КОНЦЕПТОСФЕРА БОГ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ: БІБЛІЙНИЙ, ФОЛЬКЛОРНИЙ, СЛОВНИКОВО-ДІАХРОННИЙ ДИСКУРСИ



Название:
КОНЦЕПТОСФЕРА БОГ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ: БІБЛІЙНИЙ, ФОЛЬКЛОРНИЙ, СЛОВНИКОВО-ДІАХРОННИЙ ДИСКУРСИ
Альтернативное Название: Концептосфера БОГ В УКРАИНСКОЙ языковой картины мира: БИБЛЕЙСКИЙ, ФОЛЬКЛОРНЫЙ, словарно-диахронные дискурсы
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

      У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, її наукову новизну, сформульовано теоретичне й практичне значення праці. Окреслено також мету й основні завдання дослідження, подано відомості про фактичний матеріал та апробацію його результатів.


 Перший розділ дисертації  “Моделювання лінгвокультурологічного дослідження”  складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі розглянуто поняття концепту, його структури. Зазначене поняття є своєрід­ною точкою відліку для розв’язання окреслених завдань дослідження. Особливо активно теорію концепту науковці розвивають від кінця ХХ ст., серед них такі відомі українські та зарубіжні дослідники, як О.Селіванова, С.Жаботинська, А.Бєлова, І.Голубовська, М.Полюжин, О.Тищенко, Т.Радзієвська, В.Іващенко, А.Вежбицька, Ю.Степанов, О.Кубрякова, В.Телія, В.Маслова, В.Карасик та ін. Сучасні праці з когнітивної лінгвістики актуалізують ідеї В. фон Гумбольдта, О.Потебні, Е.Сепіра, Б.Уорфа, Е.Бенвеніста та ін., які наголошували на  ізоморфізмі мови і мислення, мови і культури, вивчали процеси пізнання світу через слово, розглядали мову як систему певного світобачення.


У сучасному мовознавстві засвідчуємо різні розуміння концепту. Так, в аспекті  лінгвокультурології концепт постає як опредметнена в мові, усвідомлена мовцем одиниця, що детермінована національною культурою.  У когнітив­ній лінгвістиці концепт розглядають у контексті співвідношення поняття і значення слова, розрізнення термінів вербалізований концепт і значення слова. Що стосується інтегративного підходу, то він поєднує певним чином лінгвокультурні і лінгвокогнітивні засади з перевагою того чи іншого аспектологічного виявів. Іноді до нього долучається епістемологічний чинник, який виходить за межі власне лінгвістичної інтерпретації й стосується філософського розуміння концепту. Доречно також наголосити на розмежуванні в лінгвістиці стратифікації концепту і розгляді його як єдиної, холістичної одиниці. Цей погляд на концепт видається перспективним, оскільки він враховує передусім уніфікаційні, узагальнені ознаки названого поняття, однак проблемним є визначення концепту в інтегральних дисциплінах та вербалізація його на діахронній осі. Не претендуючи на вичерпність, пропонуємо тлумачення концепту як особливого психоментального утворення, яке об’єднує когнітологічний, культурологічний, аксіологічний та епістемологічний зміст; відтак  концепт БОГ – це  репре­зентант найвищих релігійних та духовних цінностей людства, що відбивають онтологічну, міфологічну, релігійну кон­станти індивіда та соціуму.


У другому підрозділі з’ясовано теоретичні аспекти понять “картина світу” (КС), “мовна картина світу” (МКС), “концептуальна картина світу” (ККС) та їхнє розуміння в контексті лінгвального відображення дійсності. В окреслених напрямах увагу приділено працям таких українських мовознавців, як А.Бєлова, Ж.Соколовська, Л.Лисиченко, В.Кононенко, Л.Мацько,  В.Сімонок, С.Єрмоленко, О.Городецька, М.Кочерган, В.Манакін, В.Жайворонок та ін. Аналіз теоретичних понять КС, МКС, ККС дає змогу виявити певні тенденції в сучасному мовознавстві щодо розмежування названих понять: у тріаді КС – ККС – МКС існують відно­шення, співвідносні з категоріями глобальне – універ­саль­не – характерологічне з домінантою глобального та універсаль­ного. У цій тріаді визначальною для мовознавства є МКС як відобра­ження мов­ними засобами образу (картини) навколишнього світу, як модель узагальнених знань, що категоризують (концептуалізують) експліковані мовою уявлення про соціальні, культурні, психологічні, духовні цінності етносу, його традиції (В. Манакін). Сегменти МКС залежать від функціональної сфери номі­нативних одиниць, наявних у мові, і корегуються завданнями дослідників, які вичленовують  національну, індивідуальну, а також художню, наукову, релігійну, фольклорну та ін. мовні картини світу. МКС акумулює знання, об’єктивовані в мовних знаках і зафіксовані, зокрема, у текстах енциклопедичних, тлумачних словників, дискурсах різних типів, у ситуативному мовленні (Ж. Соколовська). У згаданій тріаді саме МКС “відповідальна” за ментальний зміст, закладений у мові як засобі збереження  унікальних  духовних надбань окремого етносу, як результаті творчої пізнавальної діяльності людини, спрямованої на інтерпретацію явищ навколишнього світу й надання їм ознак особливого мовного світобачення.


Натомість ККС репрезентує універсальний, узагальнений понят­тєвий базис людства (І.Голубовська), що відображає передусім мисленнєві механізми, які спільні для індивідів і не залежать від носіїв мови . Для ККС важливі не так знання, як гносеологічні передумови категоризації цих знань. Рівень системності і впо­рядкованості ККС порівняно з МКС вищий  і відзначається сталістю та консервативністю.


У реферованому дослідженні використано інструментарій аналізу як мовної, так і концептуальної картин світу. Біблійний дискурс репрезентує  ККС, а фольклорний та  власне  лінгвістичний (ідеографічний) об’єктивують МКС, хоча, зрозуміло, чіткої межі між МКС і ККС провести не можна.


Завершує перший розділ підрозділ, у якому розглянуто методи концептуального аналізу, апробовані в дисертації, – фреймове моделювання, семантичне  профілювання, метод дуальних/семантичних опозицій, метод поняттєвого (лексико-семантичного) поля. Фреймове моделювання увів до наукового обігу в лінгвістиці Ч. Філмор, пов’язавши фреймові структури з ідеями генеративної граматики (семантичною роллю відмінка), теорією інтерпретації. Дослідник наголошував на схожості фрейму і поняттєвого поля, на розрізненні мовного і позамовного характеру ізоморфних одиниць. Когнітивні моделі, застосовувані в сучасному українському мовознав­стві, побудовано на згаданих принципах. Так, С.Жаботинська залежно від характеру зв’язків між елемен­тами фрейму виділяє базові типи фреймових структур. До них нале­жать предметно-центричний, акціональний, партонімічний, гіпо­ні­мічний та асоціативний фрейми. Інтегральне визначення фрейму як когнітивної структури пропонує  О.Селіванова. Дослідниця розглядає фрейм як струк­ту­ровану одиницю знання, у якій виділяються певні компоненти і відношення між ними. Фрейм об’єднує систему оцінок, показники істинної ситуації, культурні, прагматичні, енциклопедичні знання, що фіксуються і в пропозитивній, і в термінальній частинах, а також концептуальні плани – інструкції для використання фрейму.


