Мовна ситуація на Буковині в кінці XIX – на початку XX століття і розвиток української літературної мови

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Мовна ситуація на Буковині в кінці XIX – на початку XX століття і розвиток української літературної мови
Альтернативное Название: Языковая ситуация на Буковине в конце XIX - начале XX века и развитие украинского литературного языка
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання; вказано методи, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, названо джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, де виконано роботу, окреслено особистий внесок здобувача та рівень апробації результатів дослідження.


Перший розділ дисертації „Суспільно-політичні чинники функціону­вання і розвитку української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – містить загальний аналіз фактів, що характеризують соціальну базу, соціальний статус та комунікативні сфери української мови в громадсько-політичному й мовно-культурному середовищі Галичини і Буковини зазначеного періоду й умови її розвитку. Конституційне закріплення статусу української мови як однієї з „краєвих” (офіційних) мов у Галичині й на Буковині з 1867 р., коли новий державний основний закон про права кожного громадянина установив статтею XIX рівноправність усіх уживаних в тому чи іншому краї мов у школі, місцевих урядах тощо, забезпечило юридичну основу для захисту прав української мови та її авторитету в тих сферах, якими опікувалася держава, – в освіті, церкві, урядуванні, судочинстві, на залізниці й пошті тощо. Українські політики й громадські діячі, зокрема – й депутати до Ради державної у Відні, повсякчас підносили до обговорення умови функціонування української мови як однієї з краєвих мов і сприяли розширенню сфер її вживання.


В окремих параграфах розділу висвітлено такі загальні явища, як соціальна база, соціальний статус та комунікативні сфери української мови на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.; соціальна репрезентація мови та її вплив на формування літературного зразка; мовні дискусії кінця ХІХ – початку XX ст. щодо доцільності вживання „галичанізмів” (західноукраїнських елементів) в загальнонаціональній літературній мові; подано аналіз поглядів сучасних українських мовознавців на проблему „галичанізмів”; мовно-комунікативне середовище Буковини, багатомовне тло літературно-мовного процесу на західноукраїнських землях в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і галицько-буковинське койне.


У поглядах на шляхи розвитку літературної мови та її правопису представники західноукраїнської інтелігенції мали значні розбіжності. Великою мірою це випливало з їх соціального коріння. За своїм походженням, часто – й за освітою та діяльністю, це були люди переважно з духовної верстви. Прилученість до церковно-книжної культури – як у сенсі освіти, виховання, так і в сенсі особистісному, емоційному – робила з них твердих прибічників літературної мови на книжній основі, що практично зводилося до мовного макаронізму й не мало культуротворчої перспективи. Натомість молодше покоління західноукраїнської інтелігенції, що під кінець ХІХ ст. мало вже вибір між духовною та світською освітою, ідейно орієнтувалося на І. Франка, М. Грушевського, С. Смаль-Стоцького та представників українських політичних рухів з Наддніпрянщини.


З початком ХХ ст. намагання якнайповніше використати гарантовані права української мови посилилися, швидко зростала кількість періодичних видань, закладів шкільної освіти, розширювалася соціальна база української мови, проте її структура ще не відповідала потребам гармонійного розвитку української мови. Серед українців майже не було великих землевласників, порівняно мало їх було і серед промислової й торгової буржуазії. Головну роль в українському національ­ному відродженні цього періоду відігравали учителі, священики, службовці, студенти. Попри всі малосприятливі обставини для українського національно-культурного розвитку, що були характерні для кінця ХІХ – початку ХХ ст., саме Галичина й Буковина стали у цей час середовищем формування національно свідомої української еліти, що дбала про культурні та політичні потреби свого народу й уживала практичних заходів до розбудови соціальної бази української мови й утвердження її прав у всіх сферах життя.


У Галичині й на Буковині кінця XIX – початку XX ст. вживання української мови в колі освіченої української інтелігенції поступово набувало регулярних ознак і доповнювало традицію письменницької мови новими соціальними характеристиками, оскільки культурний простір цих різних адміністративних одиниць відзначався цілісністю, підтримуваною загальною розповсюдженістю місцевої періодики (галицької в Буковині і буковинської – в Галичині), утворен­ням спільних учительських громадських товариств (як „Товариство учителів вищих шкіл ім. Г. Сковороди”), спільною працею над шкільними підручниками та посібниками. Львів, Чернівці, Перемишль, Коломия та інші міста й містечка стають осередками творення світської міської україномовної верстви учителів, професорів, лікарів, адвокатів, підприємців, ремісників.


З початком ХХ ст. питома українська інтелігенція, що мала за собою університетську освіту й досвід громадської і просвітницької праці в студентсь­ких гуртках, національних та академічних товариствах, становила вже значну культурну силу. Представники цієї інтелігенції були добрими знавцями багатьох мов – не лише української, польської, німецької, а й мов класичних (грецької, латинської). Вони змогли стати кваліфікованими викладачами університетських кафедр та гімназій, мовознавцями, літературознавцями, перекладачами, упорядниками шкільних підручників, двомовних словників тощо і практично впливати на збільшення соціалеми української мови та формування її якісних характеристик.


Запровадження фонетичного правопису з 1895 р. в школах Галичини і Буковини було історичним фактом, який набув для українців загальнонаціональ­ного значення і сприяв утвердженню літературної мови на живій розмовній основі.


Однією з особливостей мовного середовища Буковини була кількамовна компетенція значної частини місцевого населення. На основі перепису 1910 р. за розмовною мовою в Чернівцях українською розмовляло 15. 254 (17.84 %); румун­ською – 13. 440 (15.72 %); німецькою – 41. 360, польською – 14. 893, іншими мовами – 511 осіб. Рівень володіння мовами двох народів, які утворювали на Буковині найбільші етнічні групи, – українською та румунською, при обов’язковому знанні німецької мови як державної, за статистичними відомостями виглядав так: з державних службовців 47% володіли румунською мовою (27% – в письмі і слові, 20% – лише в слові); 81% –українською (16% – в письмі і слові, 65% – лише в слові); 33% знало обидві мови (4,5% – в письмі і слові, 28,5% – лише в слові); з фінансоих службовців 77% володіли румунською (26% – в письмі і слові, 51% – в слові); 92% українською (15% – в письмі і слові, 77% – лише в слові); 56% знало обидві мови (9% – в письмі і слові, 47% – лише в слові); серед залізничних службовців: 60% володіло румунською (20% – в письмі і слові, 40% – в слові); 87% – українською (30% – в письмі і слові, 57% – в слові); 60% знало обидві мови (20% – в письмі і слові, 40% – в слові). [„Буковина”, 1896, ч. 29, с. 1; „Справа мов на Буковині”].


Яскравим підтвердженням того, що українська мова на Буковині була запотребована в міському житті, є її функціонування у сфері торгівлі та послуг. Буковинські періодичні видання кінця ХІХ – початку ХХ ст. вміщували різножанрові тексти й поєднували в собі кілька жанрових відгалужень, серед яких побіч інформативного та власне публіцистичного почав розвиватися рекламно-інформативний жанр.


В умовах взаємодії різних мов і культур, як це мало місце в Галичині й на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., міцнішало усвідомлення національної самобутності кожної з них, активізувалися мовознавчі рефлексії, пуристичні тенденції й, урешті, формувалося уявлення про принципи нормування літератур­ної мови. Паралельне функціонування німецької та української мов сприяло в тогочасних умовах розвиткові двомовної лексикографії, творенню галузевої термінології української мови та кодифікації лексичного складу української мови. Прикладом таких кодифікаційних спроб є великий німецько-український словник В. Кміцикевича і Спілки Deutsch-ukrainisches Wörterbuch” (Чернівці, 1912 p.).


Процесам удосконалення тогочасної української літературної мови сприяли й публіцистична практика галицьких та буковинських видань, й активні тогочасні дискусії щодо чистоти культивованої ними мови.


Сам факт таких дискусій був одним із наслідків різного державно-правового та соціального статусу української мови на підросійських та підавстрійських землях в кінці XIX – на початку XX ст., різних історичних традицій формування літературної мови в Галичині, Буковині й на Наддніпрянській Україні, проте з початком активного проникнення галицько-буковинських мовних надбань в україномовні осередки культурного життя на Наддніпрянщині розпочалася природна для мовного розвитку соціальна апробація зразка мовлення української освіченої верстви, виробленого працею українських інтелігентів Галичини і Буковини. Галицькі слова, які були пов’язані з міським життям, активно використовував М. Коцюбинський, МВороний, ГХоткевич, МЧернявський, В. Винниченко, Леся Українка.


Феномен „галичанізмів” відіграв в історії української літературної мови роль ідеологічного подразника, дія якого сягнула далеко за межі сфери суто філологічної й далеко за межі того часу, в якому цей термін з’явився. Проте в сучасному українському мовознавстві виразно окреслилася тенденція до його деідеологізації й вивчення позначуваних ним явищ з погляду тенденцій і потреб розвитку української літературної мови.


Аналіз розвитку в українському мовознавстві поглядів на проблему галицьких елементів в українській літературній мові кінця ХІХ – початку ХХ ст. подано за працями Ф. Жилка, М. Бойчука, І. Ковалика, І. Матвіяса, З. Франко, В. Чапленка та ін., у яких цю проблему висвітлено в зв’язку з дослідженням мови західноукраїнських письменників – І. Франка, В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини, О. Кобилянської. У працях названих мовознавців чітко простежується тенденція до розмежування, з одного боку, народнорозмовних говіркових елементів у мові згаданих письменників, а з іншого – тих соціально маркованих мовних засобів, що були характерні для мовлення інтелігентів.


В огляді досліджень мови буковинських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” представлено праці Ю. Карпенка, З. Франко, І. Матвіяса та ін., у яких подано загальну оцінку мови Ю. Федьковича, О. Кобилянської, О. Маковея, Є. Ярошинської, І. Синюка з увагою на два основні моменти: відображення діалектних особливостей в мові цих письменників та відповідність її нормам сучасної української літературної мови.


При характеристиці багатомовного тла літературно-мовного процесу на західноукраїнських землях в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. обґрунтовано продуктивність гіпотези Ю. Шевельова про існування галицько-буковинського койне як наддіалектного утворення для дослідження специфічних одиниць західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному рівнях тощо.


У розділі другому – „Лексична спадщина староукраїнської доби в буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – обґрунтовано необхідність дослідження особливостей західноукраїнського лексичного фонду в зв’язку з традиціями староукраїнської доби й, зокрема, з особливостями тогочасних міжмовних взаємин. Подано загальні відомості про історичні особливості формування буковинського мовного середовища, вказано на давню, починаючи з XIV ст., прилученість буковинських земель до європейських цивілізаційних процесів. Міжетнічні та міжмовні зв’язки на землях Буковини розвивалися насамперед завдяки торговельним шляхам і рухливості місцевого населення. А наслідком військових походів молдавських господарів на Покуття й Галич були не лише зміни територіальних меж, у яких здійснювали свій політичний вплив тодішні конкуренти в боротьбі за ці землі – Річ Посполита, Молдавське князівство й Туреччина, а й різнобічні міжмовні взаємини, зокрема – й проникнення румунських лексичних елементів на північ, а польських – на південь. Посередником у цих процесах могла виступати українська мова. У складі Молдавського князівства Буковина перебувала в XVXVIII ст., визнаючи від 1514 р. упродовж 260 років зверхність Туреччини. З 1774 р. ці землі відійшли до Австрії. У складі Австро-Угорщини Буковина перебувала до Першої світової війни, залишаючись при цьому однією з найбільш відсталих її провінцій – як в економічному, так і в політичному зрості. Проте в розвитку української національної культури й самосвідомості Буковина кінця ХІХ – початку ХХ ст. відіграла надзвичайно важливу роль – завдяки відкриттю у жовтні 1875 р. університету в Чернівцях та заснуванню кафедри української мови і літератури, завідувачі якої (К. Ганкевич, О. Калужняцький, Г. Онишкевич, С. Смаль-Стоцький) сприяли зростанню інтелектуальних сил буковинських українців та розвиткові українського мовознавства й літературознавства.


З Буковиною пов’язані й важливі факти з історії української писемності. Найдавнішою пам’яткою слов’янської писемності Буковини вважається „Путнянське Євангеліє”, датоване кінцем ХІІІ – початком ХІV ст. Давніми на землях Буковини були й традиції ділового мовлення. З 946 джерел, використаних при укладанні „Словника староукраїнської мови ХIV – XV ст.”, 605 походять з Буковини. Мову цих пам’яток досліджували М. Жовтобрюх, О. Романець, М. Станівський, М. Коваль, Є. Павлюк, Ю. Карпенко, вказуючи при тому й на таку їх особливість, як проникнення чужомовної лексики – румунізмів (непотъ „внук”, пискъ „горб”, буоръ „знак, тавро”, царина „поле”); мадяризмів (хотаръ „межа”, урикъ „спадщина, маєток”, терхъ „тягар”, мажа „віз”); західнослов’ян­ських лексичних елементів (лист, запис, маистать, привилиє, кглеитъ). Окремі лексичні елементи з цих пам’яток виявилися надзвичайно стійкими й збереглися в розмовному вжитку аж до кінця ХІХ – початку ХХ ст. (напр., дворник, маршалокъ, судєцъ, ногавиці, кантар). Традиційне вживання таких слів у західноукраїнському мовному середовищі підтримувалося й стосунками із польською мовою (порівн. marszałek szlachty „провідник шляхти”, marszałek sejmu „голова сейму”; nogawica, nogawka „штанина”).


У першому параграфі подано стислу характеристику поглядів українських мовознавців на передумови формування західноукраїнського лексичного фонду. На думку С. Смаль-Стоцького, зародків нової української літературної мови слід шукати аж в XVI ст., а „де в чім корінь її сягає аж литовсько-руської державної канцелярії”. В. Сімович називає мову цього періодусередньоукраїнською літе­ратурною мовою, якої вживали письменники XVIXVIII в. на всіх українських землях”, і визначає її як мішанину церковнослов’янщини, латини (у складні), польської і народної мови – мішанини, яка з більшою чи меншою перевагою народного елементу характеризує і твори середньоукраїнських письменників, і всі документи, не виключаючи ні суду, ні грамот, ні навіть гетьманської канцелярії. Р. Смаль-Стоцький визначає цю мову як „спільну мову хліборобсько-козацького стану”, в якій завдяки мандрівній народної поезії, творчості кобзарів та лірників витворився зрозумілий по всій Україні запас слів і зворотів. В. Русанівський в історії кожної зі старописемних літературних мов (до яких належить і українська) виділив три періоди – донаціональний, період формування нації і період розвинутих національних відносин. Особливої уваги, на думку вченого, заслуговує другий період – коли на основі народнохудожнього койне формується „нова літературна мова, що характеризується синтезом мови фольклору і уснорозмовної з давньою літературною мовою, провідним стилем якої є белетристичний”. Теза В. Русанівського про те, що „між другим і третім періодом існує більше кількісна, ніж якісна різниця”, служить містком для поєднання текстових джерел XVIXVIII ст.  і кінця ХVIII – початку ХХ ст. в єдину, цілісну базу дослідження шляхів формування лексичного і фразеологіч­ного фонду української літературної мови.


У другому параграфі третього розділу описано лексичні значення та стиліс­тичну роль церковнословянізмів у буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Найвідчутніший вплив на збагачення лексики і стилістики західноукраїн­ської літературної мови цього періоду справив розвиток періодичних видань і культивованих у них стилів – публіцистичного та масової інформації. У мові періодичних та інших видань, що мали публіцистичне спрямування, значна частина лексичних церковнослов’янізмів не мала спеціальної стилістичної функції, хоч загальне протиставлення за віссю книжна мова / розмовно-діалектна мова – залишалося (напр.: боязнь „страх, острах”, воздух „повітря”, днесь „сьогодні”, желанє „бажання”, ликувати „радіти”, лож „неправда”, ложний „оманливий”, та багато ін. Зв’язок з літературною традицією виявляється в тому, що церковнослов’янізми, як слова з патетичним колоритом, найактивніше вживаються в жанрі публіцистичної полеміки представників національно-демократичного руху з москвофілами. Спадкоємність галицько-буковинських текстів кінця ХІХ – початку ХХ ст. у відтворенні піднесено-урочистої стилістики староукраїнської мови виявилася й у збагаченні словотвірних гнізд окремих церковнослов’янізмів. Сприятливим тлом для такого відтворення виступали співвідносні лексичні одиниці та фразеологічні звороти польської мови (напр., до словотвірного гнізда дієслова двигати, двигнути входили похідні двигатися, видвигнути, здвигнути, здвигненє, здвиг, піддвигнути, піддвигнутися, піддвигненє; порівн.: п. dźwigać, dźwignąćпідіймати, підносити, покращувати, відновлю­вати” (перен.), dźwigać z ruin „підіймати з руїн”; dźwigać z nędzy (z zacofania) „зі злиднів, нужди”, dźwigać krzyż „нести свій хрест”; dźwignąć się „піднестися духом, збадьоритися”; до словотвірного гнізда прислівника много входили похідні множество, многолітствіє, многолітство, многонадійний, многосторон­ний, замного (порівн. п. mnóstwo „сила силенна”).


Важливу стилістичну ознаку церковнослов’янізмів становило збереження традиції метафоричного вживання. Для окремих іменників можна встановити безпосередні паралелі між їх типовими синтагмами в текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст. та тими переносними значеннями, які зафіксовано у текстах XVI – першої половини XVII ст. (напр. бремя, п. brzemię тягар, гніт, важка ноша”; виноград поле діяльності”; забороло перепона, перешкода, засторога”). У мовленні студентів, а також у популярній літературі церковнословянізми могли набувати гумористичних конотацій, виступати предметом каламбурів, гри слів (напр., столпотвореніє – творення стовпів). Вислови, стилізовані на церковно­слов’янський лад, властиві й для листовного спілкування західноукраїнської інтелігенції (напр., у листах О. Маковея до В. Щурата: пером сокрушу їх на пепел; помяни мя, єгда прийдеши в кофейню і в дом свой; блажен муж, Василю, не входящ на пути старокавалєрскії, мир Тобі! та ін.).


До частотних церковнослов’янізмів, які вживалися у своїх давніх значеннях, належали такі, що служили для що служили для мовного вираження риторики боротьби проти несправедливості (побіда, клевета, лож, ложний, обида). У текстах патріотичної спрямованості можна помітити вплив російськомовних зразків на лексичне оточення церковнослов’янізмів, напр.: мисленний (зір) „мислений, уявний” (порівн. рос. обращать свой мысленный взор); обильні (плоди) „рясні плоди” (порівн. рос. обильные плоды); бездомний скиталець „безпритульний” (порівн. рос. бездомный скиталец та ін.), а також опозитивні тенденції щодо польської мови, напр.: оснувати, основувати „заснувати, започаткувати”, основатель „засновник” (порівн. рос. основать, основатель; п. założyć, założyсiel; постигнути „спіткати”; порівн. рос. постичь; п. nawiedzić; торжество „урочистості, свято”; порівн. рос. торжество, п. uroczystość). З іншого боку, буковинські тексти досліджуваного періоду дозволяють спостерегти й протилежне явище – коли сама польська мова виступала чинником, який підтримував уживання церковнослов’янізмів у західноукраїнському варіанті літературної мови, особливо, коли в них розвивалися нові значення, напр.: віче „загальні збори громади, мітинг”, віче(о)вик „учасник віча, демонстрант”, вічевий – „стосовн. до віча” (вічева площа) (порівн.: п. wiec „мітинг”, іст. „віче”; wiecowy „мітинговий”, wiecować „брати участь у мітингу”); лоно „середовище” (порівн. п. w łonie „у складі, всередині (якогось колективу, організації)”, wyznaczyć ze swojego łona komisję „виділити зі свого складу комісію”.


У третьому параграфі третього розділу схарактеризовано ті лексичні шари, збереження яких у буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст. було пов’язане зі світськими сферами формування лексичного складу староукраїнської мови. У творах Ю. Федьковича до таких одиниць належать лексичні та семантич­ні архаїзми (варуватися „остерігатися”, гойний „щедрий”, єднанка „плата за примирення”, офіровщина „пожертва”, шіцувати „цінувати, шанувати”, ключ „декілька сіл чи хуторів, які становлять одну громаду чи один маєток”, дóбра, ім., мн. „майно, власність, спадкові маєтки”), фразеологічних зворотів (мати взгляд „мати на увазі”, наробити герезії „наробити клопоту”, рушити концептом „поміркувати, зміркувати”), що споріднюють мову Ю. Федьковича і з пам’ятками XVIXVІII ст. (універсалами гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, літописами Самовидця і Ф. Софоновича), і з мовою Т. Шевченка, П. Куліша та інших письменників з Великої України.


Спільні риси лексикону творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, Т. Галіпа та інших українських письменників – як з Галичини, так і з Наддніпрянщини – спостерігаємо в групі слів, що їх умовно можна було б назвати соціолектиз­мами староукраїнської військової верстви. До таких соціолектизмів належать насамперед якісні прикметники, що співвідносилися зі сферою моральних якостей людини, етики й поведінки: годний, гойний, г(ґ)речний. Усі вони характеризуються тим, що: 1) належать до спільного фонду української та польської мов; 2) зафіксовані в пам’ятках XVIXVII ст.; 3) представлені у творах українських письменників ХІХ – початку ХХ ст., що біографічно пов’язані не лише із південно-західним наріччям української мови, а й із південно-східним; 4) з погляду внутрішніх зв’язків у лексичній системі української мови всі ці слова утворюють замкнене словотвірне гніздо, що включає прикметник, іменник, прислівник (го(і)днийгідність, гідно; гойнийгойність, гойно; (не)г(ґ)речний – (не)г(ґ)речність, (не)г(ґ)речно.


До військового соціолекту належало й дієслово ширмувати „фехтувати”, яке дійшло до нас у „Пісні про Штефана-воєводу”, що походить з Буковини: В турецькій роті шаблями шермують, В татарській роті стрілками стріляють, В волоській роті сам Штефан войвода. У староукраїнській мові дієслово ширму­вати вживалося не лише в прямому значенні „змагатися на шаблях, фехтувати”, а й у переносному – „змагатися духовно, інтелектуально, захищатися словами”: ширмовати письмом, ширмовати правдою. Крім дієслова, в „Лексиконі...” П. Беринди засвідчено такі спільнокореневі: ширмір „фехтувальник”, ширмір­ський „фехтувальний”, ширмірство „фехтування, фехтувальна майтерність”.


Проте українсько-польські взаємини кінця ХІХ – початку ХХ ст., що в умовах Австро-Угорщини нерідко набирали антагоністичного характеру, переносилися й на мову. І слово шермєр та інші слова цього гнізда підпали під гостру критику. У „Буковині (1909 р., ч. 73, с. 3) з’явилася з цього приводу окрема публікація, автор якої – письменник і громадський діяч С. Яричевський – радив відмовитися від них. У польській мові слова цього гнізда збереглися й до нашого часу (szermierka – 1) „фехтувальник”, 2) перен. „змагання”, szermierka słowna полеміка; szermierski – 1) „фехтувальник”, 2) перен. „борець”; szermować – 1) „фехтувати”, 2) „боротися”, 3) „хвастатися, виставляти напоказ”).


Докладніший аналіз лексичних та фразеологічних одиниць, уживаних у творах Ю. Федьковича, свідчить про зв’язок мови цього письменника з куль­турно-писемною традицією української мови. Дослідження дієслівної лексики з творів і листування О. Кобилянської свідчить про те, що епістолярні тексти письменниці є яскравим зразком тієї літературної мови, якою у своєму щоденно-побутовому та офіційному спілкуванні послуговувалася західноукраїнська інтелігенція кінця ХІХ – початку ХХ ст. Виразно постають при цьому факти семантичної спорідненості дієслів української та польської мов, що належать до спільного фонду, успадкованого з періоду XVIXVII ст., а з іншого боку, саме в дієсловах можна спостерегти факти семантичної та граматичної інтерференції, спричиненої впливом польської мови (напр. бештати „докоряти, критикувати”, іритувати „дратувати”, пересаджувати „перебільшувати”, підхлібляти „лестити”, пофатиґувати „потурбувати”, шпирати „вишукувати, нишпорити” та ін.). У творах та листах О. Кобилянської надзвичайно цікавими є такі лексичні одиниці, які співвідносяться з побутово-звичаєвою сферою. Спільним для всіх цих слів є те, що вони вживаються також у польській мові, проте за походженням належать не лише до полонізмів, а й до латинізмів, германізмів, галліцизмів (напр.: атрамент, п. atrament „чорнило; ґречний,п. grzeczny „ввічливий, чемний”; зручно „вправно, спритно” і п. zręczny „спритний”; кревний, п. krewny „родич”; намисел, п. namysł „роздум, розмірковування”; одностайний, п. jednostajny „одноманітний, монотонний”; пуделко, п. pudełko „коробочка, футляр”; трен, п. tren „шлейф”; триб, п. tryb „звичай, спосіб, лад, нахил”; урядження, п. urządzenie „умеблювання”; штивний, п. sztywny „твердий, непорушний”, „скутий, вимушений (про стосунки)”; яко, п. jako, спол. „як” тощо).


У „Словнику української мови” такі слова мають зазвичай обмежувальні позначки (діалектне, застаріле, західне, розмовне), але авторство ілюстративних контекстів змушує засумніватися в умотивованості деяких із цих позначок – особливо в таких випадках, коли при тому самому діалектному чи західному слові авторами ілюстративних контекстів виступають з одного боку – О. Кобилянська, Уляна Кравченко, І. Франко, а з іншого – Леся Українка, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький.


Дослідження лексики західноукраїнських текстів кінця ХІХ – початку ХХ ст. – як буковинських, так і галицьких – переконує в тому, що в них збереглися давні запозичення, характерні для офіційно-ділового стилю староукраїнської мови (германізми, полонізми, латинізми), для сфери торговельних відносин (германізми, полонізми, латинізми, тюркізми, мадяризми, румунізми, запозичення з італійської мови), а також інші лексичні елементи, властиві для соціолекту тих українських верств, що мали досвід міжмовних взаємин (насамперед – військової шляхетсько-козацької верстви) або ж мали знання кількох мов, здобуте завдяки спеціальній освіті (духовна верства).


У розділі третьому – „Явища міжмовної інтерференції, засвідчені буковинськими текстами кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – подано аналіз таких мовних одиниць, у яких виявилися найбільш типові випадки міжмовної інтерференції. Необхідність такого аналізу вмотивована тим, що дослідження комунікативного середовища й мовної ситуації на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. набуває принципового значення для висвітлення такого надзвичайно цікавого й украй мало вивченого явища в історії української літературної мови цього періоду, як міжмовна інтерференція та вплив інтерферентних чинників на формування нормотворчих тенденцій, на відбір, апробування в суспільно-комунікативній практиці мовних одиниць різних рівнів та їх закріплення в писемно-літературних зразках мови. Адже попри те, що основний напрямок розвитку мови визначається її внутрішніми законами, зовнішні впливи можуть обмежити або посилити їх дію, порушити або внести в неї певні зміни. Характерною особливістю мовного розвитку є те, що всі процеси мовної взаємодії тісно пов’язані з соціально-історичними умовами життя мовних колективів, з конкретними суспільними формами міжнаціональних відносин.


Теоретичною базою розділу послужили насамперед праці українських мовознавців – Ю. Жлуктенка, Й. Дзендзелівського, І. Корунця, Є. Слупського, Н. Романової, М. Кочергана, В. Чабаненка, В. Акуленка, Б. Ажнюка та ін., а також праці зарубіжних мовознавців У. Вайнрайха, О. Биржакової, Л. Кутіної, Л. Войнової, В. Свєжинського, Дж. Томаса та ін.


Текстові джерела Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. зафіксували такі інтерферентні явища, які мали більш-менш загальне визнання і закріпилися в тогочасній українській літературній мові. У цих текстах зберігається ключ до тієї лабораторії мовного експериментування й творчості, що в ній українська мова набувала ознак унормованості й досконалості, проникаючи в такі сфери життя, де панівними на той час були інші мови.


У сфері транспорту та на пошті панівною була польська мова, тому спеціальна термінологія цієї галузі засвоювалася українською мовою з польської, проте й самі польські слова нерідко були кальками з німецької мови. Сфера судочинства перебувала під впливом німецької мови, проте спеціальна термінологія в цій галузі була переважно латинського походження. Латинізми, спільні для німецької та польської мов, переходили й до текстів, писаних українською мовою. У закладах освіти на Буковині послуговувалися переважно німецькою та українською мовами, проте в спеціальній термінології, якою користувалися носії української мови, переважали латинізми, полонізми або ж кальки з польських лексичних зразків. Запозичення полонізмів відбувалося з огляду на питому слов’янську основу слів, словотвірну будову й наявність спільнокореневих похідних, що приймалися й на українському мовному ґрунті. Адже в процесі взаємодії мов важливе значення мають і такі чинники суто лінгвістичного характеру, як наявність в обох мов спільного лексичного фонду та подібність у структурі мов.


Лексичні та синтаксичні одиниці, зафіксовані буковинськими текстами кінця ХІХ – початку ХХ ст., дозволили встановити, що в західноукраїнському мовному середовищі названого періоду інтерферентні явища відбувалися практично на всіх рівнях мовної системи – фонетичному, лексико-стилістичному, лексико-семантичному, словотвірному, граматичному. Поява та закріплення цих явищ були зумовлені українсько-польською, українсько-німецькою двомовністю інтелігентної верстви, опосередкованим через російську літературу впливом російської мови, що виступала в цей період однією з мов культурної орієнтації галицьких та буковинських українців, а також опосередкованим через розмовно-діалектне мовлення впливом румунської мови.


У розділі четвертому „Лексичні особливості галицько-буковинської фразеології” – розглянуто фразеологічні одиниці української мови, що виявляють зв’язки з лексикою і фразеологією польської та німецької мов й у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вживалися як у творах західноукраїнських письменників, так і в творах письменників з Великої України. У першому параграфі четвертого розділу йдеться про лексичні запозичення у складі української діалектної фразеології, оскільки такі компоненти суттєво вирізняють фразеологію галицько-буковинської групи говірок на загальноукраїнському тлі, напр.: говорити на бештефранти, п. na besztefranty mówić (besztefranty „жарти, кпини”); спражити на схаб – „жорстоко розправитися з ким-небудь; знищити дощенту” (п. schab – „вуджені ребра”); пускати блахмана в очі – „напускати туману, вводити в оману (людей)” (укр. діал. [блахман] – „туман перед очима”, п. blachman – „більмо, полуда” (ЕСУМ, 1, с. 206); блахмáн, нім. – „туман (перед очима), заслона, обман” (Словник Кузелі, с. 45); впадати у фохи – „вередувати, коверзувати” (п. fochy „капризи, забаганки”; фохи, нім. „примхи” (Словник Кузелі, с. 311). Іменникові полонізми становлять одну з прикметних лексичних ознак сталих образних зворотів, уживаних у південно-західному говірковому середовищі. Їх наявність у складі фразеологізмів підсилює припущення про те, що в системі південно-західних українських говорів такі одиниці могли бути запозичені. Проте цей критерій не можна застосувати як беззастережний, оскільки іменники могли здавна закріпитися в складі діалектної лексики, а вже згодом на українському мовному ґрунті утворити спочатку вільні сполучення з питомими дієсловами, що потім зазнали фразеологізації.


Українсько-польсько-німецькі паралелі у складі діалектної фразеології виявляються у двох гніздах мовних зворотів зі стрижневими іменниками волос (ані на волос; п. ani na włos; нім. nicht um ein Haar, kein Haarbreit – „анітрохи”) та очі (в чотири очи (ока), п. [pomówić] w cztery oczy; нім. unter vier Augen – „віч-на-віч; сам-на-сам”). Засвідченість цих зворотів у трьох мовах, а також межі територіально-діалектного розповсюдження вказують на те, що міжмовні взаєми­ни, внаслідок яких ці фразеологічні звороти закріпилися у загальнонародному вжитку, сягають часів значно глибших від тих, у яких їх зафіксували текстові джерела української літературної мови нового періоду.


Серед українсько-польських паралелей трапляються своєрідні фразеологічні раритети, що містять семантичні архаїзми: зачати з іншої бочки, п. zacząć z innej beczki „змінити тему розмови, спробувати зайти з іншого боку (в розмові)”. Мотивацію семантики цього фразеологізму можна вбачати у давніх значеннях іменника бочка, з якими це слово вживалося в староукраїнській мові, – „площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна”. Цей іменник В. Русанівський зараховує до „східнослов’янської лексики, показової переважно для документів XIV – початку XVI ст. з північної України й Білорусії”. Проте наявність спільного для української та польської мов фразеологічно зв’язаного значення іменника бочка може промовляти й на користь припущення, що це значення сформувалося у період активних українсько-польських мовних взаємин й увійшло до давньої ділової мови як спільне надбання двох чи й трьох мов (української, польської, білоруської). Що ж до фразеологічного звороту зачинати (починати) з іншої бочки, то в усному мовленні буковинської інтелігенції він активно вживався й у першій третині ХХ ст. (про що свідчить повість Ірини Вільде „Повнолітні діти”).


Окрім значної часової, спостерігаємо й територіальну екстраполяцію галицько-буковинських фразеологізмів, у яких виявляються українсько-польські міжмовні зв’язки. Кілька зворотів такого типу можна вважати спільним надбан­ням галицько-буковинських та подільських говірок, оскільки їх засвідчено як у творах західноукраїнських письменників – Ю. Федьковича, І. Франка, О. Коби­лянської, В. Стефаника, Л. Мартовича, О. Маковея, Т. Бордуляка та ін., так і в творах подолянина А. Свидницького: як з батога тріснути (тряснути), п. jak z bata (bicza) trząsł (strzelił) – „дуже швидко, непомітно минути (про час)”; хто топиться, й за бритву вхопиться; хапатися бритви – „у скрутному становищі не відкидаєш жодних засобів рятунку”, порівн. п. tonący brzytwy się chwyta; не наша в тім голова, п. nie twoja w tym głowa – „це нас (тебе, мене і д) не стосується, це не наша (твоя, моя і д.) справа”; [пильнувати, доглядати, берегти, шанувати, пантрувати], як ока в голові, п. strzec jak oka w głowie „бути дуже уважним до кого, чого”; „берегти, як зіницю ока”; реготатися (сміятися) до розпуку, п. śmiać się do rozpuku – „аж за живіт братися, заходитися (від сміху), лускати зі сміху”.


Для ряду фразеологізмів цієї групи поки що не вдалося факту вживання й у творах галицьких, і в творах буковинських письменників. Окремі звороти зафіксовано лише в мові письменників-галичан, окремі – лише в буковинців, напр.: знатися, як лисі коні, порівн. п. znać się jak łyse konie – „дуже добре знати, розуміти одне одного”; [хтось] Богу (Богові) духа (душу) винен, п. Bogu ducha winien – „[хтось] ні в чому не винен, нічим не завинив; винний хіба тим, що живе”; піти, як непишний, п. jak niepyszny „піти ні з чим, не досягти (не одержати) бажаного”; на лоб та шию, п. nа łeb, na szyję „стрімголов, швидко, негайно (робити щось), незважаючи ні на що”; тикати (свої) пальці межи двері – „втручатися у чужі справи, загострювати стосунки”, порівн. п. nie kładź palca między drzwi – „не загострюй стосунки”; здібний, як віл до карети, порівн. п. pasuje jak wól do karety – „[щось] зовсім не пасує одне до одного, не узгоджується одне з одним”; вивести в поле, п. wywieść w pole – „ошукати, обдурити, завести в непевне становище” та ін.


За структурно-граматичними ознаками серед фразеологізмів спільного фонду української та польської мов переважають дієслівні фраземи, в яких образне значення ґрунтується на поєднанні лексичного значення інфінітива та просторово-об’єктних поширювачів дії, виражених відмінковими та прийменниково-відмінковими формами іменника, напр.: завертати голову, п. zawracać głowę „надокучати, морочити голову”; запрятувати голову, п. zaprzątać (komuś) głowę – „морочити, забивати, затуманювати комусь голову”; мати віз і перевіз, п. mieć wóz i prewóz„мати (вибирати) одне з двох”; кидати колоди під ноги, п. rzucać (walić) kłody pod nogi „чинити перепони в роботі” тощо:


Галицько-буковинсько-наддніпрянські українсько-польські фразеологічні паралелі тематично співвідносяться зі сферою торгівлі, напр.: торгу добито – „торг відбувся”, п. dobić targu – „вдарити по руках, сторгуватися”; дешевий, як борщ, п. tani (tanio) jak barszcz – „дуже дешевий (дуже дешево)”; [робити, продати] за песю ціну (за песі гроші), п. za pse pieniądze – „за безцінь, задармо”; за солені гроші – „дуже дорого”, „багато переплачуючи”, порівн. п. słone ceny „надмірно висока, завищена ціна”, п. zapłacić słoną cenę – „заплатити утридорога”:


У параграфі третьому четвертого розділу аналізується внесок галицьких і буковинських письменників у збагачення фразеології галицько-буковинського койне, адже письменник, як ключова фігура у виробленні зразків унормованого мовлення, наділений особливою здатністю відчувати народнорозмовну стихію. З цього погляду письменницький авторитет ІФранка (галичанина) та ЮФедьковича (буковинця) можна було б обрати за критерій належності фразеологізму до народної мови. У такому разі збіжність фразеологічних одиниць в українській та польській мовах варто було б потрактувати як міжмовні паралелі, напр.: збити мов кисле ябко; порівн. п. zbić (sprać) kogoś na kwasnie jabłko – „дуже побити, налупцювати”; іти (мандрувати) до голови по розум (розумець), п. iść (pójść, skoczyć) po rozum do głowy – „міркувати, доходити розумом до чогось”; завиватися у папірчики – „за обтічними, загальними словами приховувати справжні свої причини, почуття”; п. owijać w bibułkę; obwijać w bawełnie – „говорити натяками; говорячи про неприємні обставини, добирати пом’якшувальних висловів”; [говорити] не завиваючи правду в бавовну – „говорити гірку (неприємну для когось) правду в очі”; п. [mówić], nie owijają c w bibułkę, nie owijając w bawełnę – „говорити без натяків, прямо, нічого не приховуючи, не завуальовуючи”.


Образні звороти, ужиті в творах І. Франка, Ю. Федьковича та інших письменників з Галичини і Буковини, доволі повно відображають фразеологію галицько-буковинських говорів. Народнорозмовне джерело традиційно залишалося найпотужнішим у формуванні фразеології галицько-буковинського койне, а згодом і мовлення українських інтелігентних верств.


У парарафі четвертому четвертого розділу розглянуто українсько-польсько-німецькі, українсько-польські та українсько-німецькі фразеологічні паралелі у складі галицько-буковинського койне, уживання яких у мовленні галицько-буковинської інтелігенції були природнім наслідком тривалої посередницької ролі польської мови у засвоєнні німецьких лексичних запозичень, також безпосереднім наслідком українсько-німецьких мовних взаємин, напр.: мати пех – „мати неприємність; потрапити у прикре становище”, порівн. п. pech „прикрий випадок, неталан, халепа; ktoś ma pecha – „комусь не щастить”; pechowiec „невдаха, неборака”, pechowy „невдалий, нещасливий” (pechowy dzień, pechowy człowiek), pechowość – „неталан, невезіння”; нім. das Pech „смола”; розм. „клопіт”, er hat Pech mit den... – „йому не щастить (з чимось, в чомусь)”; бути в тарапатах – „бути у скруті”, п. popaść (wpaść) w tarapaty, znaleźć się w tarapatach – „потрапити у скруту (у скрутне становище”); трафити дві мухи одним шляґом, нім. zwei Fliegen mit einer Klappe schlagen – „одночасно зробити дві справи”; мати вільні руки – „мати свободу дій”, порівн. п. wolne ręce, нім. freie Hände, перен. – „розв’язан руки”; стати язичком при вазі – „„бути (стати) вирішальним чинником в чомусь (для чогось)”, п. być języczkiem u wagi – т. с.; нім. das Zünglein an der Wáage sein [bilden] – „мати вирішальне значення, відіграти найважливішу роль” та ін.


До характерної фразеології галицько-буковинського койне належали й суто салонові звороти, які позначали статус людини в певному соціальному середовищі та відповідні рефлексії щодо цього статусу з боку представників інших соціальних верств, напр.: сметанка інтелігенції, п. śmietanka towarzystwa„люди, що перебувають на найвищому щаблі у своєму соціальному середовищі”; груба (велика) риба (грубі риби), п. gruba ryba, gruba (wielka) fisza „поважна особа, персона, велике цабе” та багато ін.


З аналізу фактичного матеріалу, поданого в четвертому розділі, можна зробити висновок про те, що фразеологічні одиниці спільного українсько-польського (і почасти – українсько-польсько-німецького) фонду мали загалом цілісну територію побутування в говірках південно-західного наріччя. Наприкінці XIX – в початках XX ст. в Галичині й на Буковині чітко окреслилися нові соціальні щаблі українсько-польських та українсько-німецьких міжкультурних і міжмовних взаємин, які сприяли становленню нового шару фразеологічних одиниць української мови.


У розділі пятому – „Відбиття західноукраїнської лексичної специфіки в українській лексикографії” – проаналізовано представленість лексики західно­українського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. в „Україн­ському стилістичном словнику” І. Огієнка, „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр., в 11-томному „Словнику української мови”.


У першому параграфі цього розділу систематизовано коментарі та рекомендації І. Огієнка щодо слів галицько-буковинського слововжитку. Серед прикладів архаїчної лексики, поданих І. Огієнком, легко впізнати такі, які збереглися в галицько-буковинському вживтку й до нашого часу (вергати „кидати”; отворити „відчинити”); пудити, пужати „лякати”; трутити, тручати „штовхати”; тяти „різати” відай „мабуть”; воздух „повітря”, зимний „холодний”; лилик „кажан”, туча „грозова, дощова хмара з градом”) та ін.


І. Огієнко, як знавець і поціновувач мови, вважає гарними слова бесіда „промова”, бесідник „промовець” і висловлює жаль, що ці слова забуто на Великій Україні, зокрема, й таке слово, як віче. Щодо дієслова мешкати, а також похідних від нього мешкання, мешканець І. Огієнко зазначив, що „це наші давні слова (відомі з Іпатіївського літопису, Житомирського Євангелія 1571 р. і Євангелія Негалевського 1581 р.); але слова ці вже мало вживані; тільки в зах.-укр. говорах вони часті”. Напевно, саме з огляду на старописемні традиції І. Огієнко ужив слово мешканець у своєму перекладі „Біблії” українською мовою, напр.: Мешканці дому мого, і служниці мої за чужого вважають мене, – чужаком я став в їхніх очах... Я кличу свойого рабаі він відповіді не дає, хоч своїми устами благаю його... (Йов. 19 : 15-16).


Серед семантичних регіоналізмів у західноукраїнському варіанті літератур­ної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., на які вказав І. Огієнко, переважають дієслова, здавна зафіксовані в пам’ятках української мови саме в таких значеннях, напр.: бавити(ся) „затримуватися, баритися”, шлюбувати „обіцяти”, завести „ошукати”, заживати „споживати (їжу, напої, ліки)”, заскочити „несподівано застати”, підійти „ошукати”, розказувати „наказувати”. Ці значення, спільні для відповідних дієслів української та польської мов, могли сформуватися під впливом українсько-польської двомовності ще в староукраїнський період.


Аналізуючи пари лексико-синонімічних протиставлень між західноукраїнсь­ким та східноукраїнським слововжитком, І. Огієнко лише в кількох випадках подає свою негативну оцінку: щодо слова міродайний (міродатний) та словосполучення денний порядок – і кваліфікує їх як невдалі кальки з німецької мови. Інші ж кальки – такі слова, як денник („щоденний часопис”) та денникар („газетний працівник”) оцінює позитивно, вважаючи їх „цілком українськими” за будовою, або ж нейтрально – взглядно, винахід, відпоручник, внесок, муж стану, муж довіря, підприємство, рівночасно. Дієслова унеможливити, унещасливити І. Огієнко кваліфікує як новотвори „на польський взір”, проте не дає якихось порад, що обмежували б уживання цих слів.


З наведеного переліку слів, фактично, лише одне слово – штука, вживане в Галичині й на Буковині в значенні „мистецтво”, – І. Огієнко вважає „для Великої України вульгарним”. Підстава для такого погляду залишилася неясною, адже вживання слова штука саме в такому значення підкріплене авторитетом І. Франка, зокрема – його знаменитим афоризмом „Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло” (з перших рядків поезії „Semper tiro”).


Що ж до багатьох інших синонімічних назв для позначення тих самих конкретних предметів, явищ, понять побутової сфери, то їх уживання в західно­українському та східноукраїнському мовних середовищах було спричинене дією специфічних історичних обставин – різних шляхів мовного контактування, різних шляхів руху споживчих товарів, запозичення ремесла. В українській та польській мовах ці процеси мали подібні наслідки, адже переважну більшість слів обидві мови запозичили з латинської, німецької, французької, італійської (напр., блаватволошка, гербатачай, конфитураварення, коцковдра, краваткагалстук, пляцоккорж, пуцуватичистити, файкалюлька, фаназначено, фризієр – перукар, цвікерпенсне, цитриналимон). Мови-джерéла, на які вказував І. Огієнко щодо запозичених слів, уживаних у західноукраїнському побутовому мовленні, загалом збігаються із тими, які зазначено в „Словнику чужих слів” З. Кузелі та М. Чайковського.


У складі запозиченої лексики, якою відрізнялися західноукраїнський і східноукраїнський варіанти літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., І. Огієнко представив латинізми та германізми, що служили для позначення спеціальних понять у сфері офіційно-адміністративних та політичних відносин, а також слова суперечливої етимології, що активізувалися в галицько-буковинському усному офіційному мовленні та в мові періодичних видань під впливом зростання політичної та громадської активності українців, напр.: бандерія „процесія, гонорова сторожа”; п. banderia „почет вершників”, заст. „хоругва, прапор”; ґреміяльний „загальний, разом, вкупі”; п. gremium „увесь склад, увесь колектив”; gremialny „загальний, колективний”; нім. das Gremium „об’єднання, корпорація”; децидувати „постановити, вирішити”; здецидуватися „зважитися, відважитися, вирішити”; п. zdecydować się „т. с.”; сальва „вистріл, постріл, залп”, п. salwa „т. с.”, salwa moździerowa „залп із мортир”, dać salwę honorową „дати салют на чиюсь честь”; нім. die Salve „залп, салют”; фестин „свято, забава”, п. festyn „т. с.”, festynowy „святковий”; нім. das Fest „свято, святкування, гуляння, забава” та ін.


Галицько-буковинська лексика зі Словника Огієнка в реєстрі „Словника української мови” відображена далеко не повною мірою. до реєстру СУМу не ввійшли: бандерія, взглядно, вицофатися, цофатися, ґреміяльний, демолювати, денникар, дефравдація, здефравдувати, децидувати, децизія, закупно, змасакрувати, масакра, комплєтно, конципієнт, куфер, ліста, мальверзація, міродайний, неприявність, обавлятися, пляцок, рабат, реасумувати, резерва, рутинований, споводувати, терціян, тутка, унещасливити, фана, фестин, фреквенція, цло, яфини та ін. – тобто, саме такі слова, які становили галицько-буковинську лексичну специфіку, адже співвідносилися вони саме з тими двома сферами, що в Росії та Австро-Угорщині суттєво відрізнялися, – адміністративно-офіційною та побутовою.


Переважна більшість слів, що їх І. Огієнко визначив як галицькі, у „Словнику української мови” має при собі позначки діал[ектне] (напр., бутний, ватра, заглада, ліцитація, розривка, таний, упоминатися, упімнення, файний, фризієр, цаль, шпихлір), заст[аріле] (напр., блават, мапа, резигнація, скуток, тама, узглядняти, цвікер, цина, циновий), розм[овне] (допоминатися, коц, причинитися, рура, рурка), рідко[вживане] (коцик, мосяж, мосяжник, мосяжництво, однострій).


У другому параграфі пятого розділу проаналізовано представленість лекси­ки галицько-буковинського вжитку в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. за редакцією А. Кримського і С. Єфремова. Для її маркування викорис­тано позначки галицьке [слово] та західне [слово]. Позначка галицьке виступала при словах, що вживалися в різних соціальних середовищах, проте загалом відображали галицько-буковинську мовну специфіку в таких сферах життя, як військова служба (абшит, абшитувати, абшитований, бранка, комплетно озброєний), шкільне та університетське навчання (комерс, почесне, виробляти штубацтва, хіснуватися, вихіснувати), література, мистецтво, засоби масової інформації (ґуст, ґустовний, дневникар, дневникарство, дневникарський, пренуме­рувати, пренумерування, конфіската, утертий вислів, оклепаний вислів, штука), діяльність громадських товариств і політика (виділ, саля, зарядця, завідатель, галабурда, галабурдити, галабурдник, карєрович, поступування, цофнути), щоденний побут (закупно, купно, квасне молоко, муштарда, саля, спорий, заходити (з ким), справуватися, хосен, цофатися), господарювання, торгівля (клієнтеля, незаасекурований, управа, управляти, спроваджувати).


У рядах українських синонімів, що їх „Російсько-український словник” 1924 – 1933 рр.подавав до російських слів, галицькі слова виступали, як правило, на останньому місці.


У „Словнику української мови”, який виходив у 1970 – 1980 рр., галицькі слова дістали неоднорідне маркування, проте неважко помітити, що загальна тенденція полягала у зниженні їх комунікативного статусу. Значна частина цих слів опинилася поза реєстром „Словника української мови”: вудженина, ґуст, закупно, зарядця, карєрович (подано словотвірний варіант карєрист), клієнтеля (подано словотвірний варіант клієнтура), комерс, нагніток, незаасекурований (не засвідчено також інших слів цього гнізда – асекурація, асекурувати), пренумерувати, пренумерування, сподні, фірман, штубацтво; не подано й окремих форм слів: кузинок (при наявності форми жіночого роду кузинка), комплет (подано форму комплект), саля (подано форми зал, зала).


Слова, що в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. мали позначку західне, при подальшому нормуванні лексики літературної мови зазнали змін у стилістичному маркуванні. Частина слів або їх окремих значень узагалі не зафіксована в „Словнику української мови” 1970 – 1980 рр. Так, до реєстру СУМ не ввійшли: галицькі новотвори відпис („копія”), односпів („соло”); іменник маркота, жодне зі слів гнізда прикметника призвоїтий, частина похідних слів гнізда дієслова хлібити (захлібити, підхлібець, підхлібливо, похлібити, похлібник, похлібництво, схлібляти), окремі, типові для західноукраїнського середовища значення загальновживаних слів грубий – „значний, великий” (про суму грошей); лід, у формі мн. льоди – „морозиво”.


Загалом кажучи, кожне слово, яке в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. було подане з позначкою західне, могло б знайти місце у стилістичній системі сучасної української літературної мови. Проте з її активного лексичного фонду вийшли навіть ті західноукраїнські (галицькі) слова, які в „Російсько-українському словнику” за ред. А. Кримського та С. Єфремова не мали обмежувальних територіальних позначок. У „Словнику української мови” в 11 томах вони або взагалі не зафіксовані, або ж маркуються переважно як діалектні, застарілі, розмовні, рідковживані тощо.


На понад як 130-тисячний реєстр „Словнику української мови” припадає лише 99 одиниць з позначкою західне (з них 98 слів і один фразеологічний зворот. Позначка галицьке у маркуванні слів взагалі відсутня. Цей факт вдалося встановити завдяки суцільному опрацюванню всіх томів Словника.


У розділі докладно проаналізовано ряд слів (ґуст, хосен, шемрати, штубак, банувати, підхлібляти, призвоїтий, стрій, маркітний) та похідних, що належать до їх словотвірних гнізд, з огляду на те, що ці слова становлять не лише яскраву лексичну рису галицько-буковинських говорів, а й виявляють ряд інших важливих фактів, зокрема: 1) зв’язки західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. з діалектною основою; 2) збереження в діалектному мовленні та в мовленні інтелігентної верстви таких одиниць, що ввійшли до лексичних складу української мови внаслідок давніх міжетнічних та міжмовних взаємин; 3) системні семантичні відношення в структурі синонімічних гнізд та спеціалізованість значення синонімів; 4) словотвірно-граматичну адаптованість давніх запозичень української мови та їх запотребованість в літературній мові нового періоду.


Дослідження мовних явищ, пов’язаних із функціонуванням і розвитком української літературної мови в багатомовному середовищі Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., дозволило дійти таких висновків:


1. Суспільно-політичні обставини розвитку й функціонування української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. визначили цей період як один із найбільш продуктивних і найбільш контроверсійних. Саме на цей історичний відтинок припали й поява великих літературних талантів, і найвищі досягнення української літератури, і вироблення основних стилів літературної мови, і драматичні непорозуміння й ідеологічні розходження між українськими діячами, й суспільне обговорення проблем національно-культурної ідентичності та усвідомлення тих рис, у яких оприявнилася певна мовна й культурно-світоглядна відмінність між українцями, що жили під пануванням різних держав – Росії та Австро-Угорщини.


2. В умовах бездержавності українського народу й тих заборон, які діяли в кордонах Російської імперії щодо українського друкованого слова й прилюдного використання української мови, осередки української культури формувалися насамперед там, де для цього існували сприятливіші умови – легальні можливості й суспільна запотребованість. Забезпечення таких умов стало одним зі здобутків національно-демократичних рухів народів, що населяли Австро-Угорщину, в тому числі – й українців-русинів Галичини й Буковини. Від середини ХІХ ст. вони долучилися до процесів демократизації життя й розвитку парламентаризму в країнах Європи, а надання українській мові статусу однієї з краєвих (офіційних) мов Галичини й Буковини позитивно вплинуло на її становлення як мови освіти, періодичних видань, літератури, театру, як мови політиків і журналістів, священиків і учителів, письменників і науковців, урядовців, промисловців тощо. Діяльність галицько-буковинської української інтелігенція була спрямована на розвиток освіти і зміцнення єдиної національної свідомості всіх верств суспільства, починаючи від селянства – на той час основного носія української мови і традиційної культури.


3. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. соціальна репрезентація української мови в Галичині й на Буковині мала всі складові, необхідні для її функціонально-стильового розвитку. Соціальна структура українськомовного континууму на східно- та західноукраїнських землях була неоднаковою. Це впливало на кількісні і якісні параметри соціалеми української мови й об’єктивно створювало культурний тиск з боку Галичини і Буковини, оскільки в цих краях українська мова увійшла практично до кожної сфери життя, в тому числі – й до таких, які характеризують побут міста і міську культуру.


4. Контактування носіїв української мови з носіями інших мов було об’єктивним наслідком історичної й культурної ситуації на західноукраїнських землях. А станом на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. на українських землях у межах Австро-Угорщини сформувалося таке комунікативне середовище, в якому активна міжмовна взаємодія відбувалася за умов традиційно та юридично визначених сфер використання кількох мов: української, польської, німецької – у Галичині; української, румунської, німецької – на Буковині. Соціальна база, соціальний статус та престижність кожної з цих мов були неоднаковими, проте в силу процесів демократизації суспільно-політичного та культурного життя в останній чверті ХІХ ст. розпочався перерозподіл комунікативного простору на користь мови корінного населення Галичини й Буковини, зокрема – й на користь мови галицьких та буковинських русинів-українців. Проникнення української мови у вищі сфери суспільного життя супроводжувалося впливом більш розвинутих у соціальному й комунікативному плані мов – німецької та польської. Цей вплив був природно неминучим, і не лише через більшу тематичну розвинутість цих мов порівняно з українською, а й через те, що шлях засвоєння культурних здобутків Європи традиційно пролягав для української саме через ці дві мови.


5. Лексична і фразеологічна специфіка західноукраїнського варіанта літературної мови формувалася й завдяки культурним впливам місцевої української інтелігенції. Ця верства, що була водночас і об’єктом, і суб’єктом міжмовної взаємодії, виступила провідником чужомовних впливів (як це характерно загалом для історії кожної європейської літературної мови), а також і творцем нових стилів української літературної мови.


6. Для функціонування й розвитку української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. найважливішими були три обставини. По-перше, та, що в умовах Галичини і Буковини забезпечувалася відтворюваність соціалеми української літературної мови – тобто формувався безперервний ланцюжок мовної спадкоємності, коли наступне покоління не міняє мови своїх батьків на іншу – більш престижну й перспективну з погляду кар’єрного зростання й досягнення матеріального добробуту. По-друге, українці Галичини й Буковини змогли виділити зі свого загалу фахову філологічну верству, яка дбала про практичні потреби й культуру української літературної мови під кутом педагогічним, національно-об’єднавчим та під кутом її відносин до співтериторіальних мов і мов культурної орієнтації. І по-третє, національно свідома українська інтелігенція Галичини і Буковини культурно, мовно й етнічно ідентифікувала себе як частину єдиного українського народу. Найяскравіше це виявилося у творчості найбільших літературних талантів Буковини – Ю. Федьковича й О. Кобилянської. Саме Ю. Федьковича можна вважати першим українським письменником, хто силою свого таланту ввів до літературної мови не лише гуцульську тематику, а й гуцульську й буковинську лексику і фразеологію.


7. Світоглядне й духовне братерство буковинців і галичан з українськими культурно-громадськими діячами з підросійської частини України, їх особисті та творчі взаємини стали в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. найбільш потужним рушієм творення української літературної мови як соборної, єдиної національної мови українського народу по обидва боки Збруча.


8. Міцною підвалиною мовноінтеграційних процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст. виступала давня культурно-писемна традиція і спільна мовно-літературна спадщина, що належала українцям і східних, і західних теренів. Послаблення зв’язку із культурно-писемною традицією та відірваність від тієї розмовної (західноукраїнської) стихії, в якій у латентному стані, у соціально звуженому річищі ця традиція все ж таки тривала, призвели до психологічно-емоційного відсторонення частини східноукраїнської інтелігенції від елементів староукраїнської мови і різкого їх несприйняття як чужомовних (насправді ж – давно засвоєних і адаптованих до звукових, морфолого-словотвірних і граматичних законів української мови). Сотні слів, які в свідомості тогочасної української наддніпрянської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. асоціювалися насамперед із мовленням галичан, насправді належали до традиційного шару лексики, успадкованого зі староукраїнського періоду розвитку мови, і лише збереженого, а не створеного в західноукраїнському мовному середовищі. Такі факти підтверджено тлумачною частиною „Лексикону...” П. Беринди, реєстровою частиною „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.”, текстами гетьманських універсалів (Б. Хмельницького, І. Мазепи), мовою творів І. Франка, буковинськими текстовими джерелами кінця XIX – на початку XX ст.


9. Зв’язок зі староукраїнською культурно-писемною традицією з найбільшою виразністю засвідчують іменники, прикметники та дієслова спільного фонду української та польської мов, що належали до традиційного шару офіційно-ділової лексики і формульних зворотів писемних зразків староукраїнської доби, а також характеризували розмовно-побутовий зразок мовлення представників шляхетсько-козацької верстви та духівництва. Чимало слів іншомовного походження (церковнословянізмів, латинізмів, грецизмів, полонізмів, германізмів, румунізмів) здавна ввійшло до соціолектів цих двох верств українського суспільства й завдяки їх рухливості перейшло згодом до фольклорного койне. Окремі соціолектизми, що за своїм лексичним значенням могли бути пристосовані до побутово-звичаєвих форм селянського життя й запотребовані в селянському середовищі, „осідали” й зберігалися в складі діалектної лексики.


10. Уживання церковнослов’янізмів у буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст. свідчить про збереження культурно-писемних традицій української мови, пов’язаних із православною культурою та церковносло­в’янською мовою як її виразником і знаряддям. Стилістичні функції церковнослов’янізмів у текстах періодики, публіцистики, белетристики та популярної літератури випливали з особливостей їх функціонування у творах давньої полемічної літератури. Спадкоємність галицько-буковинських текстів кінця ХІХ – початку ХХ ст. у відтворенні піднесено-урочистої стилістики староукраїнської мови виявилася й у збагаченні словотвірних гнізд окремих церковнослов’янізмів. Пов’язана з книжною культурою традиція метафоричного вживання іменників-церковнослов’янізмів актуалізувалася в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. реаліями суспільного життя й боротьби українців за національне визволення. Церковнослов’янізми, засвідчені ще в пам’ятках XVI – XVII ст., зберегли свої колишні значення й виявилися запотребованими й у нових тематичних діапазонах – захисті національних прав українців, популяризації нових форм культурного життя (читалень, селянських кас тощо), й у тому патетично-патріотичному стилі, який у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. був панівним у суспільному обговоренні цих проблем. Розвиток семантики і словотвірної структури лексики церковнослов’янського походження відбувався в умовах складної взаємодії позамовних чинників – опозитивних настанов галицької та буковинської інтелігенції щодо польської мови й орієнтацій на російську мову. Проте в тих випадках, коли церковнослов’янізм був відомий і польській мові й використовувався при цьому в текстах офіційно-ділового стилю, українсько-польська двомовність галицько-буковинського середовища виступала сприятливим тлом для його вживання. Польська мова могла виступати й зовнішнім чинником семантичних перетворень церковнослов’янізмів в українській мові.


11. Багатоетнічне та багатокультурне середовище Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. загалом і Чернівців як головного міста краю зокрема, значна питома частка мовців із місцевого населення, які володіли двома, рідше трьома мовами (українською та німецькою, українською та польською, українською та румунською або ж якимись трьома з них), офіційний статус української мови як однієї з краєвих мов виробили той своєрідний лексикон буковинських текстів, у яких на питому українську мовну основу нашарову­валися запозичені лексичні одиниці, роль яких у процесі розвитку українсь­кої літературної мови та її стилів ставала предметом фахового обговорення й оцінки. Лексичні запозичення з латинської, французької, італійської мов через посередництво польської та німецької, а також безпосередні запозичення з польської, німецької, румунської мов виступали в українській мові необхідними для того часу назвами понять у таких комунікативних сферах, як державна служба, урядування, судочинство; військова служба; етикет державно-офіційного життя; державно-політичне життя (парламентаризм, виборча система); вибори і виборча термінологія; юридично-ділова сфера й судочинство; урядування громадських товариств; промислові та фінансово-економічні відносини; періодика, публіцистика, висвітлення державно-політичного та громадського життя; журналістика; освіта і наука; мистецтво; студентське життя і мовлення студентів; медицина; торгівля, реклама; транспорт, пошта; побутова сфера. Репертуар лексичних запозичень у діалектному живому мовленні й у соціолекті інтелігенції (політиків, публіцистів, письменників) мав певні відмінності, а „Словар чужих слів” З. Кузелі та М. Чайковського свідчить про свідомі настанови упорядників у відборі й нормуванні лексики літературної мови, внаслідок чого запозичення-діалектизми, які в тогочасній літературній мові мали більш уживані й відомі синоніми, утворені на питомій слов’янській основі, залишилися за межами реєстру цього словника. Виняток становили лише запозичення з румунської, угорської, німецької мов, що вживалися в гуцульських говірках і не мали відповідників у літературній мові.


12Характерною особливістю галицько-буковинського мовного середовища кінця ХІХ – початку ХХ ст. була активність процесів міжмовної інтерференції – накладання систем різних мов (української, польської, німецької, румунської, російської мов) у свідомості того самого мовця, що впливало на форму і зміст одиниць рідної української мови. Наслідки міжмовної інтерференції виявлялися на фонетичному, лексико-стилістичному, лексико-семантичному, словотвірному та граматичному рівнях. Польсько-німецько-українська міжмовна інтерференція спричиняла появу численних семантичних та словотвірних кальок, активізацію певних словотвірних типів іменників, прикметників, дієслів.


13. Вирішальний вплив на формування західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. мала інтелігентна, освічена верства, з високим рівнем компетенції в кількох мовах. Двомовні особи, для яких українська мова була рідною, переносили на українські мовні одиниці ті властивості, які були характерні для співвідносних утворень чи то в польській, чи то в німецькій, чи то в російській мовах. Ці впливи й зміни апробувалися в практиці щоденного спілкування і використання мови. Вплив живого контактування носіїв української мови з носіями німецької, польсь­кої, румунської мов у галицько-буковинському середовищі згаданого періоду припав на такий час, коли норми української літературної мови перебували на стадії формування, фахового обговорення й суспільної оцінки, а тому міжмовна інтерференція спричиняла не стільки відхилення від норми (адже кодифікованих норм іще не було), скільки відігравала роль каталізатора нормотворчих процесів, провокувала активну реакцію української інтелігенції на наслідки чужомовного впливу, спонукала до їх осмислення і до селективної праці.


14. Галицько-буковинське койне кінця ХІХ – початку ХХ ст. стало важливим етапом у розвитку літературної мови на західно­українських землях. Воно становило собою таке наддіалектне мовне утворення, в якому поєдналися традиції мовлення української освіченої верстви, що формувалися від кінця XVI ст., народнорозмовне мовлення у його різноманітних діалектних виявах, а також елементи новоутворюваних соціолектів, що відображали професійне розгалуження соціалеми української мови. Феномен галицько-буковинського койне та галичанізмів має, отже, ознаки комплексної соціолінгвістичної проблеми, і подальше його дослідже­ння потребує принципового розмежування мовних фактів, що належать до різних періодів становлення і формування української мови як засобу культурно-етнічної ідентифікації певних соціальних верств української спільноти в межах різних державних утворень.


15. Західноукраїнський варіант літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., сформований на основі галицько-буковинського койне, був нічим іншим, як історично вмотиваною стадією розвитку української літературної мови нового періоду і необхідною ланкою у відновленні цілісності культуротворчих процесів на всьому українському етномовному просторі. Аналіз мови творів українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. виявляє своєрідний функціонально-територіальний розподіл староукраїнського лексичного фонду. У творчості східноукраїнських актуалізувалися насамперед такі лексичні шари, які передавали історичний колорит козацької доби. У творах західноукраїнських письменників щільніше представлено такі слова староукраїнського фонду, які співвідносилася насамперед зі сферою щоденного побутовою життя й не набули спеціальної стилістичної функції в українській літературній мові нового періоду. Отже, творчість західноукраїнських та східноукраїнських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. забезпечила відновлення в українській літературній мові нового періоду таких тематичних шарів лексики, які відтворювали дух і побут козацької доби й виявляли давні міжмовні зв’язки української мови.


16. Фразеологізми, що побутували у складі галицько-буковинського койне, становили його типологічну ознаку, оскільки безпосередньо походили з місцевого (діалектного) народнорозмовного джерела або ж витворилися як спільне мовне надбання галицьких та буковинських міст і містечок, підживлюване активними міжетнічними взаєминами. Доволі повно відображаючи локально-діалектні мовні особливості, буковинська фразеологія відкриває можливості не лише для суто практичних досліджень, а й для теоретичного опрацювання проблем міжмовних взаємин на фразеологічному рівні, адже саме на етнічному порубіжжі контактування між носіями різних мов створює ґрунт для формування спільного для двох (чи кількох) мов фонду лексики і фразеології. Зіставлення української фразеології, засвідченої буковинськими джерелами кінця ХІХ – початку ХХ ст., із фразеологією, вживаною у творах І. Франка та інших письменників, біографічно пов’язаних із галицько-буковинськими говірками, дозволило виявити одиниці загального західноукраїнського фонду.


17. Умови громадсько-політичного і культурного життя в Галичині й на Буковині сприяли виробленню фразеології писемних зразків соціально-публіцистичного та публіцистично-літературознавчого підстилів, а також розмовного зразка товарисько-салонового, інтелігентного мовлення. У реалізації тих нових комунікативних завдань, які постали перед українською мовою, редактори українських видань, письменники, публіцисти, організатори культурно-освітньої роботи та громадсько-політичного життя, представники тих україномовних соціальних верств, які тільки-но формувалися (гімназійна молодь і студентство), спиралися на власний мовний досвід, набутий у родині та в тому соціальному середовищі, яке відповідало їхнім професійним та культурним запитам. Українсько-польська двомовність виступала при цьому і як традиційна характеристика мовної компетенції галицької інтелігенції, і як один із засобів задоволення потреби в інформації культурного та громадсько-політичного змісту, і як порівняльне тло, що ставало предметом соціальної рефлексії в інтелігентних колах і сприяло утвердженню української мовної свідомості.


18. Варіантні відношення між західно- та східноукраїнським зразками літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. вперше описано в „Українському стилістичному словнику” І. Огієнка. І. Огієнкові вдалося представити їх фактично в повному обсязі тих рівнів, на яких ці варіантні відношення виявлялися, прокоментувавши або ж схарактеризувавши при цьому особливості західноукраїнського слововжитку. У сучасній літератур­ній мові переважна більшість цих слів занепала – вочевидь, через те, що вони належали до соціолекту галицько-буковинської інтелігенції, тяглість якого була перервана з початком 1930-их рр. І хоч „Словник української мови” в 11-ти томах маркує їх чи то як діалектні, чи то як застарілі, проте історія цих слів в українській мові пов’язана не стільки з її територіально-діалектним розшаруванням, скільки з тими соціолектами, які формувалися в українській мові впродовж багатьох сотень років, у міру розвитку й соціального розгалуження суспільства.


19. Значна частина західноукраїнської лексики, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. здобула певне місце й у творах П. Куліша, М. Старицького, Лесі Українки, М. Коцюбинського, А. Кримського, була включена до академічного „Російсько-українського словника” за редакцією А. Кримського і С. Єфремова, чим започатковано етап її нормування та кодифікації в сучасній українській літературній мові. Початковий, свого роду експериментальний характер цієї фази виявлявся в тому, що в багатьох випадках західноукраїнські синоніми мали при собі відповідне маркування: гал. („галицкое слово”), зап. („западное украинское слово”), зах. („західнє”); гуц. („гуцульское слово”), диал. („диалектизм”). Значна кількість таких слів виступала й без жодних позначок, які б указували на їх регіональний чи локальний статус. Подальша доля таких слів склалася по-різному, хоч усі вони підпали під дію тієї самої загальної тенденції – зниження функціонального статусу західноукраїнських слів та зворотів у літературній мові радянської доби. Зіставлення відповідних списків слів у „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. та в „Словнику української мови” виразно підтверджує саме таку тенденцію.


20. Західноукраїнські слова та гнізда похідних слів, які від них утворилися або до яких вони входили, виявляють такі важливі факти: 1) зв’язки західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. з діалектною основою; 2) збереження в діалектному мовленні та в мовленні інтелігентної верстви таких одиниць, що ввійшли до лексичних складу української мови внаслідок давніх міжетнічних та міжмовних взаємин; 3) системні семантичні відношення в структурі синонімічних гнізд та спеціалізованість значення синонімів; 4) словотвірно-граматичну адаптованість давніх запозичень української мови та їх запотребованість у літературній мові нового періоду.


21. Різностильові україномовні тексти, створені в культурних осередках Галичини і Буковини працею інтелігентної освіченої верстви, зберігають статус цінного джерела для дослідження українсько-польських, українсько-німецьких, українсько-румунських та українсько-польсько-німецьких зв’язків у лексиці й фразеології. Зв’язок цих текстів із літературно-писемною традицією й водночас інтенсивне їх підживлення народнорозмовними елементами, що досягло свого насичення в кінці XIX – на початку XX ст. з розвитком і усталенням стильових різновидів літературознавчої, публіцистично-політичної полеміки та красного письменства, їх функціонування й соціальна апробація у двомовному (і навіть – у тримовному) середовищі забезпечують таким текстам високу наукову вартість. Мовне багатство творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської та інших буковинських письменників заслуговує на вичерпне відображення в сучасній українській лексикографії – й у тлумачних словниках, у словниках іншомовних слів, у спеціальних словниках мови західноукраїнських письменників. Буковинські джерела української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. і дотепер зберігають свій потенціал для впливу на подальший розвиток української літературної мови

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины