ЛЕКСИКА ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ДМИТРА БІЛОУСА: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ І КОГНІТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ : ЛЕКСИКА поэтических произведений ДМИТРИЯ БЕЛОУСА: Структурно семантический И КОГНИТИВНО-прагматический аспект

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, а також наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність роботи. Описано її зв’язок з науковою проблематикою установи, основні методи дослідження й апробацію результатів дисертації.

У першому розділі «Теоретико-лінгвістичні засади дослідження лексики поетичних творів Дмитра Білоуса» з’ясовано основні поняття дисертації, розкрито мовну особистість Д. Білоуса, визначено принципи парадигматичного підходу та сформульовано модель аналізу лексики поетичних творів письменника. Обрана модель дослідження, що репрезентує ієрархію трьох рівнів, які доповнюють один одного, дає змогу схарактеризувати творчість поета не просто як систему визначених компонентів, а як процес, динаміку її сприйняття. Вершину займає когнітивна інформація, що відображає картину світу письменника, – ключові концепти. Концепт розуміємо як складне явище, що містить низку елементів смислу, відображає психоментальні ресурси свідомості й репрезентує мовну картину світу.

Концептуальна надбудова є результатом взаємодії прагматичного й вербально-семантичного планів, які забезпечують розкриття мотивів, інтересів, установок мовця та матеріалізують їх у виражальних засобах мови, що виокремлюються в лексико-тематичні парадигми (низку вербальних образів, які визначають одне поняття в художньому тексті). Парадигми, що беруть участь у формуванні поетичної картини світу письменника, розподіляємо на номінативні групи, оскільки основним матеріалом для аналізу лексики поетичних творів слугують іменники, система яких прозоро відбиває зв’язки між явищами лінгвальними й ментальними. Поділ однієї парадигми на групи відбувається на образно-поняттєвому рівні за частотністю вживання відповідних лексичних одиниць у поетичних текстах.

Кожна парадигма існує не ізольовано, тому важливим параметром аналізу є засоби їх взаємозв’язку, що виявляються як на мовному, так і на образно-поняттєвому рівнях. Дослідження текстових структур на рівні синтагматики (лінійне розгортання тексту), парадигматики (вертикальні тематичні, асоціативно-смислові відношення) дають змогу окреслити набір лексичних одиниць, що виступають домінантними в художньому ідіолекті Дмитра Білоуса.

         Структурно-семантичний аспект аналізу передбачає дослідження системних зв’язків лексики, що проявляються в поєднанні слів у лексико-тематичні парадигми, номінативні групи, у явищах синонімії та антонімії, омонімії й полісемії, у лексико-граматичному варіюванні, стилістичній диференціації словникового складу тощо. Опис слів у межах парадигм створює широкі можливості для всебічного вивчення смислових зв’язків.

         Когнітивно-прагматичний підхід спрямований на репрезентацію найрізноманітнішої інформації, пов’язану із суб’єктом й адресатом мовлення, їх фізичними й духовними особливостями; на декодування механізмів вербалізації мисленнєвих структур у процесі пізнання і сприйняття художнього тексту. Когнітивно-прагматичний і структурно-семантичний аспекти аналізу лексики поетичних творів не заперечують один одного, а взаємно доповнюють.

Вивчення феномена мовної особистості Д. Білоуса нерозривно пов’язане з поняттям нації та національної мови. У проекції на особистість письменника можна стверджувати, що його світогляд увібрав у себе також найкращі зразки різних культур. Філософське підґрунтя віршів про мову, оригінальний спосіб подачі лінгвістичних правил, термінів, антропонімічного й топонімічного матеріалу,  новаторський дух, уміння просто відобразити непрості речі, поєднати непоєднуване, поетично змалювати визначні постаті, історію, культуру, побут народу характеризує Дмитра Білоуса як неповторну мовну особистість.

У другому розділі «СЛОВО як лінгвопоетична домінанта ідіостилю Дмитра Білоуса» проаналізовано різноаспектні дефініції слова, здійснено парадигматичний аналіз концепту слово в поетичному доробку письменника.

