| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, практичну та теоретичну значущість роботи, визначено об’єкт, предмет дослідження, сформульовано мету, завдання та методи аналізу фактичного матеріалу, наведено дані про апробацію роботи.
У першому розділі – „Теоретичні засади лінгвістичного аналізу комічного в поетичній мові” – висвітлено сутність комічного як категорії естетики й лінгвістики на основі аналізу численних праць з теорії комічного (Ю. Борев, Я. Ельсберґ, О. Лосєв, В. Пропп, Т. Рюміна, Р. Семків та ін.), з’ясовано стан розроблення проблеми та визначено особливості методики аналізу комічного в поетичній мові з урахуванням ідей та положень робіт І. Біляєвої, О. Максименко, С. Походні, Б. Пришви, А. Попович, Л. Ставицької, О. Тараненка та ін.
У сучасній науці термін “комічне” вживається як родове поняття на позначення різноманітних явищ, здатних викликати сміх. Серед виявів комічного дослідники виділяють гумор, іронію, сатиру та сарказм. На сьогодні не існує загальноприйнятого визначення змісту та обсягу термінів, що називають різновиди комічного, специфіки взаємозв’язків між гумором, іронією, сатирою і сарказмом, а зрештою, і кількості видів комічного. Складність теоретичного розроблення проблеми комічного зумовлюється й тим, що окремі його категорії (особливо іронія) постають як історично змінні величини, що виявляють свою смислову динаміку в різні періоди розвитку естетичної та літературно-практичної думки.
Традиційно гумор визначають як форму комічного, що відрізняється м’яким ставленням до недоліків життєвих явищ, поведінки людей. Іронія – форма комічного, що є прихованою насмішкою, вибухова сила якої замаскована зовні серйозною формою. Співвідношення між гумором та іронією не є однозначним. У багатьох випадках надзвичайно важко провести межу не тільки між іронією та гумором, а й іронією, сатирою та сарказмом.
Сатира – форма комічного, сутність якої полягає в тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається нищівна критика вад. Сатира у своєму оцінно-викривальному спрямуванні завжди містить іронію. Сарказм є межею критичності на адресу індивіда, групи, соціального інституту.
Об’єктом аналізу є комічне в тих жанрах української поезії, які не належать до гумористичних або сатиричних. Це не означає, що в структурі поетичного тексту, який належить до філософської, любовної чи громадянської лірики, комічне є чимось неприродним. Навпаки, саме функціонування комічного в цих жанрах сучасної української літератури демонструє його надзвичайно важливу роль, яка виявляється у смисловому й композиційному планах художнього тексту. Ще однією особливістю об’єкта аналізу є відсутність чітких меж між комічним та некомічним, а також часто імпліцитне вираження комічного. Зважаючи на цю особливість, деякі вітчизняні дослідники і стверджують, що “іронічний текст може бути не іронічним, і навпаки, будь-який текст у певному контексті перетворюється на іронічний. Іронія обмежена контекстом, але контекст безмежний”.
Мовне вираження комічного безпосередньо пов’язане з особливостями української поетичної мови другої половини ХХ століття (сугестивністю, апелюванням до позамовної дійсності, свідомою настановою на переборення трафаретних метафор, відходом від ідеологічних штампів, мажорного пафосу, іронією як мовною грою тощо).
Мовні одиниці як конструктивні елементи поетичного образу, який реалізує комічне (гумористичне, іронічне, сатиричне, саркастичне) начало, характеризуються правилами поетичної граматики, серед яких порушення усталеної в мові традиційної сполучуваності слова, поєднання різностильових мовленнєвих шарів, відхилення від словотворчих, морфологічних норм тощо. Синтагматично локалізовані мовні одиниці поетичного тексту водночас не локалізовані у своїх проспективних і ретроспективних смислових зв’язках із структурними елементами поетичного тексту.
У другому розділі – „Лексичні засоби творення комічного в українській поезії другої половини ХХ століття” – досліджено використання лексики як характерного засобу творення комічного з урахуванням стильової поліфонії й розширення тематичних меж поезії означеного періоду, представленого авторами кількох поколінь. Аналізований матеріал засвідчує актуалізацію для творення різних видів комічного таких лексичних шарів, як оцінна лексика, власні назви, поетичні новотвори, росіянізми, жаргонізми й вульгаризми, що розглядаються в окремих підрозділах.
Оцінна лексика. Фактичний матеріал демонструє переважання різних шарів оцінної лексики, представленої як елементами літературної мови, так і позалітературної – розмовної, жаргонної.
З огляду на історичний контекст для поетів-шістдесятників характерним є мотив автентичності художнього слова. У відповідних поетичних текстах досить часто актуалізуються прикметники, семантика яких уже містить аксіологічну ознаку, наприклад: “П’яненькі лірники-поети / Співають нам про зло й добро, / Але приймають за Дніпро / Холодний плин німої Лети” (М. Руденко). Наведений іронічний образ виразно проектується в історичну площину, оскільки словообраз лірник є знаком національної культури. Поетичні тексти, в яких розкривається мотив ідеологічного тиску, цензури, переважно мають іронічне чи сатиричне звучання.
