ЕЛІТАРНА МОВНА ОСОБИСТІСТЬ: ВІД ДІАЛЕКТНИХ ВИТОКІВ ДО ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ : Элитарно речевая ЛИЧНОСТЬ: ОТ диалектных истоков до литературного языка

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт та предмет дослідження, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, подано відомості про апробацію результатів вивчення мовлення елітарних мовних особистостей Луганщини.

У першому розділі „Проблеми мовлення особистості з діалектним субстратом як частина питання динаміки мови” розглянуто питання про елітарну мовну особистість (ЕМО) та основні чинники, які її формують, а також з’ясовано взаємодію літературних і діалектних особливостей у мовленнєвій діяльності ЕМО з діалектними та російським субстратами.

Проблема взаємодії сучасної української літературної мови й діалектів не нова, вона є об’єктом досліджень Б. В. Кобилянського, І. Г. Матвіяса, П. П. Кононенка, М. А. Жовтобрюха, Ф. Т. Жилка, С. П. Бевзенка, П. Ю. Гриценка, Л. Нагребельної та ін. Учені відзначають, що в усному (а іноді й писемному) мовленні багатьох українців, які мають не лише середню, а й вищу освіту, наявні риси говірки, в умовах якої формувалася мовна особистість.

Поняття „мовна особистість” стало предметом філософських, психолінгвістичних, соціолінгвістичних та етнолінгвістичних досліджень. Термін „мовна особистість” увів у науковий обіг В. В. Виноградов. Відповідне поняття наявне й у працях Н. В. Аниськіної, Г. М. Беспамятнової, Г. І. Богіна, Р. О. Будагова, Т. М. Бурди, О. І. Дев’ятайкіна, Н. С. Дужик, К. В. Іванцової, О. А. Казакової, В. І. Карасика, Ю. М. Караулова, І. Е. Клюканова, Д. О. Леонтьєва, О. М. Леонтьєва, О. О. Леонтьєва, С. В. Оленєва, М. М. Панової, О. О. Потебні, І. О. Прохорової, О. О. Пушкіна, М. С. Саломатіної, К. Ф. Сєдова, О. А. Семенюка, Т. Б. Соколовської, Л. В. Струганець, О. М. Шевченко, Л. А. Шестак, Н. П. Шумарової та ін. Деякі аспекти проблеми ЕМО висвітлено в роботах В. І. Карасика, Т. В. Кочеткової, Л. П. Крисіна, Т. І. Панько, С. С. Рапопорта, О. Б. Сиротиніної. У роботах інших учених тотожні поняття також використано, але, на жаль, мимохідь і без детального аналізу (Л. Т. Масенко, Н. Б. Мечковська, І. М. Хоменко та ін.).

Аналіз робіт, присвячених мовній особистості, свідчить про активне вивчення лінгвістами способів утілення мовної особистості, визначення її типів, з’ясування мовленнєво-розумових механізмів реалізації, удосконалення методів та прийомів опису. Інтерес сучасних учених зосереджено на описі типізованого, узагальненого образу мовної особистості.

Лінгвістичні дослідження феномена ЕМО здійснено в межах міждисциплінарних напрямів мовознавства (психолінгвістики, соціолінгвістики, лінгвокультурології та лінгводидактики), що спричинено необхідністю розкриття зовнішніх та внутрішніх (психологічних) механізмів використання мовних засобів в елітарному мовленні.

Поняття „ЕМО” трактуємо як сукупність іманентних рис людини, які розкриваються в її мовній поведінці та гарантують особистості комунікативну індивідуальність, як-от: високий рівень мовної й комунікативної компетенцій та їхня реалізація в мовленнєвій діяльності. Як вищий ступінь ієрархічного розгляду мовної особистості поняття „ЕМО з діалектним субстратом” є більш конкретним та точним.

ЕМО з діалектним субстратом мають найвищий рівень мовної компетенції, тобто значні знання первинної (діалектної) та вторинної (літературної) мов і найвищий ступінь навичок уживання засобів мовних систем, що співіснують у їхній мовній свідомості та виявляються в різноманітних ситуаціях спілкування.

ЕМО притаманний високий рівень енциклопедичної, лінгвістичної та інтерактивної компетенцій, тобто такий мовець має високий статус комунікативного лідера. У реальному житті представники мовної еліти виявлять свою комунікативну компетенцію на достатньо високому рівні комунікації не лише в професійній, але й у повсякденній сфері спілкування.