Образ рідного слова об’єднує всі збірки Дмитра Білоуса. Методом суцільної вибірки створено картотеку, яка нараховує 648 уживань лексеми слово. Поняття «слово», що містить у собі змістові складові та використовується в різних функціях, набуває в поезіях Д. Білоуса концептуального значення. Концепт постає як наслідок поєднання словникового значення слова з особистим досвідом поета, залишаючи можливості для домислювання.

Д. Білоус підходить до слова не лише з огляду на його суспільну й естетичну функції, а передусім з погляду лінгвістичного. Письменник опоетизовує загальновідомі мовознавчі поняття. За допомогою оригінальних індивідуальних авторських засобів слово в лінгвопоетичній концепції Д. Білоуса виступає неодновимірною мовною одиницею, пов’язаною з різними галузями мовознавства, і визначається за принципами: 1. Фонетичним: Слова відтінюються звуками. 2. Лексико-семантичним: Ні, не зайва це балачка – різні значенням слова. 3. Словотвірним: Ну а візьмімо назву – дієслово, // само підказує, що діє слово! 4. Синтаксичним: А речення – це зоряний разок // слів-намистин, що світяться алмазно... 5. Лексико-граматичним: Я творю нові слова // або форми слова, // щоб красива і жива // розквітала мова. 6. Стилістичним: Стилеві чуже // знов словечко вирне // й замість речення – уже // щось неоковирне. Концептуалізація слова забезпечує відображення дійсності в єдності різноякісних аспектів. Слово належить одночасно і мові (в усій сукупності його значень), і мовленню (у кожному конкретному випадку вживання).

Концепт слово в поезіях Д. Білоуса охоплює широкий спектр смислових вимірів і найчастіше має смислові репрезентанти на позначення слова як звукового комплексу. На основі цього виокремлюємо парадигму СЛОВО–ЗВУК: Слова звучання рівноважать, і мови зблискує краса. Для того, щоб узагальнений образ слова, що існує у свідомості людини у вигляді уявлення чи поняття, міг функціонувати як елемент мовлення, він повинен бути виражений звуковим комплексом.

У художньо-образній уяві поета відтворюється особливий стан душі, коли слово сприймається зоровими асоціаціями. У поетичному словнику Д. Білоуса чільне місце посідає парадигма СЛОВО–БАЧЕННЯ: Краса в ріднім слові, // веселки барвисті. // Слова в рідній мові // прозорі і чисті... Сприйняття зором є не графічним, а узагальнено-звуковим.

Глибина поетичної мови Д. Білоуса позначається на індивідуальному художньому осмисленні слова, що постає як одухотворений образ, який має певні властивості й належить до парадигми СЛОВО–ВЛАСТИВІСТЬ: Низпошли усемогутнє Слово.

У творчості поета лексема слово пов’язана із системою образних засобів, що дає змогу виділити парадигму СЛОВО–СМИСЛ, де слово несе певне смислове навантаження: Аз молюся Словом сим до Тебе, // <...>Затверди Закон – ясний світильник // І дорогу праведного Слова.

В окремих поетичних рядках слово постає як багатовимірний образ, що викликає зорові та внутрішньо-психологічні асоціації, і належить до парадигми СЛОВО–ОБРАЗ: Слово – брила, слово – крила, диво, // у незнане зоряний політ. Твори Д. Білоуса не лише характеризують сферу авторського бачення й осмислення реалій, але й матеріалізують засади письменника, який заклав у слові перспективу подальшого контакту з читачами, прагнучи долучити їх до власних цінностей.

У поетичних творах також простежуємо зв’язок слова зі світом почуттів. Текстові особливості функціонування лексеми надають слову почуттєвості та виражальності й виокремлюють парадигму СЛОВО–ПОЧУТТЯ: У мові – чари барвінкові: // печаль і радість в ріднім слові. Підґрунтям пізнання концепту слово у творах Д. Білоуса є світ почуттів.

Можна стверджувати, що поет розкривав визначальну роль слова в мистецтві літературно-художньої творчості: передавати зорові, слухові, чуттєві враження і створювати синкретичні образи.

