СЛОВОЗМІНА ІМЕННИХ ЧАСТИН МОВИ В УКРАЇНСЬКИХ ГОВІРКАХ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ : Словоизменение сущетвительных ЧАСТЕЙ РЕЧИ В УКРАИНСКИХ говорах Северной Буковины

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розглянуто стан вивчення проблеми в мовознавстві, сформульовано мету й завдання роботи, визначено методи, джерела фактичного матеріалу, об’єкт, предмет дослідження; вказано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, окреслено наукову новизну, теоретичну та практичну цінність дослідження, сформульовано положення, що виносяться на захист, подано відомості про апробацію дослідження, зазначено кількість публікацій, які відображають особистий внесок здобувача.

Перший розділ дисертації – „Історія дослідження словозміни іменних частин мови в українських говірках” містить два підрозділи: „Лінгвогеографічний метод дослідження діалектного простору”, де зазначаємо, що за допомогою лінгвістичного картографування можна відтворити на синхронному зрізі різні етапи розвитку й змін мовного явища в просторі, а також виявити закономірності й основні тенденції розвитку національної мови, взаємозв’язок її з говорами в історичному розвитку (1.1).

У другому підрозділі „Словозміна іменних частин мови як об’єкт дослідження української діалектної морфології” проведено аналіз досліджень системного вивчення діалектної словозміни, оскільки в ній, як і в фонетиці чи лексиці, виявляється специфіка кожної говірки, адже в українських говірках зберігаються як давні елементи морфологічної будови, так й інноваційні, які вже поширилися на значних територіях. Нові елементи сягають різних етапів мовного розвитку, що передбачає їх розгляд не лише на сучасному зрізі, але й в історичній ретроспективі (1.2).

Другий розділ „Словозміна іменника” об’єднує підрозділи „Іменники першої відміни” (2.1), „Іменники другої відміни” (2.2), „Іменники третьої відміни” (2.3) та „Іменники четвертої відміни” (2.4). У підрозділах наведено описи іменникової словозміни базових говірок (буковинських та їх різновидів), а також для зіставлення опис словозміни інших українських говірок.

У досліджуваних говірках виокремлено словозмінні типи з індивідуальними парадигмами відмінювання. Розподіл іменників за типами відмінювання для досліджуваних говірок не є визначальною рисою. Збіг розподілу іменників за словозмінними типами в різних говірках можна пояснити їхньою географічною близькістю, належністю до того самого діалекту. Матеріали засвідчили, що досліджувані говірки входять у єдину систему на рівні субстантивної словозміни – більшість їх рис характерні й для інших говірок південно-західного наріччя.

Особливостями словозміни іменника українських говірок Північної Буковини є:

1.                Називний та знахідний відмінки двоїни іменників жіночого роду твердої групи І відміни мають закінчення -і, що походить з давнього h: (дв’і) ру'ц′і, (дв’і) но'з′і, (дв’і) до'роз′і, (дв’і) ко'ров’і. В іменниках м’якої групи жіночого роду засвідчене закінчення -и, -и^е на місці давнього h: (дв’і) зе^им'ни, (дв’і) госпо'дини^е, (дв’і) 'скрини^е, (дв’і) спид′ници^е, (дв’і) ўдо'вици^е.

2.                Збереження залишків форм двоїни в називному та знахідному відмінках множини іменників середнього роду на -о, -е: (дв’і, три, штири) в’ік'н′і, (дв’і, три, ′штири) йей'ц′і, (дв’і, три, ′штири) в’і'др′і, (дв’і, три,′ штири) сте^иг'н′і – характерне для східної частини буковинських говірок та подільських Північної Бессарабії. Буковинські говірки та сусідні з ними гуцульські в іменниках середнього роду на -о, -е форм двоїни не зберегли, їх замінила форма множини, причому з числівником двоє вживають форму іменника середнього роду в родовому відмінку множини: ('двойе) в’і'кон, ('двойе) йе′йец, ('двойе) 'в’ідер, ('двойе) 'стегон.