Розглядаючи концептосферу БОГ у мовній картині світу, зокрема в її сегментах – біблійній та фольклорній картинах світу, застосовуємо моделювання когнітивних структур, апробоване в працях С. Жаботинської та Г.Поліної. Міжфреймова структура прототипних значень концептосфери БОГ у біблійній та фольклорній картинах світу складається з п’яти базових фреймів: предметного –  з такими слотами [БОГ є СТІЛЬКИ (кількість)], [БОГ є ТАКИЙ (якість)], [БОГ існує ТАК (спосіб буття)], [БОГ існує ТАМ/ТОДІ (місце і час)]; акціонального – [БОГ (агенс) діє на ХТОСЬ (пацієнс)], [БОГ (агенс) діє для ЩОСЬ (ціль)], [БОГ (агенс) діє з ЩОСЬ (інструмент)], [БОГ (агенс) діє для ХТОСЬ (бенефіціант)], [БОГ (каузатор) творить ХТОСЬ/ЩОСЬ (результат)]; таксономічного – [БОГ є ХТОСЬ (роль)]; посесивного – [БОГ (власник) має ХТОСЬ/ЩОСЬ (власність)]; компаративного – [БОГ (референт) є ніби ХТОСЬ/ЩОСЬ (корелят).


Ураховуючи специфіку фольклорного дискурсу (функціонування паремій, фразеологізмів), використовуємо методику семантичного профілювання, розроблену польським лінгвістом Є. Бартмінським. Профілювання розуміють як процес створення мовного портрета предмета (його походження, якості, вигляд, функції, події, переживання тощо в межах певного типу знання та дискурсу). Профілювання передбачає існування прототипу, актуалізує його архетипні, асоціативні характеристики, що релевантні для лексичної номінації Бог як репрезентанта релігійної, міфологічної, фольклорної, психологічної  інфор­мації. У дихотомічних структурах окреслена номінація об’єктивує різні семан­тико-культурні опозиції. Теонім як семан­тичний центр малих фольклорних жанрів визначає архетипні, прототипні значення в системі семантичних/дуальних опозицій.


У дослідженні застосовуємо метод поняттєвого поля, який коре­лює  з ідеями сучасного концептуального аналізу. Структурна семантика (П.Гри­цен­ко, С.Єрмоленко, Н.Сологуб, Л.Ставицька, О.Бондарко, В.Гак, М.Кочерган, А.Бурячок та ін.) розглядає поняттєве поле як об’єд­нання ряду мікрополів – словесних знаків, співвідносних із підкатегоріями в межах загальної поняттєвої категорії. Ядерне мікрополе (або мікрополя) містить лексичні номінації, які систематично експлікують категорію і представляють її найбільш однозначно. У периферійних мікро­полях зосереджено одиниці, значення яких меншою чи більшою мірою відхиляються від семантики ядерного мікрополя. Такі маргінальні утворення перетинаються з периферією інших полів, що свідчить про наявність міжпольових реляцій та безперервність семантичного простору мови. У межах поняттєвого поля БОГ дослідники виокремлюють мікрополя на позначення священної особи, священного предмета, священного місця, священної дії, часу та їхніх складників (Н.Пуряєва). У реферованому дослідженні визначено місце компонентів мікрополів у системі релігійного світобачення, з’ясовано специфіку їх функціонування в українській мові.


   Другий розділ “Концепт БОГ у біблійному дискурсі”  присвячено дослідженню тексту Біблії. Концепт БОГ у біблійному дискурсі змодельовано як фреймові структури з виділенням предметно-цен­трич­ного, акціонального, таксономічного, посесивного, компаратив­ного фреймів, що дають змогу виявити онтологічні, концептуальні параметри в системі координат: концепт – субконцепт (концептема, опозиція) – партиципіант (слот). Пропонована методика ґрунтується на  засадах семасіологічного  та ономасіологічного аналізу з урахову­ванням фонових знань. Здійснено опис  референтів, кореферентів Бога, субконцепту ”створення світу”, біблійних ойконімів, антропонімів, інших партиципіантів  як складників акціонального  фрейму концепту БОГ.


Референти Бога експлікують Його трансцендентні та іманен­тні якості на рівні символічних, реалемно-асоціативних, метафорич­них та архетипних виявів. Архетипний зміст  мають назви Вседержитель, Всевишній, Всемогутній, у яких збережено етимонне значення, що об’єктивує всевладність, абсолютну владу над небом і землею, вічне джерело сили і влади, верховенство над матеріальним та ідеальним світом. Ці Божі імена відображають універсальні уявлення про Бога, що засвідчує  функціонування  їх  як кореферентів (”Аврам же сказав цареві содомсь­кому: Я звів свою руку до Господа, Бога Всевишнього, Творця неба й землі”(Бут 14:22) та атрибутів (”Знаки та чуда, які зробив зо мною Всевишній Бог, уважаю за відповідне об’явити” (Дан 3:32). Вони співвідносяться з первісними Божими іменами Саваот, Еліон, Шаддай, які не характерні для біблійного дискурсу української мови, хоча між архетипною семантикою (структурою архетипу) і вторинним найменуванням зберігається імпліцитний зв’язок. Аналогічне явище простежується і щодо синонімічних корелятів Єгова, Адонай,  яким в українських перекладах Біблії відповідають назви Господь, Бог. Рідкісною є їхня фіксація в біблійних текстах, перекладених українською мовою (Єгова, Саваот).


 До архетипних належать також назви  Бога Слово, Світло, що відповідно об’єктивують першоджерело всього сущого. У тексті Біблії ці архетипні номінації характеризуються полісемійністю, позначаючи також високі духовні якості, Божий народ (пор.: “А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони”(Ів 3: 21);  “Доки маєте світло, вірте у світло, щоб були ви синами світла. Сказавши це, Ісус відійшов і сховався від них” (Ів 12: 36);   “Ви є світлом для світу” (Мв 5:14).


Референти Учитель, Пророк, Пастир, Первосвященик та ін. репрезентують духовну досконалість Бога, уособлюють винятковість його діянь і вчення, об’єднавчу силу Божих істин (святість, добро, невинність), що засвідчує  зв’язок сакрального з про­фанним на рівні концепту БОГ і концепту ЛЮДИНА. Цей зв’я­зок реалізується в найменуваннях Син Божий і Син Людський, що експлікують Боголюдську природу Ісуса Христа (божественність походження, солідарність з людиною).  У досліджуваному тексті зафіксовано значну кількість референтів  –  оказіональних метафор (Альфа і Омега, Насіння, Хліб життя,  дорога, правда  життя, Прав­дива виноградина, зоря ясна і досвітня, Предтеча, Посередник), які спорадично вживаються  на сторінках Святого письма і не характерні для національної мовної картини світу. Вони виступають модифікаторами гіперонімічних назв Бога – Господь, Бог та ін., перебуваючи з останніми в гіпонімічних відношеннях. Деякі назви Бога в українських перекладах Біблії потребують уточнень. У перекладі І.Огієнка знаходимо складне найменування Дивний Порадник (“Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раме­нах Його, і кликнуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог Силь­ний, Отець вічности, Князь миру” (Іс 9:5). З ономасіологічного погля­ду зазначена номінація не викликає особливих засте­режень, бо в одному з лексико-семантичних варіантів лексе­ма дивний експлікує сему “незвичайний”. Однак у тексті Біблії згаданий номен пов’язується передусім із дивом, чудом і висту­пає не атрибутом імені Порадник, а незалежним субстантивованим референтом, який номінує одну з властивих ознак Бога – творця чудес. Семантика ж зазначеного лексичного утворення Дивний Порадник (порадник див) не матеріалізує цієї ознаки Бога, а десемантизує її. На нашу думку, атрибут Дивний виявляється семантично достатнім референтом і позначає Бога, який творить дива, що на синтагматичному рівні виокремлює його в класифікаційному, а не в модифікаційному плані, тобто атрибут дивний (у контексті Біблії він корелює зі складними  номінаціями Бога Чудотворець, Дивотворець) є самодостатнім рефе­рентом, що уособлює Божі істини, смисл життя вірянина через звернення за порадою до Бога як “великої премудрос­ті Його” (Іс 28:29). Трапляються випадки семантичної невідповідності перекладу й  тексту оригіналу щодо вибору деяких кореферентів  (Бог потіхи замість Бог утіхи, Бог правдивий замість Бог  істинний, Бог заздрісний замість Бог ревнивий тощо).


