень; структурно-семантичною варіативністю постмодерністського текстотворення.
Важливим компонентом стилю є графіка постмодерністського тексту: орфографічні модифікації, експерименти з написання слів, сегментації, розташування текстових фрагментів, текстова активність пунктуаційних знаків кома, три крапки. Активно використовують автори й невербальні засоби (малюнки, таблиці, формули, знаки).
Естетична функція постмодерністського мовного арсеналу полягає у розкритті мовної особистості, внутрішнього світу людини, вираженні ідейно-емоційної глибини постмодерністської свідомості, людино- та світовідчуття. Українські постмодерністи мислять живописно, конкретно-чуттєвими образами-картинами, які майстерно вербалізують своєю мовотворчістю.
Аналізований мовний матеріал доводить, що первинність слова є дієвим чинником побудови постмодерністської лінгвоцентричної системи в художньому стилі кінця ХХ – початку ХХІ ст., що дає поштовх до розкриття стилістичного потенціалу Мови як способу передавання інформації, елемента самоідентифікації нації та як першооснови українського інтелектуально-культурного простору на межі тисячоліть.
|