3.                У родовому відмінку однини іменників чоловічого роду ІІ відміни в говірках досліджуваної території виявлено закінчення:  а / -у, причому в таких формах можна спостерегти хитання при виборі закінчень у системі відмінювання (порівн.: 'берега / 'берегу, гро'ба / 'гробу, дво'ра / 'двору тощо). Визначити однозначність використання тієї чи тієї форми неможливо. Розрізнення цих форм фіксуємо в наголошеній позиції складу. Значення іменника (конкретне, збірне тощо) не впливає на паралельні варіанти закінчень, як у літературній мові.

4.                У родовому відмінку однини в іменниках ІV відміни від колишніх -*t- основ засвідчена флексія -'ети^е (те'л′ети^е, ло'ш’ети^е, поро'с′ети^е) у буковинських, гуцульських говірках, крім буковинських із перехідними рисами до подільських. Форми з -'ати^е характерні для буковинських з перехідними рисами до подільських та частини буковинсько-надпрутських говірок: те'л′ати^е, ло'ш’ати^е, поро'с′ати^е, а також подільських говірок Північної Бессарабії.

5.                На всій досліджуваній території в давальному і місцевому відмінках однини перед закінченням -і за законом другої палаталізації задньоязиковий основи [к] змінюється на [ц] перед закінченням -і: ру'ц'і, у ру'ц'і; 'лишц'і, у 'лишц'і. У буковинсько-надпрутських говірках маргінально засвідчені форми з відновленим задньоязиковим [к] перед [і]: 'лошк’і; у 'лошк’і, 'дошк’і, у 'дошк’і.

6.                Форми давального відмінка множини мають такі закінчення: а) -и^ем – 'ґ'іти^ем, 'л'уди^ем – буковинсько-надпрутські та буковинські говірки з деякими рисами гуцульських; б) -'ам – 'ґ'іт'ам – буковинсько-надпрутські та подільські говірки Північної Бессарабії, а також паралельно виступає варіант форми із закінченням -'ом: 'д'іт'ом, 'л'уд'ом.

7.                Ствердіння африкати ц у суфіксі –иц′(а) іменників І відміни м’якої групи: моло'дица, удо'вица, ке^ир'ница, г’ір'чица та ін. – у західній частині буковинських говірок та в подільських говірках Північної Бессарабії. В інших говірках перед закінченням засвідчено м’який приголосний [ц']: моло'диц'у, ўдо'виц'у. На межі ареалів виявлено паралельні форми. Дублетні форми не витісняють одна одну, а співфункціонують на правах вільної варіативної взаємозаміни в мовленні, ситуативно звужуючи сфери вживання альтернативних форм.

8.                Форми орудного відмінка однини іменників І відміни жіночого роду твердої та мішаної груп в буковинсько-надпрутських та гуцульських говірках представлені флексією -оў ('зупоў, 'хатоў, во'доў, ру'коў, се^ист'роў, о'нучоў, 'кашоў.); у подільських говірках Північної Бессарабії – флексією -ойу: 'хатойу, се^ист'ройу, р'і′койу, во'дойу та ін.

9.                В орудному відмінку однини іменників І відміни м’якої та мішаної груп зафіксовано: а) закінчення -еў (ск'рине^иў, зе^им'н(л)еў, моло'дице^иў, до'лоне^иў, ме'жеў), характерне для західної частини буковинських та гуцульських говірок; б) флективний варіант -оў, засвідчений в східній частині буковинських говірок: ск'рин'оў, 'ви'шн'оў, зем'(л)н'оў, ґаз'дин'оў, ме^и'жоў; в) закінчення -ейу (ск'рине^ийу, 'вишне^ийу, до'лоне^ийу, ме^и'жейу) зафіксовано спорадично в східній частині буковинських говірок паралельно з флексією ′oйу: ск'рин'ойу, зем'л'ойу, до'лон'ойу, ме^и'жойy; г) закінчення -′ом (ск'рин'ом, зем'л´ом) характерне тільки для подільських говірок Північної Бессарабії.

10.           У буковинсько-надпрутських говірках кличний відмінок множини іменників ІІ відміни твердої групи має закінчення -′а, -и: 'брак’а, 'свак’а; бра'ти, сва′ти; буковинські говірки з рисами наддністрянських зберегли форму 'брат'е.

11.            На території буковинських говірок, що межують із наддністрянськими, фіксованими є форми іменників чоловічого роду м’якої групи з депалаталізацією приголосного [ц] – к’і′нец, сто'лец, 'хлопец, одо'вец; к’и^ы′нец – буковинські говірки з деякими рисами гуцульських. Розрізненню м’якості-твердості основи носії говірки не надають особливої уваги, а тому можуть співіснувати й паралельні форми з м’яким приголосним: – к’і′нец′, сто'лец′, 'хлопец′, ўд′і'вец′.

12.            У буковинських та гуцульських говірках іменники ІІІ відміни мають три різновиди відмінювання – тверду, м’яку та мішану групи: а) тверда парадигма відмінювання – після втрати зредукованого ь губні приголосні стверділи; до того ж після голосного губний приголосний [в] змінився на [ў]: кровь→кроў; любовь→ л'у'боў. Порівн.: кроў→кро'ви→кро'ви→кроў→кро'воў→ (у) кро'ви; б) м’яка парадигма – шиплячий [ч'] послідовно зберіг м’якість після втрати зредукованого ь: ночь, печь → н'іч', п'іч'. Порівн.: н'іч'→'ноч'і→'ноч'і→'ніч'→ ′н'ічч'у→ (у) но'ч'і; в) мішана парадигма – передньоязикові приголосні в кінці основи зберегли м’якість: 'раґ’іст', с'іл', т'ін'; у непрямих відмінках перед голосними переднього ряду [е], [и] вони стверділи, що спричинило чергування м’яких і твердих приголосних в основах слів: с'іл'→ 'соли^е→' соли^е→ с'іл'→'солеў→(у) 'соли^е .

13.            Зауважимо, що на дослідженій території у деяких словах залежно від роду змінюється і система словозміни: бом'бон – бом'бона (цукерка), бумбу'рудз – бумбу'рудза (брунька), 'зупа – суп, о'л′ій –ол′ійа, та'р′іл′ – та′р′іл′ і т. д.

У третьому розділі “Словозміна прикметника” аналізуємо:

1)                особливості слововживання нечленних прикметників (3.1);

2)                відмінювання прикметників (3.2), ареали поширення форм з лінгвогеографічним коментарем;

3)                залишки форм двоїни (3.3);

4)                особливості творення ступенів порівняння (3.4);

5)                короткі (3.1) та повні (3.2) форми прикметників, стягнені й нестягнені. Продуктивність різних прикметникових форм та ареали їх поширення.

Проаналізований фактичний матеріал засвідчує, що в прикметникових формах виразно помітне спрощення системи відмінювання. Діалектна словозміна прикметників відзначається багатьма рисами, характерними і для літературної мови, хоча в говірках збереглися і давніші прикметникові форми і з’явилися нові.

У системі словозміни прикметника відзначено:

1.                Давня диференційна риса прикметників – розрізнення основ залежно від твердості чи м’якості кінцевого приголосного – зазнала нейтралізації.

2.                На досліджуваній території засвідчені форми прикметників тільки з твердою основою: 'п'ізний час, 'п'ізна го'дина, 'п′ізне 'йаблоко; 'л'ітний 'в’ітер, 'л'ітна по'года, 'л'ітне 'веремнє. Ця риса охоплює всю територію українських говірок Північної Буковини. У сусідніх подільських говірках Північної Бессарабії маргінально засвідчена м’яка вимова тих чи тих прикметників як паралельна: 'син΄а, 'л´ітн'а, с´п’ідн'а тощо.

3.                На відміну від літературної мови в досліджуваних говірках поширене творення форм вищого ступеня шляхом додавання до вихідної форми прикметника частки румунського походження май, що є однією з морфологічних особливостей цих говірок: май ро'зумни^ей; май 'файний, май здо'рови^ей. Поєднуючись із синтетичною формою вищого ступеня, вона може виступати й підсилювальною часткою у формах вищого ступеня порівняння прикметників: май 'доўший, май доб'р′іший, май теп'л´іший, май 'старший, май 'г’ірши^ей, май 'менший, май мо'лоч:и^ей.

4.                Частка май у певних контекстах говірок Буковини може не лише виконувати функцію морфеми ступенювання, але й підсилювальної частки у відтворенні точної структури і загального значення відповідних висловів, аналогічних до румунських: Шо є май гар′н′іше? (Ce estе mai frumos?). Шо май чу′вати? (Ce se mai aude?). Шо май ′робиш? (Ce mai faci?).

5.                Побутує аналітична форма ступеня надмірної інтенсивної ознаки, утворена від звичайної форми прикметника, до якого додаються кількісно-означальні прислівники дуже, страшно, страшенно: 'дуже 'файни^eй, ст'рашно ви^e′сокий, стра′шенно гл′(і)и'бокий.

6.                При утворенні аналітичної форми вищого ступеня порівняння прикметників вживається і підсилювальна частка моц, запозичена з польської мови: моц 'файни^eй; моц ви^e΄сокий; моц ро'зумни^eй. Однак ця прикметникова форма посилення вияву якості відома переважно лише в гуцульських та в сусідніх із гуцульськими буковинських говірках.

7.                На території Північної Буковини, а саме в західній частині буковинських та в гуцульських говірках, спостережено посилення вияву ознаки, вираженої звичайною формою прикметника, за допомогою запозиченої з німецької мови частки фе^ист fest (дуже), засвідченої у трьох варіантах: фе^ист, фе^иіст, фец: фе^ист ΄файни^eй, фе^иіст 'годний, фец вар'ґатий.

8.                Варіант підсилювальної частки 'ледве^и – 'леда ('леда 'тепли^ей) поширений на всій досліджуваній території, крім ареалу буковинських із перехідними рисами до подільських говірок. У буковинських говірках, перехідних до подільських, найбільш поширеним є варіант леґ’ (леґ’(лед´)'тепли^ей) як паралельний до 'леда.

9.                Використання нестягнених форм прикметників (зе^и'ленайа, моло'дайа, 'р′іднайа, 'б’іднайа, 'добрайа) нехарактерне. Маргінально такі варіанти засвідчені на території буковинських говірок із деякими рисами наддністрянських.

Четвертий розділ “Числівникова словозміна” присвячено вивченню числівника як окремого класу слів, досить докладно описаного в лінгвістичній літературі, тому аналізуючи числівникову словозміну українських говірок Північної Буковини звертаємо увагу тільки на специфічні риси, дотримуючись традиційного поділу на кількісні: прості (4.1), складні (4.2) та складені (4.3) й порядкові (4.7) числівники, при цьому погоджуємося з переконливими пропозиціями багатьох мовознавців віднести порядкові числівники до відносних прикметників.

Як і в більшості українських говірок, парадигматична система числівників за своїми внутрішньоговірковими особливостями порушується і витворюється інша, адаптована до певної території. Досліджувані українські говірки Північної Буковини зберігають чимало старовинних рис, що є цікавим і цінним матеріалом для істориків української мови, а також засвідчують низку новотворів у системі числівникової словозміни.

Числівникову словозміну характеризують такі особливості:

1.                При відмінюванні числівників виразно протиставлені різноманітні морфологічні варіанти тієї чи тієї числівникової форми прямих і непрямих відмінків залежно від території її поширення. Так, числівникова форма о'ден характерна для буковинсько-надпрутських говірок та буковинських говірок із деякими рисами наддністрянських; для гуцульських говірок та буковинських із деякими рисами гуцульських характерний фонетичний варіант о'д′^іи^ен; у східній частині буковинських говірок та в подільських говірках Північної Бессарабії поширений фонетичний варіант йе'ден (йі'ден); буковинські говірки з деякими рисами подільських засвідчують такий варіант, як во'ден.

2.                В орудному відмінку числівник два на досліджуваній території має варіанти дво'ма (найбільш поширений) та дву'ма, що зафіксований поодиноко в гуцульських та буковинських говірках, перехідних до гуцульських.

3.                Форми (три'ма, шти^ер'ма) числівників три, чо'тири^е в орудному відмінку засвідчені в буковинських говірках, перехідних до гуцульських та буковинсько-надпрутських.

4.                Кількісний числівник пйат' на території досліджуваного реґіону має дві форми – пйак’ і пйе(к’)т´. Варіант пйе(к’)т´ характерний для гуцульських і буковинсько-надпрутських говірок, де утворює суцільний ареал. У буковинських говірках, перехідних до подільських, а також у подільських говірках Північної Бессарабії часто вживаною є форма пйак’.

5.                Числівник ш’іст' на досліджуваній території зафіксований двома варіантами: 'ши^ыск’ – у гуцульських говірках та буковинських із деякими рисами гуцульських і 'ш’іск’ – у буковинських і подільських говірках Північної Бессарабії.

6.                Числівникові варіанти 'деўйек’, 'дес´ек’ характерні здебільшого для буковинсько-надпрутських говірок, буковинських говірок, перехідних до гуцульських та буковинських із деякими рисами наддністрянських. Форми 'деўйак’, 'дес´ак’ поширені здебільшого в буковинських говірках із деякими рисами подільських та подільських говірках Північної Бессарабії.

7.                Ареал форм числівника оди'надц´ат´ – оди'натц´ік’, оди'нацц´ік’ та води´нац´ік’ – гуцульські говірки, буковинські з деякими рисами наддністрянських, буковинсько-надпрутські говірки. Буковинські говірки, перехідні до подільських, та подільські говірки Північної Бессарабії фіксують варіанти літературно-нормативного характеру – оди'надц´ат´, оди'нац'ат'.

8.                У буковинських говірках, перехідних до гуцульських, та гуцульських говірках, а також у буковинсько-надпрутських поширеними формами числівника двадц´ат´ є дватц´ік’, двац´ц´ік’, двац´ік’. Для подільських говірок Північної Бессарабії та для буковинських, перехідних до подільських, характерні варіанти ′двадц´ат´, ′двац´ат´, ′двац´ц´ат´ та ′два´цит´.

9.                Форма числівника 'сорок вживається в усіх говірках Північної Буковини, хоча паралельно в буковинсько-надпрутських та в буковинських, перехідних до гуцульських говірок, може вживатися й давній варіант, як-от: 'штирдес′а(е)т′, 'чтирдес′е(а)к’.

10.           Різноманітні лексико-морфологічні варіанти числівника пйатде'с´ат засвідчені такими словоформами: п´іди'с´ет', п'iйi'с´ек’, пйе[і]де^и'с´ек’, пйеди'с´ат', пйатде^и'с´ет', п´іди'с´ат' – буковинсько-надпрутські говірки; пйе[і]де^и'с´ек’, п´ід´і'с´ек’ – гуцульські говірки, буковинські говірки, перехідні до гуцульських; п'iйi'с´ат´, пйатде'с´ат[т´] – буковинські говірки, перехідні до подільських, подільські говірки Північної Бессарабії.

11.           Форми числівника деўйа'носто в подільських говірках Північної Бессарабії та в буковинських, перехідних до подільських, представлені варіантами деўйі'носто, деўйа'носто, де^ив’і'носто, д'іви'носто, диви'носто, а також деўйаіде^и'с'ат' (дев’аде'с'ат'); дев’іде^и'с'ек′, дев’іт'ди^'с'ет', дев’іт'де^и'с'ак’ – у буковинсько-надпрутських говірках; девйіде'с'ет', дев’іде'с'ет', деўйіде^и'с'ек’ – у гуцульських говірках, буковинських говірках із деякими рисами гуцульських.

12.           На всій території помітна тенденція до спрощення у відмінюванні числівників. Досить виразно це простежується у складених числівниках, у яких нерідко відмінюється остання частина. Наприклад: пйат′сот оди'нац'ат', пйат′сот оди'нац'ат'ох, пйат′сот оди'нац'ат'ом, пйат′сот оди'нац'ат'ма, (у) пйат′сот оди'нац'ат'ох.

13.           У гуцульських, буковинських із деякими рисами гуцульських та буковинсько-надпрутських, а також і в подільських говірках Північної Бессарабії складені числівники можуть утворюватися за допомогою єднального сполучника і. Зазначимо, що сполучник і у формах складених числівників вживається в українських говірках Північної Буковини тільки при поєднанні багатьох чисел і фіксується тільки перед останнім числом. Наприклад: 'сорок і 'пйек’, сто ′двац´ік’ і с´ім, 'дв’іста 'сорок і три, пйек'сот 'двац'ік’ і ′в’іс'ім і т. д.