Реалемно-асоціативні образи репрезентують кореференти, які об’єктивують узагальнені ознаки якості, міс­ця, часу, способу. Визначальним є слот “Бог є такий (якість)”, представлений лексемами всемогутній, милостивий, заздрісний (ревнивий), святий, істинний, довготерпеливий, вірний, страшний та ін. Якості Бога персоніфікують триєдиність святості Отця, Сина, Духа; номінують трансцендентну реальність в її абсолютному вимірі, об’єктивують внутрішні принципи духовного життя християнина, його співпричетність до Господа.


Божі якості в аксіологічному аспекті (прощення гріхів, спа­сіння у Христі, здатність переносити страждання, праведність, мило­сердність, милостивість, довготерпеливість) уособлюють мораль­ніс­ні настанови теологізму, відповідно до яких Бог є найвищою духов­ною субстанцією і Творцем духовних сутностей, при цьому деякі якості (страшний, заздрісний (ревнивий) є ціннісно значущими. Так, номінація Бог страшний категоризує справжні християнські почуття, які людина відчуває в момент Божих діянь. Це природний рефлекс вірян перед виявленням сили Господа. Бог страшний у своїй величі – семантика цього речення не є оксиморонною, а сутнісною ознакою Бога. Велич і страх не  антитеза, а синонімічні кореляти, які сприяють розкриттю нових смислів у семантичному обсязі поняття Бог. Підтвердженням цього є інші синонімічні ряди, у яких функціонує аналізована лексема: “…великий, сильний, страшний” (Повт 10:17); славний, страшний (Повт 28:58).


Просторові та часові асоціації Бога (Всевишній, Пред­вічний, Первородний) категоризують Його вищість над усім; безконечність Божого життя, вічність Його імені, слави, правди, істини, заповіту, священну самопожертву Бога, пор.: “Покрова твоя Бог Предвічний і ти в вічних раменах Його” (Повт 33: 27),“…над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому хоче” (Дан 4:29), " І Він Голова тіла, Церкви. Він початок, первороджений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство" (Кол 1:18). Спосіб буття Бога розглядається як Боже одкровення, втілене і в матеріальній, і в ідеальній площинах, при цьому опозиція живий/мертвий репрезентується Богом вічним і живим – у християнстві і богом мертвим, неіснуючим – у поганстві. Буттєвість Бога об’єктивується Його теоцентричністю і телеоцентричністю, згідно з якими єдиний Бог є центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл всього сущого в координатах визначеної мети і доцільності.


Коре­ференти Бога як метафорико-метонімічні перенесення, що об’єктивуються через слоти таксономічного, посесивного та компаративного фреймів (серцезнавець, суддя, знання, слава, помста, утіха, любов, скеля, наріжний камінь, світло, ріг спасіння, меч, щит, прис­тановище, башта, непорочна дорога), демонструють домінан­тні і визначальні змістові характеристики Божих якостей крізь призму профанних виявів.


 У фреймовій структурі концепту БОГ особливе місце посідають біблійні антропоніми як моделі, що актуалізують прототипні ситуації. В акціональному фреймі біблійні антропоніми експлікуються в слотах – “БОГ (агенс) діє на хтось (пацієнc)” і “БОГ (агенс) діє для хтось (бенефіціант)”. Зазначені фрейми відображають взаємини Бог – людина у площині сакральне/профанне через категоризацію таких понять, як святість, праведність, мудрість, добро, зло. Сферу сакрального репрезентують імена Мойсей, Аарон, Ісус Навин, Авраам, Яків, Ной, Петро, Іоанн та ін., об’єктивуючи праведність (Ной), богобоязливість (Авраам), посередництво між Богом та боговибраним народом (Мойсей), апостольське служіння Ісусові Христові (Петро, Іван) та ін., репрезентуючи категорію святості в біблійній картині світу.


До профанної сфери належать антропоніми Марта, Лазар, Лот, Лаван, Самуїл, Єзекія та ін. Особливу групу ста­нов­лять оніми, що уособлюють служіння Господові (Марта, Левієве плем’я, Самуїл, Осія) через духовну посвяту, яка вияв­ляється в несприйнятті й засудженні ідолопоклонства, розбещеності, обма­ну, у відновленні заповіту з Господом через покаяння, піст, молит­ву. Ідея служіння Богові є складним випробуванням, яке не зав­жди під силу людині. Показовими в цьому плані є біблійні оповіді про Лота, Єзекію, Єгу, які, з одного боку, отримують заступництво Бога за праведні вчинки, а з іншого через порушення заповідей Господа (гординя, ідоло­поклонство та ін.) зазнають Божої кари. Знаки Бога, Його увага стосується також осіб, що пропагують і сповідують ідолопоклонство (Ахаз) в ім’я захисту людини. Узагальненим символом зла виступає антропонім Каїн як застереження проти ненависті, безвір’я – причини появи кровної помсти.


Аналізовані антропоніми належать до культурно знакових у системі релігійних (християнських) цінностей людства, аксіологічні вимі­ри яких (за незначними винятками) об’єктивують ідеальні сутності і максими.


Ойконіми як своєрідний мовний код гносеологічної інфор­мації маніфестують локусний вияв Божих діянь. Когнітивний аналіз ойконімів окреслює концепт БОГ в історичному та культурологічному виявах крізь призму біблійної історії. Так, з Іудеєю пов’язане народження Ісуса Христа (Вифлеєм), Його розп’яття (Єрусалим). Особливе місце в земному житті Ісуса Христа посідає Копернаум,  який був центром Його служіння, де Він неодноразово виголошував промови, здійснював чудеса. З Єрусали­мом пов’язані найвеличніші історичні події, що відображають Божі діяння: у це місто Він входив як цар; тут зійшов Святий Дух на учнів Христа; з цього міста розпочалося проповідування християнства, і воно слугує  прообразом церкви на землі. Протилежну аксіологічну домі­нанту репрезентують ойконіми Содом і Гоморра (носії розбещеності, зажерливості, зла), що й вилучає їх з історичної перспективи і засуджується Богом.