Характерним для мови досліджуваного періоду є зниження колишніх ідеологем, які в системі відповідних ціннісних орієнтирів мислилися й зображувалися лише як позитивні. Зниження ідеологічно забарвлених одиниць може відбуватися шляхом уведення їх до ряду лексем з експліцитно вираженою негативною конотацією: „Тепер / тут править інший бог: / марксист, расист і людожер – / один – за трьох. / Москва – Чиб’ю, / Москва – Чиб’ю, / печорський концентрак / споруджує нову добу / на крові і кістках” (В. Стус).
Оцінна лексика із суб’єктивною мірою вияву ознаки є дієвим прийомом комічної оцінки: „Тихі друзяки й порадниці, / Як вам жилося в ті дні, Коли на голову ратиці / Ставила доля мені? / Теплі, м’які, наче валянки, / І незамінні в біді, Славні мої співчувальники, / Як вам жилося тоді? ... Як же мені співчували ви – / пошепки, в темнім кутку. Як вуркотіли... / Що діялось! / Кожен-бо вітрик вас гнув! / Де ж ви, тихенькі, / поділися, / Щойно я всіх вас турнув?!” (В. Коротич). Авторська іронія ґрунтується на двох прийомах – енантіосемії (тихі друзяки й порадниці, славні мої співчувальники) та уведенні оцінних лексем, що мають демінутивні суфікси. Один із прийомів зниження ідеологічно маркованої лексики – додавання до відповідного слова зменшено-пестливого суфікса: “Різні партійки не раз уже творили – / Не один загинув Робеспґєр. / Потім сім десятків літ одна крутила – / Інколи кермом і без керма...” (О. Білаш); „Яка хороша й нерозумна ти, / Наївна, мила юність неумита! / Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні, / І ми стаєм холодні та спокійні, / Такі собі чиновнички черстві. / Уже нема в душі святого болю, / І розум наш не рветься вже на волю – / Ми раді тим, що ситі і живі ” (В. Симоненко). У свідомості радянської людини образ партії мав бути орієнтиром на шкалі оцінок зі знаком „плюс”. У поетичному контексті зниженого забарвлення цій ідеологемі надає зменшена форма і метафора крутити кермом і без керма. Виразним є словообраз черствих чиновничків у поезії В. Симоненка. Іронічне значення в лексемі чиновничок виникає завдяки суфіксу зменшеності і підтримується супровідними епітетами.
У мові поезії аналізованого періоду досить поширеним засобом творення комічного є вияв оцінної семантики через метафоричні й метонімічні образи. У сучасних поетичних текстах сміхове начало часто актуалізується в його соціальному вимірі. Це те, чого бракувало радянській літературі, де оцінка була наперед визначеною, однозначною. Творення комічної оцінки ґрунтується на зіставленні поведінки людей з поведінкою тварин. Поява в поетичній мові означеного періоду образу мавпи є цілком закономірним художнім результатом поетичного відчуття духовної несвободи. В аналізованих сатиричних контекстах він відбиває ідею соціального блюзнірства: „З цієї мавпи виникне людина – / Як послідовний дарвінізм навча...” (М. Руденко); „Не спопелись, мій вік двадцятивічний! / не змавпся ти, двадцятий віче мій” (М. Вінграновський); „крізь стіну відчуження / внутрішнім зором / дивиться / як людиноподібні мавпи / вишколюють мавпоподібних людей / до повного „обезьяненья” (М. Горбаль). В останньому контексті сатира набуває виразного соціального й політичного звучання, чому сприяє лексема „обезьяненье”, не випадково наведена російською мовою: виникає асоціація з „обезьянниками” як місцем ув’язнення.
Традиційний для поетики комічного прийом енантіосемії є показовим саме для творення образів, пов’язаних із розкриттям соціальних мотивів:  „Лазить примарою страхопуд між людьми / і роздає страх великими куснями / (благодійник великий!). / А ті беруть, / ніби ще мало наїлися його. / Жебрацтво” (М. Горбаль); “Друзі в добрій іпостасі / Теж до тайни дуже ласі, / Особливо до душевних драм” (О. Білаш). Лексема друзі має загальномовну позитивну оцінність, яка посилюється сполукою в добрій іпостасі. Контекст руйнує позитивність обох компонентів, і на перший план виходить сема ‘недоброзичливці’.