Проаналізований матеріал дає змогу виокремити метафоричні моделі концептуалізації слова: слово-людина (Заспівало нам слово доданок, // мов дударик заграв на дуду), слово-істота (Оживають слова – і задача // веселіше до розв’язку йде), слово-флоронім (Й слова житейські необхідні, // що проростали, як зерня), слово-натурморф (Чи скрізь ми помічаєм // прозорінь слів барвисту..?). Письменник сприймає слово, як живу істоту, рослину, стихію.

Отже, творче мислення Д. Білоуса, його лінгвістичні погляди розкриваються через концептуальне осмислення слова, його змістове наповнення. У проблемі визначення слова в ідіостилі поета можна виокремити два розуміння: лінгвістичне, коли письменник пов’язує слово з різними розділами мовознавства, і концептуальне, при якому узагальнений збірний образ слова в збірках Дмитра Білоуса олюднюється та сприймається органами чуття.

Третій розділ «Вербалізація концепту ЛЮДИНА в поетичних текстах Дмитра Білоуса» присвячений опису парадигм апелятивної лексики номінації осіб й особливостям функціонування антропонімів у поетичних творах письменника.

Аналізуючи концепцію людини у свідомості Д. Білоуса, зважуємо на смислове наповнення понять «людина», «люди», що здебільшого відповідає тлумаченням Словника української мови в 11-ти томах. Однак контекстуальне сприйняття цих лексем засвідчує філософську й етичну інтерпретацію письменника, для якого основними критеріями оцінки людини є одвічні людські цінності. Авторське ставлення до них дає змогу визначити, що в поетичному світі Дмитра Білоуса універсальним концептом виступає концепт людина.

Вивчення назв осіб як складника МКС окремого письменника є актуальним з огляду на необхідність відображення його світобачення. Людина є центром літературного твору і як суб’єкт оповіді, і як об’єкт естетичного художнього пізнання. Позиція поетичного «Я» в тексті творів Д. Білоуса відбиває «образ автора», розкриває конкретні життєві ситуації. Сприйняття поетичного тексту визначається системою вербальних образів.

Одним із потужних векторів репрезентації авторського «Я» в поетичних творах Д. Білоуса є відтворення парадигми Я І МОЯ СІМ’Я: То й з’явились Наталка, й Василь, // і Олекса, і Катя, // і Павло, і Маруся, // і Сашко, і Христина, // і Надія, і я, // і Миколка – найменша дитина.

За допомогою займенника я Дмитро Білоус вербалізує любов до рідного краю. Почуттєві параметри передано смисловими конструкціями «моя земля», «мій край», «я люблю», «я все зроблю», «земля рідна і мила». Виокремлена парадигма Я – СИН РІДНОЇ ЗЕМЛІ представлена прикладами: Моя земля для мене – рай; // я все, я все зроблю, // щоб полюбили ви мій край, // як я його люблю. Авторське «Я» і рідний край (людина й оточення) – складники одного цілого.

Парадигма Я – СЕЛЯНИН є складовою МКС поета: Селюк, я робив на заводі, // в юнацький ходив літгурток. Д. Білоус неодноразово наголошує на соціальному походженні та з дотепністю осмислює свої першовитоки, що стали основою його непоказної життєвої стійкості: Соціальне походження: із селян, // на душі у яких // ані цяти. Трудове виховання – // на вигоні пастухування.

У творчості письменника вербалізована парадигма Я – УЧЕНЬ: Далі вчився я в харківській школі... Займенникові форми сприяють створенню індивідуальних авторських спогадів, з їх допомогою відбувається процес самовираження поетичного «Я», перенесення в конкретні ситуації.

Логічним продовженням у змалюванні життєвого шляху Д. Білоуса є виділена парадигма Я – СТУДЕНТ: Пригадую, по київській панелі // я йшов, студент, недавній фронтовик.

Синтаксичні конструкції «я вірш напишу», «я присвятив цей фейлетон», «написав я про синичку», «щоб оспівати край батьків», «я доберу найкращих слів» дають змогу виокремити смислову парадигму Я – ПОЕТ, СПІВЕЦЬ: Співець – далеко не Тичина, // не мав славетного ім’я, // хоч вийшла в нього вже книжчина. // Коротше – тим співцем був я.