14.           При відмінюванні збірних числівників суфікс -еро- послідовно зберігається: четве'р'ох, ди'с'етерома, (на) трид'ц'етер'ох та ін.

15.           На території українських говірок Північної Буковини порядкові числівники мають, подібно до прикметників, закінчення    -ий для чоловічого роду, закінчення -а для жіночого роду та закінчення -е для середнього роду: 'перший, -а, -е; 'другий, -а, -е; 'третий, -а, -е; чет'вертий і ч’іт'вертий, -а, -е; 'пйатий і 'пйетий, .-а, -е; 'шестий, -а, -е; 'семий, -а, -е і т. д. Порядкові числівники змінюються відповідно до прикметникового типу відмінювання: 'третий, 'третого, 'третому і под.

ВИСНОВКИ

Живе діалектне мовлення – це одне з найважливіших джерел об’єктивного вивчення історії української мови, з’ясування шляхів становлення норм літературної мови, виявлення активних процесів, що відбуваються в усному народному мовленні на сучасному етапі його розвитку. Матеріал діалектної словозміни іменних частин мови, її системний опис є цінним джерелом для історичної граматики, для з’ясування характеру взаємовпливів між українськими говірками Північної Буковини, говірками суміжних територій, а також їх взаємодії з українською літературною мовою.

У дисертації проаналізовано словозміну іменних частин мови в ста сорока п’яти населених пунктах Чернівецької області за картами Атласу української мови [Т. 2, № 47, 48, 53, 75, 111, 112, 116, 169-206, 216–231, 257–259, 353, 362, 366, 367, 373, 374] та Атласу українських говірок Північної Буковини [Т. 2, № 1–77], на основі чого простежено динаміку змін форми слова в синхронному зрізі на досліджуваній території.

Вивчення системи словозміни іменника, прикметника та числівника в українських говірках Північної Буковини, здійснене з урахуванням відмінкових закінчень іменників, характеру кінцевого приголосного основи, місця наголосу в словоформі, з увагою як до класів, груп іменників, так й окремо взятих лексем, дозволяє зробити низку узагальнень і висновків.

Для досліджуваних говірок характерна функціональна ідентичність словозмінних афіксів, паралелізм флексій для вираження того самого значення, наприклад: а) значення родового відмінка однини іменників ІІІ відміни жіночого роду виявляємо за допомогою флексії -и ('соли, 'злости, 'студени) та -і ('сол'і, 'злост'і, 'студен'і); б) значення орудного відмінка однини іменників І відміни жіночого роду фіксуємо за допомогою флексії -оў ('зупоў, 'хатоў, во'доў, ру'коў, се^ист'роў, о'нучоў, 'кашоў); паралельно – за допомогою флексії -ойу ('зупойу, 'хатойу, во'дойу, ру'койу, се^ист'ройу, о'нучойу, 'кашойу); в) спостерігаємо ствердіння приголосного ц у суфіксі -иц′(а) іменників І відміни (моло'дица, удо'вица, кер'ница, г’ір'чица); г) значення давального відмінка однини іменників чоловічого та середнього роду виявлене за допомогою флексій -у, -еви, -ови ('брату, 'братеви, 'братови; ли^е′цу, ли^е'цеви, ли^е'цови^е); ґ) ствердіння кінцевого ц у називному відмінку іменників ІІ відміни м’якої групи чоловічого роду (ко'нец, одо'вец, 'данец, 'хлопиц, гор'нец). Дублетні форми не витісняють одна одну, а співфункціонують на правах вільної варіативної взаємозаміни в мовленні.

Сучасна субстантивна діалектна словозміна, яка є результатом тривалого історичного розвитку, засвідчує збереження різних етапів перебудови давнішої іменникової словозміни в напрямі до її сучасного стану. Розгалужена система давньоукраїнських словозмінних типів (класів іменників), для якої основним був тип словозмінної основи, зазнала змін самих детермінативів, що впливають на формування словозмінної парадигми. Як визначальний чинник в сучасній словозміні закріпилася родова ознака іменників, до якої долучена вже відома з попередніх етапів розвитку мови інша ознака – тип основи. Поєднання різних чинників спричинило значне розгалуження системи словозміни в говірках порівняно зі словозміною іменника сучасної української літературної мови.

Аналіз прикметникової словозміни дає підстави для висновку про те, що в українських говірках Північної Буковини домінують членні форми прикметників. Короткі (нечленні) форми прикметників ('пове^ин, 'згоде^ин, 'годе^ин, 'ладе^ин, 'певе^ин, 'др'ібен) на дослідженій території поширені в буковинських говірках маргінально.

Головна ознака прикметника в буковинських та інших говірках Північної Буковини – відмінювання лише за зразком твердої групи. Успадковане від спільнослов’янської мови розрізнення прикметників за твердістю / м’якістю основ у межах кожної з говірок не збереглося. Релікти, що сьогодні можуть існувати у формах прикметників з м’якою основою, будучи захищеними фразеологізмами, в усному мовленні буковинців можна почути дуже рідко. Наприклад: Чого ж ти прийшов у песій голос? (дуже пізно) або: Воно у тебе як мишій хвіст (таке мале).

На відміну від літературної мови, у буковинських говірках поширене творення форм вищого ступеня шляхом додавання до звичайної форми часток май, моц та фест, що є однією з морфологічних особливостей досліджуваних говірок.

Систему словозміни прикметника українських говірок Північної Буковини характеризує значна кількість діалектних відмінностей, які, з одного боку, є залишками форм глибокої давнини, а з другого – результатом багатьох граматичних інновацій, зумовлених контактами та інтерференцією між буковинсько-покутськими, гуцульськими, наддністрянськими та подільськими говірками. Ці контакти, що тривали сотні років, сприяли появі значної кількості граматичних новотворів, які вперше стали предметом системного дослідження і містять чимало фактів, важливих для історії української мови.

На території українських говірок Північної Буковини спостережено велику варіантність форм числівників, а саме:

1) протиставлення при відмінюванні числівників форм прямих і непрямих відмінків;

2) уживання складених числівників зі сполучником і: сто ′двац´ік’ і с´ім, 'дв’іста 'сорок і три, пйек'сот 'двац'ік і в’іс'ім;

3) функціонування різноманітних фонетичних, лексико-морфологічних варіантів тієї чи тієї числівникової форми;

4) поширення процесу аналогізації, особливо у відмінюванні числівникових утворень на позначення чисел першого десятка;

5) тенденція до спрощення у відмінюванні числівників досить виразно виявлена в складених числівниках, у яких відмінюється тільки останній компонент.

Доречно зауважити, що для числівників характерні своєрідні семантичні й формальні особливості. Виділившись семантично із класу імен, вони не успадкували визначальних категоріальних характеристик іменників та прикметників, а, навпаки, втратили їх у процесі свого формування. Історія вживання числівників у говірках української мови – це історія уніфікації форм різних за походженням груп слів, об’єднаних семантично. У літературній мові вони становлять чітко окреслену струнку систему, а в народній мові ця система досить різноманітна і зберігає сліди розвитку й становлення цієї частини мови.

Така варіативність зумовлена складною історією краю, де упродовж століть досить часто змінювалася державна належність, а отже, й мовлення, пересувалися кордони, відбувалося змішування населення, чинилися різні впливи на мову місцевої людності.

Особливості словозміни іменних частин мови в українських говірках Північної Буковини узгоджуються із системою словозміни південно-західного наріччя української мови, південною частиною якого вони є. Із запропонованого огляду словозміни іменника, прикметника та числівника випливає, що досліджувані говірки належать до однієї діалектної групи, оскільки ізоглоси явищ пролягають по їхній межі. Вони виявляють риси буковинсько-покутського діалектного типу, а також суто локальні риси. Проведений аналіз показує також, що буковинські говірки зазнали впливу наддністрянських та подільських говірок. Їхня західна частина тісно пов’язана з відповідними діалектними гуцульськими формами. Паралельні варіанти – це результат взаємодії двох сусідніх ареалів. Упродовж другої половини XIX – XX ст. українські говірки Північної Буковини зазнали впливу української літературної мови, внаслідок чого паралельно до діалектних форм засвідчені й літературні варіанти.