Фреймова структура концепту БОГ містить концептеми як певні “кванти” знань. У концепті БОГ виділяємо субконцепт “створення світу”, який розглядається в системі акціонального фрейму (БОГ (агенс) діє на хтось (пацієнс). Слот «пацієнс» об’єктивують лексеми небо, земля, світло, темрява, море, світила (сонце, місяць, зорі), тварини, птахи, людина.  Зазначені номінації розглядаються в контексті поняттєвих, образних, аксіологічних характеристик. Показовим є функціонування назви ягня (агнець). У перекладі біблійного тексту лексеми овечка, козля, ягня виступають не лише в їхньому прямому значенні, а й у символічному, означаючи “невинність”, “покірність”, “мирне співіснування”, напр.: “А вбогий нічого не мав, окрім однієї малої овечки, яку він набув та утримував при житті… і він взяв овечку того вбогого чоловіка” (2 Сам. 12:3–4); ”Він отару Свою буде пасти, як Пастир, раменом Своїм позбирає ягнята, і на лоні Своєму носитиме їх…” (Іс 40:11); “…і буде лежати пантера з козлям…, а дитина мала їх водитиме” (Іс 10:3). Лексема Агнець – одне з імен Ісуса Христа, що символізує Його смиренність, простоту, жертву за гріхи всього людства, пор.: ”Вони воюватимуть проти Агнця та Агнець переможе їх, бо Він Господь над панами та Цар над царями. А ті, хто з Ним, покликані, і вибрані, і вірні(Об17:14), “Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!( Iв 1:29). Отже, назва Агнець в українських перекладах Біблії набула сакралізованого значення, тоді як інші номени овечка, козля, ягня  не мають такої семантичної ознаки. Зауважимо, що в Біблії, перекладеній І.Огієнком, зафіксовано єдиний випадок уживання назви ягня в порівняльній конструкції на позначення Бога (“І знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров'ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти, що призначений був іще перед закладинами світу, але був з'явлений вам за останнього часу (1 Петр 1:18–20). У Біблії в перекладі П.Куліша натрапляємо також на одиничний приклад функціонування слова ягнятко замість слова Агнець“І поглянув я, і ось, по серединї між престолом і чотирма животними, і по серединї старцїв, стоїть Ягнятко, наче заколене, і мало сїм рогів, і сїм очей, а се сїм духів Божих, що послані по цілій землї”  (Одкр 5:6). Сакралізоване значення назви агнець не збережене в сучасних українських перекладах Біблії (1997 р.), що, на нашу думку, не передає змісту оригіналу (пор. сучасний переклад і переклад І.Огієнка:  “Наступного дня він бачить Ісуса, який іде до нього, і каже: Ось ягня Боже (курсив – Авт. ), що бере на себе гріх світу” (Ів 1:29); ”Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: Оце Агнець Божий (курсив Авт.),що на Себе гріх світу бере!” (Iв.1:29). Функціонування названої номінації Біблії свідчить про її сакралізований зміст – йдеться про Бога (Ісуса Христа). Відтак сучасний український переклад, у якому використано слово ягня в написанні з малої букви, інтерпретує відповідний вислів оригіналу як звичайну вівцю Бога.


Загалом біблійний креаціонізм характеризується еволюцією живих істот, що їх увінчує людина з образом і подобою Бога. Створення світу має трансцендентний характер. Акт творення є перманентною дією Бога на шляху до вдосконалення Всесвіту.


Поняття святості в Біблії втілюють мовні знаки в системі семантичної опозиції трансцендентне/іманентне, згідно з якою священними є особи, предмети, дія, місце, час, що позначають величне, високе і перебувають поза межами профанного. Святість зумовлена наявністю внутрішніх зв’язків з Богом, але має зовсім іншу природу, аніж святість Бога. Категорія священної особи в акціональному фреймі реалізується лексемами ангел, судді, пророк, узагальнено позначаючи Божих слуг, носіїв Божих істин, Божого Слова (ангели захищають боговибраних людей, пояснюють і виконують волю Божу; судді як висуванці Господа вершать правосуддя, стоять на сторожі Божих заповідей; устами пророків говорить Святий Дух, передаючи волю Бога).


 Категорія священного місця об’єктиву­ється такими знаковими утвореннями, як  церква, храм, престол, ски­нія. Найменування священних місць, храму зокрема, ілюструє світоглядну (релігійну) еволюцію давніх народів (ізраїльського передусім).  Як відомо, на початках євреї не молилися у храмах, для цього їм служили священні місця (гора Синай). Згодом функцію священного місця перебирає на себе скинія – переносне святили­ще, у якому Бог постійно перебуває серед свого народу. Побудо­ва храму в Єрусалимі є виявом синтезу поганства і синайської традиції, з превалю­ванням останньої.


Категорія священної дії експлікується лексичними утворен­нями чудо, закон, обітниця, які по-різному категоризують дію. Так, чудо номінує силу, яка не характерна для людини, а лише для Бога. Сутнісним виявом чуда є віра в Бога, в Його діяння, які не визначаються законами природи, а тому є трансцендентними. Поняття закону в Біблії уособлює взаємини між людьми; між Богом і людьми, об’єктивуючись у закон Старого Заповіту, закон Нового Заповіту, природний закон. Природний закон репрезентує ідею вільного вибору вже в часи Адама, що призвело до гріхопадіння; ідею закону між Богом і богообраним народом маніфестує Старий Заповіт, закон між Богом і людьми регулює Новий Заповіт. Зазначені зако­ни еволюціонують у бік визнання тринітарної сутності Бога (це стосується передусім християнства) з його найвеличнішою заповіддю любові. Якщо закон є преферен­цією Бога, то обітниця є добровільною, обов’язковою до виконання клятвою людини в ім’я служіння Господові.


Категорія священного часу характеризується нелінеарністю, циклічністю, що має космогоніч­ний характер. Час і вічність по-різному співвідносяться у семантич­ній опозиції Бог/людина: час належить людині, вічність – Богові.


Ідея добра, об’єктивована концептом БОГ, експлікується передусім стосунками з Богом, який освячує на добро. Добро поза Богом утрачає сенс, хоча і є вільним вибором, але вже людини смертної, гріховної, а не людини Божої, яка дотримується істинного шляху не через природну необхідність, а керуючись добровільним послухом. Ідея добра матеріалізується через любов, милість, милосердя. Виникнення зла – наслідок зловживання даної ангелам і людині свободою, що призвело до духовного роздвоєння людини, яке можна долати лише в житті з Богом. Зло реалізується через диявола як виразника зла. Зло – активна сила, яка прагне заволодіти Божою власністю, тому будь-який вияв Божої волі наштовхується на спротив зла: «Бо не роблю я доброго, що хочу, але зло, чого не хочу, не чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим 7:1920).  Рефлексом на зло виступає голос сумління як захисна реакція, як пересторога людині. Володарювання зла подолане смертю і Воскресінням Ісуса Христа, і людина через віру в Бога, через добрі справи спроможна викорінити зло.


Семантична опозиція Божі якості/людські якості в акціональ­ному фреймі концепту БОГ репрезентується лексемами слава, воля, гнів, сила та ін., які категоризують окреслені поняття в трансцендентному та іманентному виявах. Так, слава Божа об’єк­тивує Його велич, сіяння, яке випромінюється від нього при Його наближенні (Вих 24:17); людська слава – це передусім добре ім’я, пова­га в суспільстві. Божа воля виявляється в гармонії благо­даті і свободи, яка транслюється через святість, терпіння, подяку та ін., людська ж воля характеризується дуалізмом добра і зла. Зло можна перемогти, якщо  досягнути злиття волі Бога і люди­ни. Гнів Бога священний і не співмірний з людським, оскільки люди­ною володіє гнів, тоді як Бог володіє гнівом, який у Його руках є виявом милосердя, а не власне гнівом в онтологічному сенсі. Вплив Божої сили, влади, величі об’єктивується через Його Слово (мову), справи та ін.


Загалом об’єктивація концепту БОГ у біблійній картині світу на основі фреймового моделювання при залученні семасіологічного та ономасіологічного підходів дала змогу виявити прагматич­ні, когнітологічні, архетипні, аксіологічні аспекти глибинної семан­тики досліджуваного концепту. Звертаємо увагу на певну універсальність біблійного стратуму для значної частини носіїв мов світу. Тріада теоцентризм – антропоцентризм – етноцентризм виступає універсальною формулою сакральної світобудови і світобачення, що об’єктивується в біблійному дискурсі. Перші два складники тріади визначають “обличчя” концептуальної картини світу, третій репрезентує мовну картину світу.