Людина не може народитися елітарним мовцем, але вона може ним стати, оскільки ЕМО формована в процесі її життєдіяльності. Найсуттєвішими чинниками, які впливають на становлення ЕМО з діалектним субстратом, уважаємо такі: 1) генетичну спадковість; 2) діалектне оточення (територіально марковане); 3) культуру спілкування (українська традиція має свої цінності, які не притаманні іншим мовним спільнотам); 4) груповий досвід (вплив різних соціальних ролей на становлення власного „Я”); 5) індивідуальний досвід (унікальний і неповторний).

В усній формі елітарного мовлення реалізовано українську національну стандартну мову, яка являє собою особливі форми функціонування єдиної літературної мови відповідно до умов, потреб та традицій української нації, зокрема носіїв української мови. Специфічні риси в мовленні ЕМО з діалектним та російським субстратами виявлено більшою мірою експліцитно, але часто спостерігаємо й несвідоме переключення мовного коду вторинної (літературної) мови на мовний код первинної (діалектної).

У мовленні представників інтелігенції, які є вихідцями з різних діалектних територій України, чітко виявлений діалектний субстрат у вигляді фонетичних, лексичних, морфологічних або синтаксичних (зрідка) діалектних елементів. Аналізовані процеси співіснування літературної й діалектної мов у мовленні представників інтелігенції складають модель соціально-мовної взаємодії цих двох систем.

У другому розділі „Динаміка мовної особистості з діалектним субстратом” звернено увагу на те, що мовлення кожної ЕМО з діалектним субстратом має риси, які засвідчують її зв’язок з рідною говіркою. Особисті мовленнєві вподобання респондентів тісно пов’язані з діалектом, вихідцями з якого вони є, проте на усне мовлення досліджуваних реципієнтів впливає й діалектне оточення, у якому тепер проживає мовець.

У цьому розділі описано риси, притаманні мовленню ЕМО з поліським, південно-західним, південно-східним (середньонаддніпрянським, східнослобожанським, західнослобожанським) діалектними та російським субстратами. Результати слухового аналізу записів мовлення еліти було занесено в спеціальні протоколи, у яких позначено відхилення від сучасної української літературної норми на всіх мовних рівнях. Отримані матеріали було статистично оброблено. Для кожного інформанта підраховано відсоток помічених відхилень від норми, отримані результати дали підстави для висновку про ступінь стійкості діалектних рис для кожної групи діалектного субстрату, що свідчить про функціональну активність описуваних явищ та інші їхні особливості. Зіставлення результатів, які ми отримали від усіх груп інформантів, дозволяє виявити ті елементи діалектної мови, які є найбільш стійкими в носіїв того чи того діалекту. Це передусім фонетичні явища. Подаємо зразок такого аналізу на прикладі ЕМО з поліським діалектним субстратом.

Поліський діалект має значну кількість специфічних рис у фонетиці, лексиці та граматиці. В усному мовленні ЕМО, які є вихідцями з Полісся, серед діалектних рис фонетичного рівня виявлено такі:

а) збереження етимологічного [о] в так званих нових закритих складах у ненаголошеній позиції (^|радос’т’). Цю рису, що є специфічною ознакою фонетики поліських говірок, було виявлено кілька разів у неофіційному спілкуванні з ЕМО з поліським діалектним субстратом;

б) „акання” (га^|лубка, а^|ц’інка, манасти^е|р’а, ма^|нах). Явище заміни ненаголошеного голосного [о] на [а] у мовців цієї групи було виявлено як несистемне. Незначна кількість прикладів, яка репрезентує „акання” в усному мовленні ЕМО з поліським діалектним субстратом, засвідчує, що мовці цієї групи не лише усвідомлюють наявність такого явища у власному мовленні, а й надають перевагу некодифікованим варіантам вимови, напр.: [не^и спри^еĭ^|майу мо^|нах / йак л’іте^ира^|турно ^|кажут’ // монас^|тир // йа спри^еĭ^|майу так // до манасти^е|р’а і ма^|нах // ];