Парадигма Я – ПОЕТ, СПІВЕЦЬ нерозривно пов’язана з парадигмами Я – СИН РІДНОЇ ЗЕМЛІ, Я – УЧЕНЬ, Я – ФРОНТОВИК: Я оспівать хотів тоді, ще учнем, // твої, мій краю, ріки і лани. // Я серцем був з тобою нерозлучним, // тобою снив в окопі в час війни.

На основі поетичних рядків можна виокремити семантичну парадигму Я – ФІЛОЛОГ, оскільки для творчості Д. Білоуса вагоме значення мають перекладацька діяльність, педагогічний досвід, мовознавчі дослідження: Мовну витівку нехитру // я помітив недарма. Зміст ліричного «Я» складає автобіографічність, що постає з контексту поетичних рядків: Я згадую й тепер це – // стрічання і навчання. // Я чую мови серцем, // чудове їх звучання...

Загальнолюдська ознака, локалізована в парадигмі Я – ЛЮДИНА, репрезентується в тематичних і стилістичних контекстах: Скипів я в сні, спромігся встати // і проти маски заволав: // нащо мені її знімати, // як я її не надівав? Для Д. Білоуса важливим є усвідомлення свого «Я» у світі: Не якісь захмарні мої обрії, // Був я непомітним сіячем. // Та хотів я щиро, люди добрії, // Буть не просто хліба з’їдачем. Завдяки функціонуванню та контекстуальному розширенню значення займенника я підвищується важливість особистості, яка здатна порушити перебіг подій, вирішити всі проблеми самостійно.

Світ поезій Д. Білоуса на рівні тексту репрезентований численними засобами, що створює відчуття постійної людської присутності в цьому світі. Аналіз лексики поетичних збірок виявив, що ціннісною домінантою у творах письменника є концепт людина, складовими якого виступають поняття «суспільство», «особистість», «родина». У процесі їх творчого осмислення автор зображує зовнішній і внутрішній світ людини.

Смисловий обсяг аналізованого концепту окреслюють парадигми ЛЮДИНА–СОЦІУМ, ЛЮДИНА–ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ЛЮДИНА–РОДИНА, що їх розподіляємо на номінативні групи, об’єднані за семантичними ознаками.

Визначаючи галузі соціального буття, змальовані у творах письменника, у межах парадигми ЛЮДИНА–СОЦІУМ виокремлюємо номінативні групи «Людина – суспільство», «Людина – наука, культура», «Людина – війна». Номінативна група, що охоплює назви людей за ознаками професії, спеціальності, роду занять, соціального й майнового стану, за національністю й місцем проживання, за часом перебування на певній території, за етнографічними рисами та за походженням, містить не лише узуальні назви осіб, а й лексеми, ускладнені конотаціями та нашаруванням додаткових значень.

Кожній людині притаманні конкретні риси характеру, індивідуальні особливості, поведінка в побуті, на виробництві, у житті. На основі цих ознак у творчості Дмитра Білоуса виокремлюємо парадигму ЛЮДИНА–ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, що охоплює лексеми, які належать до різних номінативних груп: «Людина – спосіб життя», «Людина – діяльність», «Людина – моральні якості», «Людина – розумові здібності», «Людина – зовнішній вигляд».

Із загального складу антропоцентричної лексики творів Дмитра Білоуса в межах лексико-тематичної парадигми ЛЮДИНА–РОДИНА виділяємо номінативні групи «Особа чоловічої статі» й «Особа жіночої статі».

Органічною складовою ідіолекту поета є антропоніми різних історичних і культурних епох, серед яких найбільш численними виступають імена письменників української та світової літератур.

Антропоніми на позначення реальних осіб у творах Д. Білоуса виокремлюємо в парадигму ЛЮДИНА–ІМ’Я, що охоплює номінативі групи, до складу яких належать власні імена а) письменників (Як стиль Тичини не зрівняєш // зі стилем Рильського, Влизька, // за стилем ти завжди пізнаєш // твір Винниченка й Головка); б) учених різних галузей наук (Був Каразін в академії, // Богданович і Капніст, – // повний склад не наведем її, // та в усіх них – розум, хист); в) державних, політичних, військових і громадських діячів (На Лівобережжі // у той прадавній час // Іван Скоропадський // став гетьманом у нас); г) акторів, співаків, композиторів (А був і Бортнянський Дмитро поміж ними, // і був Березовський Максим...).

Серед авторських антропонімів переважають українські за походженням прізвища, імена та імена по батькові, й це цілком природно, оскільки в поетичних творах більшість персонажів є художніми образами представників різних соціальних верств українського народу (Микола Козак, Василь Рябий, Панько Вареник, Степан Кіндратович Сорокопуд). Письменник добирає метафоризовані прізвища, які сприяють індивідуалізації героя твору й одночасно виділяють його з-поміж інших дійових осіб (Пень, Шкуренко, Рвач, П’явка, Лопух, Мудрак, Стародум, Говоруха).

У творах Д. Білоуса яскраво виражене використання паралельних форм антропонімів. Велике розмаїття іменних варіацій розкрито в тексті віршів «Томашівка» (Федось, Ходось, Тодось, Томаш, Тома, Хома), «Тимченки» (Тимофій, Тимко, Тимоха, Тимошко, Тимочко, Тиміш), «Сакуниха» (Сакун, Сакій, Ісакій). Письменник звертається до аналізу лексичного значення прізвищ, їх мотиваційної основи (Потебня – зі шкіри лопать // із обох боків сідла. // Це вона на Запоріжжі // предку прізвисько дала. «Добре б’ють, – казали люди, – // не здригнулись недригайли!» // Недригайлами назвали // Іванів своїх, Михайлів...). Прізвища не тільки називають особу, а й містять у собі закодовану інформацію, що розкривається в поетичному контексті (А ще, кажуть, колись Путило // (путній, видно, був чоловік) // заснував цей град любо-мило...).

Отже, провідним концептом ідіолекту Д. Білоуса виступає концепт людина. Для поетичної творчості письменника характерним є вживання антропонімів, здатних актуалізувати сприйняття концепту людина та цілісної текстової структури залежно від ступеня освоєння контексту реципієнтом. Лексика на позначення назв осіб у системі ідіолекту поета вербалізує МКС, репрезентовану соціальними, родинними й морально-етичними категоріями.

У четвертому розділі «Лінгвальна реалізація концепту ПРОСТІР у поетичній картині світу Дмитра Білоуса» досліджено парадигматичне вираження простору в поетичних творах та мовне вираження топонімів як характерної риси індивідуального мовосвіту письменника.

Простір – один із визначальних концептів МКС Д. Білоуса. У вербальному вираженні цього концепту у творах простежуємо два різні значення: а) такий, що сприймається зором; б) осягнений розумом (абстрактний). Абстрактний простір поет пов’язує з осягненням мови, у якій теж є свої відстані: Осягаєм простір, // прагнем до мети // Часом перед нами абеткові істини, // та бува не просто // нам до них дійти. Сприйняття простору формується за допомогою асоціацій, що виникають унаслідок зіткнення смислового поля «простір» з концептосферами «людина», «слово».

Номінативні одиниці, які є вербальним вираженням аналізованого концепту, у межах парадигми ЛЮДИНА–ПРОСТІР відображають систему координат на позначення просторовості, що обіймає і горизонтальні, і вертикальні лінії. У поетичній творчості Д. Білоуса лексеми на позначення простору виступають засобами зображення світу як цілісної системи. Поряд локалізовані назви, які змальовують як простір «верху» (небесний), так і простір «низу» (земний), що є свідченням поліфонії просторової семантики в поезії Д. Білоуса.

Аналіз простору дозволяє осягнути співвідношення різного типу локусів, їх семантичне навантаження та наголосити ще й на символічному значенні просторових координат. Удаючись до образних переосмислень, Д. Білоус використовує лексеми на позначення простору в поетичних творах філологічного спрямування, що надає тексту експресивності, змістової багатоплановості та виражає світоглядні позиції автора: Коли спонукає нас мовник // досліджувать слово живе, // то ніби розвідницький човник // по мовному морю пливе. <...>Це мова рідної природи, // це мова неба і землі.