Третій розділ Концепт БОГ у фольклорному дискурсі присвячено аналізу колядок, щедрівок, прислів’їв, приказок, фразеологізмів, у яких наявні референти, кореференти Бога, субконцепти ”створення світу”,  ”народження Ісуса Христа”, семантична опозиція Бог/людина в малих фольклорних жанрах, дуальні опозиції поняття Бог.


У фольклорному дискурсі референти Бога, з одного боку, маніфестують трансцендентний вияв (Предвічний, Вічний, Месія, Спаситель, Невидимий), з іншого – пов’язані з іманентним світом: Добродій, Пан, Правосуд, Первенець, Роджений та ін. Характерно, що Божі імена об’єктивовані  в ідіоетнічних мовних знаках, зумовлених передусім фольклорною традицією (Лелійко, Убогий, Миле Дитятко). У досліджуваних текстах зафіксовано високохудожні народнопое­тич­ні образи Очі світу, Прекрасний цвіте.


Значна частина референтів Бога у фольклорному дискурсі пов’язана з народженням Ісуса Христа. Прикметним є поєднання кількох референтів сакрального змісту (Христос Бог, Христос Спас) з іменами, характерними для народнопісенної традиції (“О Дитятко, Спасе наш”), що є витвором особливого фольклорного жанру – колядок і щедрівок. Деякі референти розширюють свій  семантичний зміст, поєднуючись  з іншими лексичними конкретизаторами (“Цар неба і землі”, “Цар віків”).


Ідею Боголюдини відтворено в семантиці Божих імен, характерних для раннього періоду життя Ісуса Христа, у яких домінують виразні народні уявлення про земний світ з його контраверсивністю, поділом на слабких і сильних, возвеличенням сили. Народні назви Бога позначені емоційністю, естетичністю: Бідна Дитина, Дитинонька Прес­вята, Дитятко, Красне дитятко – соко­лятко, Лелійко, Любимий, маленьке пахоля, Скарб дорогий та ін.


Система кореферентів Бога у фольклорному дискурсі засвідчує високий ступінь ізоморфізму, кореляцію з Божими іменами в біблійному дискурсі. У цих дискурсах спільні такі номінації, як святий, живий, істинний, могутній, милий, небесний, сила, слава, суддя та ін. Деякі з цих кореферентів зберігають біблійну семантику, що пояснюється, вірогідно, християнським впливом чи навіть запозиченням, зокрема в жанрах колядок, щедрівок, паремій. Щоправда, їхнє семантичне наповнення, аксіологічні параметри, онтологічні виміри часто суттєво різняться. У біблійному дискурсі актуалізовані кореференти могутній, єдиний; для фольклорного дискурсу вони не характерні. Певну специфіку маніфестують номінації істинний, єдиний, безсмертний, які у фольклорних жанрах стосуються Ісуса Христа і не пов’язані з Богом Отцем і Святим Духом, що можна пояснити специфікою жанру та актуалізацією події – часу народження Бога. Певна двозначність відображена у фольклорному дискурсі щодо назви батько, яка експлікує божественну і людську сутність згаданого імені. Негативна аксіологічна конотація стосується назви батько (пор.: чортів батько), а не лексеми отець, сакрально маркованої як у біблійній, так і фольклорній картинах світу.


Кореференти квітка, необнятий, малий, молодець та ін. харак­терні лише для колядок і щедрівок. Вони об’єктивують як від­род­ження природи (залишки анімістичного світогляду наших предків), так і уподібнення Божих і людських якостей.


У фольклорному дискурсі об’єктивовано праісторичну (архетипну), міфологічну, біблійну символіку субконцепту “створення світу”. Праісторичні уявлення відображені в архетипах прадерева, космічних вод, каменю, птахів, світотворчої сили, які становлять невіддільний атрибут творення світу, репрезентують духотворче єство, що засвідчує анімістичне розуміння віри наших предків, містицизм (ідея райського дерева як сим­волу ідеального райського життя). Ідея прадерева наявна і в дохристиянських віруваннях (поклоніння деревам, принесення їм жертв),  і в обрядодіях християнства. Відбулася трансформація культу дерева від поклоніння до ідеї здоров’я, фізичної сили, яка закріпилася в християнстві. Пракультурні мотиви щодо творення світу у фольклорному дискурсі домінують. Володарем неба є не лише християнський Бог, а й поганський – Перун, що демонструє складне переплетіння релігійного дуалізму Х–ХІІ ст. Дуалізм іншого плану трапля­ється у легендах, згідно з якими не тільки Бог, а й сатана (первісно ан­гел) – творці землі. Бог у фольклорі виступає лише творцем вищого, духов­ного світу, а видимий світ, включаючи й тіло людини, створе­ний Сата­на­їлом. Іноді легенди заперечують предвічність Бога, припи­суючи вічність темряві, але це не характерно для переважної біль­шос­ті фоль­клор­них джерел. Бінарна опозиція щодо Бога визнача­ється, за наши­ми спостереженнями, специфікою фольклорного жанру. Так, леген­ди, колядки пракультурного плану засвідчують дуалізм, натомість малі фольклорні жанри (прислів’я, приказки, фразеологізми) у своїй основі позбавлені дуальних опозицій у концептосфері Бог. У фольклорному дискурсі спостерігаємо поділ тварин на Боже і диявольське ство­ріння. Хоча всі вони створені Богом,  деякі з них прокляті й служать сатані. “Тваринний” дуалізм (добро/зло) – плід народної фантазії, що відбиває, ймовірно, особливості світосприйняття наших предків. Що стосується небесних світил, то вони відображають народні уявлення про створення світу Богом. При цьому зберігається й неповторна символіка: астральна трійця як культ Бога (“Ясен місяць – пан господар, Красне сонце – жона його, Дрібні зірки – його діти”). Часом згадана тріада експлікує зовнішні і внутрішні атрибути Бога (“Тогди пізнали Господа Бога, Господа Бога, Ісуса Христа, Бо в правім личку – світле сонечко, А в лівім очку – ясний місячко, А в грудях йому – ясна зоречка).


Створення людини в народних легендах відбиває протиставлення Бог/сатана, причому цей дуалізм стосується як внут­рішніх, так і зовнішніх ознак, духовних якостей (душа/тіло; добро/зло). Загалом субконцепт “створення світу” у фольклорному дискурсі становить своєрідний синтез анімістичних, тотемістичних, пантеїстичних, монотеїстичних уявлень наших предків.


Розгалужену вербалізовану структуру становить у фольклорному дискурсі  субконцепт “народження Ісуса Христа”. Радісний спів ангелів супроводжував появу на світ Боголюдини. У колядках і щедрівках небесні сили (ангели, архангели) не тільки приносять щасливу звістку Діві Марії, не тільки сповіщають про народження Ісуса Христа, але й виступають активними учасниками сакрального дійства, що об’єктивує трансцендентність події. В іншому ж спостерігається уподібнення Бога до простої людини. Його народження пов’язане з провінцією. Місце народження ніяк, на перший погляд, не співмірне з Його величчю. Божа сила інкарнується в бідному, милому Дитяткові, що уособлює парадокс сили слабких. Саме пасту­хи, прості земні люди, отримали право першості на найвеличнішу таємницю, найдивнішу новину – народження Спасителя людства.


 Поява на світ Ісуса Христа об’єктивується крізь призму сакраль­ного і профанного з виразною домінантою божественного. Ця подія корелює, з одного боку, з часами першого Адама, з другого – з есхатологічною перспективою людства (“новим не­бом”, “новою землею”). Означені макромотиви становлять сакральну цілісність і більше пов’язані зі сферою церковно-християнською, аніж поганською. Другий за значущістю образ Діви Марії (Богородиці) має сакральний,  профанний, архетипний та етнонаціональний виміри. У співвідношенні сакральне/профанне акту­алі­зується здебільшого перша ознака, що виявляється в божес­твенних якостях Марії – чиста, пречиста, непорочна – чи Гос­под­ніх атрибутах: Божа невістка, Божа Мати. У змістовому (подій­ному) плані переважають канонізовані материнські функції. Образ Діви Марії виражає національні мотиви, втілені в образі України (заступництві України).


Співпричетні до народження Ісуса Христа у фольклорному дискурсі тварини (віл та осел). Вони увиразнюють велич цієї події і звернені передусім в есхатологічну перспективу чи символізують первісну гармонію природи і небес, яку виявляємо і в книзі пророка Ісаї: “І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому, немов та худоба! І буде бавитися немовлятко над діркою гада, і відняте від перс дитинча простягне свою руку на нору гадюки…” (Іс 11:7–9).


Ідея сакрального часу (реактуалізація народження Ісуса Христа) об’єктивується і через мотиви мандрівки, дороги, дерева, криниці, що символізують, по-перше, перехід (ініціацію) у нову якість, нове життя, по-друге, відновлення циклічності щодо виникнення людини і всесвіту.


У фразеологізмах лексична номінація Бог зберігає внутрішню форму, архетипне  значення. Функціонуючи в складі стійких сполук, компонент Бог не втрачає первинної семантики, виступає змістовим центром фразем. Установлено семантичні опозиції мовного образу  Бога, простежено еволюцію релігійних поглядів наших предків. Значний пласт стійких словосполук маніфестує архетипні уявлення про магічні властивості слова, репрезентовані відворотними формулами, клятвами (прокляттями) (Боже борони та відверни), залишками ритуальної магії. У  деяких фраземах констатуємо специ­фіч­не поєднання семантичної моделі прокляття і гумористичного змісту, що нейтралізує прокляття. Під впливом християнства ма­гіч­на фун­кція трансформувалася в емоційно-виражальну чи етикетну, обслу­говуючи при цьому сакральну і профанну сфери.


Категоризація понять добро/зло, позитивне/негативне в семантичній опозиції Бог/людина стосується переваж­но людини й перебуває за межами сакрального. Окреслена семантична опози­ція об’єктивується ставленням Бога до а) батька, господаря, гостя, сироти; б) ледарів, п’яниць, дурнів та ін. Перші з них мають у Бога за­ступ­ництво, решта засуджуються. Хоч і перша, і друга кате­горія людей має своєрідний захист у Бога (сиріт Бог любить, але щастя не дає; дурне­ві ж дає Бог щастя, а не дає розуму). Що ж до людських чеснот, які поціновує Бог, то це передусім духовні – праведність, справедливість, доброта, щирість, лагідність. Різка негація виявляється до таких рис людини, як гордість, злість, заздрощі та ін.


 Сімейне життя регулюється Божими настановами, основою яких є моногамія, вірність у шлюбі, який закріплюється на небесах і частіше порушується чоловіком (Бог за жінку, а чоловік за дівку), хоча “співчуття” у шлюбі отримує частіше чоловік (и так багато всякого лиха, а Бог ще жінок сотворив). Відбите в українських пареміях бачення сімейних взаємин істотно відрізняється від християнського розуміння сім’ї, за яким чоловік і дружина становлять духовну єдність, рівні перед Богом.


 Досліджувані фразеологізми щодо семантичної опозиції Бог/смерть людини не дають підстав для категоризації фізична/ духовна смерть, хоча страх перед смертю вербалізовано значною кількістю усталених висловів. Почасти сема “страх” нейтралізується словесним жартом. Загалом гумор становить характерну ознаку  багатьох паремій із компонентом Бог.


 Бінарна опозиція Бог/боги у фольклор­них жанрах доволі фрагментарна, виняток становлять літописні джерела ХХІІІ ст., на основі яких досліджено поганський пантеон богів та його вплив на формування української мовної картини світу (лінгвістичної, релігійної). У наступ­них століттях цей вплив мінімізується, що зумовлено християнізацією суспільства, глобальною зміною релігійного світогляду українців. З-поміж богів поганства у фольклорному дискурсі зберігся лише Перун, уподібнюючись Богові християнства.


 Значна кількість дохристиянських богів трансформувалась у християнсь­ких святих (Сварог – у святих Кузьму і Дем’яна, Волос – у святого Власія, Макоша – у святу Параскевію та ін.). Вони отримали нові імена, проте  люди продовжували поклонятися дохристиянським богам . Християнська культура співіснувала з народними звичаями, частково їх асимілювавши, але не витіснивши повністю. Саме цим пояснюється широка палітра народних вірувань, представлених у фольклорному дискурсі, що засвідчує своєрідний релігійний феномен – двоєвір’я.


Опозиція Бог/чорт у фольклорному дискурсі має переважно дуалістичне вираження, хоча поняття чорта, що асоціюється з початком світу, не  протиставляється небес­ним силам, тобто наявна первісна гармонія небесних і земних творінь. Деякі легенди відбивають дуалістичне розуміння:   сатана, дії якого обмежені Богом, символізує зло. Дуалізм Бог/чорт категоризується в аксіологічній площині добро/зло, праведність/гріх; часом ця опозиція нівелюється (Богу молись, та чорта не забувай).


Акціональний фрейм концепту БОГ у фольклорному дискурсі об’єктивований незначною, порівняно з біблійною, кількістю слотового наповнення, що пояснюється, вочевидь, жанро­вою специфікою. Бог як суб’єкт дії (дійова особа), виконавець та учасник розкриває повноту своїх діянь і творінь у біблійному дискурсі, натомість фольклорний дискурс репрезентує не так Його акціональні характеристики, як возвеличує Його образ, тобто фіксуємо зміщення акцентів у площину об’єкта, а не суб’єкта дії.


В акціональному фреймі вербалізовано давню семіотичну слов’янську систему, представлену опозицією позитивне/негативне чи вужче опозицією верх/низ, вираженою лексемами рай, пекло. Ця опозиція реалізується в площині ідеальне/матеріальне, пер­ша з яких асоціюється з життєвими (духовними) ідеалами та мрі­ями, друга – з царством темряви (сатаною). Дохристиянське і християнське розуміння зазначених реалій суттєво не відрізняється, за винятком понять гріх, душа, тіло. Так, тіло у фольклорному дискурсі об’єктивує народження Ісуса Христа; у християнстві тіло – це розплата за гріхопадіння людини, з іншого боку – воно з душею може утворювати внутрішню (духовну) єдність за умови домінування душі над тілом.


У фольклорному дискурсі концепт БОГ  представлений  в пракультурному, міфологічному, онтологічному, космологічному, релігійному страту­мах, що формують у синтезованому вигляді парадигму народного розуміння Бога. Для українського етносу, його предків харак­терна еволюція релігійних поглядів, у яких відобра­жені сегменти зазначених стратумів. Домінантними в народних віруваннях виступають хрис­тиянські цінності.


       У четвертому розділі Поняттєве поле  БОГ у словниково-діахронному дискурсі розглянуто лінгвістичний статус категорії священного, проаналізовано структуру та семантичне розгалуження поняттєвих полів священна особа, священний предмет, священне місце, священна дія, священний час.