в) оглушення дзвінких приголосних [б], [д], [з], [ж] у кінці та середині слів перед глухими. У мовленні ЕМО з поліським діалектним субстратом діє тенденція до оглушення приголосних. Так, оглушення губного [б] зафіксовано в 60 % представників цієї групи інтелігенції, передньоязикового [д] – у 20 %, свистячого [з] – у 40 %, шиплячого [ж] – у 60 %. У мовців, які є вихідцями з Полісся, приголосний [б] у зазначених позиціях оглушується в 15 % від загальної кількості вживання цього звука в тих самих позиціях (зуп, ^|гуп^бка, ^|рип^бка, при^е|ваб^п). Не оглушується [б] відповідно у 85 %: хл’іб, дуб, горб, шоб, ш˙ч’об, во^|но б та ін. Як бачимо, деякі слова мають різні варіанти звукового оформлення: з оглушеним приголосним або з нормативною дзвінкою вимовою (напр.: зуп – зуб, хл’іп – хл’іб, дуп – дуб та ін.). Самоусвідомлення цього процесу в спонтанному мовленні підтверджують слова: ЕМО П 2 *– [ну йакш˙^|ч’о тут йе ч’аст^|кове зне^иго^|лоше^ин’:а / то ^|йасно ^|поўного зне^иго^|лоше^ин’:а не^и|ма // в˙іч’:у^|вайе^имо // шо тут ^|йасна ʒ^|в˙інк˙іс’т’ зали^е|шайе^иц’:а // ]. Але частіше елітарні мовці не помічають ненормативного оглушення: ЕМО П 1 – [чи ог^|лушуйете ви ӡв˙ін’^|к˙і п^|риголос’н’і // н’і на^|пеўно // йа л’уб^|л’у ўзага^|л’і ʒ^|в˙інко // йа хоч’ с^|луху не^{и |}майу / а^|ле ^|заўжди ^|кажут’ / ш˙ч’о йа ʒв˙інкого^|лоса // ў ^|ц’ому п^|лан’і так // ];

г) одзвінчення приголосного [с]. На відміну від явища оглушення приголосних   звуків,   процес   одзвінчення є спорадичним.  Це явище

__________________________________

*У роботі прийнято умовні скорочення для зашифровування респондентів (ЕМО П 2 – елітарна мовна особистість з поліським діалектним субстратом № 2)

виявлено тільки в одного елітарного мовця з поліським діалектним субстратом і тільки в одному слові дес’ (зафіксовано нормативну й ненормативну вимову): дез’ – 8 % від загальної кількості наявності цього слова з різними вимовними варіантами, дес’ – 92 %. Зазначимо, що у

записах є приклади нормативної вимови приголосного [с] та інших глухих приголосних, напр.: ^|ласка, ку^|дис’, йа^|койіс’, ос’, ш˙ч’ос’, йа^|кус’, ^|йакос’, в˙ідбу^|лис’, вес’, ко^|лис’ та ін.;

ґ) м’якість шиплячого [ч’]. Записи усного мовлення еліти цієї групи фіксують м’який [ч’] у 67 % випадків від загальної кількості наявності цього звука в аналізованому мовному матеріалі. Зазначимо, що, на відміну від інших діалектних рис, м’якість шиплячого [ч’] характерне для всіх опитаних нами ЕМО з поліським діалектним субстратом. Пом’якшення інших шиплячих приголосних не було зафіксовано в усному мовленні елітарних діалектоносіїв. Записи демонструють тільки нормативну вимову шиплячих [ж], [ш], [ǯ] (^|Н’іжи^ен, ска^|ж˙імо, Запо^|р’іж˙:а, жи^е|т’:а, бǯо^|ла, хо^|ǯу, во^|ǯу, си^е|ǯу, ут^|верǯуват’, азе^ирбаĭ^|ǯани, при^е|суǯе^ин’:а, на^|роǯе^ин’:а). Пом’якшення шиплячого [ч’] помічено на початку складу перед голосними та в кінці слова чи складу. М’який [ч’] зафіксовано перед голосним [е] у 12 % випадків від загальної кількості звука [ч] в усному мовленні носіїв поліського діалекту (Ч’е^ир’е^ин^|коў, іш˙^|ч’е, ^|йави^еш˙ч’е, к^|раш˙ч’е, ш˙ч’е, наĭк^|раш˙ч’е, наĭ^|душ˙ч’е та ін.), перед голосним [о] – у 28 % (^|деш˙ч’о, ч’о^|тири та ін.), перед голосним [а] – у 19 % (су^|ч’аснойу, ^|ч’асом, ^|ч’астиĭ, ч’ас^|ник, ^|ч’асто та ін.), перед голосним [і] – у 9 % (Че^ир^|н’іг˙іўш˙ч’іни, ^|ч’імос’, наĭк^|раш˙ч’іĭ та ін.), перед голосним [у] – у 8 % (в˙іч’:у^|вайемо, наĭ^|виш˙ч’у, пропуш˙^|ч’у, ^|ч’уйец’:а та ін.), у кінці слова –  у 6 % (п˙іч’, плач’, хоч’, ^|п˙іўн’іч’, ^|Сагач’, ^|Курбач’, ^|Мотри^еч’, ^|поруч’ та ін.) та в кінці складу – у 18 % (^|р’іч’ка, ^|н’іч’ка, е^иле^икт^|рич’койу, ди^ефтон^|г˙іч’не та ін.). Це явище усвідомлюють деякі елітарні мовці й на запитання Чи помічаєте Ви пом’якшення шиплячих у своєму мовленні? відповідають: Напевно, так. Однак є випадки оманливого сприйняття своєї вимови, адже окремі мовці не усвідомлюють процесу пом’якшення шиплячого [ч’] і помилково наголошують на нормативній вимові шиплячих звуків. Порівняймо: ЕМО П 2 – [^|зараз ви^емоў^|л’айу в˙ідпо^|в˙ідно до ^|норм / хоч’ з^|найу / ш˙ч’о на Че^ир^|н’іг˙іўш˙ч’ін’і цеĭ тве^ир^|д’ішиĭ / з^|нач’но тве^ир^|д’ішиĭ ши^еп^|л’ачиĭ // пом^|йакше^ин’:а / а пом^|йакше^ин’:а ши^еп^|л’ачих у сво^|йему ^|моўле^ин’:і / н’і / не^{и |}майу / бо це йе оз^|нака б˙іло^|рус’кого ^|моўле^ин’:а і особ^|ливо ^|п˙іўноч’і Че^ир^|н’іг˙іўш˙ч’іни / а^|ле ^|зараз у ^|мене ўже не^и|ма теш // ] (несвідома м’яка вимова шиплячих [ч] та [ш]);

д) уживання звукосполуки [хв] замість [ф] (ахве^и|реза, прох^|весор, хвак^|тич’но), напр.: ЕМО П 2 – [нас^|к˙іл’ки ў^|живаниĭ звук [ф] / ў^|живаниĭ / а^|ле ш˙ч’е і ^|зараз в˙іч’:у^|вайу / ш˙ч’о йа ^|можу ^|ч’асом ска^|зат’ ^|зам˙іс’т’ [ф] / [хв] // ] та ін.

Виявлено особливості й на морфологічному рівні:

а) закінчення -у іменників чоловічого й середнього роду у формі давального відмінка однини (б^|рату, ^|д’іду). ЕМО з поліським діалектним субстратом свідомо пояснюють це тяжінням до такого варіанта. Цю типову для поліського діалекту морфологічну рису ми розглядаємо як прояв генетичної пам’яті елітарних мовців, які є вихідцями з Полісся;

б) уживання вказівного займенника сей (сеĭ). Результати дослідження свідчать, що ця риса є несистемною, і лише в 3 % випадків уживання вказівного займенника цей було використано некодифікований варіант – сеĭ. Незначна поширеність варіанта сей свідчить про перемінне переключення мовних кодів, що співіснують у мовній свідомості елітарних представників;

в) часте вживання інфінітива на -т’ (ка^|зат’, не^и пе^ире^ит^|вори^ет’, про^|никнут’, пос^|тави^ет’, пе^ире^и|конуват’, готу^|ват’, зро^|бит’, ска^|зат’, жит’, загово^|рит’). Неусвідомлене використання інфінітива на -т’ було зафіксовано лише в одного представника цієї групи.

На лексичному рівні зафіксовано вживання росіїзмів (рускол’іт’ера^|турнойе проізно^|шен’ійе) з конкретною комунікативною метою та лексичні вподобання, коли елітарні мовці надають перевагу певній лексемі, напр.: ко^|махи замість му^|рахи.

Як підтверджують дослідження, діалектні явища в мовленні ЕМО виявлено на різних мовних рівнях – фонетичному, лексичному та морфологічному. Мовні елементи, активно вживані респондентами, можуть у сукупності складати специфіку усного мовлення ЕМО з діалектним субстратом.

Найчастіше прояви первинної мовної структури в мовленні ЕМО з діалектним субстратом спостережено на фонетичному рівні. Морфологічний рівень базової говірки репрезентовано меншою кількістю діалектних елементів. Результати дослідження демонструють, що на лексичному рівні виявлено найменшу кількість діалектних явищ, які за походженням пов’язані з рідною говіркою ЕМО.

Послуговування мовними засобами діалектної мови зумовлене різними чинниками: ступенем спонтанності усного мовлення елітарних представників, залежністю від типу мовленнєвого спілкування та емоційним станом мовця.

В усному мовленні ЕМО з південно-західним діалектним субстратом стійкими виявилися такі риси: паралельне вживання голосних [о], [і] в новозакритих складах (ле^им^|коўск˙і – ле^им^|к˙іўск˙і); наявність задньорядного голосного [ы] у мовців з діалектним лемківським субстратом (^|жыто); „укання” зі спорадичним виявом (ку^|жух); обнижена артикуляція [и] в напрямі до [е] (^|же^ито); оглушення дзвінких приголосних перед глухими й у кінці слів (^|зарас); відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду (зна^|н’а); дорсально-палатальна вимова [с’], [з’] (^|з”іл’а, ве^и|с”іл’а); перехід твердого [л] у [в] перед голосними (^|сево – ‘село’); ствердіння приголосного [с] у суфіксі -с’к- (укра^|йінска); ствердіння [р’] (бу^|рак) та [ц’] у кінці слів, а також в інших позиціях (^|хлопе^иц); перенесення наголосу на перший склад (^|весна); закінчення -ом іменників жіночого роду у формі орудного відмінка однини (^|руком); відсутність переходу [д], [т], [з], [с] у [ǯ], [ч], [ж], [ш] у формах 1-ої особи однини теперішнього часу дієслів II дієвідміни (во^|з’у).

Усному мовленню ЕМО зі східнослобожанським діалектним субстратом притаманні такі риси: м’якість шиплячого [ч’] (^|поруч’); спорадичне „акання” (а^|ц’інка); оглушення дзвінких приголосних [б], [д], [з], [ж] у кінці слів і в середині слів перед глухими (го^у|лупка, д’іт); заміна звукосполуки шиплячих [шч] на [ш] (шо); пом’якшення губних приголосних [б], [п], [в], [м] перед [а] (п^•ат’); паралельне вживання обох літературних форм давального відмінка однини на -у та -ові/-еві іменників чоловічого й середнього роду (^|д’іду – ^|д’ідов^•і); відсутність чергування приголосних [д], [т], [з], [с] з відповідними шиплячими в дієслівних формах (си^е|д’у); усічена форма дієслів ІІ дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу (^|носе); уживання росіїзмів (ўс’о ра ў^|но).

ЕМО із середньонаддніпрянським і західнослобожанським діалектними субстратами мають такі риси: „укання” зі спорадичним виявом (пу^|душка); помірне спорадичне „акання” (го^ало^а|ва); пом’якшена й м’яка вимова шиплячих (ш˙ч’об); незначне оглушення дзвінких приголосних наприкінці складу та слова (^|риб^пка); паралельна вимова звуків [ǯ] та [ж], [ʒ] та [з] (куку^|руʒа, бǯо^|ла, куку^|руза, бжо^|ла); заміна [ф] на [хв] та навпаки (х^|вед’а, ^|ф·іртка); свідома паралельна вимова звуків [ґ] та [г]: (^|ґуʒи^ек, ^|гуʒи^ек); заміна звукосполуки шиплячих [шч] на [ш] (шо); перевага закінчення -ові, -еві над -у у формі давального відмінка однини іменників чоловічого роду (ко^|нев·і); усічена форма дієслів І дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу (бу^|ва), уживання вказівного займенника сей (^|сейі); уживання росіїзмів (в·ідпе^и|ч’аток), уживання діалектної лексики (^|риноч’ку – ‘баночка’).

Аналіз записів усного мовлення ЕМО з російським діалектним субстратом дозволяє говорити про те, що найстійкішими елементами субстратного походження є м’якість шиплячого [ч’] (пе^идаго^|г˙іч’ного); оглушення дзвінких приголосних перед глухими в середині слова та частково в кінці слів (^|зарас); уживання росіїзмів (з ^|л’есн’іци); діалектних слів (дри^е|пета – ‘рядно’).

В усному мовленні респондентів наявні загальні для всіх типів діалектного субстрату ареально обмежені в ужитку елементи. Ці прояви нерідко мають наддіалектний характер, оскільки вони спостережені в більшості ЕМО, частина їх зумовлена впливом усного розмовного мовлення місця постійного проживання, яким є Луганськ. Серед цих явищ найпоширенішими є: м’якість шиплячого [ч’]; уживання форми шо замість літературного кодифікованого варіанта [шчо]; оглушення дзвінких приголосних у кінці складу перед глухими та в кінці слова. На лексичному рівні виявлено тенденцію до вживання росіїзмів, що спричинено сучасною мовною ситуацією на Луганщині, де проживають досліджувані нами представники мовної еліти.

У третьому розділі „Типологічні ознаки елітарної мовної особистості з діалектним субстратом” висвітлено загальні та індивідуально-особистісні типологічні ознаки в мовленні носіїв елітарної мовленнєвої культури. У цьому розділі значну увагу приділено опису експерименту. Ми припустили, що на менталінгвальному рівні мовець усвідомлює значення лексичних одиниць свого мовлення, здійснює мікроаналіз запису створюваного тексту, представленого у звуковій формі, і редагує його згідно зі стилістичними, фонетичними, лексичними та ін. нормами української літературної мови, де, на його думку, це потрібно.

Елітарна мовленнєва культура – це єдність соціального та індивідуального. Носії елітарної мовленнєвої культури мають стійку, динамічну, соціально зумовлену сукупність духовних загальнолюдських рис людини, свідомість якої прагне до самовиявлення на вищому рівні.

Було складено паспорт лінгвокультурного типажу ЕМО:

1.                         Зовнішній вигляд. В українській колективній свідомості типаж ЕМО має такий зміст: охайно одягнута людина.

2.  Вік. Середній або літній, що узгоджується з описаним рівнем освіти, досвідом та навичками.

3.  Стать. Для лінгвокультурного типажу ЕМО гендерна ознака є нейтральною.

4.  Походження. Представники мовної еліти належать до різних суспільних класів, але вони усвідомлюють інтереси всього суспільства й висловлюють їх в ідейно-теоретичній формі.

5.  Сфера діяльності. Більшість ЕМО працюють у соціальній (освіта) та духовній галузях.

6.  Дозвілля. Генерування та поширення знань і культури.

7.  Сімейний стан. Для лінгвокультурного типажу ЕМО сімейний стан не є релевантною ознакою.

8.  Оточення та стиль життя. Мовна еліта живе в оточенні освічених людей, тобто спілкується з представниками мовної інтелігенції, так званими однодумцями.

9.  Комунікативна поведінка, мовлення. Для лінгвокультурного типажу ЕМО характерним є дотримання етикетних норм, а мовленнєвий етикет є ціннісною характеристикою представників еліти.

10.    Інтелектуальні та духовні характеристики. Для лінгвокультурного типажу ЕМО властиві такі інтелектуальні та духовні характеристики: розумна, досвідчена, обізнана людина з високопрофесійними знаннями; релевантними ознаками є активна розумова діяльність, неперервна самоосвіта та самовдосконалення, патріотизм і здатність до критичного самоаналізу.

11.    Звички. До цієї ознаки як складника лінгвокультурного типажу ЕМО відносимо творчу невтомність та прагнення до самовияву.

12.    Місце проживання: місто чи село (наше дослідження було географічно обмежене територією Луганщини).

Опитування респондентів щодо їхнього ставлення до представників еліти засвідчило, що елітарних мовних особистостей поважають за знання сучасної української літературної мови, ними захоплюються та намагаються бути схожими на них. Відповідей, які б містили негативну оцінку, не було. Описуючи ЕМО, респонденти-інформатори частіше вживали такі словосполучення, до складу яких входили прикметники та дієприкметники з оцінною функцією: сп^|раўжн’і укра^|йін’ц’і; ^|вихована л’у^|дина; кра^|сива л’у^|дина; сп^|раўжн’ойі  інте^ил’і^|гентнойі л’у^|дини; л’у^|динойу  кул’^|турнойу / ло^|йал’нойу / те^ир^|пимойу; зраз^|кова ^|моўна осо^|бис’т’іс’т’; г^|рамотна; на^|читана; ду^|хоўно ба^|гата л’у^|дина; кул’^|турна л’у^|дина; ^|в·:ічли^ева л’у^|дина; ў^|нутр’ішн’о ос’^|в·іче^ина л’у^|дина; ^|високоос’^|в·іче^ин’і і ^|дуже талано^|вит’і; ве^и|лик·і ^|л’уди; кул’^|турна л’у^|дина; ро^|зумна л’у^|дина / талано^|вита; ^|л’уди ^|добр’і / ^|л’уди ^|мудр’і / ^|л’уди ми^ело^|серд’н’і / ^|л’уди ^|лаг·ід’н’і / ^|л’уди не^ивойоў^|нич’і; ш^|чириĭ укра^|йіне^иц’; ду^|хоўниĭ інте^ил’і^|гент; інте^ил’і^|гентна л’у^|дина, ў^|нутр’ішн’о ба^|гата.

Отже, лінгвокультурний типаж ЕМО з діалектним субстратом – це культурний феномен, який притаманний українській культурі; це носій елітарної мовленнєвої культури, безперечно, „культурна людина”, „цивілізована людина”, це особистість, яка володіє мистецтвом жити в суспільстві. Цей лінгвокультурний типаж отримує позитивну оцінку в суспільстві, серед визначальних якостей ЕМО називають такі: вихованість, високу освіченість, широту та навіть енциклопедичність знань, активну розумову діяльність, прагнення до самовдосконалення, високу загальну культуру, професіоналізм, активну громадянську позицію. Представника української мовної еліти вирізняє висока моральність, людяність, духовна вимогливість, самокритичність, сумлінність, порядність, повага до співрозмовника, деяка піднесеність почуттів та думок тощо. ЕМО – це ідеал вільної, самодостатньої, автономної, моральної особистості, яка створює свій закон з власної розумової волі.

У висновках відзначено, що здійснений аналіз наукової літератури, у якій розглянуто поняття „ЕМО”, доводить, що своєрідність ЕМО пов’язана з її мовленнєво-розумовою діяльністю, вивчення якої дозволяє говорити про культурно-типологічну належність такого мовця. Усне мовлення ЕМО з поліським, південно-західним, південно-східним (середньонаддніпрянським, східнослобожанським, західнослобожанським) діалектними та російським субстратами, які проживають на Луганщині, свідчить, що впізнавання носія елітарної мовленнєвої культури можливе завдяки сумі характерних лінгвістичних рис та свідомому вибору тактик і стратегій мовленнєвої поведінки (постійне звернення до етикету, ввічливість, делікатність тощо).

Записи усного мовлення еліти репрезентують паралельне співіснування в мовній свідомості ЕМО з діалектним субстратом структур літературної мови й діалектної. Діалектні елементи в усному мовленні ЕМО можна назвати, за термінологією О. В. Холодова, таутогенним (зумовленим діалектною формою існування й функціонування тієї ж мови), дійсним (не співвіднесеним з тим чи тим мовним типом) субстратом. Перша мова (діалектна) в мовній свідомості інтелігента є досить стійкою.

Усі представники мовної еліти Луганщини наголошують на важливому значенні рідної говірки в їхньому житті, а для мовознавців вона стала ще й предметом наукового вивчення. Для ЕМО з російським субстратом релевантне значення в становленні їх як носіїв елітарної мовленнєвої культури мала теоретична підготовка з сучасної української літературної мови.

Мовна особистість у науці завжди була об’єктом обговорень та досліджень, проте ЕМО як складник сучасного суспільства потребує більшої уваги. Своєрідність ЕМО формована, передусім, мовою, за допомогою якої людина здобула перші знання про навколишній світ і про закони, що керують його розвитком. Мовець стане носієм української елітарної мовленнєвої культури тоді, коли він знатиме психологію, культуру й етнографію свого народу та коли знання ці будуть органічно пов’язані з його життєвою й розумовою діяльністю. Чим міцніші традиції комунікативних якостей елітарного мовлення, чим вищий рівень духовної культури конкретного народу, тим вищий рівень культури мовлення.

Вироблена модель соціально-мовної взаємодії літературної та діалектної систем загальнонародної мови свідчить, що провідне місце в мовній свідомості представника інтелігенції належить системі літературної мови, але по відношенню до системи діалектної мови вона є вторинною. Функціонування диференційних рис аналізованих двох систем нерівнозначне, воно індивідуальне для кожного типу діалектного субстрату та для кожного мовця зокрема.

Серед чинників, які визначають місце представника  мовної еліти в процесі формування територіально маркованого варіанта літературної мови, важливу роль відіграє його особистий досвід мовлення, лінгвопсихологічний субстрат, який відповідно трансформований у процесі мовотворчої діяльності, викладацькій, науковій роботі тощо. На формування елітарної мовленнєвої культури представників мовної еліти Луганщини впливають й особистий мовленнєвий досвід, сформований на говірковій (крім російського субстрату) основі поліського, південно-західного чи південно-східного наріч; і норми літературної мови, опановані в процесі глибокого вивчення системних рис сучасної української літературної мови; і громадська діяльність, співпраця з передовими культурними діячами; і досвід репрезентацій навколишнього середовища засобами мови у творчості українських письменників, у наукових працях діячів минулого й сучасності; і природне мовне оточення.

Результати дослідження демонструють, що усному мовленню ЕМО з певним діалектним субстратом властиві свої риси. Серед діалектних рис, що є найбільш стійкими, виділяємо такі: ЕМО з поліським діалектним субстратом – ствердіння [р’] (ку^|ру); уживання звукосполуки [хв] замість [ф] (прох^|весор); оглушення дзвінких приголосних [б], [д], [з], [ж] у кінці слів і в середині слів перед глухими (дуп); часте вживання інфінітива на -ть (готу^|ват’); ЕМО з південно-західним діалектним субстратом – обнижена артикуляція [и] в напрямі до [е] (бе^и|ки); наявність задньорядного голосного [ы] (^|пыше); дорсально-палатальна вимова [с’], [з’] (с”іл’); оглушення дзвінких приголосних перед глухими й у кінці слів (порос^|ходи^ели^ес’а) та перенесення наголосу на перший склад (^|кипи^ет’); ЕМО зі східнослобожанським діалектним субстратом – м’якість шиплячого [ч’] (^|ч’асто); оглушення дзвінких приголосних [б], [д], [з], [ж] у кінці слів і в середині слів перед глухими (пе^ире^ирос^|под’іл); пом’якшення губних приголосних [б], [п], [в], [м] перед [а] (п^•а^|т’ірка); ЕМО із середньонаддніпрянським і західнослобожанським діалектними субстратами – м’яка вимова шиплячих (ч’ас^|ник); перевага закінчення

-ові, -еві над -у у формі давального відмінка однини іменників чоловічого роду (се^и|лов·і); ЕМО з російським субстратом – оглушення дзвінких приголосних [б], [д], [з], [ж] у кінці слів і в середині слів перед глухими (зуп); м’якість шиплячого [ч’] (пе^идаго^|г^•ічного).

ЕМО завжди нестандартна. Елітарний тип мовленнєвої культури, який можна виділити у сфері української літературної мови, зазвичай притаманний особистості творчій, яка має високий рівень мовної та комунікативної компетенції, намагається крізь потреби комунікативних сфер пронести сталість і цілісність мовлення. Таке еталонне мовлення розвиває й збагачує літературну мову відповідно до потреб суспільства.

Комунікація на рівні елітарної мовленнєвої культури має багатовимірний характер. Тому при вивченні ЕМО з діалектним субстратом слід ураховувати й соціальні, і психологічні, й етичні, і лінгвістичні риси. Сукупність комунікативних, соціальних та психологічних ролей мовної еліти створює комунікативний типаж ЕМО з діалектним субстратом. Носій елітарної мовленнєвої культури як складник української культури – це активна та цивілізована людина, яка реально існує й становить значну культурну цінність. Лінгвокультурний типаж ЕМО з діалектним субстратом – образ людини, яку можна розпізнати в суспільстві за основними характеристиками. Ними є освіченість, культурність, вільне володіння українською літературною мовою. Остання характеристика у свідомості сучасного носія української культури є домінантною й визначає образний складник цього лінгвокультурного типажу.

Було виявлено рівень самооцінки знань сучасної української літературної мови, згідно з яким 76 % елітарних мовців не відносять себе до мовної еліти. Значну роль у цьому відіграє така людська риса, як скромність, а також нестримне бажання до самовдосконалення.

Елітарні мовці відчувають потребу в спілкуванні. Своєрідність мовленнєвої діяльності кожного представника мовної еліти, наявність індивідуально-творчого (авторського) в мовленні роблять його неповторним і таким, якого можна асоціювати з ЕМО. Індивідуально-творче веде до нестандартності елітарного мовлення, до виділення цих мовців у соціальну групу індивідів, у мовній свідомості яких співіснують коди первинної та вторинної мовних систем.

Усі типові риси елітарного мовлення свідчать про високий рівень комунікативної компетенції аналізованих носіїв цього типу мовленнєвої культури. Навіть неправильність у їхньому мовленні не є показником незнання норм сучасної української мови, оскільки це або тактичний прийом, що підтверджує глибокі знання ними законів рідної мови, або прояв несвідомого переключення мовного коду (генетична пам’ять).

Мова для мовної еліти є основою спілкування. Логічність та інформативність розповіді, її цікавість, доступність, правдивість інформації, а також відповідність нормам етики та мовного етикету, доречність мовних проявів – це ті вимоги до мовлення, які ставить носій елітарної мовленнєвої культури.

Отже, мова відіграє провідну роль у формуванні й самовираженні людини. Мовна еліта Луганщини – це носії елітарної мовленнєвої культури. І такі чинники творення ЕМО, як рідна говірка, мовленнєвий досвід і природне мовне чуття, сприяють досягненню еталона освіченості, формуванню справжньої мовної еліти. Мовлення таких людей має важливе культурно-виховне значення. Вивчення мовлення луганської інтелігенції дозволило створити еталон носія елітарної мовленнєвої культури, до якого треба прагнути.

Виконана дисертація – перша спроба вивчення ЕМО з діалектним субстратом з урахуванням різноманітних чинників (культурологічних, соціальних, психологічних, лінгвістичних), розробки та використання нових прийомів дослідження мовної особистості. Критерії визначення належності мовця до носіїв елітарної мовленнєвої культури, які запропоновано в дисертації, потребують подальшого опрацювання (підтвердження, доповнення, розширення) на іншому матеріалі. Вивчення індивідуально-особистісного мовлення конкретних елітарних представників веде до, хоча й неповного, але типологічно загального визначення української елітарної мовленнєвої культури.