Нерідко в українській поетичній мові другої половини ХХ століття іронічного та сатиричного переосмислення зазнає термінологічна лексика. В аналізованих текстах спостерігаємо використання правничої термінології, що пов’язано з посиленою увагою авторів до політичної та суспільної атмосфери в країні: “Моє ж досьє велике, як майбутнє, / напевне, пропустив котрийсь із трутнів. / Із тих, що білий світ мені окрали, / окравши край, окрали спокій мій, / лишивши гнів ропавий і кривавий / і право – надриватися в ярмі” (В. Стус); “І народ тоді повірить / В правову державу, / Коли перестануть мірять / Право, як приправу” (О. Білаш); “Він базіка про батьківське право / Вимагає від молоді звіт. / Він одержує пенсію справно... / Гнилизною отруює світ” (С. Зінчук). В оточенні розмовних слів базікати, гнилизна, справно одержувати; тавтології дієслівних форм окрасти, ужитих як у прямому значенні (окрасти край), так і переносному (окрасти спокій, окрасти білий світ), книжні слова право, правовий перестають надавати текстові урочистості.
Власні назви. Комічний ефект у поетичних текстах досягається через реалізацію лінгвоенциклопедичної інформації власного імені, актуалізацію внутрішньої форми оніма, набуття ним аксіологічної семантики.
У досліджуваному матеріалі найбільш представлені антропоніми й топоніми. Серед використовуваних авторами імен можна виділити, по-перше, ті, які належать до знаків національної культури й тісно пов’язані з комічними дискурсами. В аналізованих поетичних текстах спостерігаємо художню реалізацію одного з таких імен – Хома, яке передає уявлення про нетямущу, простакувату людину, указує на низький соціальний статус його носія, у народній творчості виступає об’єктом кепкування: „А що було б, якби хапком / Сто Хом зібрати в трест столичний? / А ще якби під глас фанфар / Вручити їм пґянкі клейноди?.. / Чим не завзятий авангард / Перебудовників природи?” (В. Лупейко). По-друге, розглядаємо власні імена, що є авторськими оцінними номінаціями, стилістичний ефект яких пов’язаний з обігруванням внутрішньої форми. Уживання “прозорих” власних назв, семантика яких містить оцінні елементи, є поширеним прийомом комічного: “Які шляхетні прізвища тут панські! – / Бидловські. Козебродські. Себастьянські. / Яка в них гідність чується велика! – / Рох Яблоновський і Тадеуш Пика. / Та ба, які наймення гонористі” (Л. Костенко).
Художня актуалізація топонімів в українській поезії досліджуваного періоду свідчить про продовження тенденцій поетичного слововживання, започаткованих попередниками. У поетичних текстах В. Верховеня, М. Данька, Л. Костенко, М. Руденка, В. Стуса функціонують топоніми Колима, Магадан, Соловки, Сибір із семою ‛місце заслання’: “Ко – ли – ма! / Підхльостують колеса дружно. / Спішать у заполярний край. / Прощай, свободо осоружна, / невмита воленько, прощай!..” (В. Верховень). Гірка іронія виникає внаслідок зіткнення фактуальної інформації, представленої автором підкреслено пафосно, з концептуальним смислом символічного образу Колима. Комічне увиразнюється оксюморонною сполукою осоружна свобода та образом невмита воленька, що є засобом інтертекстуальних зв’язків з Шевченковими рядками „І небо невмите, і заспані хвилі...”.
Особливо відчутні традиції поетичного слововживання засвідчує топонім Сибір. Абстрактні поняття “неволя”, “заслання” асоціювалися саме з Сибіром: “Одразу. Просто з ходу. / Пручався я ж, мов звір. / Як ворога народу, / Блаженствувать – в Сибір!” (М. Данько). Іронія досягається невідповідністю між заявленою семантикою та вжитим дієсловом блаженствувати, що дисонує і з іншими складовими контексту. Узагальнювального змісту образу надає множинна форма: “Якого викохали звіра! / Як причащалися на злі! / По Соловках та по Сибірах / Собі на ланці наша віра / Руду довбала з-під землі” (М. Данько). Позитивна тональність, закладена у слові викохати, полярно змінюється при поєднанні зі словом звір, увиразнюючи сатиричну оцінку.
Поетичні новотвори. Серед поетичних неологізмів в аналізованому матеріалі продуктивними є слова з формантами пів-, напів-, які через незвичні словотвірні зв’язки стають оригінальними емоційно-оцінними засобами сатиричної оцінки суспільного ладу: “...І з’явились напівлюди, / А за ними – вівцебик... / Стали чесними іуди... / А народ до цього звик. / Напівправда, напівміра, / напівпсевдопочуття, / напівнедобита ліра, / Що фальшує все життя.../ Піднімають суперечку напівакадеміки, / називають просом гречку / у жару полеміки... / Напівчорне, напівбіле, / Напіврідна Колима... / Напіввиправдане тіло – / Хоч душі уже нема... / Напівправда, напівміра, / Недоважена мораль... / Обернутися б у звіра – / Так душі людської жаль” (О. Білаш). Композити напівпсевдопочуття, напівнедобита (ліра), напіврідна (Колима), напіввиправдане (тіло) виражають негативну оцінку, зумовлену тим, що словотвірний формант напів- посилює аксіологічну семантику твірних основ.