Поняттєве поле БОГ  змодельовано на основі класифікаційної озна­ки священності (святості, освяченості) як детермінанти сакраль­ного мовного простору. Категорії святого, священного від­зна­чаються ізоморфністю: перша з них експлікує глибоке внут­ріш­нє пере­жи­вання зустрічі з Богом, царину істинного благочестя, друга – суто зовнішнє виконання ритуально-обрядових дійств (царину всього причетного до культу). Таке розрізнення стосується більше догматичного аспекту, тоді як  лінгвістичний підхід, застосований у лексикографічних джерелах, засвідчує взаємопроникнення, взаємозамінність обох зазначених категорій на різних етапах функціонування української мови. Так, поняття святості первісно співвідносилося лише з Богом, хоча в ХІ ст. уже стосувалось і святих християнської цер­кви; з ХІV ст. окреслене поняття поширюється на інші сакраль­ні сфери – предметно-центричну, темпоральну, локусну. Згодом ці сфе­ри об’єктивуються іншим поняттям  – ”священність”. Поняття ж святості “звужується” до вираження лише Божої сутнос­ті, до позначення канонізованих святих християнської церкви. Ево­люція зазначених категорій відображає складну архітекто­ніку релігійних уявлень, об’єктивовану онтологічним, аксіолого-прагматичним, лексико-семантичним рівнями.


Абсолютну святість репрезентують референти Бога, уособ­лю­ючи архетипні, міфологічні, космогонічні уявлення, відобража­ючи тринітарну сутність Бога; при цьому коло Божих імен є обмеженим (Господь, Ісус Христос, Бог, Святий Дух), не співмірним ані з біблійним, ані з фольклорним дискурсами, що, очевидно, пояснюється як принципами побудови лексикографічного дискурсу, так і екстралінгвальними чинниками.


Поняттєве поле “священна особа” вербалізується на номінатив­ному, дериваційному, знаково-семіотичному рівнях у назвах духовних осіб вищого рангу, найвищого ступеня священства, духовних осіб нижчого рангу. Ядерну частину зазначеного поняттєвого поля становлять лексе­ми на позначення духовних осіб найвищого ступеня священ­ності (єпископ, митрополит, владика, патріарх та ін.), значна частина яких характеризується моносемійністю чи полісемійністю лише в межах сакрального поля, хоча в епідигматичному плані вони широко представлені в  українській мові (пор. лексичні утворення з коренем влад-: влада, владар, владарка, владарювання, владний, владування та ін.). В окресленому поняттєвому полі центральне місце також посідають номени на позначення духовних осіб вищого рангу (священик, настоятель, чернець, та ін.); назви духовних осіб нижчого рангу (диякон, паламар, протодиякон, свічконосець та ін.). Зазначені мікрогрупи поняттєвого поля священності мають у своєму складі й назви, що становлять периферійну зону поля. Так, лексема архиєрарх, функціонуючи ще в ХVІІ ст. зі значенням “почесне звання, яке надають єпископові”, надалі виходить з ужитку в українській мові. Хоч лексема (протопопп(а) “старший ієрей) як богослужбовий тер­мін не вживається, проте його словотвірні деривати в  тезаурусі продовжують позначати сакралізовані поняття – протопопенко (син протоієрея), протопопович (син архієрея).


Значна частина номенів у поняттєвому полі “священна осо­ба” характеризується стильовою обмеженістю (ієрей, пресвітер), втратою (архиєрарх, паракліт, священномонах) чи трансформацією (святитель, служебник, паломник) значень, які іноді виходять за межі аналізованої групи чи входять до неї лише одним із лексико-семантичних варіантів.


 Структура поняттєвого поля “священна дія” об’єднує лексико-темантичні групи на позначення власне священнодій, назви богослужінь, назви обрядів, молитов, піснеспівів, читань. Така категоризація лінгвістичного простору культурної універсалії БОГ дала змогу виявити постійні та змінні характерис­тики окресленої концептосфери в її ядерних та периферійних зонах.


Особливістю лексико-тематичної групи назв обрядів є відсут­ність лексем грецького походження. Переважну частину в цій групі ста­новлять слова- праслов’янізми (святити, причастя, жертва та ін.); староукраїнізми – розрішати. Ці номінації зафіксовані в лексикографічних джерелах Х–ХІ ст., що вказує на функціонування їх як загальновживаних слів і в дохристиянській мовній традиції. Що ж стосу­ється християнської картини світу, то їхня актуалізація зумовлена вторинною номінацією і свідчить на користь припущення про архаїчність згаданого пласту номенів. Незначна частина номінацій (поклін) характеризується розгалуженою системою семантичних та словотвірних дериватів, які виходять за межі сакральності.


Переважна більшість мовних знаків лексико-тематичної гру­пи на позначення назв молитов, піснеспівів функціонує тільки в релігійному дискурсі, незначна їх частина засвідчена і в лінгвістичному дискурсі. Усі лексико-семантичні варіанти конституентів не виходять за межі поняттєвого поля “священна дія”, що пояснюється, очевидно, специфікою сигні­фікатів на позначення назв піснеспівів, молитов. Зазначеним номінаціям не властива словотвірна активність.


Лексико-тематична група назв богослужінь (вечірня, ставлення, панахида, літургія) свідчить про внутрішньосистемні зв’язки поняттєвого поля “священна дія” з мовним континуумом, що виражається через парадигматичні та синтагматичні відно­шення. Так, лексеми тайна, ставлення та ін. в одному зі своїх лексико-семантичних варіантів виходять за межі сакрального поля чи характеризують інше поняттєве поле священності. Окреслена мікрогрупа – одна з небагатьох, де не домінує грецька мовна основа етимонів.


Лексико-тематична група назв священнодій об’єктивується номінаціями віра, молитва, проповідь та ін., що категоризують акціональний код священної дії в універсальному поняттєвому полі БОГ. Установлено полісемійність лексем, належних до цієї мікрогрупи, їх входження в лінгвістичний дискурс не тільки як конституентів релігійної картини світу, але й як маніфестантів позасакрального мовного слововжитку, що зумовлено архаїч­ністю цієї лексики в українській мові, її праслов’янсь­ким походженням і функціонуванням у сакральному дискур­сі в ролі вторинних найменувань, утворених на давньоукраїнсь­кому мовному ґрунті.


До поняттєвого поля “священний предмет” належать наз­ви бого­службових книг, богослужбових речей, назви одягу представників духівниц­тва. Характерно, що всі найменування богослужбових книг запозичені з грецької мови, виняток – служебник. Їхня адаптація до системи української мови завершилася лише на початку ХХ ст. Значна частина зафіксованих номінацій характеризується виходом одно­го чи кількох лексико-семантичних варіантів за межі поняттєвого поля “священний предмет” чи релігійного дискурсу загалом. Це стосу­ється передусім лексем псалтир, служебник, пролог, паремія та ін., що свід­чить про засвоєння українською мовою названих номенів на різних етапах її розвитку. Назвам культових речей (ікона, хрест, миро, стіл, просфора та ін.) властива полісемійність.


Лексеми на позначення назв священного одягу відображають специфіку са­краль­ної лексики української мови – їх грецьку мовну основу, моно­се­мій­ність, обмежене використання в  українській мові, відсутність словотвірних дериватів. Так,  лексема орар запозичена через церковнослов’янське посередництво з грецької мови (грецьке orari). Номен орар символізує крило ангела; він використовується як знак до початку богослу­жіння. В українській мові з другої половини ХІІІ ст. вживається у значенні “частина одягу (облачення) диякона”, згодом занепадає. Як релігій­ний термін має значення “елемент богослужбового одягу диякона та іподиякона, що являє собою довгий перев’яз, який носять на пле­чах поверх стихаря”.