Найхарактернішим засобом відображення простору є активне вживання власних імен, географічних назв. У працях з художньої ономастики здійснено спробу описати власні назви у творах одного письменника або розглянути окремі властивості онімів на матеріалі творів різних авторів. Присвячені вони переважно антропонімам. У роботах дослідників власних назв у художньому мовленні трапляється думка, що менша увага приділяється топонімам, оскільки не в кожному літературному творі наявні топонімічні одиниці, а тим більше в такій кількості, що дала б змогу виконати їх лінгвістичний аналіз (І.І. Марунич).

Географічний простір – частина загального простору – створює специфіку просторового відчуття в поезіях Д. Білоуса. Проаналізовані топоніми свідчать, що в поетичній творчості письменника переважають реальні географічні назви.

На основі проведеного дослідження топоніми поетичних творів Д. Білоуса класифіковано на групи: 1) топоніми на позначення реалій України (Що не назва – наче казка, мрія – // дивишся і чуєш надовкіл: // Гуляйполе, Самбір, Балаклія...); 2) топоніми на позначення реалій малої Батьківщини (Сумщини) (Щоб не забували ми в Ромні, // в Глухові, Тернах, Лебедині, // в Конотопі, Груні чи Куземині, // із якого всі ми роду-племені...); 3) топонімікон зарубіжжя (Колись я у Росії, // в Москві читав цей вірш. // І в Мінську, і в Софії // сприймався він не згірш).

Поетична етимологія – оригінальний мистецький прийом, що виділяє мовну особистість Дмитра Білоуса в українській літературі. Письменник творчо підходить до лінгвістичного аналізу власних назв, розкриваючи зв’язок топонімів з природними умовами й особливостями місцевості, з матеріальною культурою, суспільним життям. Зібраний за поетичними творами Д. Білоуса топонімічний матеріал об’єктивно відтворює сучасне мовно-правописне оформлення використаних топонімів, виявляє лексичні, фонетичні й граматичні варіанти, їх можливі історичні зміни та сприяє вивченню топонімії України. У низці творів письменник здійснює спроби етимологізувати топонімічні назви й дає ключі для розкриття їх походження й семантики: То й кажуть: від кряжу до поля. // Спочатку Кряжопіль постав, // (як виниклий серед роздолля), // а потім Крижополем став.

         Митець описав і пояснив походження власних назв усіх 18 адміністративних центрів районів Сумської області (Білопілля, Буринь, Велика Писарівка, Глухів, Конотоп, Краснопілля, Кролевець, Лебедин, Липова Долина, Недригайлів, Охтирка, Путивль, Ромни, Середина-Буда, Суми, Тростянець, Шостка, Ямпіль) (<...>Тюркське ям лежить в основі. // <...>Ям – поселення, де можна // помінять дорожніх коней // <...>піль ... не грецьке поліс – місто, // а питоме, рідне поле), а також охопив селища міського типу (Вороніж, Дубов’язівка, Терни) (<...>Там суціль росли дуби та в’язи – // звідси й Дубов’язівка пішла), населені пункти сільського типу (Бродок, Будилка, Грунь, Коровинці, Куземин, Курмани, Миропілля, Хмелів, Хоружівка) (<...>Бо Грунь – нехай читає юнь – // це вкрита лісом невелика // гора. От звідки назва Грунь! <...> Є й річка Грунь, яка стікає // з лісами вкритої гори) тощо. У поетичній формі Дмитро Білоус створив своєрідну «літературну карту Сумщини».

Просторові назви у творчості Д. Білоуса сприяють розкриттю й розумінню топонімічної системи. Перевагу топопростору можемо пояснити особливістю поетики автора: у його ідіостилі серед географічних назв чітко виокремлюється й виступає на перший план життєво визначений локус – мала Батьківщина письменника (Сумщина). Географічні топоніми на поетичній карті світу майстра слова окреслені реальними рисами, оскільки у творах розкрито етимологію власних назв, передано реальні життєві факти.

Проведена робота дала змогу зробити загальні висновки.

1. Лексику поетичних творів Дмитра Білоуса досліджено в аспекті її парадигматичної організації з огляду на своєрідність реалізації базових концептів. Вибір концепту як науково-поняттєвої одиниці виправданий особливостями індивідуально-авторської МКС Д. Білоуса, можливістю відобразити його поетичний світ як єдину модель. До основних словесно-образних домінантів, проаналізованих у роботі, належать концепти слово, людина, простір, що становлять ядро МКС письменника.

2. Засобами вираження концептів є слова-поняття людина, слово, простір та супровідні до них слова, які об’єднуємо у відповідні лексико-тематичні парадигми, що їх виокремлюємо на образно-поняттєвому рівні. Саме на основі концептуального слова розглядаємо парадигматичні ряди, які репрезентують розмаїту тематику й проблематику поетичних творів письменника.

         3. Аналіз мовної тканини творів Д. Білоуса дав змогу визначити специфіку слова в індивідуальному, ситуативному вживанні, використання його як засобу художнього зображення дійсності. Особливість сприйняття й розуміння поетом полісемантичності слова розкривають визначені парадигми СЛОВО–ЗВУК, СЛОВО–БАЧЕННЯ, СЛОВО–ВЛАСТИВІСТЬ, СЛОВО–СМИСЛ, СЛОВО–ОБРАЗ, СЛОВО–ПОЧУТТЯ.

На підставі лексичної сполучуваності та відповідно до текстової інтерпретації в поетичних творах Д. Білоуса виокремлено такі значення лексеми слово, які не зафіксовані в 11-томному Словнику української мови: 1. Багатовимірна лінгвістична одиниця. // 2. Продукт антропологічної сутності. // 3. Номінація реально існуючого чи уявного. // 4. Засіб впливу на оточення. // 5. Показник інтелекту людини. // 6. Суспільний феномен, характерна ознака нації.

         4. Лінгвоментальна особливість художньо-творчої особистості  Д. Білоуса відображена в парадигмах ЛЮДИНА–СОЦІУМ, ЛЮДИНА–ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ЛЮДИНА–РОДИНА. Це підтверджує думку про те, що основною рисою світогляду письменника, його світосприйняття, головною тенденцією творчості є антропоцентризм. За результатами аналізу фактичного матеріалу релевантними в лексичній ідіосистемі Д. Білоуса як поета виявилися апелятивні назви на позначення осіб.

5. Концептуальної авторської наповненості набувають антропоніми, що їх виокремлюємо в парадигму ЛЮДИНА–ІМ’Я. Власні імена є мовним засобом створення оповіді, вони реалізують ідейно-естетичну концепцію письменника. Особливість онімного письма Д. Білоуса – широке використання загальновідомих імен, які містять відповідну пізнавальну інформацію. Їх розподілено на групи: а) імена письменників; б) учених різних галузей наук; в) державних, політичних, військових і громадських діячів; г) акторів, співаків, композиторів.

         Топоніми в ідіостилі письменника, серед яких переважають власні назви Сумщини, утворюють індивідуально-авторську топонімічну систему, що відповідає законам загальнонародної топонімії, реальному топонімікону. У межах парадигми ЛЮДИНА–ПРОСТІР виокремлено номінативні групи, що входять до її складу: 1) топонімікон України (охоплює топоніми на позначення реалій України); 2) топонімікон Сумщини (окреслює топонімічні власні назви малої Батьківщини поета) і 3) топонімікон зарубіжжя.

6.  Лексеми на позначення простору відображають світ як цілісну систему. Особистість Д. Білоуса відображена в слові через індивідуально-авторське вживання цих лексем. Поет розуміє простір у двох вимірах: вільний обшир на землі та безмежжя на небі.

7. Ідіолект Дмитра Білоуса формувався на ґрунті української й західноєвропейської мовно-естетичних традицій. МКС поета пов’язана переважно із територією Сумщини (батьківщиною Д. Білоуса), його філологічною діяльністю та воєнним періодом життя. Твори майстра слова спроектовані на єдність наукового стилю мовлення з художнім, що засвідчує оригінальність лінгвопоетичного мислення письменника.

         Утілюючи в словесних формах концепти мовної свідомості, Д. Білоус створював нові яскраві смисли, розширював обрії художнього слова. Його поетичні твори – багатий матеріал для вивчення лексичного складу української мови, її ономастики. Своєю літературною писемною практикою поет вплинув на розвиток літературної мови, популяризуючи її, та полегшив сприймання й викладання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах кінця ХХ – початку ХХІ століть.