Серед авторських новотворів багато складних назв, компоненти яких містять виразне оцінне значення. Прикметникові утворення з оцінними компонентами можуть мати різний ступінь вияву комічного, напрклад: „На стапелі – „Велике щастя”, / Ліврейно-ліверний роман” (М. Данько). Епітет ліврейно-ліверний із виразною негативною конотацією в поезії М. Данька теж має прозору семантику: ліврейний експлікує значення “прислужницький”, а ліверний реалізує сему ‘низької якості’.
Росіянізми часто стають своєрідними ключовими словами, які виражають зіткнення різних культур, ідеологій. Одним із характерних прийомів уведення росіянізмів до художніх контекстів є зіткнення двох споріднених слів російської та української мов: “Хато поліська, твій син за чини / Все це бездумно продав і легко / Лагідне “мамо” на “мать” замінив...” (В. Гей). Зіставлення традиційних для двох культур звертань мамо – мать (із відповідними конотаціями „ніжне, шанобливе” і „грубе, різке”) реалізується у двох семантичних площинах: родинні стосунки й асоціація з брутальною лайкою („матом”) як елементом російської субкультури. Увесь поетичний макрообраз можна розглядати і як такий, що виражає гостру іронію з приводу втрати не лише рідної мови, а й духовних цінностей, занедбання своїх коренів.
Показовим для аналізованих текстів є прийом уведення цілих висловів російською мовою: “ Ми більшого не хочем: дай нам спокій! / “Насильно мил не будешь” – не хотів?!. / Нас визнав світ. Ми вже не одинокі. / Без ваших заматюжених ротів (М. Cамійленко); „І клаца [муза – О. Ш.] кастаньєтами кісток, / і ритми вибива на кобурі. / Хароша штука, ета кобура. / Всі добровільно підуть до вольєри. / Хрущов – ура! / І не Хрущов – ура! / А головне – да здравствуєт кар’єра!” (Л. Костенко). Використання „чужих” слів є своєрідним засобом протесту проти нав’язуваної ідеології.
Узагалі такі інтертекстуальні вкраплення властиві актуалізації мотиву духовної і фізичної несвободи: „А втім, скажу: пізнав і волю, / свободу на семи замках, / коли гуртом відпочивали / (как на курорте – еге-геж!)” (В. Стус). Поєднання оксюморонного образу свобода на семи замках з висловом как на курорте надає тексту гіркої іронії.
Вульгаризми та жаргонізми. Виокремлюємо кілька аспектів використання жаргонної й вульгарної лексики як засобів творення комічного. Лайлива лексика актуалізується в поезії, присвяченій темі ув’язнення: „Колеса глухо стукотять, / мов хвиля об паром, / стрічай, товаришу Хароне, / з лихом і добром. / Колеса б’ють, колеса б’ють / кудись торують путь. / Уже. Додому не вернуть, / додому не вернуть. / Колеса глухо стукотять, / колеса стукотять / в христа, в вождя, в усіх божат / і в мать і в перемать”(В. Стус). Вульгаризми, завершуючи поетичний ряд, знижують звучання високої лексики Христос, вождь. Крім того, на зміну стилістичного регістру вказує написання слова з маленької літери (в христа), суфікс зменшеності (божата).
Показовим для сучасних поетичних текстів є розширення сполучуваності жаргонних лексичних елементів, що породжує нові семантичні нюанси у слові: „...зірки / падають до сигарет / аби вранці / сміттярі згрібали / безліч забичкованих бажань” (Ю. Бедрик); „Безробітний бомжонутий дощ / сходить фіолетовим туманом / А в ньому як у лісі пофіговому / хоч в око стрель...” (Неда Неждана). У поезії Ю. Бедрика семантична опозиція високе / низьке виявляється в тому, що зірка як традиційний поетичний знак високих прагнень корелює з образом забичкованих бажань, тобто нездійсненних, знехтуваних. Поетичний текст Неди Неждани також засвідчує невластиве сполучення жаргонних лексем, унаслідок чого образи бомжонутий дощ, пофіговий ліс виявляють свою асоціативну місткість: дощ – самотній, сумний, ліс – незатишний. Авторська іронія в обох контекстах демонструє характерне для культури постмодерну загострене відчуття трагічної недосконалості світу.
У третьому розділі – “Фразеологія як засіб творення комічного” – розглянуто особливості використання фразеологічних одиниць (ФО) як важливого засобу комічного в мові аналізованих творів.
У першому підрозділі проаналізовано особливості поетичного вживання нетрансформованих сталих висловів. Поетична мова означеного періоду продовжує одну з характерних традицій творення комічного через зіткнення і смислову взаємодію різностильових за своїм забарвленням фразеологізму і контексту, що спостерігаємо в художній практиці Ю. Андруховича, М. Данька, І. Калинця, Л. Костенко, Неди Неждани, М. Самійленка. Наприклад: „косу замашну і петлю мотузяну і блискітку кулю / стрічайте герої бурлацтва святі бахурі/ вертеп не зачиниться з нього показано дулю / отчизні і жизні і смерті і ясній зорі” (Ю. Андрухович).
Концептуальною точкою перетину двох різнорівневих явищ – фразеології та лірики – є їхній антропоцентричний характер. Тому закономірним видається продуктивне використання українськими поетами фразеологізмів, семантика яких пов’язана із темою буття людини. У сферу поетичного зображення потрапляє й сам автор як об’єкт художньої рефлексії, самооцінки: „Салонний з біса я поет, / та тільки де мої салони, / моїх поклонників поклони – чи ж не салонний я поет?” (І. Калинець). Найчастіше ефект комічного спричинює контрастивна взаємодія поетичного контексту з народнорозмовним сталим висловом: аж гай шумів, жаба цицьки дала, приший кобилі хвіст (у Л. Костенко); ні мур-мур (в Ю. Андруховича), корова язиком злизала (в І. Калинця).
В аналізованій поезії особливо відчутним є переосмислення й заперечення багатьох традиційних оцінок, сформованих у радянській дійсності, що стосуються певних суспільних подій, ідеалів тощо. Таке переосмислення здебільшого є іронічним. Сама іронія як складник змістової структури поетичного тексту виражається за допомогою нетрансформованих фразеологізмів, які у відповідних контекстах виконують функцію своєрідних маркерів градуальної семантики. При цьому градація іронічної образності може йти двома напрямами: від фразеологізму до подальшого контексту і, навпаки, від контексту до фразеологізму, що в такому разі є кульмінаційною точкою словесної образності.
В окремих випадках ФО виступає як заголовний знак іронічного характеру семантики всього твору: „Чортова дюжина поезій про любов” (О. Чубачівна).
У другому підрозділі схарактеризовано мовні механізми творення комічного, пов’язані з індивідуально-авторською трансформацією ФО. Для створення комічного автори вдаються до типових прийомів перетворення структури та семантики усталених висловів – подвійної актуалізації, лексичної заміни компонентів, поширення компонентного складу, фразеологічного натяку, контамінації. Окрім того, автори звертаються до ампліфікації, використання ФО в розгорнутих метафоричних контекстах, творення індивідуально-авторських афоризмів та порівнянь.
Трансформації зазнають різні за походженням та стилістичним забарвленням фразеологізми, у тому числі народнорозмовні (піти у прийми – у прийми дремене (Л. Костенко)), біблійні (в ім’я Отця і Сина і Святого Духа – в ім’я отця і сина і масних нажив (Л. Каширіна)), античні (істина у вині – істина в зубах (В. Бойко)), літературного походження (міщанин у дворянстві – міщанин у хамстві (М. Данько)).
Подвійна актуалізація ФО використовується переважно для створення іронії, об’єктом якої є певні історичні події, сучасні суспільно-політичні явища, соціально-побутова поведінка окремих персонажів. Це спостерігається у творчості В. Герасим’юка, Л. Костенко, І. Калинця, Т. Мельничука, Неди Неждани, В. Самійленка та ін. Подвійна актуалізація ФО відбувається шляхом відповідної організації контексту. В аналізованій поезії спостерігаємо зіставлення ФО і протилежного за семантикою вільного словосполучення; оживлення прямого значення компонентів сталої сполуки через їхню конкретизацію; уведення до поетичного контексту двох сталих сполук, асоціативні зв’язки яких зумовлюють актуалізацію прямого значення фразеологічних компонентів; поширення компонентного складу, своєрідне обігрування одного чи двох компонентів сталих сполук, заміна складників ФО. Усі ці прийоми значною мірою пов’язані з особливостями розвитку мови сучасної поезії – її символічною насиченістю, «грою слів», паронімічною атракцією тощо.
Обігрування семантики всього стійкого словосполучення або його окремих компонентів може здійснюватися через поетичну реалізацію народних символів із характерною для них конотативністю: “Ті шило проміняли вже на швайку, / а ті в орли Тетерю призвели” (Л. Костенко).
У досліджуваній поезії прийом подвійної актуалізації застосовується авторами до різних сталих сполук і поєднується з іншими прийомами. Контекст, в якому обігрується компонент стійкої сполуки, може переводити її в іншу оцінну площину і цим спричинювати протиставлення як спосіб маніфестації комічного.
Прикметною для поетичної мови означеного періоду є трансформація структури ФО шляхом заміни компонента на синонімічний (зрідка антонімічний), який відзначається більшою експресивністю порівняно з традиційним. Причому така субституція компонента ФО реалізує свій комічний потенціал тільки у зв’язку з «несподіваним» розгортанням контексту: „Перейшов на «ти» раптово. Вже такий ріднющий в дошку. – Я вгорі замовлю слово... Хай дають що-небудь в ложку!” (М. Данько). Відзначено змістову значущість трансформації та художньої семантики ФО прорубати вікно в Європу в поетичній мові Л. Костенко (прорубав у Скіфію вікно; віконце в правду прокопа).
Традиційним для художньої стилістики є прийом поширення складу ФО. Характерна особливість його використання в поетичній мові досліджуваних авторів полягає у створенні художніх мікрообразів із фразеологічною домінантою як носіїв різних відтінків сміху – від поблажливого до гостро іронічного. Такими мікрообразами є, наприклад: „Прорубане вікно з укропу у Європу” (Л. Костенко); „Один одного вхопивши яро, міцно, як брати… за петельки” (Б. Олійник); „Щоб, сатанинське крісло осідлавши, З’явився знову чорний пуп землі І гнав людей, – як це бувало завше, – Туди, де смерть прислужує імлі?” (М. Руденко).
Атрибутивний поширювач, витриманий у семантичному ключі сталої сполуки або тематичному плані вірша, є способом увиразнення семантики ФО. У мові української поезії досліджуваного періоду неодноразово зустрічаємо трансформації фразеологізму очей у Сірка (Рябка, вовка) позичити: “Ґвалтують пісню / Хай! Не горді… / В сірка позичим чесних віч?!” (В. Верховень); “Чом у дядька Панька очі – ніби й не очі. / Кажуть: буцім позичив у старого Сірка. / Додають із підтекстом: А мо’ в сіроманця” (І. Ліберда).
Для створення комічного ефекту автори зрідка звертаються до прийому контамінації, яка супроводжується заміною одного з компонентів ФО або поширенням її складу контекстуальними синонімами. Це приводить до перегуку значень контамінованих ФО, що в поетичному контексті разом з іншими мовними засобами створює відповідний художній ефект. Прикметно, що контаміновані фразеологізми, які стосуються здебільшого «приземлених» тем, в авторській поезії використовуються для змалювання важливих проблем української дійсності. Оказіональну фразеологічну контамінацію ФО вилами по воді писано і будувати на піску спостерігаємо в поезії І. Калинця “Щастя”, в якій осмислюється наболіле питання долі України: “Наше щастя писалося пальцем по піску / розлетілося щастя, як липове клиння. У наших державах панує культ / припалої ниць калини” (І. Калинець). Образи з іронічною семантикою, що виникли в результаті контамінації, підтримуються подальшим контекстом.
Фразеологічний натяк як стилістичний прийом творення комічного зустрічається лише в поезіях О. Забужко й Неди Неждани, тому його можна розглядати серед непродуктивних: “А може обійдемося потопом? / Таж Атлантидою у нас не пахне / Хоча ніхто не зна як пахне Атлантида / А може яблуком а може ні а мо’ як ніч” (Н. Неждана). Структурно-семантичне перетворення ФО є характерним способом кодування і самого вихідного образу, й семантики комічного, що виявляється на глибинному рівні значення поетичного образу.
Зрідка в аналізованій поезії засобом створення іронії служить також перетворення усталеної структури ФО на порівняльний зворот. У такий спосіб трансформуються ті фразеологізми, які мають у своєму складі власні назви людей. Ця структурна зміна породжує відчутні семантичні зсуви: по-перше, логічно посилюється кожен компонент сполуки; по-друге, власна назва ніби стає мірилом інтенсивності вияву названої ознаки. Експресивності створюваному іронічному образу надає саме знання семантики вихідної моделі фразеологізму: “Підтоптані пари, такі непаристі, / як Януси, дивляться в різні боки” (Л. Костенко).
Характерним для поезії означеного періоду є використання ФО як ядерних елементів розгорнутих метафор. В їх основі лежить персоніфікація. Перенесені риси, дії, названі у фразеологічних зворотах, контрастують з їхніми носіями за такими ознаками, як значне, масштабне, велике (сонце, вогонь, гори) і мале (людина, тварина). Комічне виникає на основі подвійного контрасту: з одного боку – протиставлення за внутрішніми ознаками, а з іншого – за стилістичним забарвленням ФО та її контекстуального оточення: „земле / рослин і звірів/ ось вінець творіння / діти наші / паралітики і перевертні” (І. Калинець).
Метафорична образність, безумовно, містить явну чи приховану оцінку, яка посилюється контекстом, що, у свою чергу, сприяє створенню комічного. Наприклад: „Камінь що на душі – / вже філософським став” (О. Чубачівна). У поодиноких випадках метафоризація супроводжується еліпсисом одного з компонентів фразеологічної одиниці, що посилює акцентування іншого. Іноді іронія виникає у зв’язку із заміною заперечної форми фразеологізму на стверджувальну.
Ампліфікація здебільшого синонімічних або тематично близьких сталих сполук сприяє нарощуванню виразності створюваного образу. Комічне породжується не тільки значенням використовуваних фразеологізмів, а й замінами компонентів, створенням авторських сполук за структурно-семантичною моделлю сталих висловів: “Коли Він дав зв’язати себе / проклинаю Вас очі заздрісні / коли Він дав терном себе увінчати / проклинаю Вас руки заграбасті / коли Він під хрестом знемагав / проклинаю Вас губи сластолюбні / коли цвяхами прибивали долоні / проклинаю Вас зуби пожадливі / коли цвяхами ноги прибивали / проклинаю Вас щелепи зажерливі / коли смагою вуста Його пойнялись / проклинаю тебе язик невситимий / коли списом його прокололи / проклинаю тебе пелько бездонна / коли Він дух віддав / проклинаю тебе утробо захланна / коли Він Людина / проклинаю себе нелюда (І. Калинець). Автор створює позначений іронією збірний образ людських вад.
Творення афоризмів спирається на глибокий життєвий досвід митців слова, точніше зумовлюється ним, є результатом філософського і в той же час нерідко іронічного осмислення життя. В окремих афоризмах іронія стосується рис та почуттів людей. Так, Неда Неждана створює образи на відчутті відсутності, що становить одну з особливостей її ідіостилю, зокрема, манери іронізувати з себе: “Боже / дай мені таку самотність / щоб навіть мене не було вдома” (Неда Неждана).
Дещо частіше метафоричного осмислення набуває образ смерті, яка в аналізованих контекстах постає як лікар, віно, спасіння, тобто те, що мало б сприяти продовженню життя, хоча це й суперечить логіці: “а смерть я певен / це найкраще віно / яке життя / усім несе” (Т. Мельничук). У цьому криється механізм створення іронічного значення, причому, як на наш погляд, без відтінку гіркоти.
Порівняльні звороти є досить мобільним засобом вираження іронії. У них, як і в метафорах, виразно простежується індивідуально-авторське начало. Як засвідчує аналіз, більшою експресивністю наділені ті порівняння, об’єкти й суб’єкти яких є індивідуально-авторськими, а не традиційними. Оригінальністю відзначаються образи з поезій Л. Костенко, Неди Неждани, Ю. Андруховича та ін. Ці порівняння передають різну семантику комічного. Виділяємо компаративеми, які відбивають поведінку людей, їх внутрішні якості, стосунки й мають іронічне значення, а також порівняння, що стосуються суспільно-політичної сфери і передають сатиричний відтінок. Комічне в порівняннях виявляється в несумісності суб’єкта й об’єкта. Найбільшою експресією наділені компаративні звороти, в яких суб’єктами зіставлення є люди або тварини, а об’єктами – люди. Наприклад: “У громі дня, в оркестрах децибелів / ми вже були, як хор глухонімих” (Л. Костенко); “Виводять знов на плац мужчин. / Дроти. І пси (немов міністри)... / Мовчиш, Росіє?.. / І мовчи!” (Т. Мельничук). Якщо компоненти порівняння логічно поєднувані, сарказм досягається акцентуванням семантики об’єкта: „Панове, цить! / (Стікає воском люстра...) / Мерці мерцями, їм не в голові. / А ми – мов лишаї на тілі людства – голодні, геніальні і живі” (Ю. Андрухович). Лексемою людство названо померлих, а живі є ніби хворобливим наростом на їхніх кістках. Цей образ побудовано за своєрідною логікою „зворотності”, яка є характерною для апокаліптичних візій поета.
У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження обраної теми.
Розвиток поетичної мови другої половини ХХ століття засвідчує розширення кола порушуваних проблем, зміну ставлення митця до усталених ціннісних орієнтирів як чинників організації концептуальної та мовної картин світу. Відхід від заангажованого мистецтва зумовлює безпосередній вияв у мовотворчості поетів цього періоду критичного ставлення до дійсності, почасти дуже гострого.
Вияв комічного в мовній практиці залежить від ідіостилю митця, що визначає різну питому вагу комічних елементів у структурі художньо-естетичного цілого – від украплень комічних елементів (поезії В. Стуса, Л. Костенко, Т. Мельничука, І. Римарука, М. Вінграновського, І. Драча та ін.) до наскрізного іронічного начала поетичного тексту, що демонструє художня практика Ю. Андруховича, М. Данька, І. Калинця, Неди Неждани, С. Жадана. Переважання певного виду комічного – гумору, іронії, сатири чи сарказму – в окремому ідіостилі залежить від низки мовних і позамовних чинників, зокрема об’єкта комічної оцінки, індивідуального світовідчуття автора та його оцінних намірів.
Серед лексичних засобів творення комічного переважає оцінна лексика. Досягнення потрібного ефекту найчастіше базується на реалізації образно-семантичного потенціалу лексичних одиниць, що містять інгерентну оцінку. Комічне постає внаслідок зіткнення узуального та контекстуального значень лексеми. Активно функціонують аксіологічно марковані іменники на позначення різних соціальних ролей.
Природною є поява комічного через прийом енантіосемії. Така реалізація зумовлена актуалізацією усталеного оцінного значення слова, його свідомою трансформацією, що полярно змінює аксіологічну маркованість. Це, зокрема, стосується ідеологем, які в іронічних та сатиричних контекстах набувають зниженого забарвлення. Помітним є також переосмислення традиційних поетизмів (рай, земля, хата), знижене звучання яких і протилежне контекстуальне значення породжують комічне в зображуваному.
Серед авторських новотворів багато складних назв, компоненти яких містять виразне оцінне значення. Уживання складних слів-образів, що є замінниками словосполучень, порівняльних зворотів, зумовлене естетичними настановами того чи іншого автора, своєрідністю його творчої манери.
Одним з активних мовних засобів творення комічного в сучасній поезії є власні назви. Традиційно автори вживають оніми, які у звуковому оформленні, внутрішній формі вже мають комічне забарвлення. Крім того, важливими для комічної оцінки є імена, пов’язані з культурними конотаціями, вони актуалізуються найчастіше в сатиричних та іронічних контекстах, що розкривають мотив національної ідентичності.
Автори – представники постмодерну – уводять до поетичного словника жаргонну, вульгарну лексику, в якій потенційно закладене сміхове начало через оцінність і контрастування з високою лексикою. Часто знижена лексика актуалізується для самоіронізування та іронічного оцінювання сучасної дійсності (ідіостиль Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, С. Жадана та ін.).
Росіянізми як засіб творення комічного стають своєрідними ключовими словами, які виражають зіткнення різних культур, ідеологій, визначають наявність глибинних поетичних смислів.
ФО, реалізуючи загальномовне оцінне значення у відповідних поетичних контекстах, здебільшого належать до ключових компонентів організації поетичного твору. Це виявляється в їхній здатності акумулювати смислове розгортання тексту. Творення в поетичній мові комічного фразеологічними засобами пов’язане з потенційною здатністю цих одиниць експлікувати народні гумористичні оцінки.
Виразний комічний ефект від художньої актуалізації ФО створюється внаслідок взаємодії контексту і семантики сталих висловів, ужитих зі збереженням їхньої структури, та індивідуально-авторських видозмінених сполук. Основними прийомами трансформації фразеологічних одиниць, що використовуються для досягнення комічного ефекту, є подвійна актуалізація, лексична заміна компонентів словами вільного вжитку, поширення компонентного складу, фразеологічний натяк та фразеологічна контамінація.
Комічне, що утворюється шляхом нетрансформованої і трансформованої актуалізації фразеологічних одиниць, ґрунтується на більшою чи меншою мірою виразній реалізації етнолінгвістичної інформації, пов’язаної із фразеологізмом у цілому або ж окремими його компонентами. Найбільш активно автори поезії аналізованого періоду послуговуються метафоричним уживанням ФО. Трансформовані фразеологізми при розгортанні метафоричних контекстів увиразнюють їх як своєрідні градаційні засоби образності. Крім того, ці мовні засоби можуть виконувати функцію обрамлення.
Активно для створення різних видів комічного, особливо іронії та сарказму, автори послуговуються подвійною актуалізацією ФО і поширенням компонентного складу сталих сполук (М. Герасим’юк, І. Калинець, Неда Неждана, М. Данько, М. Верховень та ін.).
Для створення іронії в контекстах здебільшого ампліфікуються синонімічні ФО. Лише в поодиноких випадках поєднуються ті ФО, що мають антонімічні відношення або спільний компонент.
Іронія є також невід’ємним складником розглянутих авторських афоризмів. Об’єкти досліджуваних порівнянь відзначаються тематичним різноманіттям. Комічний ефект виникає тільки при взаємодії порівняння із контекстом, із суб’єктом зіставлення. У поле критичної оцінки та, як наслідок, іронізування потрапляють люди, їх манери, поведінка, характер, діяльність. Об’єктами афоризмів-компаративем виступають тварини, люди, біблійні персонажі тощо.
Особливості використання лексико-фразеологічних одиниць зумовлені тими естетичними принципами відображення дійсності, що виникають на основі негативного ставлення до окремих явищ, породжених дійсністю, заперечення стереотипів суспільної свідомості та нав’язаних тоталітарною державою ціннісних орієнтирів.
Івашина О. Червона шапочка іронії або іронія як кістка і привид буття // Іронія: Збірник статей. – Львів: Літопис; К.: Смолоскип, 2006. – С. 102. |