Поняттєве поле “священне місце” представлене незнач­ною кількістю мовних знаків, що пояснюється, вірогідно, онтологіч­ною специ­фікою – замкненістю простору в сакральному вияві. Співпричетність до трансценден­тного виявляється через сферу причетності до культу як зовнішнього ритуально-обрядового атрибута священності. Сакральний локус категоризується через його складники – іманентні вияви категорії священного. Особливість мікрогрупи священне місцевиявляється в актуалізації семантичних кореля­тів, що засвідчує тяглість традицій, своєрід­ну концептуалізацію понять на позначення передусім культових споруд (храм, церква, монастир, лавра). Прикметно, що один із поданих номенів (церква) має розгалужену систему демінутивних утворень, словотвірних дериватів.


Категорія священного часу в лінгвальному вираженні, об’єк­ти­вуючи релігійний стратум, передає його передусім у нелі­ній­ному, циклічному вимірах і в цьому сенсі коре­люється з інши­ми стратумами – біблійним, фольклорним, міфологічним. Сакральний час отримує такі харак­те­ристики завдяки ізоморфізму мови і культури, а точніше, релігійному (християнському) впливу на мовну картину світу. Поняттєве поле “священний час” представлене в лексикографічних джерелах української мови обмеженою кількістю мовних знаків (Великдень, Різдво, празник, піст, Пасха та ін.), при цьому значна кількість номенів-репрезентантів окресленого поля має праслов’янську основу, а отже, харак­терна й для дохристиянської епохи. Своєрідний синтез поганських та хрис­ти­янсь­ких темпоральних реалій – одна з домінантних ознак аналізо­ва­ного поняттєвого поля.


 


ВИСНОВКИ


Концептосфера БОГ  становить сегмент української мовної картини світу. Як універсальна культурна домінанта, що об’єднує в системі мовних координат та опозицій онтологічні, міфологічні, релігійні, духовні константи індивіда та соціуму, концептосфера БОГ об’єктивується в біблійному, фольклорному, лінгвістичному дискурсах.


Застосування комплексної методики до багатоаспектного об’єкта дослідження, розгляд концепту БОГ у фрей­мо­вих структурах – виділення реалемного, акціонального, посесивного, компаративного, таксономічного фреймів – дало змогу простежити багатошаровість мовної свідомості, засвідчити аксіологічний вимір загальнолінгвального, національно детермінова­ного компонентів, що об’єктивується через мовні знаки і є базовим для виявлення національно-культур­ного змісту цих знаків. Концептуальний аналіз доповнено діахронічним підходом до компонентів поняттєвих полів, зафіксованих у досліджуваному словниковому дискурсі: засвідчено розвит­ок значень певних  мовних  номінацій як фрагментів “картини світу”, перетворення лексичних найменувань у концептуально знакові; слова як мовного знака на знак культури.


У результаті вивчення концепто­сфери БОГ у біблійному, фольклорному, словниково-діахронному дис­курсах виявлено різні співвідношення в системі координат мовна картина світу – концептуальна картина світу. Так, біблійна картина світу тяжіє до концептуальної картини світу, фольклорна ж та власне лінгвістична картини світу об’єктивують мовну картину світу, хоча чіткої межі між МКС і ККС провести не можна з огляду на ізоморфізм базових понять в окреслених дискурсах, їхню взаємопроникність і взаємозумовленість.


 Когнітивне моделюванння концепту БОГ у біблійному дискурсі засвідчило  аксіологічну, прагматичну, культурну семан­тику мовного знака. Відзначено відповідність, адекватність деяких назв в українському перекладі Біблії та номенів оригіналу. Здійснено аналіз суб­концептів “створення світу”, “священність“, а також референтів, кореферентів Бога, у яких об’єктивуються опозиції трансцендентного/іманентного, сакрального/профан­ного. Реалемний фрейм репрезентують партиципіанти на позна­чення узагальнених ознак якості, місця, часу, способу. На основі аналізу вторинних семіотичних систем (мета­фо­ричних, метонімічних корелятів) визначено змістові, ціннісні параметри харак­теристик (якостей, діянь) Бога. Розгляд концепту БОГ в акціональному фреймі пов’язаний з виявленням прототипних ситуацій у семантичній опозиції Бог/людина через об’єктивацію таких понять, як святість, праведність/неправедність, добро/зло, через маніфестацію локусного, персонажного виявів Божих діянь, творінь. Прототипні ситуації актуалізовані біблійними антропонімами та ойконімами, через яких експлікуються діяльнісні якості Бога. Серед досліджених антропонімів розрізнено сакрально знакові номінації як прецедентні імена та групу антропонімів, що вказують на профанну сферу біблійного тексту. Історична та культурологічна інформація міститься в зафіксованих ойконімах, з якими пов’язані народження й діяння Ісуса Христа.


 Фольклорний дискурс об’єктивує концепт БОГ в онтологічному, міфологічному, космологічному, релі­гій­ному стратумах, що відображають народ­ні уявлення, вірування українського етносу упродовж його багатовікової історії. Прикметною ознакою фольклорного дискурсу виступає дуалістичне розуміння Бога, Його творінь, що відбиває пракультурний, праісторичний етап світоглядної еволюції наших предків. У фольклорних жанрах зафіксовано функціонування значної кількості номінацій Бога в контексті “народження Боголюдини”. Ці номінації тяжіють до народнопісенного жанру та інтимізованої загальновживаної лексики. Семантика спостережених фольклорних назв Бога спроектована переважно на ранній період життя Ісуса Христа. У фольклорних джерелах новітнього періоду виразно домі­нує транс­цендентний характер світобудови, що можна пояснити утвердженням християнських традицій в житті українського етносу. Загалом фольклор певним чином дисонує з біблійним дискурсом, висту­паючи своєрідним синтезом анімістичних, тотемістичних, пантеїстич­них, монотеїстських уявлень.


У словниково-діахронному дискурсі на осно­ві логіко-поняттєвого моделювання, класифікаційної ознаки свя­тос­ті (священності) як детермінанти сакрального мовного прос­тору виділено поняттєві поля – “священна особа”, “священна дія”, “священ­ний предмет”, “священне місце”, “священний час”, у межах яких в діахронному аспекті встановлено етимонні значення культурної універсалії БОГ, семантичні трансформації, конституальні та змінні ознаки в  ядер­них та периферійних зонах на номінативному, дериваційному, знаково-семіотичному рівнях, що сприяло відтворенню української мовної картини світу. На підставі аналізу лексикографічних джерел, у яких зафіксовано українську сакральну лексику


XXX ст., стверджуємо, що внутрішня організація концеп­тосфери БОГ зумовлена складним переплетінням і взаємопроникненням різ­них поняттєвих полів – персонального, акціонального, темпораль­ного, реалемного, локусного, що в сукупності об’єктивують сакральне в словнику української мови.


Досліджені концепти Бога у біблійному, фольклорному та діахронно-словниковому дискурсах  формують концептосферу БОГ   багатопла­но­ву, поліфункціональну, ієрархічну структуру, різнорівневі складники якої експлікують архетип­ні, символічні, метафоричні, метонімічні, асоціативні, прототипні, стереотипні уявлення українського етносу. Отримані результати сприяють розвиткові ідей антропоцентризму в інтегральному дослідженні певного сегмента української мовної картини світу.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины